Форум болельщиков ФК Металлист Харьков
Тема с политическим подтекстом! - Версия для печати

+- Форум болельщиков ФК Металлист Харьков (https://forum.metalist-kh-stat.net.ua)
+-- Форум: Різне (/forumdisplay.php?fid=160)
+--- Форум: Флудилка. Темы связанные и не связанные с клубом (/forumdisplay.php?fid=223)
+---- Форум: Новости политики. (+обсуждение) (/forumdisplay.php?fid=624)
+---- Тема: Тема с политическим подтекстом! (/showthread.php?tid=6643)

Страниц: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353 354 355 356 357 358 359 360 361 362 363 364 365 366 367 368 369 370 371 372 373 374 375 376 377 378 379 380 381 382 383 384 385 386 387 388 389 390 391 392 393 394 395 396 397 398 399 400 401 402 403 404 405 406 407 408 409 410 411 412 413 414 415 416 417 418 419 420 421 422 423 424 425 426 427 428 429 430 431 432 433 434 435 436 437 438 439 440 441 442 443 444 445 446 447 448 449 450 451 452 453 454 455 456 457 458 459 460 461 462 463 464 465 466 467 468 469 470 471 472 473 474 475 476 477 478 479 480 481 482 483 484 485 486 487 488 489 490 491 492 493 494 495 496 497 498 499 500 501 502 503 504 505 506 507 508 509 510 511 512 513 514 515 516 517 518 519 520 521 522 523 524 525 526


- zlex40 - 2016-05-31 18:36

Путін здувся
як реальність знищила агресора
[Изображение: putin-shag-390x205.jpg]
Те, що багато хто ще приймає за політ, насправді – вільне падіння

Коли прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков каже про підтримку слів Петра Порошенка про повернення Донбасу, в цьому коментарі можна прочитати приховані насмішки. Ясно, що сьогодні Путін не готовий йти з окупованих територій і відкликати звідти своїх військових і найманців. І що головна мета керівництва Росії - зберегти так звані «народні республіки», можливо навіть і в складі України, - як гальмо для розвитку Української держави, як окупаційну альтернативу європейської та євроатлантичної інтеграції, - пише журналіст Віталій Портніков для Крим.Реалії.

Але, з іншого боку, сам факт того, що мова йде про повернення Донбасу, багато про що говорить. Давайте згадаємо, з чого починав Путін два роки тому? З огидної «русской весни». З проекту «Новоросія». Зі спроб відірвати від України весь Схід країни. З планів пробити «коридор» до окупованого Криму. І ці плани збиралися здійснити зовсім не для того, щоб створити «Новоросію», а для того, щоб знищити Україну. У московських кабінетах вивчали карти України для подальших військових дій. У російських військкоматах вербували найманців «добровольців». У російських військових частинах готували солдатів і офіцерів до маршу на Київ. Вся російська пропаганда була «заточена» на боротьбу з «українськими нацистами». І це було зовсім недавно. Санкції цивілізованого світу проти Росії відверто смішили і Путіна, і його самозакоханих прихильників, які відверто демонстрували перед телекамерами свої жирні «Іскандери». І все це було зовсім недавно.

А тепер вся дискусія зводиться до того, в яких формах повернути Україні кілька районів Донбасу. Районів, які покинуло більшість населення, що «проголосувало ногами» проти Путіна, Захарченко, Плотницького, Суркова і їх кривавого «русского міра». Ніякої «Новоросії», ніяких «народних республік», ніяких планів про коридор.

Поки що Донбас хочуть повернути на російських умовах, але чим менше грошей буде в казні агресора, тим більш обережними будуть кремлівські авантюристи.

І правильно Пєсков каже, що не хоче обговорювати питання Криму. Ніхто і не збирається обговорювати це питання з агресором. Просто настане день, коли навіть Путіну і Пєскову буде зрозуміло, що без повернення Криму їм не вижити.


Путін здувся як знищена жорстокою реальністю повітряна кулька.
І те, що багато хто ще приймає за політ агресора, насправді – його вільне падіння.
Віталій Портников, «Новое Время»


- Brigel - 2016-06-01 18:10

Сегодня снова сгоняли работников образования на площадь, на 13.30. Стороженко, Райнин, не под ваши ли демократические окна? Может вам пора уже убиться? Негодяи.


- zlex40 - 2016-06-04 12:09

Страна и негодяи
[Изображение: 523E2A79-D957-4AC0-B680-EBD36F640D81_w308_h173.jpg]
Я не склонен вновь вступать в перепалку идеологического характера. Для меня ответственность гражданина за свою страну, за ее успехи и поражения, – это то, что отличает свободного человека от крепостного. А с крепостными не спорят, им сочувствуют. Именно это отсутствие внутренней свободы приводит к непониманию того, что такое ответственность.

Меня позабавила дискуссия, разгоревшаяся в российских СМИ, – к ней даже подключились некоторые международные журналистские организации – относительно украинского решения не допускать в страну группу высокопоставленных пропагандистов. Один из них возмутился настолько, что вспомнил привычный набор штампов о любви к Украине, сохраненной на фоне бесчинств тамошней фашистской диктатуры. Другой недоволен тем, что кто-то позволяет себе использовать этот набор штампов на втором году войны с «хунтой», – так и случилась дискуссия между классиками.

Если серьезно, я готов согласиться с теми, кто убеждает меня, что Павел Гусев – это не Киселев или Соловьев. Конечно, так. Киселев и Соловьев занимаются пропагандой войны и больше ничем, это их основная позорная профессия. Гусев позволяет себе рядом с текстами, пропагандирующими войну и ненависть, ставить и другие материалы, не столь оголтелые, а местами даже вполне вменяемые. Но пропаганда войны от этого пропагандой войны быть не перестает. Более того, размещаемая рядом с реалистичными текстами, пропаганда войны внезапно превращается в «точку зрения», в то, что может быть приемлемо в приличном обществе.

От Киселева и Соловьева, от каналов Добродеева и Эрнста не ждешь ничего кроме лжи и смерти, люди, которые работают внутри всего этого кошмара, давно уже потеряли человеческий облик, выглядят форменными упырями даже на экране – и воспринимать их всерьез может только человек с разрушенной психикой. Но когда миазмы киселевщины и соловьевщины, когда грязное петитолстовство соседствует с текстом, написанным живым человеком, это убивает и сам этот текст, и его автора, и его читателя. Нельзя печататься рядом с пропагандой войны. Нельзя выдавать столкновение пропаганды войны с точкой зрения за дискуссию и свободу слова. Это ложь.

Пропаганда вообще не журналистика. Это прямой подлог, «распятый мальчик» на дереве вместо обычной фотографии осеннего пейзажа. Но пропаганда войны – это уже не просто подлог. Это прямое преступление, обычное убийство. И каждый, кто в России этой пропагандой занимается, – от наглых теленачальников и лощеных раздобревших ведущих до последних замызганных репортеришек «Лайфньюса» – прямо причастен к каждой смерти в Донбассе, каждому материнскому горю, каждой оторванной руке и ноге, каждой исковерканной жизни.

И если этого не понимают «полезные идиоты» из каких-нибудь международных журналистских организаций, то тем хуже для самих этих организаций и их начальства. В конце концов, им не впервой защищать преступников и выдавать пропаганду за журналистику только потому, что пропаганда так себя назвала, – а потом каяться. Есть даже такая чудная короткометражка – о журналистке, снимающей убийство ребенка бандитом, а потом получающей приз за лучшую фотографию. Ну и она, конечно, плачет, фуа-гра в горло не лезет бедной… Если это журналистика, то тогда я точно не журналист.

Запрет группе негодяев ездить в Украину – это никакое не наказание. Это просто индекс брезгливости. Наказание будет потом, когда режим рухнет и запачкавшихся кровью заменят новыми, честными и ничего не знавшими. Останется разве что Познер, который будет по своему дешевому обыкновению делать театральные паузы и разводить руками, чтобы мы убедились – он все понимал, но ничего не мог, хотя и старался. Гусев, наверное, тоже останется – разгонит редакцию, оставит пару-тройку вменяемых, заменит пропаганду войны текстами из серии «мыженезналинооченьхотели». Ему не впервой. Еще и в Киев приедет – учить аборигенов жизни и столичным стандартам в журналистике. Соловьев сопьется, Киселев разобьется, Кулистиков вернется. Ну вы поняли – перестройка, путинкапут, украинапрости.

