Володимир Лозинський

[zlex40]

Пилипович, Царство йому Небесне, людиною був унікальною. Коли приїхав до Харкова з Динамо, відпочивав душею. Бо ж у Лобана як було? Не дай Боже засміятися, голосно заговорити. В автобусі перед матчем тиша стояла гробова. Валерій Васильович був страшенно забобонним. У день гри в нього все було розписано до дрібниць. Про жінок в автобусі не могло бути й мови. Коли він заходив, усі мусили знаходитися в салоні. "Поїхали" – піднявшись по сходах, командував Валерій Васильович.

У Лемехи ж усе було навпаки. В салоні лунала музика. Причому босяцькі пісні на кшталт "Бутылка вина, не болит голова". Коли Пилипович давав установку, я виходив під пахвами мокрий. Не від того, що хвилювався, а через те, що не міг втихомиритися, так реготав. Постійно любив зачепити мого теж, на жаль, покійного друга Серьогу Мотуза. "Мотуз, навіщо ти з того свого Дніпра приїхав?" Лемешко чіплявся навіть до Мотузових номерів. "Що то за ДН? Зміни вже нарешті!" "Ні, Пилиповичу, давайте для вас Ха-ха поставлю" – відповідав Сергій. Лемешко з Мотуза починав і ним закінчував. Серьога ж уже настільки до того звик, що засунув одного разу у вуха вату. Щоб не чути. Лемешко стоїть, розпинається, червоніє. А Мотуз не реагує ніяк. Зате коли Пилипович помітив, у чому річ, то кричав ще більше.

Принесли одного разу в роздягальню щорічного довідника-календаря. Ми знали, що в 50-ті Лемешко був дублером Олега Макарова. Але любив перед нами похизуватися: "Ось коли я в Динамо грав…" Розповідав всілякі бувальщини. То ми й з найшли у щорічнику статистику одного з сезонів: Макаров – 32 гри, Лемешко – 1. Ми ці показники підкреслили ручкою і чекаємо на установку. "Коли я грав…" – починає Пилипович. Ми ж у цей час немов випадково виймаємо довідника. Той помічає: "О, які книжки читаєте. Молодці!" Ми розгортаємо на потрібній сторінці. Лемеха починає лютувати. Поряд Євгеном Пилиповичем і його експромтами Хазанов відпочиває.

Не потрапив якось до складу. Запасні розминаються, а помічник Лемешка метушиться: "Кого міняти?" "Міняй, кого хочеш!" – несподівано випалив Пилипович. У нього в Харкові було одне головне завдання – не вилетіти. Футболісти почувалися з таким тренером дуже комфортно. Літали якось на спарені ігри в Москву. Виліт Металістові вже не загрожував, тож Євген Пилипович після прибуття каже: "Зустрічаємося в день гри на обіді у ресторані". Оскільки ж то був кінець сезону, гравці вже встигли отримати зарплату і преміальні. Було за що погуляти.

А ще Лемешко мав свої, специфічні методи виховання. Знав, що майже вся команда п’є. Але ніколи тих, хто з похмілля, не шкодував. Завжди виставляв нас. Кінець сезону-1986, наш останній домашній матч проти мінського Динамо. Погода бридка – холодно, поля немає, багнюка. Не граємо, а мучимося. Нарешті – перерва. На старому Металісті перші двері справа за тунелем, яким футболісти виходили з поля, вели в кабінет Пилиповича. Проходимо повз них, як Лемешко зупиняє: "Лозинський, Камарзаєв, Думанський, зайдіть". Заходимо, а на столі стоїть три 200-грамових "гранчаки" горілки. "Пийте" – каже. Як тренера не послухати? П’ємо. Після того виходимо на другий тайм і літаємо. Виграли 1:0, Ґурам Аджоєв переможний гол забив.