Форум болельщиков ФК Металлист Харьков

– Марко, днями вам виповнилося 34 роки. Як відсвяткували?
– Відсвяткував у звичайному режимі. Відбулося тренування, після якого повернувся додому. Дружина і донечка зробили мені сюрприз, був торт. Ми пообідали. Словом, нічого такого надзвичайного не відбувалося. Найкращий варіант для мене: тренування, футбол і сім’я – це те, що я найбільше люблю. Цього більше, ніж достатньо.

– З України отримали багато привітань?
– Так. Мені відправляли привітання через Instagram, а дехто навіть телефонував. Було дуже приємно.

– Перед одноклубниками проставились?
– Було таке (Усміхається). Перед тренуванням пішов у магазин і придбав їхній місцевий напій – рівеллу. Плюс – трохи солодощів, щоб після тренування почастувати гравців, масажистів, адміністраторів. Я так звик. А ось у них такої традиції немає – усі були дуже здивовані. Мовляв, у тебе День народження, а ти робиш подарунки іншим.
– Рівелла – міцний напій?
– Ні-і-і. Це такий газований сік, який не містить алкоголю. Приніс команді в роздягальню після тренування – кожен випив по стакану.

– Команда зробила вам якийсь сюрприз?
– Чесно кажучи, просто привітали. Приїхала президент клубу (це жінка), подарувала цукерки.

– Як у вас йдуть справи у Вадуці? Чи задоволені ви теперішнім етапом кар'єри?
– Можна сказати, 50 на 50. Після Рубіна і Ростова, де я лише іноді виходив на поле, граючи по 15-20 хвилин, мені насамперед хотілося мати регулярну ігрову практику. У Вадуці я значно більше часу проводжу на полі – це по-перше. По-друге, для життя і сім'ї тут чудові умови.

Але от розпочали ми чемпіонат не дуже добре. Перед Вадуцом стояла мета – вихід у швейцарську Суперлігу. Непогано граємо, проте програли занадто багато матчів. Зараз Вадуц – дуже далекий від першого місця (команда Девіча посідає 5-те місце, поступаючись лідеру Ксамаксу 17-ма очками, – "Футбол 24").

Загалом – я задоволений, бо граю і насолоджуюся футболом. Сім’я – поруч. Тож у голові – все нормально (Усміхається).

– Думки про закінчення кар’єри відійшли на другий план?
– Молодець! Ти пригадав нашу попередню розмову. Згідний із тобою – після спроб заграти у Рубіні, а потім у Ростові, я психологічно надламався. Але влітку приїхав у Белград, провів час із сім'єю, оговтався і зрозумів: ще не настав той момент, коли потрібно закінчувати. Фізично почувався у повному порядку. Ніяких травм чи пошкоджень, які б спонукали зав'язати з футболом. Словом, я вирішив, що так просто не здамся.
Почав шукати такі варіанти, щоб мати постійну ігрову практику. Пріоритетом при переході у Вадуц стало те, що на мене великі надії покладав головний тренер команди. Гроші не відігравали жодної ролі. Упродовж кар’єри я достатньо пограв і достатньо заробив. У фінансовому плані не відчував жодних проблем, хотів просто пограти. Зараз дуже радий, що прийняв таке рішення і досі перебуваю на футбольному полі.

– Чим швейцарський футбол відрізняється від українського та російського? Відчули принципові відмінності?
– Тут немає великої різниці між першою та останньою, десятою командою чемпіонату. Лідер може спокійно поступитися аутсайдеру. Дуже непередбачувана першість, у якій тренери довіряють молодим гравцям. Так, я виступаю в неелітному дивізіоні. Але рівень виконавців тут вищий, ніж там, де я грав раніше, якщо не враховувати Шахтар, Металіст чи Рубін. Потрібно бути добре готовим фізично – молоді футболісти швидко бігають, дисципліна на хорошому рівні. Мало індивідуальних дій – колективна гра.

– Розкажіть про боса вашого клубу. Жінки, які обіймають цю високу посаду, трапляються не так вже й часто.
– Ми дуже рідко бачимо свого президента. Складається враження, що наш бос – президент якоїсь компанії. Не порівняти із Ярославським чи Ахметовим, які приходили на кожне тренування.

