Создать ответ 
 
Рейтинг темы:
  • Голосов: 0 - Средняя оценка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Інтерв’ю „Футбол 24“ із культовим українським письменником, який ностальгує за „Металістом“
Автор Сообщение
zlex40 Не на форуме
Ветеран форума
*******

Сообщений: 5003
У нас с: 2012 May
Рейтинг: 1902
Сообщение: #1
Інтерв’ю „Футбол 24“ із культовим українським письменником, який ностальгує за „Металістом“
[Изображение: 364146.jpg?201704080728]
Сергій Жадан / Фото „Нового времени“
Інтерв’ю „Футбол 24“ із культовим українським письменником, який ностальгує за „Металістом“, захоплюється патріотизмом ультрас і вірить у нашу перемогу над окупантом.

Любить футбол. Грає у футбол. Пише про футбол. Рано чи пізно інтерв’ю із Сергієм Жаданом таки мало з’явитися на цьому сайті. "Про що будемо розмовляти?" – дещо іронічно відреагував письменник на мій перший дзвінок. Ну звісно, що про футбол!
„Довоєнний Донецьк співав українські повстанські пісні“
– Сергію Вікторовичу, коли ви крайнього разу писали про футбол?
– Чесно кажучи, не знаю, не пам’ятаю. Давненько це було. Останнім часом трішки не до футболу. (Після паузи) Згадав! Минулого року я писав для німців. Вони просили згадати Євро-2012. Коли Україна готувалася приймати чемпіонат Європи, існував величезний інтерес до нашої країни з боку Європи. Тож я, відгукуючись на прохання, писав дуже часто. Ми навіть готували антологію „Письменники про футбол“.

– А ще ж була книга „Тотальний футбол“...
– Її ми робили в Німеччині, видали у Франції, Польщі та Україні. Для цієї книги я писав текст про Донецьк. Власне, їздив туди і знайомився з ультрас „Шахтаря“. Це був 2011-й рік. Боюсь помилитися, але, мабуть, я перший, хто писав про донецьких ультрас. Досі з великим теплом і симпатією згадую цих людей, усе середовище і довоєнний Донецьк, який на стадіонах співав українські повстанські пісні.

– Отож, ви писали про Євро-2012. Яким вам запам’ятався той футбольний фестиваль?
– Мені це пригадується, як щось страшенно симпатичне. Адже тоді суспільство об’єдналося навколо збірної та ідеї презентування країни. І все це не було пов’язане із владою. Тому що, зрозуміло, з одного боку була популістська влада Януковича, яка на цьому намагалася заробити очки для свого іміджу, а з іншого боку існувала підтримка українцями своєї збірної і країни – з метою показати Україну світлою, позитивною, яка розвивається та має велику кількість хороших людей.
[Изображение: 364121_702925.jpg?201702230305]
– Мирон Маркевич якось сказав: „Красивий та успішний футбол є таким же мистецтвом, як і якісна література“. Чи погоджуєтеся з відомим тренером?
– Безперечно, Мирон Богданович – людина розумна, мудра, і знає, про що каже. Він, наскільки я знаю, книги читає. Коли ми робили свою антологію, він нам написав анотацію. Звернулися з проханням у прес-службу „Металіста“ і вони пішли назустріч.

– Чи є серед ваших читачів люди футболу, про яких знаєте достеменно?
– Не знаю. Хоча свого часу доводилося перетинатись. До війни у нас існувала літературна збірна України, з якою я одного разу грав на базі „Динамо“ у Кончі-Заспі проти команди зірок шоу-бізнесу ФК „Маестро“. Їх тоді тренував Віктор Леоненко. Це скоріше якісь випадкові зустрічі і перетини, тому що наші сфери трішки різні.

– І все ж, з ким із футбольної сфери вам було б цікаво зустрітися і поспілкуватись у неформальній атмосфері – про літературу, життя, на будь-які інші теми?
– Це СаШо. Я нещодавно бачив інтерв’ю, яке у нього брала Анна Санден, і пересвідчився, що це справді цікава людина. Людина, яка має своє бачення світу, свої принципи і переконання. Людина-інтелектуал. Багато від кого чув, що це не просто футболіст. Мені було приємно в цьому переконатися.
„Металіст“ для Харкова – народна команда
– Серед уламків українського футболу вас ще здатне щось надихнути на творчість?
– Мене здатні надихнути вболівальники, які виявилися активними громадянами і в ситуації війни стали на захист Батьківщини, як би це гучно не звучало. А звучить це, до речі, не гучно, а цілком нормально в реаліях трирічної війни. Зрозуміло, що наш футбол у кризі. Але хіба могло бути інакше? Країна третій рік воює з агресором – дуже сильним ворогом. Зараз не до розваг. Важливо, щоб спорт – особливо дитячий і підлітковий – надалі розвивався. Війна закінчиться, Україна поверне собі окуповані Росією території, і тоді ми знову повернемося до розвитку футболу.

