В’ячеслав Хруслов

[zlex40]

Пригадую час, коли Михайло Іванович очолив у 1996 році "Металіст". У нас тоді була не команда, а зборище. Фоменко не став нікого принижувати, не поспішав з радикальними рішеннями, а зібрав команду і сказав: "У мене є такі-то принципи, на футбольному полі вимагаю від вас того й того. Якщо не будете цього виконувати, на ваше місце прийдуть інші". Контрактів тоді не було, тому й стосунки між клубом і гравцями базувалися на чесному слові. Всі розуміли, що роботу ризикують втратити миттю. Мушу сказати, що багатьох хлопців слова Фоменка змусили отямитися. Михайло Іванович – з того покоління, яке красномовство воліло заміщати справами.

- Олександр Призетко розповідав в інтерв’ю UA-Футболу, що найперше Фоменко вимагав від нього й решти гравців виконувати підкати.
- Не скажу, що для Михайла Івановича цей компонент був найголовнішим, але виконувати його тренер вимагав від усіх. Приміром, Леоненко підкатів не любив, але змушений був виконувати. Куди він мав дітися? "Вітю, треба. Чому Безсмертний, Шматоваленко, Лужний роблять, а ти ні? Нападники теж мають виконувати підкати". В принципі, Лобановський схожих принципів притримувався. Шевченко і Ребров теж виконували підкати. Андрія в "Мілані" від звички вступати у відбір аж відучували, казали, що його завдання – забивати м’ячі. Відбирати мали інші. Але в Лобановського і його учнів була інша філософія. У них люди мали однаково добре як оборонятися, так і атакувати.

- Власне, не дивно, що в заключному чемпіонаті СССР у 1991 році найкращим бомбардиром сумського "Автомобіліста" з 13-ма голами став центральний оборонець Хруслов.
- Заради справедливості варто зазначити, що більшість м’ячів я тоді забив з пенальті. До слова, до Сумів одинадцятиметрових я майже не виконував. Усе вийшло саме по собі. Після тренувань хтось залишається побити по воротах, хтось качає прес, а я брав Сергія Страшненка чи когось із молодих воротарів і бив з позначки. Причому любив говорити наперед напрям удару. Вперше в грі пробив пенальті майже випадково. Суддя призначив і наші почали вагатися: "Кому бити?" Я підійшов, забив і так з того часу і став штатним. За два роки не забив з позначки лише раз. Грали на виїзді, десь на Донеччині чи Луганщині. Воротар парирував.

- З того часу не били?
- Бив. Я не забобонний. Навіть за "Динамо" одного разу одинадцятиметровий виконував. Грали проти "Дніпра" на виїзді. За рахунку 2:2 суддя вказує на позначку. Леоненко в цій грі пенальті вже не забив, тож взявся я. Хвилювався, але все ж Миколу Медіна переграв. Пізніше, коли у штабі Маркевича працював у "Дніпрі", місцеві мені той випадок пригадували.

- Власне, настав час поговорити про ваше запрошення у "Динамо". 30-річний гравець, котрий впродовж усієї кар’єри не виступав за жоден клуб вищої ліги, відразу отримує запрошення від найсильнішої команди країни.
- Зрозуміло, що то була ініціатива Михайла Івановича. Він очолив "Динамо" наприкінці 1992-го. Коли Фоменко їхав з Сумів, не обмовився про те, що хоче забрати мене з собою, жодним словом. Більше того, на початку 1993-го поїхав з "Автомобілістом" на перші збори. Динамівці в той самий час готувалися до сезону в Німеччині. Якось гукають: "До тебе дзвінок". Телефонувала дружина Фоменка Валентина. Ми були знайомі особисто. "Через кілька днів "Динамо" повертається до Києва, - каже. – Зателефонуй Михайлові Івановичу такого-то числа. Щоб встигнути на наступний збір до Франції, тобі треба зробити паспорт. Михайло Іванович тобі про все розповість".