Маркевич і Дніпро. Назустріч один одному

[rokus]

Україна – це не Італія, і не Іспанія, де люди свідомо відмовляються від роботи через небажання зрадити ідеалам, здатися негідником в очах вболівальників, які раніше людину боготворили. В українському футболі працюють закони ринку і мораль та духовність на ті закони не впливають. Та й взагалі, чи варто в аспекті футболістів чи тренерів вживати таке поняття як "прихильність ідеалам"? Можна на питання дивитися з іншого ракурсу. Прихід Мирона Богдановича Маркевича на тренерський місток злісного ворога "Металіста" "Дніпра" - це не зрада харківських вболівальників, це спроба довести свою адекватність і професіоналізм фанатам дніпропетровським.



Можна хоча б на кілька років повернутись у минуле і згадати, скільки було скарг на те, що в Україні – великій футбольній державі – немає вітчизняних фахівців, які б могли гідно представляти своє ремесло. Тому для противників колабораціонізму нинішні події в світі українського футболу мають бути розрадою. Не так давно в нашій топ-четверці команд працював тільки один вітчизняний тренер, тепер навпаки – працює тільки один іноземець. І чи багато знайдуться тих, хто скаже, що нові протистояння Рахаєв – Ребров, Рахаєв – Маркевич, Ребров – Маркевич будуть нецікавими? А для родзинки – уже перевірена, багатообіцяюча дуель Маркевич – Луческу.

СПАДЩИНА РАМОСА

Не претендуємо на істину в останній інстанції, та все ж скажемо, що Хуанде Рамос за європейськими мірками цілком добротний, нормальний тренер, здатний тримати середняка на плаву, котрий втім розгубив свій авторитет через серію невдач в Англії, Іспанії та Росії. То в Україні, де методи тренерської роботи більшості сучасним спеціалістам відомі не з власної практики, а з записок видатних наставників радянської школи, європейський спосіб підготовки команди Хуанде Рамоса здавався чимось космічним. У Європі ж Хуанде Рамос – звичайний, робочий варіант, з трошечки підмоченою репутацією.

Але нам потрібно дивитись в першу чергу на себе. Дійсно, на фоні деяких українських команд, котрі у своїй грі акцент робили на фізичній підготовці, щоб максимально ефективно використовувати метод "бий-біжи", тотальний, низовий, швидкий футбол "Дніпра" здавався чимось новим, непізнаним. Втім, надто закоренілими були вітчизняні футбольні умови і навколофутбольні чинники, щоб європейськими методами їх можна було відразу розбити і видати результат. Гра "Дніпра" з кожним сезоном покращувалась і ставала приємнішою для ока, але не було результату, через що Рамос сприймався тільки як черговий гастарбайтер, а не як людина, яка прагне дійсно внести щось нове в український футбол. Для немалої кількості телеспеціалістів та цінителів футболу значно простіше в кінці сезону один раз подивитись на турніру таблицю, ніж протягом цілого чемпіонату розбиратись, аналізувати і порівнювати тонкості гри команди абсолютно чужої за ментальністю людини.



Навіть після того, як "Дніпро" вперше за часи виступів в чемпіонатах України пробився до Ліги чемпіонів, знаходились скептики, які критикували іспанця за відсутність в Дніпропетровську золотих нагород. То все одно, що від випускників початкової школи вимагати вивчення відразу університетської програми. Розвиток "Дніпра" при Хуанде Рамосі був планомірним і продовження тієї співпраці могло б дати ще чимало плодів. Однак іспанець пішов, залишивши після себе квитки на участь у найпрестижнішому клубному турнірі Європи, дружню команду, футболістів з вірою у власні сили, хоча й без психології переможців і нерозквітлий букет амбіцій вболівальників, котрим тепер подавай тільки чемпіонство.

ДИЛЕМА КОЛОМОЙСЬКОГО

Ігор Коломойський все правильно робив, пропонуючи іспанцю нову угоду. Краще ворог хорошого. Рішення зруйнувати те, що працює, заради якоїсь абстракції не може відповідати амбіціям нормального, розсудливого менеджера. Президент "Дніпра" усвідомлював, що погнатись за чимось кращим, ніж було у нього під рукою – значить, зруйнувати те хороше, що вибудував Хуанде Рамос. Однак сам іспанець не забажав бути частиною цієї нібито ідилії.

