Теперь, после событий в Украине, в новом свете предстает гибель под Смоленском польского президента Качиньского.

Россия уничтожила вещественные доказательства трагедии и не отдает полякам «черный ящик».

Накануне четвертой годовщины Смоленской катастрофы, произошедшей 10 апреля 2010 года, физик д-р Казимеж Новачик прочитал лекцию (часть серии Intermarium) о текущем состоянии наших знаний об этой воздушной катастрофе. Лекция состоялась в Институте мировой политики в Вашингтоне, округ Колумбия.

В катастрофе погибли польский президент и его супруга вместе с почти ста членами политической и военной элиты страны в тот момент, когда они летели на траурные мероприятия по случаю 70-й годовщины советской резни польской элиты в Катыни, которая по зловещему совпадению произошла недалеко от места катастрофы.

Доктор Новачик напомнил собравшимся о роли российских авиадиспетчеров, которые ввели в заблуждение польских пилотов, говоря им, что они якобы были «на правильной глиссаде». Он также подчеркнул, что российские спасательные подразделения прибыли на место крушения очень поздно — через 27 минут после катастрофы, хотя их база находилась в 400 метрах от места катастрофы. В то же время элитные подразделения спецназа уже были на месте катастрофы с самого начала. Физик также отметил, что густой туман, ставший предметом интенсивных дискуссий о Смоленской катастрофе, присутствовал только в районе аэропорта Северный, но ненамного дальше, чем его окрестности.

Ключевой уликой, отметил он, является характер разрушения самолета советского производства Туполев-154 и разброс его деталей на большой площади. Польские археологи обнаружили около 60 тысяч таких фрагментов на месте крушения, что значительно больше, чем в других случаях авиационных происшествий, вызванных взрывами. В Смоленской катастрофе, как сообщил доктор Новачик, произошло, по крайней мере, «два взрыва внутри самолета» — в левом крыле и в фюзеляже Ту-154. Даже в докладе российского МАКа содержится утверждение: «средняя часть левого крыла была отделена в результате внутреннего мощного давления».

Кроме того, д-р Новачик напомнил, что российские власти загрязнили и осквернили место аварии и уничтожили многие улики. Обломки самолета были дополнительно разрушены с помощью инструментов и оборудования на более мелкие части. Окна самолета, являвшиеся хранителями информации доказательной базы, были намеренно разбиты (см. видео). Куски фюзеляжа были перемещены на шоссе у аэропорта Северный и подвержены воздействию погодных факторов. Другие части были перемещены по территории места аварии. Например, судя по спутниковым фотографиям, сделанным 11-12 апреля 2010 года, левый стабилизатор был передвинут на 20 метров. Верхний слой почвы был срезан, а окружающие деревья вырублены.

Кроме того, российские власти продолжают удерживать черный ящик, являющийся собственностью Республики Польша. Они также подделали записи регистраторов. Полякам были даны только копии записей, в которых, как выяснилось, исчезли без следа последние секунды записи. Тем не менее даже сохранившиеся копии свидетельствуют о резком силовом ударе накануне падения самолета.

Более того, следы самолета на земле не согласуются ни с российским докладом, подготовленым МАК, ни с официальным докладом Варшавы, оба они делают ставку на «ошибку пилота/вину березы». Тем не менее, как отметил д-р Новачик, печально известная т.н. «железная береза» — независимо от ее фактической максимальной высоты — была расположена ниже расположения самолета в то время, когда он пролетал над ней. Тем не менее даже если самолет, летевший со скоростью приблизительно 270 километров (168 миль) в час, на самом деле и задел бы березу, то в этом случае он бы срезал ее без проблем. Такие результаты были продемонстрированы с помощью знаменитого моделирования LS DYNA доктором Веславом Биньендой, который, как указал д-р Новачик, увеличил в этом моделировании твердость дерева в десять раз. Таким образом, береза не могла быть виновником катастрофы.

Кроме того, на ветвях самого дерева (на березе) были обнаружены несколько обломков самолета, что было бы физически невозможно, если самолет на самом деле ударил бы березу пролетая со скоростью 270 км в час. Наконец, несколько обломков самолета было обнаружено на траектории полета самолета за 40 метров до березы, что совершенно невозможно, если бы катастрофа была вызвана столкновением самолета с березой.

