Создать ответ 
 
Рейтинг темы:
  • Голосов: 1 - Средняя оценка: 5
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Каплун Віктор: "У Харкові був найкращий спортклас на весь СРСР: Безсонов, Балтача, Сивуха, Крячко, Лінке — що не прізвище, то зірка."
Автор Сообщение
Перехожий Не на форуме
Administrator
***

Сообщений: 7693
У нас с: 2012 May
Рейтинг: 3535
Сообщение: #1
История клуба Каплун Віктор: "У Харкові був найкращий спортклас на весь СРСР: Безсонов, Балтача, Сивуха, Крячко, Лінке — що не прізвище, то зірка."
Наш сьогоднішній герой має за плечима величезний досвід. Він знає, як куються перемоги й твориться історія. Віктор Григорович пройшов усі можливі збірні, починаючи зі шкільної й закінчуючи головною командою країни

«Динамо» Валерія Лобановського було машиною для завоювання нагород. Потрапити до Києва й закріпитися в лавах синьо-білих могли тільки одиниці, вибрані. Постійно перебувати на вершині, не допускати помилок і витримувати шалені навантаження — так народжувалися чемпіони. У його житті було дві великі команди — «Динамо» Лобановського та «Металіст» Лемешка. Каплун був непоступливим не лише на футбольному полі. Своєрідний характер став на шляху його успішної кар’єри в «Динамо». Про успіхи і синці футбольного минулого легендарний український захисник 1970–80-х розповів у інтерв’ю «Українському футболу».

Зірковий клас, жертви за збірну, терпіння Юрчишина

— Вікторе Григоровичу, наші ЗМІ останніми роками не обдаровують вас увагою. На мою думку, абсолютно незаслужено…

— Останні шість-сім років нічого спільного з футболом не маю. Можливо, у цьому причина. Після завершення футбольної кар’єри інспектував футбольні матчі, очолював Київську футбольну асоціацію ветеранів. Одного дня у федерації відбулася зміна влади… Паралельно займаюся бізнесом, бо на життя заробляти треба. Часто зустрічаюся з одноклубниками, зв’язок не переривається. Бігати, на жаль, не можу. Біда в мене з ногами. Тому з ветеранами не їжджу в турне. Що мені, пиво пити? А їздити просто так не хочу.

— Насолоджуєтеся повноцінним життям пенсіонера?

— Можна й так сказати. На одну пенсію не проживеш, доводиться працювати.

— Чи часто занурюєтеся у спогади?

— Звичайно. Усе життя провів у футболі. Занадто помітний слід він залишив у моєму серці. Колись футбол був іншим, гроші не займали ключового місця. Тепер інші реалії.

— Пропоную розпочати наш екскурс в минуле з дитячих років. Народилися ви в Запоріжжі, але повноцінно розкрилися лише у Харкові.

— Розпочав займатися футболом у рідному місті під керівництвом тренера Григорія Наконечного. Він посприяв моєму становленню. У 14-річному віці поїхав у Харківський спортінтернат. Можна сказати, що на підвищення пішов.

— Батьки не були проти?

— Я хотів грати, розвиватися. У Харкові було більше перспектив. Ось проста ілюстрація: в нашому класі було два заслужених майстри спорту, два майстри спорту міжнародного класу, чотири майстри спорту. Найкращий спортклас на весь СРСР: Безсонов, Балтача, Сивуха, Крячко, Лінке — що не прізвище, то зірка.

— Це все заслуга Миколи Кольцова?

— Так, ми просто потрапили в руки до хорошого тренера. Кольцов у минулому — чемпіон Союзу. Наш клас обігрував усіх і не мав собі рівних.

— Умови були створені належні?

— Кусок хліба, цибуля, сіль — це всі умови. Форму самі собі прали. Хлопці хотіли грати, тож ні голод, ні холод не були перешкодою.

