Досвідчений футболіст Василь Тофан запам’ятався виступами у команді вищої ліги «Металіст» (Харків). Тоді головним тренером харківського колективу працював Михайло Фоменко. Зараз Василь – граючий тренер клубу другого дивізіону «Буковина» (Чернівці). Завдяки голам Тофана «Буковина» здобула перемоги над колективами «Нива – Світанок» (Вінниця) та «Поділля – Хмельницький». У розмові з автором цих рядків кваліфікований гравець розповів про своє футбольне життя.

- Василю, як розпочинався твій шлях у футболі ?

- Спочатку грав у футбол на різних майданчиках у селі Прутівка Снятинського району Івано – Франківської області. Із четвертого класу розпочав займатися у снятинській дитячо – юнацькій спортивній школі. Тривалий час там не тренувався, бо на мене звернули увагу у СДЮШОР «Прикарпаття» (Івано – Франківськ). Тож із шостого класу я розпочав навчатися у івано- франківській спортивній школі – інтернаті. Після закінчення школи вступив у Тернопільський педагогічний інститут. У той час виступав за команду перехідної ліги України «Лисоня» (Бережани). Тоді у бережанській команді виступав Михайло Старостяк, який запам’ятався грою у національній збірній України та донецькому «Шахтарі». Сталося так, що поєднувати виступи у колективі з Бережан та навчання не вдалося. Як наслідок, довелося залишити інститут. Я пішов у армію.

- Згодом ти потрапив у команду ЦСК ЗСУ (Київ)

- Я служив у піхоті в Бердичеві. Потім потрапив у спортроту, де також довго не пробув. Одного разу проводилися змагання Збройних Сил України. Після них мене та ще кількох чоловік забрали у команду третьої української ліги ЦСК ЗСУ (Київ). Там виступали і гравці з нашого регіону. Серед них – Ігор Клебан і Роман Максимюк, який пограв у київському «Динамо», дніпропетровському «Дніпрі»… Повернувшись додому, я розпочав виступи у коломийському «Покутті». Вже з «Покуття» мене запросили у івано – франківське «Прикарпаття». Ця команда тоді грала у вищій лізі.

- Яке враження у тебе склалося про івано – франківську команду ?

- У «Прикарпатті» виступало багато досвідчених футболістів – Сергій Турянський, Ярослав Ватаманюк, брати Юрченки... У Івано – Франківську була дуже пристойна команда. Для того, щоби мати більше ігрової практики, я перейшов у колектив першої ліги «Кристал» (Чортків).

- У «Кристалі» ти пограв лише півроку…

- Так. Мене запрошували у львівські «Карпати», тернопільську «Ниву», олександрійську «Поліграфтехніку»… У той час президент ФК «Буковина» Василь Федорюк запросив мене у Чернівці. Я пристав на його пропозицію. Тож у 1997 році вперше одягнув футболку «Буковини». Думаю, що зробив правильний вибір. Тим більше, що після кількох років виступів у чернівецькій команді, я отримав запрошення у харківський «Металіст», де головним тренером працював Михайло Фоменко.

- Яка твоя думка про тренера Михайла Фоменка ?

- Михайло Іванович – дуже сильний фахівець та порядна людина. Я не дивуюся тому, що його сімферопольська «Таврія» вдало виступає у чемпіонаті України.

- Знаю, що під орудою Фоменка грало багато відомих футболістів…

- У «Металісті» я провів чотири роки. Тоді у Харкові підібрався сильний колектив. Мені судилося пограти в одній команді з Іваном Гецьком, Сергієм Мізіним, Олександром Паляницею, Сергієм Єсіним … Та й фінансування команди було на належному рівні. За чотири роки «Металіст» нижче шостого місця не опускався. У перший же рік після виходу харків’ян у вищу лігу одинадцяти гравцям «Металіста» присвоїли звання «майстер спорту України».

- Ти зараз підтримуєш зв’язок із своїми колишніми партнерами у «Металісті» ?

- Так. Спілкуюся із Сергієм Мізіним, Іваном Гецьком, Ігорем Шопіним. Саме з Ігорем я жив у одному номері. Зараз Шопін захищає кольори ужгородського «Закарпаття». Періодично спілкуюся з нинішнім капітаном «Металіста» Олександром Горяїновим. Олександр – це єдиний гравець, який залишився у «Металісті» з часів мого виступу у харківській команді.