Презентация доктора Новачика показала, что имеются достаточные основания, чтобы вернуться к расследованию смоленской авиакатастрофы, особенно в нынешней геополитической обстановке.

В первый раз листовки с нацистской символикой появились в Перми в начале июля. На розовой бумаге крупным шрифтом напечатан следующий текст: «Achtung! Всем евреям Перми и представителям национальных диаспор следует собраться в помещении Музея современного искусства в день открытия выставки «Россия для всех». С собой взять продукты на два дня, золото и ценные вещи. Явка обязательна». И подпись: «Комендант комендатуры». В музее современного искусства, директором которого является Марат Гельман, тогда заявили, что о появлении эскпозиции «Россия для всех» в столице Прикамья ничего не знают – в это время выставка проходила в Перми. Гельман же заявлял, что акция связана с наступившей в Прикамье избирательной кампанией в Госдуму и Заксобрание.

Через месяц листовки появились снова. «Пермяки и пермячки! Сопротивление бесполезно, вы окружены! Предлагаем добровольно явиться в «Музей современного искусства», у нас не мучают и не убивают. Вас ждет хорошее обращение, курево, еда и развлечения. Приближаясь к нашим позициям, кричите внятно: «Я на выставку «Россия для всех». Эта листовка действительна как пропуск», - было написано в воззваниях.

В это время в Перми уже открылась выставка «Россия для всех». Авторы проекта - коллекционер Виктор Бондаренко и художник Дмитрий Гутов – своей выставкой представили художественный ответ национализму. Экспозиция представляет собой серию плакатов, на которых написаны имена и древних святых, и прославленных спортсменов, и звезд эстрады и кино – и все они обличаются в нечистоте крови. «Мария Богоматерь – еврейка», «Иисус Христос - еврей по матери», «Святой Пафнутий Боровский – татарин», «Владимир Высоцкий – еврей», «Александр Невский - внук осетинки» - такие надписи можно увидеть на выставке.

Ця історія про п’ятьох друзів, які 20 лютого відчайдушно кинулись на передову, аби з-під куль снайперів витягти поранених та забрати полеглих активістів Майдану. П’ятеро львів’ян вже назвали «янголами Інститутської». Хлопці не просто рятували людські життя, але, самі того не усвідомлюючи, здійснили подвиг гідності. Ризикуючи власним життям та здоров’ям, вони знову і знову поверталися на передову - кулі снайперів їх оминули.
Хлопці – студенти львівських вишів. Усі вони львів’яни: Ігор Фльорко (18 років), Павло Дьокін (19 років), Андрій Седлер (20 років), Микола Притула (20 років), Ігор Галушка (18 років). Хлопці дружать давно, вони сусіди, навчалися в одній школі, разом поїхали на Майдан, разом пішли на Інститутську і разом вижили!

Хлопці дивом лишилися живими та неушкодженими. Поруч із ними вибухали гранати, у них влучали гумові кулі, навіть осколок влучив Ігорю Галушці в брову, але ока не пошкодив. Було навіть таке, що дехто з них під час вогняного протистояння спалахував як суха трава, але нічого. Максимум від чого постраждали – від газу і від вибухів, пригадують хлопці, тоді трохи дзвеніло у вухах. Кажуть, що їм було психологічно важко, а фізично вони готові до нового бою.

«Так завжди було, щось ставалось біля мене, але не зі мною», - пригадує Ігор Галушка.

На Майдан їздили кілька разів. 18-річний Ігор Галушка був одним із тих, хто починав Революцію. Був на Майдані під час першого розгону. Здавалося, що більшої жорстокості бути вже не може.

«У ту ніч «Беркут» кожні дві години показувався і зникав. Насторожило те, що забрали тоді усю дорогу апаратуру. Тим, хто намагався про щось попередити, вимикали мікрофон», - пригадує хлопець.

Ігор разом із друзями дрімали в кафе на Майдані, коли туди увірвався «Беркут» і почав їх виганяти та бити: «Коли ми вийшли на вулицю, то Майдану вже не було. Все було загороджено щитами. Стояло три швидкі, які були битком забиті, а ДАІвці виписували їм штраф за неправильне паркування. Це повний абсурд!».

