Фірташ планував зберегти режим, але критично послабити самого Януковича і „донецьке“ оточення. „Олігархи“ взяли б владу в свої руки і забезпечили її перехід від маріонеткового президента до зручної для них фігури

З легкої руки колишнього президента України Віктора Януковича в медіа-просторі займає своє місце версія про зацікавленість представників угрупування „РосУкрЕнерго“ в перемозі Майдану. Сам Янукович звинувачує в змові проти себе не тільки колишнього главу адміністрації президента Сергія Льовочкіна, а й „олігарха“ Дмитра Фірташа.

Колишній народний депутат Інна Богословська говорить про те, що Льовочкін, Фірташ і Бойко фінансували Майдан. Ще трохи – і колишніх сподвижників Януковича оголосять справжніми героями.

Давайте, однак, розберемося в фактах. Сергій Льовочкін не приховував свого інтересу до Майдану. Але не до Майдану взагалі, а до того самого „Майдану без політиків“, який немов би стихійно виник на Майдані Незалежності напередодні масштабного опозиційного мітингу на Європейській площі.

Одним з важливих сигналів глави адміністрації щодо безпеки цього, тоді ще „студентського“ Майдану, була поява на площі родичів Сергія Льовочкіна. Одним з важливих мотивів Майдану – його підкреслена аполітичність.

Рівно три роки тому в інтерв’ю Радіо Свобода студентські активісти, які вийшли на Майдан, стверджували, що їх цікавить виключно підписання угоди про асоціацію з ЄС, а вибіркове правосуддя і авторитарний режим в країні – не цікавить зовсім. Більш того, вони висловлювали надію, що Євросоюз підпише угоду про асоціацію без будь-яких кроків Януковича щодо припинення переслідування Юлії Тимошенко.

Такий „євромайдан“ влаштовував не тільки Льовочкіна. Він влаштовував і Януковича.

Я абсолютно не збираюся стверджувати, що на першому етапі ми мали справу з класичним „майданом провокаторів“. Я лише підкреслю, що провокатори, які були пов’язані з адміністрацією президента або з головним конкурентом Льовочкіна – секретарем РНБО Андрієм Клюєвим – на Майдані були присутні.

Як були присутні на ньому і аполітичні активісти, які щиро вірили, що завдання Януковича – забезпечити їм „ізячне“ життя в Європі. І всі ці люди знаходилися поруч зі справжніми активістами та впливали на їхні дії та рішення. Тож не дивно, що президентський апарат був впевнений у своїй здатності контролювати такий Майдан і навіть розчинити в ньому активістів політичної опозиції. Саме так і Льовочкін, і Клюєв могли доповідати Януковичу.

Все змінилося тільки після побиття студентів. Хто саме забезпечив цю провокацію, яка була її справжня мета, як вона вплинула на розстановку сил в оточенні Януковича – належить визначити слідству. Але з цього моменту ми маємо справу вже з зовсім іншим Майданом – справжнім.

У новій ситуації представники угрупування „РосУкрЕнерго“ поводяться по-різному. Сергій Льовочкін демонстративно йде у відставку, але Янукович її не приймає, тому що не хоче випускати з поля зору одного з найбільш впливових представників угруповання. І Льовочкін залишається на Банковій майже до самого кінця, бере участь в публічних заходах, які повинні продемонструвати „конструктивність“ Януковича, більш того – організовує ці заходи.

Інна Богословська практично відразу ж залишає фракцію Партії Регіонів – мало не до кінця Майдану вона залишається одним з двох депутатів цієї злочинної фракції, які висловлюють свою солідарність з повсталими. Але що в результаті? Чому в якості подяки Богословська, яка дійсно грала свою роль в забезпеченні успіху Майдану, виявляється витіснена з політики колишніми соратниками і переміщається в коментатори?

А тому, що згадуючи про роль Фірташа, Бойка і Льовочкіна, Богословська не вимовляє четверте прізвище – Хорошковський. Якщо його вимовити, стає ясно, що інтереси членів угруповання і до, і після Майдану не були однорідними.

