Манифест украиниста

Проверить слова министра по поводу сроков обращения украинской стороны не представляется возможным — никаких документальных доказательств своим словам министр не привел. Так же А. Аваков не сообщил и о том, какое именно силовое ведомство инициировало представление на экс-президента Украины в Интерпол — МВД, СБУ или ГПУ. Что так же вызывает вопросы.

Главный из которых — что конкретно стало причиной того, что Интерпол так долго — почти 10 месяцев — тянул с решением. Вместо положенных по правилам этой структуры календарных 10 дней.

Министр, работающий на налогоплательщиков, не считает нужным посвящать их в «кухню» силовиков.

До сих пор остается тайной, почему подавляющее большинство государственных преступников, имеющих отношение к т.н. «семье» Януковича, были поданы в розыск по линии Интерпола лишь в конце 2014-го — начале 2015-го года или не были поданы вообще (например, Алексей Азаров, Артем Пшонка и т.д.).

Мотив главы МВД (и Генпрокурора Виталия Яремы) поведения, возможно, объясняет журналист Соня Кошкина («Левый берег») в одном из своих интервью: «Для примера история, которую озвучиваю впервые. Середина июня. Накануне голосования за замену Махницкого на Ярему я случайно узнаю, что Андрей Клюев снят с розыска Генпрокуратурой.

Голосование назначили на четверг, а в среду вечером Клюева снимают с розыска. Всё! Нет к нему больше никаких претензий! Насколько я знаю, стоило это немало — несколько „лямов зелени“, ну да ладно. В то время я как раз собиралась лететь в Москву на встречу с Александром Януковичем, опять-таки для книги. Думала заодно и Клюева попробовать записать.

Итак, в среду вечером он снимается с розыска, но публично это никак не объявляется. В четверг утром в Раде я подхожу к его брату Сергею с просьбой о встрече с Андреем. Я, — говорю, — в Москву собираюсь. „Так он в Киеве!“ — весело отвечает Сергей. Что интересно: „книжную“ цель встречи с Андреем Петровичем я ему сформулировать просто не успела — он так был уверен, что они все „порешали“, что выпалил радостную для него новость мне прямо в лицо, не особо задумываясь о последствиях.

В четверг, как и планировалось, Рада проголосовала за Ярему. Вечером того же дня СБУ снова поставила Андрея Клюева в розыск — уже по своей линии».

Речь идет о государственном преступлении: кто-то снимает с розыска (или не подает в розыск) людей, причастных к разворовыванию миллиардных активов и, попытке государственного переворота с целью демонтажа государственнсти Украины, к организации массового убийства людей.

Кто может быть этим человеком?

Национальное бюро Интерпола в Украине контролирует МВД в лице министра внутренних дел (Арсен Аваков). По его указанию в единую базу данных Интерпола вносится представление на объявление в розыск того или иного лица, обоснованно подозреваемого в преступлении.

Технически ввод информации о разыскиваемом вводится в рабочую систему интерполовцев, официальное название которой — «Телекоммуникационная система — I-24/7» (цифры обозначают, что она работает круглосуточно семь дней в неделю. С помощью этой системы сотрудники Нацбюро Интерпола наполняют информацией банки данных, в т. ч. базу разыскиваемых лиц — ASF.

У сотрудников Нацбюро Интерпола — индивидуальные ключи доступа (логин и пароль) к системе I-24/7. Благодаря им видно, кто, когда и какую информацию вносил в базу данных. Отпечаток о корректировках остается в системе навсегда.

Министр внутренних дел «подписывает на Интерпол» представления на лиц, в отношении которых возбуждены уголовные дела по линии МВД. И визирует представления на розыск, поступившие из Генпрокуратуры (за подписью Генпрокурора (Виталий Ярема) и председателя СБУ (Валентин Наливайченко).

Снять с розыска по линии Интерпола так же может министр внутренних дел, генпрокурор и председатель СБУ — каждый в своей компетенции.

Но на представления о снятии с розыска по линии Интерпола, поданные председателем СБУ и генпрокурором нужна виза министра внутренних дел.

Во всяком случае, именно такой официальный порядок был заведен с момента открытия Национального бюро Интерпола в Украине. И вряд ли он изменился.

На самом деле история украинской штаб-квартиры Интерпола уже знала примеры манипулирования высшими должностными лицами статусом «в розыске». Харизматический пример — снятие с розыска на несколько дней Игоря Бакая (министр — Юрий Луценко, глава Нацбюро Интерпола — Кирилл Куликов) — для улаживания казнокрадом личных финансовых проблем в Швейцарии.

Во времена Януковича Генпрокуратура заявляла об объявлении в розыск по линии Интерпола ряда влиятельных персон, но материалы на коррупционеров почему-то не попадали в базы данных Генерального секретариата Интерпола, о чем стало известно СМИ.

Подчеркнем: в обход законной процедуры возможности непопадания, внесения или удаления информации о международном розыске лица — не существует. Подача в розыск по линии Интерпола — чисто техническая процедура: подала Украина — на протяжении 10 дней лицо внесено в базу данных. Исключения составляют лишь политики, представления в розыск на которых специальная комиссия Центрального бюро Интерпола рассматривает индивидуально, с тщательным изучением представленной доказательной базы.

Отказ на постановку в розыск Интерпол может дать только в двух случаях:

— представление на розыск политически мотивировано, то есть является преследованием по политическим мотивам, что недопустимо;

— представление на розыск не имеет под собой аргументированной мотивации, то есть речь идет о некачественно подготовленном обвинении.

Вернемся к реалиям Украины.

Итак, общеизвестен факт, что Виктор Янукович, а так же несколько десятков лиц из его ближайшего окружения, длительное время не объявлялись в международный розыск по линии Интерпола. Длительность этого периода выходит за все разумные сроки следствия. Массовость не-подачи в международный розыск чиновников и откровенных бандитов — подельников В. Януковича также позволяет говорить о вероятном саботаже Закона высшими должностными лицами государства.

Известен так же один, по крайней мере, случай, когда лицо, объявленное в международный розыск, неправомерно было с розыска снято — Андрей Клюев.

