Іван Панчишин: "Лемешко запрошував у "Металіст" лише людей з характером"

[domic]

Постать Івана Панчишина для харківського футболу справді знаменна. Саме він був одним із творців найбільшого успіху «Металіста» в клубній історії — завоювання Кубка СРСР

Панчишин пройшов із «Металістом» Крим і Рим… Із перших днів перебування у Харкові Іван Миколайович став ключовою фігурою в команді Євгена Лемешка. Панчишин цементував оборону «Металіста» ще в 1980-х, коли харків’яни перебували у середині турнірної таблиці вищої ліги чемпіонату СРСР. Був він і серед тих, хто здійняв над головою Кубок СРСР 1988 року. Саме Панчишин виводив на поле «Металіст» із капітанською пов’язкою в першому матчі першого чемпіонату України. Після того, як Іван Миколайович повісив бутси на цвях, він продовжував трудитися на славу слобожанської команди. І нині екс-захисник «жовто-синіх» працює на благо «Металіста», готуючи майбутню зміну команди. Своїми спогадами про минулі звитяги Іван Миколайович поділився із журналістом «Українського футболу».

«Металіст» може обіграти будь-яку команду в Україні»

— Іване Миколайовичу, після того, як ви повісили бутси на цвях, улюблену справу не покинули. Спочатку працювали на тренерській ниві, відтак невеликий період часу присвятили екзотичній справі — догляду за футбольними полями. На даний момент чи залишаєтеся у футболі?

— Так, справді працював із командами другої ліги: харківським «Арсеналом», другою командою «Металіста», «Газовиком», вінницькою «Нивою». Щодо догляду за газоном, то це також цікавий досвід. Мої львівські друзі, зокрема, екс-адміністратор «Карпат» Ігор Цюпа, його колеги доглядали за полем стадіону «Металіст» на договірній основі. Бувало, вони відлучалися, й тоді в пригоді ставав я. У мої обов’язки входив звіт про стан газону. Зараз працюю у Харківському державному училищі фізичної культури, де опікую­ся дітьми 1997 року народження.

— Наскільки тяжко було виконувати функції агронома, не володію­чи спеціальними навичками?

— Звичайно, така робота потребує спеціальної освіти. Мені дуже подобалася така діяльність, але те, чим зараз займаюся, для мене взагалі ідеальний варіант.

— Що входить у ваші обов’язки в училищі фізкультури, де працюєте?

— Завдання ХДУФК — готувати зміну для академії харківського «Металіста». Ми співпрацюємо з ними на підставі договору. Готуємо дітей 4-х вікових категорій: з 1997 по 2000 роки народження. Керівником відділення футболу є Сергій Кандауров, із яким ми свого часу виступали у складі «Металіста». Тепер працюємо на користь харківської команди в ролі тренерів.

— У складі нинішнього «Металіста» виступає чимало легіонерів. Вам, як наставнику харківської перспективної молоді, чи не прикро працювати в зв’язку із цим фактором, адже шанси ваших вихованців пробитися в основу не такі вже й великі?

— Якщо проаналізувати шлях «Металіста» за останні десять років, то можна помітити, що з кожним сезоном у команді з’являлося все більше іноземних футболістів. Але разом із тим якість футболу, який показує «Металіст» дуже зросла. Мені подобається комбінаційна гра слобожан. Харків’яни можуть обіграти будь-яку команду в Україні. Я бачу великий потенціал нинішнього «Металіста». Думаю, здобуття золотих медалей — питання часу. Щодо засилля легіонерів, то зауважу, що зараз такі часи. Найкращим показником якості гри будь-якої команди вважаю заповнюваність трибун. У «Металіста» із цим усе в порядку.

— Матчі «Металіста» часто відвідуєте?

— Переважно ходжу зі своїми вихованцями. Але я не дивлюся на гру команди очима вболівальника. Мене цікавить футбол, найперше, як фахівця. Намагаюся почерпнути для себе щось корисне та цікаве.

— Футбольними стежками пішов і ваш син, Дмитро. Щоправда, він обрав шлях не футболіста чи футбольного агронома, а вирішив стати футбольним арбіт­ром. Недавно Дмитро працював резервним арбітром на матчі молодіжних команд «Металіста» та «Карпат».

