Форум болельщиков ФК Металлист Харьков

Один із нереалізованих українських талантів 1990-х не жалкує за жоден етап кар’єри, хоча вважає, що в деяких моментах доля могла бути милостивішою.


«ПРЕЗИДЕНТ МЕТАЛІСТА ДРОЗНИК БУВ СПРАВЖНІЙ БАНДИТ, НА ФУТБОЛІ НЕ РОЗУМІВСЯ - ПОКИ МИ, ГРАВЦІ КОМАНДИ ВИЩОЇ ЛІГИ, ТРЕНУВАЛИСЬ У ХАЩАХ, НА ПОЛІ НАШОГО СТАДІОНУ ПРОХОДИЛИ ЗАНЯТТЯ БОКСЕРІВ»

— Почнемо з глобального: чому, на вашу думку, Харків не повторив футбольну долю Дніпропетровська? Обидва міста-мільйонники, індустріальні, з усіма ресурсами, проте «Металіст» не зумів стати грандом.

— Я би навів два основні пояснення. Перше — еволюція історії: Дніпропетровськ вибився нагору тільки у 1980-х, а до того був звичайним обласним центром, натомість Харків свого часу, в 1920-х — 1930-х, вважався однією з футбольних столиць усього Союзу. Друге пояснення таке: в одному місці знайшлися талановиті організатори (Геннадій Жиздик і Володимир Ємець), які мали контакт із керівниками потужних заводів, у другому — ні. Поміркуйте самі: в «золоті» часи «Дніпра» гравці отримували вдвічі-втричі більше, ніж динамівці Києва! Траплялося так, що люди не хотіли їхати в республіканську столицю, віддаючи перевагу провінції.

— У слобожанський спортінтернат ви потрапили так само, як Віталій Пушкуца — за допомогою товариського матчу в Ізмаїлі. Що то була за традиція — регулярно їздити з дитячими колективами через півкраїни?

— Це, як кажуть, історія з передісторією. Я сам родом із цього міста Одещини. Причому став першопрохідцем — до мене ніхто з ізмаїльців не вступав до республіканського спортивного інтернату. Справа в тому, що у нас тоді відбувся всесоюзний турнір за участі багатьох міст. Я вчився в шостому класі загальноосвітньої школи й паралельно в ДЮСШ, де наш рік став чемпіоном області. Причому став упевнено, обіграючи, наприклад, однолітків із «Чорноморця» 7:0, 8:0. На той дитячий турнір приїхали харків’яни, запросили до себе, але мене, не питаючи згоди, забрали в Одесу. Там я грав і вчився рік, утім, коли настало літо, пропустив збори, оскільки отримав складну травму пахових кілець. Фактично у «Чорноморці» поставили на мені хрест. Порятунок прийшов із Харкова: приїхав тренер Олександр Довбій, сказав, що довго за мною слідкує, взяв мене без перегляду (конкурс був — 40 людей на три місця), дав майже півроку для лікування паху, а далі — закрутилося. Зокрема, змагання в Ізмаїлі стали щорічними, а після мене до Слобожанщини переїхало багато хлопців, наприклад, відомий воротар Олександр Лавренцов.

— Ви вже тренувались із основою «Металіста», коли той виграв Кубок СРСР. Кажуть, наставник команди Євген Лемешко пішов через те, що її фактично не нагородили за тріумф, обмежившись велосипедами й обіцянками.

— Так я ж не виступав за перший склад — до мені лише приглядалися! Розумієте, мені було 15 років, хіба я міг вникати в такі речі? Весь час працював, думав, як би тут, у Харкові, залишитися. Запам’ятав усе так: перші зимові збори 1989-го організував Євген Пилипович, другі — новий тренер Леонід Ткаченко. Помічав: відбувається щось не те, виник конфлікт, проте навіть не подумав підійти до старших футболістів і про щось розпитати.

— Є дані, що в січні 1993-го Ткаченко повіз чотирьох підопічних — вас, того ж Пушкуцу, Сергія Кандаурова й Олександра Помазуна — в Італію на перегляд. Куди саме, в який клуб?

— Це правда. Ми подались у містечко під Міланом, яке має команду в тамтешньому чемпіонаті, проте, звісно, не в Серії «А». За рік до того грали з ними товариський матч (у їхньому складі, до слова, виступав молодший брат знаменитого Алессандро Костакурти), сподобались їм, вони запросили нас на оглядини, все тривало два тижні й… нічим не завершилося. Чому, як, внаслідок чого — не знаю.