Ігор Галушка пригадує, що тих, хто лишився, заштовхали в підземний перехід, де на кожному виході стояли «беркутівці».

На питання, чому хлопці поїхали на Майдан, Ігор відповідає: «Я взагалі не є фанат ЄС. Але народ висловив свою думку, і я хотів підтримати свій народ. Думав, краще я отримаю, чим хтось із жінок. Після побиття і розгону – це вже була справа честі».

Ігор також розповідає, що хлопцям було образливо за події на Банковій 1 грудня. За його словами, те що там відбулося, – це був вияв народного гніву, натомість опозиція назвала усіх провокаторами.

«Можливо, і були провокатори, але люди цього хотіли. Вони хотіли справедливості! Людей жорстоко побили. Якби їхні друзів та родичів були серед побитих, то я думаю, що вони б зробили теж саме. Однак тоді Порошенко та інші політики заявили, що люди на Банковій – провокатори, яким платять по 200 грн. Я був шокований. Виходило так, що я приїхав своїм коштом зі Львова для того, щоб за 200 грн підставляти свою голову під кийки? Мене це обурило!», – ділиться спогадами Ігор.

Хлопець каже, що всіх, хто був у масках, тоді почали називати провокаторами. Він пояснює, що ходив у масці, бо переживав за свою сім’ю, щоб у них не було проблем, але провокатором ні він, ні його друзі не були.

«Потім і на Грушевського нас знову назвали провокаторами. Тепер вже Кличко. Але ж люди пішли, бо опозиція говорила два місяці і нічого. Люди стояли, а нічого не відбувалось. Опозиція хотіла, щоб ми стояли до 2015 року? Хто буде стояти? У кожного сім’ї, кожному потрібно їх годувати. Потім опозиція все підписала все під себе», - каже Ігор Галушка.

Запитуємо про Дмитра Яроша.

«Я уявлення не маю, хто такий Ярош. На самому початку Майдану там була купка націоналістів. Але я уявлення не маю, хто він такий і звідки взявся. Окрім «Правого сектору», там були активісти з інших організацій», – розповів Ігор.

Його товариш Павло Дьокін наголошує, що самі хлопці до жодної з організацій не належали, які і багато інших: «Мені здається, що більшість на Майдані - це були звичайні люди».

Як зазначив Микола Притула, багато людей просто приходили на Грушевського як туристи, щоб зробити фото на згадку. Але потім усі почали казати: «Правий сектор»! Молодці!».

Микола зазначив, що зазвичай активну участь у протистояннях брало від 200 до 400 людей, а решта просто знімали це все на камери.

«Нікого не треба змушувати. Це добра воля кожного», - наголошує Микола.

Ігор Фльорко дивується: «Не розумію, чого усі інші просто стояли на Майдані… Я розумію, що потрібно було охороняти барикади на випадок штурму «Беркуту», але пощо стояти на Майдані і танцювати з Русланою, коли на Грушевського ідуть бої? Якщо ти вже стоїш, то просто підійди на Грушевського, допоможи хоча б з бруківкою. Коли ми прибігали на Майдан, то там на екрані навіть не показували трансляцію з Грушевського, бо там начебто самі провокатори зібралися. Показували старі концерти, новини, але не показували того, що відбувалося поруч».

Ігор Галушка те, що відбувалося на Грушевського, пояснив просто: «Людям просто набридло».

Павло Дьокін додає: «Люди хотіли лідера. Людям остогидло просто стояти».

Янголами Інститутської хлопців нарекли після їхнього самовідданого і неймовірно сміливого вчинку. 20 лютого вони п’ятеро прийшли на Інститутську, коли снайпери почали розстрілювати людей.

Слава героїв до хлопців прийшла тоді, коли знайома Миколи Притули написала про них у соцмережі: «Треба було з кимось поговорити. Я їй розказав, а вона написала це з моїх слів. Я казав, що це зайве, бо ми не зробили чогось надзвичайного».

«Ми робили те, що зробив би кожен на нашому місці. Якби не пішли, то совість замучила б. Знаючи, що там людей розстрілюють, просто сидіти і дивитись… Я би собі не пробачив», – каже 19-річний Павло Дьокін.

