Тема с политическим подтекстом!

[nato]

За півгодини до півночі Президент виступить із заявою у Генштабі

22:46 14 лютого 2015

Сьогодні, 14 лютого, о 23:30 Президент України Петро Порошенко зробить заяву в Генеральному штабі.

Її транслюватимуть в прямому ефірі, повідомляє прес-секретар глави держави Святослав Цеголко.

"З півночі в прес-центрі Адміністрації Президента Валерій Чалий, Павло Клімкін та Валентин Наливайченко коментуватимуть ситуацію", - додав він.

Svyatoslav Tsegolko
· 33 хв ·
О 23.30 президент зробить заяву в Генеральному штабі. Її транслюватимуть в прямому ефірі. З півночі в прес-центрі адміністрації президента Валерій Чалий, Павло Клімкін та Валентин Наливайченко коментуватимуть ситуацію.

5-канал

P.S. Будет команда о прекращении огня?

[zlex40]

На берегу реки Дунай в Будапеште, приблизительно в 300 метрах от здания венгерского Парламента, находится памятник в виде шестидесяти пар ржавой старомодной обуви из железа. Туфли и ботинки находятся на набережной прямо у края воды. Здесь есть обувь, как мужская, так и женская, кроме того, здесь есть и детская обувь. Стоя на самом краю у вод Дуная, она напоминает гостям города и местным жителям о трагических событиях, происходивших здесь в 1944-45 годах. С приходом в Венгрию гитлеровцев, евреи были не только подвержены гонениям и транспортировке в концлагеря. Их заставляли разуваться на набережной и расстреливали. А тела сбрасывали в воду. Обувь же была большой ценностью в те времена. Местные «милиционеры» относили ее потом для продажи на черный рынок.

«Обувь на набережной Дуная» является одним из самых трогательных мемориалов памяти жертв Холокоста не только в Будапеште, но и в мире. Посещающие мемориал люди зажигают свечи и оставляют здесь цветы в память о жертвах тех ужасных событий.

Наталия Писарева, «FaceBook»

[nato]

Arsen Avakov
8 mins · Edited ·

Подписал шифротелеграмму всем поддразделениям МВД, находящихся на передовой линии соприкосновения с боевиками - прекратить огонь с нуля часов 15 февраля. В соответствии с минским договором.

Несмотря на безобразные провокации русских боевиков в течении всего дня, массовые , невиданные за последние месяцы по интенсивности обстрелы Дебальцево; обстрелы и гибель мирных жителей сегодня в Артемовске, Курахово, Тоненьке, Водяное, Пески.. ; безрезультатную массированную атаку днрцев при танковой поддержке на Широкино, вблизи Мариуполя..

Тем не менее..
Президент отдал приказ всем военизированным подразделениям Украины.

Как министр, заявляю: Все подразделения МВД и Нацгвардии Украины прекратят огонь в ноль часов.

Facebook

Тревожно

[nato]

Кров завжди привертає увагу
Сергій Жадан
13.02.2015

Україна далі лишається в центрі уваги, лякає, турбує, викликає співчуття, викликає роздратування, викликає бажання допомогти, вважає Сергій Жадан.



- Чому ви не хочете миру? - питає вона обурено. - Чому ви далі воюєте?

Їй років 20, вона ліва активістка. Прийшла у Вільнюсі на дискусію про Україну. Готувала питання.

- Зараз бути проти Путіна - мейнстрім, - говорить вона. - Тому всі проти Путіна. Чому не можна бути проти війни?

У 20 років менше за все хочеться потрапити в мейнстрім, бути таким, як усі. Хочеться мати свою власну точку зору, свою незалежну позицію. Не приймати думку більшості, не грати за загальними правилами. Не одягати шапку взимку, не чистити зуби на ніч.

- Ну, почекайте, - говорю я їй, - бути проти канібалізму - теж мейнстрім.

- То ви хочете миру? - не розуміє вона.

- Дуже, - кажу. - Дуже хочу. І не лише я.

Про Україну питають усі. Питають, щойно дізнавшись, звідти ти приїхав. Питають різне. Насамперед, звісно, висловлюють співчуття та стурбованість. Війна шокує й пригнічує, навіть якщо в ній не гинуть твої друзі.

Засуджувати війну - нормально, тут не може бути жодних питань. Питання починаються потім, і звикнути до них надзвичайно складно. Скільки таких зустрічей було останнім часом - дискусій, круглих столів, літературних читань. Все обов'язково завершується розмовою про війну. Ну, а як інакше? Хочеться, щоби нас зрозуміли, хочеться, щоби про нас не говорили дурниць, хочеться пояснити, хочеться переконати. Хочеться переконати цю дівчинку, яка вирішила, що коли вся аудиторія підтримує невідому їй Україну, то цілком можливим є виступити проти, не погодитись із усіма. В кожній аудиторії обов’язково знайдеться хтось, хто буде проти. Берлін, Варшава, Париж, чи ось, як тепер - Вільнюс: серед сотні людей, які вживають слово "анексія", обов’язково буде хтось один, хто вигукне "Крим наш". Чому б не вигукнути? В підвал за це ніхто не посадить - у їхній країні війни немає, війна триває у нас.

До цього в Берліні, під час чергової зустрічі з письменниками, в залі час від часу кричить жіночка. Щойно хтось зі сцени вимовляє прізвище російського президента, вона підхоплюється й, розмахуючи якоюсь брошурою, кричить про американські гроші. Спочатку її просять заспокоїтись, потім на кожну її репліку публіка починає шуміти. Жіночка ображається, скрикує все голосніше, розмахує брошурою все активніше.

- Ось, - кричить, - тут усе написано. Тут усі цифри й факти. Америка все це оплатила, як ви не розумієте?!

Яка агресивна, - думаю. Потім, коли все завершується, вона підходить. М’яка усмішка, тихий голос.

- Ну, як ви не розумієте? - питає благально. - Ось же всі факти. Ви мусите їх визнати.

- Добре, - говорю. - Але з ними, з фактами, треба щонайменше ознайомитись. Ви можете надіслати вашу книжку?

- Звісно, - спокійно говорить вона. - Звісно. Ви прочитаєте й усе визнаєте. Звісно.

Записує адресу, зникає. Книжку, ясна річ, я так і не отримую.

Про Україну говорять і сперечаються, розпитують, авторитетно висловлюються. Все правильно - кров завжди привертає увагу, смерть так чи інакше примушує тебе обернутись і відволіктися від твоїх справ. Реагують усі, увагу звертають усі. Просто реагують по-різному - хтось питається, чим можна допомогти, а хтось понад усе намагається не потрапити в мейнстрім. У кожного свої уявлення про співпереживання та справедливість. А також - про біль і розпач. У кожного свої джерела інформації. І свої канали фінансування, якщо вже на те пішло. Десь же вони беруть ці брошури, хтось же фінансує діяльність усіх цих політичних гуртків та незалежних центрів, що засуджують сьогодні в Європі "українських фашистів". Україна далі лишається в центрі уваги, лякає, турбує, викликає співчуття, викликає роздратування, викликає бажання допомогти, чи, щонайменше, зрозуміти.

Нам в Україні часто здається, що нас залишили в цій війні сам на сам зі злом та несправедливістю, що розраховувати просто немає на кого. Мабуть, це не зовсім так, мабуть, ніколи не слід забувати, що нас підтримують і за нас переживають мільйони людей по цілому світу. Інша річ, що розраховувати все одно потрібно передусім на себе. Та й переконувати малознайомих тобі людей у сумнівності переваг канібалізму - не найпродуктивніше витрачання вільного часу.

У Вільнюсі розмовляємо з двома журналістами. Говоримо про настрої, про ситуацію, про перспективи. Хоча, що я особисто знаю про перспективи? Але говоримо, шукаємо потрібні слова. Вірніше - говорю я, вони здебільшого мовчать, не виказуючи емоцій. Зранку в новинах ішлося про обстріл Краматорська. Які настрої, думаю я, які відповіді. Зараз вони встануть, підуть і забудуть усе, що їм тут наговорили. Що у них - своїх проблем немає? Навіщо їм перейматися чужою війною?

Вони справді встають, дякують, прощаються.

- Ми за Україну, - говорять насамкінець. Стримано, але чітко.

