Тема с политическим подтекстом!

[Brigel]

В каком духе?

[Brigel]

Саакашвили немного не "дотянул" до наполеоновсих ста дней))) А ещё я вспоминаю одного Генсека, который пригласил в столицу одного секретаря Обкома. Тот даже стал кандидатом в члены Политбюро. Потом правда этот уральский мужик из ярого коммунняки вдруг стал демократом. И один с трибуны Верховного Совета говорил ему: "Борис, ты не прав!" Но через несколько лет все, кто приглашал мужичка в столицу, остались не у дел))) А дядька с Урала ещё 8 лет куролесил))) У меня дежа-вю?

[zlex40]

Дива не буде

Найменше все це нагадує свята. Попри те, що на кухні, в кутку, стоїть ялинка, з тризубом угорі. Вікна завішані ковдрами, на сходах у коридорі – мішки з піском: казарма лише зовні видається сонною й порожньою, люди всередині воюють четвертий рік, готові до всього. Сама будівля розташована в центрі селища, на першому поверсі – магазин секонду й салон краси, між другим і третім поверхами стоїть автоматник, чужих не пропускає. Та чужі сюди й самі не підуть. Про те, що тут стоять українські військові, з «того» боку чудово знають – коли був останній обстріл Новолуганського, сюди теж били – снаряд летів просто в казарму, але потрапив у сосну, що росте напроти будівлі. Зрізав стовбур, зрикошетив, побив машини військових. Сліди обстрілу можна побачити по всьому селищу – покришений асфальт, розбита вивіска на дитячому майданчику, кілька глибоких ям у парку. Сліди від вогню на церковній стіні. Вибиті вікна в старих хрущовках, деякі вже відремонтовані, з новими склопакетами, деякі й далі чорніють холодними провалами: очевидно, в багатьох квартирах ніхто не живе. В розбитому вікні тріпоче брудно-біла фіранка. Ніби хтось капітулює. Проходимо вуличками, дивимось, власне, куди прилітало. Місцеві на нас не звертають уваги – схоже, звикли. Покинутий дитячий садочок, невеличкий базарчик – чорний блискучий чорнозем пристає до підошов, торішня трава мокра й важка під грудневими опадами, за два дні завершується цей рік – четвертий рік війни.

Приїхали в Новолуганське привітати хлопців зі святами. Привезли повен автобус корисних речей. Перед будівлею, де стоїть підрозділ, зрубана "Градом" сосна - якби не вона, накрило б усіх. Підвіконням гуляє спокійний, упевнений у собі кіт. Воронки засипали, розбиті автівки прибрали. Тихі спокійні дні. Всі готуються до свят.

«Дивіться, – показує військовий на пам’ятник, – бачите там відбиток зірки? Попросили місцевих її прибрати. Там ще стрічка була «георгіївська». Ми говоримо, стрічка хай лишається, лише пофарбуйте її в жовто-синій колір. Вони не погодились, просто зняли її. Це якщо вам цікаві настрої місцевих».

Про настрої місцевих із військовими говорити взагалі цікаво. Хоча їхні свідчення завжди слід сприймати обережно: не кожен місцевий наважиться з військовими бути відвертим.

«Вони хоч розуміють, хто їх обстрілював?» – вже, сидячи в казармі, на кухні, питаємо в знайомої. Знайома – харків’янка, воює в добровольчому підрозділі, разом зі своїм чоловіком.

«Хтось розуміє, – відповідає вона, – хтось переконаний, що це українці стріляють самі по собі». «Люди різні, – додає. – Місцева, так би мовити, інтелігенція, себто люди з вищою освітою, підтримує Україну. Так ось виходить».

Останні дні в селищі тихо. Лише іноді повітрям струшує. Танк, коментує хтось. Особливої уваги на це ніхто не звертає – стріляють далеко, хвилюватись немає чого. Військові сходяться до столу – приїхали гості, всім хочеться поговорити, кожному є що розповісти. Командир розвідників розповідає, як займали села в «сірій зоні». Згадує про фермера, в якого зупинились. Той, зустрівши військових, з ходу висловився на підтримку ЗСУ, щоправда розкритикував про всяк випадок добровольчі батальйони. Коли дізнався, що перед ним саме добровольці – злякався й приготувався до найгіршого. Тим більше – добровольці вилучили в нього незаконну зброю. Поселив військових в кухні. «На столах стояли запаси домашнього вина. Десять великих баняків, ти уявляєш!» – із захватом розповідає розвідник. Коли добровольці за пару тижнів з’їхали, фермер із подивуванням виявив, що його запаси алкоголю лишились неторканими. Не знаю, чи вплинуло це якось на його настрої.

Воювати за свою країну

На зворотному шляху підбираємо до Харкова одного з бійців. Дорогою розповідає свою історію. Бізнесмен із Макіївки, підтримував майдан. Навесні 14-го їх почали виловлювати. Його попередили знайомі, встиг утекти. Кинув усе, що мав, перебрався до Харкова. Довго намагався потрапити на передову. «Тоді навіть за гроші не хотіли мобілізовувати. Ну ось тому я тут», – говорить про свій батальйон. «Загалом це честь – воювати за свою країну. Не кожному поколінню випадає», – додає.

Говорить насправді без пафосу, видно, довго це все собі обдумував. Говорить російською. Як і всі добровольці, з якими тут бачились. Харків’яни, дніпропетровці, східняки, одне слово – зустрічають на фронті четверту новорічну ніч, воюють за свою країну.

Уже в Бахмуті починаєш звертати увагу на новорічні вогні та прикраси. Ну так – попереду свято, війна лишається позаду. Позаду лишається чорний важкий ґрунт незібраних полів. Позаду лишається холодне низьке небо над «сірою зоною». Позаду лишаються забиті фанерою вікна мирного населення й бійниці армійських казарм. Щодалі більше ялинок та яскравої реклами. Харків загалом тоне в світлі й мішурі. Вулиці забиті привітаннями від президента й мера. В магазинах не проштовхнешся, в ресторанах немає вільних місць. Ну так – всі не можуть жити війною, війна втомлює, війна змучує, виснажує. Особливо тих, хто не має до неї жодного стосунку. Всім хочеться спокою. Всім хочеться затишку. Всі хочуть дива.
Ось тільки дива не буде. Буде війна. І вистояти в ній можна лише всім разом – і східнякам, і західнякам, і військовим, і цивільним. Незалежно від настроїв.

Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст

[zlex40]

Сергій Жадан:
«Держава – це я?»

Держава – це я?

Думаю, це справжнє мистецтво – упевнено й гармонійно жити в державі, не маючи при цьому нормального правового та соціального захисту. Уживання з державою взагалі – річ примхлива й суперечлива. Воно, уживання, потребує неабияких душевних зусиль та сердечних ресурсів. Добре, коли в тебе є достатньо підстав відчувати довіру та повагу до держави, в якій випало отримати громадянство. Добре, коли офіційні її структури не викликають у тебе почуття сорому. Добре, коли в тебе немає жодного внутрішнього конфлікту з запущеною кимось державною машиною. В іншому випадку все це так чи інакше призводить до неврозів та комплексів. В іншому випадку взагалі не слід чекати нічого доброго.

Як у нас було до 14-го? У нас, у сенсі, в тих, хто в грудні 13-го почав виходити на вулиці та площі, переймаючись майбутнім своєї держави. Як ми сприймали цей державний фасад? Як щось максимально від нас віддалене. Як щось таке, до чого не можна й не хочеться мати жодного стосунку. Жити за принципом – це не мої правоохоронні органи, це не мої суди, не мої прокурори, не мої політики, не мій, ясна річ, парламент. Це не моя вивіска, врешті-решт. Ходити на футбольні матчі національної збірної (оскільки це моя національна збірна), але освистувати президента на трибунах (оскільки це не мій президент). Постійно тримати дулю в кишені. Постійно наголошувати на своїй любові до батьківщини та своїй зневазі до будь-яких державних органів – від ЖЕКів до СБУ. Розриватись між цими сильними, нікуди правди діти, почуттями, керуватись ними, кидаючись у крайнощі. Доволі некомфортне відчуття, слід сказати. Відчуття свідомого перекладання відповідальності на когось іншого, відчуття постійного конфлікту з країною, в якій живеш. Пам’ятаєте, як це було? Я ось добре пам’ятаю.