— Дмитро займався із 7 років у ДЮСШ «Металіст». Він дуже любив футбол, але ми вирішили, що краще буде, якщо він змінить свій фах у футболі. Зійшлися на думці, що Дмитру варто спробувати себе в якості судді. Я бачу зі сторони, що йому це подобається. За п’ять років він суттєво виріс у професійному плані.

«Школьников відчував людей»

— Читав, що ви досить пізно розпочали займатися футболом. Вам пощастило з першими тренерами, якими були Валентин Ходукін і екс-гравець «Карпат» Вік­тор Асланян. Яким є їхній внесок у формування футболіста Івана Панчишина?

— Ви доречно зауважили про те, що у футбол я прийшов пізно. Мені справді пощастило з тренерами, тож я дуже вдячний Ходукіну й Асланяну. У 17-річному віці я вступив до Інституту фізкультури у Львові. У навчальному закладі існувало три команди. Тренером першої був Валентин Ходукін, а третьою командою, до складу якої я потрапив, керував Валентин Борейко. Ці тренери порадили мені прийти на стадіон «Дружба» (тепер «Україна». — Л. К.), де я зустрівся з Віктором Асланяном. Він саме підготував випускний клас, а його команда мала брати участь у турнірі юнаків 1961 року народження. Віктор Павлович радо зустрів мене. Поступово я влився у команду, паралельно виступаючи за юніорів «Карпат» і колектив із інституту. Ми вигравали турніри, показували хороші результати. Із часом мої партнери виросли у відомих футболістів: Богдан Бандура, Іван Буловчак, Іван Паламар, Орест Баль, Вадим Тищенко були відомі всій країні.

— Після закінчення вишу завдяки службі в армії ви опинилися у Вінниці, де одягли футболку місцевої «Ниви». Очолював тоді команду легендарний Юхим Школьников. Що скажете про його методи роботи?

— На той час я виступав за команду з Волині під назвою «Сільмаш», що представляла місто Ковель. Паралельно я проходив військову службу. Після демобілізації мені одночасно надійшло дві пропозиції: із житомирського «Спартака» та він­ницької «Ниви».

— Ви обрали «Ниву»…

— Головним аргументом на користь команди з Вінниці було те, що в її складі грало кілька футболістів, із якими я був знайомий завдяки нав­чанню в Інституті фізкультури. Це вже згадані Тищенко, Буловчак і Паламар. На початках мені було нелегко, бо колектив фізкультури й команда майстрів — це суттєва різниця. Усе, що я повинен був робити — це працювати. Щодо Юхима Григоровича, то скажу, що він був хорошим психологом і відчував людей. Саме завдяки Школьникову я сформувався, як футболіст. «Нива» виграла першість другої ліги, а тренер вселив у мене віру, що я можу грати на вищому рівні.

— Команда показувала хороші результати. А чи були вам запрошення від інших команд?

— Так, у своїх лавах мене хотіли бачити запорізький «Металург» і харківський «Металіст». Але Школьников не хотів, аби я їхав із Вінниці. Я дуже вдячний Юхиму Григоровичу за все те, що він зробив.

— Доводилося чути, що сім’я Школьникових обожнювала домашнього улюбленця — собаку Сенді. Тренування песик також відвідував?

— Про його любов до собаки знали всі (сміється. — Л. К.). Дружина й донька Юхима Григоровича жили у США, тому він часто туди літав. Залишити Сенді в Україні без нагляду він не міг, тому собаці не раз доводилося літати за океан.

«Пехлеваніді не любив грати проти мене»

— 1985 року вас запрошує «Металіст». Головним тренером харків’ян був ще один легендарний фахівець — Євген Лемешко. На той момент чи здогадувалися, що проведете на Слобожанщині наступне десятиліття? Рішення про перехід довго обдумували?

— Під час одного з матчів «Ниви» в Миколаєві мені вдалося поговорити з Євгеном Пилиповичем. Лемешко вселив у мене віру, бо я сумнівався, чи зможу дотягтися до рівня харківської команди. Проте на збори я поїхав у Вінницю. Пройшло два місяці, відтак мені зателефонував представник «Металіста» Роберт Мкртчан. Я відповів, що не проти стати гравцем «Металіста», але попросив дати мені трохи часу — я повинен був поговорити зі Школьниковим.