— У 18-річному віці вас запрошують у друголіговий «Металіст»…

— Спочатку було запрошення до юнацької збірної разом Із Балем, Безсоновим, Крячком. А ще — спартакіада школярів, яка відбувалася у Львові. Зав-
дяки їй мене залишили на другий рік. Керівництво приїхало до моїх батьків у Запоріжжя з проханням залишити мене ще на рік. Я вже атестат навіть отримав. Участь у спартакіаді брали хлопці 1959-го, а я був на рік старший. Допускалися до заявки ще два представники 1958-го року народження. Довелося йти на жертви.

— Батьки поставилися з розумінням?

— Спочатку вони були шоковані, але розуміли, що це потрібно для країни. Тим більше, турнір відбувався на території України, у Львові. Ми повинні були перемогти, що й зробили. Після спартакіади на мене полювали багато команд. Але Микола Кольцов після бенкету забрав мене й машиною повіз до Харкова у «Металіст». Особливо за мною бігала Москва, але харків’янам удалося мене залишити вдома.

— Голова від такої уваги не паморочилася?

— У жодному разі. Я грав за збірну, звик до уваги. Команди, за які виступав, мали психологію переможців, і я звик до футбольних успіхів змалку.

— Чи тяжко було харків’янам утримувати молодих талантів під натиском потужних конкурентів?

— Першою ластівкою став Володимир Безсонов. Далі київське «Динамо» запросило Сергія Балтачу. Ніхто не вірив, що він заграє в Києві. У нас, у Харкові, він не завжди у склад потрапляв. А потім як заграв! Після перемоги на чемпіонаті світу серед молодіжних команд прийшла й моя черга. Хоча я не хотів переходити в «Динамо». У Києві не кожен витримає. Он, Степан Юрчишин, яким футболістом був, а в «Динамо» не затримався. Тренування закінчилося і Степан сказав: «З мене досить. Усе, їду додому!». Я казав йому: «Степане, терпи». Це шалена праця.

Аксіома Лемешка, Авеланж на полі, сила колективу

— Повертаючись до «Металіста», цікаво було би почути, як вас прийняли в команді. Молодого 18-річного хлопця взяли під опіку ветерани Лябик, Цимбалюк, Поллак, Шподарунок?

— Із перших днів до мене ставилися дуже добре. Після першої ж гри все пішло, як по маслу. Я її добре відіграв, і мене почали поважати. Дідівщина, звичайно, була. Але старші партнери завжди підтримували.

— У «Металісті» ви працювали під керівництвом Олега Ошенкова, а згодом Євгена Лемешка.

— Із Ошенковим я мало працював. Майже всю свою кар’єру в «Металісті» провів під керівництвом Лемешка.

— Євген Пилипович, як на мене, є одним із найвидатніших тренерів у історії українського футболу. Як вам із ним працювалося?

— Робота з Лемешком у мене була розділена на два етапи — до переходу в «Динамо» й після повернення з Києва. Мене все влаштовувало. Євген Пилипович був веселою людиною. А ще справжнім професіоналом.

— Про Лемешка існує безліч історій. Що вам про нього, найперше, пригадується?

— Лемешко вже в ті часи володів такою рисою, як професіоналізм. У «Металісті» завжди було весело. На полі завжди віддавали всі свої сили й вбивалися за команду. Якщо хтось недобіг, недограв, то Лемешко чекав такого футболіста перед входом у роздягальню. У нього були п’ять-шість футболістів, яких він завжди хвалив, але це було об’єктивно. Бувало таке, що хтось із молодих не виклався на полі. Це означало лише одне — йому «труба». Якщо хочеш посидіти в ресторані, погуляти з дівчиною, то ніхто цього не забороняє. Інша справа, що це не має впливати на твою гру. Це була аксіома Лемешка.

— Євген Пилипович був не лише професіоналом, а й хорошим психологом…

— Одного разу ми програли, й тренер наказав нам брати своїх дружин і збиратися разом усією командою. «Гра в нас не йде, фарт підводить — треба змінювати обстановку», — казав Євген Пилипович. Щось схоже розказували про Віктора Маслова, коли він працював у Києві. Таким був стиль старої тренерської школи.