- Василю, чому ти залишив харківський «Металіст» ?

- У харківській команді розпочалася зміна поколінь. Я спробував працевлаштуватися у російському клубі «Терек» (Грозний), у молдовському «Шерифі». Стати гравцем цих команд із певних причин не вдалося. Потім мені зателефонував Ігор Юрченко, який очолював івано – франківський «Спартак». Відгукнувшись на пропозицію пана Юрченка, став першим капітаном відродженого «Спартака». На жаль, нам не вдалося зберегти прописку у першій лізі. А я через травму не виступав кілька місяців. Через те, що «Спартак» понизився у класі, Ігоря Юрченка звільнили. На його місце прийшов Богдан Блавацький.

- Кажуть, що у тебе з Блавацьким стосунки не склалися…

- У мене немає образи на Блавацького. Хоча не можу сказати, що у нас завжди були нормальні стосунки. Одного разу я зібрав речі та поїхав із команди. Певний час грав на першість області. Я захищав кольори чернівецького колективу «Меркурій – ЧТЕІ», який тренував Михайло Лахнюк. Ми грали як на обласних, так і на всеукраїнських змаганнях. Згодом відгукнувся на пропозицію Юрія Шелепницького та знову прийшов у «Буковину».

- Чи був шанс у команди Юрія Шелепницького потрапити у першу лігу ?

- Гадаю, що ми показували непогані результати. У нас був шанс вийти у першу лігу. Для підвищення у класі нам не вистачило якихось дрібниць. На жаль, згодом зрозумів, що «Буковина» вирішувати серйозних завдань не може. Я відгукнувся на пропозицію івано – франківської команди «Факел».

- Чому ти вирішив виступати у «Факелі» ?

- Мене дуже хотів бачити у своєму колективі його президент Анатолій Ревуцький. Перед «Факелом» стояла мета посісти одне з призових місць, яке дозволяло потрапити у першу лігу. У івано – франківській команді виступали досвідчені гравці Тарас Ковальчук, Олександр Микуляк, Володимир Салій. Ці футболісти пройшли школу вищої ліги. Ми посіли друге місце. А ось головний клуб Івано – Франківська – «Спартак» вибув із першої ліги. Після цього «Факел» отримав назву «Прикарпаття», а «Спартак» припинив існування. У першій лізі довелося грати із молодими гравцями. Із досвідчених футболістів залишилися лише я та Олександр Микуляк. Молодим хлопцям дуже важко було грати у першому дивізіоні. Команді «Прикарпаття» не вистачало футболістів із великим досвідом виступів на високому рівні. Цікаво, що окремі гравці івано – франківського колективу грали ще у студентській лізі України. Тож вони отримували велике навантаження. На жаль, у «Прикарпатті» існували фінансові проблеми. Команда не могла виїхати на збори. Я не міг довго чекати вирішення проблем. Мені ж не 20 – 25 років.

- І ти прийняв рішення знову стати гравцем «Буковини»…

- Вважаю, що останнім часом у «Буковину» прийшли футбольні професіонали – Василь Федорюк і Віктор Мглинець. Віктор Іванович був блискучим футболістом. Я приємно здивувався тим, що Мглинець став кваліфікованим тренером. Взимку вирішив прийти у команду, де розпочиналися мої найуспішніші виступи на професійному рівні. Думаю, що кар’єру гравця завершу в чернівецькій «Буковині». Зараз я є граючим тренером колективу. Намагатимуся допомогти молодим футболістам своїми порадами. Сподіваюся, що ми вже цього року зможемо потрапити у першу лігу. Скажу, що вже зараз треба готуватися до виступів у першому дивізіоні, бо влітку перерва між чемпіонатами маленька. Якщо клуб не буде готовим до перебування у першій лізі, то нам буде важко. Візьмемо для прикладу Івано – Франківськ. Команда цього міста увійшла у перший дивізіон майже ні з чим. Тому і знаходиться колектив у нижній частині турнірної таблиці. Ми повинні уникнути помилок представників сусідньої області. Якщо буде підтримка з боку керівників області та міста, то «Буковина» зможе радувати грою своїх шанувальників.

- Я зрозумів, що ти плануєш стати тренером…

- Так. У бізнес мене не тягне. Я не зможу жити без футболу. Президент ФСК «Буковина» Василь Федорюк обіцяв допомогти з тренерською ліцензією.