— Коментуючи відхід із «Металіста» перед сезоном-1992/93 Ткаченко сказав: «Сторонні люди порекомендували «успішного бізнесмена» Дмитра Дрозника. Ціною величезних зусиль зумів умовити владу Харкова віддати йому команду. Вийшло ж так, що я привів бандита!» Згодні?

— Не те слово! Леонід Іванович іще м’яко сказав! Цей ділок залишив по собі в клубі тільки негативні спогади — в усіх, хто був із ним поряд. Зруйнував, знівечив те, що до нього потом і кров’ю створювалося роками. Якщо стисло — всіх обманював. Постійно. У футболі взагалі не розумівся, тому доходило до абсурду. Ось уявіть: поки ми, гравці команди вищої ліги, тренувались у хащах, на полі нашого стадіону проходили заняття боксерів!

— Правда, що при Дрознику зарплату давали тільки тим, хто проходив у основу?

— Про таке не чув. Або не пам’ятаю. Усім платив небагато, всіх обманював — крапка.

— По тому слобожан очолив Віктор Аристов. Більшість гравців відгукується про нього дуже позитивно, хоча цікаво, що звільнили його якраз після переможного матчу з «Дніпром», який був претендентом на чемпіонство.

— Чесно зізнаюся: не можу цього пригадати. Тобто гра з дніпрянами, коли ми виграли — 1:0 і фактично позбавили їх золотих медалей, досі перед очима. Проте факт відставки Віктора Олександровича… їй-бо, випустив із пам’яті. У мене від нього теж хороші спогади — світла людина! Може, справа в тому, що тоді в харківському клубі часто змінювали наставників.

«ЯКОСЬ ФОМЕНКО ЗАМІНИВ МЕНЕ НА 20-Й ХВИЛИНІ Й ПОЯСНИВ, ЩО ЗА ЦЕЙ ЧАС Я СТРАШЕННО «НАГРІШИВ» — НЕ ЗРОБИВ ЖОДНОГО ПІДКАТУ»

— Посередині 1993-го пішли на підвищення в «Динамо». Працювали під керівництвом двох тренерів: із ким було зручніше — з Михайлом Фоменком чи Йожефом Сабо?

— Як сказати… Я прийшов до Києва не юнаком, а сформованим майстром: у Харкові мав авторитет, визнання, був особистістю; на мене грала команда. «Блакитно-білі» довго за мною стежили, перший контракт із ними підписав іще влітку 1992-го, але тоді зірвалося. Минув рік, і динамівські лави поповнили талановиті, може навіть — найкращі, гравці з усієї України. Втім, виник парадокс: нас брали до столиці за певні вміння, суто індивідуальні, проте, зібравши разом, почали переучувати. Візьму, в якості наочного прикладу, себе: я ніколи не володів швидкістю, не вмів «стелитись у підкатах», виконував невеликий обсяг роботи, зате мав, як кажуть, «світлу голову», віддавав пас на будь-яку відстань, був достоту технічний. У Києві ж і Фоменко й по тому Сабо це не влаштовувало, того було не достатньо, вони хотіли, щоб я бігав, бігав, бігав, показував хороший ККД… Якось у матчі в Донецьку Михайло Іванович замінив мене на 20-й хвилині й пояснив, що за цей час я страшенно «нагрішив» — не зробив жодного підкату. Отак…

— Тодішній партнер по «Динамо» Віктор Леоненко бідкався: «Не розкрили Сергія Мізіна — раз. Після цього Олександра Призетка, котрий 16-літнім грав у союзній «вишці», — два. По тому Олега Матвеєва — три. Про що це говорить? Про те, що в Києві були слабкі тренери». Перебільшує?

— Навряд. Моє «природне» амплуа — плеймейкер, диспетчер. А що було в Києві? То опорником поставлять, то центрфорвардом. От і вийшло, що за один динамівський рік моя «родзинка» згасла, і я розчинився в масі. І подібне пережив багато хто.

— За чутками, Сабо не хотів, щоби ви дружили з Леоном. Який уплив він мав на команду — зокрема, негативний?

— Усе це — перебільшення. Ви зрозумійте: ми вже були дорослими людьми, більшість футболістів мала сім’ї, хіба можна уявити, що хтось один «псує» весь колектив? Вітя — веселун, він підіймав настрій і, коли хочете почути, нікого ні до чого не змушував — зокрема, до пива. Тим паче, тоді в «Динамо» були й інші авторитетні майстри — наприклад, Олег Лужний або Сергій Шматоваленко, котрі дружили з режимом.

