Форум болельщиков ФК Металлист Харьков

Помічник російського президента Юрій Ушаков заявив, що ситуація в Україні стане однією з головних тем завтрашньої зустрічі Володимира Путіна та Папи Франциска. Власне, в самій цій заяві немає нічого сенсаційного. Тим більше, що поряд із ситуацією в нашій країні Путін має намір обговорити з понтифіком ще цілу низку інших важливих тем, серед яких і ситуація християн на Близькому Сході – ця проблема зараз є пріоритетною для Ватикану.

Зацікавлює інше: Путін збирається говорити з Папою про УГКЦ. Ушаков спеціально зазначив, що під час дискусії про Україну «можуть згадати аспект діяльності в цій країні уніатів». І, я так розумію, нічого доброго Папа не почує.

Сама фраза Ушакова наче скопійована з радянського підручника історії, в якому розповідалося, як зрадники-уніати боролися з православ’ям на українських і білоруських землях, пропагували «західну заразу». Фраза і тоді була дивною: більшовики, як відомо, самі з православ’ям боролися завзято, фактично знищили Церкву. Але ж з’явилося це визначення, в свою чергу, з імперських підручників історії. Там було все ясно. Малоросія і Білорусія – це Росія. Православ’я – російська віра. Уніати – агенти Заходу. От тепер все стало на свої місця.

І, до речі, знищення УГКЦ після другої світової війни стало одним із важливих доказів того, що комуністи повертаються до старої імперської доктрини. Це були не тільки репресії проти церкви. Це були насамперед репресії проти цивілізації – української та європейської. І коли УГКЦ стала відроджуватися в роки перебудови, її священикам намагалися пояснити: вас тут бути не повинно!

А чому не повинно? А тому, що Україна – канонічна територія РПЦ. Російська земля. І «уніати», пов’язані з Ватиканом, можуть посіяти сумніви в правильності цієї тези. А тому нічого неправильного в сталінському вирішенні знищити «чужу церкву» не було. Йосип Віссаріонович знав, що робить.

Володимир Володимирович, очевидно, відчуває себе спадкоємцем Йосипа Віссаріоновича. Та й можливостей у нього більше: російський президент може поскаржитися на діяльність «уніатів» самому Папі. І те, що він – глава світської держави, яка має гарантувати рівноправність конфесій, Путіна не обходить. Тому що, всупереч усім конституційним нормам, влада цієї держави сама вирішує, які, точніше, яку конфесію підтримувати, а які оголошувати «шкідливими».

У самій Росії навіть католикам не так вже просто, що вже про греко-католиків казати. А оскільки у путінській свідомості Україна – також Росія, то в країні, на територію якої претендує новий імператор, «уніатам» теж не має бути місця.
І навіть добре, що Володимир Володимирович поговорить про це з Папою. Щоб у того, як кажуть, не залишалося ілюзій.

К правительству можно и нужно предъявлять претензии. Но с точки зрения эффективности реформ, а не с точки зрения необходимости сохранения олигархии и ценности дешевого газа. И в этом смысле интервью Фирташа – самый настоящий манифест реванша. И, благодаря самоуверенности олигарха – манифест искренний.

Визит украинского премьера Арсения Яценюка в Соединенные Штаты совпал по времени с поездкой российского президента Владимира Путина в Италию. И это, конечно же, не просто совпадение. Это еще и возможность напомнить о себе союзникам.

Соединенные Штаты все это время занимают куда более жесткую, чем европейцы, позицию по отношению к российским действиям в Украине. А вот Италия постоянно стремится «понять» Путина и дать ему возможность выйти из ситуации, сохранив лицо.

Оба визита проходят сразу же после саммита «большой семерки» в замке Эльмау. Итоги этой встречи, зафиксировали, что изменения позиций относительно украинского кризиса у представителей развитых индустриальных стран мира – а среди них были и президен Соединенных Штатов, и премьер-министр Италии – не произошло.

В этом смысле у Барака Обамы для Арсения Яценюка хорошие новости, а у Маттео Ренци для Владимира Путина – плохие. Потому что если еще недавно Кремль мог рассчитывать на смягчение санкций, то теперь должен бороться за то, чтобы их не ужесточали. А это – совсем другая задача.

Но возможность сохранения лица, конечно же, остается. Если Путин действительно хочет его сохранить. Сам факт его поездки в Италию – как и то, что администрация Путина настойчиво добивалась не только переговоров с руководством этой страны, но и визита в Ватикан – говорит о том, что Кремль нуждается в прекращении конфронтации с Западом, хочет произвести впечатление «миротворца» и ищет «слабое звено» среди западных лидеров.

Ясно, что руководители Греции или Венгрии, у которых и без России экономических проблем по горло, не будут оказывать противодействия санкциям и после гордых выступлений в поддержку Москвы присоединятся к другим странам ЕС. А вот у итальянского премьера возможностей больше.

Но Маттео Ренци на встрече в Германии никак не проявил особой позиции по отношению к украинскому кризису. Да, по большому счету, у него ее и нет. А есть – чуть более благожелательное, чем у других лидеров «семерки», отношение к Путину, продиктованное прежде всего экономическими интересами.

Но для того, чтобы Ренци превратился в «адвоката дьявола», Путин должен предоставить ему такую возможность. То есть выступить с предложениями, которые изменят саму ситуацию на востоке Украины. И прекратить войну, а не пугать ее продолжением и расширением. Готов ли российский президент к такому повороту на самом деле, не узнает даже Папа Франциск, не то что премьер-министр Италии.

Смотрю на нынешнюю Россию: зеков на стройки народного хозяйства, патриотические лагеря для детей, введение в школьную программу политинформации для будущих 'патриотов', обещания за 50 лет догнать и обогнать Америку, 'кругом одни враги' и т.д. Что дальше? Пятилетку за четыре года? Реки вспять? На Марсе яблони расцветут?
Меня не покидает ощущение что все вокруг происходящее это процесс съемки сюрреалистической утопии 'МАРКС атакует', главную роль в которой взялся 'играть' ВВХ.

В новостной ленте в фейсбуке наткнулась на сообщение, кардинально не вписывающееся в "историю" подпольной организации "Молодая гвардия", которую мы учили в школе. Сообщение НАСТОЛЬКО неправдоподобно, что начала искать подтверждения. Каково же было мое удивление, когда подтверждения, достойные доверия, нашлись!

Но по порядку - пост из фейсбука:

ОЛЕГ КОШЕВОЙ
8 июня 1926 родился герой Украины Олег Кошевой (Олег Васильович Кошовий, 1926-1943), заместитель белорусского националиста ВИКТОРА ТРЕТЬЯКЕВИЧА (1924-43), руководителя подпольной БАНДЕРОВСКОЙ организации «Молодая гвардия» в Краснодоне (1942-1943 гг.), созданной бандеровцем ЕВГЕНОМ СТАХИВЫМ (1918-2014, НА ФОТО), членом Южной походной группы ОУН, деятелем украинского националистического подполья на территории Донбасса, в том числе систематически спасавшего евреев от нацистских палачей.