— Ми вже частково згадували про виграний вами чемпіонат світу серед молодіжних команд 1977-го. Збірна СРСР їхала в Туніс у статусі фаворита?

— У Тунісі була шалена спека: в затінку — 50 градусів тепла. Нам видали шерстяний костюм із чотирма великими буквами «СРСР» на грудях. Нікого нічого більше не цікавило. А ще видали червоно-білий комплект ігрової форми — й усе. Поставили, начебто, завдання вийти з групи. А потім апетит прийшов під час їжі.

— У складі тієї команди було дуже багато українських футболістів: Баль, Безсонов, Балтача, Батич, Сивуха, Крячко. У збірних утворювалися певного роду угрупування?

— Жодних кланів не було. Варто віддати належне нашій школі — в мої роки найсильніший дитячо-юнацький футбол був саме в Україні. Тому таке велике українське представництво було. Добре працювали інтернати, спортивні школи. Відсотків 70-80 гравців збірної представляли нашу країну.

— Після виходу з групи нашій збірній двічі доводилося випробовувати долю у серії післяматчевих пенальті. У півфіналі здолали Уругвай, а у вирішальному матчі в драматичній серії пенальті (9:8) перемогли Мексику. Вирішальний удар довелося виконувати вам…

— Я спочатку відмовлявся бити. Коли удари виконала майже вся команда, то прийшла моя черга. Справа навіть не в психології. Усі шалено втомилися. Ноги почали «наливатися»…

— Якими були ваші відчуття перед ударом?

— Хвилювання не було, була втома. Коли турнір іде повним ходом, то про хвилювання не може бути мови. Воно збиватиме лише. Допомогло те, що перед моїм ударом Юра Сивуха двічі відбив пенальті. Першого разу відбив — суддя наказує перебити. Другий раз — та ж історія. Тоді на полі з’явився президент ФІФА Жоао Авеланж, який наказав арбітру відмінити своє рішення, тим самим визнав той факт, що Сивуха таки відбив пенальті. Суддя нас одверто зливав. Юра тоді сказав мені: «Я свою справу зробив. А тепер ти — йди і забий». Хлопці у спину кричали: «Покінчи з ними!».

— Отой ключовий момент згодом переглядали на відео?

— Недавно Олександр Сопко допоміг знайти запис фіналу. Дивлюся на свій похід до позначки й дивуюся, як усе спокійно робив! Ця перемога — заслуга дружного колективу. Нас хотіли потім «вести» аж до національної збірної.

— За три роки ви стаєте чемпіонами Європи…

— У складі майже тієї ж команди! Якби наш стрижень зберегли і сформували на його основі дорослу збірну, то в нас було би велике майбутнє. Безперечно, треба було додати кількох гравців. Наприклад, Олега Блохіна.

— Ваша збірна на чемпіонаті Європи мала ще переконливіший вигляд, ніж на молодіжному мундіалі…

— Ми зміцніли, виросли. Загорілися зірки Думанського, Суслопарова… На фінал вийшов Валерій Газзаєв — попросив: «Дай мені хоч одну гру зіграти». Секрет нашого успіху — колектив. Це найголовніше у футболі.

Методи Лобановського, лідерство в збірній

— Черговий успіх збірної, і ваш зокрема, посприяв швидкому трансферу в «Динамо». Ви казали, що не хотіли їхати до Києва. А як реагували на запрошення московських клубів?

— У мене було відчуття патріотизму, тож у Москву їхати не хотів. Навіть те, що у Харкові мені й Валику Крячку дали по 2-кімнатній квартирі в центрі міста, значення не мало. Коли забирали в «Динамо», то моєї думки не запитували. Була чітка директива — і крапка.

— У столиці вас прийняли добре?

— Мені було простіше, бо в «Динамо» грав Володимир Безсонов. Та й приїхав я туди в певному статусі.

— Вам удалося зробити стрибок із другої ліги у вищу…

— Я був готовим до випробувань. Лобановський майже рік протримав мене під основою. То випустить на поле, то залишить у запасі. Можливо, так знущався, я не знаю.

