Форум болельщиков ФК Металлист Харьков

(2015-02-04 19:20)domic писал(а): [ -> ]Третьего февраля около 15:30 в полицию доставили 81-летнюю женщину...

Вчера 18:20

(2015-02-05 14:54)zlex40 писал(а): [ -> ]Третьего февраля около 15:30 в полицию доставили 81-летнюю женщину...

Сегодня 13:54

(2015-02-05 19:15)zlex40 писал(а): [ -> ]Опасно для мозга Логики нет...

Сегодня 18:15

(2015-02-05 20:23)domic писал(а): [ -> ]Опасно для мозга. Логики пост...

Сегодня 19:23

Да что ж за день сегодня такой?!

Чукча не читатель, чукча - писатель или это такая искусная месть?

2 июля 1951 года в газете «Правда» появилась редакционная статья «Против идеологических извращений в литературе», сравнимая по обличительной силе со знаменитым постановлением ЦК партии о журналах «Звезда» и «Ленинград». Героем правдинской передовицы стал украинский поэт, лауреат Сталинской премии Владимир Сосюра, автор ставшего хрестоматийным стихотворения «Любіть Україну». Начальство увидело в этом произведении мотивы ненавистного национализма – поэту не удалось скрыть, что любит он все же свою настоящую Родину, а не Советский Союз и Коммунистическую партию. В этом стихотворении к читателю прорвался подлинный Сосюра – проникновенный лирик, влюбленный в собственную страну, а не большевистский агитатор – и это возвращение к самому себе должно было быть наказано.

Поэта, и так уже сломленного арестом и ссылкой жены – Марию Сосюру обвинили в мифическом разглашении государственной тайны, дело привычное, – травили всем Центральным комитетом компартии Украины и всем Союзом писателей. Он пережил настоящий срыв и на протяжении последующих лет жизни был вынужден несколько раз обращаться к услугам психиатров. Но стихотворение выжило. И не просто выжило, а осталось главным признанием в любви собственной стране, несмотря на «советские» мотивы, которые из него уже, разумеется, не выкинешь. «Любіть Україну» превратилось даже не в школьную программу, а в социальную рекламу, в своеобразный шифр, понятный только «своим» – приезжий никогда не понимал, к чему этот странный призыв на афишных тумбах, потому что не мог знать, что за названием в сознании увидевшего его человека начинает прокручиваться текст…

Цитата:Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну…

Владимир Сосюра родился в Дебальцеве. В донбасских степях прошло его детство. Он работал под Лисичанском (и потом описал эти годы в романе «Третья Рота»), учился в Сиверске. Здесь Сосюра сформировался как украинский поэт. Отсюда пошел в армию только что провозглашенной Украинской Народной Республики. Донбасс для Сосюры был его «украинским миром», отличавшимся от украинского мира центральных областей страны, Галичины или Кубани, но не менее настоящим, не менее волнующим и способным воспитать такое чувство любви к Родине, которое пережило самого поэта. Это чувство переживет и нас.

Родной город Сосюры сегодня попал в новостные сводки, потому что его стирают с лица земли. Стирают для того, чтобы он стал частью «Русского мира». Но разве мир хотя бы одного народа имеет государственные границы? Конечно, эти границы можно очертить по собственному разумению, исходя из иллюзий историков и политических амбиций диктаторов. В годы югославских войн каждый из участников конфликта мог показать нам карты Великой Сербии, Великой Хорватии, Великой Албании, даже Великой Македонии. Мы сравнивали карты, на которых совпадали и перекрещивались границы этих мифических государств, и понимали, что эти карты – на крови. Невозможно установить величие одного, не убив другого. Не устроив Сребреницу. Не изгнав из Косова албанцев. Но нам нередко отвечали – подумаешь! Зато мир – наш.

Карта «Русского мира» – теперь тоже карта на крови. Потому что границы русской цивилизации шире и границ Российской Федерации, и канонической территории Русской церкви, и даже ареала распространения русского языка. Как и в каждом национальном мире они – границы культурного интереса и взаимопонимания. И если пытаться очерчивать эти границы с помощью танков и ракет, в кровавое месиво превратится половина Евразии. И никакого «Русского мира» после этого не будет, а будет ненависть, желание возвести цивилизационную стену между собой и захватчиком, забыть его язык, его стихи, его песни – а если сразу забыть не получается, то сохранить только ту часть прошлого, которая не ранит и не напоминает о зле.

«Украинский мир» тоже шире границ современного украинского государства. Это понимает каждый, кто пересекает границы Украины и России, Украины и Беларуси, Украины и Польши – и на десятки, если не на сотни километров остается все в той же, непохожей на другие цивилизации. Но и «Польский мир», несмотря на перенос границ польской государственности на сотни километров к западу, остается жить в своем прежнем ареале – в Украине, Беларуси, Литве… И «Белорусский мир» на самом деле никуда не исчез из Смоленска или Вильнюса. Границы миров в Европе практически никогда не совпадают с границами государств. И любое силовое совмещение границы мира и границы государства – всегда смерть, кровь и слезы. И гибель мира – прежде всего мира «расширяющегося», нападающего, доказывающего свое превосходство и свое право на жизненное пространство с помощью оружия.

В Дебальцеве никогда не родится мальчик, который потом напишет стихотворение «Любить Россию» – даже если этот железнодорожный городок сровняют с землей и присоединят к миру, сегодня куда более сильному, чем украинский.