Виявилось, що це саме твоя армія

Навесні 14-го року для багатьох усе змінилось. Знову ж таки, далеко не для всіх, але для багатьох. Раптом виявилось, що це саме твоя армія. І що захищає вона саме тебе. Або так – захищає тебе саме вона. І це твої, виявляється, мінти. І вони так чи інакше захищають те, що для вас із ними (так-так – для вас із ними) є тією самою батьківщиною. Ну, принаймні ті з них, хто не перейшов на бік ворога. І що це, хочеш не хочеш, твої політики. І що, вибрані саме тобою, саме вони найближчим часом будуть визначати твоє майбутнє. Відчуття були бажані, проте все одно незвичні. Адже змінювались не просто військові чи поліція – змінювалось наше розуміння країни, ставлення до багатьох речей, відчуття своєї приналежності до всього, що відбувається з країною. Процес, насправді, болючий. Скільки разів за останні чотири роки, стикаючись зі старою-новою поліцією на блокпостах, чи старими-новими регіоналами при владі в кабінетах, сам собі говорив – нічого, не все відразу, просто роби своє й не зупиняйся. Але річ у тім, що говорити подібне трапляється все частіше.

Державна машина, яку так хочеться полюбити й сприйняти, далі, дає більш ніж достатньо приводів для ненависті й дистанціювання. Надто багато компромісів від тебе вимагається, надто багато виправдань вона потребує. Корупція? Роби своє й не зупиняйся. Торгівля з агресором? Роби своє й не зупиняйся. Дивна, м’яко кажучи, кадрова політика, що лишає при владі тих, хто на твоє переконання, знищує саму ідею державності? Знову ж таки – не зупиняйся, не зупиняйся. Компромісів справді надто багато. Так само, як надто багато невиконаних обіцянок. Надто багато нахабства й цинізму. Надто багато втрачених можливостей. Надто багато брехні. Ну просто надто багато. І знову ставиш собі ті самі питання – як узгодити цю брехню, що лунає з-поза державного фасаду, з патріотичними гаслами, які на цьому фасаді написані? Як узгодити свою готовність захищати цю країну з необхідністю захищати її пліч-о-пліч із людьми, яким не довіряєш? Де проходить та межа, за якою черговий компроміс із представниками державної машини непомітно перетворюється на зраду державних інтересів? Як узагалі в твоїй мові вперше з’явилося слово «зрада»?

Неприємне відчуття

До чого я веду? Я не був у таборі на Грушевського. Не був узагалі. І під час його демонтажу (ну, або розгону – залежно від обраної вами лексики) теж не був. Себто, не бачив на власні очі, що там відбувалось. Бачив лише картинку. І вона мені, слід сказати, не подобається. Надто вже вона нагадує картинки з 2001-го. І з 2004-го. І з зими 14-го теж. Картинка страшенно подібна – та сама безапеляційна демонстрація сили з боку державної машини, те саме безпорадне обурення з боку тих, хто їй протистоїть. Що найгірше – ті самі коментарі на підтримку машини. Мовляв, так робиться у всьому світі, мовляв, подивіться на все це з іншого ракурсу, там озброєні провокатори (ось це особливо нагадало програми Піховшека та «Україну без Кучми»). Або навпаки – там одні бомжі та популісти. Бомжів нам не шкода – бомжів хай б’ють і ставлять на коліна.

І ось тут знову почуваєшся так, ніби нічого й не було – ні загиблих на київських вулицях, ні війни, нічого. Можливо тому, що обираючи між людьми, які стоять на колінах, і людьми, які на коліна ставлять, мимоволі (за звичкою, чи що) стаєш на бік перших. Можливо тому, що сам чудово знаєш, як це, коли тебе намагаються поставити на коліна. Неприємне відчуття. І коли хтось підтримує такі методи наведення правопорядку – теж неприємно. Незручно за таких людей. Навіть якщо ці люди говорять про державні інтереси. Людина, яка підтримує владу, взагалі перебуває в доволі ризикованій позиції – вона ж жодною мірою не може вплинути на дії того, кого підтримує. А самій владі, схоже, й на думку не спадає щось пояснювати. В неї просто немає такої функції.

Сумно, що ця машина знову примушує нас робити вибір і займати своє місце з того чи іншого боку дбайливо зведеної кимось для нас барикади. Сумно, що нас знову позбавляють права не брати участі в самознищенні, в боротьбі з самими собою. Сумно, що інакше в цій ситуації, схоже, бути вже не може – про брехню та компроміси я написав вище.

На завершення годилося б, очевидно, написати щось туманно-життєствердне – мовляв, у єдності сила, а влада має схаменутись. Ну, але не буду нічого такого писати, не хочу: саме поняття єдності давно й успішно скомпрометоване нами самими, в нашому подиву гідному небажанні помічати ще чиюсь точку зору, окрім власної. Та й влада, зрозуміло ж, не схаменеться. Не захоче. Не встигне. Та й для чого це їй? Цій владі воно точно ні до чого.
Лишається готуватись до виборів. Бажано вже сьогодні.

Сергій Жадан

[zlex40]

Як 100 років тому у Москві створили КП(б)У

Поштова листівка із зображенням карти України «Carte de L’Ukraine».
Червоним кольором позначено територію, яка потрапила до складу СРСР.
Цю листівку було видано у Бельгії у 1930-х роках

Сто років тому, влітку 1918 року, було створено Комуністичну партію (більшовиків) України. Впродовж ХХ століття саме ця політична сила найдовше була керівною на території України. Про те, як починали українські більшовики, Радіо Свобода поговорило з істориком Геннадієм Єфіменком.

Сканована ілюстрація з видання 1927 року

​– Коли більшовики захоплювали владу в Україні на межі 1917–1918 років, то місцеві більшовики були лише регіональною організацією загальноросійської більшовицької партії. Потім більшовики в 1918 році залишили Україну і навіть розпустили український радянський уряд, бо він уже став не потрібен – і це зрозуміло. Але навіщо їм стала потрібна окрема українська партія, якщо вони не контролювали Україну? Навіщо було в Москві створювати окрему від російської українську партію?
– Ще у грудні 1917 року більшовики дали згоду на створення загальноукраїнської партійної організації. Її не було створено, але настанову таку дали у зв’язку зі створенням Української Народної Республіки. Це було зумовлено саме державним становленням України: спочатку як складової Російської Республіки, адже УНР попервах проголосила себе її складовою, а згодом спочатку Центральна Рада, а потім і Радянська Україна проголосила свою незалежність у березні 1918 року.

Геннадій Єфіменко

– Ще коли більшовики були у Києві?

Більшовики проголосили незалежність у Катеринославі, і після цього проголошення постало питання: якщо це незалежна держава, то вона має мати свою партію
– Ні, з 1 березня їх вже не було у Києві – прийшли німецькі та українські війська. Більшовики проголосили незалежність у Катеринославі, тепер Дніпро, і після цього проголошення постало питання: якщо це незалежна держава, то вона має мати свою партію. Більшовики були дуже нечисленні, але мали союзників – лівих українських соціал-демократів. Вони працювали на пару, і завдяки цьому тандемові вони перемогли на Другому Всеукраїнському з’їзді рад.

У Таганрозі, тодішній столиці Радянської України – тепер це Російська Федерація, до якої місто остаточно передали в 1925 році – відбулася нарада, і там були суперечки. Ті більшовицькі діячі, які не вірили у потенціал України, були проти того, щоб у нової партії була українська назва. Вони хотіли, щоб вона називалася «Російська комуністична партія на Україні».

