С другой стороны, это ожидание стало с некоторых пор рутиной. Той свежести чувств, что была прошлой весной, когда мозг пытался справиться с самой мыслью о войне с Россией, нынче нет. Сейчас это уже чистая прагматика: если, то.

Строго говоря, оснований для неприятных ожиданий только два: предыдущий опыт и куча техники, натащенной на оккупированные территории за время условного перемирия. Ну, и дата: вдруг взбредет в голову к 9 мая подарить подданным очередную историческую победу. Но, во-первых, украинская армия не намерена никому дарить победы. И, кажется, особого желания подставляться под новый круг санкций у Путина уже нет. Даже преданные министры обещают минимум два года падения экономики. Два – это до 2017-го, а 2018-й – год президентских выборов. А если врут? Внешние эксперты кивают головой: врут.

А если выпендреж на грани фола и за его гранью таки приведет к новому санкционному удару и падению еще более глубокому и длительному? Никто ведь понятия не имеет, как поведут себя россияне, несколько лет подряд вынужденные затягивать пояса – их долгие годы приучали к иному. Чуров, конечно, посчитает как надо, но речь ведь уже не о том пойдет, чтобы удержаться у власти, а что с ней делать, чтобы тебе за это ничего не сделали.

Владимир Путин убедил уже всех, что врет как дышит, но все же можно попытаться в жестах, интонациях уловить его настроения и намерения во время предстоящей 16 апреля большой пресс-конференции – очередного многочасового шоу, демонстрирующего народу интеллектуальную форму вождя.

Интересно, что антизападная и, в первую очередь, антиамериканская истерика в России совпала с активной миротворческой деятельностью Обамы. Такое впечатление, что тот решил, на контрасте со своим воинственным предшественником, успеть до конца срока замириться с историческими противниками Соединенных Штатов. Первая с 1956 года встреча лидеров Кубы и США, с обещаниями дальнейшей нормализации отношений. Объявление о готовности заключить договор с Ираном по поводу ядерных перспектив последнего – тут Белый дом действует в связке с другими партнерами, но очевидно, что его роль, верного союзника Израиля, очень значительна. Президент Обама умудрился даже спокойно встретиться с Николасом Мадурой, президентом Венесуэлы, – человеком фанатичным ничуть не менее аятоллы.
На этом фоне Кремль, умудрившийся превратить в злейшего врага самого близкого соседа и предельно насторожить прочих, выглядит образцом неадекватности. Ведь символично, что Запад, готовый мириться хоть с чертом, не видит больше собеседника в Путине. И увидел бы, быть может, но никаких же признаков выздоровления пока нет, ловля чертей в разгаре. Пока не спадет температура – какой разговор?

Между тем, есть одна бесспорно хорошая новость: кто-то умудрился еще до премьерного показа спереть четыре серии пятого сезона «Игры престолов» и слить их в сеть. Фильм идет на рекорд: четыре года подряд пиратские закачки сериала оставляют далеко позади интерес к другим картинам. Теперь вот стащили буквально на лету, уже и перевести успели. Любопытство – самый безобидный грех человека.

В 1996 году археолог Клаус Шмидт стал вести раскопки на холме Гёбекли-Тепе, в Юго-Восточной Анатолии, в Турции. То, что он раскопал, перевернуло наши представления о социальной эволюции человечества.

Гёбекли-Тепе – это типичный мегалитический комплекс; сотни колонн, украшенные изображениями разнообразных зверей и расположенные кругами; верхушки колонн венчают Т-образные поперечины из известняка, словом, почти то же, что Стоунхендж. Разница в том, что Стоунхендж был построен земледельцами, а раскопанные колонны Гёбекли-Тепе датируются X–VIII тысячелетием до н.э; ниже располагаются слои, которые, предположительно, древнее на 3–4 тысячелетия. Иначе говоря, этот гигантский комплекс возведен охотниками и собирателями.

При этом гора Карака-Даг, на которой до сих пор в диком виде произрастает ближайший родственник одного из видов одомашненной человеком пшеницы, находится в 20 милях от Гёбекли-Тепе.