Фактически, ТОПы Януковича и он сам попали в международный розыск в начале января 2015 года — когда разгорелся публичный скандал вокруг этой грязной истории.

Кто мог саботировать объявление в розыск видных государственных преступников — коррупционеров, расхитителей, бандитов и убийц?

Генпрокурор, министр внутренних дел и председатель СБУ, подавая в Центральную штаб-квартиру Интерпола необоснованные представления на лиц — во что поверить невозможно. Во-первых, на каждом фигуранте уголовных дел грехов — «вагон и маленькая тачка». Во-вторых, ни один из руководителей силовых ведомств не поручит расследование дел особой важности дилетантам — себе же дороже.

Значит, кто-то из перечисленных руководителей силовых ведомств страны сознательно затягивал объявление в розыск «гвардии Януковича». Кто в этом виновен — установить нетрудно. Достаточно затребовать «роспись» того, кем (конкретный сотрудник Национального бюро Интерпола), по представлению акого силового ведомства (МВД, ГПУ, СБУ), когда (дата) и кто именно из фигурантов резонансных уголовных дел (Пшонки, Януковичи, Захарченко и т.д.) был объявлен в розыск.

А так же кем (конкретный сотрудник Национального бюро Интерпола), по представлению акого силового ведомства (МВД, ГПУ, СБУ), когда (дата и на какой срок) и кто именно из фигурантов резонансных уголовных дел (Пшонки, Януковичи, Захарченко и т.д.) снимался с розыска Интерпола.

На основании этих данных можно получить исчерпывающий ответ, кто персонально несет ответственность за то, что преступники получили карт-бланш в виде свободы к сокрытию следов своей преступной деятельности. А так же на свободное распоряжение миллиардным — в долларовом исчислении — украденными активами.

При любых раскладах вина на том, что преступники почти 10 месяцев могли разгуливать по всему миру и свободно распоряжаться активами в Украине, лежит, как минимум, на двух должностных лицах — генпрокуроре Виталии Яреме и министре внутренних дел Арсене Авакове. Первый очевидно не проявил принципиальности и должной активности в этом вопросе. Без ведома второго все это безобразие — должностное преступление — не могло твориться столь цинично и вызывающе долго.

Так же вероятно, что свобода/несвобода ряда столпов режима Януковича — решение Президента Украины Петра Порошенко. Который, даровав свободу откровенным уродам, решал какие-то политические задачи (торг с тем же Путиным) или свои личные — такие «подарки» богатейшим уголовникам Украины могли принести огромные финансовые дивиденды.

Худший сценарий, если вдруг окажется, что волокитили с подачей в международный розыск должностные лица, работающие на спецслужбы РФ. Почему нет? Система МВД Украины, из которой вышел тот же генерал Виталий Ярема, была рассадником агентуры ФСБ РФ и ГРУ задолго до того, как Ярема стал капитаном.

Более того: УБОП МВД даже стал базой для формирования «бригад смерти» вроде «банды Гончарова» (Киев) или «банды Бухгалтера» (Одесса), или того же «Оплота» (Харьков). А сегодня не только автор этих строк видит, что даже при казнокраде Януковиче коррупционеров было посажено на два порядка больше, чем при генпрокуроре Яреме. И это факт. Так что думать о Яреме при таких раскладах?

И как и раньше, бандитов и убийства в Украине покрывают генералы.

Еще Геннадий Москаль с генеральской прямотой точно сформулировал: «Если в базе Интерпола значимых персон нет, значит, информацию о них туда и не посылали. Просто дурят».

Дела о людях говорят больше, чем слова, ими произнесенные. Чего стоят слова Авакова, Яремы, Порошенко, если по факту ВСЕ ключевые преступники режима Януковича — на свободе, глава донецкой ОПГ «Люкс» Ринат Ахметов заправляет из Киева, а к Виктору Медведчуку даже вопросов нет?

Горькая правда заключается в том, что на многих высших постах в государстве, как и при Януковиче, сегодня находятся беспринципные, аморальные, алчные люди, для которых Украина — лишь ареал наживы, а народ Украины — источник для обогащения.

Эти люди будут долго рассказывать нам о трудностях войны, пустом бюджете, гарцевать в вышиванках и позировать на фоне бойцов АТО. Заполняя вакуум своих дел на благо Украины и ее народа болтовней и маскарадом. Как долго они смогут безнаказанно словоблудить — зависит только от самих нас. За «следствие» по расстрелу Майдана и «крышевание» Януковича и Ко придется ответить.

Расчеты макроэкономического прогноза Минэкономразвития России предполагают при цене нефти в 40 долларов за баррель падение ВВП РФ на 5% и среднегодовой курс рубля на уровне 60-70 российских рублей за доллар.

Об этом сообщил замглавы Минэкономразвития России Алексей Ведев, передает ТАСС.

"В сценарных расчетах заложено падение экономики от 3 до 5% при цене на нефть, соответственно, $60 и $40 за баррель", - сказал Ведев.

При этом при цене 40 долларов среднегодовой курс российского рубля может составить порядка 60-70 рублей за доллар.

Ранее сообщалось, что российский рубль падает вслед за нефтью. Курс евро во время открытия сегодняшних (14-01-2015) торгов снова достиг отметки выше 78 руб. На максимуме, на открытии, он достиг отметки в 78,21 руб. за евро, доллар – 66,44 руб.

При трезвом размышлении

А Путин такой молодой…
стоит на пороге нацизма

Путін і його орда на Донбасі
В агресора інша логіка
Про кількість жертв, про масові вбивства в Кремлі ніхто не замислюється

Нещодавно Алєксандр Дуґін, відомий російський філософ-неофашист та, відповідно до цих та інших своїх заслуг, професор Московського університету, запропонував радикальний рецепт розв'язання затяжного російсько-українського конфлікту. «Україну, — написав він у своєму фейсбуці, — треба очистити від ідіотів. Геноцид кретинів напрошується сам собою... Я не вірю, що це українці. Українці — прекрасний слов'янський народ. А це — якась раса ублюдків, що з'явилася з каналізаційних люків».