– Що мене здивувало: ви кажете, у грудні вирішили створити окрему організацію. Але у грудні це мало сенс, позаяк вони змагались за владу в Україні. А тут вони повністю втратили Україну.
– Вони втратили Україну. Але більшовики розраховували на подальший розвиток подій. Вони добре розуміли свій козир – те, що вони проголосили «землю селянам», і не просто проголосили, а видали відповідні укази й декрети, й почали ту землю ділити.

Національний чинник був так само дуже важливим для українців, і більшовики вирішили поєднати національний і соціальний чинники для того, щоб захопити владу у межах усієї України. Народний секретаріат, уряд Радянської України, а далі КП(б)У претендували на всю територію України у межах Третього Універсалу, а це означає, що мала бути одна організація.

– Чому установчий з’їзд відбувся в Москві?
– Бо більшовики не були легальною партією в Україні, особливо після гетьманського перевороту. До речі, до гетьманського перевороту така можливість розглядалася, певний період дискутувалося: чи вони мають працювати легально чи підпільно?

– Але чому з’їзд відбувся не ближче до кордону з Україною, чому ж у Москві?
– Це одне з питань, яке в Таганрозі було вирішено – створити КП(б)У. Було створено організаційне бюро зі створення партії, і була така настанова: оскільки Україна незалежна, то КП(б)У має бути організаційно відокремленою від російської Комуністичної партії та координувати свою роботу з нею тільки через майбутній Третій інтернаціонал. І це вкрай занепокоїло Леніна. Адже, якби КП(б)У була організаційно відокремлена, то він би з часом втратив на неї будь-який вплив.

Відтак у Москві відбулася зустріч із комуністичними емігрантами з України. Було видано дві настанови. Одна публічна, щоб німців не дражнити, бо вони з німцями уклали договір, – мовляв, ми не маємо нічого проти створення в Україні окремої комуністичної партії. А друга – таємна, якою вже оперували на цьому з’їзді у Москві, що ця партія має мати просто окрему назву, а насправді має бути обласною організацією РКП(б). Це було реалізовано у Москві – щоб контролювати.

На той час склалася парадоксальна ситуація. Були так звані ліві та праві у КП(б)У. Або, як їх ще називали, кияни – ліві, а праві – катеринославці. Вони між собою сперечались, по-різному бачили майбутнє.

Георгій П’ятаков

Ватажком лівих був Георгій П’ятаков, який нігілістично ставився до національного питання. Ще з 1917 року і далі він доводив шкідливість гасла про право націй на самовизначення. Але при цьому він був прихильником створення КП(б)У, яка організаційно пов’язана лише через Інтернаціонал, тобто окремої партії. Тому що, власне кажучи, він інакше бачив тактику дій комуністів в Україні, ніж це диктували у Москві.

Такий парадокс, що людина, яка була, мабуть, найбільшим нігілістом стосовно прав українців, була прихильником створення КП(б)У. І врешті-решт Микола Скрипник, який був прихильним до національно-культурних прав, зняв свою пропозицію про те, щоб КП(б)У була відокремленою, саме тому, що боявся перемоги позиції П’ятакова.

– І в підсумку перемогла централізаторська позиція?
– Вони перед початком з’їзду зустрічалися усі з Леніним – відбулася триденна політична нарада, де все вирішували саме у цьому руслі.

– Кого українські більшовики, які організувалися у Москві, в умовно окрему партію, обрали своїм очільником і які вони обрали головні настанови?
– Тут є дуже важлива деталь у тому, що це не були лише російські більшовики. При створенні КП(б)У об’єдналися ліві українські соціал-демократи з більшовиками. І ці ліві українські соціал-демократи й надали партії певного українського обличчя, і згодом відіграли, я вважаю, вирішальну роль у тому, що більшовикам вдалося втриматися в Україні, але це вже пізніше. А тоді двоє їхніх представників увійшло до керівництва ЦК КП(б)У. Одного з них обрали кандидатом до ЦК КП(б)У, а іншого членом ЦК КП(б)У. Оскільки більшість становили ліві – п’ятаківці, то партійним головою вибрали саме Георгія П’ятакова. А їхня настанова була якомога швидше почати повстання проти гетьманату, бо Україна настільки революційна, що може вибухнути й прогнати німецьких посіпак, як вони казали.

– Мабуть, небезпідставно так вважали, бо на початку літа в Україні відбулося кілька потужних селянських повстань.
– Небезпідставно вони вважали високим український потенціал. Але про те, що вони можуть цим потенціалом керувати, тим більше при такому нігілізмі до національного питання, бо в резолюції Першого з’їзду було заявлено, що вони за злиття України з Росією, то вони не змогли опанувати того повстанського руху в Україні.

– А була спроба?
– У серпні була спроба, але вона, як пізніше говорили, закінчилась пшиком. Вона була передчасна, і за цю невдалу спробу П’ятакова вже у вересні зняли з посади першого секретаря ЦК КП(б)У.

– І хто прийшов на його місце?
– Там була тимчасовою виконувачкою обов’язків Серафима Гопнер, а у жовтні обрали Еммануїла Квірінга – це лідер правих катеринославців, німець за походженням. Більшовики віддали перевагу правим. Це все відбувалося під патронатом Леніна, Сталіна, Раковського.

– Християн Раковський – це один з найближчих спільників Леніна?
– Так. Він у 1918 році від імені радянської Росії вів перемови з Українською Державою про кордон, був очільником цієї делегації.

– Тоді уклали мирну угоду й узгоджували кордон.
– Так і не узгодили. А Сталіна навіть обрали у ЦК КП(б)У у жовтні 1918 році, коли Квірінга обрали першим секретарем.

– Сталін був українським комуністом?
– Виходить, що так. Центральним комуністом – у ЦК.

– «Кадри вирішують усе», – казав товариш Сталін. Першим очільником КП(б)У був росіянин П’ятаков…
– Він росіянин, але виходець з України, він київський (із тодішньої Київської губернії.

– Київський росіянин. Потім катеринославський німець Квірінг очолює партію. А чому для української партії не могли знайти українського ватажка? Чому того ж Скрипника не розглядали?
– У 1918–1919 роках, коли сперечалися оці ліві й праві, то Скрипник був, так би мовити, центром. Але у цьому центрі, окрім Скрипника, нікого й не було. Він намагався щось робити, але підтримкою на той час не користувався. Квірінг і П’ятаков до Жовтневого перевороту працювали в Україні, мали вплив і мали своїх прихильників, а Скрипник приїхав до України лише у січні 1918 року. Він не мав такого впливу, як ці два діячі.

Я б не акцентував увагу на національності, бо тоді доведеться згадати Дмитра Мануїльського, який вказував, що він українець, але навіть Сталін назвав його «липовим українцем». Тобто людина, яка ніколи ніде не захищала українські інтереси, але він казав, що є етнічним українцем.

Микола Скрипник

– Здається, Мануїльський також із Раковським їздив на ці переговори щодо кордону між Україною і Росією.
– Він був заступником Раковського.

До речі, така деталь. Коли я дивився виступи на засіданнях Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, то там один Мануїльський говорив українською мовою.

– Навіщо цим людям, які лише територіально відчували свою прив’язку до України, але не національно, була потрібна українська партія? Тим більше, територію вони втратили.
– А вони ж хотіли цю територію відвоювати. Саме за допомогою національної форми вони намагалися здобути авторитет і справді його здобули, вона допомогла більшовикам відновити владу.

– У цей самий час у Києві, в Україні загалом гуртувалася антигетьманська опозиція, яка створила Український національний союз. Як у них із більшовиками складалися відносини?
– З українськими більшовиками, мається на увазі, які працювали в Україні, власне кажучи, ніяк. А з Раковським і Мануїльським перемови тривали в Українського національного союзу.

Коли в листопаді 1918-го почалося антигетьманське повстання Директорії, то Сталін прямо говорив, що Петлюра грає нам на руку: він зараз випускає більшовиків із в’язниці й розв’яже стихію, а потім піде зі сцени, й ми переможемо. Врешті, так і сталося.

