Форум болельщиков ФК Металлист Харьков

Відверте інтерв'ю "Футбол 24" із Сергієм Мальком, колишнім хавбеком та форвардом Металіста, Дніпра і Динамо.

Його кар’єра закінчилася у 28. Грубий підкат ззаду і улюбленець харківських вболівальників зазнав подвійного відкритого перелому. Травма Малька сприйнялася у Харкові, як особиста біда кожного. Його щиро любило все місто і уявити "Металіст" без мотора команди було просто неможливо.

Домовляємося на інтерв’ю з самого ранку. Життєрадісний Сергій Миколайович заряджає позитивом на весь день. Максимум посмішок, радості і позитиву – так, ніби це не його життя зламав жахливий вчинок Нодара Хізанішвілі, батька гравця "Рейнджерс" Зураба Хізанішвілі. Навіть про погане і неприємне Малько говорить з добром. Дивуєшся – звідки у людині стільки світлого.

Він накульгує і не може пересуватися без палички. Але сила духу переважає все це другорядне. А ще у нього феноменальна пам’ять – тільки встигай записувати. І солідний послужний список: "Металіст", "Дніпро", "Динамо". Легенда із воістину залізним характером.

„Вчасно не наважився на операцію і все, пізно…“
– Чотири роки тому на "Металісті" відбулося помпезне святкування вашого 60-річного ювілею. Що найбільше запам’яталося?
– Це було велике свято – дякую друзям, федерації футболу, місту, ветеранам… Все було чудово організовано. Крім того, допомогли фінансово. Прийшло приблизно дві тисячі вболівальників. Мені було приємно…

– То була хороша нагода зустрітися з колишніми партнерами?
– Я часто бачуся з ними. Володя Лінке зараз спортивний директор "Металіст 1925". Зустрічаюся з Юрієм Цимбалюком, який у федерації працював. Дітей тренуємо разом з Олегом Крамаренком та Віктором Камарзаєвим, вони на "Металісті" працюють. У місті зустрічаю Бачіашвілі, Довбія, Гену Дегтярьова. На жаль, помер Роман Шподарунок. Зі старшого покоління спілкуюся з Олександром Поллаком, угорцем із Закарпаття. Недавно Ростик Поточняк приїжджав.

– Причина у нього не найвеселіша – переніс операцію.
– Ми з хлопцями його провідували у палаті в обласній лікарні. То було у листопаді. Ми час від часу зідзвонюємося. Йому фінансово Мирон Маркевич допоміг.

– Свого часу ви також потребували хірургічного втручання.
– У мене проблеми з кульшовим суглобом, тазом. От ходжу з паличкою. Гроші назбирав, допомогли мені, але якраз розпочалася революція. Вчасно не наважився і все, пізно… Ще зараз роздумую, справа не у грошах. Поважний вік, маю сумніви. Тут і артеріальний тиск, і решта проблем. Поточняк взагалі ходити не міг. Ми, до речі, з ним любили покепкувати.

– Як саме?
– Він називав мене "когутом" і казав, що я з села. Я ж у Пісочині народився. "Яке це село? – кажу. – 13 кілометрів від Харкова. А от ти – селянин. Де там твої Винники? Від них до красивого Львова – ого-го!" Уявляєш, недавно каже мені: "Сергію, Винники – це вже Львів" (сміється).

– Проблеми з тазом – наслідки тієї страшної травми?
– Ні, це почалося років 15 тому. Я ж до 50-ти років за ветеранів бігав. Треба було лягати під ніж, коли долар по 5 гривень був... Операція тоді тисячу доларів коштувала. Якби ж я знав. Ну нічого, не жаліюся.

– На "Металіст 1925" ходите на Другу лігу?
– Аякже. Мої хлопчики 2003-го року м’ячі подавали у минулому сезоні на всіх матчах. Зараз вже підросли, дали дорогу молодшим.

– Вас часто порівнювали з іконами новітнього "Металіста". Особливо з Клейтоном Шав’єром. Згідні?
– Я до 25-ти років нападника грав. А потім Берников пішов у "Шахтар" і я став опорником. Я не був класичним диспетчером – лише бий, біжи, борися (посміхається). Порівняння? У Маркевича була хороша команда, не лише Клейтон, а й Жажа, Тайсон, Марлос, Соса. Я люблю твердження "непоганий був футболіст". А з кимось порівнювати не варто (сміється).

