Тема с политическим подтекстом!

[nato]

Путін – це спадкоємець Гітлера – в’язень концтабору «Аушвіц»

26.01.2015

Путін – це спадкоємець Гітлера, впевнена 90-річна Анастасія Гулей, в’язень концтабору «Аушвіц». У 1943 році 17-річну дівчину забрали з дому – після того як вона вже двічі тікала з мобілізації до примусової праці. З Німеччини вона знову втекла – до Польщі. Де її все ж зловили, і відправили до концтабору. Коли на руці їй викололи номер ­– дівчина впевнилася: звідси дорога одна – до крематорію. Після того вона потрапила в «Бухенвальд», а згодом – в Берген-Бельзен, який у 1945 році визволили англійські війська.

Було мені 17 років. Домівка моя Полтавська область, Пирятинський район, село Грабарівка. Мене в 1943 році 8 серпня забрали. Це після того, як уже у в’язниці сиділа, що в Тернові. А тоді вже з Тернова в Освенцім. Мене дома спіймали. Я два рази перед тим тікала з мобілізації в остарбайтери. Ну на третій раз прийшла, додому взяти харчі, знов кудись поїхати. І хтось доніс, що я дома. І вони йдуть: староста, секретар, і поліцай. Кажуть, якщо не підеш, мати заберем. І все, забрали мене уже, під конвоєм одну. І відвезли до Пирятина, то був збірний пункт, з усього району туди звозили. Там держали, а потім на Київ.

Повезли у місто Щецин. А там великий табір на піску. Нас там держали. Приїжджали купці, набирали собі робочу силу, то 100 чоловік, то 50, то 30. Я попала у місто на території вже Гітлерівській. Там був кордон, те що у 39 році Гітлер Польщі кусок відхватив, а решта Польщі була просто як окупована, а там була вже законна німецька територія. І нас возили до Катовіце розвантажувати вагони зі шлаком.

Втеча: «5 дівчат пруть через границю серед білого дня»
Одного разу охорона рот роззявила, дощ був, нас загнали у сарай, і всі задивилися на одного француза, такий був молодий та гарний, як ангел. Усі дивляться на того пацана. А ми вийшли тихенько з сараю, а потім попід вагонами і на ту сторону і гайда... Шукали як кордон перейти. Перейшли цю границю в 12 годин дня. Нас було 5 дівчат. Усе село вийшло нас зустрічати. Вони бачили з вікон, що 5 дівчат пруть через границю серед білого дня, а тут тільки-но солдат прийшов із собакою пограничний, а тут краківське шосе, там грає один на білому коні, вершник. Там люди розцілувати нас хотіли, повели нас, накормили, розказали, як тікати. Я виписала на вокзалі карту Польщі і куди нам треба до Львова добиратися. Усе-таки границю перейшли, Віслу перепливли, теж була велика перепона, йшли десять днів. На десятий нас польський жандарм спіймав:
− Ви хто такі?
− Ми дівчата, люди.
− Ви поляки?
− Ні!
− Руські?
− Ні.
­ ­– Юди?
– Ні.
− А хто?
− Ми українки.

Він стрибнув із воза, відкинув халат, дістав пістолет, посадив нас «любєзно» на воза і повіз нас у префектуру. Повів нас у в’язницю. Тоді через місяць перевели у в’язницю гестапо. Там збирали вже транспорт у Освенцім.

Із першого дня, як тільки нас обмундирували в полосате, своє поскидали із нас, черевики дали дерев’яні, постригли як овець, під машинку. У мене такі дві коси були... Вона мені машинкою.. ще й по голові дала. Настригла кучу волосся. Комусь подушка добра була. Потім викололи номер на руці. Було вже все ясно, що ми пожиттєво тут, і що життя тут багато не буде. Тому що з номерами нікуди не випускали, це вже все, приречений.

Спротив режиму й крематорії
Кругом «Беркінау» канава, обкопана ровом, той рів ми копали. Дощ, ми мокрі, сабо спадають із нас... мучення такі. Одного дня вирішили: не підемо на роботу, хай іде копає сам, гад. Вранці кличуть на працю... Не підемо. Потім привели коменданта. Комендантом був Рудольф Гесс. Вистрибнув на 3 поверх, давай пістолетом палити в стелю. Ми злякалися, вибігли із барака. Поставили нас в одну шеренгу, на коліна. І він ходить, і кожній п’ятій кулаком у груди, і все... усю шеренгу пройшов, не полінився, гад. Тоді уже наш супротив закінчився на тому. Пішли копати.

У Освенцімі був порядок. Вранці кричать: іди получай гербату. Кому вона потрібна, краще поспати 3 хвилини. А ще як під тобою мокрий одяг сушиться. Сушити ж немає де, під себе розстелиш і сушиш. І та гербата – помиї. Приходить охорона і ведуть на роботу. В обід шеф розрізає і дає нам по кусочку хліба. А ввечері приводять із роботи до дому і літр цієї баланди бруквяної. Береш цю баланду, на коліна, на нижній поверх нар. Вихльобав і все, повечеряв. Це страшно було.