– „Металіст“, який був візиткою Харкова, спочив у Бозі. Наскільки рідному вам місту бракує цієї команди? Що ви особисто відчуваєте?
– Безперечно, „Металіста“ бракує. Цей клуб був емблемою, символом. А стадіон „Металіст“ став місцем, де об’єднувалися люди із, можливо, навіть різними політичними поглядами. На мій погляд, саме в таких кризових ситуаціях і визначається, хто справді любить свою команду, а хто ходить на неї тільки тоді, коли вона грає у єврокубках. Мені приємно бачити, що багато харківських вболівальників підтримують „Металіст 1925“, ходять на стадіон, вірять у відродження команди. Саме в такий спосіб і проявляється єдність команди та вболівальників.
[Изображение: 364121_702926.jpg?201702230422]
– Найпам’ятніші матчі „Металіста“, на яких вам пощастило побувати?
– Однозначно – це єврокубкові поєдинки того „золотого складу“ Мирона Маркевича. А так – пригадую якісь матчі ще з кінця 80-х, коли „Металіст“ виграв Кубок СРСР. Добре пам’ятаю ігри у Вищій лізі 90-х і той період, коли „Металіст“ вилетів у Першу лігу. Клуб завжди підтримували – навіть тоді, коли він опинявся у не дуже хорошій ситуації. Як би банально не звучало, але для Харкова це – „народна команда“.

– Луганщина вам також близька. Симпатизуєте „Зорі“
– Десь так упівока вболіваю, звичайно (Усміхається). „Зоря“ – не чужа мені команда. Пам’ятаю якісь перемоги „Зорі“ 80-х років. Я тоді був дитиною і жив навіть не на Луганщині, а на Ворошиловградщині. Приємно, що зараз, навіть в умовах війни, „Зоря“ грає у цікавий футбол. Попри те, що змушена виступати не вдома, команда показує характер.

– І тренер у них – з чіткою проукраїнською позицією…
– Це було важко уявити собі до війни – щоб наші спортсмени і футболісти зокрема висловлювали свою політичну позицію. Після того, як розпочалася агресія з боку Росії, багато хто з них не побоявся заявити про свою чітку позицію, не шукаючи компромісів.
„Не зрозумію, якщо збірна України поїде в Росію“
– У 2012-му ви дали інтерв’ю виданню Deutsche Welle, у якому сказали: „Не потрібно змішувати спорт і політику“. Після початку війни – це вже нереально?
– Безперечно. З початком війни для нас усіх змінилося все. Ситуація у 2012-му і ситуація з кінця лютого 2014-го кардинально відрізняються. Це дві різні країни. З того часу, як на територію України ступила нога першого окупанта, для нас усе змінилося. Зараз робити вигляд, що політика тебе не стосується, – це не зовсім відповідальна позиція.

– Що ви думаєте про українських футболістів, які навіть зараз працевлаштовуються у російських клубах? Вас це обурює?
– Мене це дуже дивує. Так само, коли я бачу наших музикантів, які їдуть виступати в Росію. Але слово „обурює“, напевно, не зовсім правильне. Доки Україна офіційно не оголосила стан війни і не розірвала дипломатичні стосунки, відвідини Росії не є чимось протизаконним. З точки зору закону висловлювати претензії цим людям ми не маємо права. Тут є питання сумління і совісті. Кожен для себе сам робить вибір і самотужки обирає, на якому він боці барикади: підтримує свою країну, чи працює на окупанта.
Я таких футболістів не розумію. Футбол – це не якась комп’ютерна гра. Футбол – це той вид спорту, який замішаний на наших емоціях, інтимних, приватних речах. Дуже важко ставитися із симпатією чи принаймні нейтрально до людини, яка в ситуації війни працює на території окупанта.
[Изображение: 364121_702928.jpg?201702230616]
– Такі футболісти не гідні виклику в збірну України?
– Я не спеціаліст, щоб давати якісь поради тренеру. Суто як людина з українським паспортом можу говорити. Справді, ця війна ставить багато запитань, на які потрібно буде давати чіткі, конкретні відповіді. Ці запитання не можна ігнорувати. Серед них, зокрема, і те, яке ви мені поставили. Або, наприклад, уявімо, що українська збірна цього року проходить на чемпіонат світу, який відбудеться в Росії – їхати туди, чи не їхати? Це питання так чи інакше стосується політики і патріотизму, який зараз не є чимось абстрактним, пафосним, а цілком реальним і конкретним.