Мобілізація й переселенці: чи готові втікачі з Донбасу воювати за Україну
Галина Стадник
05.02.2015

Четверта хвиля мобілізації передбачає призов внутрішніх переселенців зі східних областей та Криму. Як відбувається цей процес, на прикладі Львівщини з'ясовувала кореспондентка DW.

39-річний підприємець зі Слов’янська Андрій Нікітін переїхав до Львова ще у квітні минулого року. Чоловік каже: жодної повістки він не отримував, ані минулої мобілізації, ані цієї. Зрештою, і не міг її отримати, бо ніде не ставав на облік після переїзду. "Служби про мене не знають, не знають адреси, а військкомат і поготів, - каже Нікітін. – Але я не виключаю, що сам зголошуся на призовний пункт, так би мовити, добровільно". Чоловік понад півроку шукає роботу у Львові, але справи не йдуть. "Якщо нічого не знайду за кілька тижнів, то іншого виходу, як заробляти в армії, вже не бачу", - зізнається чоловік, на опіці якого перебуває двоє неповнолітніх дітей і стара мати.

І якщо підприємець Андрій зі Слов'янська думає про можливість служби через безробіття, то Михайло Лоїк готовий це зробити добровільно. Хоча чоловікові вже за п’ятдесят. Два тижні тому Михайло купив на Львівщині сільський будинок, залишивши околиці Маріуполя, і тепер налагоджує побут. "Я - колишній військовий, відставний капітан, служив в танкових військах, - розповів чоловік в інтерв’ю DW. - Не думайте, що нам зі сходу не болить за Батьківщину. Трохи облаштуюся і прийду на медкомісію, думаю мене візьмуть, здоров’я ще дозволяє. Правда, рідні не хочуть пускати". Колишній військовий визнає, що серед його знайомих, які вже покинули малу батьківщину, охочих воювати за Україну - одиниці. "Вони прекрасно оцінюють шанси України в протистоянні з професійно навченими російським солдатам, тому йти на ризик не всі хочуть. І справа не в переконаннях, а у банальній неготовності віддати життя", - пояснює Михайло Лоїк.

Пріоритет - роботі, захист зачекає
Військкомат у Львові. Призвати чи мобілізувати внутрішнього переселенця непросто

Переселенці, які таки зуміли налагодити життя в західному регіоні і знайти добру роботу, не надто поспішають до лав ЗСУ. Приміром, краматорець Сергій зізнається, що йому вже двічі приносили повістку, але він не відчиняв двері. "Я - програміст і добре зараз заробляю. Щоб влаштуватися у добру компанію, мені довелося багато чим пожертвувати, я тепер не можу все кинути і піти на війну. Це не моє, мені нічого робити в окопах, я і автомат добре не тримав. Хоча в тилу, думаю, зможу бути більш корисним для країни", - ділиться Сергій. Чоловік не проти попрацювати на українську армію, але не залишаючи головного місця роботи, бо впевнений, що після кількох місяців служби від його послуг компанія відмовиться.

Ті переселенці, які мали намір воювати за Україну, переїздили здебільшого до сусідніх з Донеччиною та Луганщиною областей, вважає військовий експерт Володимир Гулима. Сім’ї, що подалися далеко на захід, уже апріорі були орієнтовані на Європу. "Вони не втікали, щоб воювати", - робить висновок експерт. Він переконаний, що мобілізувати чи призвати внутрішнього переселенця непросто. "Справа в тому, що комісаріати на місцях не мають бази даних з військкоматів Луганщини і Донеччини, а тому не володіють оперативною інформацією щодо осіб призовного віку".

Грошове забезпечення як стимул до служби
"Особи, які втекли з зони бойових дій не реєструються, а тим паче не стають на облік у військові комісаріати", - пояснює Володимир Гулима. Водночас експерт переконаний, що саме високе грошове та соціальне забезпечення українського солдата може служити хорошим стимулом для мобілізаційного процесу, в тому числі й серед переселенців. "Держава мусить перестати давати голослівні обіцянки щодо забезпечення військових, які воюють, а демонструвати послідовність. Бо нині вже так забрехалися, що довіри в людей немає, а дружинам учасників АТО доводиться оббивати пороги чиновників", - зазначає Гулима. При шаленому безробітті в західних областях висока зарплата для мобілізованого солдата змусить задуматися годувальника сім'ї, будь він переселенцем чи місцевим, підсумовує експерт.

Серед внутрішніх переселенців, які прибули на Львівщину, лише десять відсотків - чоловіки призовного віку, кажуть у "Крим SOS"

За неофіційними даними громадської організації "Крим SOS", тільки на Львівщину зі сходу України й Криму прибуло 20 тисяч переселенців. З них чоловіків призовного віку - 10 відсотків. В головному управлінні соціального захисту населення Львівщини повідомили, що на обліку перебуває майже 2,5 тисячі чоловіків-переселенців. "Більшість з них мають проблеми зі здоров’ям, групи інвалідності, троє та більше дітей. Але шість сотень чоловіків цілком відповідають умовам призову і можуть отримати повістки", - каже заступниця керівника управління Оксана Яковець.