Втім, вирізняє цю заяву зовсім не радикалізм. За кілька останніх років та, особливо, місяців російські інтелектуали запропонували чимало не менш радикальних засобів остаточного вирішення українського питання — від скромної пропозицій політолога Іґоря Джадана завдати термоядерний удар по одній з українських атомних електростанцій до масштабнішого заклику популярного письменника Сєрґєя Лук'яненка «розчавити гадину». Заява Дуґіна цікава насамперед як взірцева ілюстрація неспроможності російської думки сприйняти дискомфортну реальність — визнати існування реальних українців і відкинути їхній віртуальний образ, вифантазуваний росіянами за останніх кілька століть.

«Справжні» українці, відповідно до цих фантазій, — це «молодші брати», такі собі сільські кузени, дурнуваті, проте нешкідливі, скоріш кумедні — особливо у своєму фольклорному одязі та зі своїм смішним діалектом. Загалом вони милі, хоча й тупуваті, і тому потребують постійного братерського нагляду та принагідних стусанів. Більшість росіян — достоту як Алєксандр Дуґін — справді любить українців («прекрасний слов'янський народ»!), проте лише доти, доки українці слухняно погоджуются грати роль недорікуватих провінційних кузенів перед «освіченішими» й «культурнішими» міськими родичами.

Дослідники (пост-)колоніалізму порівнюють це до взаємин між Робінзоном Крузо та його вірним П’ятницею. Робінзон «любить» П'ятницю — але доти лише, доки тубілець визнає вищість свого хазяїна і не обстоює власної мови, культури й людської гідності як рівновартісних. Коли ж П’ятниця раптом заводить мову про рівність і наполягає на своєму справжньому імені, замість такого зручного для Робінзона прізвиська («хохол», «чурка» чи «п'ятниця»), він одразу ж стає у його очах божевільним, або, ще гірше, зумисне спантеличеним і зманіпульованим якимсь іншим, чужим Робінзоном — американським, польським, німецьким чи жидомасонським. Одне слово, він одразу перестає бути «прекрасним» покірним П'ятницею й перетворюється на «ублюдка, що з'явився з каналізаційного люка».


Східнослов'янська «умма»

Російська уява створила собі українців як «малоросів» кілька століть тому — водночас із присвоєнням української території та історії й трансформацією під скіпетром Петра Першого середньовічної Московії у Російську імперію. Українські інтелектуали, що зросли в Речі Посполитій і отримали там більш-менш європейську освіту, були, природно, залучені до його модернізаційних проектів і відіграли в них ключову роль. Зокрема — саме вони встановили історичну тяглість між Києвом та Москвою (а відтак і Петербурґом) і сконструювали саме ім'я «Росія» (латинізована форма слова «Русь») на позначення цієї нової «уявленої спільноти» (а точніше — пере-уявленої з суто релігійної у державно-політичну, зі збереженням за нею квазірелігійного, сакрального символізму).

До того часу києворуська спадщина існувала у свідомості московитів радше латентно [див. Edward Keenan, On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors]. Принагідно вони апелювали до династичних, еклезіастичних чи патримоніальних зв'язків, проте націоналізація русько-православної спільноти (Slavia Orthodoxa) була цілком новочасним винаходом українських кліриків, обізнаних із тогочасними націоналізованими європейськими історіями. Саме вони створили концепт «Малої Русі» і «Великої», взорований на поширений у добу гуманізму концепт «Малої Греції» як історичного ядра та «Великої Греції» як територій обширної середземноморської колонізації.

Українські інтелектуали не мали жодних націоналістичних амбіцій — у новочасному значенні цього слова. Їхні амбіції були радше корпоративними — утвердити свою особливу роль, а відтак і статус у новому політичному просторі після того, як шмат козацької України відірвався від Речі Посполитої й уклав союз із Московією. Історична (й символічна) аналогія між Малою Руссю й Малою Грецією як Грецією найсправжнішою, найвластивішою мала забезпечити українцям центральний статус у новонароджуваній імперії, відвівши їхній землі символічну роль колиски російської/руської цивілізації. Нині, зазначимо, до подібної логіки вдається Аляксандр Лукашенко, коли стверджує, що білоруси — «ті ж таки росіяни, тільки зі знаком якості».

Давньогрецька модель, однак, досить швидко втратила своє значення, а точніше — її символізм виявився менш істотним, аніж поступ європейської модернізації, оприявнений насамперед у новій імперській столиці, а не на малоросійській периферії. Росіяни успішно монополізували спільний (за задумом українських кліриків) малорусько-великоруський проект, сповна привласнивши собі києворуську спадщину без надокучливого і загалом зайвого малоруського посередництва. У сьогоднішніх термінах це можна було б назвати рейдерським захопленням власності міноритарних акціонерів. Велика Русь передбачувано стала центральною частиною імперії, Мала Русь — її провінційним додатком, Малоросією як недо-Росією. Києворуський міф як засновницький міф імперії був інституціалізований в офіційній історіографії та імперському символізмі й утверджений на міжнародному рівні як загальновизнана, самоочевидна і незаперечна «наукова істина». Його побічний ефект виявився фатальним не лише для українців та білорусів, саме існування яких як окремих народів він перекреслив (і які великою, хоч і різною мірою інтерналізували той російський погляд на самих себе); він виявився фатальним і для самих росіян, загальмувавши й фактично затримавши досьогодні їхнє перетворення у модерну націю.

Міф «спадкоємності» Москви щодо Києва — абсолютний анахронізм для сучасного світу, оскільки він кладе суто релігійну (русько-православну) ідентичність східних слов'ян в основу їхньої квазінацінальної («цивілізаційної», в термінах Путіна) єдності й виводить із суто династичних зв'язків між київськими та московськими правителями інституційну леґітимацію Російської держави як спадкоємиці не лише Московії, а й Русі. А тим часом, за дотепним зауваженням Олександра Мотиля, Росія має до Русі приблизно такий же стосунок, як сьогоднішня Румунія до Стародавнього Риму. В таких архаїчних конструкціях не лишається місця ані для розвитку модерної громадянської ідентичності, ані для формування новочасних державних інституцій замість квазіфеодальних патрон-клієтелістських. Ідеологічним оформленням цих конструкцій став «Русский мир» як своєрідна політична реінкарнація середньовічної Slavia Orthodoxa — уявленої спільноти правдивих вірних, оточеної ворожим світом язичників і єретиків. Найближчим аналогом до такої спільноти може бути мусульманська «умма» і навіть іще ближчим — середньовічна західноєвропейська Pax Christiana. Фундаментальна відмінність, однак, між нею та Slavia Orthodoxa полягає в тому, що Pax Christiana не була одержавлена/націоналізована жодною європейською нацією і жодна національна ідентичність у модерній Європі не ототожнилася примордіально із Pax Christiana і не сакралізувалась уявно через таке ототожнення.