– Головна травма вашого життя залишила наслідки?
– Навантаження відчуваю, коли тренування інтенсивні. Раніше у відпустці був 42 дні. Чим зайнятися? Доміно… А зараз ходжу багато – федерація, тренування. Фактично без таблеток обходжуся. Якщо сильний біль – знеболювальні приймаю. Але я ж мужчина! Терплю (сміється).

– З великим футболом ви закінчили у 80-х. На вулицях Харкова впізнають?
– У нас вболівальники хороші! На Другу лігу по 9 тисяч ходить. "Геліос", правда, у місті не визнають. Раніше "Металіст" збирав повні трибуни. Тому я увагою не обділений.
– Ви часто згадуєте той фатальний епізод травня 1982-го?
– Як сказати… Це сталося 8 травня. Минуло 35 років… Часто плутають гравця, який мене зламав. Пишуть, мовляв, то був Хінчагашвілі. Ні, то був Нодар Хізанішвілі. Момент добре запам’ятав. Йде подача з кутового, я мав з когось опікати. Але я втомився, йшла 70 хвилина. Тому попросив когось з хлопців підмінити мене. М’яч вибили, я підібрав. "Шведою" прибрав суперника, проскочив і мене рубанули.

– Преса писала, що Хізанішвілі завдав удару ззаду.
– Ми вигравали 2:0, почалися нерви. Вони ж тільки Кубок володарів кубків виграли, а тут їх дебютант Вищої ліги возить. Почали грубити. Вдарив ззаду.

– Колись ви зізнавалися, що вийшли на поле без щитків. Якби вони були, то наслідки могли бути не такими жахливими.
– Це моя помилка. Тоді дозволяли виходити без щитків. А поле слизьке, швидкість у мене хороша… Що сталося, те сталося. Нодара я знав ще по "молодіжці". Він теж 1953-го року, тільки трохи старший. Разом в Іран їздили, в Києві грали.

– Кількома хвилинами раніше травми зазнав Лінке після удару Сулаквелідзе. А ще кажуть, Отар Габелія зігнав злість на фотографі.
– Мене вже не було на полі, але розповідали, ніби Габелія вихопив фотоапарат зі злості. Нервували грузини.

– Хізанішвілі навіть жовтої не отримав?
– Навіть жовтої… Суддівство таке було.

– Кривдник не вибачався?
– Ні, ніхто з Тбілісі не вийшов на контакт.

– Образа у вас є?
– Так буває – є хороші люди, а є погані. Нодар мав вибачитися, а не його партнери. Я знав і Кіпіані, і Шенгелію. Я згрузинами і в збірній грав, хороші хлопці. Але життя продовжується, нічого страшного.

– Однак вам же це коштувало кінця кар’єри.
– На лікарняному провів 16 місяців. Але нічого, почав працювати, відновлюватися.

– Ви від природи така добра людина?
– Ну як добра? Звичайна (посміхається).

– То був подвійний відкритий перелом?
– Так, із забрудненням. Того дня дощ падав. А перелом ще й з осколками. Три години робили операцію під загальним наркозом, півтори години вимивали все це з рани.
– Швидка виїхала на поле. Деталі пам’ятаєте?
– Завезли мене за східну трибуну. Почали накладати шину. Я побачив у водія дві пляшки "Бецмана", вино таке було. Ще пожартував "Питимеш після гри?" Відповів, що таку перемогу треба відзначити. Привезли у лікарню, почали качати кисневу маску – не бере мене. Може, напруга далася взнаки… Запитують: "Пив спиртне?" Який там алкоголь – у нас перед тим "Спартак" був у календарі.

– Наркоз таки спрацював?
– Пригадую лише, як дівчата-медсестри засміялися і я заснув. Зранку відкриваю очі – бачу стіни палати і ногу на витяжці. Так я 47 днів пролежав. Загалом провів 78 днів у гіпсі – від паху до пальців. Далі поставили апарат Ілізарова.

– Гостей у палаті приймали?
– Партнери приходили, вболівальники. Словом, приємний прохідний двір. Спочатку закривали доступ і обмежували прийом гостей. Люди несли полуничку, фрукти – могла інфекція потрапити. Довелося пити антибіотики.

– Кажуть, що у місті розпочалася хвиля нападів на кавказців через той вчинок Хізанішвілі.
– Мені розповідали, що у наступному матчі з "Араратом" почали вірменів утискати. Може, й так, але я вже казав – люди є різні.