Не без добровольців
В коментарі DW речник Львівського обласного комісаріату Роман Поронюк зазначив, що військкомати активно співпрацюють з обласною адміністрацією і всім, хто є на обліку по можливості вручаються повістки. "Інша справа, що багато хто ухиляється від отримання повістки. А ще є чимало кримських сімей, де чоловік має на утриманні зазвичай більше трьох дітей", - пояснює Поронюк. Однак за третю хвилю мобілізації з Львівщини пішли служити більше трьох десятків переселенців. "Звичайно, більшість з них - добровольці. Але це надійний контингент, бо вони прийшли свідомо, вмотивовано", - каже Роман Поронюк. Тим, хто приїхав і не став на облік, знайти і вручити повістку - не реально, зізнається речник. Утім, вже цієї хвилі мобілізації, до військкоматів Львівщини зголосилося з десяток переселенців, зауважив Поронюк.

Новинкою четвертої хвилі мобілізації є залучення психологів до роботи медкомісій у військкоматах. Саме психологи розмовляють з призовниками і визначають їхній стан і готовність служити. Однак жоден психолог не визначить благонадійність мобілізованого переселенця, переконаний Гулима. Психологи можуть з’ясують чи є відхилення у психологічному стані призовника, але аж ніяк - чи може він бути зрадником України, пояснює експерт. Це вже справа служби контррозвідки, додав він.

DW

Ярким контрастом к позавчерашнему нелепому интервью Б.Обамы выступает становящееся все более очевидным драматическое изменение политического климата в Вашингтоне. Используемый официальными лицами и экспертами новый лексикон, характер публикаций, стиль обсуждений (как публичных, так и закрытых) свидетельствуют о надвигающейся смене отношения администрации США к российской агрессии против Украины.

Защитить независимость Украины, противостоять российской агрессии: что обязаны сделать США и НАТО
Айво Даалдер, Мишель Флурной, Джон Хербст, Джан Лодал, Стивен Пайфер, Джеймс Ставридис, Строб Талбот, Чарльз Уалд.

Ситуация в Украине достигла критической точки. Режим прекращения огня совершенно не соблюдается. Напротив, накал военных действий в Восточной Украине постоянно нарастает по всей протяженности линии соприкосновения враждующих сторон. По состоянию на середину нынешнего января российские войска и силы сепаратистов продолжают атаки как в Донецком аэропорту, так и на других участках. Москва в настоящий момент стремится не к политическому урегулированию ситуации, а к тому, чтобы заморозить конфликт в Восточной Украине, превратить его в перманентный и использовать его как инструмент давления и дестабилизации правительства Украины. Российские войска, вооруженные тяжелой техникой, по-прежнему в значительных количествах находятся на территории Донецкой и Луганской областей. Это может означать, что идет подготовка к следующему массированному наступлению российских войск и сил сепаратистов.

Российский успех может оказаться фатальным для стабильности украинского государства, что, в свою очередь, поощрит Кремль в его дальнейших посягательствах на систему безопасности в Европе. Это может даже подтолкнуть президента Путина к тому, чтобы на деле начать осуществлять свою доктрину защиты интересов этнических русских и русскоговорящего населения путем территориальных захватов в сопредельных странах, включая страны Балтии, и тем самым предъявляя прямой вызов НАТО. Нынешние санкции Запада чрезвычайно важны, и они должны быть продолжены, но их одних – недостаточно. Запад должен поддержать обороноспособность Украины, тем самым повысив для России как риск, так и цену любого нового возможного наступления.

Для этого требуется прямая военная помощь, причем в значительно больших количествах, чем она оказывалась до сих пор, включающая в себя летальное оборонительное оружие, с тем, чтобы Украина могла организовать эффективную оборону. Правительство США должно предоставить Украине военную помощь на сумму 1 миллиард долларов в 2015 г., сделать это необходимо как можно скорее. Дополнительные поставки на такую же сумму следует предусмотреть в 2016 и 2017 годах.

Дополнительная помощь военным оборудованием должна включать в себя: РЛС для обнаружения артиллерии, беспилотники (дроны), электронное оборудование для обнаружения и уничтожения беспилотников противника, оборудование для надежной секретной связи, бронированные Хаммеры и медицинское оборудование.

Помощь летальным оборонительным оружием должна включать в себя ПТУРСы, поскольку российские войска в районе Донецка и Луганска располагают большим количеством бронетехники, в то время как украинские ПТУРСы находятся в ужасающем состоянии.

Другие страны-члены НАТО также должны оказать военную помощь. Особо ценной могла бы быть помощь тех стран-участниц НАТО, какие все еще используют бывшие советские вооружения, совместимые с той техникой, которая сейчас находится на вооружении украинской армии.

Помощь Украине в отражении агрессии и защите своих границ никак не противоречит поискам мирного, политического, решения конфликта. Более того, она является необходимым условием достижения такого решения. Кремль будет готов к реальному поиску политического решения лишь тогда, когда он осознает, насколько высокой будет цена, и каким серьезным – риск дальнейших военных действий. Агрессия России в Украине и против Украины представляет собой самую серьезную угрозу безопасности Европы за более чем 30-летний период. У Запада есть возможность остановить Россию. Вопрос лишь в том, есть ли у него для этого воля.

Как видно, авторы доклада выступают за мирное решение проблемы, полагая в то же время, что наличие военной помощи Украине существенно облегчает достижение этой цели. Иными словами, переговоры с бандитом – это неплохо. Однако наличие исправного и точно стреляющего кольта существенно облегчает их проведение и достижение мирного соглашения.

П.С.
Реакция В.Путина на изменение вашингтонского климата последовала незамедлительно:
МОСКВА, 2 февраля. 19:15 /ТАСС/. Президент РФ Владимир Путин выразил крайнюю обеспокоенность ситуацией в Донбассе и призывает стороны конфликта прекратить боевые действия.