Тим часом у Росії таке злиття конфесійної («сакральної») спільноти з державно-політичним організмом витворило архаїчні лояльності та ідентичності, які істотно ускладнюють або й унеможливлюють засвоєння новочасних цінностей та творення модерних інституцій. Невипадково сьогоднішні російські консерватори шукають зближення із найбільш реакційними, антимодерними й антизахідними силами у Європі та світі, декларуючи свою більшу спорідненість з ісламською традицією, аніж із західним лібералізмом. «У мусульманській та православній традиції, — стверджує вже згадуваний Алєксандр Дуґін, — майже все збігається. Ми так само відкидаємо специфічні аспекти секулярної, західноєвропейської, індивідуалістичної концепції прав людини». Йому вторує глава Російської православної церкви й один із промоторів «Русского мира» патріарх Кіріл: «Є цінності не менш важливі, аніж права людини. Це віра, моральність, святощі, Батьківщина».


Непроста емансипація

«Києворуський» міф як різновид «винайденої традиції» істотно гальмує модерний розвиток усіх трьох націй — української, білоруської та російської, котрі його тою чи тою мірою інтерналізували і тою чи тою мірою намагаються визволитися сьогодні з-під його деструктивного впливу. Міф посилює — і, своєю чергою, сам посилюється доволі потужними антизахідними силами, котрі всіляко підкреслюють засадничу «інакшість» міфологізованої/ есенціалізованої східнослов'янської/ євразійської/ православної цивілізації й відкидають начебто «невластиві» їй цінності та інституції, включно з поняттями прав людини, громадянської ідентичності та ліберально-демократичної національної держави на противагу домодерній патримоніальній імперії. Православно-східнослов'янська «умма» виявляється надзвичайно сприятливою для такого відторгнення, консервуючи натомість домодерні структури, звичаї та інституції. Понад столітнє протистояння між слов'янофілами й західниками є лиш частковим відбиттям фундаментальнішого протистояння цивілізацій та відповідних іднтичностей у новочасній Росії — як і тою чи тою мірою в новочастій Україні та Білорусі.

Українці — в силу низки історичних причин — просунулися найдалі з-поміж усіх трьох східнослов'янських народів у напрямку емансипації (виокремлення і визволення) від русько-православної «уявленої спільноти». Це проявляється, зокрема, у значно вищому, ніж у сусідів, рівні політичного плюралізму та рішучому спротиві авторитарним тенденціям, що в Росії та Білорусі увінчалися врешті встановленням «султаністських» режимів, характерних для більшості постсовєтських країн. З іншого, однак, боку різний рівень емансипації — майже повний на Заході і мінімальний на Сході — обумовлює внутрішні тертя в Україні та її вкрай нерівномірний і непослідовний розвиток. Захід куди рішучіше намагається покінчити з совєтською спадщиною як чужою/колоніальною й реалізувати модель посткомуністичного розвитку, продемонстровану західними сусідами. Схід тим часом виявляє відчутну прив'язаність до совєтських символів, цінностей та способу життя і підтримує переважно авторитарну, «євразійську» суспільну модель, характерну для Росії та Білорусі.

Ця ідеологічна поляризація досить виразно корелює з тими чи тими реґіонами, спонукаючи багатьох коментаторів розглядати Україну як поділену або й розколену країну, де «Захід» і «Схід» не лише синекдохічно уособлюють несумісні цінності, настанови та орієнтації, а й репрезентують різні етнічні та мовні ідентичності (українська/україномовна versus російська/російськомовна). Реальна картина, проте, є значно складнішою. По-перше, між міфологізованими «Сходом» і «Заходом» є величезний доволі амбівалентний реґіон Центральної України, який пом'якшує крайнощі й затушовує контрастні відмінності. По-друге, і «Схід», і «Захід» своєю чергою складаються з надзвичайно різноманітних субреґіонів зі своєю часом вельми виразною специфікою, що робить загальну картину ще більш заплутаною й гетерогенною. І нарешті, по-третє, оскільки найголовніший, найпідставовіший український поділ має ідеологічний характер, то корелює він насамперед із цінностями (і ціннісно забарвленими ідентичностями), а не з мовою чи етнічністю респондентів, хоча й тут кореляція є суттєвою. І все ж ідеться саме про кореляцію — статистично значущу, проте не жорстко детерміновану залежність, як це буває у справді розколених (мовно, етнічно чи релігійно) суспільствах. Ідеологічний/ціннісний поділ проходить усередині всіх реґіонів і всіх соціальних та етнокультурних груп — хоча й різною мірою. Серед усіх корелятів реґіональний чинник залишається поки що найсуттєвішим, тимчасом як два інші чинники — мова й етнічність — поступилися в останнє десятиліття за своєю вагомістю чинникам віку й освіти. Вірогідність емансипації з русько-православної «умми» людей овіченіших і молодших є істотно вищою, ніж людей старших та менш освічених. Хоча жоден чинник — ні вік, ні освіта, ні етнічність, ні мова, ні реґіон, ані, зрештою, будь-яка їх комбінація — не дають стовідсоткової ґарантії, що респондент виявиться прихильником «євразійської», «панслов'янської» України чи, навпаки, України «європейської».


«Дві України» — ревізія?

