Розстріляний з’їзд кобзарів
Зараз по всій Україні вийшов в прокат і став досить модним, і популярним фільм Олеся Саніна " ПОВОДИР". Радимо перед походом в кінотеатр прочитати істориичну хроніку того періоду. Можливо для когось це буде відкриттям.
Розстріляний з’їзд кобзарів
► На початку грудня 1934-35 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.
► Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…
► У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру “класово-ворожими”. З цього пленуму розпочалося “узаконене” викорінення не просто музичних інструментів, а передусім самого явища кобзарства. Якщо бути точнішими, то заклик оголосити кобзу та бандуру “класово ворожими” прозвучав з вуст сумнозвісного Андрія Хвилі, причетного до репресій десятків видатних діячів культури України. До речі, саме він був автором першої переробки українського правопису в напрямі до зближення української мови з російською. Андрій Хвиля тоді сказав, що ці музичні інструменти, орієнтують “музичний фронт” на “часи гетьманів” та “козацької романтики”. Саме це, вочевидь, і було найшкідливішим.
► Така постанова з’явилася на світ білий далеко не тому, що комуністи хотіли все робити законно. Ще з перших своїх днів на Великій Україні влада “робітників і селян” влаштовувала справжні лови на сліпих і немічних кобзарів. Їх розстрілювали на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі загинули від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920 – Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. Сотні народних співців загинули від червонокозацьких шабель та червоноармійських куль. Але їх було надто багато та й народ ними опікувався, тож таким примітивним способом – звичайним відстрілом радянська влада з лірниками раду дати не могла. ЦК ВКП(б) змінює тактику – одна за одною з’являються аж чотири постанови: “Про заборону жебрацтва”, “Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС”, “Про затвердження репертуару в установах НКО” (народного комісаріату освіти), “Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність”. Після цих постанов кобзарів не розстрілювали на місці, як раніше, – їх ув’язнювали без їжі і води, а їхні інструменти як “класово ворожі” – знищували.
► Водночас до боротьби проти кобзарів долучилася вірна радянська преса, заряснівши заголовками: “Проти кобзи – радіо Дніпрельстану!”, “Пильніше контролюйте кобзарів!”, “Кобза – музична соха!”, “Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!”. Друкують лише “викривальні” матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: “Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох” чи “…треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму”. А тим часом музичні фабрики влада зобов’язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти “кудєсніци-гармошки”, “кудєсніки-баяни” і “кудєсніци-балалайки”. До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників – Юрій Смолич писав: “Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів”.
► Така культурна політика більшовиків не була нічим новим для України. Це було продовження імперської антиукраїнської політики, основним структурним елементом якої було табуювання – заборона і знищення всього того, чого на думку імперії не було і бути не могло. Радянська імперія лише вдосконалила способи боротьби з різними “класово ворожими елементами”. І 1933 року водночас з фізичним винищенням українців голодомором, совіти окремо взялися до винищення носіїв народної пам’яті, які співали про визвольні змагання українців, про шляхетних національних героїв, про їхні благородні вчинки. Своїми думами і піснями кобзарі берегли національну свідомість, увесь час нагадували українцям, хто вони, чиїх батьків діти. Вони також берегли національну поетичну та музичну самобутність, вишукану творчу спадщину багатьох поколінь.
► Австралійський бандурист Віктор Мішалов, дослідник українського кобзарства, доклав багато зусиль до вивчення українського кобзарства і, зокрема, до вивчення знищення цього самобутнього явища. В одній зі своїх праць він пише: “В 30-х роках почалося якесь гоніння на кобзарів та лірників, їх нікуди не пускали, ніде не давали їм виступати. Про це є безліч свідчень, крім того, ці факти добре описав Гнат Хоткевич.”
► Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став “покритий мороком таємничності і моторошної легендарності” так званий кобзарський з’їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934–1935 р. у Харкові. І в радянській пресі, і в архівах колишнього НКВС-КДБ марно шукати про цей з’їзд бодай побіжної згадки. Адже сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли. Є свідчення, що 1941-го харківській архів було спалено, а пізніше – 1960 року, за таємним наказом тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна, було знищено все, що могло б скомпрометувати органи. І все ж правда про цей з’їзд доходить до нас з уст сучасників чи випадкових свідків, бо такі злочини не можуть безслідно канути в безодню забуття. Відомо, що для реєстрації кобзарів було створено етнографічну комісію Академії наук УРСР. З’їзд кобзарів і лірників пов’язали з Республіканською олімпіадою міста й села (грудень 1934-го). Органам ДПУ і міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до тодішньої столиці України – Харкова.
► Відомий композитор Дмитро Шостакович у книзі “Заповіт: спогади Шостаковича” згадує: “У середині 30-х років було проголошено Перший Всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів, і всі народні співці змушені були разом зібратися і дискутувати своє майбутнє… Вони приїхали з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми – живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось… майже всі ці жалібні співці були вбиті”. Одні пишуть, що на цей з’їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу цифру – 1234. Знаємо також, що тільки на Київщині на початку ХХ століття було близько 240 кобзарів і лірників – до початку Другої світової війни в Україні не залишилося нікого.
► До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:
Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
серця і гніва…
► Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького…
► Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.
► Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1934-35х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».
► Нещодавно в Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».
► Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».
► В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».
► А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.
► Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.
Запам’ятаймо ж імена народних співців-мучеників:
► КОБЗАРІ
БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1990 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
НІМЧЕНКО К. З Кубані.
Группа Український Харків в Facebook