Здесь

Путин подписал указ о призыве на военные сборы в 2015 году граждан, пребывающих в запасе
5 февраля, 14:38

Сроки сборов согласовываются с местными властями за исключением проверочных сборов, сроки которых определяет Минобороны РФ

МОСКВА, 5 февраля. /ТАСС/. Президент России Владимир Путин подписал указ о призыве на военные сборы в 2015 году граждан, пребывающих в запасе. Соответствующий документ опубликован на официальном портале правовой информации.

"Призывать в 2015 году граждан РФ, пребывающих в запасе, для прохождения военных сборов сроком до двух месяцев в вооруженных силах РФ, во внутренних войсках МВД РФ, в органах государственной охраны, органах федеральной службы безопасности", - говорится в указе. Сроки сборов согласовываются с местными властями, за исключением проверочных сборов, сроки которых определяет Минобороны РФ.

Правительству РФ и местным органам власти поручено обеспечить выполнение мероприятий, связанных с призывом граждан на сборы и их проведением.

В сентябре 2014 года военные комиссариаты в Забайкальском, Хабаровском и Приморском краях, Амурской и Сахалинской областях призвали на сборы около 5 тыс. военнослужащих запаса в рамках внезапной проверки боеготовности войск Восточного военного округа.

Главной задачей мобилизационных учений в Минобороны назвали совершенствование навыков военнослужащими запаса профессиональных знаний и воинского мастерства. Особое внимание в ходе сборов было уделено освоению новых и модернизированных образцов вооружения, военной и специальной техники, а также изучению правил их эксплуатации и обслуживания.

ТАСС

P.S. Добровольные убийцы закончились, призывают "свеженьких"

Через 70 років після Ялтинської конференції в Кремлі прагнуть мислити по-сталінськи – російський історик
Валентин Баришников
05.02.2015



70 років тому, 4 лютого 1945 року, в Криму, у Лівадійському Палаці неподалік від Ялти, відкрилася Кримська, або Ялтинська, конференція – нарада керівних країн антигітлерівської коаліції, «великої трійки». Президент США Франклін Рузвельт, радянський лідер Йосип Сталін і британський прем'єр Вінстон Черчилль обговорювали майбутній устрій післявоєнної Європи і світу. До перемоги над нацистською Німеччиною залишалося три місяці, над її союзником Японією – трохи більше півроку.

Ялтинська конференція визначила нові обриси кордонів у Європі. Часто говорять про «ялтинську систему» (за аналогією з Версальською системою в міжвоєнний час), маючи на увазі рівновагу сил між країнами Заходу і радянським блоком, що існувала в період холодної війни. Історики, втім, стверджують, що справа була складнішою: на початку 1945-го навіть самі учасники «великої трійки» до кінця не розуміли, як будуть розвиватися події після розгрому Гітлера, які режими врешті встановляться в тих чи інших країнах, які були під час війни окуповані нацистами чи виступали в ролі їхніх союзників. Хоча в Ялті вже було зрозуміло, що напруга в антигітлерівській коаліції зростає: надто вже багато протиріч було між західними державами і їхнім союзником – сталінським СРСР. Зав'язалася боротьба за майбутні сфері впливу. Її проміжним результатом і стали рішення Ялтинської конференції.

Але засідання «великої трійки» у Лівадійському Палаці – не просто цікавий історичний факт. Ялтинська конференція актуальна і сьогодні – і не тільки тому, що вона відбувалася в Криму, центрі нинішнього гострого конфлікту, що розділив Європу. Про це ми говоримо з істориком, оглядачем Радіо Свобода Ярославом Шимовим.

– Звичайно, так званий ялтинський світоустрій закінчився головним чином близько чверті століття тому разом з холодною війною і розпадом спочатку соціалістичного табору, а потім Радянського Союзу. Але окреслені тоді межі сфер впливу продовжують грати свою роль, оскільки Східна Європа, яка опинилася під контролем Радянського Союзу, бльш болюче переживала багато історичних процесів, її доля в другій половині ХХ століття виявилася іншою, ніж у Західної Європи. І це відчувається і зараз. У центрі Ялтинської конференції було питання про кордони Польщі, про те, як вони повинні бути пересунуті, звісно, за наполяганням Радянського Союзу, Сталіна, який хотів зберегти те, що він отримав в результаті змови з Гітлером у 1939 році. А саме – території, яку зараз є західними областями Білорусі та України, а до 1939-го входили до складу Польщі. Польська ж держава отримала за результатами Ялти «утішливий приз» – неабиякий шматок переважно німецьких, етнічно і багато в чому історичних, земель: такі міста, як Вроцлав (Бреслау), Гданськ (Данциг), Щецин (Штеттин), прилеглі до них провінції, а також південну частину Східної Пруссії і т.д. Після розгрому Німеччини ці зміни кордонів супроводжувалися насильницькими депортаціями і переселеннями мільйонів не тільки німців, але й поляків, і українців... Звісно, рани і шрами, які «велика трійка» в Ялті нанесла на тіло Європи, болять певною мірою і досі. Скажімо, увесь комплекс непростих стосунців Росії, правонаступниці Радянського Союзу, з багатьма східноєвропейськими країнами, в тому число і з Польщею, він і цим певною мірою визначається.

– Західні країни, де взяла гору ідея євроатлантичної інтеграції, залишили позаду ялтинські уявлення про політику?