Но ни одного убитого вашими пулями, вашими статьями, вашими телепрограммами, вашими радиопередачами все это позднее раскаяние и изгнание мерзавцев из эфира к жизни уже не возвратит. Не превратит протез в ногу. Не заменит выколотые глаза и отрезанные уши. Не превратит фотографию в комнате матери в живого сына – молодого, здорового, мечтавшего жить, а не держать линию соприкосновения, чтобы не пропустить упырей дальше. Вот сейчас, пока вы читаете этот текст, ваши соотечественники, насмотревшиеся Киселева и уверовавшие в Путина, убили еще одного. Все хорошо?


Павел Николаевич, смерть – это не точка зрения.
Віталій Портников, «Грани»



- zlex40 - 2016-06-04 15:31

Плюс (чи мінус)
тридцять дев’ять
[Изображение: mqdefault.jpg]
Країною, в якій ми живемо, вчергове прокотилася хвиля – ні, не репресій! – шкільних урочистостей, себто т. зв. випускних балів, вечорів і ночей зі світанками. Мені при цьому, як і ледь не щороку, згадується, як усе відбулося тоді, вже ледь не чотири десятиліття тому.
Мається на увазі, в моєму випускному випадку.

А відбулося все доволі кисло й неприємно. Головним чином тому, що ми, «товариші випускники», не отримували від цього дійства жодного задоволення. Якісь еротичні підтексти, звісно, ще десь там жевріли, наче вогники наших давно приховуваних сигарет. Однак у нас було відібрано замалим не головний плацдарм для втілення своїх еротичних фантазій – танці.

Того року батьківський комітет нашої школи, що називається, безнадійно заґуздрався і не встиг замовити музику. Музичних гуртів на такі оказії в місті вже було з півтора десятка – всіляких там ВІА та їм подібних «оркестрів естрадної музики», модно оснащених усілякими йоніками та йоланами (гітари братнього чехословацького виробництва). Наша проблема виявилася в тому, що число шкіл у місті вже на той час перевалило за згадані півтора десятка, тож «оркестрів» на всіх не вистачало. І хто не встиг, той запізнився.

З огляду на це наш випускний став для нас різновидом поминок. Їдальня хімічного заводу, що в ній ми мали відсвяткувати т. зв. прощання з дитинством, не здавалася б аж такою жахливою, якби тієї ночі в ній для нас заграв, скажімо, леґендарний «Геліос» (неофіційно – «Поющие гельминты», вокально-інструментальний гурт студентів медінституту). Але, на жаль, тієї ночі гельмінти співали для інших. Нам же дбайливі батьки з однойменного комітету пристарали якесь цілковите непорозуміння – квартет мутнуватих випивох-пенсіонерів (у ганебному складі баян, тромбон, бубни і бас), який тільки й умів, що бумцикцикати свої безкінечні польки й вальсики. Сьогодні це, можливо, проканало б як таке собі передрок-н-рольне ретро. Однак тоді нас не цікавила ориґінальність жанру. Нас цікавив драйв, якого в тих дідуганів не водилося анітрохи.

Зате батькам це подобалося, й вони танцювали. Ми ж на всю ту розважальну програму лише кривились, і за першої нагоди, щойно розпалені польками батьки остаточно втратили пильність, невеличкою, спонтанно зорганізованою групою з дюжини перевірених суб'єктів вислизнули з території хімзаводу і протягом пари годин відводили душу в особняку певної відмінниці (точніше, її батьків) з паралельного класу. Ми випили на всіх з ящик горілки й повернулися до хімзаводівського пекла у значно кращому настрої. Батьки все ще витанцьовували.

З того часу минуло 39 років.

З того часу минуло 39 років. Й от уже мої друзі кличуть на випускний своєї донечки. Й так це чудово – діти наших друзів прощаються з дитинством. І проґрес цілком очевидний – не якась там задрипана їдальня хімзаводу, а ресторанно-готельний комплекс (РКГ) за міською околицею – як то кажуть, на лоні. І батьки вже не раби системи, а заможні вільні люди. І це не були депутати, й не судді-прокурори, й не інші вороги чи то пак слуги народу – це був народ як такий у найкращу добу свого історичного цвітіння.

А діти взагалі – талановиті та яскраві, всі як одне. І якщо чесно, то ніколи ще українці так добре не жили – ні за Австрії, ні за Сталіна, ні за поляків, ні за комуністів. Та й за Брежнєва це було повне гівно, а не життя. Не йдеться навіть про авта, костюми, сукні й зачіски. Гляньте тільки на цих дітей, щоб усвідомити всю різницю. І послухайте їхню музику. Ту, що виконував для них спеціально запрошений акустичний гурт.

А потім ресторанно-готельний комплекс (РКГ) підсунув їм свою музику. Тобто своїх лабухів, ресторанних. І ті погнали вперед зі своїми шансонами, «коломийками» та іншим лайном. А їх насправді ніхто не хотів. Ні батьки, ні діти. Ті лабухи були, як старі маразматичні клоуни на забаві, де їх уже ніхто не любить, а власник ще сплачує якісь крихти з огляду на вік та огрядність. І вони все зажигали своїм шуфутинським чи ґіґою – а їх ніхто не хотів. І діти, ясна річ, під них не танцювали, бо розумні діти не танцювали під погану музику ще з нашого випускного в 1977 році.

Але добра новина не в тому, що під них не танцювали діти. Діти не танцювали під них уже 39 років.

Добра новина в тому, що батьки не танцювали також! Тобто фактично ні. Тобто були якісь три пари надміру м’якосердих, які хотіли просто зробити так, щоб усе було приязно й чемно. Вони хотіли, щоб ті пикаті шуфутинські лабухи не травмувалися. Вони зробили, що могли. Дякуємо за м’які серця.

Немає в нашому житті нічого мертвішого за «живу музику» наших ресторанів. І якщо вона потрохи йде від нас геть, то в нас попереду хороше майбутнє. Невже динозаври таки починають вимирати?

Невже і справді почалося звільнення?
Юрій Андрухович, „Zbruč“



Российский телеканал анонсировал матч сборной Украины с российским флагом (Фото) - rokus - 2016-06-09 09:43

[Изображение: 439de-Yevro.jpeg]

Российский спортивный телеканал "Матч ТВ" опозорился, анонсируя матч первого тура группового этапа Евро-2016 между сборными Украины и Германии. Дело в том что редакторы телеканала изобразили сборную Украины под российским флагом (на фото). Первым об этом посредством социальных сетей сообщил телекомментатор Алексей Андронов, сопроводив свой скриншот эфира комментарием недоумения. "Нда", - написал Андронов на своей страничке в Facebook.

Отметим, что флаги всех остальных сборных, чьи матчи анонсировал телеканал "Матч ТВ", были указаны верно.

Напомним, что телеканал "Матч ТВ" спонсируется государством Российской Федерации.

Здесь


- domic - 2016-06-10 20:21






- domic - 2016-06-11 20:14

Российских болельщиков изолируют от остальных на стадионе в Марселе Lol
Россиян будут пускать на стадион через отдельный вход.
http://ren.tv/novosti/2016-06-11/rossiyskih-bolelshchikov-izoliruyut-ot-ostalnyh-na-stadione-v-marsele


- nato - 2016-06-12 01:31

(2016-06-11 20:14)domic писал(а):  Российских болельщиков изолируют от остальных на стадионе в Марселе Lol
Россиян будут пускать на стадион через отдельный вход.
http://ren.tv/novosti/2016-06-11/rossiyskih-bolelshchikov-izoliruyut-ot-ostalnyh-na-stadione-v-marsele

Російські фанати атакували англійців на стадіоні після матчу Росія – Англія


- nato - 2016-06-12 01:51

Mark Limarenko
10 June at 14:44 ·

Мирно работая сегодня над очередным детективом, я нечаянно вступил в говно. И имел короткую и нелицеприятную беседу с человеком-совком. Почистив перышки от говна, почувствовал настойчивое желание перенести свои ощущения от беседы на бумагу.
В общем, не обессудьте.