Ігор Фльорко, якого розшукувала сім’я пораненого Сергія Трапезуна (хлопець витягнув його з під куль снайпера, врятувавши життя), розповів, що того разу друзі приїхали на Майдан зранку 19 лютого.

«Ми прийшли на Майдан. Вже горіли Профспілки, горів і сам Майдан. Ряди «Беркуту» стояли за 50 м. від стели, били водомети. Все було монотонно. Час від часу перекидувались коктейлями чи гранатами, але на це вже ніхто не зважав. Активних дій не було», – пригадує Ігор Фльорко.

«Все почалося 20 лютого. Близько 9.00 прибігли хлопці і розказали, що з боку Жовтневого «Беркут» відступає», – розповідає Павло Дьокін.

На запитання, чому «Беркут» почав відходити, хлопці припускають, що це була така тактика, щоб заманити найбільш активних у пастку.

«Люди бачили, що дорога порожня, барикада порожня і кинулись вперед. Вийшло так, що вони зайшли у цей квадрат, який обстрілювався із Жовтневого, з готелю «Україна» та Інститутської. Там їх і почали розстрілювати», – каже Павло.

Ігор Галушка пригадує: «Нам напевно пощастило, бо ми бігли з боку Жовтневого. Брати висоту ми не хотіли. Ми бігли до барикади».

На питання про екіпіровку хлопці сміються, адже у Павла була лише маска, в Андрія хокейний шолом, решта хлопців мали на собі каски та наколінники. Бронежилет був лише у Ігоря Фльорка. Був і щит, але один на усіх.

«Ми думали, що ситуація не така критична», - пригадує Ігор Фльорко.

Побратим Ігор Галушка додає: «Ми відвойовували свої барикади, адреналін зашкалював. Потім емоції змішались, коли побачили, що поруч розстрілюють людей. Ми сп’яніли від страху і нервів. Хотілося відійти, бо страшно, але далі від нас лежали люди і кричали: «Хлопці, потрібна допомога».

У цей момент Ігор Галушка разом із Павлом Дьокіним намагалися підпалити шини на барикаді.

«На Інститутську ми побігли усі п’ятеро, поряд інші люди, коли поранили чоловіка, який ішов поруч, усі люди в страху почали втікати назад. Ігор і Павло лишилися попереду. Решту як течією віднесло», - пригадує Ігор Фльорко.

Павло Дьокін додає: «Коли підпалили шини і озирнулись, а позаду нас порожньо. Всі екіпіровані відступили».

Натовп розділив друзів. Андрій Седлер і Микола Питула опинилися позаду.

«Я рвався до своїх. Підійшов до одного чоловіка із Самооборони. Поросив: «Дайте мені щит, там мої друзі, я піду до них». Але мені всі відказували, щоб я сидів і не рипався, бо там снайпери. Я так не міг, хотів піти, щоб хоч якось їм допомогти», - пригадує Микола.

Павло Дьокін розповідає, що у момент, коли їм вдалося підпалили барикаду, поруч через дорогу вже розстріляли «черепашку»: «Ми почали переходити дорогу, тоді Фльорко саме відтягував Сергія Трапезуна. На відео це добре видно, як він тягне цього чоловіка, а ми перебігаємо дорогу. Я своїх не бачив. Я бачив тільки Ігоря (Галушка, - ред.), бо були разом».

Андрій Седлер залишався біля сходів, допомагав заносити до готелю перших поранених і вбитих: «Я не міг знайти щит. Щось перемкнуло, що я не можу піти без щита… хоч до того вільно ходив».

Ігор Галушка, який був разом із Павлом Дьокіном, пригадує: «Там був земляний горб, поруч люди кричали про допомогу. Ми там лягли перечекати. Як мине обстріл».

Павло зазначив: «У той момент прийшло розуміння, що це війна… і ми можемо померти».

«Поруч нас був хлопець. Десь за 2-3 метри від нас, він присів, і в ту мить снайпер прострілив йому голову. В цей момент ми дивилися на нього… Це був просто «бум!» і йому рознесло голову… Повністю. Я цього ніколи не забуду!», – пригадує Ігор Галушка.