Оцінити відносні розміри «двох Україн» (а точніше — публічну підтримку для двох відповідних проектів) можна на підставі кількох найважливіших загальнонаціональних голосувань, що з огляду на обставини набували значення не лише політичного, а й, сказати б, цивілізаційного вибору. У грудні 1991 року 90 відсотків виборців проголосували на референдумі за незалежність, проте лише четвертина з них підтримали того самого дня на президентських виборах кандидата від демократичної опозиції, відомого правозахисника і колишнього політв'язня В'ячеслава Чорновола. Дві третини проголосували за колишнього секретаря ЦК КПУ — виразний сиґнал, що тільки меншина хотіла радикального розриву з совєтським минулим на користь європейського шляху розвитку. Більшість тим часом проголосувала за нову Україну як продовження старої — з переважно тими самими інституціями та кадрами.

Через 13 років «європейська» Україна перемогла нарешті совєтську у драматичній Помаранчевій революції, проте отримана перевага виявилася занадто малою, хиткою і врешті фатально змарнованою в дріб'язкових політичних міжусобицях. Наприкінці 2013-го засаднича несумісність двох українських проектів вилилась у нову кризу — після скандальної відмови президента Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом і його ще скандальнішого повороту в бік інтеґрації «євразійської». Євромайдан ознаменував перемогу демократичної України над авторитарною, перемогу проекту України європейської й десовєтизованої над проектом України євразійської-неосовєтської. У травні 2014-го вперше за всі роки незалежності всі основні кандидати на президентських виборах репрезентували проєвропейську платформу. Їхні проєвразійські, совєтофільські та панслов'янські суперники, що теж брали участь у виборах, отримали в сумі сім відсотків.

Соціологічні дослідження підтверджують істотний ціннісний зсув, що відбувся в українському суспільстві — почасти у зв'язку з внутрішніми процесами та поступовою дифузією західних цінностей та ідей, а почасти й у зв'язку з російською аґресією, яка каталізувала драматичний розкол на Донбасі, але й водночас консолідувала українське суспільство в усіх інших реґіонах (поза окупованим Кримом). У липні 2014 року 86% опитаних у загальнонаціональному дослідженні назвали себе «патріотами України» — на 12% більше, ніж у подібному опитуванні з квітня 2012 року, попри зниження цього показника на Донбасі з 76% до 69. Втім, навіть на Донбасі лише 10% опитаних заявили, що не вважають себе «патріотами України» (на чотири відсотки більше, ніж загалом по країні), — не надто висока цифра для реґіону, що буцімто всуціль охоплений сепаратистськими настроями.

У квітневому 2014 року опитуванні, проведеному іншою полстерською компанією, лише 16% російськомовних громадян України («співвітчизників», у термінах Путіна) висловили згоду на те, щоб російська армія їх «захищала». У п'яти областях міфічної путінської «Новоросії» (Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та Одеській) за російськими «миротворцями» тужило від 4 до 7% опитаних. І лише у Донецькій, Луганській та Харківській областях цей показник виявився удвічі вищим, проте й там його зрівноважив відсоток готових протистояти російській аґресії зі зброєю в руках — що, власне, й підтверджує нині їхня участь у добровольчих батальйонах.

У найновішому на сьогодні опитуванні, проведеному у грудні 2014 Київським міжнародним інститутом соціології в усіх реґіонах, крім окупованого Криму та частини Донбасу, кількість охочих привітати російські війська в Україні або й до них приєднатися впала до нуля у Херсонській і Дніпропетровській областях та в неокупованій частині Луганщини, і лише в Харківській та Донецькій областях охочі залишилися — відповідно 7 та 4% опитаних. Натомість в усій путінській «Новоросії» кардинально зросла кількість готових зустріти російську аґресію збройним опором — від 16% у неокупованй частині Луганської області до 66% на Миколаївщині. І тільки в Донецькій області кількість готових збройно протистояти російській армії залишилася на рівні 4% — тобто приблизно такою ж, як і кількість готових ту армію привітати. Прикметно, однак, що абсолютно в усіх реґіонах, включно з самим Донбасом, респонденти рішуче не погодилися з тезою, що Україні краще було б позбутись Донбасу. На Донбасі (неокупованому) тою чи тою мірою цю пропозицію прийняло лише 16% опитаних, в усіх інших реґіонах — 5–7%.

Безумовно, всі ці показники засвідчують консолідацію суспільства перед зовнішньою загрозою та зростання патріотичних настроїв. Так було і в Північній Америці, і в Південній у часи національно-визвольних воєн, коли і креольське, й абориґенне населення цих колоній виявляло місцевий патріотизм і спільно боролося проти домінування заокеанських метрополій. Так було, зрештою, і в Україні 1991 року, коли 90% жителів цієї квазі-республіки проголосували за її незалежність. Одночасні вибори президента були, однак, тим лакмусовим папірцем, який показав принципові ідеологічні, ціннісні та ідентичнісні відмінності в українському суспільстві — ті відмінності, що істотно ускладнили й загальмували розвиток України в наступні десятиліття і, ймовірно, ще довго будуть його ускладнювати.

Російська аґресія справді консолідувала українське суспільство й відсунула вбік його внутрішні суперечності, проте жодною мірою їх не усунула. Зміна ціннісних настанов та орієнтацій — процес надзвичайно повільний, тож наївно було б сподіватися, що в Україні все швидко і кардинально зміниться під цим оглядом. Нещодавній скандал довкола телеканалу «Інтер», який заповнив свою новорічну програму російськими поп-зірками відверто українофобського штибу, є на позір дрібним, проте показовим прикладом внутрішньої поділеності суспільства саме в ціннісному (а заразом і в ідентичнісному плані — адже всі ідентичності так чи так пов'язані з певними цінностями). Проблема, яка унаочнилась, полягає не в цинічній «рейтинґовій» політиці того чи того каналу, а в готовості значної частини населення толерувати й мовчки схвалювати таку політику.

Відносний успіх проросійських партій у південно-східних областях України в останніх (жовтень 2014) парламентських виборах і їхня абсолютна перемога на Донбасі (в його не окупованій поки що частині) теж ставлять під сумнів реальний масштаб консолідації суспільства та наявних у ньому ціннісних змін. Попри те, що загалом в Україні лише 8% опитаних вважають події на Донбасі «громадянською війною, спровокованою Києвом», на Харківшині таку думку поділяють 20%, на Одещині — 32%. Ще 38% на тій-таки Харківшині схильні вважати це «геополітичною війною між Росією та США на території України».