Але ще страшніше було бачити, як гнали людей в крематорій. На очах це все бачиш. Дорога центральна. Жіночий і чоловічий табір. Центральна дорога широка і веде прямо в крематорій. Уже під’їжджає транспорт, сюди вагони з усіх країн Європи, з усіх... І ведуть їх по 5. Чоловіків не було, старики, жінки й дітки. Вони не знають, куди йдуть. Їм казали, що вони на переселення йдуть, вас пристроять десь, будите жити. І ті дітки, що йдуть… хто з м’ячиком, хто з лялькою... У день ведуть, а вночі бараки закривали, щоб не бачили. А нам же кортить виглянути, що робиться. Виглянеш − стовпи полум’я й диму, метрів 7 висоти, а вонь, як подує вітер − задихаєшся, горить же м’ясо людське. Страх був і безвихідь. І знав, що й тобі туди. 61 тисяча, пристроїшся позаду колони цієї. Ти ж на волю не підеш.

Хворіли дівчата. Їх забирали на ревір, начебто лікарні. Звідти хто повертався, а хто ні. Там кожного дня вибраковка, приходили і провіряли. Хто вже не подає надії, той у крематорій. Пісня навіть така була:
Если болен − боишся признаться,
потому что лечения нет.
В крематорый вивозят лечиться.
А оттуда возврата уже нет!

Людський прах як добрива
Я в команду сільськогосподарських робіт записалася. Такі роботи були розсівати добриво. Привозили мішки такі, світле добриво. А тоді...
− Маруся, ти нічого не помічаєш, що у руках? А що вона таке?
− Кісточки, то прах людський.
Ми його розсівали, руки німіли. Страхи! Хай Бог милує.

А якось вже пізніше, вишикували нас колоною такою безкінечною, і кудись погнали кругом станції. Це вже наступ наших був. Усе було зайнято, не було де нас посадити, евакуювати, кудись нас 2 дні гнали. До якоїсь станції пригнали грузитися. Куди грузитися? Стоять вагони залізні. Такі під камінь, під щебінь, такі високі, ще й снігом засипані. І нас туди грузять. Ну в нас миски по формі. Миска залізна прив’язана на шнурку. Ми тими мисками викидали сніг із цього вагона, ложками лід із-під низу зішкрібали. На ті миски посідали, як цуценята і так нас везли. Не знаю, скільки днів, рахунок утрачений.

Привезли в «Бухенвальд». Ті вагони під камінь були призначені. А нам пригнали «телятники» ті. Стоїть і зараз такий вагон у Берген-Бельзені на колії як експонат, і там у ньому клітинки поділено, скільки на людину припадало квадратних сантиметрів. Натовп людей, сісти там і не думай. Стояли, як сосни. Як тормозне –всі на тебе падають. І знову, як тормозне в другу сторону всі 90 людей, і всі на тебе падають. Це страшне. І таким чином довезли, розгрузили.

Ну думаємо, все, гірше все не буде, ніж у Освенцімі. Як нас привезли в Берген-Бельзен, а на брамі стоїть Крамер, а він був комендантом в Освенцімі, на «Беркінау», і ми його знаємо, як облупленого. Скотина... немає у жодній літературі слова такого, щоб назвати, який це був виродок. Усьо, дєвочки, капут. І почалося. На другий день забив барак проволокою колючою і вікна, і двері, і забрав матраци якісь там у бараці. Наші військовополонені там були і на них робили досліди, 25 тисяч наших поховано, і вони швидко їх розкасирували, а для нас житлову площу зробили. І ті матраси блохами начинені забрали.

«Труп трупа тягне…»
На голі дошки поклали нас, це січень місяць. І дошок не вистачає. І голод, і тиф, і жовтуха, і неймовірний голод. Уже дійшло до того, що й брукви не варили. І нікому було вже й їсти її. Сирою розвезуть, по куску покидають на нари. Гриземо. Ну вже мертві були. Трупи складали під бараками штабелями, по землі скрізь трупи, бараки забиті трупами. І вікна, і двері забиті дошками, туди хто долізе, гляне, повний трупами барак. А чоловічий і жіночий табір, дорога, там крематорій був. Із чоловічого у двох тягнуть трупа до крематорія, і там усього два місця, куди тисячі ці дівати. Яму копали, і у яму стягували ці трупи. Труп трупа тягне. Якщо спотикнувся біля ями, тебе звідти уже ніхто не витягне.