Когда стало ясно, что украинцы не сумеют дождаться освобождения войсками Бандеры, «Молодая гвардия» была вынуждена переориентироваться на красных. Которые, боясь бандеровского влияния, выдали их всех нацистам. А ПОТОМ СОТВОРИЛИ ИЗ ВСЕГО большую ложь. Как и с Катынью-Хатынью.

Первые слухи о том, что Олег Кошевой, Иван Земнухов, Ульяна Громова, Сергей Тюленин и многие другие были связаны с националистическим, а не коммунистическим подпольем, привёз в Москву Сергей Герасимов, который снимал в Краснодоне экранизацию «Молодой гвардии», и его съёмочная группа. Скрыть правду было невозможно и вскоре о ней знали почти все московские кинематографисты и актёры. Основной слух, который я отлично помню с детства, поначалу формулировался следующим образом: «На деле всё было не так. Молодёжь боролась за Украину, а не за СССР».

Скандал с первым изданием романа Фадеева и его запретом был связан с тем, что Фадеев, якобы, не отобразил в романе «роль партийного руководства и то, как оно направляло деятельность молодогвардейцев». А у молодогвардейцев не было «партийного руководства», кроме бандеровского. Узнав о бандеровских связях погибшего Третьякевича и изчезнувшего Стахива, Фадеев решил обвинить их в предательстве, объединив их в романе в образе Стаховича, но скрыв все упоминания о бандеровском движении. Наоборот, когда в сети НКВД на Донбассе стала известна правда о молодых героях украинского бандеровского подполья, ИХ НЕМЕДЛЕННО ВЫДАЛИ НЕМЦАМ.

А вот статья Радіо Свобода почти 4-х летней давности:
Живучий міф про «Молоду гвардію»
Юрій Дулерайн, журналіст Радіо Свобода
07.12.2011

У Києві нещодавно опублікували чергову парламентську постанову. Ось повідомлення: «Верховна Рада вирішила відсвяткувати у вересні наступного року 70-річчя від дня створення підпільної комсомольської організації «Молода гвардія», що вела боротьбу з німцями під час Другої світової війни. Рада рекомендує Кабінетові міністрів створити організаційний комітет з підготовки й проведення відповідних святкових заходів».

На перший погляд, ніби все на місці. «Молода гвардія» здавна набула міфологічного ореолу. Офіційна історіографія описує виникнення на Донбасі у перші роки війни підпільної комсомольської організації «Молода гвардія». Сталін нагородив молодогвардійців посмертно зірками й орденами. Він також присудив Сталінську премію за роман Олександра Фадєєва «Молода гвардія». А був ще й кінофільм «Молода гвардія» і опера Мейтуса на лібретто Андрія Малишка. Одне слово, за повною програмою. З молодших класів дітей закликали брати приклад із молодогвардійців. Не кажучи вже про пісню про те, як «комсомольское подполье поднялось за честь страны...».

Авжеж піднялось, бо ж армія не піднімалася. У той час, коли мільйони червоноармійців здавалися німцям, у той час, коли залишали нацистам місто за містом, коли армія безупинно відступала, Сталін видав знаменитий наказ номер 227 під гаслом: «Ні кроку назад!». Батько народів наказував створити штрафні батальйони і так звані «заград-отряды». Ті каральні загони йшли позаду військ і розстрілювали тих, хто відступав. Нічого подібного не було у збройних силах жодної іншої країни світу.

Кіномитці швидко випустили фільм «Секретар обкому», де солдати, які потрапили в оточення, у відповідь на пропозицію німців «Рус, здавайся!» вигукували «Русские не сдаются!» і кидали гранати.

То був прямий натяк на наказ номер 227, де Сталін стверджував, що армія, яка панічно відступала і здавалася у полон, «вкрила свої прапори ганьбою». Там ще говорилося таке: «Населення нашої країни, яке з любов’ю й повагою ставилося до Червоної армії, починає розчаровуватися в ній, втрачає віру у Червону армію, а багато хто з них проклинають Червону армію за те, що вона віддає наш народ під ярмо німецьких пригнічувачів, а сама тікає на схід».

І от, уявіть собі, саме в той час, наприкінці липня 1942 року, на Донбасі «комсомольское подполье поднялось за честь страны». Але чи справді комсомольським було те підпілля? Чи «Молода гвардія» дійсно мала таку надихаючу назву? Я розмовляв на цю тему з Євгеном Стахівим – можливо, єдиним живим свідком і учасником тих подій.

Стахів проти Фадєєва

Євген Стахів, відомий український громадський діяч, один із засновників американського Товариства українсько-єврейської дружби, мешкає у штаті Нью-Джерсі, неподалік Нью-Йорка. Він довгі роки викривав брехню Олександра Фадєєва, який зобразив його у романі «Молода гвардія» під іменем Євгенія Стаховича – молодогвардійця-зрадника, який видав комсомольське підпілля гестапівцям.

Стахів спростував цей наклеп в українській пресі в Америці, намагався навіть притягнути Фадєєва до суду, але сталінський літературний начальник (Фадєєв був першим секретарем Спілки письменників СРСР, підписував розстрільні списки літераторів у роки терору) викрутився. Його адвокати заявили, що Стахович – це, мовляв, вигаданий персонаж. Між тим, Євген Стахів – цілком реальний герой. У 1942-му йому було 23 – комсомольський вік, але він не був ані комсомольцем, ані молодогвардійцем.

Стахів був українським патріотом, відрядженим на Донбас націоналістичним рухом із метою організувати там підпілля. Можна як завгодно ставитись до ОУН, але саме ця організація направила на Донбас Євгена Стахіва із завданням створити й очолити національний рух опору.

«Я прибув на Донбас у лютому 1942 року і перебував там до червня-липня 43-го року, – згадує Стахів. – Так що я упродовж півтора року організував підпілля на Донбасі, українське національне патріотичне підпілля, гаслом якого було «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну», підпілля націоналістичне, що боролося за українську самостійну, демократичну державу».

Очевидно, саме тому й знадобилося Фадєєву спаплюжити Євгена Стахіва, зробивши його у романі зрадником Євгенієм Стаховичем.

Треба сказати, що незалежна вільна Україна визнала діяльність лідера «Молодої гвардії», визначивши її як героїчну. Президент Леонід Кучма нагородив Євгена Стахіва орденом «За заслуги», а Президент Віктор Ющенко – двома орденами Ярослава Мудрого.

Стахів свідчить, що й сама назва «Молода гвардія» – це плід фантазії Фадєєва. Щодо Олега Кошового, то Стахів, який був організатором і лідером підпільної мережі, яка охоплювала декілька міст, посміхається, кажучи, що дурницею було б призначати лідером 16-річного хлопчика.

А згоріла організація по-дурному. Під Різдво 1942 року йшла колона німецьких вантажівок із подарунками для солдатів вермахту. У дорозі одна машина зламалася. Поки привезли ремонтників, хлопцям вдалося поцупити звідти кілька ящиків із подарунками. Там були солодощі й цигарки. Вони їх продавали на місцевому ринку, і там їх німці заарештували й стратили.