Иначе говоря, Гёбекли-Тепе опровергает все, что мы знали о неолитической революции. Мы всегда считали, что человечество сначала научилось сеять пшеницу. После этого увеличилась плотность населения, появились излишки продукта, началось социальное расслоение, и жрецы стали строить храмы. Именно так – в русле строгого материализма – представлял себе неолитическую революцию изобретатель этого термина, археолог и марксист Гордон Чайлд.

И вот теперь получается, что дело обстояло наоборот. Человечество сначала строило храмы. Для того чтобы построить храм, надо было концентрировать в одном месте огромные – по меркам охотников и собирателей – группы. И поскольку эти группы «выохотили» вокруг все, чтобы их прокормить, пришлось научиться сеять зерно.

Такая картина событий только на первый взгляд кажется невероятной. Если вдуматься, в ней скрыта глубокая социальная правда.

Homo sapiens отличается от своего кузена шимпанзе в том числе тем, что он умеет создавать гигантские коллективы, а все гигантские коллективы объединяются на основании идей.

Поведение человека в небольших коллективах очень мало отличается от поведения шимпанзе в стае. Возьмем группу молодых людей, сидящих за столиком в кафе или валяющихся на пляже. Разница между ними и шимпанзе будет невелика – разве что вместо того, чтобы лакомиться у дерева с фруктами, они будут пить коктейли, а вместо того, чтобы вычесывать друг у друга вшей, они будут обмениваться ничего не значащими словами, выполняющими ту же роль социального взаимодействия, что у шимпанзе – взаимное почесывание.

Они точно так же будут заключать союзы, чтобы занять место альфа-самца, и точно так же ухаживать за самками, принося ей кусок добытого на охоте мяса (или купленный у барной стойки коктейль) в надежде на ответное сами знаете что.

Разница между человеком и шимпанзе начинается тогда, когда коллектив становится большой. Шимпанзе обычно живут стаями по 25–30 особей (в исключительных случаях – до 100). Стая большего размера тут же распадается на другие стаи. Человек может легко собраться в сообщество из десяти или ста тысяч, миллиона и больше особей. И каждое такое сообщество организовано идеей. Идеей бога, демонстрации, концерта, армии, коммерческой компании, нации, государства – чего угодно. Но – идеей.

Отсюда, собственно, ответ на вопрос, почему к IV тысячелетию до н.э все человеческие сообщества, обитавшие на территории Плодородного полумесяца, верили в привередливых богов, требующих крупных жертв и стеснительных ритуалов. Коллективы, верующие в такого бога, насчитывали тысячи человек. Очень возможно, что были какие-то группы, которые в привередливого бога не верили, а верили, например, в соседний куст, который никаких жертв не просил. Но эти группы в 25–30 человек не имели никакого шанса по сравнению с многотысячными коллективами.

Те охотники и собиратели, которые вытесывали каменные блоки в Гёбекли-Тепе, тратили на это тысячи человеко-часов и еще должны были проходить для этого десятки, даже сотни километров. Но эта контрпродуктивная на первый взгляд деятельность соединила их в коллектив, насчитывавший тысячи особей. Без нее бы они распались на стаи.

С того времени человек ушел далеко вперед, и теперь мы можем строить коллективы не только на идее бога. Мы умеем создавать коммерческие компании, нации и государства.

К сожалению, не все идеи, соединяющие коллектив, равно плодотворны. К примеру, американское общество начала XX века строилось на идее о том, что любой человек может сделать себя сам. Эта глубоко плодотворная идея создала к середине XX века страну, производившую половину мирового ВВП.

В России же с 1917 года общество строилось на диаметрально противоположной идее: «Если кто-то богат, значит, он ограбил всех нас, неимущих». В Германии в 1933 году была предпринята попытка создать общество на другой массовой идее о том, что «наша нация лучше всех». Обе идеи кончились катастрофой.

К сожалению, нынешние власти России, провалив в стране все, прожрав неведомо куда 3,5 трлн петродолларов, полученные за 15 лет нефтяной халявы, превратив государство в банальный механизм выдачи бананов исключительно соратникам вождя, в поисках единственной идеи, которая могла бы объединить коллектив, навязывают всей стране уродливый гибрид из обоих этих идей: «Живем мы так плохо, потому что весь мир против нас, а весь мир против нас, потому что мы лучше и духовней всех».