– А для чого більшовики були потрібні Українському національному союзові? Вони вже обпеклися на більшовиках на початку 1918 року.
– Навіть такі люди, як відмий український діяч Євген Чикаленко, який далекий від соціалізму, був дуже проукраїнським діячем, у серпні писав, що «як загине Московська держава, то загине й Україна». Вони думали, що завдяки більшовикам, можливо, у боротьбі із ними, була проголошена незалежність України. Бо попервах мало хто думав, що це станеться. І саме більшовики були єдині з загальноросійських партій, які формально оголошували, що українці мають право на незалежність, інші це заперечували.

Той же Муравйов, який витворяв усяке – він був не більшовиком, а лівим есером. І потім навіть над ним був суд, щоправда, його виправдали.

А головне, що тоді в Україні на місця повернулися ті ж самі поміщики, які були до революції, які часто взагалі не визнавали будь-яких прав українських.

– Виходить, що на початку осені 1918 року для антигетьманської опозиції більшовики були меншим злом, ніж гетьман?
– Виходить, що так.

[Dosik]

Цікава стаття .Добре що ми живимо в ті часи, коли пропаганда комуністичної ідеалогії переслідуеться за законом.

[Перехожий]

А український Таганрог, паРашка не хоче повернути? Я чув, що там пригнічують українську мову, і розмовляти нею там дуже небезпечно!
А стаття дійсно дуже цікава, я дізнався з неї дещо нове!

[Dosik]

(2018-08-29 23:45)Перехожий писал(а):  А український Таганрог, паРашка не хоче повернути? Я чув, що там пригнічують українську мову, і розмовляти нею там дуже небезпечно!
А стаття дійсно дуже цікава, я дізнався з неї дещо нове!

Повернути то вона не хоче...але можливо прийдуть ті часи ,коли вона почне розвалюватись як колишній СРСР.І ось тоді і Крим і Кубань повернуться в "родную гавань".І рідна ненька знову засяє "від Сяну до Дону"!!!

[Перехожий]

Захарченко убит вследствие внутренних криминальных разборок в "ДНР" либо ликвидирован спецслужбами России, - СБУ

Глава самопровозглашенной Донецкой народной республики Александр Захарченко был убит в Донецке либо в результате криминальных разборок в среде боевиков, либо ликвидирован российскими спецслужбами.

Об этом заявляет руководитель аппарата главы Службы безопасности Украины Игорь Гуськов, сообщает Цензор.НЕТ со ссылкой на Интерфакс-Украина.

"Сегодня произошел взрыв, в результате чего погиб Захарченко и не только он… По нашим данным, за взрывом стоят именно боевики, либо российские спецслужбы", - сказал Гуськов в эфире телеканалу "112 Украина".

"У нас есть основания считать, что смерть Захарченко может быть результатом внутренних криминальных конфликтов в среде боевиков, в первую очередь связанным с перераспределением бизнеса, отжатого на протяжении 2014-18 гг. Но мы не исключаем и попытки российских спецслужб также устранить одиозную фигуру, которая, у нас есть информация, мешала россиянами на сегодня стала лишней", - добавил он.

В свою очередь, спикер СБУ Елена Гитлянская в комментарии агентству "Интерфакс-Украина" подтвердила факт гибели Захарченко в Донецке. "Относительно гибели Захарченко - это правда. В СБУ считают это следствием междоусобных войн, которые давно ведутся между террористами, в том числе с их российскими кураторами", - сказала она.

Как сообщал Цензор.НЕТ ранее, в пятницу 31 августа в Донецке произошел взрыв в кафе "Сепар", в результате один человек погиб, минимум трое пострадали. В результате взрыва главарь террористов Захарченко получил смертельное ранение. Также тяжело ранен "глава минфина" самопровозглашенной республики Александр Тимофеев "Ташкент".

-------------------------------------------
...в пятницу 31 августа в Донецке произошел взрыв в кафе "Сепар"...

Как символично! Главный сепар "ДНР" утилизирован в ресторане с названием "Сепар"

---

Это обнуляет смысл минских договоренностей, - спикер Госдумы Володин о ликвидации Захарченко

Председатель Госдумы Вячеслав Володин заявил, что убийство главы самопровозглашенной Донецкой народной республики (ДНР) обнуляет смысл минских договоренностей

По его словам, в Украине неоднократно уничтожали неугодных киевскому режиму представителей власти, журналистов, общественных деятелей. При этом, как заявил Володин, киевские власти, заявляют о необходимости реализации минских соглашений и мирного урегулирования в "ДНР" и "ЛНР", но при этом избавляются от законно избранных представителей власти на Донбассе террористическими методами.

"Это беспредел, который обнуляет все те шаги, которые уже несколько лет предпринимают Россия и мировое сообщество для прекращения войны на юго-востоке Украины. Убийство главы ДНР обнуляет смысл минских договоренностей", — сказал Володин.

Он призвал Парламентскую ассамблею ОБСЕ дать свою оценку случившемуся и заставить украинские власти ответить за преступление.

"Все причастные к этому теракту должные понести наказание", - добавил Володин.

---

Молниеносная реакция МИД РФ на ликвидацию Захарченко говорит о желании Кремля прикрыть своих марионеток на Донбассе, - Беца

Быстрая реакция Министерства иностранных дел России на ликвидацию главаря "ДНР" Александра Захарченко свидетельствует о желании прикрыть своих марионеток.
Об этом в Твиттер написала спикер МИД Украины Марьяна Беца, информирует Цензор.НЕТ.

"Мегамолниеностная реакция МИД РФ на убийство Захарченко свидетельствует, как минимум, о попытках РФ прикрыть марионеток, которых она поддерживает и финансирует", - отметила дипломат.

---

Турчинов о ликвидации Захарченко: У террористов, оккупантов и их марионеток всегда один конец

Секретарь СНБО Украины Александр Турчинов, комментируя ликвидацию донецкого террориста Захарченко, заявил, что у террористов и оккупантов всегда один конец - позорное небытие.

Секретарь СНБО отметил: "У террористов, оккупантов и их марионеток всегда один конец - позорное небытие.

На оккупированном Донбассе сформировалась взрывная уголовнае смесь из гопников, воров, насильников, наемников, российских спецслужб и российских военных.

Этот грязный круг обречен на самоуничтожение. Кто из них, кого и за что убивает - вопрос риторический. А приговор им всем подписали в Кремле еще в феврале 2014".

---

Путин выразил "глубокие соболезнования" в связи с ликвидацией Захарченко

Президент России Владимир Путин выразил соболезнования в связи с ликвидацией в Донецке главаря "ДНР" Александра Захарченко.

В телеграмме с "глубокими соболезнованиями" Путин заявляет, что за ликвидацией Захарченко стоят те, кто "не хотят искать мирное, политическое решение конфликта, не хотят вести реальный диалог с жителями юго-востока, а делают опасную ставку на дестабилизацию ситуации, на то, чтобы поставить народ Донбасса на колени".

---

---

В связи с ликвидацией Захарченко террористы ввели в оккупированном Донецке чрезвычайное положение

Чрезвычайное положение объявлено на всей территории "ДНР" в связи с ликвидацией главного террориста Александра Захарченко.

Как передает Цензор.НЕТ, об этом сообщает телеграм-канал Inside Donetsk и подтверждают местные жители.

В городе также объявлен план "Перехват" для поимки предполагаемых диверсантов. В связи с ликвидацией главы "ДНР" закрыты все выезды и въезды в Донецк. Террористы сообщили, что ситуацию контролирует "народная милиция".

[Перехожий]

От Беднова до Захарченко. Полный список самых известных убитых и умерших главарей боевиков Донбасса

31 августа в результате взрыва в ресторане "Сепар" в Донецке погиб главарь "ДНР" Александр Захарченко. "ГОРДОН" собрал подборку наиболее заметных полевых командиров террористов на Донбассе – убитых или умерших.

1. Александр Беднов, командир группировки "Бэтмен". Убит 1 января 2015 года в районе Лутугино.

Колонну автомобилей Беднова расстреляли из автоматического оружия, гранатометов и огнеметов. Вместе с командиром погибли пятеро боевиков из его отряда. Ответственность за ликвидацию Беднова взяло на себя руководство "ЛНР". "Власти" обвиняли Беднова в похищении людей и разбое. За два дня до смерти на него было заведено "уголовное дело". По заявлениям "МВД ЛНР", он отказался разоружаться и оказал вооруженное сопротивление.