– То їхати, чи не їхати?
– Якщо запитувати мене – рядового, приватного вболівальника – то я б не зрозумів свою національну команду, яка поїхала виступати на територію країни-окупанта. Що вирішить федерація і команда, якщо ми кваліфікуємося, що вимагатимуть вболівальники – цікаво буде побачити. Щось мені підказує, що більшість українців буде проти того, щоб наша команда їхала на територію Росії грати у футбол.

– Окрім всього, така поїздка – небезпечна для наших вболівальників. Погоджуєтеся?
– Саме собою. Але тут навіть не йдеться про якийсь фактор небезпеки, фактор зіткнення із російськими фанатами. Йдеться про етику і мораль. Грати на території країни, громадяни якої щодня вбивають громадян нашої країни – я навіть не знаю, який це може мати вигляд з точки зору етики і моралі.

– Вам ще віриться у варіант, що в останній момент Росію позбавлять права приймати Мундіаль?
– Нічого неможливого немає. Ви ж бачите, що зараз відбувається на сході України, як змінюється ситуація, як вона погіршується. Що буде цього року – важко сказати.
Мені здається, нам потрібно робити своє і не зважати на те, що буде з Росією. Зокрема й для того, щоб після закінчення війни у нас була сильна національна збірна.
„Найбільше потрясіння – поразка СРСР у фіналі Євро-1988“
– „Єдине, що нас об’єднує – це національна збірна“, – сказали ви колись. Чи з’явилося з того часу ще щось, що об’єднує нашу націю?
– Безперечно – багато речей. Саме поняття Батьківщини і приналежності до неї, власної ідентичності. Для мене важливим був момент, коли взимку 2014-го ультрас різних українських клубів оголосили про перемир’я, яке, наскільки розумію, триває досі. Стало зрозуміло, що культура футбольних уболівальників – це не якісь ігри. Раптом відкрилися якісь речі, які є первинними. Вони пов’язані із громадянством, співвітчизниками, Батьківщиною. Ці речі об’єднують багатьох із нас.

– Ви боляче сприймаєте поразки улюблених команд?
– Так, боляче і доволі емоційно це все сприймаю. Найбільше потрясіння мого дитинства – це поразка збірної СРСР у фіналі Євро-1988. Тоді була фантастична команда, яка фактично складалася з київського „Динамо“ + Рінат Дасаєв у воротах. Я пам’ятаю ці трансляції, пригадую нашу неймовірну перемогу у півфіналі над Італією. Після такого, звісно, ми були переконані, що виграємо цей чемпіонат. Але фінал видався жахливим. Це було неймовірне потрясіння.
Словенія-99 також стала відчутним ударом. Насправді ж футбол тим і прекрасний, що він на рівні найкращих театральних постановок, мистецьких творів, дає тобі можливість найбільших емоційних потрясінь – від найпозитивніших до зовсім печальних.
Ви згадали про Словенію, а я одразу пригадав гол Шевченка у ворота Філімонова. То було щось таке, що виходило поза межі спорту. Це, безперечно, різновид мистецтва.
[Изображение: 364121_702929.jpg?201702230913]
– Росіянам цей матч досі болить.
– Ха, є від чого (Усміхається). Думаю, що українцям поразка від Словенії не так багато важила – що нам Словенія, що Словенії ми? А от з Росією завжди було трішки інакше.

– Розкажіть ще трохи про свої пікові позитивні емоції від футболу.
– З великою любов’ю і теплотою згадую виступ України на Мундіалі в Німеччині. Ми з Юрієм Андруховичем побували на перших трьох матчах нашої команди – в Лейпцигу, Гамбурзі і Берліні. Це була фантастична атмосфера і неймовірна підтримка українських футболістів. На трибунах німецьких стадіонів зібралися вболівальники з абсолютно різних міст України. Національна команда їх усіх об’єднувала. Це мить щирої, непідробної гордості за свою країну. Кожен справді пишався, що є українцем. Навіть попри те, що могли виникнути претензії до гри нашої команди, було помітно – це єдиний механізм.