– На Заході є, як і раніше, кілька поглядів на Ялту. Одні історики стверджують, що Рузвельт і Черчілль занадто багато поступилися Сталіну, надто відверто грали в realpolitik і здали Радянському Союзу ледь не все, що тільки можна було здати. Це такий радикальний погляд. Інший підхід, більш прагматичний, спрощено кажучи, зводиться до питання: а що, власне, їм залишалося робити? Тому що передові частини Червоної армії на момент Ялтинської конференції були вже менш ніж за сто кілометрів від Берліна. Хто звільнити від нацистів Східну Європу – так питання вже не стояло, зрозуміло було хто. До того ж від Радянського Союзу західні союзники, насамперед США, хотіли ще участі у війні з Японією, хотіли вступу до ООН, це був великий проект усього життя Рузвельта, і так далі. Вони це, треба зауважити, отримали. У Східній Європі, звичайно, переважає перший підхід – часто говорять про «ялтинську зраду», насамперед в Польщі, про здачу її західними державами на милість і немилість радянського режиму. Це можна зрозуміти: Польща часто називала себе «першим союзником», як перша країна, яка потрапила під удар нацистської армії в 1939 році. Звідси особлива образа на те, як повелися з цією країною. Це східноєвропейський погляд, багато в чому виправданий, але не позбавлений неминучої емоційності.

А якщо говорити про якесь позачасове значення Ялти – то воно, як мені здається, якраз в тому, що вона демонструє кордони політики. Ставить питання про те, чи можна в політиці бути гранично прагматичним і чи завжди це потрібно – чи є якісь цінності, за які треба боротися, які потрібно відстоювати, хоча б декларативно, навіть якщо це виглядає безнадійно. Умовно кажучи, в питанні щодо тієї ж Польщі, на думку низки істориків, західні країни могли тоді дещо чіткіше окреслити свою незгоду зі Сталіном, поборотися, припустимо, хоча б за іншу конфігурацію східного кордону Польщі, яка би не настільки однозначно збігалася з «лінією Керзона». Тобто філософське значення Ялти – насамперед у яскравій демонстрації суперечності між прагматикою та принципами в політиці.

– Мені видається це якимось поділом світу, коли люди беруть і ручкою креслять на мапі: тут наше, тут ваше... Як у Росії сприймають Ялтинську угоду після падіння Радянського Союзу?

– Радянський Союз залишився очевидним переможцем у дипломатичному сенсі за результатом Ялтинської конференції. Наскільки я можу судити з російської історичної літератури, сприймається це як така нормальна домовленість між переможцями у війні. Я би тут трішки уточнив, що ми на ці події дивимося ніби еx post, знаючи, як все потім, через кілька років, оформилося у Європі. Насправді все було не так просто: бац-бац – і поділили Європу, наперед знаючи, що половину її віддають Сталіну. Адже і уявлення більшості західних політиків про Сталіна станом на 1945 рік було вельми ідеалізованим під впливом радянських перемог над Гітлером, та й сам Сталін у тій же Ялті багато чого пообіцяв. І демократичні вибори провести в країнах Східної Європи, що прописані в заключній декларації, і сформувати уряд тієї ж Польщі на коаліційній основі, хоч і з перевагою тих людей, які були симпатичніші Москві, так званих «люблінських поляків»... У 1945 році Європа була ще трошки не тою, якою вона стала всього три роки потому, в середині 40-их дуже швидко події розвивалися, «залізна завіса» виникла за лічені місяці. Але, за великим рахунком, поштовх до цього розділення Європи був даний там, в Ялті. А що стосується нинішніх часів, то складно говорити про якесь єдине сприйняття в пострадянській Росії тих подій, тому що воно змінювалося, як і сприйняття Другої світової війни в цілому. У 90-ті роки було одне, а зараз ось зі всією нинішньою еволюцією в бік суто позитивних оцінок не тільки радянського минулого, а й навіть особисто Сталіна, сприйняття інше: мовляв, так, домовилися тоді відповідно до розстановки сил, і найсильніший член антигітлерівської коаліції взяв те, що і повинен був взяти.

– У Росії тепер популярна логіка геополітики. Доходить до курйозів, на кшталт нещодавнього рішення Держдуми розглянути питання про «анексію» НДР Західною Німеччиною у 1990 році. Це якраз воно і є – нерозуміння того, що таке руйнування того світу, в якому була створена Ялтинські угоди?

– Абсолютно правильно. Тому що, якщо ми візьмемо історію з анексією Криму Росією, це ж те саме, ялтинське: беремо і пересуваємо кордон. Тільки там кордони пересувалися за взаємною угодою великих держави – але, зауважимо, не Польщі і взагалі не тих країн, про які йшлося, – а тут він взагалі в односторонньому порядку пересувається, захотіли і пересунули, «було ваше – стало наше». Парадокс «ялтинського миру», однак, у тім, що кордони хоч і рухалися, але в підсумку створили систему міцного геополітичного балансу, який протримався кількадесят років. Щоправда, тримався він на більш (в радянському випадку) або менш (в американському) жорсткому підпорядкуванні слабких сильним, на поділі світу на два блоки, які кілька разів балансували на межі ядерної війни. І мені здається, що в сучасній російській політиці пмітний смуток за цим силовим балансом. Останніми місяцями під час української кризи, мені траплялися умовиводи низки російських політологів і публіцистів про те, що дії Кремля – це така спроба примусити Захід скликати щось на зразок нової Ялти чи нового Віденського конгресу, щоб знову досягти балансу і знову сказати: ось це – наше, а це – ваше.