– Повернення на поле коштувало вам титанічних зусиль?
– Було непросто, я повернувся і розрахувався з "Металістом", а потім самотужки поїхав на збори в узбецький Янгієр. Там в аеропорту зустрів Володимира Чеботарьова, легенду "Кайрата". Каже мені: "Сергію, що ти тут робиш? Я зараз у Павлодарі працюю. Давай до мене в команду". Поїхав я туди і зіграв матч на Кубок Казахстану. На чемпіонат мене заявити не можуть – проблеми з документами. Приїхав у Москву в спорткомітет. На зустріч йде Валентин Ніколаєв, той, що з "команди лейтенантів", де грали Бобров, Гринін… Розговорилися, він запропонував зустрітися з Колосковим.

– Розповіли про проблему?
– Колоскова на місці не було, зате був Олексій Парамонов, якому зараз 92. Представник старої гвардії, інтелігент. Подивився на документи і сказав, що можу грати лише за "Металіст" або за "Маяк", дві харківські команди. А "Металіст" у Вищій лізі – я вже не той. Спробував за "Маяк".

– І як?
– Не сподобалося. Нас тренував Аркадій Панов. Я йому сказав відверто, що не готовий до такого, мені ж 32, а там молоді хлопці. Запропонували грати за заводську команду. Прийняли мене, як інженера з техніки безпеки, а паралельно я грав за заводську команду "Іскра".

– Коли відновлювалися, то мали якусь спеціальну програму?
– В основному, це басейн. Курс проходив самостійно. Як зняв гіпс, то з жінкою жахнулися – нога така худенька, як рука. М’язи атрофувалися… Організм виявився сильним і я швидко повернув собі форму. Ходив у тренажерний зал в Інститут імені Ситенка. Там апарати стояли 1908-го року, дореволюційні. Ще бронзові з втулками. Качав прес… Зараз дітям кажу – штанга не обов’язкова, головне – прес, підтягування.

– Кажуть, у ваші часи зародилася фраза: "Якщо не знаєш, що робити з м’ячем – віддай Мальку".
– Та перестань. Я пас нікому не віддавав, любив атаку. Рано розпочав грати з дорослими, потім в "Маяку" грав з "дядьками", наприклад, Мартиновичем, який з "Металіста" прийшов. Спробуй йому не віддати пас!

– У "Металіст" у 1974-му вас брав Микола Корольов чи Віталій Зуб?
– Другий. При Корольові я зіграв один матч, але фактично розпочав кар’єру при Зубу.
– У тому сезоні ви поїхали на фінальну пульку за вихід у Першу лігу в Сочі. Ваш партнер Юрій Цимбалюк розповідав, як "Ікарус" з командою ледве не зірвався у прірву.
– Ожеледиця була… Додумалися в цілях економії тисячу кілометрів через гори їхати на автобусі. Під Туапсе нас занесло. Не вижив би ніхто. Пощастило, що стояли відбійники. Вийшли, пересіли на рейсовий автобус, а тоді потягом дісталися пункту призначення. Але сам епізод дуже моторошний.

– У 1975-му році в команду прийшов 17-річний Юрій Сивуха. Пам’ятаєте перші кроки майбутньої легенди?
– У нас було три хороші воротарі: Віктор Турпак, з яким я товаришував, Олексій Житник і Віктор Удовенко. Згодом з Юрою в "Динамо" зустрілися. З останнім рубежем "Металіст" проблем не мав.

– Ще до того команду очолив Олег Ошенков, а ви забили 8 голів за сезон.
– Хороший тренер! На жаль, не втрималися ми з ним у Першій лізі. В Краснодарі нас засудили у вирішальній грі.

– І ви стали гравцем "Дніпра".
– Я був патріотом і так просто йти не хотів. Сказав, якщо не вилетимо, залишуся в Харкові. Але, на жаль, сталося все не так. Приїхали гінці з Дніпропетровська в Пісочин до мене додому. Підписав документи і став гравцем "Дніпра".