2. Евгений Ищенко (Малыш), "народный мэр" Первомайска. Убит 23 января 2015 года в Первомайске.

Ищенко вместе с тремя россиянами, занимавшимися поставками помощи для боевиков, был расстрелян неизвестными. Главарь "ЛНР" Игорь Плотницкий возложил вину за убийство Малыша на украинскую ДРГ. Однако Ищенко был одним из противников самого Плотницкого – он неоднократно выступал с критикой руководства "ЛНР". Также Малыш был одним из полевых командиров, так называемых казаков, с которыми у членов "ЛНР" регулярно возникали конфликты из-за контроля над Луганской областью.

3. Роман Возник (Цыган), командир группировки "Мираж". Убит 26 марта 2015 года в Донецке.

Автомобиль Возника расстреляли неизвестные в центре Донецка на пересечении улиц Челюскинцев и Ватутина. Экс-беркутовец Возник принимал активное участие в протестных митингах весной 2014 года в Донецке. После начала боевых действий воевал против Украины вместе с собственным батальоном. Затем решил заняться политикой, став членом "парламента Новороссии". В "ДНР" убийство Возника связали с украинскими спецслужбами и попыткой дестабилизировать ситуацию в "республике".

4. Алексей Мозговой, командир группировки "Призрак". Убит 23 мая 2015 года в районе села Михайловка Перевальского района.

Машину Мозгового остановили на трассе взрывным устройством и расстреляли из автоматического оружия. Помимо самого “комбата”, погибли также его пресс-секретарь, двое охранников и водитель, а также двое местных жителей, случайно оказавшихся на месте покушения. Мозговой был одним из наиболее заметных и авторитетных полевых командиров в Луганской области. Обосновавшись в Алчевске, он не подчинялся руководству "ЛНР". В начале марта 2015 года на Мозгового было совершено покушение, однако в тот раз его лишь слегка ранило. Ответственность за убийство Мозгового взял на себя украинский партизанский отряд "Тени".

5. Павел Дремов, командир "первого казачьего полка имени Платова". Убит 12 декабря 2015 года в районе Первомайска.

В машине Дремова взорвалась заложенная взрывчатка в момент, когда он ехал на собственную свадьбу. Дремов часто выступал с резкими высказываниями в адрес Игоря Плотницкого и угрожал обнародовать компромат на лидера "ЛНР", который якобы содержался у Дремова на флешке.

6. Евгений Жилин, лидер группировки "Оплот". Убит 19 сентября 2016 года в подмосковном поселке Горки-2.

Жилина застрелили в ресторане “Ветерок”, его спутник получил тяжелые ранения. Убийцы скрылись с места происшествия.

7. Геннадий Цыпкалов, "премьер-министр ЛНР". Найден повешенным 24 сентября 2016 года в Луганске.

Геннадий Цыпкалов весной 2014 года был заместителем лидера луганских боевиков Валерия Болотова и некоторое время руководил "республикой" после его бегства. В ноябре 2014 года он был назначен главой "совета министров ЛНР" и возглавлял так называемое правительство до декабря 2015 года. Цыпкалов был найден мертвым через неделю после того, как главарь "ЛНР" Игорь Плотницкий объявил его организатором попытки переворота. Один из боевиков "ЛНР", называвший себя "главой парламента ЛНР", Алексей Карякин, утверждал, что у Цыпкалова были "переломаны ребра, многочисленные гематомы, одна рука была разбита, разможжена". Карякин полагает, что Цыпкалова запытали до смерти.

8. Арсений Павлов (Моторола), командир группировки "Спарта". Убит 16 октября 2016 года в Донецке.

Моторола погиб от взрыва устройства, сработавшего в лифте многоэтажного дома, в котором он проживал. Вместе с ним был убит его охранник. Павлов был одним из наиболее раскрученных в медиа командиров боевиков. Главарь "ДНР" Александр Захарченко сравнил его убийство с объявлением войны со стороны Украины. Похороны Павлова в Донецке превратились в массовое мероприятие. По делу об убийстве Мотролы "МГБ ДНР" задержало шестерых человек, якобы связанных с украинскими националистическими организациями.

9. Валерий Болотов, первый главарь группировки "ЛНР". Умер 27 января 2017 года в Москве.

Болотов скончался, по предварительным данным, от сердечного приступа. Руководитель сепаратистского информационного центра "Юго-восточный фронт" Константин Кнырик заявил, что Болотову "внезапно стало плохо", когда он находился в своей квартире в Москве. Валерия Болотова называли близким к экс-регионалу Александру Ефремову. Главарем группировки "ЛНР" он стал в апреле 2014 года, в самом начале сепаратистских выступлений на Донбассе. В августе того же года он заявил, что уходит в отставку из-за ранения. При этом в декабре прошлого года Болотов в интервью российскому агентству "Росбалт" заявил, что нынешний главарь "ЛНР" Игорь Плотницкий летом 2014 года саботировал его приказы, а батальон Плотницкого "Заря" в провокационных целях обстреливал Луганск.

10. Михаил Толстых (Гиви), главарь группировки "Сомали". Убит в Макеевке 8 февраля 2017 года.

Утром 8 февраля боевики сообщили, что Гиви погиб в Макеевке в результате взрыва в своем кабинете. "Минобороны ДНР" утверждает, что Толстых подорвали украинские спецслужбы. Михаил Толстых – гражданин Украины, родился в 1980 году в Иловайске Донецкой области. По словам Толстых, он служил в Вооруженных силах Украины, после армии работал грузчиком на канатном заводе. В 2014 году присоединился к пророссийским боевикам, возглавил группировку "Сомали". Участвовал в боях за донецкий аэропорт и Иловайск. В интернете были опубликованы видео, на которых зафиксированы издевательства Гиви над пленными украинскими солдатами. В январе 2017 года Толстых участвовал в боях в районе Авдеевки, где был ранен.

11. Владимир Макович, первый "спикер парламента ДНР". Умер 12 марта 2017 года в Донецке.

12 марта стало известно, что в Донецке в возрасте 54 лет умер один из организаторов "ДНР" Владимир Макович. В июле 2014 года он исполнял обязанности "главы Верховного совета ДНР", заменяя на этой должности Дениса Пушилина. 7 апреля 2014 года сепаратист впервые зачитал "декларацию о независимости ДНР". По предварительным данным, Макович умер из-за опухоли мозга.

12. Александр Захарченко, главарь группировки "ДНР". Убит 31 августа 2018 года в Донецке.

31 августа российские СМИ сообщили, что главарь "ДНР" Александр Захарченко получил смертельное ранение после взрыва в ресторане "Сепар" в центре Донецка. По подозрению в организации покушения боевики задержали "нескольких украинских диверсантов и связанных с ними лиц". Захарченко в мае 2014 года стал "военным комендантом Донецка", в августе того же года он сменил Александра Бородая на посту "председателя совета министров ДНР". После "выборов" 2 ноября 2014 года Захарченко стал "главой ДНР".

[Dosik]

Какой чудный список!Читаешь и душа радуется!!!...)))))

[vua72]

(2018-09-01 07:01)Dosik писал(а):  Какой чудный список!Читаешь и душа радуется!!!...)))))

коротковат он только, вот что разочаровывает

[Dosik]

Список длинный...))))Это только "сливки"....))))

[Перехожий]

(2018-09-01 12:33)vua72 писал(а):  

(2018-09-01 07:01)Dosik писал(а):  Какой чудный список!Читаешь и душа радуется!!!...)))))

коротковат он только, вот что разочаровывает

Ну, еще не вечер!
Очень надеюсь, что во главу этого "почетного" списка, станет ботоксный царек огромной недодержавы! И чем скорей, тем лучше для всех (ну, почти всех)...

