7 октября 2014 года президенту России Владимиру Путину исполняется 62 года, дата не круглая. Однако, в этом же году отметилось 15-летие нахождение вождя у власти.
Владимир Путин назначенный 9 августа 1999 года исполняющим председателем правительства РФ, сменил на этом посту Сергея Степашина. Утверждение новой кандидатуры премьер-министра состоялось через неделю 16 августа, накануне первой годовщины «черного вторника» – 17 августа. А в конце 1999 года вождь сосредоточил в своих руках одновременно два поста: президента и премьер-министра.
1999 год был первым последефолтовым годом, за прошедший год благодаря усилиям премьер-министра Евгения Примакова ситуацию в экономике удалось стабилизировать. Наметился определенный экономический рост, по отраслям. Прежде всего это было связано с производственными отраслями. Появились и первые серьезные иностранные инвестиционные проекты, особенно в высокотехнологических отраслях. Именно тогда стали закупать ракеты серии «Союз» и «Протон» для доставки грузов к строящейся МКС, а позже – экипажей международных космических экспедиций. В этот же период оформлялись проекты по производству ракетных двигателей РД-180, постройки космодрома Куру во Французской Гвиане, модернизации ракет серии «Союз» и т. д.
На первый взгляд, эти малозаметные вещи, привели к оживлению экономики, и с учетом временного лага сказались, как раз, в первый срок президентства Владимира Путина. Возможно это связано и с тем, что премьер-министром в тот период был Михаил Касьянов, запомнившийся разрешением болезненного для России вопроса внешнего госдолга.
С чего же начал молодой и энергичный вождь Владимир Путин оказавшись у власти? С развязывания нового военного конфликта внутри страны. Хотя до сих пор спорят о том, кто же стоит за серией сентябрьских взрывов 1999 года в Буйнакске, Москве, Волгодонске, все больше людей склоняются к мысли о прямой причастности к террористическим актам спецслужб России, в первую очередь ФСБ. В таком случае – именно тогда был ярко очерчен основной инструмент российской политики – терроризм.
Далее все шло только по нарастающей. Ведь недаром уже в мае 2000 года, после президентских выборов, началось силовое давление на независимые СМИ в лице Владимира Гусинского и медиахолдинга «Медиа-МОСТ», которому принадлежала телекомпания НТВ. Формальным поводом было обвинение в симпатиях и медийной поддержке чеченских сепаратистов, реально, за наездом на «Медиа-МОСТ», скрывалось желание убрать альтернативные и независимые источники информации федерального уровня. Правда в те годы вождь не был настолько силен, что бы извести все независимые СМИ в рамках всей России, с ее, на тот момент, пестрой региональной картой «удельных княжеств». Однако, начало, в виде очень четкого сигнала всем российским медиа было положенно именно тогда. В дальнейшем, данная политика была успешно продолжена – на сегодняшний день в России нет сколь нибудь серьезных независимых СМИ, федерального уровня, они либо отжаты и перепрофилированы, либо к ним нет свободного доступа, либо они дискредитированы и затерялись на региональном или «маргинальном» уровне.
Следующим шагом новой власти – стала политика уничтожения самостоятельности российских регионов. На сегодняшний день Россия, только формально остается федерацией, никакой самостоятельности у регионов фактически не осталось. Самый яркий и последний пример – это снятие с поста губернатора Брянской области Николая Денина, выбранного главой региона в 2012 году. Президент снял его с занимаемой должности, как «утратившего доверие». У этого акта есть еще один не маловажный аспект – снято было выборное лицо, следовательно утратил доверие и региональный электорат. Перефразируя Бориса Грызлова, озвучившего подобное после мэрских выборов 2007 года в Самаре, можно высказать основную мысль это действия: «В Брянской области живут неправильные люди, и они выбрали себе неправильного губернатора». Это очень четкий посыл российским регионам обозначивший всю их не самостоятельность.
Можно сказать, что крупно повезло вождю в 2005 году. Вместо назревавшей в России революции, а тогда были силы способные ее осуществить, власть получила макроэкономическую поддержку в виде мирового роста цен на ископаемое углеводородное сырье. Но вот, что странно, получив такой важный ресурс не создали условий для технологических, инфраструктурных и других реформ, проедая «дармовые деньги» на распилах, в так называемых «национальных проектах» и подготовке к Олимпиаде. Кстати, на причастности к этим национальным проектам, именно при Владимире Путине выросло общее количество российских олигархов, по оценка – в два раза, и при этом заметно возросло состояние особо приближенных к его телу вождя. Например, состояние Алишера Усманова с 7,2 млрд. долларов в 2009 году выросло до 17,7 млрд. долларов в 2011 году, из которых только 5 млрд. долларов связаны с доходом от вложений в интернет проекты…
К слову о национальных проектах – можно отметить ряд положительных моментов с ними связанных, но в целом, можно с уверенностью сказать, что основная тяжесть их реализации целиком и полностью легла на плечи самого населения России. Возьмем для примера федеральную программу «Доступное жилье» – одним из главных его достижений на региональном уровне стал резкий и несбалансированный рост цен на недвижимость, превышавший, по отдельным показателям уровень цен федерального центра. Например, во многих регионах основной вторичный жилой фонд – «хрущевки», которые не котируются в Москве, именно этот жилой фонд вырос в цене в разы. Так однокомнатная «хрущевка» с 10 тыс. долларов в 2000 году выросла в цене до 50-80 тыс. долларов к 2008 году, причем заметный рост был в период 2005-2008 годы. В итоге, конечно рынок недвижимости во многих регионах рухнул, но лишь на фоне сильного обнищания населения.
Еще одним аспектом проявившимся в годы управления Россией Владимиром Путиным – была фактическая ликвидация системы российского образования. «Реформы» системы образования проведенные в России в XXI веке, сделали систему образования недоступной для большинства, и способствовали ее деградации. Это имеет два важных следствия.
Во-первых, это лишает российскую молодежь важной функции социализации и способствует ее криминализации. Отсюда, кстати, и такое число российских наемников в Донбассе…
Во-вторых, это лишает Россию в будущем интеллектуального потенциала для научно-технологического развития. Да, могут возразить, что эти проблемы обозначились еще в 90-е годы, но основной удах пришелся на конец 2000-х годов, когда под маркой введения «болонского процесса» систему образования лишили какой либо самостоятельности. В сложившихся условиях российская система образования стремительно деградирует, что перечеркивает возможность развития страны в будущем.
К 2014 году в России четко обозначились внутренние социально-экономические проблемы, при отсутствии внутренних ресурсов к их разрешению. И что на этом фоне делает руководство России и ее вождь – воспользовавшись антикриминальной революцией в Украине, раздувает имперско-шовинистически-милитаристскую истерию внутри станы и развязывает агрессивно-террористическую войну против независимой страны.
Что мы имеем на сегодняшний день, в итоге:
1) Россия объявлена страной поддерживающей терроризм.
2) Россия развязала агрессивную войну против Украины, с аннексией Крыма и оккупации части Донбасса, не имея при этом ресурсов для ведения такой войны. За что получила в ответ пакет экономико-политических санкций. Заметим, что это не первая попытка решить наметившиеся социально-экономические проблемы путем развязывания войны, тоже самое было в августе 2008 года, когда Россия провела военную компанию против Грузии.
3) Внутри России продолжается экономический коллапс. Введенные экономические санкции – лишь катализатор внутренних российских социально-экономических проблем.
С днем рождения вождь России – Владимир Владимирович! Хотя такое не уместно писать, даже, в некрологе…