«Ми дивилися просто на нього, коли снайпер вистрелив і бризнула кров. Я озирнувся, а навколо тільки ми двоє з Ігорем… і 7-8 мертвих хлопців. Ігор мав із собою щит, зовсім маленький, він повернувся назад, щоб прикрити медика. З наших тоді я тільки й Ігоря бачив. Я не знав, що з іншими», – розповідає Павло.

Після перших поранених і вбитих до готелю «Україну» повернулися усі, окрім Ігоря Фльорка.

«Просто так сталося, що я перейшов дорогу і почав тягнути Сергія (Трапезуна, - ред.). Він був один із перших в «черепашці» у нього було три кульові поранення ніг. Він подавав знак, що йому потрібен медик, але коли іншого хлопця, що був поруч і ще рухався, снайпер добив, він перестав махати рукою. Я дотягнув його до готелю «Україна», тому і затримався. Я не бачив своїх. Повернувся на Інститутську шукати. Коли біг назад, то тоді їх і побачив», - пояснює Ігор.

«Таке враження, що ми бігали там як сп’янілі… ми не розуміли, де ми були. Все переплуталось. Про себе не думав, думав тільки про рідних», - пригадує Павло Дьокін.

«Минуло десь зо три години, а нам здавалося, що лише 15 хвилин», - зазначає Микола Притула.

Скільки разів хлопці повертались від готелю «Україна» на Інститутську вони не знають.

Ігор Галушка розповідає: «Було страшно, але форма страху була незвична».

«Було страшно, але думав, що не поважатимеш себе, якщо цей страх не перебореш. Коли матимеш дітей, вони запитають: «Де ти був, тато?», а що їм скажеш, що сховався?», – розмірковує Павло.

«Я радий, що у тій ситуації ми вчинили саме так. Я просто мушу це розказати, коли усі відступали, я пережив цей момент розгубленості. Я відступав разом із Самообороною. Перебіг через одну барикаду і тоді зрозумів, усвідомив, що нікого з моїх нема. Обернувся, а вони усі були попереду. Я подумав: «Ну як так?» Пішов до них, бо навіть якби вижив, то хлопці б не зрозуміли», - сміється Ігор Фльорко.

Він додає: «Це вже тепер ми жартуємо, але тоді було не до жартів. Тоді були якісь надможливості. Коли втікали, то я з легкістю перестрибнув через залізний стіл, на якому їли «беркутівці» і навіть стрибнув вище на півметра від стола. Не знаю, як мені це вдалося».

Про те, що вони зробили, хлопці усвідомили вже коли повернулися до Львова.

«Коли на Майдані ховали людей, ми плакали як малі діти. Ми просто не могли стримати сліз. Там плакали усі… Напевно, вся країна плакала. Сльози просто самі текли, коли дивився на батьків, а ще усвідомлення, що ти там був і вижив і що це могли б бути твої батьки…», – пригадує Микола Притула.

«Коли дивилися відео, то не вірили, що ми там стільки разів бігали і лишилися цілими та не ушкодженими. Ми навіть думали, що в Бога на нас, напевно, є інші плани…», – каже Павло Дьокін.

«Коли там на Інститутській сидів з тим крихітним щитом, то розумів, що від нього, як і від каски, не буде жодної користі. Ти чуєш і бачиш, як кулі пробивають землю, чуєш їхній свист, чуєш крики та істерику. Багато про що задумуєшся…», – пригадує Ігор Галушка.

Поки хлопці були по один бік вулиці, їхній побратим Микола Притула був на іншому: «Там стояли два біотуалети. Я заховався за ними. Хтось відступав і дав мені щит. Інші хлопці запропонував зібратися «черепахою» і йти за пораненими. Було лячно. Я думав: «Іду заберу пораненого і назад повертатися не буду». Але знову повертався. Не знаю чому».