Там, де я грав раніше, футболісти перебували у статусі святих. Тут все простіше. Футбольний клуб – наче компанія. В усіх – одинакові права, невеличкі зарплати. Футболісти нічим не відрізняються від представників інших професій – барменів чи прибиральниць. В інших країнах такого немає: якщо ти футболіст, на тебе дивляться з повагою, типу, "о-о-о, футболіст".

– За подіями в українському футболі продовжуєте стежити?
– Звичайно, що слідкую – за результатами, за подіями, за виступами українських клубів у єврокубках. Динамо вже в четвер гратиме тут із Янг Бойз, раніше обігрувало Партизан. Коли я не на тренуванні і маю трохи вільного часу, одразу дивлюся, що там в Україні. У Прем'єр-лізі переглядаю матчі Шахтаря і Динамо.

– Нещодавня зустріч цих клубів у Києві навіяла нудьгу…
– От цього матчу якраз не дивився, хоча знаю результат. Спілкувався з деякими людьми і справді чув таке, що гра була нудною.

– Шахтар залишився без свого капітана Даріо Срни. Як хорват міг втрапити у допінг-скандал?
– Я добре знаю Даріо, тому впевнений на всі 100 відсотків, що він нічого такого не приймав. Ніяких медикаментів, які допомогли б йому у фізичному плані. Самі розумієте: чоловік із такою видатною кар’єрою, капітан національної збірної, ветеран українського футболу – навіщо йому в 35 років псувати собі репутацію?

Тому я продовжую підтримувати Срну і вірю: останні результати покажуть, що попередні аналізи були помилковими. Шахтарю справді не вистачає свого капітана. На полі від Даріо завжди виходить неймовірна енергетика, навіть якщо він не демонструє своєї найкращої гри, що, зрештою, трапляється дуже рідко.
– Збірна України не пробилася на російський Мундіаль. Ви сильно розчарувалися?
– Чесно кажучи – так. Команда дуже сподобалася у харківському матчі проти Туреччини. Коноплянка і Ярмоленко тоді класно розібралися. Така ейфорія! Але потім – поразка в Ісландії. Я не дивився того матчу, але чув, що хлопці не показали своєї гри. Бачив вирішальний матч із Хорватією…

Що тут сказати. Я радий, що Марлос отримав українське громадянство – він допоможе національній збірній, адже є класним гравцем і позитивною людиною. Але проти Хорватії чогось бракувало. Хлопці старалися, хотіли, але з самісінького початку було важко без форварда. Коноплянка, Ярмоленко і Марлос – дуже хороші вінгери. Але ніхто з них не є форвардом. Можливо, якби був нападник, зіграли б по-іншому.

– Будемо відвертими: не вистачало Марко Девіча.
– Ні-ні, будь ласка. Не мені це обговорювати. (Після паузи) Ярмоленка посунули зі звичної позиції, але центрфорвард – не його амплуа. Для мене Андрій – найкращий гравець збірної України станом на теперішній момент. Він перебуває у прекрасній формі. Я дуже радий, що Ярмоленко перейшов у німецький чемпіонат, до того ж у топ-команду. Але, можливо, з перших хвилин потрібно було випускати Бєсєдіна, а вже потім грати, залежно від результату. Вважаю, що Ярмоленко міг показати більше, якщо б грав на своїй позиції.

– Чи поїдете у Росію на чемпіонат світу? Терактів не побоюєтесь? ІДІЛ вже розгорнула масштабну кампанію залякування учасників Мундіалю…
– Поки я жив у Росії, все було нормально. Знаю, що там заходи безпеки – дуже суворі. Не було жодних проблем. Зараз ситуація непередбачувана. Ще не знаю, чи поїду на чемпіонат світу. Але впевнений: у Росії докладуть всіх зусиль, щоб Мундіаль пройшов без терактів. Сподіваюся, світ обговорюватиме лише футбол.