DW

[nato]

Припинення вогню не тривало й години: на Луганщині обстріляно сили АТО - ЗМІ
15 лютого 2015, 00:57

Позиції українських військовослужбовців були обстріляні з мінометів в с.Золоте Луганської області.

Про це повідомляє "Інтерфакс-Україна" з посиланням на командування АТО.

"Блокпост українських військовослужбовців у районі н.п.Золотое в 00:25 був обстріляний з мінометів з території, де дислокуються так звані "казачки", - йдеться у повідомленні.



У зв'язку з цим представник України у Спільній контактному центрі генерал-майор Олександр Розмазнін звернувся до ОБСЄ для фіксації цього факту порушення режиму припинення вогню і до представника російської сторони генерал-майора Олександра Вязникова. Також він зажадав вжити всіх заходів для чіткого дотримання режиму припинення вогню.

УП

[zlex40]

Чем дольше Путин стоит, тем больше на оккупированной территории ухудшается ситуация, усиливается разочарование, уменьшается готовность действовать. Тут два варианта: либо он опять в какой-то момент приступает к эскалации ситуации с известными последствиями – новые санкции, тяжелые бои, переговоры, новые решения, либо он пользуется ситуацией, чтобы поэтапно и осторожно выйти из этой игры, попутно выторговывая что-то для себя у Запада и у Украины. Если Украина и Запад увидят, что он действительно уходит, то понятно, что они могут искать какие-то компромиссы чтобы его поощрить. Но для Путина это опасный путь потому, что если он хочет настоящей нормализации отношений, то ему придется уйти не только из Донбасса, но и из Крыма. Крымский вопрос возникнет сразу же, как только станет ясно, что он покидает Донбасс

Виталий Портников, «FaceBook»

[domic]

[nato]

Оксана Забужко про російську інформаційну експансію і книжку
Віталій Портников
14.02.2015

«Еліти, які керують суспільством – це люди з книжкою»

Український інтелектуал і суспільство. Як сьогодні взагалі сприймається ситуація і як суспільство має реагувати на ті виклики, які, можна сказати, впродовж останнього року є головними для української державності, для української культури, для українського народу, і чи можна захиститися від війни культурою? Наш гість сьогодні – українська письменниця, поетеса Оксана Забужко.

– Знаєте, я хотів би задати Вам таке досить просте, мені здається, питання – просто як для письменниці.

– Слухаю.

– У людини завжди, як вона б себе відчувала в такій ситуації, яка складається – як вона змінюється. Але письменника можна запитати про його героїв – герої Вашого останнього роману «Музей покинутих секретів» пережили розчарування Помаранчевої революції, можна і так сказати, розчарування подіями.

– Не можна так сказати, бо дія роману за пів року до початку Помаранчевої революції.

– Але там відчувається вже, відчувається, що люди не ті, що месії не ті, в будь-якому разі, цей – я так прочитав, оце відчуття розчарування Вашого, воно відчувається навіть у передчутті. А я от просто знаєте, що хотів Вас запитати? Навіть не про те розчарування. Навіть, якщо Ви скажете, що його не було. А про те, що вони зараз відчувають . Це ж найважливіше. Що відчувають герої Вашого «Музею» сьогодні?

– Ви гарно взяли, але в нас, наскільки я розумію, тільки 25 хвилин для розмови, а для цього треба було, щоб чесно відповісти на це питання, потрібно було б лекцію, насправді, читати. Ні, насправді, бачите, в чому тут проблема відразу – я, слухаючи Ваше запитання, відразу подумала собі: «От, журналістське мислення». Ви мислите дискретно, панове: от є подія тоді, от є подія тепер. Завдання письменника – утримувати сюжет на якомога довшій дистанції. І тому – 2004 рік, ота тривога, оте розчарування, навіть ні в якому разі не Помаранчевою революцією, якої там іще не відбулося, там швидше, як до неї доходить, до тої Помаранчевої революції, що характерно – в Польщі, ось під час нашого минулого – минулозимового, минулорічного Майдану, «Музей покинутих секретів» читався як книжка про початки цього Майдану, цього самого, 2013-2014 років, тому що є певна логіка розвитку стану, внутрішнього стану суспільства. Тому ту на правду – ми працюємо в іншому часовому вимірі, ніж журналісти – ми працюємо на дистанції в кілька поколінь, і сюжети тримаємо на дистанції в кільа поколінь, і тут можна сказати тільки словами моєї героїні, незалежно, чи вони сказані в 2004 -му, чи нині, в 2015-му, коли вони ще актуальніші: «Тепер це – наша війна, і ми її ще не програли».

– Не програли – це означає, що і не виграли?

– Це означає, що вона триває. Але вона триває вже 100 років, пане Віталію.

– 100 років, із якого з якого моменту?

– 1918-1920 роки, які сьогодні повертаються до нас, ось цей самий круг, чи спіраль... Якщо Ви, скажімо, стежите за vox populi, за тим, що люди пишуть, ну хоча б у соцмережах, взагалі, в інтернеті, на форумах і так далі – думаю, що за родом занять стежите, – то бачите, як сьогодні українці наново відкривають свою розморожену – ніби з морозилки витягнуту історію, і з жахом виявляють: «Так ось чиїми іменами, виявляється, названі досі не перейменовані вулиці Запоріжжя, Харкова й інших міст Сходу і Півдня країни! Так ось вони – це були ті самі Безлери, Мотороли, всі ці Артьоми, Сергеєви і всі інші так звані герої так званої громадянської війни, які ось ця сама «ДиНиРи-ЛиНиРи»...

– Яка була такою ж окупацією?

– ...яка була насправді такою ж окупацією, і зверніть увагу, що тут багато дуже збігів – питання, чи умисних, тобто, виставлених кремлівськими сценаристами. Сурков, як відомо, вважає себе письменником і всі ці «живі солдатики», в які він грається – це все манія графомана, безумовно, але наскільки ці сценарії виставлені, а наскільки вони природні... Але тут дуже багато збігів.

– Може, вони просто інакше не вміють? Це теж питання. Який ще можна сценарій вигадати для такої території?

– Сценаріїв вони вигадують багато, це окрема тема і окрема розмова. І збіг розстрілу Майдану минулого року із поіями, коли до Києва ввійшли війська Муравйова під гаслом: «Смерть буржуям і украинцам» – тут аналогій більш ніж достатньо, тільки що війська Муравйова тоді плюндрували Київ три тижні, зачистили, не будемо до цього повертатися, зараз нехай про це історики говорять. Але те, що це – столітня пастка, в яку Україна потрапила от тоді, і з якої тепер історія дає нам шанс вийти і ось ці 100 років української самотності добігають кінця. Смислів для перетрушування, озвучування, артикуляції, з’ясування, проговорювання, відкриття і так далі – тут по саме нікуди, за великим рахунком, це, можна сказати, війна пам’ятей.

– Так, за великим рахунком, якщо говорити про Майдан, там теж кілька тижнів були репресії проти його учасників, навіть перед розстрілом Небесної Сотні, саме за цим...

– Дуже багато аналогій, багато і сценаріїв повторюється.

– Як сталося, що от за 25 – скоро буде – років української історії незалежності...

– Умовної незалежності.

– Так, але державності. Люди оцих всіх збігів взагалі навіть не воліли помічати. Їм їх просто, можна сказати, підсовували під ніс – пам’ятаєте, був такий російський політолог, Володимир Корнілов, який тут видавав себе за українського політолога, і написав навіть книжечку...

– Скільки їх було! Скільки їх було!

– Так, але це була книжка, пропонована, видана, розтиражована, з Артьомом Сергієвим в головній ролі. Можна було чітко зрозуміти, що тут оця ідея знищення української державності ніким не приховується і дійсно є і в назвах вулиць, проспектів, міст. І це нікого не обходило роками.

– Ні, ну не можна сказати, що це нікого не обходило...

– В суспільстві?

– Ні, не перебільшуйте. Весь цей час велася інформаційна війна. Не мені Вам казати.

– Скоріш з нами, ніж наша?

– Ви пропустили найцікавішу частину – Ви, все-таки, в дев’яності в Москві працювали, я правильно пам’ятаю?

– Так, звичайно.