"Человек-совок"

Человек-совок обязательно гордится совковым ВПК. У него обязательно заготовлена "особая" история от знающего человека, которую он торжественно достает на свет божий дабы мы все обос*ались от сакральной охуител*ности страны Советов.

Например про то, как американцы приехали в наш НИИ увидели какие-то наработки по ракетным двигателям, оху*ли, заплакали и с позором съеба*ись за океан переделывать все, что до этого сделали в ракетной области. То что, по пути в НИИ американцы стократно оху*ли от нищеты наших магазинов и того что damsel in distress сует в трусы вату потому что прокладки и тампоны - неведомая советской женщине ху*ня, человек-совок игнорирует и называет "глупыми выдумками".

Человек-совок всю свою жизнь занимался очень ответственной и нужной работой. Он стоял у кульмана и чертил узлы и агрегаты непобедимых советских ракет, которые должны покончить с вечной экономической гегемонией Запада. Каким образом ракеты помогли бы совку шить хорошие джинсы, выпускать конкурентноспособные автомобили и сделать так чтобы тетя Дуся из Нижних Ям узнала о существовании построенного рабами Рима водопровода и перестала сра*ь в ведро человек-совок не задумывается. А если ему задать этот вопрос, сходу скажет, что это не главное. Главное - это величие страны.

Мой дорогой почитатель "нерушимого союза", не может быть великой страна, где большая часть населения ср*т в ведро и подтирается газетой со статьями о великих подвигах советских комонавтов. Опасной - может, большой - может, агрессивной и ебну*ой на всю голову... Но великой никогда.

Человек-совок всю жизнь чертивший на кульмане узел никогда не виденного им целиком механизма очень удивился, когда внезапно оказалось, что его виртуозное умение нах*й никому не упало в реальном мире подлого чистогана. Что ядерные ракеты нельзя продать за инвалюту, чтобы купить на вырученные деньги пароход с апельсинами, их нельзя даже сменять на те самые товары для damsel in distress. Их можно только накапливать под собственной жопой и этим, самым чувствительным к неприятностям органом, ощущать что однажды они окончательно проржавеют и рванут.

Но что же делать человеку-совку? Ведь он умеет только чертить на кульмане ракеты. В то время как загнивающий Запад давно печатает детали на 3D принтере. И верный рейсфедер можно засунуть в готовальню, а готовальню засунуть себе в ж*пу, потому что пока совок строил ракеты, Запад строил компьютеры, которые потом будут строить ракеты, а дети тех жителей совка, которым хватило ума свалить в Америку основали поисковые гиганты.

И тогда человек-совок обвиняет новый прекрасный мир в бездушности и бездуховности. Он требует вернуть ему кульман, а вместе с кульманом - молодость, НИИ, зарплату, сисястую практикантку из отдела проектирования заклепок и потенцию.

Он сидит на пыльной обочине жизни, положив перед собой пустой футляр от готовальни и выпрашивает подаяние, но обязательно олимпийскими рублями и медяками до 1991 года выпуска. Не умея и не желая адаптироваться, он с радостью выискивает любое дерьмецо облекает его в статистику и щедро разбрасывает в комментариях. Его заветная мечта - чтобы прекрасный новый мир запаршивел и сдох. И подобно сумасшедшему пророку ищет он знамения грядущего апокалипсиса - коэффициенты рождаемости, кривые проституции, графики падения промышленного производства.

Человек-совок - преданный адепт гниения и смерти. Именно это придает смысл его существованию: когда вы все будете сдыхать от голода в радиоактивной пустыне, вы поймете, какого меня вы потеряли вместе с той страной.

Закрой свою готовальню, совковая гнилушка, я не подаю по пятницам. Тебе никогда не понять, что кроме цифр и статистики есть вера. Вера в эту страну, которая будет жить и процветать после того как ты сдохнешь. И твоя смерть послужит ее процветанию. Точно так же как и моя жизнь.

Facebook


- nato - 2016-06-12 02:25

Мещане и партизаны

Дмитрий Волчек
09.06.2016

Петр Павленский – о машине подавления и внутренней свободе. Первое интервью после освобождения

[Изображение: 5EF81D3E-1807-4809-9E34-2E0C4FC953E6_w640_r1_s.jpg]
Петр Павленский выходит из здания суда. 8 июня 2016 г.

Художник Петр Павленский семь месяцев провел в московских тюрьмах (сперва в Бутырке, затем в СИЗО "Медведь") после того, как провел акцию "Угроза", поджег одну из дверей здания ФСБ на Лубянке. В приговор перекочевала поразительная формулировка прокурора о том, что дверь эта представляет ценность, поскольку в здании содержались под арестом выдающиеся деятели культуры.

Кампания в защиту Павленского во всем мире приняла большой размах, и этим можно объяснить решение освободить его в зале суда. Сам Павленский наблюдал за заседаниями как за спектаклем, в котором ему не было нужды участвовать, и фактически не участвовал в процессе. После освобождения он сразу объявил, что не намерен платить полмиллиона рублей за испорченную дверь, и призвал своих единомышленников не собирать деньги для выплаты штрафа.

Петр Павленский рассказал Радио Свобода о том, как он провел эти семь месяцев в неволе.

– Петр, я вас поздравляю с освобождением, хотя знаю, что вы считаете, что это переход из одной тюрьмы в другую, просто более просторную.

– Да. Только необходимо уточнить, я это говорю не в том контексте, что жизнь повсюду в безысходности и мраке. Возможность освобождения есть, но ее определяют немного другие события. А в моем случае остается констатировать условность освобождения. Оно относительное. Конечно, пространство больше, но все равно это тюрьма повседневности.

– Что вы узнали за эти семь месяцев, проведенных в тюрьме, о той организации, дверь которой вы подожгли, о ФСБ? И вообще о репрессивной машине, о том, как она действует в России?

– Я увидел внутренности этой машины. Большой сгусток полицейщины. Концентрация служб надзора, механизмы ломки личности, механизмы принуждения, бюрократические ритуалы. Культ бюрократии и целая конфессия, возведенная вокруг этого культа. Ритуал, который начинается с подписи и заканчивается тем, что бывший человек полностью уничтожен. Он подчинен. Каждый день – это непрерывное столкновение с полицейским надзором. Это перманентный конфликт, он не рассеян, он сконцентрирован, нужно постоянно быть начеку, смотреть на эту машину изнутри, я увидел ее в большой концентрации. Глазки, камеры видеонаблюдения, прослушка, проверки, постоянные обыски, все средства обращены на то, чтобы непрерывно искать и находить слабое место. Это поле эксперимента. Уже потом это можно увидеть и в так называемой вольной жизни. На массы распространяют те механики, методы контроля и принуждения, которые смогли продемонстрировать свою эффективность в тюрьмах и лагерях. Что касается ФСБ, то, на мой взгляд, самым знаковым оказалось то, что организация, методично уничтожавшая культуру на протяжении уже практически 100 лет, сочла возможным на этом основании публично объявить себя памятником культуры. И безусловно, предельно важным остается факт, что сегодня в России действующий могильник может одновременно являться центральным очагом власти над 146 миллионами человек.

– Но вам все же удалось найти у этой системы слабые места и в конце концов ее если не сломать, то, по крайней мере, заставить ее действовать не так, как она действует обычно. Нынешний приговор – это, по мнению очень многих знакомых с этой системой не понаслышке, настоящее чудо. Как это чудо удалось?

– Я не могу пока об этом рассуждать с точки зрения чуда. Надо обратить внимание на то, что меня судили именно Мещанским судом. По большому счету, что произошло? Необходимое суду чувство вины и последующее наказание перевели в денежный эквивалент. Если вспомнить, например, Гюстава Курбе, то власть пыталась расправиться с ним как раз с помощью долговых обязательств. И в его случае это оказалось не менее действенным, чем гильотина. По крайней мере так нам говорит история. То есть это тоже метод расправы. Для чего этот маневр предпринят? Борьба за общественное мнение. Примерка маски лицемерного гуманизма. Как раз той самой, которую я требовал у аппарата снять на протяжении более чем полугода. Если бы власть решилась пойти на эту уступку и переквалифицировать дело в терроризм, то личина была бы обнажена и власть предстала бы в свете своей истины. Но этой очевидностью власть могла бы поперхнуться. Поэтому аппарат стыдливо продолжает скрываться за этой маской. Однако если обратиться к истории, то все это по-прежнему укладывается в понятие "мещанский".