– Так, у мене теж є відчуття, що керівництво Росії весь час шукає можливостей поговорити про геополітику, а ніхто не сідає за стіл, неможливо знайти співрозмовників, тому що вони мислять інакше, в інших, не ялтинських категоріях. Це, мені здається, і викликає сказ і якусь збентеженість Москви.

– Безумовно, тому що Кремлю, мабуть, незрозуміло, а чому, власне, його не чують. Адже що пропонується, по суті: зібратися і «по-старому, по-доброму» розпиляти сфери впливу! Як це робили політики середини минулого століття. Скажімо, Черчілль був дуже прагматичний політик, який грав зі Сталіном в ці ігри. Відома його так звана угода на серветці кінця 1944 року, коли він приїхав до Москви, і вони удвох буквально накидали, хто яким впливом після перемоги в якій з країн Східної Європи буде користуватися. Черчілль цього потім, треба віддати йому належне, дещо соромився, розуміючи, що чинить, м'яко кажучи, врозріз з принципами демократичного самовизначення, які начебто зобов'язаний був захищати як політик-демократ. Але, до речі, цією угодою Черчілль тоді зберіг для демократичного світу Грецію: Сталін тоді погодився, що вона належить до західної сфери впливу. А для Сталіна такий поділ був абсолютно природнім. Ну, і для тих, хто і сьогодні багато в чому мислить або намагається мислити як Сталін, не володіючи ні його дипломатичним вміння (він умів зачаровувати своїх партнерів), ні тим більше страхітливою військовою і політичною силою. Для таких політиків це цілком природно – відсотки, сфери впливу, пересування кордонів і людей... Але поговорити подібним чином їм нині майже ні з ким.

– На Заході більше ні Черчилля, ні серветок не залишилося?

– Щодо Черчілля – я би навіть поспівчував, що не залишилося, все-таки гра на серветці зі Сталіном – не найголовніший і не найважливіший епізод його кар'єри. В цілому ж, звичайно, не будемо Захід ідеалізувати. Там теж зараз йде боротьба між прагматиками та ідеалістами, у тому числі і через українську кризу. Хоча в «дистильованому» вигляді, по-моєму, не залишилося ні чисто, цинічно прагматиків, ні тим більше таких же чисто, бездомішкових ідеалістів. Але певні цінності західне суспільство і його політики все-таки відстоюють. Підтримка України, за всіх можливих «але», доводить саме це – хоча в Росії політики і чимала частина суспільства це тлумачать виключно геополітично, як бажання «вкрасти» Україну. У цьому сенсі Ялта жива і дійсно в Росії.

Радіо Свобода

Вижу комментарии и вопросы, много месяцев подряд: а когда же отключат SWIFT?
А зачем? Зачем погружать Россию в Средневековье за один день, нанося сильный урон западной финансовой и экономической системе внезапным шоком космического масштаба? Что мы уже имеем без отключения SWIFT-а?

1. Колоссальный кризис доверия международных и российских инвесторов, токсичность страны.
2. Бегство капитала рекордных масштабов, рекордная эмиграция лучших.
3. Кризис рубля, девальвация на 100%, без ясного дна (даже теоретического дна нет).
4. Системный банковский кризис, который «положит» всю банковскую систему, и ещё больше разрушит экономику.
5. Системный экономический кризис, который сейчас только лишь в самом своём начале.
6. Финансовый коллапс, уничтожение фондового рынка.
7. Предстоящие серии дефолтов и банкротств среди российских компаний.
8. Остановка производств, закрытие компаний, потеря рабочих мест, безработица.
9. Остановка и разрыв цепочек среди градообразующих предприятий, потеря работы в моногородах при нулевой мобильности труда.
10. Отсутствие у руководства России понимания причин всего этого и плана спасения России от полного коллапса.

Зачем говорить об отключении SWIFT-а, когда Путин и Ко. уже устроили в России экономический и финансовый Армагеддон, путём развязывания юридического и политического Армагеддона?

И этот Армагеддон находится лишь в самом своём начале. Здесь скоро будет жарче, чем отключение SWIFT-а.

Путін запропонував Меркель та Олланду створити нове Придністров'я в Україні - ЗМІ

05 лютого 2015, 23:00

Варіант розв'язання конфлікту в Україні, напередодні запропонований президентом Росії Володимиром Путіним, був "надто цинічним". Про це пише The New York Times, посилаючись на дипломатичні джерела.

"Це не мирний план. Це дорожна карта для створення нового Придністров'я чи Абхазії в Україні. Це цинічна спроба уникнути усіх зобов'язань, взятих на себе в Мінську", - заявив один з високопоставлених дипломатів на умовах анонімності.

У четвер держсекретар США Джон Керрі повідомив, що канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд отримали пропозиції від Путіна щодо вирішення конфлікту в Донбасі.

Подробиці цього плану невідомі, офіційно про нього жодна зі сторін взагалі не повідомляла.

Керрі зазначив, що Меркель та Олланд приготували свої плани щодо досягнення миру в Україні, з якими і прилетіли в четвер в Київ для переговорів з Петром Порошенко.

У п'ятницю Олланд та Меркель поїдуть до Москви, де зустрінуться с Путіним.

За інформацією російських ЗМІ Олланд і Меркель можуть запропонувати Москві та Києву заморозити конфлікт на сході України.