— Як це сприймали?

— Не завжди розумів тренера. Ось приклад: стадіон наш перебував у процесі реконструкції, тому ми базувалися в Ужгороді. Граємо на Кубок з Івано-Франківськом. Я забив двічі, ми перемогли з рахунком 2:0. Газети не можуть натішитися моєю грою. Наступний матч — я на лавці. Зрозумій його… Щось знав, щось бачив.

— На користь вам це не йшло?

— Бувало таке, що тренер збірної Валентин Ніколаєв телефонував Лобановському й казав: «Валеро, якщо ти його будеш «глушити», то я його забираю». Костянтин Бєсков мені також пропонував: «Матимеш місце у «Спартаку» й збірній, погоджуйся». Але я не міг. Для мене синьо-біла футболка занадто багато значила. Перейти у «Спартак» після «Динамо»?! Я не міг на таке піти. Бувало, що сварився з Лобановським, а Бєсков казав: «Я все владнаю, приїжджай».

— Індивідуальні бесіди з Валерієм Васильовичем у вас були?

— Перед грою він викликав кожного футболіста. У кінці сезону також підводив підсумки — розказував, чи добре ти поводишся. Лобановський завжди тримав слово: якщо обіцяв певні умови, то обов’язково їх виконував.

— На вашій позиції була неабияка конкуренція — Балтача, Дем’яненко, Лозинський, Безсонов…

— Анатолій Коньков казав інколи Лобановському: «Ставте його у склад». Я був готовий грати на будь-якій позиції в захисті — передній захисник, фланговий. По збірній добре знав цю роботу. Лобановський хотів, аби гравець був універсалом. Володя Безсонов міг без проблем закрити шість позицій. Тренер вимагав, аби мінімум три-чотири позиції гравець міг зайняти.

— Товаришували в основному зі старими харківськими знайомими?

— Так, із ними підтримував товариські взаємини. Згодом у команду приїхав і Андрій Баль, із яким потоваришував ще в збірній.

— Читав, що на початках він мешкав у вашій однокімнатній квартирі…

— Сказав йому: «Навіщо тобі в готелі жити?». Тепер часи інші — можна замовити доставку їжі й не турбуватися. Тоді ж самим доводилося готувати страву. Про Андрія в мене світлі спогади. Він навчався в музичній школі. Постійно обіцяв зіграти для мене на баяні, але не встиг… Баль був веселою людиною й завжди розважав компанію. Ми з ним у цьому сенсі однопланові, я теж такий. На цьому тримається колектив. Коли ми стали чемпіонами зі збірною, я був капітаном. Платили нам копійки, доводилося виїжджати на патріотизмі.

— Лікар збірної Савелій Мишалов у своїй книжці «Чого не бачить глядач» написав про вашу капітанську роль у збірній. Мовляв, на тренера Ніколаєва могли підвищити голос, коли цього вимагала ситуація. Інколи навіть виступали ініціатором замін у своїй команді…

— Ніколаєв проводив установку на матч тривалістю три хвилини. Далі доручав слово мені. Тренер ставився до мене, як до сина. Капітан повинен відчувати команду, а інколи знати про такі речі, про які не здогадується навіть тренер. Якщо хтось на полі недобіг, то в роздягальні він отримував своє. І в «Металісті», й у збірній було правило — вмри, але зіграй. У «Динамо» філософія була іншою. Там рівень був вищий. Майстерність треба компенсовувати самовіддачею. Перед чвертьфіналом чемпіонату Європи італійці нам кричали, що порвуть нас. У підсумку, все сталося навпаки. Ми й їх обіграли, й титул чемпіонів континенту здобули. У збірній хорошим був захист і атака на чолі з Дараселією і Шенгелією. В обороні виклалися, а в атаці зіграли на класі.

Анекдоти Старухіна, київське пекло, чоловічі розмови у Харкові

— Вам доводилося грати проти багатьох висококласних нападників. У тому числі й проти Шенгелії, а також Мачаїдзе, Старухіна, Заварова, Газзаєва, Черенкова. Із ким було найтяжче?