– Мещанин – это просто простой обыватель, горожанин.

– Это обыватели, горожане, но это связно с определенными формами существования человека в городе. Это связано с определенными культурными моделями. Я думаю, что политическое противоборство сегодня происходит не между именованиями – анархист, либерал, коммунист или фашист, – а между жизненными позициями, основанными на страхе и потреблении. За эти семь месяцев в тюрьме, помимо надзора, у администрации стоит задача использовать для управления человеческие потребности. Потребности – это политический инструмент, они даже более значимы и более эффективны для управления людьми, чем страх. Это дрессировка потребностями. Именно потребности власть использует для того, чтобы манипулировать, руководить, управлять и в принципе уничтожать человеческие личности.

– Базовые потребности в еде, во сне?

– Нет, до базовых не доходит. По крайней мере в тюрьмах Москвы. Телевизор, прогулка, возможность не вставать в 6 утра, кровать, не пристегнутая на весь день к стене, возможность побриться или получить на короткое время ножницы чтобы подстричь ногти... Возможность освободиться немного раньше определенного срока. Все это не базовые потребности, поэтому человек может выбирать, соглашаться ему на предложенные условия или нет. Если администрация видит, что арестант идет на поводу, тогда надзор пытается провоцировать конфликты между арестантами. Это и есть манипуляция.

– Эта машина подавления, машина контроля вам кажется неуязвимой, или ее можно разрушить, или пытаться разрушить так, как "приморские партизаны", которым вы отдали свою премию?

– Нет, так ее не разрушить. Я думаю, что на нее можно повлиять, но должны влиять одновременно все. Это будет зависеть от ответственности каждого. "Приморские партизаны" – это отчаянный поступок. Жест отчаяния. Что сделали "приморские партизаны"? "Приморские партизаны" открыто обозначили полицейских врагами общества, вступив с ними в войну. Партизаны стали вести себя так, как будто они находятся на линии фронта. С одной стороны – реальные вооруженные враги, а они с другой стороны. Партизаны защищают народ, а это значит, что полиция воюет против народа, который она как бы должна оберегать. Естественно, несколько партизан было убито, несколько партизан попали в пожизненный плен. Потом плен сократили до 25 лет. Но 25 лет – это тоже билет в один конец. Вот что сделали "приморские партизаны". Поэтому происходит травля, поэтому в СМИ запрещено, насколько я знаю, даже формулировку использовать "приморские партизаны". Власти и ее пособникам это невыгодно.

[Изображение: E0445286-5F16-41FB-9E63-8AD3394702A9_w268.jpg]
Суд над "приморскими партизанами". Владивосток, 2014 год

– Вы познакомились с их делом, уже когда находились в тюрьме, или оно раньше вас интересовало тоже?

– Я слышал об этом деле и раньше. Но когда я находился в тюрьме, я столкнулся с нутром полицейщины. Что это вообще, что они делают, чем они руководствуются? У них нет принципов никаких в жизни, они полностью делегируют разум, совесть, все, что есть в человеке, они все это делегируют вышестоящему начальству. И своим потребностям. У них есть желание карьерного роста и потребления. Мещанский суд. Мещанин – это человек, который руководствуется только потребностью, старается построить жизнь так, чтобы не упустить возможности прожить ее комфортно. Как ни странно, полицейскими руководит именно эта потребность. Кто-то хочет получить какие-то квартиры, машины, высококалорийную жирную пищу, что-то еще…

– Что может противопоставить художник человеку, который руководствуется только потребностями?

– Художник может противопоставить прежде всего свою форму существования, свою жизнь, свой выбор. Каждое решение – это выбор, и художник должен противопоставлять себя целиком, именно как решение, как форму существования. Это бескомпромиссность однажды сделанного выбора.

– Я знаю, что вам не нравится, когда вас называют героем...

– Никаким героем я не хочу быть. Потому что герой – это как оскорбление. В том контексте, в котором я работаю, это совсем плохо. Герой неразрывно связан со страданием и жертвой. Страдание и жертва – это или риторика армейская: поощрения за верную службу и исполнительность. Или герой – это роль в древнегреческой трагедии. Жертва, которую общество приносит авторитету власти. Там все равно выстраивается жесткая предопределенность, некая иерархия. Я не хочу исполнять роль. Театр – это набор условностей, я очень не хотел быть в роли какого-то героя, даже в роли героя самого себя.

– Я не раз слышал от людей, которые побывали в тюрьме, что у них, даже самых отъявленных атеистов, неожиданно просыпалось религиозное чувство, и они стали задумываться о вере. У вас были такие моменты?

– Нет, не было. Это есть в тюрьмах, но это связано с тем, что у людей появляется больше свободного времени, они начинают искать какую-то опору, многие находят ее в религии. Но это связано как раз больше всего с избытком свободного времени, которое возрастает пропорционально сократившемуся пространству. Но у меня не было необходимости в такой опоре, потому что время у меня было занято.

– Я знаю, что вы много читали в тюрьме. Что именно?


– Джорджо Агамбена, Мишеля Фуко, Ролана Барта, Вацлава Гавела, воспоминания Нестора Махно.

– Что бы вы хотели сказать людям, которые переживали за вас, выступали в вашу поддержку, выходили на пикеты, а один молодой человек в Кургане даже ради вас зашил себе рот? Есть ли у вас какой-то месседж для них?

– Я хочу поблагодарить всех за поддержку, она действительно была очень важна, без нее было бы гораздо тяжелее. Я хочу всех поблагодарить, сказать всем спасибо, кто не боялся. Потому что все, кто поддерживал, выразили свое отношение к нависшей над всеми угрозе.

– Некоторые ваши поклонники высказывают надежду, что следующей вашей акцией будет нечто такое грандиозное, что уже не одна дверь, а вообще весь мир сгорит. Вы готовите что-нибудь подобное?

– Я не строю никаких планов, честное слово. Я не знаю, что через неделю будет, через две, через месяц. Поэтому я ничего не могу сказать. Процесс утверждения границ и форм политического искусства продолжается. Но он и в тюрьме никогда не прерывался.


Русская служба Радио Свобода



- nato - 2016-06-15 17:53

Я, конечно, согласна с утверждением, что патриот - это не тот человек, который ненавидит соседнюю страну, а тот, который любит свою, но как же все-таки радостно на душе. Словаки, спасибо!


- nato - 2016-06-15 18:28

Околофутбольные хулиганы прилетели во Францию ''чартером Путина''

Айдер Муждабаєв, заступник генерального директора кримськотатарського телеканалу ATR
14 червня 2016

Для РФ всё складывается хуже, чем можно было сначала предположить.

Итак.

Околофутбольные хулиганы (именно те, кто устраивает побоища) прилетели во Францию чартерным рейсом РФС, Российского футбольного союза. По сути – чартером Министерства спорта, возглавляемого Мутко. Как на Западе всем известно, это не только высокопоставленный чиновник, но и человек, приближенный к Путину. Хулиганы из РФ прилетели организованно и бесплатно, за государственный счет. Их личности будут полностью установлены. Списки пассажиров имеются у французских спецслужб.

Набором околофутбольных боевиков на борт (вместимость до 300 мест) занимался Шпрыгин. Это – глава ВОБ, Всероссийского общества болельщиков, неофашист, сторонник "русского мира" и человек Мутко. Ранее, внутри РФ, он неоднократно был замешан в скандалах, но всякий раз старший товарищ его спасал.

Сейчас Шпрыгина депортируют в РФ, со спецназом и всеми полагающимися "почестями". Тем временем в Москве на его место подыскали другого человека. Возможно, теперь пропаганда скажет, что Шпрыгин уволился и полетел на чартере с друзьями в отпуск.

Вышеназванные факты, многие из которых наверняка уже известны французским государственным и международным футбольным органам, дают западной прессе право утверждать, что хулиганы прилетели во Францию "чартером Путина", неважно, знал об этом лично президент РФ или нет.

Чем это в итоге обернётся – посмотрим. Условную дисквалификацию от УЕФА российская сборная уже получила. И дело вполне может дойти до дисквалификации РФС и лишения РФ права на чемпионат мира.