Нельзя сказать, что этот гибрид создан Кремлем. Его исповедует довольно много обществ.

Это и бывшие колонии в Африке, диктаторы которых перерезали всех белых, разорили построенные ими дома и дороги и объясняют отсталость своего общества тем, что «белые нас не любят». Это и Ближний Восток, который тонет в дерьме и крови, но твердо знает, что это все потому, что проклятый бездуховный Запад не любит мирный ислам. Это и Латинская Америка, где чавесы всех мастей объясняют населению, что в магазинах нет туалетной бумаги, потому что США ненавидят боливарианскую революцию.

Это очень разные общества. Одни исповедуют ислам, другие – анимизм, третьи – коммунизм и т.д. У всех этих обществ, однако, есть одно общее: идея, скрепляющая их, ведет в никуда.

Это происходит уже потому, что современный мир – глобален. Голливудские фильмы смотрят по всему миру, телефоны «Нокиа» продают по всему миру, и компьютеры, собранные в Китае, тоже продают по всему миру. Но идею о том, что «мы, русские, самые духовные, и поэтому все нас ненавидят», вы не продадите за пределами России. Вы не продадите ее не только в США или Китае – вы не продадите ее даже на Гаити, потому что обитатели Гаити точно знают, что самые духовнвые – они, причем еще с 1804 года, когда гаитянская революция показала всему миру путь к свободе.

Чого чекати у сухому осаді? Ми таки отримаємо Джавеліни та інше забійне залізо. Нас навчатимуть найкращі американські інструктори, і в Чорному морі залишаться кораблі НАТО. Але і це ще не все. Рано чи пізно на території України з’явиться американський контингент у всій своїй красі, і саме він практично воюватиме з російськими регулярними частинами.

«Радості повні штани» – прокоментував це припущення колега. Мовляв, що хорошого, якщо на нашій території почнуть повномасштабну війну дві ядерні держави? «Все це можливо. Але тільки коли піде Обама», – завагався інший.

З обома цими тезами можна погодитися.
Звичайно, чого радіти війні?

Річ у тому, що вибирати не доводиться. Вибирати можна було в листопаді позаторік: чи залишатися з Росією, чи йти у західну цивілізацію. Ми вибрали. І шок від цього вибору був не лише у Росії, а й у Євроатлантики. Телекартинка показувала синьо-зіркові прапори об’єднаної Європи, що розвіваються у канонічному, здавалося б, центрі Російської православної цивілізації. Нам не повірили, бо це плутало всі окреслені за багато століть лінії цивілізаційного розлому, який, як описують всі західні геополітологи, проходить по кордону впливу уніатства. І зовсім не по Донбасу.

За океаном це сприймалося так, якби раптом у столиці умовної Бангладеш вийшли на площу християни і відправили у відставку якогось ісламського халіфа…

Тому приїзд Нуланд на Майдан і роздача сендвічів були, швидше, жестом милосердя щодо майбутніх мешканців путінського концентраційного табору.
Але події почали розвиватися нештатно. За Майданом послідував справжній російсько-український фронт. І першою ознакою того, що з лінією цивілізаційного розлому щось не так, стала позиція Київського патріархату.

Православна церква, що сприймалася всіма філософами, істориками і політологами, як симптом Московської православної цивілізації, раптом збунтувалася і обернулася обличчям на захід. Колишній намісник Москви Філарет благословив Євромайдан і підтримав війну з Кремлем. УПЦ КП нині чи не вестернізованіша, ніж грецька і сербська православні церкви. Це незрозумілий поки що феномен.

За минулий рік війна перестала сприйматися на Заході як постсовковий міжсобойчик і набула відтінку хантингтонівського «зіткнення цивілізацій».

Крапку поставила Росія, що радикально змінила образ ворога. Місце «бандерівців» посіли «масони» і «англосакси». Америку пообіцяли перетворити на радіоактивну пустелю.

Семюела Хантінгтона на Заході недолюблюють (хоча у серйозних публікаціях з ним дискутують і в бібліографії згадують). Причина у лякаючих прогнозах. Звичайно, набагато приємніше читати раннього Фукуяму, який проголосив у своєму «Кінці історії…» остаточну перемогу західного світу.