— Упродовж єдиного сезону в Києві ви взяли участь у всіх 34-х поєдинках у чемпіонаті, забили сім м’ячів, однак газета «Український футбол» виставила Призетку невисокий підсумковий бал.

— І не дивно: грати — грав, але де? То опорником, то нападником. Навіть коли ставили на звичне місце розігрувального, не міг розкритись: у «Динамо» не віталась індивідуальність і нікому не прощали помилок! Проведеш один невдалий матч — «з’їдять» конкуренти за спиною. В іграх за «Металіст» більше за інших партнерів тримати м’яч, натомість у столичній команді звик до того, що кулю треба якомога швидше комусь віддати, бо якщо зробиш щось на те, отримаєш на свою голову.

«У БУРЯКА БУВ ДУЖЕ СИЛЬНО ПОСТАВЛЕНИЙ ТРЕНУВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС, А КУЧЕРЕВСЬКИЙ ВРАЖАВ ДАНИМИ ПСИХОЛОГА»

— Далі — Тюмень. Перед поїздкою подивилися на карту?
— Насправді ніхто мене з Києва не виганяв — сам попросився. Поговорив із президентом Суркісом-старшим, пояснив, що не бачу себе в команді, він дав дозвіл на перехід. Але… Спочатку Ткаченко кликав у «Балтику» з Калінінграда, потім приїжджали люди з Петербурга, й щоразу Григорій Михайлович «заламував» удвічі більшу ціну, ніж анонсував досі. Лишень тоді, коли приїхав власник «Тюмені», питання трансферу вирішилося за п’ять хвилин. Чому погодився? По-перше, планував пограти в тих краях максимум рік. По-друге, на півночі зібралася ціла українська (навіть динамівська) колонія: Ігор Кутєпов, Анатолій Безсмертний, В’ячеслав Хруслов, а зі мною приїхав Віталій Пономаренко. Чи міг залишитися в Україні? Микола Павлов активно запрошував до Дніпропетровська, Володимир Сальков — у Донецьк, але я подумав, що або в «Динамо», або за кордон. Що цікаво, минув рік, до української столиці повернувся Валерій Лобановський, Суркіс сказав, що той хоче мене бачити, однак на позиції плеймейкера здорово грав Юрій Калитвинцев, отож я вирішив залишитись у російській першості.

— Там за дев’ять років грали в чотирьох клубах. Найкращий період — у Новоросійську?

— Безумовно! Уявіть: невелике місто з неймовірною публікою, котра обожнювала футбольну команду!

— Назвіть причини, що завадили перейти в серйозніший клуб.

— Справді, кликав «Ротор» і особисто Віктор Прокопенко. Однак тоді в Росії існувала специфічна система коефіцієнтів вартості гравця, де показники коливалися, зокрема, залежно від виплат зарплатні в клубі. А я в Тюмені не бачив грошей майже півтора року, тому, щоби викупити мене, волгоградці мусили назбирати більше мільйона доларів — астрономічну суму на той час.

— Отож ви, транзитом через «Торпедо», чомусь переїхали в Тулу.

— До Леоніда Буряка — одного з двох наставників у моєму спортивному житті, кого би я особливо виокремив: у нього був дуже сильно поставлений тренувальний процес, а в Євгена Кучеревського, котрий також працював із тульським «Арсеналом», вражали унікальні дані психолога.

— Подейкують, Леонід Йосипович міг стати успішнішим тренером, якби мав твердіший характер. Очевидець розповідав мені, що тренування Леоніда Йосиповича — витвір мистецтва!

— Цілком згоден! Причому якийсь час його кар’єра рухалася за висхідною: він чудово зарекомендував себе в Тернополі, потім зліпив потужний колектив у Одесі, котрий якраз грав у футбол, а не виконував роботу. На жаль, продовження не вийшло, хоч я все одно вважаю його класним фахівцем.

«БАЙДАЧНИЙ МІГ ОБРАЗИТИ, А ПОТІМ ВИКЛИКАВ ДО КАБІНЕТУ І ВИБАЧАВСЯ»

— Розповісте про Едуарда Малофеєва — білоруського апологета «щирого футболу».

— Своєрідна людина, здатна здивувати. Пам’ятаю, в Тюмені гравці мешкали на клубній базі, а віо сьомій ранку збирає команду — нібито для чогось важливого, ми приходимо, ще не прийшли до тями, а Едуард Васильович… розповідає анекдот, опісля чого каже: «Ідіть, досипайте!» Й тренування робив специфічні: нікого в житті я не носив на руках довше, ніж партнерів по команді часів Малофеєва!