Кстати, на некоторых ресурсах в сети, ходят слухи, что его подельник "Ташкент", сдох в больничке Донецка сегодня ночью, но сепары пока это держат в тайне! Так что, список может уже в ближайшие дни пополниться еще одним утильсырьем!

Названия для ресторана, придумано со смыслом "Сепар"
Интересно, есть ли в Донецке и Луганске заведения с названиями: "Вата" или "Колорад"??? По идее, вполне возможно, ведь был же "Сепар"!

[Dosik]

Кстати есть версия ,что покушение в первую очередь было на "Ташкента".Так как псевдореспублику фактически держал он.Захар просто как обезьяна с калашом.А все финансовые потоки и весь бизнес контролировался Ташкентом.И были разговоры ,что в ближайшее время Ташкент должен встать во главе этого анклава.

[zlex40]

К Руси Москва никакого отношения не имеет

Весь ужас классического подхода изучения истории состоит в том, что нельзя «оскорблять» заблуждения ученых прошлого. Нельзя оспаривать истины, ставшие по некой неписанной договоренности — незыблемыми. Нельзя оспаривать справедливость истин, даже если они и по сути и по содержанию — ложь!
Из-за этой «научной» догмы, буквально все «новые» научные работы пестрят огромными кусками плагиата, который при этом является необходимым условием допуска такой работы к защите. Звучит это безумно, но факт остается фактом — большинство научных работников сегодня просто тиражируют общепринятую ложь. Ложь, которая не опорочит имен их учителей, и учителей их учителей. А ведь никто не хочет признавать, что из страха быть высмеянным или даже изгнанным, он признавал ложь, прикрывал ложь, способствовал ее популяризации!

По этой и многим другим причинам мы сегодня сталкиваемся с огромными трудностями пытаясь вернуть украденное. Пытаясь вернуть отобранное Москвой у Украины имя — Русь! Пытаясь вернуть Руськую церковь — Руси Украине, и навсегда попрощаться с «братьями».

Большинство бороться за правду отказывается, и как в свое время Грушевский пишут под диктовку Кремля, удобную ей историю. Историю, которую мы сегодня не смеем оспаривать. Или все таки посмеем?
Посмеем! И покажем, что даже один человек способен найти и показать как подделывалась история. Как многие столетия насаждалась ложь. Покажем, что найти иголку в сене можно. Главное знать, что она там есть!

Миф 1: Начало государственности России

Википедия указывает на то, что Москва считает началом своей государственности год в котором финно-угорские и славянские племена населявшие Новгород призвали на княжение варяжского князя Рюрика. При этом, обосновывают они данную идею о начале наличием записи в первоисточнике, который по мнению исследователей был создан в середине XVI века, и это первое популярное заблуждение, ставшее доказательством.

Вторая проблема данной версии состоит в том, что в середине IX века не было Новгорода.

Третья, в том, что о варяге Рюрике сами варяги ничего не знают.

Но все как бы ничего, если не ответить себе на 2 вопроса:
Почему Москве так важен Новгород?Почему выбран именно 862 год?
Новгород, несмотря на то, что был завоеван Москвой только в конце XV века, считается неотъемлемой частью России, а следовательно Москве проще дальше строить легенду о своей древности, ибо якобы Новгород — исконно московская вотчина.

С Киевом ситуация неудобная.
Во-первых, он без малого 300 лет мешал Москве наделить себя именем митрополии.

Во-вторых. Киев был и остается столицей Руси Украины.

С годом ситуация еще веселее!

Руськая епархия
В 862 году моравский князь Ростислав отказался от латинской версии христианства в пользу греческой, при условии, что Константинополь признает возможность общения с Богом на нетрадиционном на то время славянском языке. То есть, получается, Россия признает годом начала своей государственности — год в котором Великая Моравия получила право на государственный язык, и соответственно язык религии!

Язык = Государство!
Тут надо отметить, что Рим такую возможность категорически отверг. Но почему же Константинополь был более лоялен? Проблема была в том, что Фотий собственно положил начало борьбе за сердца и души славян, его действия привели к первому большому разрыву между Римом и Константинополем, к событию, более известному как «Фотиева схизма».

Миф 2: Крещение Руси

Согласно общепринятой московской мифологии Русь крестили в 988 году. Этот праздник на России всегда отмечают с таким размахом, как будто бы он имеет какое-то отношение к Москве.

Так вот это форменная чушь!

Константинопольский Патриарх Фотий, в 867 году, в окружном послании объявил, что «Русь… ныне сделались христианами, и приняли себе епископа»!

При этом, речь не шла ни о каком Новгороде ни о Киевской Руси. Русью Фотий называл то место, где княжили Аскольд и Дир, задолго до того, как в 862 году «появилась Россия».

Руськая (Киевская) митрополия впервые упоминается в 891 году 60-й в списке кафедр, подведомственных патриарху Константинопольскому.

61-й упоминают Руськую (Киевскую) епархию в уставе императора Льва, правившего во Втором Риме в 886-912 годах.

В 959 году, будущий император Священной Римской Империи Оттон I, а на тот момент король Германии, удовлетворив прошение руськой княжны Ольги, отправил, не в Новгород, ни в Полоцк и не в Москву, а именно в Киев епископа Либуция! В начале 961 года епископ Либуций умер, и на смену ему прибыл новый руський (ругийский) епископ Адальберт, который впоследствии стал первым архиепископом Магдебурга.

То есть, в 988 году в Киеве уже было как минимум две кафедры!

Что еще интересно, первые митрополиты из Константинополя прибыли в Киев только в 1037 году.

Касательно того, кто и как крестил Владимира. То тут еще масса нелепиц, мифов и небылиц, разобрать которые можно весьма легко.

На тот момент не было никакого разделения веры не было! Не было ни церкви Востока, ни Запада! Была единая христианская церковь.

Но! Киевского князя Владимира принять христианство соблазнил именно Константинополь! Владимир в очередной раз громил Византию, которая была ослаблена войной с болгарами, и последующим мятежом военачальника Варды Фоки. Византийскому императору Василию II крайне необходим был не просто мир с Русью, ему просто жизненно необходима была военная помощь! Как поступали византийцы в последствии с царями Орды, так поступили они и с Владимиром, соблазнив его возможностью стать равным им. Стать императором, через брак с сестрой императора Анной.

Вот только так как брачная церемония проходила в церкви, как вы понимаете Владимиру пришлось принять все условия христианского обряда.

Ответ на вопрос, кто именно крестил Владимира дает название первого заложенного по данному случая храма: Десятинная церковь. Обычай церковной десятины был свойствен католической церкви, и никогда византийской. Данную версию подтверждает тот факт, что в 1037 году, прибывшие из Константинополя священники, освятили Десятинную повторно.

И еще:

Изображение на фреске: «Святые Кирилл и Мефодий вносят мощи святого Климента в Рим»

Руськая епархия
А вот отрывок из «Слова на обновление Десятинной церкви» (XI веке):

Цитата:Церковное солнце, своего угодника, а нашего заступника, святого, достойного этого имени, священномученика Климента от Рима в Херсонес, а от Херсонеса в нашу Руськую страну привел Христос Бог наш, преизобильной милостью Своею для спасения нас, верующих

Миф 3: Киевская Русь

Конечно этот миф требует отдельного расследования, но давайте я постараюсь сделать это максимально лаконично.

Киев и Русь по сути есть синонимы. То бишь, топоним Русь имел конкретную привязку к местности, и ни Чернигов, ни Смоленск, ни Новгород Русью не были!

Несколько примеров:

В 1174 год Суздальский князь Андрей Боголюбский, отвечая на обращение князей Ростиславовичей, говорит:

Цитата:«Подождите немного, я послал к братьям своим в Русь. Как мне весть будет от них, тогда и дам ответ»

Позже, после смерти Андрея Боголюбского, придворный человек Кузьмин говорит:

Цитата:Уже тебя, хозяин, пахолки твои не признают. Не так, как когда-то, когда купец приходил из Цесарограда, и из других краев, и из Руськой земли

А бояре из Владимира-на-Клязьме вторят ему:

Цитата:Князь наш убит, а детей у него нет, сынок его в Новгороде, а брат его на Руси

В 1415 году Витовт, Большой князь Литовский, увидев, что митрополиты, придя из Москвы в Киев, забирают из Святой Софии все, что красиво и в Московскую землю относят , чтобы не преуменьшалось богатство в земле Руськой , приказал выбрать своего митрополита.