Якщо факти суперечать версіям, тим гірше для фактів

Та все ж міф «Молодої гвардії» «живе й перемагає», точнісінько так, як живуть і перемагають інші міфи радянської епохи. Такі, як, наприклад, фальшиве твердження радянської пропаганди про знищення гітлерівцями Успенського собору в Києво-Печерській лаврі, хоча відомо, що це була справа рук радянських підривників.

Іще приклад живучості міфу. Вже два десятки років минуло відтоді, як розпалася радянська імперія, але й досі у російських підручниках з історії описують подвиг 28 гвардійців-панфіловців, які на підмосковному роз’їзді Дубосєково, сидячи в окопах, гранатами зупинили наступ 50 німецьких танків на Москву. Вони всі загинули, включно з політруком Василем Клочковим, який нібито вигукнув: «Велика Россия, а отступать некуда – позади Москва».

Спливав час, виявилося, що загинули далеко не всі панфіловці, чудодійним чином вижили, дехто у штрафбаті опинився. А сам журналіст Олександр Кривицький, автор знаменитої статті в газеті «Красная звезда», визнав через багато років, що розповідь про бій була суцільно висмоктана з пальця, що треба було надихнути війська. І ніхто не додумався запитати Кривицького: якщо там усі загинули, то хто йому розповів про заклик політрука? Та й на яких дурників розраховували партійні журналісти, стверджуючи, що колону з 50 танків зупинила жменька солдатів? Але все одно, вигадка зажила власним життям, залишилася у підручниках з історії як справжня подія. Причина такої живучості міфу проста. Як то казав поет: «Тьмы горьких истин нам дороже нас возвышающий обман».

Напрошується, однак, запитання: а навіщо новій Україні молодогвардійський обман, хоч яким би «возвышающим» він не був?

«Я вмираю, бо мені вже 93 роки, щасливий, що я щось зробив для України і що лишилося в історії... Я воював не під червоними, а під синьо-жовтими прапорами», – каже Євген Стахів.

И, в завершение, заметка в Історичній Правді (все ссылки рабочие)
Помер Євген Стахів - керівник ОУН на Донбасі
07.02.2014

Помер Євген Стахів - діяч націоналістичного підпілля на Східній Україні в роки Другої Світової війни.

Про це Історичній Правді повідомила представник Стахова в Україні.

Ветеран помер у Нью-Йорку 26 січня у віці 95 років. До останніх днів свого життя він зберігав ясний розум і завжди цікавився подіями в Україні. Стахів регулярно телефонував в редакцію ІП, щоб обговорити новини, і завершував розмову побажанням "Тримаймо вище прапори!"

Історична Правда висловлює співчуття рідним і близьким ветерана.

Євген Стахів народився в 1918 році в Перемишлі (нині Польща). Член Організації українських націоналістів з 1934-го.

В 1938 році брав участь в обороні Карпатської України. В 1941-1943 роках — член Південної похідної групи ОУН, організатор націоналістичного підпілля у Східній Україні (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Маріуполь).

"Я дуже вдячний мешканцям Донбасу, - згадував ветеран. - Два роки нас ховали та годували, ризикуючи життям. Ще раз повторюю, що це були не лише українці. Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар".

В 1944 році Стахів став одним із засновників Української Головної Визвольної Ради (УГВР) - багатопартійного передпарламенту й уряду воюючої України.

З 1949 року мешкав у США. Керівник Товариства українсько-єврейських зв'язків. Кавалер орденів України "За заслуги" (1997) і Ярослава Мудрого (2006).

На еміграції Стахів став одним із активістів "двійкарів" - демократичного крила в ОУН, яке найуспішніше здійснювало ідеологічну боротьбу проти СРСР. Його брат Володимир був міністром в уряді Ярослава Стецька, його син Євген-Зенон - лауреат Нобелівської премії.

Провідна частина біографії Євгена Стахіва — зміна світогляду націоналістів під час Другої Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід. Саме під впливом "філософії східняків" ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну, перетворившись з регіональної партії на загальноукраїнську політичну силу.

"Правила життя Євгена Стахова"

Источники:
FB
Радіо Свобода
Історична Правда

Мы обречены вновь и вновь обращаться к роковой фигуре Грозного, подарившего русскому народу знаковый гибрид степного деспотизма и христианского средневекового мракобесия, которое в Европе все же сдерживалось античным наследием, правом, а позднее – возрожденческим гуманизмом. У нас этих сдержек не было. И в заключение можно лишь оспорить расхожее мнение о Петре «Великом» как о первом большевике. Первым-то был, несомненно, Иван Грозный. Бердяев сравнивает Петра и Ленина, однако гораздо интереснее сравнивать Ленина с Грозным.
Р.S. В свете нашей темы стоит вновь взглянуть на геноцид Новгорода, устроенный Грозным. Не был ли он, наряду с прочим, ритуальной расправой утописта-фанатика над ненавистной ему буржуазной нормальностью, над совершенно иным чувством жизни?

Сегодняшний Wall Street Journal - на первой полосе Украина

«Людям із адекватними поглядами в Росії нічого робити» – російський студент-боєць «Азову»
Анастасія Носанова, Тетяна Лапрад та Євгенія Назарець
09.06.2015

Красноярський студент втік до України від ФСБ. Спецслужби звинуватили «Солідарність» у вербуванні «бійців для Порошенка»



Колишньому студентові з Красноярська Валентину 19 років. Він вчився на викладача історії, а також ходив на «Марші миру» проти війни в Україні, які організовувало красноярське відділення руху «Солідарність». У січні 2015-го Валентин поїхав воювати до України, вступив до складу добровольчого батальйону «Азов», спецслужби Росії оголосили його в розшук. А в травні активістів красноярського відділення руху «Солідарність» ФСБ звинуватила у вербуванні націоналістів для відправки до України.

За словами Валентина, спочатку акції проти війни в Україні супроводжувалися лише словесними суперечками учасників з прихильниками самопроголошених «ЛНР» і «ДНР», але далі справа дійшла до застосування газових балончиків, а до вересня 2014 року – до зіткнень і бійок після мітингів. Влада вирішила втрутитися в ситуацію, ставши на сторону проросійських активістів. Валентин зрозумів це після того, як ним зацікавилась ФСБ. Інтерес цей не обмежувався подіями на мітингах. Щоб не опинитися на підписці про невиїзд, Валентин терміново виїхав до України.

– Одного прекрасного вечора мені подзвонили з управління ФСБ Красноярського краю. Це був майор Новиков, який працює в Центрі боротьби з екстремізмом – так званому Центрі «Е». Він тоді по телефону сказав: «Валентин, ти до нас підходь, поговоримо, справа серйозна. Ми не дуже хочемо тебе шукати за пропискою, або де ти там живеш». Я опиратися не став: було цікаво, чим же я заслужив до себе такий інтерес. Перше ж, що при зустрічі майор Новиков мені сказав: «Ми знаємо, що це був ти».

