Мазепа, последний великий гетман, имя которого в официозной имперской историографии стало, наряду с именами Курбского и Власова, синонимом «изменничества». Между тем, заключая союз с Карлом XII, Мазепа всего лишь выполнил политическое завещание Хмельницкого, перед смертью искавшего помощи шведов.

Как и все его выдающиеся предшественники на гетманском посту, Мазепа происходил из православной шляхты, однако воспитывался при дворе короля Яна Казимира. Его отец был сподвижником Хмельницкого, выступил против Переяславских соглашений с Москвой и потом действовал вместе с гетманом Выговским, заключившим с поляками Гадячскую унию. Мазепа получил отличное образование на родине и заграницей, владел латынью (причем, не хуже иезуитов!), а также польским, французским, итальянским и немецким языками, был прекрасным стилистом, сочинял стихи. Некоторое время служил генеральным писарем у Петра Дорошенко, затем по воле судьбы – у его противника, левобережного гетмана Самойловича – тогда и приобрел определенное влияние в Кремле. После падения Самойловича был избран гетманом (1687) и оставался им в течение 21 года. Широко распространенное мнение об участии Мазепы в интригах против Самойловича не имеет достоверных подтверждений.

Пора иначе взглянуть и на т.н. «измену» гетмана. Еще историки Платонов и Костомаров полагали, что поступок Мазепы «отражал колебания самой Украины и ее старшины», которая «сочувствовала польскому строю жизни». Современная украинская историография прямо указывает, что политический выбор Мазепы является изменой лишь «с точки зрения имперского права. В действительности Мазепа защищал свою страну от опасности, угрожавшей ей со стороны империи-монстра».

Вероятно, переломным моментом для Мазепы стал военный совет в Жолкве, состоявшийся в марте 1707 года. На нем обсуждалось дальнейшее ограничение автономии Украины и самостоятельности гетмана. Чего уж там было дальше-то ограничивать? Гетман хорошо знал повадку государства Российского, последовательно утеснявшего Украину и козачество. Он хорошо помнил, как в 1706 году на строительстве крепостных укреплений в Киеве петровские офицеры нещадно били козаков, изнывавших от непосильного труда, резали им уши – обычные московские «забавы». Хорошо помнил и то, как «светлейший князь» Меншиков – неуч, выскочка и коррупционер – прямо говорил ему о желательности упразднения гетманства и козацкой старшины. И гетман решился. В действительности Мазепа не «изменил», а всего лишь расторгнул договорные соглашения с Москвой, которые она уже давно не выполняла.

Осенью 1708 года он с отрядом козаков соединился со шведами. Так Мазепа стал союзником Карла ХII. Разумеется, о том, что он якобы «призвал» шведов в Украину не может быть и речи. Историк А. Оглоблин определяет следующие цели поступка гетмана: «Восстановление мощной автократичной гетманской власти и строительство державы европейского типа, со сбережением системы козацкого строя». То есть Мазепа руководствовался не шкурными соображениями, а политическими интересами Украинского государства. Он думал об Украине и украинцах, а не о собственной утробе – сытный паек ему обеспечила бы и Российская империя, останься он при ней.

Сподвижник Мазепы, умнейший и образованнейший Филипп Орлик, свидетельствовал: «Московское правительство… отплатило нам злом за добро, вместо ласки и справедливости за нашу верную службу и потери, за военные траты, приведшие до полной руины нашей, за бесчисленные геройские дела и кровавые военные подвиги – задумало казаков переделать в регулярное войско, города взять под свою власть, права и свободы наши отменить. Войско Запорожское на Низу Днепра искоренить и само имя его навсегда стереть».

Шведы же обещали Украине полную самостоятельность. Мазепа намеревался обеспечить союзников зимними квартирами в Батурине – хорошо укрепленной старинной гетманской столице, располагавшей значительными запасами продовольствия, оружия и боеприпасов. Гарнизон Батурина под командованием полковника Дмитрия Чечеля был всецело предан Мазепе. Петр I хорошо понимал значение Батурина для всей кампании в Украине и бросил на него войска под командованием «Алексашки» Меншикова, особо не любившего украинцев. Батурин вполне мог продержаться до подхода шведско-козацкой армии, если бы не измена сотника Ивана Носа, показавшего московитам подземный ход в город. В результате 2 ноября 1708 года Батурин, несмотря на героическое сопротивление защитников, пал. По приказу Меншикова российская армия начала массовую резню, не щадя ни женщин, ни старых, ни малых. Погибло до 15 тысяч человек, город был превращен в пепелище – для устрашения всей Украины. Исследователь батуринской трагедии, украинский журналист Сергей Павленко пишет:

«Во всех городах и городках, захваченных русской армией, и которые были без мазепинцев, вывешивали царские указы, а рядом для страха “голови на коли взоткнуті були” пленных сердюков и казаков, взятых в гетманской столице.