— Якою була реакція Юхима Григоровича?

— Він мене зрозумів, але не хотів, аби я залишав команду. Школьников завжди пишався вихованцями. Тому ніяких образ не було, й ми багато спілкувалися після цього.

— Із Євгеном Лемешком порозумілися зразу?

— Можу сказати, що жодного разу за кар’єру не конфліктував із жодним наставником. Узає­мини з Лемешком були робочими. Під час першої розмови він сказав, що я повинен багато працювати. Я виконував його настанови, а команда зростала професійно. Од цього всі тільки вигравали. Тому дуже щасливий, що працював із такою людиною, як Євген Пилипович.

— Наставник «Металіста» зумів сформувати монолітний колектив, який складався з таких зірок, як Лозинський, Кузнецов, Тарасов. Якою була атмосфера в команді?

— Євген Пилипович об’єднав нас спільною метою. Ми відчували впевненість, яку давав нам Лемешко. Великий акцент робився на самовіддачі. Головний тренер шукав саме таких гравців, тому кожен із футболістів «Металіста» міг похвалитися волею до перемоги, адже тренер запрошував у команду лише людей із характером. За полем хлопці також гуртувалися, мог­ли разом посвяткувати. Навіть зараз, коли минуло багато років, я з радістю телефоную Сашкові Баранову, Ігорю Якубовському, Олегу Деревинському.

— 1985 року «Металіст» у одному з матчів чемпіонату зазнав жахливої поразки з рахунком 0:7 від московського «Спартака». Саме після тієї гри прозвучала фраза Лемешка: «Краще один раз програти 7:0, ніж сім разів по 1:0».

— Пригадую той харківський матч під дощем. «Спартак» просто використав усі свої моменти. А Лемешко справді тоді сказав золоті слова, що із часом стали не прос­то крилатими, а втілилися в життя. Після того матчу ми грали дуже рівно. Лемешко зробив із катастрофи правильні висновки й використав негативну ситуацію на користь.

— Того ж року «Металіст» зіграв ще один матч проти «Спартака», який для вас також є пам’ятним. Гол у ворота Ріната Дасаєва пригадуєте?

— Якщо не помиляюся, то це був матч у рамках Кубка Федерацій. Я підключився до атаки й здалеку пробив правою ногою. На жаль, ми тоді програли. Тяжко нам було грати проти «Спартака».

— Проти кого особисто вам було нелегко оборонятися?

— У ті часи кожна команда могла похвалитися двома нападниками високого класу — в Києві, Тбілісі чи Баку. Тяжко було грати проти Ігоря Бєланова, який володів хорошою швидкістю. У складі «Кайрата» виступав Євстафій Пехлеваніді. Так ось він не любив зустрічатися на полі зі мною.

— Матч проти тбіліського «Динамо», що відбувся 1986 року, для вас також є особливим. Спочатку ви забили у ворота грузинської команди, а потім записали в пасив самостріл…

— Після того матчу я не був страшенно розчарованим, бо він закінчився з рахунком 2:2. Щодо мого автогола, то ситуація була такою: грузини організували хорошу атаку, пішов пас урозріз на Шенгелію — я кинувся його переривати. Водночас Ігор Кутєпов побіг на перехоплення… Казусний момент. Щодо того м’яча, який я забив у ворота «Динамо», то все сталося завдяки підключенню на стандартне положення. Прийняв і пробив — все відбулося швидко й красиво.
«Із юності мріяв одягнути футболку «Карпат»

— 1988 рік став знаменним у історії «Металіста». Коли розпочинали свій шлях у Кубку СРСР, чи могли повірити, що здобудете трофей?

— Цей турнір був змішаним. Розпочинали, як звично, на далеких стадіях. Коли в 1/4 фіналу зустрілися з волгоградським «Ротором», який на попередній стадії обіграв київське «Динамо», та перемогли, саме тоді повірили, що зможемо поборотися за Кубок. У півфіналі «Металіст» грав із «Жальгірісом» на виїзді. Ми просто мріяли вийти до фіналу. Сталося так, що у Вільнюсі ми перемогли 2:1, тому довелося готуватися до фіналу. Звичайно, московське «Торпедо» було фаворитом, але ми зуміли завоювати трофей.