– Ви розумієте, чому вибір майора Новикова випав на Вас?

– Прихильників України багато, але більшість з них – пасивні. Ми ж з товаришами розвішували по місту українські прапори і плакати. Найбільшого поширення в мережі отримали фотографії нашого банера з написом «Путін – ху*ло», вивішеного на мосту практично в центрі Красноярська. Хоча акція дійсно довго обговорювалася в інтернеті, іншої реакції на неї не було, і ми поступово самі почали забувати про неї. Потім в січні вандали (це була не наша група) осквернили пам'ятник комуністичним війнам. Написали на ньому щось на кшталт «ДНР, гори у вогні». І про цю огидну акцію, здавалося, всі теж швидко забули, як і про наш банер про Путіна. Але через два тижні пройшов перший обшук, за ним другий, третій. Ми зрозуміли, що щось пішло не так, почистили комп'ютери, сторінки в соцмережах. І ось приблизно через тиждень після цього пролунав той самий дзвінок, завдяки якому я опинився в кабінеті співробітника Центру «Е».

– У майора Новикова були докази, що ці дві акції були сплановані та проведені Вами?

– Новиков просто заявив, що і банер, і пам'ятник – це наших з товаришами рук справа. Я заперечував. Він запитував у мене, в яких політичних організаціях я перебуваю, і як ми посміли «на 70-річчя Великої Перемоги осквернити пам'ятник». Я відповів, що нічого про це не знаю, сам в шоці від такого нахабства. І начебто після трьох годин моїх «ні», «не знаю», «вперше чую» майору Новікову набридло мене слухати, і ми спокійно розлучилися. Думав, що назавжди. Але я помилився. Рівно через два дні товариш Новиков знову мені подзвонив і сказав: «Валентине, приїжджай до нас у ФСБ, підпишеш тут кілька папірців». Підписка про невиїзд – я запідозрив, що саме в цьому була його цікава ідея, але мені зовсім не хотілося опинитися в заручниках у Росії. Після другого дзвінка з центру «Е» я швидко зібрав гроші, речі, сказав: «Мамо, бувай!» – і поїхав.

Через три години після пропозиції Новикова під'їхати до нього я прямував до аеропорту, 27 січня був у Києві, а наступного дня вже їхав на тренувальну базу батальйону «Азов», куди мені допоміг потрапити соратник.


Валентин – боєць полку «Азов»

– Як Ваша мама відреагувала на те, що її 19-річний син кидає навчання і біжить з Росії через ставлення до війни?

– Мама про ФСБ дізналася тільки тоді, коли я вже рюкзак пакував. Вона – інтелігентна, освічена людина і не підтримує всякий набрід з «ДНР». Я вчився на викладача історії. До речі, вибір професії і розуміння того, який жах відбувається в Росії в системі освіти, теж вплинули на мій світогляд. Освіта у нас, особливо якщо йдеться про викладання історії, занадто тісно пов'язана з державною ідеологією. Покоління, яке підростає, хочуть переконати в тому, що Росія завжди права. Благо у нас в країні поки що немає єдиного обов'язкового підручника історії. Вчителі мають можливість не доносити до дітей точку зору Міністерства освіти на історичний процес. Але все одно важко.

– Якби майор ФСБ Вам не зателефонував, не було б обшуків і «підписання паперів», то Ви би продовжили і далі організовувати проукраїнські акції в Красноярську?

– Чесно кажучи, товариш Новиков тільки прискорив мій від'їзд до України. Я і так планував сюди перебратися, але тільки в травні. По суті, у мене був вибір: вести життя біженця в Україні або піти на війну. Рішення здалося мені очевидним. Останні півтора роки російська влада остаточно здуріла. І людям з адекватними проукраїнськими та опозиційними поглядами в Росії просто нічого робити. Взагалі будь-яким розсудливим людям тут все важче знайти можливості для самореалізації. Деякі з них об'єднуються, роблять своїми лідерами різних ліберальних політиків, намагаючись консолідувати опозицію. На мій погляд, це не принесе результату, але все ж краще, ніж нічого. Інші росіяни, думаючі інакше, ніж нинішня влада, їдуть сюди, до України, і намагаються почати відродження Росії з Україною.

– Як Ви думаєте, чи можливі в Росії якісь радикальні зміни?

– Можливі, але не при цьому режимі. Спочатку «цар» повинен лягти, а потім вже варто говорити про будь-які зміни. Український народ освіченіший, люди тут дивляться на речі більш реалістично. У них працює голова, здоровий глузд. Росіяни вірять всьому, а українці вже навчилися не довіряти своїй владі. Але я з радістю повернуся, якщо в Росії раптом почнеться бунт чи революція, а мені при цьому не буде загрожувати тюремний термін.

У будь-якому разі, додому я поїду тільки за однієї умови: якщо з Україною все до того моменту буде в порядку. Ми всі прекрасно розуміємо, що проблема не в Путіні, а в самих нас. Тому що це ми дозволили його режиму встановитися і зміцнитися. Можливо, коли холодильник здобуде перемогу над телевізором, щось станеться і в головах більшості. В Україні теж все не так добре, як хотілося б. Занадто багато залишилося від режиму Януковича, повільно йдуть реформи. Але в України є більш правильний вектор руху і всі шанси наблизити європейське майбутнє, на відміну від Росії.

----------------------------------------------------------------------------------------

Приблизно в ті дні, коли Валентин дав це інтерв'ю Радіо Свобода, в Красноярську ФСБ взялася за активістів руху «Солідарність». Один з учасників руху в Красноярську, Євген Бахотський, розповів виданню rus2web: «На нас іде атака з 5 травня. Спочатку псували майно – нападали на квартири, били скло, проколювали колеса, на вікнах малювали, що я «педофіл», на гаражі писали, що це «гараж фашиста». А 4 червня мене викликали в кабінет директора Красноярського заводу електромонтажних виробів, де я працюю. Двоє чоловіків заявили, що вони з ФСБ, і показали мені відеозапис. На ньому молода людина років 18 стоїть у лісі і розповідає, що він красноярський націоналіст, бореться з режимом Путіна і згадує, що ходив на мітинги, організовані «Солідарністю», і брав участь разом з рухом у незаконних діях. Співробітники ФСБ заявили, що молода людина покинула Росію і за гроші воює в нацистсько-терористичних військах України. «Солідарність» звинуватили в тому, що ми займаємося вербуванням бійців для Порошенка».