– От Ви пропустили початки. Ви пропустили як раз цю спробу, тобто, якщо вже говорити про те розчарування, ніби, котре Ви відчули в «Музеї», то це розчарування – надія на українську незалежність, від того бурхливого підйому тоді, в дев’яності, справді був цей вибух і спалах щирої віри, і Київ тоді був безумно цікавим містом, дуже клекочучим, яскравим. Як раз на моє покоління все це припало – ми всі ринулись на Захід учитися, не заробляти, перепрошую, не «остатся там», а вчитися з тим, щоб привезти те, чого ми навчилися там, всі ці знання, техніки, технології, стратегії, привезти потім додому, в Україну, і дещо з того вдалося.

– Коли Ви розчарувалися? 94-року, коли була зміна влади? Чи раніше? Чи пізніше?

– Ні, значно раніше. Все-таки, поема «Зворотня адреса, або поема проводу» написана в 92-му році.

– Тобто, вже тоді було ясно, що це швидше штучна державність?

– Безумовно, що це відбувається, так би мовити, УРСР 2.0, друга версія УРСР, і нічого тут особливо непередбачуваного немає, і всі ці сюжети – ну візьміть цей самий, томище мого листування з Юрієм Володимировичем Шевельовим – вибране листування

– Так, я відчуваю, що вже десять хвилин Вами Шевельов говорить.

– 1992-2002, як раз дев’яності, там, в цьому томі, з нашими листами і з усіма моїми коментарями, зробленими вже нині, дев’яності там представлені з усім цим спалахом і з усім накинутим, так би мовити, зашморгом, на ось це ніби українське відродження і віру не в умовну незалежність... Але зауважте, що в дев’яності в Україні ще були свої ЗМІ. Із 2000 року – російська експансія на український інформпростір, от останні 15 років, практично тотальна.

Перший емісар – той самий не проти ночі згаданий Дмитрій Кисельов і собоярє. От перші емісари приїхали в 2000 році для колонізації українського інформаційного простору. І мене особисто він всіляко переконував вести з ним спільне ток-шоу на ICTV, в режимі – він – російською мовою, я – українською...

– А, «Тарапунька і Штепсель», я знаю цю програму. Улюблене російське заняття.

– Тобто, активно «склонял к сожительству», так би мовити. Тобто, весь цей формат цієї «колоніальної Малоросії» – він був запропонований, і над цим форматом активно працювали, тобто вся ця «корніловщина», яку Ви згадуєте – розумієте, було багато всього іншого. Це просто не систематизовано, не відстежено. Особливо драматичною є ситуація, скажімо, того, що у нас за це передвоєнне десятиліття чи навіть п’ятнадцятиліття, зникла своя преса як майданчик для суспільної дискусії. Тобто, реально – сьогодні немає де опублікувати велику статтю, великий есей, який викликав би далі обговорення, дискусію, потягнув би за собою якісь наступні статті, обговорення, за яким би стежив освічений прошарок суспільства. Абсолютно дихотомізований в цьому сенсі весь цей інформаційний розкол України...

– Це не тільки у нас, на жаль, відбувається. Це взагалі така тенденція світу, що інтелектуальна думка заходить кудись в маргінес.

– І так, і ні. В кожній самочинній країні, як люблять українці казати – в кожній цивілізованій країні, і Ви це знаєте не гірше за мене...

– Є такий майданчик.

– Є не один такий майданчик. Ви знаєте, де, які чотири чи п’ять газет читати у Німеччині, в німецькомовному просторі, для того, щоб отримати повну картину, Ви знаєте весь спектр поглядів суспільства, ви знаєте, які три газети читати в Польщі, щоб отримати повний спектр поглядів суспільства, так би мовити, замір, годинник, тонометр. Ви знаєте, які видання читати, аналогічно, у Франції, Швеції, Сполучених Штатах, про Велику Британію я взагалі не кажу – їм дуже добре живеться. І це зберігається. Тобто при всій, так би мовити, інтернетизації, при всьому відмиранні паперової преси, журналів, і так далі це зберігається незмінно, тому що це є виробництво дискурсів, виробництво наративу самим суспільством на рівні вільних інтелектуалів, на рівні середнього класу. Це суспільство, яке вчиться про себе говорити. Ні в інтернеті, ні в телевізійних відеоінтерв’ю і так далі люди говорити не навчаться. Тому що для цього потрібно бачити текст у папері, для цього потрібні ось ці самі мовні оберти, звороти, хід думки і так далі засвоювати з паперу з тим, щоб потім до того повернутися.

– Не вірите в молоду людину, яка може сприймати так із комп’ютера?

– Текст з комп’ютера сприймається із зовсім іншою метою, ніж текст із паперу. І саме по цій лінії, отут я з Вами можу погодитися, – по цій лінії далі відбуватиметься загальноцивілізаційне розмежування на письменних і неписьменних. Уже я про це трохи говорила під час зустрічі з читачами на Львівському форумі, ще повторю тут. Ця формула, яку доводиться чути не раз, знаєте, вже і від наших багатіїв: «У бедных людей большие экраны, а у богатых людей большие библиотеки» – це розмежування на людей, котрі володіють мовою, котрі не повторюють те, що чули в постійно увімкнутих, по-оруелівському, ефірах, а котрі здатні виробляти мову самі, володіють синтаксисом, володіють словником і мають достатню свободу думки для того, щоб висловити свою думку, а не просто ретранслювати почуте. Ось це формується тільки культурою читання. Боротьба за культуру читання є боротьбою за демократію – подивіться, що зробила Росія: Росія вбила культуру читання...

– І створила культуру телебачення.

– Ось ця ТБ-керована, телевізійно керована імперія, от що вони зробили буквально в межах одного покоління. Ось ця колишня «самая читающая страна» – вони зробили висновки з краху СРСР. Тому що «самая читающая страна» під час «перестройки»...

– Знайшла резерви.

– Так. А коли відучити читати і відучити думати самостійно, відучити народжувати думку і критично сприймати реальність – до побачення, з таким суспільством можна робити все, що завгодно.

– То повертаючись до Шевельова. Він був дуже жорстким критиком реалій, правда? Це видно і з Вашого листування, і з його статей. Мені цікаво – якщо зараз подивитися на ситуацію, в якій ми сьогодні знаходимося, чи є в ній місце для такої жорсткої критики? Ви були б зараз таким жорстким критиком, скажімо, влади, суспільних настроїв, ситуації, яким був зажди Шевельов? Чи були б більш обережні?

– Я завжди говорю те, що думаю з дуже простої причини – я письменник...

– Це питання не «думання», а скоріше ставлення.

– Пане Віталію, Ви не так розвертаєте питання, не в той бік. Тут справа не тільки в особистості Шевельова, хоча, безперечно, він був великий мислитель.

– Розверніть питання, куди Вам потрібно, Ви ж письменниця.

– У Шевельова була до диспозиції «Сучасність» – був журнал «Сучасність», у Шевельова була до диспозиції Гедройцева паризька «Культура» і ще ціла купа західних трибун, хоча він, так би мовити, не гидував друкуватися і в якихось-там мігрантських газетах...

– У вас от є радіо і ще 4 хвилини, Ви можете сказати все, що вийде.

– Вибачте, але це зовсім різні речі, пане Віталію. Моя робота, якщо Ви вже мене особисто питаєте, на цьому етапі – не дати людям забути культуру мови. Культуру мови, культуру думки, культуру читання, тому що є дуже чітке розмежування – його, між іншим, видно – той самий «Музей покинутих секретів», ми до нього раз у раз повертаємося, це Ви винуваті – дуже цікаво, зайдіть подивіться на британський Amazon, роман перекладений в тому числі і англійською мовою, от на британському «Амазоні» дуже чітко видно розкол аудиторії – а це вже нове покоління – на тих, хто роман прочитав і обговорює, і тих, хто справді не зміг подужати забужківські речення. Байдуже, що в англійській версії. Але це доводиться чути: «Я не могу ее читать». Реально, чисто технічно, люди не спроможні втримати складну, складно організовану думку на дистанції більшій, ніж «от тепер і тут», коротким простим непоширеним реченням.

– Впевнені, що тут справа тільки в розмірі речення, а не в сенсі, який в нього вкладений?