Проєвропейська, проатлантична орієнтація українців за останні півтора року справді відчутно зросла. Гіпотетичний вступ України в ЄС у згаданому опитуванні підтримали 60% (проти — 30%) респондентів; котроверсійну пропозицію вступу до НАТО, яку в попередні десятиліття підтримували заледве кільканадцять відсотків громадян, сьогодні підтримують за деякими (найоптимістичнішими) даними 52% (не підтримують — 19%). Слід, однак, пам'ятати, що істотне поліпшення всіх цих показників не в останню чергу зумовлене відсутністю в українському політичному полі та у відповідних соціологічних опитуваннях двох найбільш панслов'янських і совєтизованих реґіонів — Криму й (половини) Донбасу.


Агонія «Русского мира»

Щоб затримати Україну у сфері впливів Росії, раціональним кроком Кремля мало б бути не загарбання Криму й Донбасу, а навпаки — долучення до України ще кількох глибоко совєтизованих територій, на кшталт Кубані, Курщини та Воронежчини. З одного боку, всі українські націоналісти були б щасливі прийняти ці данайські дари, а з іншого — панування Партії реґіонів з усіма її януковичами було б надійно забезпечене в Україні ще на багато десятиліть.

Путін обрав протилежний шлях, ставши, скріш за все, жертвою власних меґаломанських ілюзій та багатосотлітньої російської міфотворчості на українську тематику. Надто довго він, схоже, повторював мантру про те, що росіяни та українці — це майже один (або й зовсім «один») народ, що Україна — це штучне утворення, і що «Русский мир» — це окрема й настільки приваблива для сусідів цивілізація, що вони всі самі до неї радо прилучаться за першої сприятливої нагоди.

Декотрі й справді прилучилися — переважно тому, що ніколи й не відлучалися. Більшість, проте, лишилась на місці і навіть узялася за зброю, щоб якось від тої нахрапистої «цивілізації» захиститись. Коли б Путін мав кращих радників, то знав би, напевно, що й креоли в Латинській Америці були «майже тим самим народом», як іспанці в Іспанії, проте це не завадило їм відокремитись від Мадриду. І що англомовність зовсім не перешкодила воякам Північноамериканських штатів дати під зад таким самим англомовним воякам її королівської величності. І що всі держави на світі, крім, можливо, деяких острівних, — це цілком штучні утворення, включно з такою химерою, як «Російська Федерація», котра насправді і не федерація, і не російська, не кажучи вже про приналежну їй дивовижу з назвою «Калінінградська область».

Путін, як і його ідеолог Дуґін, здається, не може ніяк збагнути, куди ж поділися вимріяні ним і всією російською цивілізацією українці — «прекрасний слов'янський народ», схожий як не на Гоголя з його «поющей и пляшущей Малороссией», то принаймні на «поющую и пляшущую» Вєрку Сердючку. Ще важче збагнути, звідки взялись замість них ці жахливі «ублюдки» — «укропи» й «жидобандерівці», що цілком не по-братському відправляють російських солдатів назад до їхнього «Русского мира» у цинкових домовинах. Тут так і кортить відчинити навстіж «каналізаційні люки» власної підсвідомості — як це зробив, скажімо, відомий пропутінський кінорежисер Нікіта Міхалков. У травні він виклав в інтернет істеричне послання до одеситів, поставивши їм на карб тюхтійство і зрадництво, тому що вони не пішли за Донбасом і не повстали за «Русский мир» супроти київської «хунти».

«Куди і навіщо вводити російську армію? — риторично запитав він. — Кого рятувати і захищати?... В місто, де мільйон мешканців живе звичайним життям [і лише] тисяча добивається визволення невинних поранених? Що російська армія забула в бaндерівському місті, де з бaндерівцями воює мізерна меншість? Росіяни ніколи не прийдуть у місто, де можна пройти бaндерівським маршем! Росіяни приходять лише тоді і туди, де їх зустрічатимуть триколорами і квітами, як визволителів. А щодo вас, одесити, росіяни мають серйозні підстави сумніватися. Ви росіяни чи ні? Доведіть!»

Архаїчна імперська свідомість, схоже, не припускає, що чимало етнічних росіян цілком може бути політичними українцями (естонцями, американцями), а тим більше, що російськомовні українці залишаються як правило українцями, достоту як англомовні ірландці — ірландцями. Для такої свідомості не лише українці, що відпали від «Руского мира», є «неправильними» («якась раса ублюдків»), а й модерні, байдужі до цієї міфологізованої архаїки росіяни.

«Ассимиляция русских, — пише Єґор Просвірнін, один з молодших і тому, можливо, проникливіших за Дуґіна ідеологів російського неофашизму, — уже достаточно далеко зашла на Украине, где мы можем видеть этнических русских с петлюровскими флажками, изрыгающих проклятия жителям Крыма, и потому Украина нуждается в аннексии (или как минимум разрушении для остановки процесса украинского нацбилдинга) в первую очередь. Крики местного русского населения "Но нам же никто не запрещает говорить на русском!" не следует принимать во внимание, как не следует принимать во внимание крики пленных русских, которых гнали перед собой на штурм крепостей монголо-татарские орды. Они во власти чужой государственной воли, прямо враждебной нашей нации. Эта воля должна быть разрушена».

Це, здається, і є програма російсько-українських відносин на найближчі десятиліття. Протягом двох попередніх століть ця програма зводилися до виведення свійської породи «правильних українців» за допомогою Валуєвських указів, Голодоморів, Ґулаґів та енкаведистських трійок. Тепер те саме робитимуть за допомогою псковських десантників та навантажених зброєю «гумконвоїв». «Неправильні українці» будь-що мають стати «прекрасним слов'янським народом». Або ж — «геноцид кретинів» і далі за текстом, добре знаним із ближчої й віддаленішої історії.

Путін, звісно, розумніший за Дуґіна і Просвірніна. Проте вони — відвертіші. І тому «неправильним українцям» варт уважніше слухати не його, а їх.