У бесіді з кореспондентом Радіо Свобода Євген Бахотський докладніше розповів про події останніх двох місяців: «Напади почалися з 5 на 6 травня, рівно перед пікетом з нагоди річниці подій 6 травня 2012 на Болотній площі в Москві, який ми проводили в Красноярську на Театральній площі. Приблизно о першій ночі вікна моєї квартири закидали камінням, розбили всі шибки. Моєму товаришеві, Євгену Бабуріну, забили будівельною піною глушник в автомобілі. Євген Бабурін був організатором пікету, а я уповноваженим з проведення. І після того пікету все продовжилося. Щойно я вставив шибки 8 травня, мені в ніч з 9 на 10 знову вікна розбили. Цього разу ще й камінь обв'язали георгіївською стрічкою, дали зрозуміти, що це не просто хулігани, а ідейні борці. Тієї ж ночі, коли мені розбили скло вдруге, на гаражеві Євгена Олексійовича зробили напис фарбою «Гараж фашиста. 9 травня». На стіні будинку, де я живу, Наступного дня написали «педофіл» і стрілку намалювали до мого вікна. Буквально через день Євгену Олексійовичу розмалювали фарбою всю машину: свастиками, образливими надписами про Україну. Це, за словами свідка, зробили двоє молодих осіб – підлітки, на вигляд років 14-16. Перед черговим нашим пікетом, який ми запланували на 30 травня, 25 травня ми подали повідомлення до мерії. Саме в ніч з 25 на 26 травня поновилися напади на нас. Цього разу почали нападати і на інших членів «Солідарності», які того разу були організаторами та уповноваженими з проведення пікету. Це Сергій Зінов і Юрій Лящін. Залили клеєм дверні замки на їхніх квартирах, у мене, а у Євгена Бабуріна – гаражний замок. Також у Зінова і Бабуріна зіпсували машини – колеса порізали».

«І ось тоді почалося найстрашніше – напади на людей», – розповідає Євген Бахотскій. Події 29 і 30 травня він пам'ятає в деталях.

– 29 травня, після наради в мерії щодо проведення пікету, напали на Сергія Зінова. Коли він повертався додому, невідомі молоді люди побили його, пошкодили йому око. Із цього приводу він звернувся до поліції, не зміг вийти на пікет. 30 травня, за годину до призначеного часу пікету на нас з Євгеном Бабуріним напали біля його гаража. Ми приїхали в цей гараж для того, щоб взяти звідти все необхідне для проведення пікету. Гаражний замок був знову забитий, ми його відкрити не змогли. У цей момент зібрався натовп якихось молодих чоловіків. Спочатку вони почали погрожувати нам, потім бити. Схопили Євгена Олексійовича, били його, стріляли йому під ноги з пістолета. Ще один, теж з пістолетом, до моєї голови його приставив. У мене в руці молоток був, у мене його відібрали, і цим молотком мене спробували вдарити по голові. Але в сантиметрі від голови відхилили і вдарили по воротах гаража. Били в живіт, по голові. Говорили, що, якщо я комусь скажу, що відбувається, вони мене вб'ють. Водночас вони били Євгена Бабуріна, співголову крайового відділення «Солідарності», він також співголова крайового відділення партії РПР-ПАРНАС. Потім вони його повалили на землю обличчям донизу і потягли по землі.

Під'їхала іномарка білого кольору, двоє взяли його за руки, затягли до цієї машини. Євген кричав «Допоможіть!» Але його силоміць відвезли в невідомому напрямку. Водій «Газелі», на якій ми збиралися відвезти необхідне для пікету майно, спробував втекти, він злякався за себе. Я йому кричав: «Стій! Забери мене!» І на ходу буквально мені довелося застрибувати. Двоє нападників сіли на мотоцикл і за нами поїхали, коли «Газель» рухалася в напрямку будівлі, де офіс «Солідарності» і РПР-Парнас.

Дорогою я зателефонував до поліції, повідомив про напад, побиття та викрадення людини. Я зайшов до будівлі і зауважив, що під'їхав і той мотоцикл з нападниками, ще чотири людини підійшли. Я попросив сторожа заховати мене. Він мене пустив в один з порожніх кабінетів. Я звідти спілкувався по телефону з поліцією. Переслідувачі мої ходили навколо будівлі, у вікна заглядали, намагалися визначити, де я перебуваю. Поліцейські тільки хвилин через 45 під'їхали – говорили, що не могли цю будівлю за адресою знайти. Ще до їх прибуття сторож зайшов і сказав, що «бандити» поїхали.

Коли поліція мене опитувала, їм по рації повідомили, що Євген Бабурін, який був викрадений, вийшов на зв'язок телефоном і сказав, що його відпустили. Ми сіли в патрульний автомобіль і поїхали його шукати. Він дуже погано бачить, а йому розбили окуляри, везли з закритими очима, викинули в пустельному місці, де гаражі, тупики, – він не міг пояснити, де він знаходиться. Через годину, поки ми його безуспішно шукали, він сам якось вийшов до колишньої прохідної заводу «Крассельмаш». У відділ поліції, куди нас привезли опісля, під'їхав і слідчий зі Слідчого комітету. Наступного дня нас знову викликали для додаткових пояснень. Відтоді більше ні мене, ні Євгена Бабуріна не викликали, і жодних дій щодо пошуку злочинців ми не бачимо. Євген Олексійович мені розповів, що в тому місці, де його гараж стоїть, є камера відеоспостереження, яка постійно записує. Машина, на якій його викрадали, повинна була потрапити на це відео. Ні Слідчий комітет, ні поліція цей відеозапис не вилучили, не подивлися. Ми не бачимо бажання з боку правоохоронних органів шукати тих людей.

– Як Ви думаєте, хто ці люди?

– Це люди, я вважаю, організовані владою, тому що нападають саме на тих, хто організовує опозиційні акції в Красноярську. Спочатку вони нападали на самі пікети, потім припинили. Бо на кожному пікеті поліція. Та й ми стали застосовувати огородження. Тобто стало складно підійти до пікетувальників, схопити їх за груди або порвати плакат, вдарити пікетувальника. Три пікети – 22 березня, 19 квітня і 6 травня – на нас ніхто не нападав. А у 2014-му газом з балончика бризкали в очі, плакати часто рвали.

Я пам'ятаю мітинг «Солідарності» і «Партії прогресу» 1 березня, наступного дня після вбивства Бориса Нємцова. Я бачив антимайданівський натовп, керував її діями депутат Держдуми від ЛДПР, відомий спортсмен Дмитро Носов. Їх було багато. Вони були організовані. У них були свої плакати образливого характеру як на адресу самого загиблого Нємцова, так і всієї опозиції. Вони кричали, ображали, не давали нікому говорити. Коли ми після цього пікети проводили, вони фізично не нападали, просто підходили, намагалися лаятися з нами.

Я вважаю, владі наші пікети не подобаються. Влада не має можливості за законом нам відмовити в їх проведенні. Нам всі пікети погоджували, але при цьому вирішили ось так по-бандитськи тиснути. Дані про те, хто організатор пікетів, ми ж подаємо не в «Антимайдан», ми подаємо до адміністрації міста повідомлення, де вказані наші імена, адреси, номери телефонів. Це відомо тільки правоохоронним органам, які беруть участь у нараді, і відділу з безпеки адміністрації Красноярська. Відповідно, я вважаю, раз тільки вони знають дані організаторів пікетів і мітингів, то організатори нападів можуть дізнатися їх адреси тільки з цього боку.