Marko Devic wurde am 27. Oktober 1983 in der serbischen Hauptstadt Belgrad geboren. Sein Talent blieb lange Zeit unerkannt, er hangelte sich durch die serbische Liga, galt als mittelmässiger Kicker. Das änderte sich auch nicht gross, als er in die Ukraine zu Volyn Lutsk wechselte. Doch irgendwie vermochte er die Scouts des damals aufstrebenden Vereins Metalist Charkiw zu überzeugen. Sie hatten in ihm viel schlummerndes Potenzial gesehen. Und tatsächlich: Devic explodierte in den Folgesaisons regelrecht. Er schoss Tore am Laufmeter. Heute bezeichnet er die Jahre bei Metalist als «die schönsten» seiner Karriere, was auch nicht verwundert, denn in Charkiw begann sein steiler Aufstieg. Hier war er zu einem Nationalhelden geworden. Er als gebürtiger Serbe notabene.
Doch auch das änderte sich schnell. Die Ukrainer waren derart begeistert ob der Leistungen von Devic, dass sie ihn einbürgern wollten. «Sie sind immer drangeblieben, während ich aus Serbien nie einen Anruf erhielt.» Später wird es der serbische Verband womöglich noch bereut haben, denn der Mann aus Belgrad schraubte seinen Marktwert immer weiter nach oben. Er wurde (und ist noch immer) bester Torschütze in der Geschichte von Metalist – mit 98 Treffern. Er überzeugte auch im Nationalteam, war der erste Ukrainer, dem ein Hattrick in einem Länderspiel gelang (gegen San Marino). «Ich war glücklich, als ich den Pass erhielt. Und ich kann heute sagen, dass ich mich in der Nationalmannschaft nie fremd gefühlt habe.» Auch wenn der Bezug zu Serbien stets grös­ser war, wie er erklärt. «Dort habe ich immer noch meine Verwandten, meine Freunde.»

Devic bestritt an der Heim-EM 2012, welche die Ukraine zusammen mit Polen austrug, alle drei Gruppenspiele. Dass es letztlich nur deren drei geblieben waren, hatte auch mit Pech zu tun – oder genauer: Mit einem Fehlentscheid des Schiedsrichtergespanns. Devic hatte im letzten und fürs Weiterkommen entscheidenden Gruppenspiel gegen England eigentlich das 1:0 erzielt: Der Ball war beim Befreiungsschlag von Verteidiger John Terry klar hinter der Torlinie – doch der Treffer wurde nicht gewertet. England gewann letztlich 1:0 und zog ins Viertelfinale ein. «Danach habe ich mich sehr schlecht gefühlt», erklärt Devic, «es wäre ein so wichtiges Tor für die Ukraine gewesen.»

Im Nachhinein betrachtet sollte der aberkannte Treffer in jenem Gruppenspiel in Donezk einen Schnitt in der Karriere von Marko Devic bedeuten. Plötzlich lief vieles nicht mehr rund. Zwar hatte der 1,85-m-grosse Mittelstürmer auch an der EM überzeugt und sich für fünf Millionen Euro zu Grossclub Shaktar Donezk transferieren lassen, doch beim finanziell potenten Industriestadtclub wurde er nicht glücklich.

Nach nur acht Monaten kehrte er wieder in seine Komfortzone bei Metalist Charkiw zurück. Allerdings blieb es auch dort nicht mehr lange komfortabel. Das war 2014. Der Konflikt in der Ukraine brach aus. Der Besitzer von Metalist setzte sich nach Russland ab, der Verein wurde insolvent und die Spieler standen auf einmal ohne Club da.

Devic kam da zugute, dass er in jener Saison in 17 Partien 15 Tore erzielte. Es folgte der Wechsel zu Rubin Kasan: mit einer guten Startphase, gefolgt von Problemen mit dem Trainer. «Ein Desaster», es sei die schlechteste Phase seiner Karriere gewesen, so Devic. «For sure» – da sei er sich ganz sicher, wie er in seinem ordentlichen, meist sehr flüssigen Englisch erklärt. «Ich wollte spielen, aber ich tat es nicht. Aus Gründen, die ich bis heute nicht kenne. Wenn ich nach rechts ging, hätte ich nach links gehen müssen. Und wenn ich flach aufs Tor schoss, fragten sie mich, weshalb ich nicht hoch geschossen habe.»