Про рашистський фундаменталізм

Путин наступает, потому что времени почти нет
а Украина коварно выжидает
пока враг накроется медным тазом

Мы, украинцы, инши, — как-то сказал мне украинский друг. — Неужели не видишь?

Помню, что тогда я возражал: «две руки, две ноги... в чем «другие»? А сейчас, пожалуй, соглашусь — другие. Сомневающимся рекомендую еще раз посмотреть хронику майдана, без комментариев первого канала. Помните, как они стояли? Несколько месяцев, днем и ночью, в лютые морозы, на обледеневших баррикадах... Помните как с палками в руках, прикрываясь деревянными щитами от пуль «неизвестных снайперов», они бежали на этих снайперов и падали убитыми. А следом за убитыми бежали следующие и следующие, пока снайперы не разбежались.

А теперь вспомните наши майданы. Похоже?

Справедливо и то, что нынешняя революция в Украине называется революцией достоинства. Прогнать зарвавшихся воров, и ликвидировать коррумпированную власть дело достойное человека не лишенного чести. Сегодня эти достойные граждане Украины выстраиваются в длинные очереди, чтобы поехать на оборону донецкого аэропорта — самый тяжелый и кровопролитный участок украинской отечественной войны.

Интересно, что думают об этом генералы российской армии, получая многочисленные звезды и ордена за неведомые подвиги, совершенные на, «никому неизвестных» театрах военных действий? К сведению этих доблестных воинов — только что в Украине большим тиражом издали учебник под названием «Малые рейдовые группы: Общевойсковая подготовка, Партизанская тактика». Вот к какой реальности готовится сегодня Украина. Это против нас, российских братьев, готовится Украина вести партизанскую войну. Иллюзий ноль. Думаю, что российским генералам следует не орденами обвешиваться, а туже подтянуть портупеи.

Впрочем, российская пропаганда утверждает, что «мы ни при чем!». Кричит, вопит, требует: «докажите!» «где доказательства»?

Наши требования предъявить доказательства подобны тому, как если бы беременная женщина настаивала на признании себя девственницей. А от возражающих требовала бы доказательств обратного.

— Докажите! — кричит она, напирая огромным животом. — Кто видел?!. Кто свечку держал?

И мы, безумные, кричим: «докажите!» в перерывах между похоронами своих погибших в Украине солдат. Какие нам еще нужны доказательства? Сколько еще требуется солдатских могил, чтобы остановит этот поток бесстыдного вранья? Сегодня счет уже идет на тысячи.

Вспоминая о своем пребывании в сумасшедшем доме, художник Шемякин рассказывал о способе, при помощи которого советская карательная медицина пыталась сделать душевно больным его, здорового человека. Технология была следующая — из соседней палаты постоянно звучал голос, повторяющий как заклинание одни и те же пафосные тексты: «Родина-мать!», «Советский Союз!», «Отечество!»... Затем тот же голос, но уже с интонациями отвращения, начинал гнусно скрипеть, перечисляя «врагов»: «Ван Гог», «Матисс», «Пикассо»... И так сутками напролет.

Ничего не напоминает? Вот, оказывается, где обкатывались технологии по сведению с ума целого народа при помощи телевидения и прессы.

Получилось. Народ уже бьется в параноидальной истерике. В нашем воспаленном воображении, проклятые пиндосы, укрофашисты и жидобандеровцы выглядывают из-за всех углов. Вот и я, махровый жидобандеровец, тороплюсь сообщить свою точку зрения хотя бы для того, чтоб еще один голос просочился сквозь истеричный рев пропаганды.

Нет, не верю никаким рейтингам. Не верю потому, что вижу, какой ценой власть достигает этого показного единомыслия. Глупых обманули, жадных купили, трусливых запугали, смелых в каталажку, а подлые сами в нужный момент закричали «Крым наш» — вот вам и 85 процентов поддержки. А оставшиеся 15 процентов объявлены пятой колонной, отщепенцами, врагами народа... впервой, что ли?

На самом же деле этими фальшивыми рейтингами нас делают соучастниками преступного убийств многих тысяч людей. Каинову печать хотят поставить на целом народе. На ста сорока миллионах граждан. По закону банды уголовников правители стремятся свою, персональную ответственность размазать тонким слоем по всему населению с тем, чтобы, следуя утверждению, что «народ всегда прав», оправдать грязную войну, которую они развязали и ведут на территории суверенной страны.

Господи, каких только преступлений не совершали именем нашего несчастного народа! А, ведь Бердяев когда еще написал, что: «не в народе центр совести, народ кричал: распни его»? И вот мы всем миром, обманутые, одураченные, опьяненные кровью братьев, вопим «распни!», распиная ослабевшую Украину, быть, может, в самые тяжелые для ее истории дни.

Ну, ладно, народ—простак, его обманули, одурманили, свели с ума, обвели вокруг пальцев... А вы то, вы? — образованные, духовно богатые, все книжки прочитавшие? Все гуманные истины познавшие? В Бога верующие, черт бы вас побрал, вы тоже считаете, что вор бывает прав, а жертва ограбления виновной? И, что если громко и долго орать бессовестную ложь про фашизм и бандеровцев, то правда не восторжествует?

Может вы действительно верите, что то, что плохо лежит, можно безнаказанно забрать? А если сами не отдают, то силой? А если возражают, то по мордАм? А сопротивляющихся можно убить и сказать, что это они сами себя?.. Где же вы, духовные отцы нации? «Мастера искусств», окопавшиеся в своих культурных вотчинах — театрах, газетах, издательствах, музеях? Что прячете глаза? Что, позоря седины, мычите невнятное у телевизионных микрофонов?

— Я, видите ли, не разбираюсь в политике...

В чем тут разбираться? В том, что тот, кто стащил кошелек — вор. А у кого стащили — жертва? Велика премудрость!

«Судьба заботится о том, чтобы не было счастья, добытого ценой преступления» — этот закон природы /читай Бога/, открыл итальянский драматург Витторио Альфиери еще в 18 веке. Может кто-нибудь опровергнуть его хоть одним историческим примером? Или мы уже не помним, как под грузом собственных преступлений Советская империя развалилась как карточный домик?