Не люблять Хантінгтона і у нас. За те, що ще на початку 90-х передбачав озброєний цивілізаційний конфлікт на українській території. За його гіпотезею, кордон між Західною і Православною цивілізаціями проходить по східних кордонах Фінляндії, Балтійських країн, західних кордонах Білорусі та Молдови. Найскладніше з Україною – цивілізаційний «розлом», на думку політолога, пролягає точно по її території.
На початку 90-х Хантінгтон малював три сценарії майбутніх катаклізмів в Україні: два з них пов’язані з війною і з поділом країни. Де пройде лінія розлому – залежало від того, який уряд буде на час конфлікту у влади. Якщо проросійський – відрізаним шматком виявляться три західноукраїнські області. Якщо проєвропейський – Росія відторгне у зону своїх інтересів Крим і практично все Лівобережжя. А найімовірніший фінал в очах політолога такий: повний колапс України в зону впливу Московської чорної діри.

Як бачимо, у чомусь Хантінгтон помилився. За роки після написання «Зіткнення цивілізацій», лінія «розлому» (якщо така є) посунулася майже до кордонів Росії. Подібне в історії вже бувало. Країни, що знаходяться на «розломах», раптом, як магнітні полюси Землі, змінювали свій цивілізаційний вектор. Так сталося з Туреччиною при європоцентричному Мустафі Кемалі. З Вірменією – що знайшла притулок від ісламського геноциду під крилом у Російської імперії. І з нашою Україною, яка спочатку на чолі з Хмельницьким «втекла» від Європи, а потім багато років рвалася назад.

Але, передбачаючи війну, філософ, на жаль, має рацію. І в характеристиці її як цивілізаційної, і в ступені жорстокості.

Той, хто чекає, що росіяни прийдуть, і все відразу заспокоїться, тішить себе марними надіями. Хантінгтон бачить у сутичках майбутніх днів межі «війни судного дня», запеклої, нещадної з безліччю смертей, тортур і біженців.

За формулюванням політолога, така жорстокість – це свого роду «цивілізаційне милосердя»; «стрижнева» країна (у даному контексті Росія) спробує безжалісно, швидко і остаточно зачистити простір від якихось ознак «чужої» цивілізації. Так чинили таліби, а зараз – «Ісламська держава». Так поводяться росіяни в Криму і на Донбасі.
(У чому «милосердя», запитаєте? А в тому, що різанина не затягується на довгі століття).

А ще Хантінгтон помітив у росіян прагнення будь-який локальний конфлікт представити, як частину багатовікового цивілізаційного зіткнення…

Це повернулося бумерангом. Американці таки відчули у волелюбних українцях цивілізаційну спільність. А народ, що страждає за одні з тобою цінності, викликає невгамовне бажання захистити його. Спрацьовує «синдром споріднених країн». «Навіть малі прояви насильства між людьми, що належать до різних цивілізацій, – пише політолог, – дають такі далекосяжні наслідки, яких не побачиш у випадках внутрішньоцивілізаційного насильства…» Масштаб конфлікту зростає «за рахунок ресурсів цивілізації, і поразка матиме наслідки не лише для самої групи-учасниці, але й для усіх, хто належить до її власної цивілізації. Локальна війна стає зіткненням цивілізацій, багатим наслідками для величезних сегментів людства».

Спрацьовує «принцип доміно». «Тепер саме провідні країни цивілізацій бачать необхідність не допустити поразки в локальному конфлікті, бо ця поразка здатна стати пусковим механізмом для черги наростаючих втрат і у результаті призвести до катастрофи».

Пробачте за довгу і, напевно, багато чим відому цитату. Просто вона пояснює, чому Америка не може не вступити у війну. Росія свідомо кинула виклик, і її неминуче чекає відповідь. Промовчати американцям, значить – показати слабкість, викликати до життя хмару маргінальних радикальних рухів і терористичних угрупувань, що намагаються паразитувати на ідеї «боротьби зі світовим імперіалізмом».