Микола Притула пригадує: «Коли Ігор Фльорко відтягнув Сергія Трапезуна, що лежав ближче… Там ще був хлопець, якого, напевно, вбили першим, він був у камуфляжі та распіраторній масці. Він вже був вбитий, коли ми прийшли… Нас було троє. Я був посередині, а поруч – двоє незнайомих мені хлопці. Я так розумію, що ці два хлопці, які пішли зі мною, були друзями. Однин трішки затримався. Я тягнув цього вбитого хлопця, щит заважав, я дивився під ноги. Той хлопець, що був біля мене закричав: «Ростик!». Я підвів голову і побачив, як одна куля, а потім друга… і Ростик більше не рухався. Я зрозумів, що Ростика вже нема. В цей момент тому іншому хлопцю в ногу влучила куля. Біля нас більше нікого не було. Він поранений, а вбитий хлопець реально не легкий… я не розумів, як ми це зробимо, до готелю лишалося десь 60 метрів, але ми впорались. Вийшло так, що на очах цього хлопця вбили його друга… Ростика.

Ми дотягнули хлопця до перших сходів. Я подивився в його очі… він був мертвий… я закрив йому очі. Коли зайшов в готель, то був шокований. Хтось тримався за руку, хтось за голову, у когось не було ока і все було в крові, всі кричали… це було пекло».

За словами Миколи Притули, іноземна преса була добре екіпірована, натомість українські журналісти бігали без бронежилетів.

«Вибігаю із-за готелю, щоб далі на Інститутську за пораненими, а мене за плече хтось вхопив, напевно польській журналіст. Сказав мені: «Не біжи туди! Там снайпер». Я сказав, що знаю. Далі все в тумані», - пригадує Микола.

Скільки вони винесли людей з під куль снайперів, хлопці не знають, хтось прикривав щитом медиків, хтось тягнув вбитих, хтось виносив поранених.

Андрій Седлер, який допомагав біля сходів доносити людей у готель, пригадує, що навіть перестав рахувати: «Людей приносили і йшли далі. Я заніс десь чотирьох. На моїх очах занесли п’ятьох таких, які не подавали ознак життя, і десь трьох, які були ще живі».

«На якійсь дерев’яній дошці ми несли чоловіка. У нього поранений живіт. Було дуже багато крові. Я взяв за дошку, а вона слизька і липка, руки в крові, а тут мама дзвонить: «Де ти є?». Сказав, що біля сцени чи в КМДА, вже не пригадую. Вона бачила новини і бачила, як у швидку вантажили пораненого, який був дуже на мене схожий, тому переживала», - пригадує Ігор Фльорко.

Хлопці кажуть, що навіть не запам’ятовували облич тих, кого виносили з під куль. Дивом самі залишилися живі та не ушкоджені.

«Цей мій маленький щит був цілий, коли я його брав. Вибігли на Інститутську, шикуємося «черепашкою». Навіть цей маленький щит давав надію, що може куля зрикошетить. Коли вже повернувся, то побачив, що в щиті дірка. Його куля пробила, але я не знаю куди вона поділася...», - розповідає Ігор Галушка.

Хлопці кажуть, що біля Жовтневого було багато щитів, усі в крові, тому їх не дуже хотілося брати.

Друзі не засуджують тих, хто того дня не пішов на передову, і тих, хто втікав, теж не засуджують, «бо боятися – це нормально».

Запитуємо, чому на їхню думку кулі їх не зачепили?

«Кажуть, що куля - дура, а ми, напевно, теж дурні, тому мінуси відштовхуються», - сміється Ігор Галушка.

Хлопець пригадує, що мама дзвонила і плакала, просила сказати, що все буде добре: «Але ти знаєш, що не можеш їй нічого обіцяти».

«Часто люди питали: «А що без тебе революції не буде?». Але якщо кожен так скаже, то хто тоді піде? Хочеш щось довести? Почни із себе! Я стояв на Майдані і пішов на Інститутську, щоб собі довести, що вартую більшого, чим просто стояти на кухні і кричати: «Давайте, хлопці! Ви зможете!». Наша совість чиста», - каже Ігор Галушка.

Поговорили і про геополітику. Хлопці вважають, що нова влада «як була дурна, така й лишилася», адже агресію Росії треба було присікти ще на початку.

«Їм мало Небесної Сотні. Вони хочуть небесний батальйон», - каже Микола Притула.

Хлопці впевнені, що на Банковій, ще 1 грудня, можна було вирішити долю Революції.