– І в сенсах також. І в сенсах – у здатності тримати, ще раз кажу, тримати думку на довгій дистанції. Не тільки картинка, яка блікує, сьогодні й зараз, от, зараз по радіо, 4 хвилини, скажіть усе. Вибачте.

– Не все, найголовніше.

– Воно відзвучало. Ні. Йдеться про те, щоб зв’язати те, що сьогодні, з тим, що було вчора, позавчора, поза-позавчора й сто років тому, цього без книжки зробити неможливо. Тому еліти, які керують суспільством надалі – це люди з книжкою. І в цьому сенсі письменних людей, знаєте, так, як в ХІХ столітті, оцей поділ на письменних і неписьменних, тих, котрі володіли словом – хто володіє словом, той програмує реальність. Хто володіє мовою – той програмує реальність.

За великим рахунком, ось ця сама війна за мову, котра відбувається в нашому інформпросторі – чому я кажу, що Україна програла інформаційну війну ще до того, як зрозуміла, що вона проти неї ведеться – витіснення майданчиків для консолідації інтелектуальних еліт, ліквідація майданчиків для консолідації інтелектуальних еліт, і відповідно – для створення середнього класу. Ось це було найсерйознішим ударом...

– У нас теж створили телевізійну культуру, можна сказати, до певної міри.

– До певної міри. І саме тому українське суспільство виявилося не готове до війни, і саме тому ми платимо зараз живою плоттю, кров’ю, ми платимо ту ціну, якої не довелось би нам платити, якби нам не відрубали голову, даруйте, відрубали її ще 100 років тому, точніше 70 – тобто, в 30-і роки, катастрофа українських еліт, які від того часу так і не наросли. От Вам і вся картина.

– Бачите, а Ви казали, що не зможете за 4 хвилини сказати все найголовніше. А Ви ж сказали. Те, що насправді це є питанням, якщо хочете, зусередження.

– Найголовнішими є ще багато питань.

– Так, але це важливо було, мені здається

– Це важливо.

– З моєї точки зору, саме тому, що в решті-решт те, що ми обговорюємо – це питання того, чи ми зможемо перейти на наступний етап. І це те, за що я Вам хочу, за цю думку, подякувати.

Радіо Свобода

[zlex40]

Когда она на нас нападет?
В детстве я боялся, что на нас нападет Америка…

В детстве я боялся темноты, взрослых салабончиков и что на нас нападет Америка. Переживал вместе с окрепшим от вековой несправедливости народом за Анжелу Дэвис, писал письма гнева Никсону и ходил на демонстрации любви прямо к памятнику человеку, которого не оплакали и по сей день.

Лет в одиннадцать мама мне подарила книгу с картинками. В ней подробно описывалось, как дружественный нам народ Вьетнама успешно дрался на рисовых полях с мировым империализмом. Книга оказалась убедительной. Я неделю боролся с кипящей ненавистью к американским захватчикам внутри себя, а потом написал миролюбивое стихотворение, которое аккуратно поместил в конверт и отправил в районную газету с отвлекающим названием «Дружба». Стихотворение там не напечатали ввиду перебора с миролюбием и яркими красивыми прилагательными. Но через полгода отметили в заметке о народных талантах как о начинающем интересном поэте.

Но поэтом я не стал, так как очень скоро был испорчен тлетворным влиянием Запада через чуждую нам музыку. Музыка отличалась от нашей повышенным пофигизмом к нотам, терпимости и мало мальскому приличию. Но меня понесло. Устои внутри еще держались, но уже как бы неуверенно. Я отрастил волосы, ходил с гитарой через плечо и пил с горла «Ркацители».

Когда пришло время отдать всего себя Родине, я не был готов. Но пришлось. В рядах СА меня спасала от излишнего патриотизма все та же гитара. А иногда и «Ркацители».

После службы, которая меня сделала на рубль дороже, мой организм хотел отдохнуть, но мешала статья о тунеядстве. Поэтому мое тело стало ходить на работу, а ум размышлял – как бы сделать мир более смешным. Пока я только думал, пришел Горбачев и сделал это вместо меня. «Ркацители» не стало, гитара оказалась ненужной ввиду укрепления мною ячейки общества, и я остался просто наблюдать последствия от ремонта фасада, когда за него берутся настоящие профессионалы.

Перестройка быстро закончилась. Союз нерушимый профессионалы успешно развалили. Все стали жить отдельно и лучше. Аж до сих пор. Пока не случился блицкриг. Блицкриг затянулся уже почти на год, и я снова вспомнил об американцах с их гамбургерами, дерьмовой демократией и тупым желанием соблюдения порядка. В детстве я боялся, что на нас нападет Америка. Теперь я боюсь, что не нападет…

Ласло Зурла, «MAXPARK»

[zlex40]

Час для вбивства
Дату припинення вогню призначали новоявлені янголи смерті?

Знано, що «тішь да благодать», згідно із документами, підписаними у столиці Білорусі 12 лютого, має прийти в зону війни у ніч проти понеділка. В 00.00 15-го... Якщо, звісно, таке трапиться. Не буду «вангувати», що буде далі, однак не втримаюся від запитання: невже високим перемовникам було важко ще у четвер набрати відповідні номери телефонів і віддати наказ про негайне припинення людовбивства?

Кремль вже не може віддавати накази своїм годованцям

Річ не в тім, що, як пишуть зараз прихильники конспірології, Путін вимагає від терористів за будь-яку ціну втілити у життя його мінські галюцинації – замкнути кільце довкола «кількатисячного угруповання» українських військових під Дебальцевим. І не в тім, що у Москві плекають шанси таки вибити укрів з Маріуполя. По суті, ситуація складається так, що Кремль вже не може віддавати накази своїм годованцям під орудою Захарченка, він здатен лише нашпигувати зону, яка теоретично, за задумом авторів Мінського меморандуму, мала б стати демілітаризованою, якомога більшою кількістю смертоносного залізяччя.

По суті, – це моє особисте враження, – дату припинення вогню у Мінську визначали не Олланд з Меркель, не Порошенко з Путіним, а саме керівники бандугруповання, яке спочатку шантажем намагалося зірвати будь-які домовленості. Саме Плотніцкій із Захарченком вирішили, що так буде спідручніше. Саме ці, з дозволу сказати, особи перебрали на себе щонайменше роль богів, яким визначати час для життя і час для смерті. Ту дозу людської крові, яку, на їхню думку, ще варто пролити для задоволення ілюзії власної величі і безкарності, ту чашу страждань, яку мають випити невинні жертви їх збочених планів.

Москва фактично визнає свою нездатність керувати конфліктом

Учора ми мали чітке і недвозначне підтвердження таким висновкам. Пєсков, – цей рот Путіна – майже прямим текстом визнав, що Росія не має наміру (не може?) виконувати те, що запропоновано 12 лютого. Вже вкотре Москва устами то Лаврова, то Пєскова, пробуючи зіскочити з теми будь-яких стосунків з терористами і замилити очі світу на присутність своїх кадрових військових на Донбасі, – фактично визнає натомість свою нездатність керувати конфліктом. Її заблукалі рейнджери все частіше змушені втихомирювати сп’янілу від крові кримінальну публіку, яка, як повідомляють, вже з боями починає рейдувати на терени РФ. Путін прагнув керованого хаосу, – а вийшов (цілком у російській традиції) просто хаос.

Вочевидь, це було б проблемою того ж таки ВВХ, російських гарнізонів і ватажків розмаїтих банд (Мотороли, Гіві, Мозгового тощо), коли б, за прикладом поводиря стєрхів, вони стверджували власний мачизм на підвладному їм терені і мірялися біцепсами поміж собою. Але ця їхня війна рикошетить по долях українських громадян, яким не поталанило опинитися у не той час, м’яко кажучи, не у тому місці. Можливо, саме це мотивує агонізуючих упирів – розуміючи, що так чи інак приречені, вони гатять Градами і Смерчами по Краматорську, Артемівську, Гірнику, Щастю. Учорашня географія терористичних атак на мирні поселення, школи, кафе безапеляційно засвідчує, що з виразкою Донбасу вже слід розбиратися не дипломатам та політикам, а вишколеним спецпідрозділам з досвідом тотальних зачисток. Безжалісних, я б сказав, хірургічних. Але, – і це мусимо знати теж, – таких в Україні наразі немає.