Напуганные Батурином, вывешенными отрубленными головами мазепинцев горожане практически не имели выбора и, чтобы с ними не поступили также, по “инициативе снизу” направляли челобитные царю. Жители Прилук, Лубен, Лохвицы, Новгорода-Северского, Варвы, Сребного, Ични, Миргорода клялись в верности российскому монарху. Дирижер этой верноподданической кампании (а им, бесспорно, был Петр І) получил их 5 ноября, как раз во время выборов нового гетмана. Они должны были убедить созванную в Глухов старшину в бесполезности затеи Мазепы, рассеять сомнения тех, кто колебался».

Уничтожение Батурина предопределило весь дальнейший ход кампании. Мало того, что шведы лишились зимних квартир – в руках Петра оказались большие запасы боеприпасов и продовольствия, а также 40 пушек, которые вместе с другими 33-я российскими орудиями палили потом под Полтавой. Им отвечали 4 шведские пушки…

Согласно украинским источникам, зимой 1708-1709 гг. российская армия жгла в Украине «населенные пункты на пути шведской армии» – Петр, оказывается, предвосхитил печально известный сталинский приказ № 0428. Недаром первый советский генералиссимус так уважал первого российского императора. Кроме того, задолго до Сталина Петр мастерски использовал политические провокации: Сергей Павленко доказывает, что данные о намерении Мазепы изменить Карлу и выдать его Петру, бытующие до сих пор, являются московской «дезой», запущенной с целью компрометации гетмана в глазах шведов.

И, кстати, опять-таки Петр задолго до ОГПУ прибег к практике похищения политических противников из-за границы. В числе верных соратников Мазепы был его племянник Андрей Войнаровский – по отзыву английского посла в Москве Чарльза Витворта, «человек молодой, но образованный и способный». После поражения под Полтавой Андрей вместе с дядей оказался в эмиграции. В Румынии, принадлежавшей тогда Османской империи, Мазепа в сентябре 1709 года умер, а его племянник с головой окунулся в жизнь активного политэмигранта. Вскоре он уже имел связи чуть ли не со всеми европейскими дворами. На постоянное жительство Войнаровский обосновался в «вольном городе» Гамбурге, где сблизился с английским посланником Матисоном. В разговорах с ним Андрей просил оказать помощь «козачьей нации, нынче уничтоженной в своих правах и вольностях. Англия знает, какое это страдание для всей нации быть в неволе, тем более, что козачья нация является свободолюбивой». Это была уже крамола не на шутку. Мало того, что громогласно декларируется идея некой отдельной козачьей нации – еще и раздаются призывы о западной помощи! Москва протянула свою пресловутую руку. Были даны соответствующие распоряжения платной российской агентуре в Гамбурге, организовавшей слежку за Войнаровским, а затем в «вольный город» прибыла группа захвата, состоявшая из офицеров во главе с Александром Румянцевым – Судоплатовым того времени. Позже Румянцев отличился тем, что вывез из Вены царевича Алексея и руководил арестом всей козацкой старшины Украины. 11 октября 1716 года Войнаровский был захвачен на улице и в карете с зашторенными окнами доставлен, разумеется, в российское дипломатическое представительство. Начался шумный международный скандал, посыпались протесты Запада. Ссылаясь на царя, российские чиновники сообщили Войнаровскому, что если он сам попросит правительство Гамбурга выдать его России, то на родине ему будет гарантирована «благосклонность». Войнаровский дрогнул и согласился. Это была роковая ошибка. В России он около семи лет провел в крепости, а затем под конвоем был препровожден в ссылку в космически далекий Якутск, где и закончил свои дни в 1740 году. Вот такая плата всего за два слова: козачья нация. Зато теперь в украинском гимне есть ключевые слова о «козачьем роде»…

Спустя полгода после геноцида Батурина настал черед Запорожской Сечи, которая во главе с кошевым атаманом Гордиенко поддержала Мазепу, выставив 7-8 тысяч козаков; к тому же часть запорожцев приняла участие в восстании донского атамана Булавина, союзника Мазепы. В мае 1709 года имперские войска под командованием полковника Яковлева атаковали Сечь. Первый штурм был отбит, причем нападавшие потеряли около трехсот человек. Трудно сказать, как пошло бы дело, если бы не предатель Галаган, знавший планировку укреплений. 14 мая Сечь была взята и стерта с лица земли (наряду с Сечью имперские войска уничтожили на Днепре старинные козацкие города-крепости: Келиберду, Переволочну, Старый и Новый Кодаки). 156 сечевиков казнили, по Днепру пустили плоты, на которых стояли «глаголи» с повешенными. Потом, во время пугачевщины, такие же плоты поплывут и по Волге. Петр казнил даже мертвых запорожцев: царские солдаты перепахали войсковое кладбище – как видим, и в этом император предвосхитил большевиков, воевавших с могилами своих врагов.