УП

Санкции санкциями, но гнуть свою линию все равно надо… Так считают и в Кремле, и за его стенами.

«Левада-Центр» провел соцопрос, цитирую, «по репрезентативной всероссийской выборке городского и сельского населения среди 1600 человек в возрасте 18 лет и старше в 134 населенных пунктах 46 регионов страны.» Так вот 69% опрошенного городского и сельского населения в ответ на вопрос «Как, по вашему мнению, должна действовать Россия в ответ на санкции стран Запада?» ответило: «Продолжать свою политику, невзирая на санкции»!
Быть под крылом вождя комфортно. Ты – только исполнитель воли. Это твоя почетная и единственная роль. Путин проявил волю, сказав, что санкции – не проблема. 69% ответили – да!

Путин не сможет повлиять на вердикт в деле об убийстве Литвиненко в Лондоне, даже если выведет войска отовсюду

Постороннему наблюдателю проходящий сейчас в Лондоне судебный процесс по делу об убийстве бывшего сотрудника российских спецслужб Александра Литвиненко может показаться очередным заговором против российского президента Владимира Путина. Почему именно сейчас, когда российские войска стоят в Крыму и Донбассе, а Путин угрожает за несколько дней дойти до Киева, Варшавы и даже Берлина, в Лондоне вспомнили о возможной причастности российской власти к убийству ее политического оппонента – а раньше не вспоминали, ограничившись лишь обвинением непосредственных исполнителей? Наверное, для того, чтобы нажать на Кремль?

Томский ТЮЗ представит в Новосибирске «Историю о православном ежике»
05.02.2015

Спектакль станет частью проекта «Песни о Родине», который объединил два новосибирских театра — «Глобус» и «Первый театр» — и Томский театр юного зрителя.

«Песни о Родине» — это общая история о проблемах, которые есть в нашем обществе. Это некий эксперимент, в котором принимают участие наши актеры. Дмитрий Егоров вместе с нашими актерами работают над созданием одной из трех театральных вариаций на тему рассказа Майи Кучерской «История о православном ежике». Можно сказать, что это история о неправильном понимании православия», — пояснил агентству новостей ТВ2 заместитель директора по развитию ТЮЗа Павел Никитин.

Помимо Дмитрия Егорова свои постановки представят Алексей Крикливый и Павел Южаков. Зрителям покажут три театральные вариации по мотивам современных прозаических произведений. К постановке режиссеры выбрали рассказы Виктора Пелевина, Дмитрия Глуховского и Майи Кучерской. Единую концепцию «устройства России» в сценическом воплощении представит художник Евгений Лемешонок.

Проект «Песни о Родине» будет представлен зрителям сегодня и завтра на малой сцене театра «Глобус» (г. Новосибирск), а 4 марта на сцене Томского областного театра юного зрителя его увидят томичи.

Об «Истории о православном ежике»: в этой истории ежик уговорил свою соседку белочку креститься в речке, заранее зная, что она не умеет плавать, и когда белочка утонула во время крещения, ежик заявил, что это чудесно, потому что белочка умерла православной. И весь лес закричал: «Слава Богу!»

Томские новости

P.S. Комментарии под оригинальной новостью - православие головного мозга as is

Те, кто еще застал агонию «нерушимого союза», прекрасно помнит простую зависимость между официальными заявлениями и реальной жизнью. Если власть заявляет, что водка или колбаса не подорожают, нужно бежать в магазин. Скорое повышение цен неизбежно. Если во всех газетах начинают писать о полезности рыбы и вреде мяса – скоро мяса на прилавках не будет. Там много было таких примет, мы их помним на уровне рефлексов. Тем паче – сегодня у власти в Украине те же комсорги, перекрасившиеся коммунисты и немного криминала. Их рефлексы от наших не отличаются.

С колбасой, мясом и прочей рыбой в условиях сравнительно рыночной экономики перебоев больше нет. Но верные признаки грядущих неурядиц – остались. Национальный банк Украины с 5 февраля приостанавливает проведение ежедневных индикативных аукционов на валютном рынке для определения равновесного курса. Об этом сообщила сегодня журналистам председатель НБУ Валерия Гонтарева. «Нами было принято решение: с сегодняшнего дня мы прекращаем проводить наши аукционы как потерявшие смысл, мы перестаем доказывать индикативный курс», – сказала Гонтарева.

Казалось бы, не будут показывать курс и использовать свои индикаторы – и что? Ничего страшного. Черный рынок прекрасно работает не благодаря, а вопреки усилиям НБУ, на сайте Минфин курс можно в любой момент посмотреть. Можно было бы махнуть рукой и не обращать внимания, но Гонтарева кроме всего прочего сказала, что гривна к доллару не пересечет отметку 25 гривен. «Доллар по 25 гривен, как вариант, мы не рассматриваем и не рассчитываем. Более того, Международный валютный фонд такой сценарий тоже не рассматривает и не рассчитывает», – сказала Гонтарева.

Вот это уже маркер. Сигнал. Если власть говорит, что доллар не будет стоить 25 гривен, стоит готовиться именно к такой цене. Опыт и рефлексы говорят именно об этом. По словам Гонтаревой, Национальный банк делает все для того, чтобы стабилизировать гривну. И от этого еще тревожнее. Рынок на успокаивающее заявление Гонтаревой отреагировал моментально. Утром межбанк открылся в диапазоне 16,84-17,04, а вот к обеду котировки расширились до 23,5- 25 гривны за доллар. В общем, цифра 25, о недопустимости которой говорила Гонтарева, была достигнута легко и без усилий. Главным вопросом остается традиционный – дальше что?