Про мотиви такого рішення Містера можна тільки здогадуватись. Неспокійна політично-соціальна обстановка в країні – важливий фактор, але навряд чи визначальний. Куди логічнішим було би рішення Рамоса піти, наприклад, на початку весняної частини турніру, коли в країні дійсно робився безлад, а "Дніпро" ще не був у Лізі чемпіонів. А зараз, коли вирішено питання з президентськими виборами, на які український народ покладає надії щодо врегулювання конфлікту, коли за спиною гарант в особі власника клубу, який поліз на рожен заради стабілізації ситуації, а під рукою підопічні-легіонери, які висловили своє бажання і далі перебувати в Україні, формулювання "через нестабільну ситуацію в країні" виглядає наче спосіб відведення очей. Хуанде Рамосу, цілком імовірно, просто набридло бути "сектантом". У футбольному світі України, звичним середовищем якого є бруд, як би то грубо не звучало, ті, хто тягнуться до сонця, виглядають іновірцями, нечистими. І навіть перспектива Ліги чемпіонів не згладила ситуації. А, можливо, звичайно, все набагато банальніше. Можливо, просто іспанець отримав кращу пропозицію з фінансової точки зору.



Як би там не було, Ігор Коломойський мав, фактично, в пожежному режимі шукати для свого дітища гідного тренера, продовжувача справи Хуанде Рамоса. Літня перерва, як відомо, у нас коротка, а коли команді доведеться стартувати в третьому кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів – то взагалі. Трішки перевести подих і рухатись далі… Можливо, без умови часового цейтноту дніпропетровські фанати й могли б сподіватись на прихід умовного Мурата Якіна, Рене Жирара чи Роберто Ді Матео. Але з іноземцями довелося б вести довгі, клопітливі переговори, на що просто не було часу.

Російські спеціалісти, напевно, президентом "Дніпра" і не розглядались. По-перше, не та зараз ситуація і не той час, щоб виходити на контакти з громадянами Російської Федерації, по-друге, всі російські тренери, які за своїми можливостями і потенціалом переважають тренерів українських, зайняті. Тому тільки вітчизняний спеціаліст…

Варіант із кандидатурами Дмитра Михайленка і Юрія Вернидуба виглядав якось не дуже серйозно. З таким самим успіхом вже можна було б спробувати домовитись з кимось із іспанських помічників Рамоса, запропонувавши йому самостійну роботу, ніж довіряти основну команду тренеру молодіжного колективу. У Юрія Вернидуба, в свою чергу, ще багато роботи у "Зорі". Йому ще багато потрібно вчитись саме у Луганську.

Тому обирати прийшлося з Романа Григорчука та Мирона Маркевича. І майже в усіх аспектах кандидатура екс-наставника "Металіста" підходила краще. По-перше, безробітній, а значить - більш доступний, по-друге, з досвідом роботи в українському гранді, по-третє, з задатками, котрі відразу можуть допомогти стати у команді авторитетом. Запрошувати Романа Григорчука для гри у Лізі чемпіонів і боротьби за золото Прем’єр - ліги, при всій повазі до цього спеціаліста, - рішення лотерейне. Він навіть не "свій", як Сергій Ребров у "Динамо", а Ігор Рахаєв – у "Металісті"; він без нахабності, яка, без сумніву, мусить бути у головного тренера великих команд; він з прагненням дорости до шансу природнім шляхом, а не отримати його штучно, користуючись напрацюваннями попередника. Тому тільки Мирон Маркевич. Хоча, звісно, то кандидатура, яка теж не може бути панацеєю. Але чи є, взагалі, така?!



ПЕРСПЕКТИВИ ДНІПРА

У Мирона Маркевича як головного тренера "Дніпра" є один великий плюс, який може перекрити кілька маленьких мінусів – то факт бронзового застою у Харкові. То не іноземець з іменем, який в разі невдачі заявив би, що погана вся Україна, а не його методи роботи, так як в Європі вони давали плоди. Запрошення Мирона Маркевича зводить до нуля ризик Ігоря Коломойського отримати спеціаліста, який відносився б до своєї роботи як до перехідного етапу і який би вважав, що провал перехідного етапу – то не катастрофа. Відсутність результату у "Дніпрі" поставить на Маркевичі хрест як на амбітному тренерові, чого, звісно, Мирон Богданович всіма силами буде намагатись не допустити. То також і не необстріляний спеціаліст (а-ля Славен Біліч), який би, крім бажання виділитись своїм "Я", не мав би нічого. Мирон Маркевич – тренер з незадоволеними амбіціями, з багажем знань, які саме і потрібні "Дніпру" як команді. Що зміниться в завданнях Маркевича, над якими він роками працював у "Металісті"? Та ж таки боротьба за вершину з "Шахтарем", "Динамо" і ще однією командою, та ж таки спроба гучно про себе заявити на рівні Ліги чемпіонів. По суті, та сама ідея, виношувана роками, тільки в іншому футбольному місті.