Devic wurde ausgeliehen, nach Katar, obwohl Rubin Kasan ihn am liebsten ganz weg gehabt hätte. Auch, weil er 1,8 Millionen Euro jährlich kassiert haben soll. Es kursierten Gerüchte, wonach Devic aus fadenscheinigen Gründen nicht im Training erschienen sei. «Das stimmte alles nicht», verteidigt sich Devic vehement. «Ich habe nie für schlechte Schlagzeilen gesorgt. Ich bin ein verantwortungsbewusster Mensch. Wer einfach so das Training schwänzt, gehört bestraft. Sogar ein Lionel Messi muss jeden Tag trainieren kommen.»

Die kurzen vier Monate in Katar bei Al Rayyan blieben Devic dafür in guter Erinnerung. Auch wenn er nach seinem Abgang die FIFA einschalten musste, um von Al Rayyan das Gehalt doch noch zu bekommen. «Keine Ahnung, wieso der Scheich die Gelder nicht auszahlen wollte. Aber insgesamt war es gut dort, die Leute waren nett, ich fühlte mich wohl.»

Als Devic zu Rubin zurückkehrte, war der Trainer weg, entlassen und durch einen Interims-Coach ersetzt. Devic blühte wieder auf, fand zum Toreschiessen zurück und gehörte zu jenem Team, das im Herbst 2015 in der Europa League dem FC Liverpool in der Anfield Road ein 1:1 abknöpfte. Dank eines Tores von Devic – nach einem bemerkenswert kaltschnäuzigen Abschluss. «Es war der perfekte Moment», sagt Devic, «ich hatte mich davor während jener schwierigen Phase lange Zeit schlecht gefühlt. Und dann kam das. Es war das vielleicht beste Tor meiner Karriere.» Und ja, dass er ausgerechnet im ersten Heimspiel des damals neuen Liverpool-Trainers Jürgen Klopp für so viel Aufsehen sorgte, mache ihn schon ein wenig stolz. (zum Video).

Es war der letzte ganz grosse Moment in der Karriere des Marko Devic. Bei Rubin Kasan und danach bei Ligakonkurrent Rostov kam er in den letzten beiden Saisons nicht mehr über die Jokerrolle hinaus.

Auch deshalb sehnte er sich nach etwas Neuem. In Vaduz ortet er die Möglichkeit, wieder mehr Verantwortung übernehmen zu können. Wie genau die Kontakte zwischen dem Duo Haas/Vrabec und Devic zustande kamen, bleibt ein Vaduzer Geheimnis, wie Vrabec erklärte. Er meinte nur: «Durch Verbindungen ins Ausland, Berater, die uns helfen können, an einen Spieler zu gelangen.» Klar ist für den FCV-Cheftrainer: «Devic ist eine Bereicherung für uns. Es ist alles andere als normal, dass ein solcher Spieler nach Vaduz wechselt.»

Die Erwartungshaltung der Fans ist dementsprechend gross. Zu lange warten sie in Vaduz schon auf einen neuen Knipser. Einen, wie Armando Sadiku es war. Devic weiss das, doch er geht die Herausforderung entspannt an: «Ich habe genug Erfahrung. Das Wichtigste wird sein, dass wir als Team Erfolg haben – ich werde dabei versuchen, Tore und Assists zu liefern.» Er spricht von «positivem Druck», den er verspüre. Und eines stellt er auch noch klar – und dabei kommt erneut sein ausgeprägter Ehrgeiz zum Vorschein: «Wenn Vaduz nicht den Plan hätte, in die Super League zurückzukehren, dann wäre ich vielleicht nicht hierher gekommen.»
Marko Devic sagt, er freue sich auf die kommenden Partien, auf die Aufholjagd in der Liga. Möglich, dass er am Sonntag in Schaffhausen (16 Uhr) erstmals von Beginn an spielt, nachdem er zuletzt in Aarau (2:0) noch eingewechselt worden war – und gleich einen Treffer erzielte, der allerdings aberkannt wurde. «Ich hoffe, mein nächstes Tor für Vaduz ist dann regulär», sagt er, lacht und verabschiedet sich eilig. Er und seine Frau müssen eine Wohnung suchen, damit bald auch die Tochter nach Liechtenstein kommen kann.