– І раніше в Красноярську проходили акції протесту, але ніколи такого тиску на опозиціонерів не було. І, здавалося б, нічим пікети «Солідарності» владі не загрожують – людей мало приходить, і ті спокійно стоять з плакатами. Чому саме зараз почався такий тиск?

– Я помітив, що загострення відбувається не тільки в Красноярську. Подібні напади на пікети почали відбуватися і в Москві, і в інших містах. У Новосибірську були випадки нападу на РПР-ПАРНАС. Я вважаю, що централізовано дана команда давити опозицію. Влада просто взагалі не хоче бачити опозиційну точку зору. Так зараз практично скрізь, де відбуваються якісь заходи. До Калуги перед висуненням кандидатів на вибори приїжджав Михайло Касьянов. І там теж були напади. Вкрали білборди Навального передвиборчі. «Комітет 6 травня» проводив пікет в Москві. Чотирьох молодих людей, які були в цьому пікеті, відстежили до будинку, напали на них, побили. Це скрізь зараз по країні відбувається. У Красноярську, можливо, більш жорстоко нападають.

– У соцмережах з приводу того, що коїться з опозицією Красноярська, писали, що «Солідарність» сама організовує інсценування, щоб привернути увагу до себе...

– Як можна самому собі постійно бити скло, псувати власне майно, а потім ще й самого себе бити і викрадати?! Немає слів просто. Я вважаю, що таке в соцмережах пишуть люди проплачені, які також належать до руху «Антимайдан». І для того щоб виправдати свої злочинні терористичні дії, вони ще кажуть, що «Солідарність» сама себе тероризує.

Радіо Свобода

1. Ничего вы сделать не можете, потому голосуйте за добрых инопланетян
2. Инопланетяне за все заплатят, потому что они добрые.
3. Зачем меняться, если есть инопланетяне, потому см. п.2
4. Кто думает, что можно что то можно изменить, тот дурак. Потому лучше дождаться добрых инопланетян
5. Добрые инопланетяне накажут всех обидчиков, потому что они добрые, а к врагам народа злые. А еще справедливые
6. Добрые инопланетяне будут делать за нас всю работу, потому что мы хороший народ, а еще мы красиво поем.

Українська діаспора в Італії виступила проти приїзду «фашиста» Путіна
Опубліковано 10.06.2015

Президент Росії Володимир Путін відвідує Італію. У рамках візиту – зустріч із прем’єром цієї країни Матео Ренці під час всесвітньої виставки «Експо-2015» у Мілані. А в Римі – переговори з італійським президентом Серджо Маттарелла і колишнім головою уряду Сильвіо Берлусконі. Окрім того, під час одноденного візиту президента Росії запланована зустрітися з папою Римським Франциском у Ватикані.

Напередодні візиту президента Росії Володимира Путіна до Італії громадські активісти, представники української діаспори провели в Мілані, 9 червня, акцію протесту проти агресії Росії проти України.

Радіо Свобода

Предисловие
Nadya Tolokonnikova
1 hr ·

Мой страшный сон: когда на тебя, заключенного, заводят уголовное дело по статье "Ложный донос" за то что ты написал в СК заявление на избивавших / угрожавших твоей жизни надзирателей. До трех лет лишения свободы - в плюс к твоему сроку.

В Мордовии завели за "донос" дело на осужденного. И это страшный прецедент. Фактически блокирующий возможность для заключенных жаловаться на администрацию.

Мне постоянно угрожали этой статьей. Когда я после голодовки в полной изоляции ехала из Мордовии в красноярскую тюрьму, я настолько загналась, что морально готовила себя к новому суду - по "ложному доносу" - и добавочному сроку. Я прислушивалась к глухому радио в прогулочных двориках, чтобы узнать новость о том, что на меня завели дело. Пронесло. Не завели. Потому что я Толоконникова.

А вот он не Толоконникова - и на него завели.

Собственно статья

13:05 9 Июня 2015
Заключенного мордовской колонии, обвинившего охранников ИК-10 в избиении, будут судить за ложный донос

В Мордовии завершено расследование уголовного дела в отношении 29–летнего мужчины, отбывающего наказание в мордовской ИК-10 за совершение убийства. Он обвиняется в совершении преступления, предусмотренного ч.2 ст.306 УК РФ (заведомо ложный донос с обвинением лица в совершении тяжкогj преступления), сообщает республиканский СУ СК.

В феврале 2015 года обвиняемый написал заявление в следственный отдел о котром сообщил, что трое сотрудников исправительного учреждения незаконно применили в отношении него физическую силу и резиновую палку.

«Будучи предупрежденным за заведомо ложный донос, он обвинил их в совершении тяжкого преступления, предусмотренного п.п.«а»,«б» ч.3 ст.286 УК РФ (превышение должностных полномочий). Впоследствии при проведении по заявлению мужчины процессуальной проверки все его доводы были опровергнуты и вынесено постановление об отказе в возбуждении уголовного дела», – отмечается в сообщении ведомства.

Уголовное дело с утвержденным обвинительным заключением в отношении заключенного направлено в суд для рассмотрения по существу.

Медиазона

P.S. Уровень цивилизованности государства определяется отношением к социально незащищенным и ... к заключенным. Я бы, по-хорошему, даже поменяла очередность.

Звичайно, пожежу на нафтобазі під Києвом не можна порівняти з чорнобильською катастрофою. Порівняти можна рівень інформованості населення про екологічні наслідки аварії

Я добре пам’ятаю, як це виглядало у радянський час. Пам’ятаю, що в день аварії на ЧАЕС обговорював із батьками свою поїздку до Києва на травневі вихідні (мешкав тоді у Дніпропетровську). Про аварію тоді взагалі ніхто не говорив, бо не було жодної серйозної інформації. Коли стали зрозумілі масштаби, керівництво СРСР вирішило все засекретити, як зараз Путін – втрати свого воїнства у війні проти України. Інструкції щодо поведінки після Чорнобиля ми отримували від Радіо Свобода та інших західних ЗМІ – яка ганьба!

Кажуть, що Чорнобиль став останньою краплею у довірі до соціалізму. Але ж справа зовсім не тільки у соціалізмі. В сусідніх із СРСР країнах, що також керувалися компартіями, повідомлення про просування радіоактивної хмарини передавалися по телебаченню – разом із інструкціями щодо поведінки населення. І це почалося в перші ж години після аварії.

Справа, як бачимо, не тільки у соціальному ладі, але й у ставленні до людини й екологічній культурі.

Москва в місяці лісових пожеж – місто, просто непридатне для життя. Однак рівень поінформованості населення мегаполісу про рівень небезпеки – нульовий. Мешканців Москви просто не інформують про загрози, тому що їхнє майбутнє нікого не цікавить. Навіщо хвилюватися, якщо Путін може почекати в Сочі, поки клімат хоч трошки поліпшиться?