Росія в іпостасі СРСР вже тричі наривалася на ядерний конфлікт з США. Відколи, вкрала у американців (чи німців) атомну бомбу.
Саме з бомбою під рукою вона «раптом» відчула себе окремою «цивілізацією».

Уперше це сталося в Корейську війну на початку 50-х. Тоді Мао Цзедун просив Сталіна скинути на американців атомну бомбу (а генерал Макартур те ж пропонував президенту Гуверу).

Але радянського генералісимуса дуже вчасно отруїли. І махати бомбою на якийсь час стало нікому.

Другим полем бою стала Куба, куди, думаючи, що обдурив усіх, безумний Микита завіз ракети з ядерними боєголовками. Ніколи ще московське православ’я (замасковане під інтернаціоналізм) не підповзало так близько до серця Євроатлантичної цивілізації. Як і Путін, Хрущов нахабно божився, що жодних ракет на Кубі немає, поки не був спійманий за руку. Кенеді змушений був пообіцяти: «будь-яку ядерну ракету, запущену з Куби, ми розцінюємо як напад і завдамо повномасштабного удару у відповідь (ядерний) по Радянському Союзу».

Забувши про свою «найпотужнішу у світі» водневу бомбу і рятівну кузькіну матір, Хрущов здався.

Третім був Брежнєв. Нашкодивши в 68-му у Празі і не відчувши реакції Заходу, він вліз військами в Афганістан і віддав наказ убити главу уряду суверенної країни. Мета була зрозуміла – «розтягнути» Московську цивілізацію до меж «дружньої» Індії і В’єтнаму, і, звичайно, омити чоботи в Індійському океані (про що нагадав пізніше Жириновський). Невдоволеним Леонід Ілліч пригрозив все тією ж «бомбою». Рейган відповів нетрадиційно.

Залучившись до гонки озброєнь, кремлівські старики завалили нафіг усю соціалістичну малину…

Для прихильників ДНР-ЛНР цікаво знати, що майданчики, відвойовані Росією в цих цивілізаційних конфліктах, десятиліттями залишалися (і залишаються) цивілізаційними згарищами – Північна Корея, Куба, Афганістан…
Путін думає, що засвоїв уроки історії. І цього разу переграє Америку. Але це росіяни люблять бійку заради бійки: смерть на миру перспективніше убогості.

Західній людині є що втрачати, і вона змусить Обаму згадати, з якого боку заряджається автомат. Ну не його, так наступного президента. І не просто вплутатися у війну, а обов’язково перемогти. Америка хоч і довго запрягає (у Іраку, напевно, за рік знали, що США завдадуть удару), але б’ють креативно.

Кремлівські генерали і політики шукають і поспішають оприлюднити крихітки інформації, напівнатяки на те, що Америка воювати не буде. Летальної зброї, мовляв, поки нам не дасть, солдат не відправить, військовий бюджет на 2016 рік не збільшила, «визнає, що російська армія боєздатніша радянської»…

Якась гарячкова це радість. «Радіоактивного згарища» кремлівським воякам ой, як хочеться – але за базар відповідати страшно.

До наступних президентських виборів в США, коли всепрощенця-демократа змінить рішучий республіканець – чекати більше року. Але цивілізаційні війни і не бувають швидкими.

Для Америки війна в Україні стане «плановою». І не даремною. Яструби адже не лише в Кремлі сидять. А великого, в сто погонних кілометрів полігону для випробувань сучасної техніки і тактики у них давненько не траплялося. Накопичена за рік війни статистика свідчить: такого масового використання «Градів», «Смерчів» та інших «Торнадо» світова практика ще не знала. І таких масштабів розвідувально-диверсійної роботи, і використання безпілотників. Буде над чим працювати.

Найсучасніші ліки зазвичай випробовують на тих, кому усі відомі засоби вже не допомагають. Можливо, це, якраз, наш випадок. І користуватися усім цим і випробувати його на своїй шкурі належить нам. Американці звикли все більше воювати на відстані, натискаючи кнопки за чашкою кави в прохолодному офісі командного пункту. Але вони нас багато чому навчать. І ми зможемо воювати по-великому. Чи цієї весни, якщо Путін ризикне. Чи пізніше, коли накопить сили, завалить власну економіку і вже не зможе зупинитися.