«Ми зробили не ту революцію, яку хотіли політики. Вони хотіли «чесні вибори» у 2015 році і продовжити красти далі, а ми зробили Національну Революцію Гідності. Напевно, вони на нас злі і можливо будуть продовжуватись репресії», – каже Ігор Галушка.

Питаємо, якою хлопці хочуть бачити Україну? Кажуть, що прагнуть повного перезавантаження, як це було у країнах Прибалтики, хочуть зміни політиків, хочуть люстрації тих, хто співпрацював з режимом, хочуть чесності і покарання винних.

Ігор Фльорко переконаний: «До влади в Україні повинні прийти патріоти. Іншого виходу нема».

Хлопці пояснюють, що «на Майдані не були тупі гопніки, як в Маріїнському парку», а були освічені люди, які знають по кілька іноземних мов. До речі, самі хлопці теж володіють кількома мовами.

Запитуємо, що вони думають про своїх однолітків, яким платили по 500 грн в Маріїнському парку? Намагаємося довідатись від хлопців, у чому різниця між ними?

«Менталітет інший, першооснова – це виховання. Який би не був вплив оточення чи пропаганда, але ти мусиш мати власну думку», - каже Павло Дьокін.

На питання, чи пишаються ними батьки, хлопці, сміючись, відповідають: «Мабуть».

«З батьками про це говорити не хочеться», – каже Микола Притула, якого через світлу куртку мама впізнала на усіх жахливих відео з Інститутської.

На питання, чому не хочуть визнати, що вони герої – сміються.

«А що ми такого зробили? Просто допомогли людям!», – каже Ігор Фльорко.

Питаємо, що ж тоді у їхньому трактуванні «героїзм»?

«Героїзм - це просто надто гучне слово. Для мене це був більше особистий подвиг. Значить, я не даремно народився і в житті зробив добру справу. Але так голосно не наважусь сказати, що це героїзм. Те, що ми зробили, – це не погано, а значить це добре», - сміється Ігор Фльорко.

«Мені не дуже хочеться, щоб люди про то розпитували. Постійно згадую того хлопця, якому прострелили голову на наших з Павлом очах. Ця картинка не йде з голови», – каже Ігор Галушка.

Ігор Фльорко переконаний: «Говорити про це все ж треба. Є стереотипи, що молодь тільки п’є, курить і лається. Ми не такі. Є серед молоді і люди небайдужі».

Хлопці кажуть, що навіть не зручно стає інколи від надмірної уваги. Єдина винагорода, яку вони хочуть, – це щоб влада на колінах благала прощення в матерів тих, хто загинув.

«Це все, що я хочу, – єдина винагорода», – каже Микола Притула.

Пригадують, що під час прощання із загиблими на Майдані, приїхала Тимошенко. Запитуємо, що вони про неї думають?

Павло Дьокін сміється: «Випустили і добре».

«Вона приїхала, коли були похоронні процесії. Її охоронці розштовхували людей. Кому вона взагалі у той момент була потрібна?», - обурився Микола Притула.

Микола додав: «Це стосується і Європи. Що вона для нас зробила? Ми усього добилися самі. Те ж і нова влада. Вони мали одразу перекрити кордон, затримати «Беркут», але нічого не зробили. Тепер нереально щось довести. Ми все бачили на власні очі. Нема кому вірити. Ми це все пережили і тепер у нас реально нема страху».

Ці молоді чоловіки, які хрещені у вогні та кулях, позбулися своїх страхів, але в бою здобули щось значно більше і значно цінніше за всі нагороди і гроші – це братерство.

«Під час цих подій я здобув чотирьох ні не друзів, а братів, бо те, що ми пережили, я впевнений на 100%, що в будь-якій ситуації, яка б не склалася в моєму житті, вони мені допоможуть, закриють собою, якщо треба. Навіть якщо буде щось з боку Росії, то зі мною, там десь на передовій, будуть ці четверо моїх братів. Ми будемо там разом!», - каже Андрій Седлер.

Дуже хочеться подякувати цим п’ятьом відчайдушним хлопцям та їхнім батькам. Хочеться подякувати за те, що їхні сини – справжні Герої, навіть якщо вони активно це заперечують. Саме ці хлопці і сотні інших сміливців триматимуть наше майбутнє на своїх плечах.