Володимир Лозинський

[zlex40]

– Володимире Федоровичу, як основний гравець команди, яка виграла два поспіль чемпіонати СССР у 1980-1981-му, ви мали претендувати на поїздку на чемпіонат світу в Іспанії. Однак у заявці вас не було.
– Випадок трагікомічний. Через нього навіть розійшовся з першою дружиною. В середині листопада 1981-го мали грати відбірний матч проти Вельсу в Тбілісі. До того встиг відіграти у трьох зустрічах – проти румунів і двічі турків. Вважався основним правим оборонцем. Відіграли заключний матч чемпіонату проти Спартака у Москві, повернулися до Києва. Того дня нам повідомили, що на завтра на восьму ранку збірники вилітають в Тбілісі. На тому й розійшлися.

Точніше, після матчів мали звичку збиратися в своєму звичному місці – навпроти лазні на Урицького. Там Толик Дем’яненко жив. Тихе містечко – розмовляли, обговорювали гру, випивали по 50 грамів. Тоді ще й відео з’явилося. Заговорилися, засиділися допізна. Приїхав додому дуже пізно, якщо не сказати на ранок. Дружині це не сподобалося. Вона образилася, вранці пішла на роботу, а мене не розбудила. Я будильника теж не наставив. Прокинувся з переляку, немов обухом по голові отримав – восьма ранку! Виходжу на балкон – місто вкрите туманом. Мчу в аеропорт. Там кажуть, що літак щойно полетів. Рейс затримували до останнього, але Лобан пілотів додавив: "Треба летіти". "Гришо, зроби щось" – звертаюся до адміністратора Динамо Григорія Спектора. Розумію, що ситуація критична, бо в той час із Києва до Тбілісі літало по два рейси на тиждень. "Знаєш, що Лобан сказав? – розповідає Спектор. – "Нехай пішки йде".

Валерій Васильович бачив, у якому стані приїхали Дем’яненко, Безсонов і Андрюха Баль. Вони не спали всю ніч, приїхали з гулянки безпосередньо в аеропорт. Але приїхали, а я заспав. Одним словом, взяв мені Спектор квиток до Москви, а звідти через два дні мав добратися до Тбілісі. Але не допомогло. Тоді ж збірною керував тріумвірат – Бєсков, Ахалкаці та Лобановський. Головнішим все ж був Бєсков. Думаю, до мого приїзду Лобан встиг докласти Костянтину Івановичу, що сталося. "Володю, що ж ти так?" – питає Бєсков при зустрічі. "Костянтине Івановичу, хіба ви ніколи не просипали?" – питаю. Тренер наче й зрозумів, допустив до тренувань. Але на матч не виставив. Справа грав Тенґіз Сулаквелідзе, я залишився у резерві. Виграли 3:0, а через тиждень мали грати в Братиславі з Чехословаччиною. Там теж грав Сула. Цю гру чехам віддали, зіграли 1:1. То ж теж був соцтабір, таким командам мали допомагати.

Коли поверталися додому, Бєсков сказав, що тепер усі маємо готуватися до чемпіонату світу. Але в заявку включили не мене, а Серьогу Боровського з мінського Динамо. Формулювання було наступним: навіщо брати двох центральних оборонців, якщо Боровський може зіграти на обох флангах і в центрі? Хоча я ж розумію, якою була справжня причина. Після того постійно пригадував дружині. Як вона мене не розбудила. Власне, розійшовшись, ми залишилися в добрих стосунках. Але ота прикрість пам’ятається й досі.