Тогда казалось, что теперь-то мы ученные — черта с два. И вот мы снова в той же воровской малине. Снова готовы спасать и осчастливливать соседние народы методом отъема территорий. Как у финнов Карелию, как у японцев Курилы. У Грузинов Абхазию и южную Осетию. У молдаван Приднестровье... И далее по списку, с кем у нас еще общие границы? С Эстонией? С Литвой? С Китаем? Вот уже и в Крым поехать невозможно, не чувствуя себя барыгой, скупающим краденое.

Слышу, слышу справедливые упреки: кто ты такой, чтобы судить целую страну? Ставить ей отметку за поведение? Может, еще каяться прикажешь? Нет, не прикажу. Да и не бывает никакого коллективного покаяния потому, что толпа, действительно, всегда права своей неумолимой, арифметической правотой — не оттого ли всякая нечисть норовит спрятаться в коллективе? Кажется, за всю историю человечества до общенационального покаяния возвысились лишь немцы после второй мировой войны. Впрочем, грешат-то одни, а каются, как правило, совсем, совсем другие.

Помните такого «другого» — журналиста-усыновителя? Пару лет назад он выступил во время одного из приторных телевизионных «общений Путина с народом», назвав закон Димы Яковлева людоедским? Национальный лидер тогда отреагировал.

— ...Вам нравится, что вас унижают? — возмутился он. — Вы мазохист?..

Добавить нечего. Закомплексованному полковнику КГБ, волей судеб оказавшемуся на вершине властной пирамиды, не сопоставить ничтожность политических амбиций в сравнении с жизнью ребенка. А уж про жизни тысяч и говорить не приходится. Правда и то, что до знаменитых душегубов Сталина, Гитлера, Пол-Пота он не дотягивает — там счет идет на миллионы убитых. Но и этих тысяч, уже погибших, в развязанной Путиным братоубийственной резне хватит на помещение его в список негодяев двадцать первого века. Список, который сегодня своей фамилией открывает наш национальный лидер, под восторженные аплодисменты оболваненного, слепоглухонемого электората.

И ведь ни одна вдова не вышла на одиночный пикет. Ни одна мать, потерявшая сына. Ни отец, ни ребенок... Вот единица измерения нашего рабства — молчащая мать, чье дитя отправили на неправедную, необъявленную войну и убили, а ей приказали «не выступать, а то хуже будет». Как будто для родителей есть что-нибудь еще хуже похорон собственного сына. Но они «не выступают», молчат, продолжая патриотично ненавидеть укрофашистов.

Кстати, о ненависти — вот истинная стигма раба.

Ментальный раб всегда кого-нибудь ненавидит: хозяина, интеллигентов, пиндосов, евреев, богатых, черных, геев... Но больше всего ненавидит раб чужую свободу, чужую независимость, как ненавидим ее мы, живущие в рабстве. Ненавидим по той же причине, по которой импотент начинает ненавидеть женщин, будучи не в состоянии испытать счастье любви.

Мне возразят, меня упрекнут, мне гневно бросят в лицо, что мать погибшего солдата патриотка и потому с, неведомой для меня, отщепенца, гордостью, отдает свое дитя во имя защиты Отечества. В таком случае ответьте мне, «отщепенцу»: от кого защищаемся? Кто этот страшный враг, который угрожает нашей Родине? Украинцы? Это они вторглись в Россию? Это они аннексировали кусок нашей территории и угрожают целостности страны? Может, они уже прислали своих зеленых человечков во главе с Гиркиными, Бородаями и тысячами других заплечных дел мастерами, в нашу Ростовскую область и провозгласили независимую республику? Бред!

Нет, ни любовь к Отечеству, ни преданность Родине, или Русскому миру, наскоро сляпанному кремлевскими идеологами, не являются причинами этой войны. Когда-то Голда Меир сказала, что война на Ближнем востоке закончится, когда арабы полюбят своих детей больше, чем ненавидят евреев. Вот и всё объяснение — ненависть к украинской свободе привела нас к этому позору, когда Великая Россия «в легкую» отправляет на заклание тысячи сыновей, примеряя на себя душную палестинскую куфию.

А что украинцы? А украинцы были и остаются свободными со всеми своими майданами, демонстрациями, депутатами-драчунами, вороватыми чиновниками, время от времени летящими в мусорные ящики... Со всей той политической «движухой», которая, через ошибки и заносы, рано или поздно приведет страну не к нашей тухлой, кладбищенской стабильности, а к нормальной, европейской, человеческой жизни. Они, украинцы, представьте себе, настолько свободны, что позволяют себе жалеть и благодарить нас — Россию.

— Путинская Россия сделала нас народом, — неожиданно заявил мне киевский друг.

И то правда: общая горькая судьба, общая угроза, общий враг — вот что делает население народом. Больше двадцати лет болтались как дерьмо в проруби, не понимая, как распорядится свободой. Без смысла и цели. Теперь-то каждый ребенок в Украине точно знают, что на его честь и достоинство есть охотники, от которых надо защищаться, а для этого нужна подконтрольная власть и армия. А для армии — экономика. А для экономики современные технологии...

Воистину «лучшее образование дается в борьбе за выживание». Может, наша русская беда в том и состоит, что не завоеванная свобода не имеет цены? Что это такая же химера, как и «спущенная сверху» демократия, или унаследованное богатство? Не потому ли мы с такой легкостью всем миром отказались от свободы, что досталась она нам на халяву? И не надо нам ни независимого суда, ни свободных СМИ, ни честных выборов... И вообще ничего, кроме пайки с барского стола?

Когда-то неведомый мудрец изрек обидную, для нашего ущемленного национального достоинства, истину: «что русские ни делают — их все равно жалко».

В самом деле, и жалко, и страшно при мысли о том, как мы будем жить после всего, что натворили в Украине? Ответ предположительно такой: в ныне существующем режиме жить будем плохо, грязно. Лживой и неправедной жизнью, презираемые потомками. И закончим мы эту подлую жизнь без покаяния и причастия в разорванной, разоренной стране.

Предчувствие тотальной войны