Государственный след в околофутбольных побоищах – это очень серьёзно. Это не просто драка. В ходе расследования это может быть квалифицировано как спланированная противоправная акция на территории другой страны во время Чемпионата Европы.

УП


- mymetall - 2016-06-16 00:26

У Стрельні розпочалася зустріч президента Росії Володимира Путіна і колишнього глави Франції Ніколя Саркозі.

Читайте більше тут: http://zik.ua/news/2016/06/15/sarkozi_pryihav_do_putina_708699

[Изображение: 49ce9551078f7bbf94b7d9fceb8de4a29c2a5958.jpg]

Совпадение?


- boroda - 2016-06-16 12:24

http://www.facenews.ua/columns/2016/307147/


- zlex40 - 2016-06-16 15:37

Коли Росія впаде
вона потягне вас за собою
[Изображение: 300x200_510791.jpg]
Те, що відбувається сьогодні в Україні – це частина глобальної кризи пострадянського простору. А саме повне вичерпання ресурсу за відсутністю реальних економічних реформ. Першою цей ефект зазнала Грузія перед трояндовою революцією, потім – Молдова, наразі до цього наблизилася Росія та Казахстан. Наступні п’ять років ми будемо свідками глобальної кризи від Ужгороду до Владивостоку із серйозними територіальними конфліктами, десятками тисяч біженців та можливістю змін кордонів. Це буде більше випробування, ніж Близький Схід.
Це реакція імперії на свободу

Під час попередньої глобальної кризи 1990-1991 років наші друзі з балтійських країн та варшавського договору змогли скористатися моментом – затвердити свій суверенітет, провести реформи, стати частиною НАТО та Євросоюзу. На відміну від інших колишніх радянських республік, і латиші, і естонці, і поляки, і угорці боролися за свою незалежність, а не просто спостерігали за смертю імперії. До речі, коли це зробили грузини та молдавани, вони були покарані, імперія відразу ж забрала частину їх території. Це ж саме Росія зробила з Україною в 2014 році. Це реакція імперії на свободу.

Чи була Україна всі ці 25 років суверенною державою? Ні, вона була перейменованою радянською республікою та російським протекторатом з економічної та політичної точки зору. Як протекторат вона мала право на якісь маневри, але коли мова заходила про якісь принципові рішення – відразу ставало очевидно, що без згоди Кремля їх приймати неможна.

Завдяки подіям останніх двох років, Україна перестала бути російським протекторатом, але стала протекторатом Заходу з фінансової точки зору. Різниця між протекторами полягає в тому, що якщо російський мав на меті ліквідацію нашого державного суверенітету, західний хоче, щоб ми були незалежними й достатньо розвиненими, аби не брати у них гроші.

Наскільки українська держава здатна сьогодні на таку реформацію? Революційні зміни в суспільстві ніколи не призводили до революції інституцій. Будь-яка ліквідація інституцій призвела б до анексії нашої території з боку Росії. В 2014 році так і сталося. Саме такий варіант в 2004-му році пропонували росіяни Кучмі – виїхати на схід або в Росію. Якби він на це погодився, частина наших територій була б окупована вже тоді.

Ми змушені залишати інституції, аби існувати як формально незалежна держава. Саме тому через два роки після Революції Гідності у нас той самий Конституційний та Верховний суди, той самий склад ЦВК, практично той самий склад прокуратури.

Наразі Україна перебуває в перехідному періоді від кримінальної держави Януковича до демократичної країни європейського зразка. Для того, аби здійснити цей перехід – було потрібно оновити олігархічний склад нашої економіки, бо він таким був і є знизу догори. У нас громадяни так само не хочуть сплачувати податки, як і олігархи! Але цей олігархічний ресурс економіки маже вичерпано, й система не може далі існувати.

Так чи інакше нам потрібна нова модель. Для запровадження нової економічної моделі потрібно міняти правила, закони. Ось допомога Заходу якраз і має допомогти в цих змінах! Кожне євро, кожен фунт має надаватися в обмін на зміни законодавчої бази, за зміни в інституціях. Ці роки допомоги треба використати для того, щоб повністю змінити саму сутність економічних взаємовідносин навіть всупереч волі більшості її громадян, які бажають отримувати гроші як на Заході, а жити – як в Росії [мова про стосунки громадянина з державою]. Багато хто з наших політиків підтримує цю небезпечну ілюзію.

Грошей «просто так» вже не буде

Грошей «просто так» вже не буде. Нам доведеться жити 15-20 років в чесній бідності, нема в українців іншого варіанту.

Для того, щоб допомагати Україні перебудовувати систему, Захід сам має бути взірцем поваги до власних зобов’язань. Поки ми цього не спостерігаємо у зв’язку з кризою європейських інституцій. Ми весь час стикаємось з подвійними стандартами з боку наших західних партнерів. Не може бути справедливим одне ставлення до Молдови щодо надання безвізового режиму, інше – до Грузії та України.

Не може бути імітування завершення військового конфлікту замість його завершення. І все заради того, щоб західний бізнес, який працює з Росією й тому корумпований, отримав якусь вигоду від співпраці з Путіним?

По-перше, нічого не отримаєте, бо коли Росія впаде, вона потягне за собою всіх, хто з нею працюватиме.

По-друге, матимете ганьбу на наступні десятиріччя. В 1938 році французькі та англійські політики називали президента Чехословаччини Едварда Бенеша «розпалювачем війни» вже після того, як Гітлер окупував частину їх країни. Українці – не розпалювачі війни, як і пан Бенеш. Ми хочемо закінчення війни.

І останнє. Якщо хтось думає, що Грузія, Молдова, Україна, Вірменія та Азербайджан будуть якоюсь сірою зоною між західним світом та Росією, нехай більше на це не сподіваються. В результаті глобальної кризи пострадянського простору буде встановлений цивілізаційний кордон. Ми не знаємо, де він пройде – може по кордону України з Росією, може по уральських горах, може по кордону з Казахстаном-Узбекистаном. Це залежить від економічних успіхів та військових дій. Наша з вами задача в тому, щоб встановлення цього кордону сталося максимально мирним шляхом, а територія цивілізованого світу, прав людини та вільного ринку була якомога більшою. Впевнений, що це можна зробити.

Пам’ятаю, як я був на саміті НАТО в Вільнюсі на початку 90-х. Тоді мало хто уявляв, що пройде лише кілька років і Литовська республіка не просто прийматиме НАТО, а буде її членом. Може, Україні знадобиться більше часу на цей шлях. Але впевнений, що ми побачимося з вами в Києві, коли Україна стане повноправним та бажаним членом Альянсу.


Віталій Портников, «Новое время»



Владимир Путин: «Я не знаю, как 200 российских болельщиков отметелили несколько тысяч - rokus - 2016-06-17 17:25

[Изображение: 1577554.jpg]

Президент России Владимир Путин высказался по поводу ситуации с российскими болельщиками во Франции.

«Сейчас идет чемпионат Европы по футболу. По-моему, меньше внимания уже на футбол обращают, чем на драки болельщиков. Очень печально, и я сожалею об этом. Но и здесь мы тоже должны всегда исходить из каких-то общих критериев.

И ответственность тоже должна быть максимально персонифицирована. Отношение к нарушителям должно быть одинаково.

Известен случай, с чего начался чемпионат – драка российских болельщиков с английскими. Ну безобразие, полное. Я, правда, не знаю, как 200 наших болельщиков отметелили там несколько тысяч англичан, не понимаю.

Но во всяком случае подход правоохранительных органов должен быть одинаков ко всем нарушителям», – сказал Путин.

Здесь


- дзофф - 2016-06-22 11:39

лыжный курорт среди колючей проволоки и сгоревших танковDurak.Каждый раз думаешь всё,это финиш,а оказывается лишь промежуточная станцияLol

[Изображение: SmmP9Fj.jpg]


- zlex40 - 2016-06-23 00:31

Путін
і використані презервативи
[Изображение: original_new-top.jpg]
Хто привів Україну до стану мовної ворожнечі
Спочатку було слово. А вже потім – кулі, снаряди, міни. Часто і завжди доречно згадуючи Путіна, ми все рідше згадуємо «своїх» Царьова та Колесніченка.