Тут треба думати не тільки про аварії. Розгорніть будь-яку поважну газету в Європі – і поруч з прогнозом погоди ви побачите рапорт про цвітіння рослин та рівень забруднення повітря. На Заході людям звикли давати інформацію про атмосферу, в якій вони живуть – щоб громадянин сам робив вибір, залишатися в тому чи іншому місці надалі або змінювати екологію. Це і є правом на інформацію і вибір, те, що відрізняє цивілізований світ від Росії або Китаю. Й утаємничувати питання екологічної небезпеки – ну, це те ж саме, якщо би близька вам людина не повідомила, що захворіла на якусь небезпечну заразну хворобу. Стали б ви жити далі з такою людиною? А навіщо жити в країні, яка вам бреше?

Так що нам потрібно відходити від радянського – або ж російського – ставлення до людей, як до комах. Бо тоді й люди самі до себе так починають ставитись. Тоді цінність людського життя – нуль. Тоді й війна – мати рідна. Все це взаємопов’язане. І коли про рівень небезпеки ми на офіційному рівні чуємо тільки ввечері, за добу після початку пожежі – це погано. Бо свідчить, що такого розуміння важливості адекватної і вчасної інформації у влади ще немає. І чиновників, які відповідають за поінформованість населення про екологічні небезпеки, також.

Ми маємо жити у світі, в якому кожна пожежа матиме свій голос. І кожна рослина. І кожне небезпечне підприємство. Так, це не дуже комфортний світ – кажу як алергік. Але він набагато кращий, ніж світ чуток, невизначеності й байдужості.

Гопник, он и в Ватикан приехавши - гопник.

Когда я думал, что проигранная война к лицу России (хотя кому она не к лицу, если поверить поэту), я имел в виду, что русские понты – это типа заскок: с соседями, за рулем, в быту, c бабами амбиции прут изо всех пор, как пот в жару. И не освободившись от неоправданных амбиций, России не увидеть себя в полный рост, как видят другие; смотрят на нас с ужасом – не как на потомков Чехова и Толстого. А исключительно Лимонова и Прилепина.
Россия глядит на себя в зеркало, где муть и сон туманящий, и видит себя Владимиром Красным Солнышком с гаремом из моделей дома культуры в Луганске, которому шахиншах Персии позавидует, а султан Багдада просто ощутит огорчительную некомпетентность, как Ленин при разговоре о стихах Маяковского.

Срочно нужна хина: поражение в войне, затяжные неурожаи и цены на нефть по стоимости выдохшегося боржоми без крышки. Или полноценный мудак на троне. Причем такой мудак, чтобы в жопе от радости пело: не бывает такого никогда, чтобы не видел дальше первого шага, а себя считал Спинозой и Каспаровым, а вокруг подпевали с восторгом и соплями будто он не мудак набитый, а пентюх, способный освоить таблицу умножения.

Но уже понятно, что одного мудака, дабы освободиться от восторженного самомнения – мало; надо брать не умением, а числом – и мордой в недоеденные щи потыкать, и позорное поражение в войне в мокрых брюках ощутить, и с репутацией пожить, что хуже не бывает, как у обидчика помещика Максимова, способного только хвастать, пить огненную воду как квас и нос задирать к переносице.

Гарантий, конечно, нет, но если навалиться толпой, завязать рукавами от смирительной рубашки и долго стучать скрюченным пальцем по сухому лбу: вернись, вернись в Сорренто нормы, идиот, вернись, пидор, пока приглашают. Может, и вернется. Чем черт не шутит. Хотя вряд ли…

А так прогноз короткий: акцидент, кровавый и неизбежный, от которого крыльями белыми и иллюзорными не отмахнешься. Потому что акцидент этот – судьба-индейка, или мак-фатум, как написал сноб, в простоте не умеющий ни слова. Но пути два: любо костюм с чужого плеча будет забыт, и луч, наконец, мигнет сквозь пыльное оконце. Либо тебя рано или поздно запрут, посадят на цепь дурака, и сквозь решетку как зверька, дразнить тебя начнут.
Причем – поделом.

Познакомимся с нашей любимой «рыжей бестией», лучшей подругой не сумевшего закончить даже цирковое училище Чуткина Самантой Пауэр.

Саманта сейчас работает представителем США в ООН.

– Саманта – журналист, дипломат, ученый, профессор Гарвардского Университета, писатель, лауреат Пулитцеровской премии 2003 года за книгу «Проблема из ада: Америка в век геноцида».
– Саманта родилась в Ирландии 21 Сентября 1970 года. Ее родители перебрались в США, когда Саманте было 9 лет.
– Саманта закончила Йельский Университет и Гарвардскую Школу права.
– Саманта работала журналистом для нескольких изданий во время Войны в Югославии.
– Саманта известный поборник прав человека – беженцев, секс-меньшинств и тд.
– С Бараком Саманта с 2005 года, когда он был еще сенатором. Принимала участие в качестве советника в президентской кампании Барака 2008 года.
Тогда же назвала Хилари «монстром», из-за чего был большой скандал.
– С 2008 года замужем за профессором Санстейном, с которым познакомилась во время президентской кампании 2008 года.
Имеет двоих детей.
– На закуску из их отношений с Чуткиным.
Когда Чуткин узнал, что Саманта встретилась с девушками из Pussy Riot,
он сказал – «А разве она еще не вошла в группу?»
На что Саманта ответила через свой Твиттер – Что петь не умеет, а если бы умела, то предпочла бы выступить с Pussy Riot перед заключёнными следственного изолятора «Матросская тишина».
Вот такая девушка сегодня прилетела в Киев посмотреть что и как и вообще)

Все годы после распада СССР рабы борются за право оставаться рабами. Ненависть к Украине и Грузии – из того же разряда. Зависть и ненависть, желание наказать за то, что эти страны решили быть самостоятельными. Советскому рабу постоянно вдалбливали в голову необходимость стать героем – пасть грудью на пулемет, броситься со связкой гранат под танк или гордо висеть на виселице. Но чтобы героически погибнуть, надо пойти воевать. И они идут сейчас – от безденежья и долгов, насмотревшись пропаганды по телевидению. Некоторые действительно хотят быть героями, потому что всю жизнь слышали странную песню со словами «и как один умрем в борьбе за это». «Это» – то, что объяснит очередной вождь, на этот раз Путин. 74 года советские люди шли погибать за «мир во всем мире» и за победу коммунизма, теперь – за «русский мир».

Разговаривать с рабом невозможно, он не слушает никаких аргументов, не знает, что такое логика. Он ненавидит все западное, но произведенное на Западе носит, на нем ездит, летает или смотрит в Интернете, там отдыхает и по возможности лечится. Расценивает все это как само собой разумеющееся, ведь «они нас боятся». В этой странной ситуации, когда Кремль противостоит Западу, раб воюет отчаянно, но уже не за возможность жить хорошо, а просто за пустую идею, у которой нет и не будет реального воплощения. Битва идет не только на полях сражений, но и в Интернете. Здесь российские рабы, пользуясь американскими достижениями, на американских софтах и в американском Фейсбуке пытаются доказать, что российское рабство лучше свободного мира. Но если вы его упрекнете в лицемерии и назовет рабом, то в ответ услышите ленинское – «мы не рабы, рабы не мы».