Подвиг 1. «Удушение Немейского льва» – борьба с терроризмом.

Подвиг 2. «Убийство Лернейской гидры» – ответ на санкции.

Подвиг 3. «Истребление Стимфалийских птиц» – остановка авиабомбежки в Сирии.

Подвиг 4. «Поимка Керинейской лани» – Олимпиада в Сочи.

Подвиг 5. «Укрощение Эриманфского вепря и битва с кентаврами» – ликвидация олигархии.

Подвиг 6. «Очистка Авгиевых конюшен» – борьба с коррупцией.

Подвиг 7. «Укрощение критского быка» – Крым.

Подвиг 8. «Похищение коней Диомеда, победа над царем Диомедом» – контракт на «Мистрали».

Подвиг 9. «Похищение пояса Ипполиты, царицы амазонок» – строительство газопровода «Южный поток».

Подвиг 10. «Похищение коров трехголового великана Гериона» – контракт на газ с Китаем.

Подвиг 11. «Похищение золотых яблок из сада Гесперид» – поддержка «минского перемирия» на Украине.

Подвиг 12. «Укрощение стража Аида – пса Цербера» – борьба с США.

В офіційних заявах Президента у нас мир. Підстави для таких заяв – так звані «Мінські угоди». Вже зараз ясно, що ніякого миру в нас нема. Бо не може вважатися миром ситуація військових дій, які не вщухають.

5 вересня 2014 року Президент України дав наказ Генштабу Збройних сил «припинити вогонь». Цей наказ в такому його вигляді взагалі є не дуже законним. Особливо в тих обставинах, в яких він був відданий – тобто як відповідь на наказ Президента Росії Путіна «припинити вогонь» терористам.

Це дозволяє дати дві основні рефлексивні фіксації.

Перша. Якщо Президент Росії віддає публічно наказ терористам «не стріляти», то значить саме Президент Росії раніше віддав їм непублічний наказ стріляти і може знову так само непублічно віддати наказ стріляти в ситуації миру.

Друга. Незаконно (неконституційно) для Президента віддавати накази про припинення вогню, якщо вони не обумовлені конкретними обставинами.

За час тривання так званого миру окупована сепаратистами територія суттєво збільшилася. Президент в принципі уникає обговорення цієї обставини.