Але ще раніше, у перші роки нашої державної незалежності, був не дуже осмислений і агресивний приїзд у Крим абсолютно чесного депутата Степана Хмари з сотнею емоційно мислячих молодих «правильних» українців, не вміють розрізняти відтінки сірого кольору. Так, це так, абсолютно чесний Степан Хмара, в минулому – радянський політв'язень, був єдиним депутатом, який відмовився від «особистого» подарунка президента Кравчука. Всі решта - і комуністи, і націоналісти, і новонароджені ліберали, взяли від Кравчука розкішний дарунок у вигляді новенького автомобіля. Про корупцію тоді ще не говорили.

Тоді Крим був наш. Як і Донецьк з Луганськом. Тоді небо над Україною було безхмарним. Тоді ми звільнялися від тоталітарної мови, де всі думки були раз і назавжди продумані. Ми просиналися; в наші мови, і українську, і російську, поверталися слова, які не любили тоталітарні правителі. Пробудження людини – це завжди опір вже продуманим думкам. В роки радянської влади, з її невеселими атрибутами КДБ, Головлітом та Відділом Адміністративних органів Центрального Комітету КПРС, люди повинні були пристосовуватися до ірраціоналізму мови, який, говорячи про мир, швидше приховував, а не пояснював реальний стан речей. Вони, громадяни СРСР, були змушені вести шизофренічне існування, за якого слідувати офіційним приписам було неможливо, але необхідно було робити вигляд, що керуєшся ними.

Мова – дім буття, зауважив Хайдеггер, і в цьому будинку кожна людина у себе, тільки у себе. Ця думка завжди дратувала ідеологів, дратує і сьогодні. Засуджений до семи років життя в таборі суворого режиму, я був вирваний із звичайного, звичного для мене київської середовища. За всі прекрасні, наповнені поезією двадцять днів життя в одній тюремній камері з Василем Стусом, поет і перекладач українською Рільке і Целана жодного разу не сказав мені: «Чому ти говориш зі мною російською?» Будучи етапованим в уральський політичний табір ВС 389/35, я жодного разу не почув від свого нового друга і вчителя, «буржуазного націоналіста» Івана Олексійовича Світличного такі ж слова образи. Більше того, ніхто з моїх нових друзів, табірних старожилів двадцятип’ятирічників (о жах, які в минулому воювали в загонах УПА) також не запитав мене про таке. Ми вірили один одному, ми навіть любили один одного.

Не вони, представники багатостраждальної культури і мови, привели Україну до ситуації мовної ворожнечі. Власне, в нашій новій ситуації ворожнечі не було, ворожнечу, і нетерпимість насаджували політики. І не так важливо, чи були Царьов, Колесніченко і Єфремов агентами впливу російської спецслужби. Кожен з них несе особисту відповідальність за кров, що проливається в нашій країні сьогодні.

Там, у таборі, все було простіше, природніше. І сьогодні, через десятиліття бачу щоденні прогулянки житловою зоною естонця Мати Кійренда і молдованина Георгія Гімпу, які про щось захоплено розмовляли російською. Російською мовою спілкувалися між собою литовець Іонас Матузевичус і українець Дмитро Басараб, обидва – двадцятип’ятилітники, солдати антирадянського збройного опору. Штучний, вимушений світ? Зовсім ні, саме там, у таборах я зустрів толерантних, щирих людей, які визначали ближніх за моральними, а не за національними критеріями. Саме тому молодий російський дисидент Володимир Буковський став другом і шанованим, авторитетним зека для солдата УПА Василя Підгородецького, який відбував термін покарання у тридцять два роки.

Одного разу в тиху хвилину згасаючого табірного недільного вечора про це заговорив Іван Олексійович Світличний. Несподівані, гострі слова його вимагали осмислення. Неголосно, вдивляючись в сутінкове небо, він промовив: «Що ж вони роблять, ці ідіоти. Всі ці Брєжнєви, Суслови і Щербицькі. Розправляючись з нами, називаючи нас особливо небезпечними державними злочинцями, вони відштовхують тисячі людей від російської культури, від російської мови. Від Лєрмонтова, Фета, Грибоєдова і Булгакова. Розумію, їхня головна книга – не Пушкін, не Чехов. У них інші класики, Ленін і «Курс марксистсько-ленінської філософії». Вони – убогі ідіоти. Не розуміють, як послідовно вони вбивають інтерес до Росії та її культури. Не до їхньої культури, оскільки самі вони живуть взагалі поза культурою…»

Минуло сорок років. У нас, в Україні, справжня війна. Не з марсіанами. У нас на території інші прибульці – солдати Росії. Для них Царьов, Колесніченко та Єфремов – сміття, використані презервативи. І вже очевидно: Путін лише прискорив процес відмови від російської мови та російської культури. Така логіка історії.
Семен Глузман, „«Новое время»“





- zlex40 - 2016-06-24 00:14

Гамсун и Гитлер
Освободить украинцев может только давление на фюрера
[Изображение: Norvay.jpg]
В отличие от Надежды Савченко, доказавшей свой патриотизм и готовность защищать Родину от врага, великий норвежский писатель Кнут Гамсун в трудную годину для своей Родины её предал. Он поддержал гитлеровскую агрессию. Он лично предложил оккупантам кандидатуру норвежского политика Видкуна Квислинга на пост главы оккупационного „правительства“. Спустя годы имя Квислинга стало нарицательным. Захарченко – это Квислинг. Плотницкий – это Квсилинг.

Но, несмотря на свою приверженность оккупантам, больной и старый Гамсун – возможно, благодаря своему творческому гению и писательской интуиции – понял, что никакие норвежцы – даже нацисты – не управляют оккупированной страной. Страной управляет гитлеровский наместник Тербовен. Именно он решает, кого казнить, а кого миловать. И этот наместник насмехается над Гамсуном и своей безумной политикой только усиливает ненависть норвежцев к оккупантам.

Гамсун добился невозможного. Он встретился с Гитлером. Своим кумиром и своим героем. Он пожаловался ему на наместника. Он защитил право Квислинга управлять Норвегией. Он вел себя мужественно – никто и никогда ни до, ни после этой встречи не перечил фюреру и не перебивал его, только этот безумный больной старик.

Гитлер взбесился и накричал на него. Для него Норвегия была оккупированной территорией – и только. Оккупированной территорией управляет оккупант. Так – как он это понимает. На норвежцев – и тех, кто сопротивляется, и тех, кто поддерживает врага – ему наплевать. Гамсун плакал. Ничего не изменилось. Вряд ли он что-то понял. Спустя два года он напишет Гитлеру прочувствованный некролог.

Но мы-то должны сделать вывод из этой странной встречи. Переговоры с квислингами – были они на фронте или нет – не приведут ни к каким результатам. Они лишь позволят Захарченко и Плотницкому, этим двум случайностям, раздуться от ощущения собственной важности. И даже переговоры с наместником Донбасса – нужно ещё понять, кто он этот наместник – Сурков? Медведчук? – тоже ни к чему не приведут.

Разговаривать можно только с фюрером. Это Гамсун понимал хорошо. Он не понимал только, что фюрер не способен к адекватному восприятию реальности. Но мы-то все знаем про российского фюрера. Права Надежда Савченко – на него можно только давить.

Когда Гамсун встречался с Гитлером, Рузвельт и Черчилль уже активно обсуждали между собой детали будущей капитуляции Рейха. Их подход был правильным. Именно он – а никакие не переговоры с предателями, наместниками и даже самим Гитлером – принёс свободу узникам нацистской банды. И это главное, чего мы должны добиваться.


А пока российский Рейх ещё стоит, мы вместе с нашими союзниками в цивилизованном мире должны искать способы давления на фюрера, которые принудят его освободить как можно больше наших граждан.
Виталий Портников, „NewsRu.ua“



- nato - 2016-06-24 01:54

21 червня 1920 р. народилася Ольга Ільків ("Роксолана") - зв'язкова Головного командира УПА Романа Шухевича

Христина СТАРЕЦЬКА, Леся МЕЖВА, фото: Ярослав ТИМЧИШИН
05.11.2015

"Від Володі повернулася вагітна. Шухевич був злий"

У квартирі Ольги Ільків жив головнокомандувач Української повстанської армії

Моя мама Розалія була красуня на весь Стрий. Мала нареченого Івана Коцура, січового стрільця. Кохала його без тями. Але після бою під Маківкою він пропав безвісти. Вона думала, що загинув, тяжко переживала. За три роки вийшла заміж за мого тата.