Но Сечи еще было суждено возродиться из пепла, снова поднять свои знамена и бунчуки. Лишь в 1775 году, сразу после подавления пугачевщины, появился дышащий ненавистью и страхом указ Екатерины II: «Мы восхотели объявить во всей Нашей Империи… что Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских казаков…». Незадолго до этого регулярные войска внезапно окружили Сечь и, принудив козаков к сдаче, уничтожили «атавизм» свободы, абсолютно несовместимый с централистско-бюрократической системой крепостнической империи – неслучайно царица назвала запорожскую республику «политическим уродством». Еще в 1764 году Екатерина II упразднила гетманство (и без того уже чисто номинальное); ликвидация Запорожья завершила процесс превращения Украины в набор типовых губерний.

Сечевые укрепления были срыты, запорожские земли раздавались помещикам, население, в том числе и часть козаков, закрепощалось. Например, князь Потемкин получил 42 тысячи десятин земли; по другим данным он, а также князья Прозоровский и Вяземский получили по 100 тысяч десятин каждый.

Петр Калнишевский, последний кошевой атаман Сечи, был поначалу приговорен к смерти, потом помилован царицей и брошен навечно в казематы Соловков. В каменном мешке Калнишевский провел долгие 25 лет, пока не был помилован Александром I. На тот момент атаману было уже 110 лет, но он пребывал в здравом уме. Как говорят, с иронией поблагодарив императора за милость, Калнишевский остался доживать свое на Соловках, где и умер спустя два года…

Украинское козачество сформировало украинский национальный характер, заложив его основу – свободолюбие.

Козачий, сечевой дух сегодня восстал в героях Майдана, в движении создания украинских добровольческих батальонов.

Якщо декому з нас уже з дитинства кортить приміряти на себе рольову модель Лицаря, Козака, а згодом, можливо, й Воїна-Повстанця, чи навіть – якщо ви цілком пацифістського складу – просто заможного Хуторянина, котрий лише накопичує статки й обороняється від зайд, а сам ні на кого не нападає, то можна спробувати грати в онлайн-ігри. Наприклад, у «Вікінґи, війна кланів». Такий серіал, ірландсько-канадський, теж існує, проте зараз я про гру. Багатофункціональну мобільну гру, в якій пропонується не лише побудувати власний хутір, але ще й об’єднатися з іншими у клани і спільно боротися за королівство. І щоб не занидіти навічно де-небудь у провінції, а опинитися серед перших старійшин клану, потрібно опанувати ще й економіку та військову стратегію. Як і в реальному житті, зрештою.

Але щойно я відкрив для себе цю нову забавку, відразу ж зауважив, як густо Всесвітня Мережа наповнила ігри глобальними та міжцивілізаційними сенсами, завдяки чому можна зробити чимало цікавих спостережень за поведінкою гравців з різних континентів, культур і державних утворень.

Наприклад, якщо переважна більшість гравців намагається в межах гри реалізуватися в усіх можливих іпостасях, росіяни завжди і в усьому однакові. Вони можуть бути лише «червоними розвідниками» й підсадними руйнівниками-диверсантами. Вони не хочуть вивчати жодних кодексів чи правил і не послуговуються ними. Їм ідеться лише про визнання серед своїх. Тобто це така гра назовні, але винятково для «своїх». І цими «своїми» для них є, зрозуміла річ, тільки «русские».

Це було б суто їхньою проблемою, якби не наше з ними сусідство. Однак намагаючись відволіктись від рутини повсякдення і з цією метою занурюючись у світ онлайн-стратегій та ігор, ти знову і знову наштовхуєшся на один і той самий надто очевидний геополітичний і психологічний бар’єр усередині й навколо нас. Гравці з Європи не приймають нас до своїх альянсів, бо знають, що серед нас можуть бути росіяни. А росіяни в онлайн-іграх діють так, як вони діють на справжній війні – підступно й по-злому. Наприклад, зраджують союзників і здають свій напрацьований за час гри рейтинґ тільки заради якоїсь не виправданої нічим диверсії, щоб лише напаскудити, зіпсувати, кинути – й тим самим викликати бурхливе схвалення інших «русских» гравців.