— Статус фаворита може зіграти злий жарт навіть із сильнішою командою. У випадку з «Торпедо» сталося саме так?

— У «автозаводців» був прекрасний тренер — Валентин Іванов. Не вірю, що він їх випустив на поле розслабленими. Можливо, такі думки були, але суттєвої ролі вони не відіграли. Нам пощастило, що в першому таймі ми забили гол із пенальті. Далі справа залежала від нашого характеру. Ми його проявили, тож перемога не вислизнула з наших рук. Для Харкова ця звитяга стала великим досягненням.

— Як вас зустрічали в місті?

— Мене часто питали про емоції після матчу. Не дивуйтеся, але все було просто й буденно. У поїзді випили шампанське, натішилися Кубком. Я тоді не усвідомлював усієї значимості перемоги. Виграв, значить виграв. По приїзді у Харків, коли побачив величезну площу, заповнену людьми, тоді зрозумів, що означає ця перемога для людей і міста.

— Розпад колишнього Союзу суттєво вплинув на кар’єру багатьох українських футболістів. Ви за кордон не поїхали, залишилися у Харкові, вивели «Металіст» як капітан на перший матч чемпіонату України проти київського «Динамо»…

— Як не дивно, але тієї гри я не пам’ятаю. Хлопці справді роз’їхалися: Баранов у Фінляндію, Тарасов у Ізраїль. Залишився я, не покинув «Металіст» і Гурам Аджоєв. Усі ми були професіоналами, попри статус і ранг турнірів, тому суттєвої різниці в мотивації я не відчув. У першому розіграші Кубка України ми вийшли у фінал, де поступилися в додатковий час на останніх хвилинах одеському «Чорноморцю». Уважаю, що цей факт є показовим.

— Ваш партнер Вадим Колесник казав, що команда нічим не поступалася супернику…

— Справді, ми грали непогано. Основу «Металіста» складали молоді гравці: Призетко, Касторний. Із часом ці хлопці виросли у хороших футболістів. Залучення молоді — правильний шлях, що із часом дав певні результати.

— У чемпіонатах України, як для свого амплуа, ви забили досить багато м’ячів: у ворота «Дніпра», засмучували екс-партнера Ігоря Кутєпова, який захищав тоді ворота «Динамо», відзначалися у воротах рідних «Карпат». Який гол найбільше запам’ятався?

— Дуже добре пригадую матч із «Дніпром», що відбувся у Харкові. Ми перемогли тоді з рахунком 1:0, а я забив ударом головою той єдиний м’яч після розіграшу стандарту. Ви згадали про «Карпати»… Знаєте, в мене з юності була така мрія — одягнути футболку львівської команди. Мені було дуже приємно, що 1995 року моє бажання здійснилося, хоч це й був майже кінець моєї кар’єри.

— Чи можна сказати, що повернулися додому?

— Дуже люблю Львів, бо це місто моєї юності. Моя сім’я мешкає у Харкові, тому це місто для мене також дуже дороге. У місті Лева мешкає моя мама. Коли приїжджаю туди, то неодмінно гуляю вуличками Львова. У Харкові я вже 28 років. Ці міста займають голов­не місце в моєму серці.

— Отож короткий період, проведений у Львові, згадуєте з приємністю?

— Після виступів за першолігову олександрійську «Поліграфтехніку» до мене підійшов Володимир Журавчак, який тоді очолив «Карпати». Він запитав, чи я не хочу пограти за львівську команду. 1980 року я зіграв три матчі за дубль «Карпат». Дуже хотів дебютувати в основній команді. Колектив тоді у Львові підібрався прекрасний. За підсумками чемпіонату ми зайняли восьме місце. Зауважу, що я ніколи не грав за «Карпати» на «Україні», а 1995-го, нарешті, відчув цю незабутню атмосферу. Львівський уболівальник — особливий, бо разом із підтримкою футболісти відчувають і справедливу критику. Я тоді відчував лише позитив.

Любомир КУЗЬМЯК, ukrfootball.kiev.ua