Тато Фаустин Ільків – зі Львова, працював у страховому агентстві. Дав оголошення в газету "Одружуся з дівчиною гарною, інтелігентною". Мама відгукнулася. Він приїхав до Стрия, зразу маму собі вподобав. У Стрию мамині батьки мали два доми. Один продали, щоб справити весілля і дати мамі віно (придане. – "Країна").

Свекруха Констанція – польська шовіністка, зненавиділа невістку. Кричала: "Ніц не уміш, хлопка єстеш, русінка". Хоч за мамині гроші з проданої хати відкрили з татом магазин.

[Изображение: 654311_2_w_590.jpg]

Ольга ІЛЬКІВ, 95 років, зв’язкова головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича, репресована. Народилася 21 червня 1920 року в Стрию на Львівщині. Батьки розлучилися, мати виїхала в Польщу. Ольгу виховували дід із бабою. Закінчила гімназію у Стрию. У 14 років перебралася до матері у Варшаву. Навчалася в гімназії при Українському інституті для дівчат у Перемишлі. Через початок війни не закінчила останнього курсу. 1940-го здобула матуру (повна середня освіта. – ”Країна”) у Кракові. Звідти повернулася у Варшаву, працювала в Українському допомоговому центрі для українців-емігрантів. 1941-го вступила в ОУН. Мала псевдоніми Роксоляна та Звіробій. 12 жовтня 1946 року у селі Княгиничі на Івано-Франківщині облаштувала конспіративну квартиру для Романа Шухевича. Потім організувала підпільну хату для нього селі Грімне на Львівщині. 1950-го Шухевич наказав Ользі Ільків рушати на Донбас та організовувати там осередок ОУН. 14 березня, за день до від’їзду на схід, у Львові збиралася попрощатися з подругами. Її заарештували радянські спецслужби. Засуджена на 25 років. 14 – відбувала ув’язнення в Александровській та Владимирській тюрмах. У ”закритці” (закрита в’язниця, де не було табірної роботи. – ”Країна”) писала вірші. Видала їх торік у збірці ”У тенетах двох ”закриток”. Вийшла на волю 6 лютого 1964-го. Працювала у Львові санітаркою, двірником, у музеї. Під час роботи в ОУН взяла шлюб з ровесником Володимиром Ликом – із Жидачівщини Львівської області. Його вбили 1948-го. Народила двох дітей. 68-річна дочка Звенислава – викладач музики. На рік молодший син Володимир – хімік-кібернетик. В останні роки втратила зір. Мешкає у Львові сама, неподалік від сина

Народила мама синочка Любчика. Раз їй приснилося: їхало дві труни – велика й маленька. Свекор каже: "Ця велика – на мене, а мала – на твою дитину". І за кілька днів сталося горе. Любчика лишили з дідусем. Він посадив його на підвіконні, не вгледів, дитина впала, вдарилася головою. Дід злякався і нічого нікому не сказав. А ввечері, як дитина стала слаба й викликали лікаря, вже було пізно рятувати. Мій тато посварився за це з батьком. І дідусь пішов геть від них у район Левандівка. Там за кілька літ помер.

Як мама втратила Любка, то вже була мною вагітна на п'ятому місяці. Якось лишилася сама в хаті, а хтось стукає. Відчиняє – стоїть Іван Коцур. Виявилося, ті роки він був у полоні. А російська неволя – то страшне, навіть звісточки додому написати не дають. Іван до мами: "Втікаємо, збирай речі". "Та я вагітна", – відповідає. А він: "Я любитиму тебе й то, що ти вродиш". Вони сиділи двоє заплакані, а тут увійшов мій тато. Вигнав Івана, узяв сокиру й порубав усі фотографії, де мама разом із Коцуром. Вона до того розказувала, що то – її родич.

Мама більше не бачилася з Коцуром, але й із татом жити не змогла. Поїхала родити мене у Стрий до батьків і там залишилася. В тому будинку жив ще мамин брат із жінкою і трьома дітьми. Бо ж той, що мав бути для мами, продали на весілля. Їй постійно цим дорікали. Мама в грудях не мала молока зовсім. Продала перину, щоб купляти коров'яче. ­Бабця Марія варила квасолю, перетирала її і давала в вузлику смоктати мені.

Мама дочекалася, коли мені 7 років виповниться, записала до польської школи в Стрию і втекла в Польщу. Дідусь і бабця казали: безсовісна, дитину лишила. Її листи мені читали, але відписувати не дозволяли. У Польщі мама вийшла заміж за Гілярія Волошановського, емігранта з Вінницької області. Заробляв тим, що майстрував дерев'яні іграшкові літачки. Мама їх фарбувала. Жили в убогому робітничому районі Варшави. Коли вернулася по мене, я її не впізнала й не ­любила. Дідусь хотів її прогнати. Мама плакала сильно. Мені сказали вирішувати самій: їду чи ні. Я сказала – їду. Шкода стало матір.

У Перемишлі був інститут для українських дівчат, із гімназією. Вітчим платив за навчання 50 злотих. Там познайомилася з Галиною Змієнко. Вона була на два класи старша і входила в підпільний "Пласт". Поляки за належність до нього судили. Він був політичний, керувала ним Стефа Паліїв. Тому пластунів називали паліївцями. Запросила в організацію.

Жіноча гімназія інституту була паліївська, а чоловіча бурса – оунівська. Паліївки вважали, що свободу слід здобувати мирним шляхом, виборами, а націоналісти – що навіть кров'ю. Пластуни казали: "Бог і Україна", а націоналісти: "Україна понад усе".

1939 року після канікул наприкінці серпня мала їхати від мами з Варшави на науку в Перемишль. Виходимо надвір, а там – літаки в небі. Почалася війна.

Їду до Кракова здавати матуру – повну середню освіту. Там познайомилася з Михайлом Гнатченком – моєю першою симпатією. Його мама хотіла мене за невістку й навіть зробила мені паспорт німця.

Повернулася у Варшаву. Пішла у Допомоговий комітет для українців. Навчилася друкувати на машинці, взяли секретарем. Якось підготувала вечір. Дівчата окремо сіли від хлопців. Підходжу до хлопців і кажу, щоб дівчат розважали. А один із дуже гарними очима відповідає: та ми встидаємося. То був мій майбутній чоловік на прізвисько Вихор, Володимир Лико. Нам тоді було по 21 року. Мамі він дуже сподобався. Вона любила підкурювати. То Вихор приносив їй папіроси, вино й помаранчі.

Якось Володзьо (Вихор. – "Країна") дав листок зі статтею Степана Бандери "За чистоту лінії" – про роздор бандерівців і мельниківців. Я її прочитала й зрозуміла, що мені треба йти до націоналістів.

В ОУН вступила 1941-го. Якраз було 30 червня, коли уряд Ярослава Стецька проголосив незалежність у Львові (Акт відновлення Української держави в окупованому німецькими військами Львові, здійснений Українськими національними зборами. – "Країна"). Мене почали готувати до переходу в Україну. Дорога лежала через Краків. До того я вже дозволила Вихору себе поцілувати. Аж синяки на щоках зосталися, так цілував. Ми перейшли на "ти". Він на дорогу дав мені елегантного плаща. Каже: ти їдеш в СРСР, там заміняєш на щось. Питав, чи вийду за нього. Я сказала, що напишу відповідь. Бо в Кракові мала заїхати до Михайла, адже він мене ще чекав. Там зрозуміла, що кохаю Вихора.

[Изображение: 654311_1_w_590.jpg]
Ольга Ільків з чоловіком Володимиром Ликом під час весілля у Львові в квітні 1943 року

В Україну виїхала 24 липня. У Львові нас поселили в гуртожитку політехнічного інституту. Про завдання не говорили. Тільки кожному дали напрямок. Мало бути три похідні групи. Я мала йти в Житомир. (Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну більше 6 тис. бандерівців, розділених на три похідні групи. Вони повсюди творили українську адміністрацію й осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині – 5 тис. осіб. – "Країна").

Нам давали талони на харчування в їдальні. Плащ Влодзя я ще в Польщі обміняла на сигарети й добротні черевики в дорогу. Сигарети продавала у Львові.