65 лет назад в СССР был принят закон, устанавливающий смертную казнь за побег за границу
Был старый анекдот: турист задоставал экскурсовода своей простотой:

Цитата:– А вот это кремлевская стена…
– А зачем на ней зубцы?
– Чтоб сволочь всякая не перелезала!!!
– Откуда?

…Все эти побеги, удачные и неудачные, дали в сумме тот результат, что мы все ушли из этого государства. Теперь мы – есть, а его – нет.
Грандиозная попытка к бегству в конце концов дала грандиозный и сокрушительный эффект.

Символ веры
Виталий Портников
11.06.2015, 13:10
последнее обновление: 16:29

Если Путина не остановить в Украине, он нападет на Европу.

"Мы не знаем, что сделает Путин, если не остановить его в Украине" - говорит украинским журналистам представитель США при ООН Саманта Пауэр.

Почему не знаем? Знаем. Путина уже не остановили в Грузии, согласились с фактической аннексией Абхазии и Южной Осетии, примирились с тем, что мятежные грузинские автономии могут претендовать на некую "территориальную целостность" и на этом основании российские войска – а кто же еще? – имеют право на оккупацию территории Грузии, которая никогда не контролировалась марионеточными правительствами. Международное сообщество примирилось с результатами фактической этнической чистки, проведенной в свое российскими войсками и кавказскими "добровольцами" во главе с Шамилем Басаевым.

Не знаю, нужно ли напоминать, что россияне изгнали с территории Абхазии большинство - ! – проживавшего там тогда населения. А во время последней российско-грузинской войны было изгнано грузинское население уже из Южной Осетии и сожжены населенные пункты.

По сути, происходило то, что мы перед этим видели в бывшей Югославии. Против челоевеконенавистнического режима Милошевича были введены санкции, НАТО предприняло операцию по принуждению к миру, изгнание большинства населения из Косова было остановлено. Через несколько лет людоедский режим пал, а Милошевич умер там, где и должен быть умереть – в тюремной камере, в ожидании справедливого приговора.

Разве после Грузии кто-то вводил санкции против кремлевских людоедов? Разве Медведев в списке разыскиваемых Интерполом? Разве России кто-то сказал, что пока Путин не будет выдан международному правосудию, никаких экономических связей с Россией не будет – хоть захлебнитесь своей нефтью и газом? Конечно нет. Да и мы сами вели себя как "реалисты" - тогдашний президент Виктор Ющенко, прилетевший в Тбилиси в решающий момент вместе с другими главами стран Центральной Европы, выглядел в глазах политической элиты и большей части общества чуть ли не малахольным.

И разве тогда мы не знали, что сделает Путин, если его не остановить в Грузии? Знали. Тогда большая часть экспертов предрекала, что он нападет на Украину. И большинство украинцев поверило этим прогнозам – потому и проголосовало за Януковича, чтобы зафиксировать колониальный статус страны и обезопасить себя от взбесившегося зверя. Правда, мы тогда еще не подозревали, что колония – это не просто дешевый газ и постоянные заверения в преданности. Это согласие с любыми фантазиями будущего агрессора, поверившего в свою безнаказанность.

Поэтому, в отличие от американских дипломатов, я точно знаю, что сделает Путин, если его не остановить в Украине. Он нападет на страны Балтии. Он устроит провокации на границе Калининградской области с Польшей и Литвой. В новом конфликте погибнут сотни тысяч, если не миллионы людей, может быть применено ядерное оружие, экономическое развитие Европы будет заторможено, а проигравшая, разделенная на зоны оккупации и сферы влияния бывшая Россия окажется на столетия отброшенной в средневековье, в эпоху эпидемий, гражданских войн и деградации. Вот что будет, если вам интересно.

Конечно, можно во все это не верить. В нападение России на Украину ведь после Грузии тоже не верили. В то, что российское общество обезумеет за считанные месяцы и друзья и родственники будут обзывать своих украинских собеседников "фашистами" и пересказывать им бред Путина и Киселева, тоже не верили. Люди начинают верить в неизбежное только тогда, когда им на голову падают бомбы, а рядом рвутся снаряды – так они устроены. И если вы и в это не верите – просто позвоните в Донецк.

Newsru

В начале сентября 2014 года, в разгар переговоров о прекращении огня (Минск-1) украинской стороне удалось отстоять Мариуполь, Донецкий международный аэропорт и Дебальцево. Так образом после августовских поражений был зафиксирован как-бы успех сил АТО. Россия этого перенести не могла и ценой огромных жертв были захвачены руины аэропорта и дебальцевский «мешок».

Таким образом, второе соглашение о прекращении огня (Минск-2) зафиксировало перевес сепаратистов и интервентов. Однако очень кровавое поражение 3 июня под Мариинкой опять сместило баланс в сторону сил АТО. Таким образом, «гамбургский счёт» войны сейчас в пользу Киева. Это было бы мелочью*, но конфликт с Украиной для Путина – лишь часть глобального цивилизационного конфликта с либеральным Западом. Поэтому небольшое военное поражение в кривом зеркале кремлёвских заправил превращается в большой, пусть и символический, разгром выдуманного ими** «Русского мира».

Дальше развилка: утрется ли Москва, или, наплевав на все политические и экономические последствия, до предела повысит ставки в «Большой игре», и против Украины начнется массированное наступление. Неудача которого в свою очередь может нанести непоправимый урон психике его инициатора.

---

* Арабы в 1949 году согласились на перемирие с Израилем, подписанное на Крите, несмотря на полный проигрыш по очкам – им хватило для утешения крошечных вклинений в территорию, отведенную еврейскому государству, овладение Восточным Иерусалимом и Западным берегом – для Трансиордании, и сектором Газы – для Египетского королевства. В итоге это означало раздел арабской части Подмандатной Палестины между Израилем и двумя королями – Каирским и Амманским.
** Как Гамаль Абдель Насер выдумал в 50-х годах единую арабскую нацию.

В шахматах такие позиции называют иррациональными. На доске хаос, любое решение таит в себе десятки новых вариантов, последствия которых принципиально непредсказуемы, рассчитывать следует на интуицию или на везение, но чутье может подвести, а удача отвернуться. Оттого опытный игрок в подобных ситуациях предпочитает «крепкие» ходы, из общих соображений. Ходы, которые вроде ничего не портят.
В шахматах такие позиции называют иррациональными, в них предельно затруднен расчет. Интуиция подсказывает, что тот ход и этот ход плохи, но почему плохи – этого уже не видишь, да и часы тикают, приближая цейтнот, когда уже не до всего, и приходится играть первыми попавшимися ходами. А в жизни, то есть в политике, дела порой складываются еще драматичней. В отличие от шахмат, ситуация здесь может развиваться сама собой, выйдя из-под контроля игроков. Или по законам обоюдного цугцванга, когда ходы вынуждены и каждый из них загоняет в катастрофу всех участников поединка. Сейчас, после встречи в Эльмау, временное затишье, партия отложена, черт ногу сломит в этой позиции.