Якщо події розвиватимуться за схожим сценарієм, якщо терористи й надалі визначатимуть час для смерті, то Україна ризикує отримати – ні, не Придністров’я, і навіть не Абхазію. Донбас перетвориться на Чечню, з тією лише різницею, що там повстанці воювали за високі ідеали незалежності і без надії на сторонню допомогу, а тут – за власне виживання, амбіції карликів і на повному «довольствіі» з боку «зацікавленої» держави.

Гадаю, для Олланда та Меркель, не кажучи вже про Порошенка, ясно, як Божий день, що присутність Путіна на Мінську-2 була безсенсовою. Ліпше б він здійснив свої погрози і не приїхав. А так, – забравши у лідерів дорогоцінний час і сили, – він дав повний карт-бланш бандитам на власний розсуд встановлювати час для життя і час для смерті. Добре, як діждемо ще часу, коли міжнародні прокурори Гааги допишуть цю деталь до грубезного обвинувального вироку кремлівському фюрерові.

Ігор Гулик, «Еспресо.TV»

[domic]

[Patriotic]

Пардон, если было (только сегодня увидал):
[img][/img]

[zlex40]

Откуда взялось это примитивное кудахтанье, что мы не сможем победить армию России?

Я сам было чуть не купился.

Конечно, если правильно вкладывать сюда смысл: победить – это не захватить Вологду или там Усть-Урюпинск, а выгнать оккупантов со своей территории или в результате штурма или сделав их пребывание здесь невыносимым.

Так Россия с треском проиграла Афганскую и все Чеченские войны, а также опозорилась в некоторых других конфликтах, где не была прямым участником.

Нужен только подход. Мне сегодня позвонил мой любимый кум, который ушел в армию в свои 51 и говорит: если бы каждая 3я семья отдала одного своего сына, у нас бы была 4 миллионная армия.

А еще если бы США захотели нам помочь, они бы не посылали сюда иностранные легионы, а просто бы нажали на несколько пимпочек – и нету у быдлокацапов ни gps ни ГЛОНАСС, ни самолеты не летают, ни спутники. И сверхмалый дрон прям в ухо кацапскому генералу залетает и нежно шепчет: не возбуждай меня, а то ща взорвусь.
И то и другое кажется маловероятным, но вовсе не из области фантастики.

Но если немного одного и другого… И в приличных дозах. Нужно ведь только захотеть.

Как в той поговорке, что секс со всеми дамами сразу невозможен, но как мотивационная цель – вполне приемлем.

Леонид Маслов, «FaceBook»

[nato]

(2015-02-15 14:54)domic писал(а):  

В эту же тему:

Oleg Sydor
3 hrs ·

Коли прийшли за Єфрємовим, ми мовчали.
Коли прийдуть за Бондаренко, ми мовчатимемо.
Коли прийдуть за Ахметовим, ми мовчатимемо.
Коли прийдуть за Шуфричем, ми мовчатимемо.

Щоб, бл*, не спугнути!

Facebook

[nato]

«Путін, прийди!» – чи винні мешканці окупованих територій у конфлікті?
Богдана Костюк
14.02.2015

«Є і проблема вини центральної влади, котра могла придушити цей заколот у перші його дні»


Проросійський мітинг у Москві на підтримку сепаратистів на Донбасі, 11 червня 2014 року

Київ – «Путін, прийди!», «Путін, врятуй Донбас!» – під цими гаслами минулої весни на вулиці міст Донеччини і Луганщини виходили місцеві мешканці. Путін «прийшов» на Донбас зі зброєю і військом, попередньо виславши туди своїх спецслужбістів, інструкторів із провокацій та диверсій для підтримки місцевих сепаратистів. Вони окупували частину Донбасу, роздали зброю, утворили угруповання «ДНР» і «ЛНР» й розпочали воєнні дії проти України. Попередньо вони захопили телевізійні передавачі та позбавили місцеве населення інформації з України. Чи мешканці Донбасу самі накликали на себе біду? Чи стали жертвою давно відпрацьованої спецоперації Кремля?

Київ продемонстрував нездатність рішуче діяти за умов агресії. Тож у Кремлі успішно залякали проукраїнськи налаштованих і лояльних до Києва мешканців регіону і використали проросійськи зорієнтовану частину населення Донбасу, вважає історик Ігор Лосєв. У розмові з Радіо Свобода він також наголосив, що мешканці Донбасу, а також інших областей і міст України, які закликали проти територіальної цілісності України, несуть відповідальність за події, що відбуваються нині на Сході країни.

«Усі, хто кричав «Путін, прийди!», однозначно винен. Ці люди вже зрадили свою країну, звертаючись із такими пропозиціями до лідера іноземної держави. Усі, хто закликав до окупації та інтервенції, вони всі винні. Але ж є і проблема вини центральної влади, котра могла придушити цей заколот у перші його дні, якби діяла сміливо і рішуче. Влада ж демонструвала притаманні їй боягузтво, некомпетентність, байдужість і так далі», – відзначив Лосєв.

Від соціального незадоволення – до антидержавницьких настроїв, від антидержавницьких мітингів і закликів до Росії допомогти – до збройних захоплень адміністративних будівель і появи «зелених чоловічків» на вулицях своїх рідних міст. Далі – воєнний конфлікт укупі з інформаційною війною. Такий сценарій використав президент Росії Володимир Путін при захопленні територій Молдови і Грузії, для анексії Криму й окупації частини території Донбасу.

Як зазначив у розмові зі ЗМІ голова СБУ Валентин Наливайченко, щоб розхитати ситуацію, до різних міст Східної України відправляли підготовлені групи диверсантів, людей, які підбурювали місцеве населення до захоплення влади, зброї, до створення хаосу.

«Діяла низка суб’єктів за участю і військових, і спецслужб Російської Федерації, і доморощених сепаратистів, і осередків Комуністичної партії, які є загрозою сепаратизму і одночасно здійснюють диверсії, теракти, тобто несуть загрозу тероризму. Ми зараз розслідуємо і сепаратизм, і державну зраду, і тероризм із диверсіями. Загальна кількість людей, які причетні до таких дій, набагато більша, ніж навіть арифметично може виглядати», – повідомив Наливайченко журналістам.

«Розхитування» Донбасу як спецоперація ФСБ

Нібито спонтанні протести проти «київської хунти» для камер російських телеканалів, із найманими учасниками та акторами навесні прокотилися більшістю міст сходу і півдня України, але лише на Донбасі спецоперація Путіна стала успішною. На думку багатьох оглядачів, головною причиною успіху Кремля в цьому регіоні стало те, що він є на кордоні з Росією, тож розхитати його було найлегше.


Барикади проросійських мітингувальників біля Донецької облдержадміністрації у квітні 2014 року

Подібно до Східної Європи, яку нібито звільняв Радянський Союз, а насправді – лише насаджував там свій режим, на Донбасі після падіння режиму Януковича люди були розгублені. Мешканці Донбасу опинились у незвичних для себе обставинах – без «патронату» місцевої влади, яка створювала їм ілюзію стабільності.

Блогер Артем Ніконенко у своїх публікаціях наголошує, що частина мешканців регіону, яка не змирилася зі знищенням радянського способу життя, або ж яка не сприймає української державницької ідеології, і стала на підтримку так званої «Новоросії». Серед них чимало тих, хто активно підтримував проросійські мітинги і аплодисментами зустрічав появу російських найманців у своїх містах. Тим більше, що лідери «ДНР» і «ЛНР» обіцяли повернути милий серцю і розуму багатьох донеччан і луганчан старий патерналістський світ. А принесли «новоросійські» лідери зброю, а відтак смерть і руїни, зазначив Ніконенко.

«У цьому випадку, до речі, доволі показово виявляє себе і «комплекс жертви» – на кшталт «цілий світ проти мене». «Всі мені зобов’язані»: сепаратисти і росіяни мають захищати Донбас від «київської хунти», а «хунта» тим часом повинна сплачувати пенсії і зарплати пересічним «новоросійцям», а «бандерівці» мають присилати гуманітарну допомогу», – зауважує Ніколаєнко у своїх публікаціях.