То есть, Киевская Русь — это масло-масляное. Русь и Руськая земля — это Киев.

Термин Киевская Русь придумал российский историк Соловьев и использовал его в своей 29-томной «Истории России с древнейших времен», изданной в 1851 году, как раз в тот момент, когда идею Третьего Рима начали камуфлировать под идею Святой Руси. Столь популярную тогда среди славянофилов и панславистов и других адептов Третьего Рима. Там же у Соловьева вы найдете Суздальскую Русь, Черниговскую и Ростовскую. Что как вы понимаете есть очередная чушь.

Что еще интересно!

Названия «Великая Русь» и «Малая Русь» придумали не в Москве. В 1361 грду константинопольский патриарх учредил две митрополии:

Цитата:Микра Русия» (Малая Русь) с центром в Новгородке и Галиче»Мегале Русия

(Великая Русь) с центром в Киеве!

4. Преемственность Руси

В 860 году Русь, под предводительством киевских князей Аскольда и Дира пошла на Царьград. Русь не потерпела поражение под Царьградом из-за разразившейся бури, а даже наоборот, как свидетельствует сам Фотий, и многие другие греческие и западноевропейские источники, вернулась домой с триумфом! С триумфом и новой религией!

Самое важное: все это происходило ДО мифического призвания варягов править на Руси, которая почему-то, по московской версии — Новгород!

Получается, что Киев уже назывался Русью до призвания варягов!

Москва все время пыталась объяснить почему Киев переехал в Москву. Для этого не только тиражировались Руси и придумали миф о Новгороде, но и написали целый ряд теорий миграции Руси!

В частности, московский баснописец Погодин изобрел миф, согласно которому, после нападения монголо-татар руськое население Киева и всего поднепровья бежало в Москву! В город основанный булгарином Кучкой и названый так, ибо многия мечети там стояли!

Погодин считал, что современное население Руси Украины — украинцы, спустились с гор Карпат и заняли освобожденные беглыми руськими территории! И раз так, то Москва обязана была себе «вернуть» Киев.

Что примечательно, на деньги царя Погодин организовал во Львове, в 1838-1840 годах кружок мосвофилов. В «Погодинской колонии» активно обсуждались идеи присоединения Галицкой Руси к Российской Империи, подымались вопросы этнического и языкового единства Галиции и Москвы, но без Украины!

Перу Погодина, кстати, принадлежит обоснование российской государственной шовинистической теории «Официальной народности», которую вкратце можно отобразить словами: «Православие. Самодержавие. Народность».

Заметьте: Это расшифровка цветов российского имперского флага: «Белый. Желтый. Черный»!

А также, обратите внимание, не народ, не нация, а народность! Как бы намек на неоднородность массы рабов Третьего Рима и на неограниченные возможности такого решения — добавлять в рабы новые народы и нации!

Если не перечислять сколько раз и где упоминали себя властителями Руси — Киева, литовские и польские князья да короли и остановится только на вопросе, когда Москва стала Русью, то первым, якобы законным, всея Руси царем себя назвал себя Иван Грозный.

Почему он так себя назвал? Читаем дальше:

5. Руський — не житель Руси и не ее раб!

Удивительно как, в договоре Олега с греками 911 года нет никаких «русских», но есть русины. Во всех документах ВКЛ — русины. Путешественник Афанасий Никитин — русин! Богдан Хмельницкий — русин! Ян Щасний Гербурт — русин!

И это правильно, ибо житель Руси — русин. А верующий Руськой церкви — руський, на московский манер «русский».

Руськими были не только язык, но и вера и Правда! Русь — Киев, стали новым славянским Иерусалимом, за обладание которым Москва не одно столетие билась с ВКЛ!

Руськими были жители Руси, Польши, Новгорода, Литвы, Москвы, но не потому что они жили в Киева, а потому, что руськими они были по вере! Руськой вере!

Вот отрывок донесения фельдмаршала Бориса Шереметева, посланного Петру летом 1703 года:

Цитата:Ручськие мужики к нам неприятны, многое число беглых из Новгорода, и с Валдая, и ото Пскова, и добрее они к шведам, нежели к нам!

Московский военачальник, будущей Православной Империи называет оказывающих им сопротивление не чухной, а по вере — руськими! И это XVIII век!

Термин «русский» был придуман Москвой как раз для названия «народности» — некой безликой, безнациональной общности отвергшей свои корни ради возвышения Третьего Рима — якобы Святой, якобы Руси!

6. Законен ли Московский и всея Руси патриархат?

В 1439 году, московский князь Василий Темный, отверг положения Ферраро-флорентийской Унии, объединившей церкви Запада и Востока, изгнал законного митрополита Исидора, и дождавшись смерти константинопольского императора, сам назначил митрополитом местного епископа Иону.В 1461 году, никем не признанная, по сути, мракобесная церковь Москвы провозгласила Московскую Митрополию, сама выбрала себе Митрополитом Иону, и она же по произвольному решению самоизбранного митрополита стала называться Руськой Митрополией. По какой причине? По причине названия веры — Руськой веры!В 1589 году, шантажом и прямой угрозой жизни Патриарха Константинопольского Иеремии, Борис Годунов вынудил того признать законность московской митрополии.В 1686 году шантажом и взятками подчинила себе Киевскую митрополию.

4 эпизода одного преступления. 4 эпизода, которые требуют правосудия. 4 эпизода, которые отвергают любые претензии Москвы на право руководить церковью Руси Украины.

Подводя итоги

Собственно зачем и почему весь этот текст? Да по все тому же поводу. По поводу обретения свободы от Москвы.

Сегодня, когда поднимается вопрос, о провозглашении независимости Украинской Церкви, крайне важно понимать, что мы не только вправе быть автокефальными, но и в обладаем полным правом на название Руси, к которому Москва ни исторически, ни политически отношения не имеет!

Киевская Руськая кафедра существует как минимум с 867 года, и требовать признать главенство Москвы над Киевом, все равно, что признать аналогичные права Москвы над Римом или Константинополем (за который она борется с момента своего погружения в болото идеологии Третьего Рима).

Олег Чеславский, журналист

[hazarec]

Нехай тут полежить.

Ликбез для крикунов: Раша вляпалась в Керченском проливе по самые помидоры.

П’ять копійок: Я буквально вчера подумал: с чего это, "вдруг", три дня назад Британия заявила об отправке в Украину корабля ВМС и своих военных против русских агрессоров? А перед этим наши нашлепали по губам мокшанским дуболомам в Азове так, что вата в сети верещала до иступления. Значит, подумалось, пацаки обязательно воспользуются моментом, когда наших будет мало и спровоцируют бой. И сегодня наживку они таки проглотили. Да так, что крючки впились в разные органы намертво.

А перед этим, ровно месяц назад, Европарламент принял жесткую резолюцию об агрессии РФ в Азовском море, фактически поставив вопрос о санкциях в автоматичный режим: будет эскалация со стороны рашки - получите ответку по самые помидоры.

Создается впечатление, что кое-кто (то ли другая башня кремля, олигархи антипутинцы, то ли махровый русофоб или элементарная русская тупость) подставляют Кремль с новой силой. И на этот раз вышло очень серьезно. И цены на нефтюшку ползут вниз. Ждем и курим на бережку.

Почему наши отдали приказ на поход через Керченский пролив?

Немного вопросов для горячих головах обвиняющих командование в сливе, тупости и долбоебизме. Включите свои мозги, притушив эмоции.

Для тех, кто спрашивает почему наши моряки героически не умерли. Ребят, вы реально считаете, что этот поход был построен на том, что два МБАКА и буксир разнесут из бортового вооружения весь оккупационный флот? Вы реально считаете, что мы сдерживаем оккупантов исключительно силой оружия? Или вы реально считаете, что на пятый год войны, наши не умеют думать, планировать и обосновывать, а также согласовывать с союзниками действия такого масштаба?