Хотілось би почути стратегічну позицію Президента з цього приводу. Де та межа окупації сепаратистами території України, за якою мир вже не матиме смислу? Відновлення підконтрольної сепаратистам території на момент початку АТО? Вся територія Донецької і Луганської областей? Чи може вся Новоросія? Чи може вся Східна Україна включно з Києвом? Чи взагалі вся Україна?

Ну справді, пане Президент? Ми будемо тримати мир до якого розміру підконтрольної нам території?

Щоб пояснити наслідки щодо другої рефлексивної фіксації, давайте подивимось на теперішній час. В Донецькому аеропорту досі триває бій. Очевидно саме відповідно до наказу Президента бійцям не надсилають більше ні підкріплення, ні їжі, ні боєприпасів. А якщо говорити про перспективу, то всі ті хлопці, які там воюють, повинні опинитися на лаві підсудних саме через невиконання цього наказу Президента.

Тобто герої України за свою боротьбу з сепаратизмом та відновленням територіальної цілісності мають сісти за грати. Це як – справедливо? Але саме так має бути за наказом Президента.

Така ціна так званого миру.

Перш за все, АТО – це не мир і не війна. Це українська хитрість. Тобто це такий придуманий евфемізм, щоб військові дії вести і уникнути всіх неприємностей для українського правлячого класу, які несе з собою війна чи надзвичайний стан. Окрім того, АТО це також спосіб уникнення відповідальності для представників колишнього режиму кривавого Президента, які в той чи інший спосіб підтримані нинішнім Президентом всередині першого та другого олігархічного консенсусу.

Цікаво, до речі, чи читали хоча б депутати чи навіть сам пан Президент закон «Про боротьбу з тероризмом», прийнятий ще в червні 2014 року з останніми змінами від 12.08.2014 року?

Згідно цього закону: «антитерористична операція – комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності».

Цей закон в принципі не дозволяє вести військові операції з застосуванням важкої зброї, яка повсюдно застосовується в АТО. Цей закон не дозволяє обстрілювати міста, що постійно робиться в АТО, і про що РНБОУ та Президент говорити уникають. Цей закон в принципі не дозволяє здійснювати яку б то не було мобілізацію.

Для тих депутатів, які раптом не розуміли, за що вони голосують, під час внесення багаторазових протягом 2014 року змін до Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», хочеться нагадати. Конституція України дає вичерпний перелік ситуацій, коли можлива мобілізація: 1) військовий стан; 2) надзвичайний стан (включаючи надзвичайну екологічну ситуацію). Ніякого «особливого періоду» (термін цього Закону та Закону «Про оборону України»), який можна трактувати як завгодно, Конституція не передбачає.

Скажу навіть більше, деякі особливо просунуті в правовому сенсі призовники говорять у військкоматах, що їх призвати не мають права, бо в нас немає ні військового, ні надзвичайного стану. І коли ситуація дійде до суду, у них є всі підстави виграти на суді проти держави, керуючись однією Конституцією.

Отже, що таке АТО, згідно конституції ми досі не знаємо. В реальності АТО проводиться в неконституційний спосіб, і ані Президент, ані депутати Парламенту не бажають вводити ситуацію у правове русло.

Дуже часто «яструбам» від «голубів» доводиться чути: «якщо ти такий войовничий, то бери автомат та іди воюй». Зверніть увагу, що мова не йде про легальний спосіб – піти у військкомат і записатися добровольцем. Мова йде про ту нашу невеселу і ганебну ситуацію, коли українці дійсно були змушені в обхід держави йти боронити свою землю. Тобто мова йде про створення громадянських батальйонів для війни на Сході України. Тобто це така собі напівлегальна партизанська війна.

По-перше, що значить «бери автомат»? Де його брати? Ви ніколи не задумувались, де беруть зброю всі створені громадою батальйони? А ви поцікавтесь – вас чекають дуже несподівані відповіді. По-друге, що значить «іди воюй»? Це означає махновщину, анархізм і незаконність. Саме цей здавалось би раціональний контраргумент показує весь наш правовий нігілізм.

Визначення таких батальйонів – «добровольчі збройні формування, офіційно підпорядковані Міністерству оборони України, що виконують завдання із захисту територіальної цілісності України». Наскільки такі батальйони законні? Чи давайте спитаємо радикальніше – настільки такі батальйони більш законні, ніж сепаратистські збройні формування на Сході України?

Між «заєдинокраїнними» та сепаратистськими добровольчими збройними формуваннями бачаться дві суттєві різниці: 1) перші офіційно підпорядковані Міністерству оборони України, другі офіційно цьому Міністерству не підпорядковані; 2) перші воюють за територіальну цілісність України, другі ставлять сепаратистські цілі по від’єднанню частин України на користь Росії.

Водночас і ті, і інші є однаково – незаконними збройними формуваннями.

Знову ж таки Президент і Парламент закривають на це очі.