— Тяжко було зі Старухіним. Анекдот тобі розказує, а потім рвоне миттєво, навіть не встигаєш зорієнтуватися. Чесне слово, так було. Тяжко було протистояти Черенкову та Шенгелії. «Спартак» узагалі налаштовувався на «Динамо», як на останній матч. Україну вони недолюб-
лювали. Зате ми дружили з грузинами. «Карпати», само собою, були нашими друзями. Та й «Шахтар» також — усе це українські команди, злісного суперництва не було.

— Не всі футболісти, які приїжджали до Києва, могли впоратися з випробуваннями. Дуже багато талантів погасли й не розкрилися в «Динамо».

— Після Харкова в «Динамо» в’янули всі. Я стогнав півроку.

— І це після навантажень у Лемешка…

— У Києві це було «щось із чимось». Тяжко словами передати. Головний плюс нелюдських навантажень — під час матчів ти відпочиваєш! Суперник вилазить із себе, але вже за 15 хвилин ми долали його спротив. Для мене не було проблемою одного дня відбігати два тайми за дубль, а наступного відіграти весь матч за основу. І це без вихідних і відпочинку. Збори перетворювалися на пекло. По три тренування на день вис­нажували неймовірно.

— Установки Лобановського були особливими?

— Бувало таке, що викликав за два дні до матчу й запитував: «Де ти себе бачиш?». А перед тим я непогано зіграв на позиції правого захисника. «Праворуч», — кажу. «Та ні, будеш грати ліворуч», — відповідав Валерій Васильович. Зате з налаштуванням проблем не було. «Граєш проти Гуцаєва», — казав тренер. Минало 15 хвилин і форварда тбілісців змінювали.

— За «Динамо» ви забили півдесятка м’ячів. У Харкові не забивали жодного разу. Лобановський допоміг розкрити голеве чуття в захисника?

— У «Металісті» я віддавав багато голевих передач. І з правої, і з лівої. Валерій Васильович готував так, аби недоліків у футболіста не було. Мені було в кого вчитися — Онищенко, Коньков, Трошкін, Матвієнко. Зараз із ними товаришую, періодично бачимося, згадуємо минуле.

— Захворіти на зіркову хворобу в «Динамо» було неможливо? Лобановський, мабуть, мав ліки від неї…

— Не було в нас такого. Усі отримували однакові гроші. Не те, що тепер — хтось 50 тисяч, хтось 100… Розборок було багато. У Харкові це взагалі було звичним явищем. Лупилися в роздягальні, душовій. Розмовляли по-чоловічому. Дозволяли недопрацювати в технічному плані, але не віддатися на полі не можна було. Цього просто не розуміли.

— 1980-го ви вперше стаєте чемпіоном СРСР. Порівняти ті відчуття з тим, що творилося в душі після успіхів із збірною можна?

— Головна й принципова різниця — юність і дорослий футбол. Із збірною були інші відчуття. У дорослому футболі інакше — коробка забита повністю, тисячі людей, все значно серйозніше.

— У жовтні 1980-го «Динамо» на виїзді зіграло внічию (1:1) з «Локомотивом». Після гри почалися нездорові розмови про певні закулісні домовленості…

— «Динамо»? Договорняк? Та ні, навіть слухати не хочу. Лобановський на це ніколи би не пішов.

— Ви дуже добре знаєте Олега Блохіна як людину. Як його можна охарактеризувати?

— Тяжка людина. Своєрідний характер. Хоча в нас із ним під час ігрової кар’єри проблем не було.

— У грудні 1980-го вас викликають до національної збірної СРСР…

— Команда брала участь у турнірі з аргентинцями, бразильцями, іспанцями.

— Які відчуття від гри проти Марадони?

— Грав персонально з ним. Мені допомагав Тенгіз Сулаквелідзе. Навіть чотирьох захисників було мало. Дієго забив м’яч із-під мене, ми зіграли — 1:1. Хоча Бєсков поставив нам високу оцінку. Зірка є зірка. М’яч липне до ніг, спробуй забери. Невисокий, стійкий, коренастий… Я був жорстким захисником, Сулаквелідзе «звірюка» ще та, але шансів у нас було мало. Тим більше, Марадона вийшов на пік форми.