До Львова приїхала й мама. Розвелася з вітчимом, бо він її зрадив. Сам збанкрутував. Мама взяла частину грошей і двигуни з підприємства, де робили іграшки. Почала іграшковий бізнес у Львові. Потім приїхав і "Вихор". Владу у місті повністю перейняли німці (5 липня 1941 року гестапівці заарештували Степана Бандеру, Ярослава Стецька і близько 300 членів ОУН, з яких 15 розстріляли. – "Країна"). Наш переїзд до Центральної України відмінився. Влаштувалася в організацію "Габедезіт", бо вміла друкувати й знала німецьку.

1946 року приїхала Катерина Зарицька. Вона очолювала жіночий рух УПА. У мене вже була донечка, три місяці. Каже: "Маю для вас працю. Будете утримувати помешкання для однієї дуже важної особи. Те, що у вас є дитина, добре для конспірації". Я з мамою й дочкою приїхали до Княгиничів. Там уже була вибрана квартира в будинку, де жив сільський голова. А за 100 метрів звідти – гарнізон "стрибків". Це були цивільні люди, яких кадебісти взяли на роботу – доносити, бити, розвідувати.

Вночі прийшов чоловік із двома охоронцями. Дивлюся, а то командувач УПА Роман Шухевич. Знала, що все КДБ було підняте на ноги на його пошуки.

Квартиру мали на три кімнати. У кухні була яма, в ній – криївка. Шухевич закривався лядою (кришка. – "Країна"). Коли бачили, що до хати хтось іде, на неї висипали картоплю. Так Шухевич перебув зиму 1947-го. Ті два охоронці – Зенко й Лев­ко – вставали вдосвіта, ховали постіль, робили зарядку. Коли сідали їсти, молилися, перед сном – знов спільна молитва. Надвір удень не виходили. Тому всі думали, що я живу з дитиною і мамою.

Шухевич брав на руки мою доцю і співав: "Танцювала, дріботіла, поки цюнцю (пісяти. – "Країна") не схотіла. А як цюнцю захотіла – пустіть, хлопці, бо я впріла". І казав: "Я тобі ту пісню на твоїм весіллі заспіваю". Дуже не хотів, щоб я ходила провідувати чоловіка в його загін, бо знав, чим то кінчається. Але за пару місяців пустив.

Від Володі повернулася вагітна. Шухевич злий був, бо я поставила під загрозу всю місію. Мене в селі сприймали як переселенку з Польщі, яка нагуляла дитину. А тепер могли запідозрити, що друга дитина – від підпільника. Бо де ся взяла? Запропонувала Шухевичу законспірувати це все так, ніби повернувся той, хто зачав мені першу дитину. Взяли на роль мого чоловіка підпільника Любомира Полюгу. Бо він ще був чистий, а Володю вже шукали. Справили показове весілля.

Шухевич відправив Катрусю Зарицьку на здибку до Ходорова. З ким – не знаю досі. На неї там напали. Вона застрелила одного, тікала, але її догнали, вдарили по голові. Катруся впала й витягла капсулу з ціанистим калієм. Жінки в УПА носили таку з собою, щоби не датися в руки кадебістам. Бо ті знущалися страшно, ґвалтували, били. Катя тоді не вмерла, кадебісти забрали її на допити. Шухевич після того наказав тікати. На прощання поцілував мою маму в руку – за те, що добре готувала. Ми тої ночі зібралися й пішли в село Грімне Городоцького району на Львівщині пішки, за 50 ­кілометрів. Я з донею на руках, і Володя збоку йде. Земля поорана, тяжко мені. Він узяв від мене малу. І так іде: дитина в одній руці, зброя – в іншій.

Командування вирішило відправити мене на Східну Україну, коли вже знала, що Володю вбили. Поїхала до Львова – попрощатися з подругами. Там дізналася, що вбили й Романа Шухевича. Була дуже обережна. Одним входом зайшла, через інший вийшла. Раз відчула, що слідкують. Забігла в будинок, але на вході на мене напали, скрутили руки. Провірили, чи маю зброю, обшукали всю, заглядали у волосся і рот. А я в поясі ховала отруту й записку з адресою побратимів у Львові. Забула її викинути. Під язик могла щось одне запхати. Вирішила сховати записку. Дорогою на допит у тюрму на Лонцького з'їла її.

Під час етапу на кожній пересилці використовувала знайомства з іншими в'язнями, щоб передати на волю знайомим інформацію про дітей. Те саме писала скрізь на стінах камер – може, прочитає хтось зі Львова і швидше вернеться на волю. З жахом дізналася, що дітей політв'язнів здавали в дитбудинок. Їх у будь-який момент могли всиновити інші люди. Діти вже ніколи не дізналися б, хто їхні батьки і чи вони живі. А нові батьки не знали, чиїх дітей виховують.

Слідчий Лавренко сказав, що моїх дітей тепер звати Віра й Андрій. І що я їх ніколи не побачу. Я встаю і кажу: "А побачу! А знайду! Буду йти від села до села, від хати до хати – і знайду". В день етапу до Владимирського централу викликав у кімнату допитів інший кадебіст, слідчий Козлов. Каже: "Ваші дєтки отримали фамілію Бойко. Вони в дитбудинку на Погулянці". Я не повірила. Думаю, то ж кадебіст. Але серед них теж були люди.

У тюрмі думала кожної ночі, що помру. Було дуже холодно, стіни вкриті інеєм. А я легко вбрана, під тоненьким коциком спала. Кожух мій, чоботи – забрали.

Через три роки отримала дозвіл раз на рік писати листи. Написала в дитячий будинок – і прийшов лист зі знимкою моїх дітей. Вони на ній такі гарні двоє стояли, дорослі. Я плакала від щастя. Відписала їм: "Цілую вас, мої рідні, ваші оченята, бузьо (рот. – "Країна"), чоло, цілую багато разів". Діти були настроєні до мене недобре. Вони ж з маленьких літ були ленінцями, а мене сприймали як ворога, бо я – проти СРСР.

Після смерті Сталіна політв'язні могли отримати амністію – але треба було покаятися. Мама писала в листі, щоб я покаялася. Але я того не могла зробити. Як просити пробачення в людей, які мене катували? Тоді на цілий СРСР тільки я і ще троє жінок-політв'язнів – Галина Дидик, Дарія Гусяк і Катерина Зарицька – залишилися в тюрмі. Нас чотирьох посадили в одну камеру.

Взимку 1963 року підійшов полковник КДБ Володимир Шевченко. Каже: "Я росіянин, але маю громкую украінскую фамілію. Хочу вам помогти. Вам не треба тут сидіти, у вас – діти. Просіть помилування". Я задумалася. Мої діти закінчують інтернат, не мають де дітися. Мама моя на той час уже померла. Що з ними буде? Пішла радитися до дівчат. Зарицька каже: "Олю, у вас діти беззахисні". І я тоді написала в тій покаяльній: "Я родилася на такім куску землі, який горів, і я повинна була горіти разом із ним". Галя Дидик як то прочитала, дивувалася: "Олю, та ви дисертацію на честь націоналістів написали". А я інакше не могла. І Бог поміг. Полковник Шевченко не заглянув у те каяття, а одразу написав клопотання про моє звільнення до Брежнєва (Леонід Брежнєв тоді був головою президії Верховної Ради СРСР. – "Країна"). Він підписав. Я вийшла на волю.

Прийшла до дітей в інтернат страшна: в бушлаті, черевики розтоптані, на голові – якась шапка, поверх – хустка. Повела дочку й сина в їдальню. Там люди оглядалися, співчували дітям, що мама з тюрми вийшла.

У Львові не мала де жити. Пішла двірничкою робити, щоб дали житло. А той Шевченко виявився людяним. Дізнався мою адресу й писав привітання на свята. Деякі листи навіть українською мовою були.

Мене питають: де секрет вашого довголіття? Секрет – у людяності і відзивчивості до всього живого. Бог постійно зі мною, весь час обмінююся з Ним думками.

Дякую Богу, що досі зберігаю пам'ять і ясність думки. Зацікавлена прожити ще хоч рік. Одну книжку видала, а на другу – "Спокуса" – нема грошей. Хочу, щоб все записали. Бо не замовлю в Бога ще 10 років. До останнього дихання я – за Україну, я – політик. Нема іншої роботи, є політика.

Gazeta.ua