Еще раз - ВС РФ напали в украинских территориальных водах на украинские корабли. Не гибридно. Неихтамнет - а официально. Под своим флагом, со своими распознавательными знаками. На глазах у воздушных разведчиков НАТО и США. С задокументированным видео, радио перехватом.

За гибридное нападение они получили пакеты тяжелейших санкций. Теперь думайте, что получат в этот раз. И какие аргументы против могут предоставить оккупанты и их союзники в ЕС и США. И понимали ли экипажи ВМСУ на что шли. И какие приказы они получили именно на такой случай. Уже мне кажется - точно не героически и бессмысленно сдохнуть.



Почему МБАКИ которых и так немного? Почему не какие нибудь старые корабли типа только буксиров? Давайте подумаем: Потому что именно катера их сильно опустили в прошлый раз. Потому что именно в катерах с нормальной бронекапсулой у наших были максимальные шансы выжить при обстреле с пограничных судов оккупантов. Потому что именно катера дают максимальную возможность фиксации всего в подробностях до последнего момента. И это только первые ответы, которые сразу приходят в голову если подумать холодной головой.

Эмоции - нужны, но не чрезмерном количестве.

Что конкретно вам делать? Держать голову холодной и чистить пулемет, образно говоря. Хорошо делать свою работу -и не мешать хорошо делать свою работу другим.

Глубоко вдохнули и выдохнули... Что мы имеем на эту минуту?



1. Россия нарушила международное морское право, взяв на таран рейдовый буксир под флагом ВМС Украины. (Подтверждено).
2. Россия нарушила международное морское право не пропустив группу украинских военных кораблей через Керченский пролив. (Подтверждено).
3. Россия нарушила (длинный список) атаковав три украинских корабля на выходе из Керченского пролива. Два человека ранены. Катер «Бердянск» повреждён. (Подтверждено).
4. Прошёл захват двух катеров и одного буксира идущих под флагом ВМС Украины (Подтверждено).

Мы все прекрасно знаем, что делать. Главное, что живы все наши парни. Это ГЛАВНОЕ! (Железо второстепенное). Так же, все прекрасно знаем, что делать, если военкоматы снова распахнут двери. Мы четверть миллионная армия ветеранов с боевым опытом, а не куча перепуганных мужиков, как было в 2014.

Не нужно орать срывая голос, «А где Президент, Министр обороны, НГШ и так далее?!» Уж точно не блокируют таможни на западе Украины.

Сохраняем спокойствие. Проверяем рюкзаки. И ждём понедельника... Не хочу гадать на кофейной гуще, но завтрашний день в Кремле будет самым грустным за всю современную историю этой недоимперии.

Слава Украине!

Бой у Керченского пролива - тактический итог

После боя наших двух катеров и одного буксира ВМСУ с более чем 10 оккупационными кораблями РФ, при поддержке вражеской авиации, ситуация следующая:

МБАК Бердянск буксируется врагом, наши живы в бронекапсуле катера. Бусксир ЯНиКапу буксируется врагом. МБАК Никополь заблокирован, командование отдало приказ следовать за буксируемыми кораблями. "Никополь" идут в плотном окружении врагом. 6 наших моряков ранены.

Видео захвата

ПРО АЗОВ.

Пробігся по американським каналам. Двічі натрапив на відео тарану українських катерів російськими бандитами. І щось про те, що Трамп звинувачував Обаму у здачі Криму - мовляв, може покажеш наразі, які в тебе яйця? Знають, освітлюють...
Потім переключився на наше ТВ. Або зрада (Порошенко підставив моряків, от Зеленський з Воною все з Московією "порєшают"), або розважальні шоу.
Медійники, ви подуріли? Пам`ятаю, коли була Тузла, навколо проблеми згуртувались навіть хронічні пофігісти, ТВ освітлювало події у режимі on-line, а бажання приєднатись до НАТО тоді вперше стрибнуло в українському соціумі вище 50% (потім, правда, знов відкотилось назад).

Нарізі знов потрібне єднання. Чи може поставимо всі кораблі на якор та будемо й надалі всього боятись й ходити на цирлах перед запорєбріковою сволотою?

Ситуцію з Азовом не можна було весь час тримати у підвішеному стані. Треба було щось вирішувати для того, щоб склався алгоритм подальших дій.

Це була не підстава наших військових моряків, як нам вже верещать московіти та зрадобенеді. Це була спланована розвідка боєм. Свідома провокація, яка б спрацювала у БУДЬ-ЯКОМУ випадку - цугцванг. І такий розвиток подій передбачався. На війні як на війні.

Що далі - суб`єктивно.
* Оголошення тимчасового військового стану.
* Скликання позачергового засідання РБ ООН.
* Пряме звернення до США з проханням посилити присутність у Чорному морі та прискорити надання нам більш сучасної зброї - від MIM-104 Patriot до нової партії військових катерів.
* Вимога призупинення права проходу піратських суден Ерефії через Босфор. Там все дуже регламентовано, але, як кажуть британці, якщо правила не дозволяють виграти джентельменам, джентельмени міняють ці правила.
* Санкції, санкції, санкції... Банки, газогони etc.
Іншими словами, використати принцип джиу-джицу - спровокувати, а потім лють та силу більш сильного ворога спрямувати на свою користь. Можливо, ми втратимо катери. Але з часом від сьогодняшніх подій ми отримаємо у стратегічному плані набагато більше.

Заспокойтесь. Широкомасштабної війни не буде - у Москві ідіоти, а не самовбивці. Головне, щоб хлопці були живі. Переможемо.

https://oleg-leusenko.livejournal.com/10...j7dWxChF-k
Також почитайте про події у вересні.

[Перехожий]

Как начинаются гибридные войны

Юрий Христензен: Сейчас все зависит от военной и дипломатической реакции Украины

update: 26-11-2018 (09:25)

Сначала надкусывается маленький кусок. Например, пограничные катера ФСБ РФ необоснованно осуществляют проверки судов третьих стран, следующих в украинские порты на Азове. Исследуется реакция жертвы агрессии и внешних игроков. Затем надкусывается кусок побольше. Например, торговые суда, следующие в украинские порты, без объяснения причин задерживаются на проходе через Керченский пролив.

После реакции украинского МИД и выражения озабоченности западных партнеров цель первых двух этапов достигнута. В общественном мнении укореняется парадигма "Украина и Россия что-то там снова не поделили". После этого начинается локализованная во времени и пространстве открытая агрессия. Снова проверяется реакция Украины и третьих стран, исследуется социология и запускается следующий этап.

Цель четвертого этапа - ввести в информационную повестку идею о том, что две страны не просто "что-то не поделили", а уже "стреляют друг в друга". Пропагандистская машина разогревает эту повестку и дополняет ее видами вооружений, которые будут активно использоваться в предстоящем конфликте. В данном случае мы услышали о боевых катерах, вертолетах и штурмовой авиации. Так же нам рассказали о "массированных обстрелах жилых кварталов Донецка".

Ровно это начнется через некоторое время, после изучения новой реакции Украины, ее западных союзников и получения результатов социологии в Украине и внутри России. Или не начнется, в зависимости от этих результатов. Закончится это блокадой украинских портов на Азове и Черном море, которую Кремль попытается разменять на деблокирование Крыма. В худшем случае это может продолжиться созданием транспортных коридоров в Крым и, возможно, в Приднестровье.

Сейчас все зависит от военной и в меньшей степени от дипломатической реакции Украины. На глубокую озабоченность Запада Кремлю плевать. Москве нужно решать множество накопившихся проблем, которые одним махом можно разрубить новой, теперь уже открытой войной с Украиной. Крым нежизнеспособен без днепровской воды, Керченский мост плывет на водонасыщенных грунтах, внутри страны грозит обрушение финансовых пирамид. Требуется очередная маленькая победоносная война.

Юрий Христензен, Facebook

Орфография и стилистика автора сохранены