— Із грузинами ви товаришували, а які взаємини були в збірній з росіянами?

— Мешкав із Олегом Романцевим у кімнаті. Мужик те, що треба. У збірній все забувалося. Спілкувався з Газзаєвим, Суслопаровим.

— Як працювалося з Бєсковим у національній збірній?

— Працював під його керівництвом упродовж двох тижнів. Інтелігентний тренер, не знаю, як він працював, наприк­лад, із Гавриловим, у якого мат-перемат і блатна музика — звична річ. Навіть на тренування Костянтин Іванович виходив у сорочці, краватці та костюмі. Дуже цікавим був і Микола Старостін, який перечитав чимало книжок і був освіченою людиною. На установках тренери діставали старі жовті газети й згадували минуле. Бєсков дуже любив, коли ми відпрацьовували удари й передачі. Для спартаківців правильна передача була чимось святим у футболі.

— За тогочасну збірну ви також зіграли в товариському матчі проти мадридського «Атлетико». «Вісенте Кальдерон» сподобався?

— Мене більше вразила «Маракана». Чотири яруси, барабани… Шалений гул стояв. Незабутні враження від цього стадіону.

Фатальний день народження, впертість, знову «Металіст»

— Переломний момент у вашій кар’єрі стався у ваш день народження 1981-го, коли «Динамо» не змогло обі­грати московський ЦСКА. В один момент все змінилося. Вище футбольне керівництво викликало в Москву Олега Базилевича і Валерія Лобановського для надання пояснень. Що сталося в той день?

— Викликали тренерів через мене. Насправді, та гучна історія розпочалася після того, як відсвяткували мій день народження. Уже після гри поїхали до мене. Наступного дня був заїзд на базу для всіх неодружених. То був вихідний день. Я запізнився на годину.

— Лобановський забороняв такі речі?

— Зараз би за таке ніхто й слова не сказав.

— До самої гри претензій не було?

— Жодної. Зіграли з ЦСКА внічию — 0:0. Проблема виникла наступного дня, коли я запізнився й невчасно приїхав у розташування команди. Почали згадувати всі мої гріхи. Я не хотів терпіти, в крові грала молодість. Валерій Васильович сказав, щоб я самотужки тренувався на базі. Я мав певне ім’я й знав собі ціну. Розізлився… Тиждень позаймався, а потім залишив розташування команди. Лобановський запитав Безсонова: «А де Вітя?». «Там, куди ви його відправили», — відповів Володя.

— Вини своєї не відчували?

— Я розумів статус тренера. Але не вважав, що покарання справедливе. Так, ми порушили правила, але не настільки сильно, як це сприйняв тренер. У нас часу на гуляння не було. Лобановський показово покарав мене, щоби молоді бачили й не повторювали помилок. Валерій Васильович думав, що я буду проситися назад. А я цього не робив. За цей час я одружився, а в кінці сезону прийшов із словами: «Васильовичу, усвідомив свою помилку». Лобановський сказав: «За тобою приїхали з Харкова. Їдь у «Металіст». Будемо за тобою спостерігати». Лемешко прийняв мене з радістю: «Ми тільки вийшли у вищу лігу, потрібно допомогти молодим».

— Лемешко змінився, коли ви повернулися до Харкова?

— Став соліднішим. Він вивів «Металіст» у вищу лігу. Команду сильно підтримав Ростик Поточняк, а ще — Лінке, Камарзаєв, Сивуха.

— Із «Металістом» ви дійшли до фіналу Кубка СРСР, де мінімально поступилися «Шахтарю». Шанси здобути трофей були?

— Це був типовий фінал до першого гола. Гра не вирізнялася футбольною красою. Донеччанам пощастило більше.