– Які враження від роботи з Віктором Каневським?
– Толковий тренер, хоч і своєрідний. Він працював ще з В’ячеславом Соловйовим і знав Віктора Маслова. Стара школа…

– У "Дніпрі" якісних гравців вистачало: Колтун, Шнейдерман, Томах, Найда, Христян…
– Я спочатку їхати звідти хотів. На зборах не йде гра – всім летимо. Кажу: "Вікторе Іллічу, повертаюся в Харків". Каневський відповів, щоб я не хвилювався і відкинув такі думки. А партнери ж всі вікові: Колтун – 1944-го року народження, Богданов і Пилипчук також. Найда і Євсєєнко – 1945-го, Маслов – 1949, Романюк – 1947-го… Всім майже за 30. Але чемпіонат, як на диво, розпочали чудово: "Зеніт" "поклали", мінське "Динамо" також. Грали добре в тій команді всі, випадкових людей не було.

– В квітні 1976-го "Дніпро" зіграв з московським "Торпедо" внічию 1:1. Кажуть, що суддя Карло Круашвілі зарахував ваш гол, пояснивши це новим на той час правилом пасивного офсайду.
– Чесно, не пригадаю, як було насправді. Це ж судді, хто його знає... Бачиш, як недавно з Туреччиною наша збірна зіграла.

– У 1978-му році вас запросили в "Динамо". Як дізналися про це?
– Лобановський запрошував ще у середині попереднього сезону, але тоді не склалося. Його помічник Володимир Онисько приїжджав на матчі з моєю участю. Потім записка від Валерія Васильовича прийшла, мовляв, куди я зник. Після Каневського "Дніпро" прийняв Вадим Іванов і відносини у нас не склалися. Настав час змінювати команду.

– У "Динамо" була шалена конкуренція?
– Півкоманди заслужених майстрів спорту, а скільки збірників… Я відчував, що не пройду у стартовий склад: Блохін, Таран, Онищенко, Хапсаліс. І це лише атака. Випускали мене, в основному, на заміну.

– З десяти матчів ви вийшли у старті лише раз.
– За таких умов було нереально розраховувати на більше. Я не звик так грати. Коли виходять на заміну і грають – це справжні таланти. Наприклад, як цей хлопчина Асенсіо з "Реала".

– Мікроклімат в колективі був хорошим?
– Я товаришував з Коньковим, Решком, Фоменком. Харківських було немало. Старші хлопці мали сім’ї, трималися окремо. Блохін? Хлопець, як хлопець. Я більше з Буряком спілкувався. В Олега, звичайно, була трохи зірочка і гонор.

– Олександр Бережний розповідав, як на одному з тренувань ви не витримали і "поперли" на Лобановського, мовляв, навантаження нелюдські…
– Та ви що! Я не пригадую такого. У мене завжди два серця було. Тим більше, Лобановському я б не посмів такого сказати. Це була фанатично віддана футболу людина. Тренування короткі, але інтенсивні. Навантаження справді були серйозні. А ще я грав за дубль, потім основа, закривали на базі. По 5-6 днів перебував за межами дому. А я ж молодий, душа рветься на волю. Якось Лобановський мене викликав і відверто сказав: "Догравай сезон і я тебе відпускаю". Так і вирішили. Я пішов трохи раніше – у Харкові до мене підійшов Володимир Булгаков і запросив у "Металіст". Квартиру я мав у Дніпропетровську, але в Харкові жила рідня. Я пристав на пропозицію без вагань.
– Ви повертаєтеся до Харкова, а тут вже працював Євген Лемешко. Легендарний тренер?
– Взяти до прикладу Лобановського – у нього за 45 хвилин тренування всі соки можна віддати. А у Пилиповича за дві години не завжди змучишся (посміхається). Лемешко був чудовим психологом, відчував команду. У Першій лізі нас 300 днів не було вдома – поїздки в Хабаровськ і далекі міста. Літаком, потягом, як завгодно… І тренер завжди з нами: у баскетбол з нами грав, тримання м’яча – за це ми його любили і поважали. Коли порушували режим, він теж це відчував і знав. Про Лемешка можна сказати лише хороше.

– Кожен футболіст має свою улюблену історію, пов’язану з Євгеном Пилиповичем. У вас також є?
– Не про всі з них можна писати (посміхається). Їхали якось у жовтні на гру в Кутаїсі потягом через Майкоп. Наш гравець Леонід Сааков народився у Баку, але його дружина була родом з Майкопа і якраз готувалася вдома до народження дитини. Підійшов до тренера Леонід: "Відпустіть до жінки, а я до вас підсяду на ходу". Зупинка у Майкопі – 27 хвилин.