Виходить так, що гравці-українці опиняються в цілком безвихідних ситуаціях і мусять діяти винятково самостійно та ще й зважаючи на постійні провокації з боку замаскованих під друзів і щедро наділених комплексами Штірліца «червоних пацюків» – єдиної рольової моделі, яку ці люди прагнуть відпрацьовувати у своєму житті і яку вони вважають вершиною кар’єрної самореалізації.

Тож якщо тепер з віртуального світу повернутися до реального, то значно виразніше бачиш те, про що бувало здогадувався й раніше: головний росіянин Путін є одним з таких гравців у стратегії. Бравий розвідник, він уже здав усіх кого лише схотів, зі своїм дурнуватим, але войовничо налаштованим народонаселенням включно.

Дії нашого сусіда завжди впізнавані й передбачувані. Підступно захоплювати чужі землі, домовлятися й обіцяти, але ні домовленостей, ні обіцянок не виконувати. Вдавати лояльність, заявляти про припинення бойових дій, але збільшувати військову присутність і переходити в наступ. Подавати руку примирення, тримаючи за спиною сокиру, а в засідці – орду готових на все зомбі-воїнів.

Іноді думаєш: три роки тому це була зовсім інша країна. Хоча починаєш пригадувати, аналізувати й розумієш: та ні, країна була такою ж. Не надто зручною, не надто привітною, не надто ефективною. Ми були іншими. У нас були інші клопоти, ми переймалися іншими речами. І наскільки все змінилося за цей час. Поведінка, відчуття, нерви, емоції. Мова, зрештою. Адже ми й говоримо нині інакше – шукаючи нові слова, аби висловити все, що відбувається довкола, іноді помиляючись у виборі цих слів, іноді точно й безпомилково виймаючи з мовного потоку необхідні нам складові.

Час має бути кимось ословлений, озвучений, він потребує голосу. Тому не дивно, що країна, третій рік перебуваючи у вогні й димі, знаходиться в пошуку нових героїв, нових персонажів, тих, хто здатен якщо й не дати відповіді на всі питання, то принаймні ці питання сформулювати. Адже неозвученість і непроговореність завершуються суспільними неврозами та хронічними небезпеками. Можна, звісно, жити і з неврозами, як показав досвід попередніх 25 років нашої дивної історії. Ось просто завершується все це печально – зрадами і кров’ю.

Під час війни присутність чіткого голосу й конкретного прикладу є особливо важливими. В умовах тиску й балансування людина не схильна рефлексувати, вона скоріше відреагує на прості й зрозумілі слова, хай навіть вони не пояснюють нічого нового. Так вибудовується суспільний запит на сильного героя, героя, здатного на те, чого всім так хочеться, себто – здатного перемогти.

Зрозуміло, що першим на подібний запит реагує агітпроп. Від початку революції новинними сайтами й телеканалами вихоплюються з натовпу обличчя й очі чоловіків, здатних на дію, здатних опиратися та протистояти. З початком бойових дій на Сході ця картинка лише увиразнилась, зафіксувавши цілком новий для країни образ – скажімо, бійця-«кіборга», образ, який неможливо було уявити собі ще три роки тому. Так само, як неможливо було три роки тому уявити в нашому житті присутності волонтерів, госпітальєрів, капеланів, саперів. Відповідно, якщо їх не було в реальному житті, звідки їм взятися в інформаційному чи мистецькому просторі. Нині вони є, і не реагувати на них неможливо. Їхні постаті надто виразні, а переконання надто чіткі, аби їх не фіксувати. Інша річ, що подібне витворення нового героя захоплює й переконує лише того, хто ідеологічно цього героя підтримує. Зрештою, пропаганда (як і контрпропаганда) –складова тієї війни, яку розпочали в нашій країні люди, для яких наші герої зовсім не герої. Ну, але універсальні герої бувають лише в кіно.

Натомість в реальному житті на кожного героя обов’язково знайдеться свій антигерой. І витворення цілком нового негативного персонажа (такого, скажімо собі, «ху…ла») теж є невід’ємною ознакою воєнного часу. З «того боку», звісно, відбуваються свої процеси, і нашим героям в цих процесах місця, звісно, немає. Щоправда, вони зі своїми новими обличчями визначилися давно й, схоже, надовго – ще з дев’яностих, з нового російського кіно та вкотре оновленої радянської історії. Можна сказати, що це їхні проблеми, але нас вони так чи інакше теж стосуються тією мірою, що в сфері їхнього потенційного впливу є кожне українське помешкання, де дивляться російське тіві. Себто, теоретично стосується це кожного. Адже далеко не кожен здатен відмовитися від зручної й комфортної картинки світу, яку пропонують у готовому вигляді. Пропаганда небезпечна тим, що вона безкоштовна. Розплачуватися за неї доводиться значно пізніше.