— Другий дебют у футболці «Металіста» припав на матч із «Динамо». Ваша команда програла, але голевий пас на Нодара Бачіашвілі ви все ж зробили…

— Мені потім розказували, що Лобановський у роздягальні рознос зробив: «Людина рік не грала, а вас возить». І це при тому, що після річної паузи трохи погладшав — я був схильний до повноти.

— Після сварки ще розмовляли коли-небудь із Лобановським?

— Віталися під час зустрічі. Але діалогів особливих не було.

— Зараз би по-іншому вчинили в тій ситуації?

— Так, думаю робив би інакше. Поїхав би на базу, не був би таким упертим. Окрім того, теперішніх футболістів за таке не карають. Запізнення на годину у вихідний день…

Тести купера, залізний безсонов

—Із «Металістом» ви їздили в турне по Бурунді та Руанді. Ваші враження?

— Екзотика. Незвично, коли лежиш на березі, а поруч плаває бегемот. Ми світ тоді особливо не бачили. Недарма ті країни називають африканською Швейцарією — гори, шалений клімат, шампіньйони ростуть.

— 1983-го отримуєте запрошення до олімпійської збірної. Чергова збірна у вашому житті…

— На жаль, тодішнє керівництво СРСР бойкотувало Олімпіаду в Лос-Анджелесі. Колектив був не таким дружним, як у попередніх моїх командах. Колектив — страшна сила. Од нього дуже багато залежить. До речі, один із матчів ми провели у Харкові. А ще підписали документ, де зобов’язувалися не пити, не палити, з дружинами не спати… Сивуха жартував: «Для чого нам така збірна?». Ми на той момент не знали, що на Олімпіаду не поїдемо. А ми мали вигравати золоті медалі — впевнений у цьому на 99 відсотків.

— Який момент у кар’єрі подарував вам найяскравіші емоції?

— Мабуть, перемога на чемпіонаті світу. Утома, відповідальність, нервова напруга… Футболу чиновники приділяли зовсім мало уваги, а перед грою нам сказали, що матч показуватимуть на всю країну. Це означало, що наші батьки дивитимуться. Коли м’яч після удару з пенальті затріпотів у сітці, я озирнувся, і побачив, що хлопці летять до мене. На все життя той момент запам’ятав.

— У Харкові ви бачили народження зірки Юрія Тарасова…

— У команду на позицію форварда спочатку взяли Юру Бондаренка. Він чимало назабивав у Херсоні, «Таврії» та «Шахтарі». А за «Металіст» голи йому давалися тяжко. Ми його виводили на голеві позиції, а йому не йшла гра. Тут Лемешко поїхав у село й привіз Тарасова. На тренуваннях спочатку посміювалися. «Пилиповичу, кого ти привіз?» — питали. І тут Лемешко ставить його на гру. Раз забив, у наступному матчі знову відзначився.

— Кажуть, мовчазним Тарасов був…

— Тільки спочатку, потім органічно влився в колектив. Як Вадим Євтушенко в «Динамо».

— Кого вважаєте найталановитішим футболістом, із яким разом грали?

— Володю Безсонова. Ми виросли разом. На чемпіонаті світу була шалена спека. Віддавали йому м’яч, і кілька хвилин можна було відпочивати. Не дивно, що він отримав тоді приз найкращого гравця турніру. Імпонував і Толик Дем’яненко. Але Бєс для мене — номер один.

— Ви були капітаном збірної та «Металіста». Що для вас означала капітанська пов’язка?

— Найперше, відповідальність. Особ­ливо це відчувалося у Харкові. Там був непростий колектив. Лемешко вимагав од мене певних вчинків навіть за межами поля. Одного разу виграли у Вільнюсі, приїхали додому, Лемешко задумався і сказав: «Сьогодні неділя. На тренуванні вас чекаю у четвер». Стільки днів вихідних! Унікальна методика в унікальній команді. Полюбляли гуляти разом, але на полі билися з усіх сил. На зборах одного разу тренер дав п’ять днів вихідних. Усі мучаться, а ми відпочиваємо. Потім у фінал Кубка СРСР потрапили. Нас називали чемпіонами узбережжя, ми всіх обігрували. Виснажливих тренувань у Лемешка не було. Удари, передачі, дир-дир, двосторонки… Через ігри набирали форму. У «Металісті» три-чотири футболісти тест Купера не пробігли би ніколи. Коли приїжджали з Москви нормативи перевіряти, то ми ставили мати за воротами, і хлопці там ховалися. Наприклад, Сергій Мотуз, який за життя не пробіг жодного тесту Купера, на полі витворяв неможливе. Міг будь-якого легкоатлета загнати.