1. Юрій Бойко до закінчення Майдану ніяк не визначав своєї політичної позиції – і навіть не тому, що він її приховує, а тому, що її у нього немає. До Майдану колишній віце-прем’єр грає звичну для себе роль технократа, що забезпечує збагачення угруповання. Політиком він стає по необхідності – бо коли виявляється, що угруповання „РосУкрЕнерго“ здатне розділити з залишками „стародонецьких“ контроль над фракцією колишніх регіоналів, фігури для публічного позначення цього впливу у соратників Фірташа просто не знаходиться.

2. Льовочкін не хоче і боїться бути публічною фігурою – все ж таки він тільки що був главою адміністрації. Хорошковський у від’їзді і нікого з членів угруповання не влаштовує. Залишається Бойко, який ніколи не приховував своєї відрази до публічної політики, але тепер змушений нею займатися.

3. Тепер сам Фірташ. Фірташ, звичайно, залишається в тіні. Але у вирішальний момент цей Волдеморт української політики виходить на світло – це тоді, коли виникає можливість переформатування парламентської більшості і врегулювання політичної кризи.

Янукович зв’язується з Фірташем буквально на засіданні фракції Партії Регіонів і Фірташ по телефону вимагає від „своїх“ депутатів голосувати так, як їм наказує президент (причому ще неясно, який – російський чи український). Це точно підтримка Майдану?

Ще раз Фірташ проявляє себе повною мірою під час приїзду до Києва міністрів закордонних справ країн Євросоюзу – це тепер підтверджує і Янукович. Фірташ зацікавлений в підписанні Януковичем угоди з опозицією за посередництва міністрів і переконує в цьому і Сергія Тігіпка, і президента. Але чому?

А тому, що угода одночасно зберігає режим, але критично послаблює самого Януковича, його сім’ю і „донецьке“ оточення. Вона дозволяє „олігархам“ взяти владу в свої руки і забезпечити її перехід від маріонеткового президента до нової, зручної для них фігури.

Це, власне, і показує, якими були справжні інтереси Фірташа і його угруповання. Майдан був потрібен олігархові, щоб послабити Януковича і захопити владу в країні, відтіснивши від неї „донецьких“. Але Фірташ вже точно не хоче краху режиму і перемоги народу над кримінальною бандою. Його завдання – використати Майдан.

І, між іншим, він майже досягає своїх цілей: угоду підписано, режим збережено, Майдан знекровлено, „донецькі“ послаблені і скомпрометовані.

Але в цей вирішальний для української революції момент інтереси Фірташа і його угруповання повністю розходяться з інтересами Путіна. Російський президент вирішує скористатися ситуацією ослаблення Української держави і окупувати Крим, а по можливості і український схід. Янукович біжить. Починається війна.

Очевидно, що ані Фірташу, ані Льовочкіну не могло прийти в голову, що в Кремлі сидить такий параноїк, такий самовпевнений безумець. Параноя Путіна виявляється катастрофою для угруповання „РосУкрЕнерго“ – але вона ж виявляється і порятунком для України. З протистояння з Росією Україна виходить абсолютно новою країною.

У цій країні нашим „героям Майдану“ діяти куди важче, бо ж вони звикли мати справу з технологіями, а не з народними настроями. У технологіях і домовленостях Фірташ і Льовочкін все ще не знають собі рівних. Про це свідчить і знаменита зустріч у Відні напередодні виборів президента в 2014 році, і деструктивна роль телеканалу „Інтер“, завдання якого – „перепрограмувати“ країну за російськими і „олігархічними“ лекалами.

Але одночасно Фірташ знаходиться під тиском західного правосуддя і не може вибратися з капкану. А його соратники змушені прикидатися патріотами, що не додає їм популярності у власного ядерного електорату – очевидно проросійського і не посилює довіри у справжніх патріотів України.