Курс гривны к доллару в ближайшей перспективе может откатиться к 18 или пройти 25 и выйти на 30. И никакие ходы НБУ принципиально ситуацию не изменят. Впрочем, кредиты от МВФ или их отсутствие тоже способны лишь замедлить или ускорить процесс, но никак не поменять вектор. Ключевым фактором влияния на курс гривны к доллару сегодня является состояние украинской экономики. Выбор простой. Либо мы пойдем по простому и очевидному пути развития экономики, либо продолжим кормить армию коррупционеров-чиновников, будем клянчить новые кредиты и печатать гривны. Других вариантов нет.

[img][/img]
[img][/img]
[img][/img]

Украинский полузащитник солигорского "Шахтера" рассказал о своих политических взглядах.

"Я за целостность Украины. Не хочу, чтобы нас делили, чтобы у нас что-то забирали. Ни в чем не повинные люди страдают. Рушится то, что они строили всю жизнь. Кому это нужно? Есть Украина - цельная, независимая, - и не надо ее трогать. Пришли люди, забрали Крым, придумали лозунг про "наш"... Непонятно мне это. "Крым наш". И чего он ваш? Был нашим и вдруг стал вашим. Начинаются рассказы, что где-то когда-то кто-то его отдал УССР незаслуженно. Так ведь после развала Союза все вроде как определились с границами. Все нормально было. И что теперь, Хрущева во всем винить? Дальше продолжать раздел?"

"Мне кажется, каждый человек должен делать для пользы страны то, что умеет. Делать так, чтобы ею гордились. Я же не могу заниматься вещами, которые мне неизвестны. Поэтому я играю в футбол. Понимаю, что не на топ-уровне. Но хочу, чтобы мои действия на поле оставляли положительное мнение об украинском футболе, об Украине в целом. За последний год пришел к мнению, что каждый на своем месте должен делать чуть-чуть больше, чем может", - считает Старгородский.


http://matchday.ua/news/2015-02-15-27956.html

Знаете, вот забавно слушать эти рассуждения дадут Украине или не дадут американцы «Джавелины». В основе этого вечное желание магического у рядового украинца.

Украинец надеется, что есть некая универсальная палочка решения его проблем. «Джавелины», санкции, канадские истребители СF-18, Саакашвили, который «приде і порядок наведе», Бендукидзе, Бальцерович и так далее. В общем, к украинцам должны прийти какие-то добрые внешние субъекты и навести здесь порядок. Просто потому, что они (субъекты эти – прим. автора) добрые. А теперь внимание! Вспомните, как там было? «Земля у нас обильная, порядка только нет»… Прошла тысяча лет, но мы живем в той же матрице вечного ожидания варягов.

Дорогие украинцы, наша проблема не в наличии у нас «Джавелинов» и другого чудо-оружия. Вы кажется не заметили, но на днях ВСУ отбили наступление врага у Дебальцево. Без «Джавелинов». Это не означает, что наши проблемы решены. Нет. Это всего лишь означает, что теперь новые проблемы у Путина. А он, в свою очередь, создаст нам новые проблемы, чтобы попытаться выйти в суперпозицию и мы рассыпались. В этой битве должен выжить кто-то один.

Поэтому наша перспектива не зависит от наличия или отсутствия у Украины чуда-оружия. Наша перспектива напрямую зависит от нашей социальной организации. Мы должны иметь такую форму социальной организации, которая обеспечит сначала нашу безопасность, а потом наше развитие. Для этого мы должны наполнить наши институты компетентными людьми, которые будут способны определять главное и второстепенное исходя из потребностей нашего социума как целого. А для этого требуется масштаб личностей, которые способны быть выше личных или групповых мотиваций. Такие личности должны быть объединены фондами, институтами, политическими и общественными организациями. Это все требует времени, усилий и средств.

Однажды эти люди, объединенные посредством фондов, институтов, политических и общественных организаций создадут доверие, наличие которого отличает успешный социум от неуспешного.

Спросите себя скольким людям вы доверяете сегодня. И вот, когда спустя годы, а может десятилетия, вы вновь зададите этот вопрос и поразитесь величине цифры, то вы поймете, что украинское чудо произошло. И его основания закладываются в сырых окопах у Дебальцево.

Дорогие украинцы, впереди нас еще ждет много поражений, прежде чем мы увидим блистательные победы. Поэтому украинский народ сегодня должен быть верблюдом, который потом превратится во льва, а потом в безмятежного ребенка.

Терпеливый поднимется на гору. Сильный способен преодолеть все трудности. Мудрый способен трудности превратить в достоинства.

Мы не мудрый народ сегодня. Мы не сильный народ сегодня, в том плане, что еще не осознали свою силу. Потому мы должны быть терпеливы, чтобы стать сначала сильными, а потом мудрыми.

Вот и сказочке конец, а кто слушал молодец.

Кошка Трехмастная – специалист по выживанию в условиях обстрелов. Осенью, во время первого обстрела, когда контузило пса Патрона, она цинично сидела в бытовке и жрала кильки.

2 февраля бытовку разнесло в клочья прямым попаданием САУ. Когда солдаты принялись разбирать завалы, из-под холодильника вылезла Трехмастная – контуженная, но живая.