Евакуація жителів Дебальцева, 5 лютого 2015 року

Більшість мешканців Донбасу не довіряє Києву – фахівці

Експертів жодним чином не здивували результати соціологічних опитувань, які фахівці провели у підконтрольних Україні містах Донеччини і Луганщини. Там більшість мешканців винуватцями конфлікту вважають нинішнє керівництво держави. Так, понад 60 відсотків мешканців Слов’янська і Краматорська у воєнних діях звинуватили українську владу, яка прийшла на зміну «їхньому» Вікторові Януковичу. Про це свідчать результати опитувань, які провели Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» і соціологічна служба центру Разумкова у листопаді минулого року.

Журналістка Яна Осадча, яка була змушена виїхати з рідного Луганська і нині живе і працює в Мукачеві, не дивується результатам, які оприлюднили соціологи. На її думку, в Україні, на відміну від повоєнної Європи, влада все ж таки була, але вона не спромоглась підтримати населення Донбасу, що було налаштовано демократично. Українська влада не зупинила підбурювачів конфлікту на Донбасі, а українські спецслужби не змогли протистояти інформаційним і фізичним диверсіям, які чинять російські спеціалісти на Сході країни, зазначила журналіст.

«Це – прямий наслідок політики київської влади, яка просто списала цей регіон, і яка наразі дозволяє проводити там війну, під час якої страждають насамперед мирні мешканці. А те, що люди закликали росіян прийти їм на допомогу і симпатизують «ЛНР» і «ДНР», пояснити можна досить просто: допоки вони будуть їх вважати своїми захисниками, допоки там буде так звана «зовнішня сила», якою вони вважають українську армію, – до того часу люди не розберуться, що насправді відбувається. Просто люди живуть у страху. І доки вони живуть у страху, в них виникає одне питання – як вижити», – наголосила Осадча у розмові з Радіо Свобода.

Створення атмосфери страху, терору, боротьби з інакомислячими, людьми, які можуть чинити спротив навіть потенційно – це є відомі з історії методи роботи російських спецслужб, зазначив в інтерв’ю Радіо Свобода історик, викладач Донецького національного університету Олена Стяжкіна, яка вже більш як півроку живе і працює у Києві. Таку роботу проводять негласно, а коли вона зроблена, можна запускати у підготовлене середовище «зелених чоловічків» або зеленого кольору військову техніку без розпізнавальних знаків. Водночас, на думку експерта, імідж, з яким Донбас сприймали в решті країни, також зіграв свою негативну роль. Його вдало використали кремлівські пропагандисти.

«Частиною інформаційної війни був проект демонізації Донбасу, в якому залюбки взяли участь і щирі українські патріоти. А Росії було вкрай вигідно, щоб в Україні склалась думка про те, що на Донбасі може статись подібне тому, що відбувається зараз. От на це 20 років працювала як російська агітпроп машина, так і наївні українські патріоти. Бо коли минулої весни телебачення у захваті демонструвало тіток, які кликали Путіна, то бодай для об’єктивності журналістам на думку не спало, що поруч є люди з іншою точкою зору й іншим ставленням до України», – відзначила Стяжкіна у розмові з Радіо Свобода.

Крім того, за її словами, історія свідчить: на окупованих територіях населення пристосовується до співжиття з окупантами, оскільки людям треба виживати. Скажімо, вже через кілька років після радянської окупації поляки залюбки співали «Катюшу», не кращими були і західні європейці в часи Другої світової.

«Коли мова йде про війну й окупацію, нам треба дістати з архівів документи і подивитись, як Франція або Бельгія пережили роки нацистської окупації. Що робили люди? Вони вивішували портрети Гітлера і писали йому вірші, вони працювали на окупаційну владу. Тобто, ідеться про людську природу. На Донбасі відтак немає нічого унікального. Біс чи диявол приходить у першу чергу у людську душу, коли йде війна», – говорить історик.

Радіо Свобода

[nato]

Коментар: Російський закон у Криму набув зворотної сили
Олег Кашин
14.02.2015

Російський журналіст Олег Кашин - про безпрецедентні карні справи проти "нових російських громадян", нелояльних до російської влади.

"Під час масових заворушень… завдав тілесних ушкоджень співробітникові спецпідрозділу МВС", - знайомі за "болотною справою" прокурорські формулювання звучать цілком звично, проте таких карних справ в пострадянській Росії не було ще ніколи. МВС, про яке йдеться, - це не російське МВС, а українське, а "масові заворушення", про які згадується у судовій постанові - це минулорічні київські події, більш відомі як Євромайдан.

Коли рік тому помічник депутата українського парламенту від партії "Свобода" Олександр Костенко разом із тисячами інших українців стояв на Майдані, вимагаючи євроінтеграції та відставки Віктора Януковича, та бився з бійцями "Беркуту", що боронили тодішню владу, він навряд чи міг подумати, що за участь у акції протесту в українській столиці його буде судити російський суд за російськими законами.

"Болотні справи" у Криму

Рік тому взагалі багато чого не можна було уявити, але за рік у Росії було реалізовано, здається, усі найнеймовірніші сюжети політичної фантастики. Навіть арешт Олександра Костенка - вже не перший випадок застосування до жителів Криму статей російського Карного кодексу за участь у подіях, які взагалі не мали відношення до Росії. Костенка заарештували 8 лютого, а за кілька днів до того там же, у Криму, затримали одного з лідерів Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза.

Ті ж "болотні" формулювання ("грубо порушуючи громадський порядок та правила проведення масових заходів, ігноруючи законні вимоги представників влади, почав закликати… до непокори законним вимогам представників влади, застосування насильства"), ті ж ігри з часом та простором - мітинг, участь у якому інкримінують Чийгозу, відбувся в Сімферополі 26 лютого минулого року, за три тижні до так званого референдуму про приєднання Криму до Росії та за два дні до приходу до влади на півострові проросійських сепаратистів на чолі з Сергієм Аксьоновим. У той день, коли Чийгоз мітингував у Сімферополі, це місто навіть офіційна Москва вважала частиною України і не заперечувала його територіальної приналежності. Але не пройшло й року, і Чийгозові висувають таке звинувачення, ніби той мітинг проходив у Росії.

Слід пам'ятати, що поруч Росія

Стаття 54 російської конституції чітко вказує, що "закон, який встановлює або обтяжує відповідальність, зворотної сили не має", але, виявляється, іноді російська держава готова порушити і цей принцип - особливо, коли мова йде про нинішнє протистояння з Україною. Костенко та Чийгоз - можливо, найочевидніші жертви беззаконня в сучасній Росії, але не лише жертви. Обидва вони є кимось на кшталт політичного сигналу усім опозиціонерам пострадянського простору, нагадуванням про те, що коли ти виходиш на мітинг у своїй країні, ти повинен пам'ятати, що Росія поруч, і що якщо російській владі закортить, то вона застосує свою карну статтю до кого завгодно, навіть до іноземців, які ні за якою логікою не могли порушити російського закону.

Приєднаний до Росії Крим виявився, окрім іншого, експериментальною територією зворотної сили російського Карного кодексу. Про це ніхто не попереджував рік тому, і нині це виглядає взірцем юридичного абсурду та політично вмотивованого застосування права. Якщо комусь не вистачало аргументів, за допомогою яких можна було б довести, що в Криму під російським контролем зацарювало свавілля, то ці дві карні справи - найкращий подібний аргумент. Немовби залишилася в силі старовинна інструкція "Смершу" про те, що білоемігрантів та інших контрреволюціонерів, яких Червона Армія застала у Східній Європі, слід ловити та доправляти до радянських таборів за 58-мою статтею. Тут керувалися не стільки правом, скільки політичною доцільністю.

Сподобатися не вийшло

Приєднання Криму до Росії відбулося через лічені години після сочинської Олімпіади, яка сьогодні виглядає привітанням із неймовірного минулого - коли Росія намагалася сподобатися світові, бажала виглядати сучасною, розумною, красивою та відкритою.

Це була вершина російського PR, і в Криму Росія теж дуже намагалася подобатись. Образ мовчазних "увічливих людей" в ультрасучасному екіпіруванні, які ні в кого не стріляють, а натомість фотографуються з дітьми та домашніми тваринами, був явно вельми ретельно продуманий найталановитішими фахівцями. Це не танки із Праги 1968 року та не кирзовий чобіт тоталітаризму - це "ввічливі люди", новий великий стиль.