Израиль, как и любая другая страна, думает прежде всего о собственной безопасности. Эта безопасность во многом зависит от действий России. Израиль далеко от постсоветского пространства, но близко к сотрясаемым кризисами арабским странам. В отличие от западных лидеров, его политики не радовались «арабской весне», так как опасались, что на смену предсказуемым диктатурам придут непредсказуемые популисты и радикалы – как это, между прочим, на первых порах произошло в Египте. Израильское руководство не негодовало вместе с США, Европой и арабскими странами из-за российской поддержки диктаторского режима Башара Асада. По той же причине: Асад – предсказуемый диктатор. А каким будет отношение к Израилю сирийской оппозиции, если она придет к власти, сказать сегодня не сможет никто.

Но есть одна реальная опасность, которая действительно беспокоит Израиль – это иранская теократия. Именно поэтому решение России отказаться от поставок Ирану зенитных ракетных комплексов в 2010 году было воспринято в Иерусалиме как шаг навстречу. Израиль мог закрыть глаза на то, что российское оружие, поставляемое Сирии, оказывается в руках террористов из ХАМАСа или «Хизболлы». Но поставки Ирану всегда считались вопросом жизни и смерти.

Поэтому Израиль в качестве ответной меры старался не злить Россию, отказываясь от военного сотрудничества со странами, с которыми это государство оказывалось в ситуации прямого столкновения. Речь идет не только об Украине, но и о Грузии – несмотря на традиционно теплые отношения Иерусалима и Тбилиси и участие израильских граждан в реформировании грузинской армии.

Это не было взаимопонимание – потому что Россия в своих расчетах меньше всего думала о безопасности еврейского государства. Но израильтянам нравилось думать, что российский отказ от военных поставок Ирану не в последнюю очередь продиктован заинтересованностью России в сохранении нормальных отношений с одним из самых важных игроков Ближнего Востока.

Израильтяне ошиблись. Владимир Путин доказал им это, буквально в одночасье возобновив старые военные договоренности с Тегераном – причем еще до достижения окончательных соглашений Ирана и «шестерки». К премьер-министру Израиля Беньямину Нетаньяху Путин отнесся примерно как к Лукашенко или Назарбаеву – то есть поговорил с ним после того, как решение было принято и озвучено. И это при том, что Нетаньяху специально звонил Путину до недавней встречи представителей стран «шестерки» и Ирана и проинформировал о своем неприятии формата договоренностей. Проще говоря, Нетаньяху тогда сказал Путину: если они будут делать бомбу под нашим носом, мы будем действовать.

Ответ последовал уже в новом телефонном разговоре, когда Путин уверял Нетаньяху, что поставляемые ракеты – оборонительное оружие и, следовательно, не угрожают безопасности Израиля. Это все равно, что сказать: мы сделаем все, чтобы иранцы вас сбили, если вы решите помешать им сделать бомбу.

Кстати, если зенитные ракеты не угрожают безопасности Израиля, то почему Россия так боится поставок схожего оружия Украине? Но это так, между прочим…

В любом случае, мы присутствуем при судьбоносном моменте. Россия продемонстрировала, что является тем, чем был почти все время существования СССР – врагом Израиля, страной, которая своими действиями ставит под вопрос саму возможность выживания еврейского государства. И это – не безответственные действия. Это – ответственные действия. В Кремле хорошо понимают, что делают. Я бы сказал – они именно этого и хотят.

Этот момент может стать переломным для украинско-израильского сотрудничества – если мы сумеем его правильно интерпретировать. Для того, чтобы Украина выжила, сегодня нужно то же, что необходимо для выживания Израиля – крах российского политического режима. Поражение Путина в Украине – дорога к этому краху. Израиль должен помочь нам нанести это поражение. Теперь не помогать нам – это вредить самим себе.

В современном мире быстро меняется расклад сил и близость интересов. Еще вчера Саудовская Аравия и Израиль были непримиримыми противниками, а сегодня у них общая опасность, общий враг, общее непонимание со своим стратегическим союзником - Соединенными Штатами. Нам тоже пора научиться находить себе союзников исходя из интересов партнеров, а не только собственной заинтересованности.