— Інший коуч — Анатолій Байдачний — був російським Віталієм Кварцяним. Вислуховувати образи доводилося?

— Проскакувало таке. Не тому, що був злобивий — емоції не завжди контролював. Утім, до його честі, зауважу: коли когось несправедливо ображав, потім викликав до себе в кабінет і просив вибачення.

«У КУЗЬМИЧОВА БУЛА ШВИДКІСТЬ І ПРАЦЕЗДАТНІСТЬ, АЛЕ В ДИНАМО ЦЬОГО БУЛО НЕ ДОСТАТНЬО»

— Місто Новоросійськ стоїть на українській землі — Кубані. Граючи там, спостерігали
поділ футболістів за національностями? Відчували себе «панаєхавшім»?

— Там — жодного разу! В інших регіонах Росії — наприклад, у Москві — траплялося всяке. Проте я переїхав у багатоетнічний край: поряд мешкали вірмени, черкеси, інші кавказці. Я жодного разу не чув, аби хтось зважав на це! У місцевих любителів спорту був один критерій — як граєш, більше нічого не важило. Це щодо суспільного сприйняття. Й у команді все було аналогічно. Більше того: щойно перейшовши туди, мене — новоприбулого українця — обрали капітаном! До речі, зі мною виступали й інші співвітчизники: Сергій Беженар, Максим Левицький…

— Із «Чорноморця» до «Динамо» переїхав нападник Володимир Кузьмичов. Питав у вас поради?

— Звичайно. Я хотів, аби хлопчина спробував сили на високому рівні, радив йому, хоч і попереджав, які складнощі чекають. Жаль було розлучатись із ним, у нас він швидко виріс до основного.

— Чому ж не заграв у Лобановського? Чи то була чергова помилка селекційної служби «блакитно-білих»? При тому, що через нього порушили регламент, адже термін дозаявок минув!

— У Кузі ніколи не водилося техніки, хорошого пасу, бачення поля, його «фішки» — швидкість і колосальна працездатність. Такий-собі моторчик, який міг бігати, не втомлюючись. Але яскравим гравцем він ніколи не був, навіть у найвдаліших матчах. Для Новоросійська цього виявилося достатньо, для Києва (де вже вимагали чогось висококласного) — ні.

— Часом, не спрацював психологічний фактор? Приблизно тоді ж у Кончу-Заспу приїжджав білорус Олександр Глєб, який утік і пізніше пояснював: шокувала психологічна атмосфера в команді, де всі ходили із задертими носами, — аякже, півфіналісти Ліги чемпіонів!

— Може бути. Після трансферу в Україну ми кілька разів бачилися, проте я, звісно, не розпитував його про такі речі, а він не розповідав. Однак якогось психологічного надлому я не помітив… Знаєте, кожен футболіст мусить знайти свою команду. Й у кожного різна душа: хтось знічується через певні фактори, когось нічого не хвилює, тож він гне своє.

— А з яких причин ви не стали своїм у національній команді України, награвши за неї всього п’ять матчів?

— Очевидно, не на користь спрацювали історичні обставини. Спочатку, коли виступав у Харкові й переживав найкращий період кар’єри, наша збірна не могла заявитись у великі турніри, обмежуючись «товарняками». Добре запам’ятав, що ми тоді мали багато тренувань, а зустрічей — мало. Найсильніші спогади — північноамериканське турне по Сполучених Штатах і Мексиці. По тому я переїхав у Росію, де за мною не слідкували: часи були інші, про Інтернет ніхто не чув, інформацію доводилося викопувати. Згодом же у вітчизняному футболі завелися гроші, відродилося «Динамо», де було з кого обирати.

— На початку 2001-го Лобановський — щойно призначений коуч націоналки — викликав на зимовий тренувальний збір 50 (!) кандидатів. Із-поміж них був і Призетко.

— Переконаний: про мене згадали, бо я мав хорошу пресу через виступи за «Чорноморець». Провів непоганий сезон-2000, багато забивав, роздавав передачі, мене внесли до списку «33-х найкращих» — очевидно, тому й зателефонували з Києва. Навіть поїхав зі збірною на товариський турнір на Кіпрі. За два роки Буряк надав останній шанс, але я «вчасно» зазнав ушкодження, довелося терміново робити операцію. А невдовзі «зав’язав», повернувшись до вже рідного Харкова…

АРНОЛЬД, 1football.info

Здесь