Медійними обличчями нового Криму стали яскраві сучасні люди: "народний мер" Севастополя Олексій Чалий, симпатичний місцевий бізнесмен та сексапільна молода прокурорка Криму Наталя Поклонська. Це Поклонська нині порушує кафкіанські справи за законами, які мають зворотну силу. Подобатися більше ніхто не намагається. Російській державі знову комфортніше в образі безжальної репресивної машини, яка почуває себе тим упевненіше, чим гірше виглядає збоку. "Ми намагалися вам сподобатись, не вийшло - що ж, тоді бійтеся".

DW

[nato]

Пишет tyler78 (tyler78)
2015-02-14 20:52:00

Запрет деятельности УПА в России

Прочитал смешную новость на сайте РБК про то, что Роскомнадзор сначала ужесточил, а затем смягчил правила упоминания в СМИ запрещенных организаций, в число которых входят украинские организации - "Правый сектор" и т.п. После смягчения правил, в частности, разрешено не применять в их отношении прилагательные, придающие негативный оттенок.

Вот полный текст на сайте РБК:
Роскомнадзор уточнил правила упоминания в СМИ экстремистских организаций, запрещенных на территории России. В частности, разрешено не применять в их отношении прилагательные, придающие негативный оттенок Фото: Lori Как в России менялись требования к работе СМИ Спецпроект Ранее ведомство в официальном разъяснении, опубликованном на своем сайте, заявляло, что упоминание организаций, включенных в соответствующий перечень Минюста, «допустимо в материалах СМИ в негативном ключе, с использованием характеристик «радикальные», «экстремистские», «националистические». В качестве примера таких объединений Роскомнадзор упомянул пять украинских организаций националистического толка, деятельность которых решением российских судов запрещена на территории РФ. Это «Правый сектор», «Украинская национальная ассамблея – Украинская народная самооборона» (УНА – УНСО), «Украинская повстанческая армия» (УПА), «Тризуб имени Степана Бандеры» и «Братство». Также ведомство напомнило, что, согласно ст. 4 закона РФ «О средствах массовой информации» запрещено распространение информации об общественном объединении или иной организации, включенных в опубликованный перечень Минюста РФ, без указания на то, что соответствующее общественное объединение или организация ликвидированы или что их деятельность запрещена. Ко времени написания данной новости первоначальный текст опубликованного ведомством разъяснения претерпел некоторые изменения. Из него убран абзац, предписывающий упоминать экстремистские запрещенные организации в СМИ в «негативном ключе», с использованием соответствующих прилагательных.

"Ранее ведомство в официальном разъяснении, опубликованном на своем сайте, заявляло, что упоминание организаций, включенных в соответствующий перечень Минюста, «допустимо в материалах СМИ в негативном ключе, с использованием характеристик «радикальные», «экстремистские», «националистические». В качестве примера таких объединений Роскомнадзор упомянул пять украинских организаций националистического толка, деятельность которых решением российских судов запрещена на территории РФ. Это «Правый сектор», «Украинская национальная ассамблея – Украинская народная самооборона» (УНА – УНСО), , «Тризуб имени Степана Бандеры» и «Братство»".

Я, конечно, понимаю страх россиян перед ужасными бандеровцами. Страшнее "правосека" зверя нет, само собой. Но меня удивила в списке «Украинская повстанческая армия» (УПА). Напомню, что УПА действовала во время второй мировой войны и некоторое время после ее. Какой смысл запрещать УПА через 60 лет после прекращения ее деятельности? Я решил проверить, а вдруг российское министерство юстиции тщательно фиксируют все нехорошие (по мнению россиян) организации, сканируя историю вплоть до древнего Вавилона? Может быть, минюст РФ запретил деятельность Навуходоносора за геноцид и депортацию иудеев? Поэтому я нашел соответствующую ссылку на сайте минюста РФ с перечнем некоммерческих организаций, в отношении которых судом принято вступившее в законную силу решение о ликвидации или запрете деятельности по основаниям, предусмотренным ФЗ "О противодействии экстремистской деятельности. Если вы предполагаете, что в список внесены тысячи преступных организаций, то вынужден разочаровать нет, на данный момент в списке всего 41 запрещенная организация, включая 5 украинских.

Названия некоторых запрещенных организаций настолько смешные, что довольно сложно их названия употребить с негативным оттенком. Попробуйте, например, высказаться в негативном ключе относительно организации с таким названием: "Местная религиозная организация Славянская Община Капища Веды Перуна Духовного Управления Асгардской Веси Беловодья Древнерусской Инглиистической церкви Православных Староверов-Инглингов"? Также меня удивило: почему запрещены "Свидетели Иеговы", причем только "Местная религиозная организация Свидетели Иеговы «Таганрог»"?

А фашистское "Русское Национальное Единство" запрещено на уровне местных ячеек в Рязани, Омске и почему-то Татарстане. В остальных городах РФ "Русское Национальное Единство", судя по всему, не считается экстремистской организацией. Ну и ладно. Вернемся к украинским организациям и "УПА". Насколько я понял, в списке есть только российские, международные и украинские организации. В чем логика? Почему бы не запретить деятельность "Аль Кайеды", например? или "ИГИЛ"? Но нет. Калигулы, Нерона, Навуходоносора и Чингисхана тоже нет. Главный (и единственный) внешний враг - украинские организации.

Кто-нибудь может объяснить, в чем смысл запрета "бандеровцев" "УПА"? Если вы так тщательно оберегаете память Второй Мировой войны, то почему в списке нет НСДАП и СС? Самое главное - почему в перечне запрещенных организаций нет "власовцев" из РОА?

Почему из ВСЕХ организаций, которые давно прекратили свою деятельность, запрещена только УПА??? Кто-нибудь может дать ответ?
Путин боится, чтобы УПА не перехвалили и чтобы вата не записалась в бандеровцы? Или что?

В этой связи обращаюсь к киевской хунте с требованием - в ответ на недружественный и неконструктивный шаг со стороны наших российских партнеров запретить в Украине деятельность и упоминание без прилагательных с негативным оттенком запрещенных организаций ВКП(б), КПСС, ВЛКСМ и КПРФ!

ЖЖ

[zlex40]

Все мы родом из детства
или детская мечта Путина

Завтра 1 сентября. Как мучительно долго длилось это лето. Оно ничем не отличалось от других. И года в год – по три лагерных смены. Сначала с детским садиком, как почему-то называлось «на даче». Потом пионерские лагеря с построениями отрядов, речевками, поднятием лагерного флага, конкурсами строевых песен, разбавленные редким купанием в холодной северной речке под свисток физкультурника.

Вечером во дворе соберутся приехавшие с каникул пацаны

Вечером во дворе соберутся приехавшие с каникул пацаны. И начнутся бесконечные рассказы-хвальбы «как я провел лето». В основном все будут делится такими же впечатлениями, как и у Него, с отличием в названиях пионерских лагерей: «Юность», «Юный ленинец», «Солнышко» и т.д. В их дворе жили в основном ребята, родители которых достатком мало отличались и могли себе позволить для ребенка путевку в пионерлагерь за 7 рублей. Его отец работал поваром в спецстоловой какого-то «закрытого ящика» и профсоюз давал путевки сразу на три смены.

Рассказы своих друзей Он знал наперед: все так же, как у Него – ну, кто-то закурил впервые, кто-то постарше – попробовал вино «Золотую осень», кто-то ночью бегал купаться в тайне от вожатых. А в основном: «Кто шагает дружно в ряд ?...».

С затаенным нетерпением он ждал рассказ Шурки – чистенького очкастого мальчика из врачебной семьи. Каждый год его отправляли на лето к бабушке в Луганск, а потом он с родителями ездил на море в Крым.

Когда Шурка впервые рассказывал о Луганске, пацаны не слышали о таком городе, и Шурка пояснил – это рядом с Краснодоном – городе героев-молодогвардейцев. И неизвестный Луганск сразу стал своим: мальчишек-ленинградцев невидимой нитью связывала трагедия краснодонского подполья: дневник Тани Савичевой и последние слова Ульяны Громовой на стене в гестаповских застенках.