- Василю, багато команд обласних центрів Західної України виступають лише у другій лізі. Чому так сталося ?

- Багато чого залежить від фінансів. Немає грошей – немає пристойної команди. Візьмемо ужгородське «Закарпаття», яке увійшовши у вищу лігу, вилетіло звідти через фінансові проблеми. Зараз «Закарпаття» знову виступає у вищому дивізіоні. А у цієї команди немає навіть де тренуватися. Чому львівські «Карпати» тримаються у елітному дивізіоні ? Там є така людина, як Димінський. Його можна поставити в один ряд із президентами кращих клубів України Ахметовим, Суркісом, Коломойським. Ці люди вкладають у футбол великі гроші. Тож немає нічого дивного, що команди цих людей виступають вдало. А ось якщо клубом розпочинає керувати «президент», який думає лише про власне збагачення, то позитивних результатів не буде. Спочатку треба вкласти гроші у клуб, за яких вболіваєш. Не можна приходити у команду на півроку через те, що тобі зробили якійсь пільги.

На жаль, клуби Чернівців, Рівного, Тернополя, Хмельницького виступають лише у другій лізі. Більш – менш нормальна ситуація у луцькій «Волині». Однак, у Луцьку все тримається на президенті футбольного клубу Столярі та на такому харизматичному тренері, як Кварцяний. До речі, свого часу я був на оглядинах у команді Віталія Кварцяного.

- І яке враження справив на тебе Віталій Кварцяний ?

- Кварцяний – специфічна людина, яка любить футбол. Такі наставники повинні працювати у вищій лізі. Іноді у пресі можна знайти цікаві вислови луцького тренера. Хтось же повинен веселити людей.

- Співпраця з якими тренерами тобі запам’яталася найбільше ?

- Про Фоменка я вже згадував. Чудовим тренером є Володимир Лозинський. Свою високу кваліфікацію він підтвердив тоді, коли працював наставником студентської збірної України. З приємністю згадую співпрацю з Ігорем Юрченком. На жаль, з деяких причин Юрченку не вдалося повністю розкрити свій потенціал. Велику роль у моїй підготовці до виступу у вищій лізі відіграв Валерій Богуславський. Приємно було виступати під керівництвом Юрія Шелепницького, Михайла Лахнюка… У мене майже з усіма тренерами склалися чудові стосунки.

- Василю, ти задоволений своєю кар’єрою футболіста ?

- Коли я грав у ЦСК ЗСУ за мною спостерігали селекціонери київського «Динамо». До мене дійшла інформація, що динамівці відвідали дві мої останні ігри за армійський колектив. Тоді я діяв на позиції останнього захисника. Сталося так, що ці дві зустрічі я відіграв не належним чином. Хоча до мене підійшов представник «Динамо» пан Богоделов. Він сказав: «Не треба засмучуватися. Ми за тобою ще слідкуватимемо». У київське «Динамо» я так і не потрапив. Якщо би я став футболістом «Динамо», то моя кар’єра гравця могла скластися трохи по – іншому. І все ж таки вважаю, що кар’єра футболіста у мене була цікава. Мені судилося пограти в усіх лігах, які були в Україні. До того ж я виступав під орудою сильних футбольних тренерів.

- Розкажи про свою сім’ю.

- Ми з дружиною виховуємо двох синів – Вадима та Олександра. Діти ходять до школи. Старший син вже досить непогано працює з м’ячем. Якщо у сина буде бажання присвятити своє життя футболу, то я йому допоможу.

- Василю, які інші види спорту тобі подобаються ?

- Мені подобається волейбол, настільний теніс… У вільний час полюбляю пограти у більярд. У «Буковині» поки що ні з ким не грав. Я сумніваюся, що у чернівецькій команді у мене будуть гідні суперники.

Василь Тофан - захисник, півзахисник. Народився 13 лютого 1974 року у Снятинському районі Івано-Франківської області. Грав за команди "Покуття" (Снятин), "Покуття" (Коломия), "Лисоня" (Бережани), "Прикарпаття" (Івано-Франківськ), ЦСК ЗСУ (Київ), "Кристал" (Чортків), "Металіст" (Харків), "Меркурій-ЧТЕІ" (Чернівці), "Факел" (Івано - Франківськ). У "Буковині" з 1997 року (з перервами).