В той же час, будуть для Маркевича і нові виклики. В Дніпропетровську Хуанде Рамос хоч і не балував фанатів довірою до молоді, але про цей напрямок тут пам’ятають і ставляться до нього шанобливіше, ніж у Харкові. Навряд чи Мирону Маркевичу так просто вдасться замінити того ж Руслана Ротаня, котрий з кожним роком не молодшає, чи Євгена Коноплянку, котрий напевне збирається закордон, партією перспективних латиноамериканських новачків. У Дніпропетровську чекатимуть нових Коноплянок, чекатимуть, що розкриються Варцаба, Блізніченко, Бабенко, Войцеховський, Сваток та ніші юнаки. Ігор Коломойський навряд чи погодиться перетворити свою команду на колектив легіонерів, який ледь-ледь вписуватиметься в ліміт.



Тобто, Мирон Маркевич, можна припустити, запрошувався під модель, а не модель буде змінюватись під Мирона Богдановича. Потрібно буде знаходити місце і Кулакову, і Політилу, і Кравченку, і молодь підпускати, але, при тому, час від часу клопотати перед власником і щодо трансферів. Перед Мироном Маркевичем постане проблема пошуку балансу: як не перетворити найбільш українізовану з четвірки грандів команду на збір легіонерів, але, при тому, мати під рукою якісних футболістів, в тому числі і закордонних, з якими можна буде вирішувати завдання.

Хуанде Рамосу в тому пошуку вдалось вийти на вірний слід, але не вдалось прийти до кінцевої мети. Однак Маркевичу буде простіше, ніж іспанцю. З Ігорем Коломойським можна буде спілкуватись напряму, а не через посередника Стеценка, трансферів можна буде вимагати трохи нахабніше, ніж це міг робити Рамос, адже Маркевича, за логікою, не мали б звинуватити у відірваності від реальності і в бажанні розбазарити гроші власника. Одним словом, для обох сторін то угода, яка вимагає зваженого, розсудливого підходу.

ВИБІР МАРКЕВИЧА

Ніяких підстав не приймати запрошення "Дніпра" у Мирона Маркевича не було, якщо, звісно, паралельно йому не пропонували очолити умовні "Мілан" чи "Ліон". Працювати з одним із грандів вітчизняного футболу, все ж, напевно, привабливіше як з фінансової, так і зі спортивної точки зору, ніж із аутсайдером, наприклад, іспанської чи італійської ліг. За інформацією різних джерел у Маркевича дійсно були пропозиції із-за кордону, але жодна з них не зрівнялась з пропозицією Ігоря Коломойського. А те, що Мирон Богданович нібито зрадив ідеали, після Харкова пішовши працювати до Дніпропетровська… Так для більшості вболівальників "Металіста" Маркевич іудою став не тепер, а ще взимку, коли залишив їхню улюблену команду, фактично, напризволяще. Тому втрачати було нічого.



А в тому, що дніпропетровські вболівальники боялись приходу Маркевича, вважаючи його людиною не надійною (свій вплив мають факти залишання Мироном Богдановичем збірної України і "Металіста" у несподівані моменти), винні… самі дніпропетровські вболівальники. Люди щасливі настільки, наскільки адекватно здатні оцінювати те, що у них є і наскільки убезпечують себе від захмарних очікувань і сподівань. В нашому світі ідеалістами бути дуже важко. Де знайти тренера, котрий би був відданий клубним кольорам і сильний за професійними якостями? Чи той таки Хуанде Рамос не "зрадив" команду (якщо висловлюватись тими ж словами, які лунали і на адресу Маркевича), залишивши її перед історичним стартом у Лізі чемпіонів? Або навпаки, раді були кияни крайній прив’язаності Олега Блохіна до "Динамо"? Прихід Мирона Маркевича потрібно сприймати просто як новий етап у розвитку клубу; етап, в якого є початок, і в якого обов’язково буде кінець.

Здесь