Шурка очень гордился родиной своих родителей, Луганск с Ленинградом роднила общая колыбель Октябрьской революции. С открытыми ртами, пацаны слушали о сто раз виденном в фильме «Котовский» эпизоде, как во время суда Котовский, рассказывая как он убежал от охранников, сталкивает их лбами и убегает, прыгая со второго этажа. Так вот – торжественно заканчивает Шурка – это было в Луганске, сейчас в этом здании – 2-я школа. А легендарный Ворошилов – родился в Луганске. На кладбище за автовокзалом – похоронен его отец. И все подарки Ворошилов отправляет в музей Луганска – в этом здании когда-то была городская дума. А еще в Луганске – после гражданской войны остались два английских танка ! Да и Т-34 стоит, как новый на постаменте. А главная улица города – Оборонная, а на Острой Могиле – настоящие воронки от снарядов.
Из рассказов Шурки перед 12-летними пацанами оживала история чужого и одновременно своего города, потому что это была общая история.

Он ловил каждое слово Шурки, ему нравились малейшие подробности в рассказах соседского мальчишки. Еще бы! Ведь в Крым на море Шурка ехал с родителями на «Победе» – машине его дяди – заслуженного шахтера. В их ленинградском дворе собственной машины не было ни у кого.

Слушая Шурку, Он понимал, что из машины открывается совсем другой мир. Шурка повествовал, как они едут по бескрайним полям желтой пшеницы и желтых подсолнухов, а над ними голубое – голубое небо. Позади них остаются огромные величавые терриконы донбасских шахт, а Крым их встречает солончаками легендарного Сиваша. И вот самый волнительный в рассказе момент – заканчивается горный перевал и появляется море !!!!!
Он никогда не видел Черное море… Из года в год Он видит море Шуркиными глазами. Это была самая большая трагедия в его жизни. Он просто бредил морем. Именно Черным морем. Теплым морем. Его родиной был великий Питер, но без Севастополя в Его душе была какая-то незавершенность. А может быть дело было не в этом. Душила несправедливость, неравенство Его дождливых лагерных каникул и живого теплого лета Шурки. Крым манил, как недостижимая мечта, с годами становясь для него Священным Граалем.

…По щекам текла соленая влага, Он облизывал ее с губ. Ему казалось, что Он ловит брызги теплого моря. Только отчего-то грудь неровно дышала, спазм захватил горло, было трудно дышать. Это были не брызги теплого моря – его душили слезы, Он рыдал. Рыдал во сне. Как рыдал мальчишкой после пацанячьих посиделок, после Шуркиных рассказов о Черном море, о щедрой и красочной Украине в желто-голубых цветах полей и неба. Он родился уже после войны, но блокадный голод засел в генах. Украина для ленинградского мальчишки казалась раем. Впервые в жизни он ел абрикосы, которыми угощал мальчишек Шурка, рассказывая, что их столько на Украине, что с земли даже не собирают, а если продают – то ведрами!

Он рыдал и не мог проснуться. Вернее не хотел. Несмотря на горечь слез, его переполняло счастье детства. Время, когда была мечта.

Не хотя, Он проснулся. Холодные шелковые простыни вызвали дрожь во всем теле. Постель была неуютной и казалась чужой. Да, собственно она и была чужой.

Черное море стало Его

Вчера был днем Его мечты. Черное море стало Его. Не в фигуральном смысле, не в романтическом. Черное море стало Его собственностью, весь Крым стал Его.

Вчера Он принял верноподданническую присягу Севастополя, Флота, всего Крыма. Он объезжал на кораблике корабли Российского флота и моряки отдавали ему честь. Этот день по значимости в Его жизни стоял в ряду дней Его прохода по дорожке в Георгиевском зале.
Он должен был ликовать и должен был быть счастлив. К Черному морю Он шел всю жизнь. Но чувство счастья не приходило. Ему было страшно. И не недобитых «бендеровцев», от которых его все охраняли, Он боялся. Он прекрасно знал, что нет их в Крыму и не было. И даже на Европу ему было наплевать – куда они от его газовой иглы денутся. И тем более Он не боялся Киевскую хунту. Какая они хунта ? Пастырь-пацифист и ботаник-интеллектуал.

То, что в Нем осталось от послеблокадного мальчика, боялось, трепетало от понимания того, что здесь на святой политой кровью земле Крыма по его приказу силой отбирали честь у внуков и правнуков солдат Великой Отчественной, которые защищали в том числе и Москву, и Ленинград, и Сталинград.

Многие ли из тех, кто салютует Ему на параде под Георгиевскими знаменами пойдет под флагом Родины на автоматы, как украинский офицер Мамчур со своими офицерами? Кого воспитает Президентское Нахимовское училище, на глазах которых сняли флаг Украины – Родины, в которой они родились и заставили присягнуть флагу оккупанта?

Как страшно должно было ему быть от поющих Гимн Украины 15-летних нахимовцев и выпускников Ялтинских школ. «Русские не сдаются !» – слова украинского офицера, русского по национальности, командира корвета «Тернополь» при захвате российскими моряками – приговор России от русских Украины, которых Он якобы пришел спасать.

НО мальчик из блокадного города проявлялся в Нем все реже. И поэтому вряд ли Он обо всем этом думал. Да и вряд ли вообще знал – результат жизни в золотой клетке.

А страшно все равно было. Он своим звериным чутьем кожей чувствовал, что все чужое. Море – чужое. Ночное южное небо с Чумацким шляхом – чужое. Чужое – потому что не открывшее своих гостеприимных объятий, а ворованное. Море – не деньги, не спрячешь. Не сможешь вожделеть от тайного обладания, как миллиардами. Оно требует открытого растворения в себе. А как тут растворишься под охраной двух сторожевиков?

Мечта сбылась, а Счастье не пришло.

В ту ночь Он решил мстить всем тем, кто показал, что Счастье нужно заслужить и за него можно бороться. Он стал отнимать и уничтожать Родину у всех украинцев всех национальностей.

А начал Он с Луганска – о котором так много знал с детства.

Ирина Белоус, «Обозреватель»

[montoya]

Лидер сепаратистов уверен, что их там "ждут люди".
Так называемый глава самопровозглашенной "Донецкой народной республики" Александр Захарченко заявил, что в случае несоблюдения минских договоренностей, сепаратисты "отобьют" Мариуполь и "возьмут" Харьков, передает УНН.
"Если киевская власть не будет придерживаться условий минских договоренностей, не уведет свою технику от наших границ, не отпустят наших пленных и продолжат бомбить наши города, то, разумеется, мы не будем просто стоять и ждать. В первую очередь, мы просто уничтожим "Дебальцевский котел" с украинскими военнослужащими, где сейчас находятся от 6 до 8 тысяч человек. Потом мы отобьем у противника Мариуполь, а когда это будет сделано, то мы бросим все свои силы на то, чтобы взять Харьков", - сообщил лидер сепаратистов.

Он также добавил, что взятие Харькова в любом случае состоится, поскольку в этом городе находится много людей, которые хотят "освобождения от оккупантов".

"Нас там ждут люди. У нас там много своих. Когда будет нужно, они возьмут оружие и будут убивать фашистов", - сказал он.



http://korrespondent.net/ukraine/politic...at-kharkov

[domic]

Арсен Аваков
44 мин. ·
Читаю - Захарченко заявляет, что хочет "взять Харьков" - "Нас там ждут люди. У нас там много своих. Когда будет нужно, они возьмут оружие".. !! => Х**ло с припаянной башкой. Хрен тебе, а не Харьков. Ждут мол его «свои» в Харькове.. Ждут, таки да – в тюрьме на Холодной горе.. Топаз например ждет, тоскует в камере, другие «ваши»..
Харьков – украинский, цивилизованный и умный город. Ему виден пример несчастного, опустевшего и опустошённого Донецка, оказавшегося в руках банд и бандерлога Захарченко, хероя русского мира..
У Харькова хватит ума смотреть и делать выводы - на миллион беженцев на Донбасе и тысячи смертей людей, обманутых путинской пропагандой с подожженным сепаратистами фитилем войны.
Харьковчанам хватило ума в прошлом марте - поставить боевиков на место раз, понадобится – хватит силы еще раз прибить на подступах тех придурков, кто осмелится принести войну в наш город..
Разом со всей Украиной. Это я как харьковчанин говорю!
* *
P/S : А Донецк, даст Бог отстроим и очистим его от мин, захарченок и прочей сволочи.