— Як пішли з «Металіста»?

— Хотів поїхати за кордон. Тоді гравці ще не їздили в інші країни. Із Олександром Хапсалісом стали гравцями СКА, розраховували поїхати з командами групи військ за кордон. Але цього не сталося, Сашко поїхав у Сполучені Штати. У фізичному плані також почувався не кращим чином. Перенавантажили мене в молодості, ось і тепер із ногами біда. У Феді Черенкова інша проблема була — з головою. Інвалідами стали. Психологія і фізичні можливості в людей різні. Безсонов, наприклад, нормально сприймав навантаження.

— Перехід на інспекторську діяльність пройшов гладко?

— Побачив систему зсередини. Її треба змінювати комплексно. Суддями тепер рідко стають колишні футболісти. Якщо батько суддя, значить у сина іншого виходу нема — лише суддівство. Неправильно, коли молоді судді беруть участь у розподілі грошей. Навіть у дитячому футболі. Боротися з системою тяжко.

— На стадіоні ви тепер нечастий гість?

— Часу не вистачає. Недавно відсвяткував одруження доньки Діани. Зараз разом із дружиною Тетяною займаюся переїздом на нову квартиру. Місяць тому в житті трагедія сталася — сина поховав. Мучить артрит. Хотів працювати в «Динамо», але потрібно постійно перебувати в русі, а здоров’я підводить. Є бажання повернутися у футбол. Вірю, що ще колись попрацюю.

Любомир КУЗЬМЯК.
ukrfootball.ua

[Изображение: metal-stst_logo-4.png]
Один Клуб - на все життя!
(Последний раз сообщение было отредактировано 2018-10-19 в 22:22, отредактировал пользователь Перехожий.)
2018-10-19 22:21
Вебсайт Найти все сообщения Цитировать это сообщение
Перехожий Не на форуме
Administrator
***

Сообщений: 7693
У нас с: 2012 May
Рейтинг: 3535
Сообщение: #2
 
Анкета футболиста на Сайте истории и статистики ФК Металлист

[Изображение: metal-stst_logo-4.png]
Один Клуб - на все життя!
2018-10-19 22:23
Вебсайт Найти все сообщения Цитировать это сообщение
MetKhar На форуме
Завсегдатай форума
***

Сообщений: 443
У нас с: 2012 May
Рейтинг: 174
Сообщение: #3
 
Очень интересно читать воспоминания наших футбольных легенд. Каждый раз узнаёшь что-то новое о жизни команды и её футболистов. Надеюсь, будут воспоминания и о периоде возрождения Металлиста.
2018-10-19 23:01
Найти все сообщения Цитировать это сообщение
Перехожий Не на форуме
Administrator
***

Сообщений: 7693
У нас с: 2012 May
Рейтинг: 3535
Сообщение: #4
 
(2018-10-19 23:01)MetKhar писал(а):  Очень интересно читать воспоминания наших футбольных легенд. Каждый раз узнаёшь что-то новое о жизни команды и её футболистов. Надеюсь, будут воспоминания и о периоде возрождения Металлиста.
Надеюсь, что доживу до того времени, когда наш любимый ФКМХ будет возвращен в большой футбол, и снова продолжится его длинная история!!!

[Изображение: metal-stst_logo-4.png]
Один Клуб - на все життя!
2018-10-19 23:07
Вебсайт Найти все сообщения Цитировать это сообщение
Создать ответ 


Переход:


Пользователи просматривают эту тему: 1 Гость(ей)