А тоді під кінець, як уже мали німці тікать, дали нам травленого хліба. Ми не їли взагалі хліба, і не бачили уже скільки, і вареної їжі не бачили. І раптом дають нам увечері по сірниковій коробці, порцію хліба. Як почалася болі у животі, почалася біда. Наступного дня усе пече, водички немає. Знайшли, одна колонка там, у лісі, а її мадяр охороняє. А німці уже втекли, поставили сателітів своїх. Мадяр не підпускає. Потім узяв та стрельнув. Я до сих пір не зрозумію, чому він так охороняв. Чи жалів для нас води? Чи жалів нас, бо вода травлена була? Це було 14 квітня, а 15 назбирали чоловічу команду, чоловік 20 і до цього вагону, до залізної дороги ще по хліб.

І от ця команда пішла по хліб, а там їде танк англійський, і став. Погнали їх назад у лагерь. А якби не встигли і привезли іще одну порцію хліба, то ні одна б людина звідти не вийшла, не було б свідків уже. Зробили б те, що вони й хотіли.

Англійці нас визволили і спіймали Крамера, заарештували, заставили його грузити трупи на машину. А це ж уже квітень, а трупи всю зиму лежали. Весна почалася. Моторошно було. І от коли мене вивели з мого барака, підійшла черга. Глядь, Крамер і ще 5 аузієрок, грузять трупи. Навіть не було слів, не було сили, ну вже сам був трупом − щоб підійти Крамеру хоч плюнути в очі, хоч назвать його: «Гад, що ти ото наробив, за що оці дітлахи погибли!».

Абсолютно, хоч би і різали, чи щось робили, емоцій уже ніяких, ні горя, ні радості... Ну що як труп...

Воєнне містечко було близько звідси. Чисто і добре. Нас там розмістили і давай годувати. У той же день дали рисовий суп із консервів, у ньому стільки жиру! А ми ж пусті, без нічого, ні кровинки, ні росинки у роті. Як поїли того супчику.. і по 4 пряничка дали. Чути тільки «Марусю, посунься! А... ти вже мертва...». Хлоп на пол, впала. Не можна було їсти.

Бойкот в школі
А додому ж треба, літо йде, треба ж 10 клас закінчити. Мене всі вважали мертвою. А Надя живе, вже 90 років. Приїхала, і в школу треба поступити, 10 клас. А вже 20 вересня. Директор не приймає, тому що в Германії була, та ще й перерив 4 роки у мене. А брат старший у мене, прийшов із війни без ноги. Відмовляв мене, ти ж страшнюща, худа, чуб 2 рази стригла, а що відросло, то від тифа випало. Директор мабуть злякався: труп по школі ходить.

Посадили мене до хлопця на задню парту. Той хлопець за свої книжки, і сів третім до хлопців на передній парті, щоб зі мною не сидіть. Не було ні ручки, ні карандаша, нічого. Із місяць мені бойкот у класі, книжок ніхто не дає. Через місяць контрольна по алгебрі. Із 12 у 3-4 людей були трійки, а то все двойки, а у мене 4. Хлопці обертаються потрошку. Потім хімія, органіка. Такий учитель мабуть був, що учням не зрозуміло було. А я розкумекала. І всі перед уроком підходили «Надя, поможи мені трошки». Передають мені «Фізику» книжку, передають зошиток. Я трошки увійшла у курс справи.

Багато хто не признавався. Боялися сказати, що були в Германії. Скільки у мене знайомих, що в інститут не попали, не прийняли. Це ще залежало, яка прийомна комісія. Сталін сказав у нас немає полонених, у нас є зрадники. І все! Ти в Германії був, усе! Ти побачив, як люди живуть. Ми ж були «найбагатші» до війни, а там «нещасні були закордоном, там страждали люди"», а «ми гарно жили, у нас усе було». А тут люди поїхали і подивилися, як німці живуть і з якої бідноти ми вилізли. Ці люди взагалі, навіть переслідувалися.

Ненависть до Путіна: своїми б руками задушила
Оце скільки не говориш із людьми нашого віку, і такою ненавистю до Путіна горять. І та баба, що на костилях, каже, якби моя сила, то я б його пішла б і своїми руками задушила, що він робить, за що наших дітей вбиває.

У Росії не дивно, що не розуміють, що діється. А наші як не розуміють, що це неофашизм. Ну і в Європі не всі розуміють. Франція і Бельгія подали протест до польського уряду, що не запросили Путіна на оце 70-річчя визволення Освенціма. А чому його туди запрошувати? Що мало навчився ще? Геббельса мало вивчив, щоб іще підучився? Спадкоємець Гітлера знайшовся!

Хай люди слухають, хай знають, хай мають поняття, що таке фашизм, що таке нещастя, що таке горе. Я думала, ми вже скільки в себе горя взяли, починаючи з дитинства, з 32-33 голодовки, з репресії, як учителя з класу взяли, з уроку. Уже скільки страху й біди, і думали все горе вже все ми прибрали, що вже на світі лишився тільки позитив. А воно диви, вилазить, вилазить... що за бацила така. Ми тільки ж тим і живемо, що сподіваємося.

Радіо Свобода