– Ви згадали про Андруховича. Цікаво, яким він є вболівальником?
– Юрко дуже любить футбол. Причому, наскільки я знаю, з дитинства. Він, насправді, багато писав про футбол – про матчі „Динамо“ у 60-х роках. Пам’ятаю, у нього є текст про поразку „динамівців“ від московського „Спартака“. Для нього цей матч став справжньою дитячою травмою.
„Мрію про чемпіонат України в Донецьку і Луганську“
– А ви, коли були хлопчаком, напевно марили кар’єрою футболіста?
– У дитинстві всі мріють стати футболістами (Сміється). У нас була команда, з якою ми виграли чемпіонат Старобільського району, що на Луганщині. Я стояв на воротах, а у фіналі навіть парирував пенальті. Дуже добре пам’ятаю цей епізод.

– У вас же не голкіперський зріст!
– У дитинстві це не так важливо. Тим паче, це не був професіональний футбол – лише аматорство. Мені дуже подобається позиція голкіпера, і навіть коли ми кілька років тому створили нашу літературну збірну, я також за звичкою став у ворота.

– Багато пропускали?
– По-різному – залежно від куражу. Одна річ, коли тобі 20 років, а інша – коли під 40. Трішки інші кондиції. Але мені завжди подобалася атмосфера гри і відчуття команди. Останні три роки ми не граємо – з початком війни припинили тренування. Але зараз думаємо над тим, щоб відновити цей процес. У нас хороша компанія, та й футбольні матчі – це не найгірший варіант проведення часу.
[Изображение: 364121_702930.jpg?201702231037]
– Які ще письменники у вашій команді?
– Женя Положій, Сашко Ушкалов, Ігор Зарудко, Паша Коробчук. Плюс – музиканти грали в нашій літературній команді. Ми навіть брали участь у міжнародних матчах. Зокрема, в турнірі трьох команд, де окрім нас були збірні Німеччини та Польщі. Для нашої команди все закінчилося цілковитим фіаско. У німців – колектив рівня української Другої ліги. А поляки змахлювали – підсилилися кількома гравцями, які не мають нічого спільного із письменництвом.

– Найталановитіший футболіст серед письменників, гру якого ви бачили власними очима?
– А я вам скажу таку річ – це Станіслав Бондаренко. Він, по-перше, чудовий письменник і поет. Зараз – головний редактор газети „Літературна Україна“. Наскільки я знаю, Бондаренко був у молодіжній школі київського „Динамо“ – він із покоління Безсонова, Раца, Заварова, з якими навіть грав пліч-о-пліч. А потім став письменником, проте й у 50 років здатний творити чудеса на полі. Талант залишається на все життя.

– Коли на полі закипають емоції, письменники вирішують суперечки літературною мовою, чи…?
– Та ні, яке там „літературною“! Я вже згадував матч із „Маестро“. Так ось там ледь не дійшло до бійки. Один із наших захисників „скосив“ Сашу Педана, який грав за них у нападі. Команди пішли в рукопашну. Потім, звичайно, всі помирилися. Емоції залишилися на полі. У житті всі виховані, чемні, інтелігентні.

– Ваша найбільша футбольна мрія?
– Все дуже просто – потрапити на матчі чемпіонату України, що відбуватимуться на стадіонах Донецька і Луганська.

– Коли візьметеся за написання книги футбольного спрямування?
– Поки що про це навіть не думаю. Подумаю після війни. Після нашої перемоги.
Олег Бабій, „Футбол24“

Mein Verein für alle Zeit wird 1925 sein!Металлист-чемпион
(Последний раз сообщение было отредактировано 2017-11-19 в 01:49, отредактировал пользователь zlex40.)
2017-11-19 01:24
Найти все сообщения Цитировать это сообщение
zlex40 Не на форуме
Ветеран форума
*******

Сообщений: 5003
У нас с: 2012 May
Рейтинг: 1902
Сообщение: #2
 
Жадан играет в футбол и представляет книгу о футболе
Литературная сборная Украины против сборной харьковских музыкантов



Mein Verein für alle Zeit wird 1925 sein!Металлист-чемпион
(Последний раз сообщение было отредактировано 2017-11-19 в 02:28, отредактировал пользователь zlex40.)
2017-11-19 02:27
Найти все сообщения Цитировать это сообщение
zlex40 Не на форуме
Ветеран форума
*******

Сообщений: 5003
У нас с: 2012 May
Рейтинг: 1902
Сообщение: #3
 
Читає Сергій Жадан уривок з твору Юрія Андруховича
у збірці „Письменники про футбол“



Mein Verein für alle Zeit wird 1925 sein!Металлист-чемпион
(Последний раз сообщение было отредактировано 2017-11-19 в 09:09, отредактировал пользователь zlex40.)
2017-11-19 09:08
Найти все сообщения Цитировать это сообщение
Создать ответ 


Переход:


Пользователи просматривают эту тему: 1 Гость(ей)