– Встиг Сааков?
– Я всі очі видивився на тій зупинці – немає його. Так і поїхали в Кутаїсі без нього. Вийшли з потяга, я тягну три великі сумки, а Пилипович з портфельчиком поруч йде. Кажу до тренера: "Візьміть, будь ласка, сумку Саакова". Лемешко подивився на мене і каже: "Пришла гроза в начале мая, прощай Сааков в октябре". Леонід приїхав наступного дня і відразу пішов до тренера, який вже встиг того відрахувати. Але робив це все лише на папері. Насправді нікого не карав. Часто на виїзні матчі взагалі по 14 футболістів їздили…

– Євген Пилипович не раз повторював, що його улюбленим гравцем був Ростислав Поточняк.
– Кажуть, що Ростик повільно бігав. Вибачте, але 30 метрів він пробігав за 3,9. Швидкість чудова, вибір позиції. Відчував, куди м’яч летить. У Союзі було кілька таких, як Поточняк – Фоменко, Долматов, Шестерньов.

– У Харкові особливо захоплювалися атакувальним тріо Лінке-Малько-Бачіашвілі.
– Сюди ще можна додати двох півзахисників: Ткаченка і Дегтярьова. Щодо атаки, то Нодар міг м’яч притримати, зверху виграти боротьбу. Бачіашвілі реально багато забивав. Лінке більш технічний. Я грав не особливо гостро. Коли виконував функції опорника, то любив підключити Володю Журавчака. Він же колишній гімнаст – легенький, маленький і добре почував себе під час різких підключень.

– Якось ви зізналися, що палите з 23 років. Зараз продовжуєте?
– "Підкурюю". У наш час багато гравців палили. Лемешко не знав. На вулицю відкрито ніхто не виходив. В лісі, на базі палили…

– У 1981-му "Металіст" пробився до півфіналу Кубка СРСР. У серії пенальті ваша команда програла "Спартаку"…
– Ми їх "возили"… Поле важке, у воротах Дасаєв, на полі брати Мачаідзе. Коментував ту гру Маслаченко. Сестра потім розповідала, що він під час трансляції сказав: "Спартаку" пощастить, якщо вони пройдуть далі". Ми зробили помилку в призначенні людей, які виконували пенальті. Пробивати мають тільки ті, хто грав увесь матч. Я пішов першим і впорався. Потім бив Сапешко, який схибив. Не забив і Цимбалюк, який вийшов на заміну.

– У тому ж році в двох поєдинках поспіль ви оформили два дублі. І всі чотири голи забили з пенальті. Мали свій секрет виконання?
– Перед травмою я не забив московському "Динамо" 2-го травня. Це життя… А ще під час кутового втратив Новикова і ми пропустили. Після гри Лемешко розповів мені все, що думає. Щодо пенальті, то я намагався бити в правий від воротаря кут на незручній висоті. Зараз трохи по-іншому виконують. Я старався підрізати м’яч.

– В першому турі ви також не забили. Сезон розпочинався справді зловісно…
– У матчі з "Дніпром" пробив повз ворота. Таке враження, що все йшло до тієї травми і загальної невдачі.

– Сусло – здібний хлопець, сам харківський, але закінчував київський інтернат. Хорошим футболістом був і Якубовський. Щодо Кузнецова, то це виключно заслуга Лемешка. Він побачив у Сергієві футболіста.

– Коли гравець закінчує кар’єру у 28-річному віці, легко піти не тією дорогою…
– Я від життя відірвався на кілька місяців. Але на милицях я бігав краще, ніж без них (посміхається). Жив на 8-му поверсі, а ліфт не завжди працював. Доводилося виходити з ситуації. Відчував, що гомілка не працює. Нервувався, бо бігав не так. Після активних виступів пішов працювати з дітьми. Грав на область до 1990-го року. Все одно був у футболі з головою. Потім трохи пах почав боліти. Сказали, що потребую операції.

– Зараз часто згадуєте минуле?
– Всіх матчів не пам’ятаю. Але спогадів багато. Особливо запам’ятався 1975-й рік і кубковий матч зі "Спартаком" з Орджонікідзе, коли я наприкінці гри забив переможний гол. Далі до нас на стадіон "Динамо" приїхав "Пахтакор", від якого ми чотири голи отримали: від Михайла Ана, Васіліса Хадзіпанагіса… Але той гол на попередній стадії в Сухумі у ворота Орджонікідзе особливо приємний. Віктор Шаленко подав з кутового, а я так приклався, що м’яч у дві "дев’ятки" полетів. Особливо яскраві спогади. Приємно, коли є що згадати!