Мирон МАРКЕВИЧ: «Домовилися з Ярославським за п’ять хвилин»

[Rooma86]

Новий-старий тренер «Металіста» розкриває подробиці закулісної кухні харківського клубу

— Мироне Богдановичу, дозвольте привітати вас, бо, так би мовити, на власному досвіді знаю: робота — це добре, її відсутність — погано!
— Красно дякую.

— Оце й усе. Щось у вас не надто радісний голос. М’яко кажучи…
— Та то я й досі не можу відійти від суботи.

— А, від 1:1 — із запорізьким «Металургом».
— (Тяжко зітхає). Такі речі дуже складно пережити — навіть попри багаторічний досвід праці у професіональному футболі. Кажуть: «Те, що нас не вбиває, робить сильнішими». Але…

— Маленький ліричний відступ. Кілька днів тому наш головний редактор передав підопічним частину свого книжкового архіву, де знайшлося місце кільком довідникам-календарям середини 1990?х. В одному із них є світлина молодого та перспективного тренера Мирона Маркевича: ви там іще без сивини, але вже дуже серйозний. Ось як зараз…
— (Щиро сміється). Ну, що ж… Корисно гортати старі книжки — характери людські постають у всій своїй непередбачуваності!

— Мироне Богдановичу, полишаємо минувшину, повертаємося до сьогодення… У певних колах подейкують, що інший клуб робив вам пропозицію щодо роботи.
— Це — неправда. Принаймні я про це нічого не чув. Взагалі, наша розмова з Олександром Владленовичем Ярославським була дуже короткою: поспілкувавшись якихось п’ять хвилин, ми все вирішили й продовжили мою трудову угоду ще на п’ять років. Він запропонував свої умови, своє бачення, а я з усім погодився. Ось і все.

— Однак цікавий такий момент: ви у Харкові вже сім років, а я пригадую, як свого часу Валерій Лобановський (якого, пам’ятається, ви назвали своїм наставником) висловив переконання, що на побудову по-справжньому сильної команди потрібно не менше семи-восьми сезонів… Отже, виходить, настав час для чогось грандіозного?
— Розумію, до чого ведете. Проте я — реаліст і завжди вмів цінувати те, що маю. Тоді, влітку 2005-го, коли ми з’явилися у Харкові, то починали, за великим рахунком, з нуля. По суті, у нас нічого не було: ані стадіону, ані бази, ані команди… Натомість київське «Динамо» та донецький «Шахтар» вже на той час мали гіперрозвинену інфраструктуру. І що ж тепер? Ми зрівнялися з цими клубами. Так, мусимо робити наступний крок — як логічний наслідок гігантського попереднього кроку в розвитку. Його уособлення — місце в Лізі чемпіонів. Але, як і в усьому, йдемо до цієї мети поступово.

— А ще невдовзі, 2014-го, буде такий-собі сумний ювілей: 80 років відсутності у Харкові футбольного «золота»…
— Так, так, я вже начуваний про це… Повторюся: ми розвиваємося, рухаємося, але водночас зважаємо на об’єктивну реальність — довкола людини існує багатьох чинників, які впливають на її життя.

— Дуже добре, що ви торкнулися питання людського життя: є у нас така особливість — завжди хотіти більшого, рухатися вперед. Підозрюю, сьома-восьма «бронза» вже не дуже втішить вас, тож мусили узгодити цей момент із Ярославським…
— Узгодив: ми зійшлися з Олександром Владиленовичем на тому, що Харків заслужив на благородніший метал. І тут президент нашого клубу завірив мене у своїй підтримці.

— Можливо, у цьому напрямі варто працювати вже сьогодні? Ось минуле Євро відкрило світову Україну з кращого боку — «там» побачили, що у нас загалом цивілізована держава. Відтак нині запросити виконавця «звідти» легше.
— Погоджуюся з вами у тому, що стосується благодатного впливу чемпіонату Європи для збірних. Не погоджуюся з іншим: вважаю, у нас наразі немає позицій, вартих обов’язкового підсилення. Маємо проблеми в тому, що ми ніяк не можемо зібрати всіх футболістів разом: хтось (як-от Фініньо) — травмований, хтось (Папа Гуйє) — на Олімпійських Іграх. Хтось іще не в тих кондиціях… Безумовно, якщо на нашому шляху трапиться хороший виконавець, який погодиться за хорошу ціну приїхати в Україну, — ми на це підемо. Але загалом це малоймовірний сценарій: три склади нам не потрібні.

Володимир БАНЯС, «Український футбол».