nato
Ветеран форума
Сообщений: 6675
У нас с: 2012 May
Рейтинг: 3744
|
«Російська імперія, СРСР століттями знищували наш народ. Їх немає, а народ є» – режисер із Криму Сеїтаблаєв
Олександр Лащенко
21.02.2015
«Хто кричав у Криму, бігаючи по пляжу з прапорами, що мріє померти в Росії, з катастрофічною швидкістю до своєї мрії наближається»
Київ – В анексованому Криму російська влада у деяких аспектах чинить зараз таким же чином, як у 1944 році діяв Сталін, здійснивши депортацію кримських татар. Про це заявив в ефірі Радіо Свобода український актор і режисер, заслужений артист Автономної республіки Крим, ведучий телешоу «Хоробрі серця», постановник фільму «Хайтарма» Ахтем Сеїтаблаєв. На його думку, Кремль намагається створити кримським татарам такі умови, щоб вони залишали свою Батьківщину. І цю політику Володимира Путіна підтримує чимало російських кінематографістів, котрі раніше залюбки знімалися на українському півострові й не проголошували тоді «Крим наш!» Водночас режисер зазначив, що за роки незалежності України київська влада не переймалася проблемами кримських татар. А наприкінці інтерв’ю Ахтем Сеїтаблаєв наголосив – російська імперія та СРСР століттями знищували кримськотатарський народ. Їх немає, а народ є.
– Ви передусім відомі фільмом «Хайтарма», от зразу почнемо з цієї теми. Фільм відносно недавно знятий, дійсно з успіхом пройшов як в Україні, так і за кордоном, але так склалося – Ви знімали до тих подій, які сталися фактично рік тому – на початку березня-наприкінці лютого 2014 року, Майдан і потім те, що відбулося в Криму. Виходить, що Ви стали провидцем в чомусь – фактично події, які з Вашим народом кримськотатарським учинив сталінський режим 70 років тому, повторюються зараз, насправді? Ви відчували, коли знімали, власне, цю картину, що так може статися? Чи для Вас це стало несподіванкою?
Ахтем Сеїтаблаєв
– По-перше, дякую за питання, насправді, мене вже не раз про це питали після того, як наш фільм вийшов. Звичайно, що ні – ні про що подібне я й близько не думав і не міг собі уявити, що в 21 столітті можуть повторитися в деяких своїх аспектах ті події, які відбувалися в 1944 році. Якби я міг припустити, що таке в принципі можливо, може бути – хоча я людина не воєнна, не політик, не аналітик, не державний діяч, – але напевно я б переймався іншими речами, ніж зйомкою фільму, адже фільм ми задумували... власне ідея фільму з’явилася давно, вона була у повітрі останні 50 років, тому що дуже часто та дуже багато сере кримськотатарської громадськості, інтелігенції та громадських діячів не раз виникала ідея про те, що кримські татари потребують власного кінематографу і якщо це станеться, то, напевно, буде правильно, щоб перший фільм був якраз про одну з найтрагічніших сторінок історії нашого народу. Власне, зйомки фільму стали можливими в 2012 році, коли знайшовся кримськотатарський бізнесмен, який взяв на себе весь тягар матеріального забезпечення нашого фільму, фінансове забезпечення. Тому, в першу чергу, ми задумали цей фільм як данину пам’яті нашим старим, які змогли вижити в ті трагічні часи для нашого народу, дали життя, в свою чергу, нашим батькам, і зробили все...
– Вам теж. І Ви ж народилися 1972 року не на своїй Батьківщині?
– Ні-ні, я народився...
– В Узбекистані?
– Так, в Узбекистані, мої батьки...
– Ви змогли повернутися, я так розумію, тільки наприкінці вісімдесятих?
– У 89-році, якщо бути абсолютно точним.
– Тому що радянська влада, як ми пам’ятаємо, хто, може, підзабув історію – проти багатьох народів Сталін учинив цей злочин. Але кримські татари фактично останні, вже під час «перебудови», мали змогу повернутися до своїх домівок.
– Так, це абсолютно вірно. Якщо мені не зраджує пам’ять, за час існування СРСР було депортовано 49 народів. 41 – частково і 8 – тотально, в тому числі й кримські татари. Тому коли ми займалися власне зборов матеріалу, його аналітикою, роботою в архівах з істориками, досліджуючи всі ці матеріали я не раз ставив собі питання: що ж це була за держава, з якою системою координат державотворення й людинознавства, що для того, щоб був можливим сам факт існування тієї держави, потрібно було знищувати власний народ у всіх його національних проявах. Адже депортації та знищення торкалися не тільки кримських татар, а й росіян та західних українців, чеченців, балкарців, поволзьких німців і далекосхідних корейців. Тож я завжди питав себе – що це була за держава, в якій ми всі жили, яка, власне кажучи, ненавиділа те, на чому вона базувалася – народ? Тому фільм задумали перш за все як певний культурологічний акт пам’яті для старих, на честь наших старих, що вижили та надали нам можливість повернутися на Батьківщину, але перш за все ми задумали його як певну пам’ятку для дітей, для нового покоління, тому що наші діти різних національностей ходять в одні й ті самі дитячі садочки, школи, вищі навчальні заклади, і Крим не є винятком. Крим, як Ви знаєте, споконвічно був багатонаціональним, багато конфесіональним, і люди не мали іншої можливості просто жити, крім як домовлятися. Є багато прикладів цього. І як кримські хани з династії Гіреїв вважали своїм священним обов’язком підтримувати православні християнські монастирі на території Криму, і один з найяскравіших прикладів – це Свято-Успенський монастир, що на території Бахчисарайського заповіднику, коли практично всі хани роду Гіреїв в якісь пам’ятні дати чи в святі свята для християн приходили разом зі свитою й ставили пудові свічки, тим самим виражаючи своє ставлення державного діяча щодо того, що на території його держави живуть не тільки мусульмани, але й інші діти його країни і відповідаючи на питання: «Нащо вони це роблять?», як правило, отримували одну й ту саму відповідь: «Це люди, які живуть в моєму ханстві, це люди, які вірують в єдиного Бога, а отже – вони мої діти».
– От Ви наводите історичні факти, але ж бачимо, яке зараз одне з основних гасел у Росії: «Крим наш!», історично і зараз, нарешті, дочекалися. При цьому – так, це вже смішно виглядає. І російські соціологи не наважуються ставити таке запитання, репрезентативні дослідження проводити, але – я не буду казати більшість, проте значна частина росіян як, власне, у Росії, так і ті, хто зараз мешкає уже формально – хоча ніхто на Заході не визнає – в Криму – частині Російські Федерації, вони доволі... ну я не знаю... не буду вживати слово «вороже», але недоброзичливо ставляться до кримських татар. І при тому, що вони, чимало росіян визнавали якість Вашого фільму, дуже добре про нього відгукувалися, коли була прем’єра «Хайтарми», і от все це поряд… Не якийсь «плебс», а в тому числі й діячі мистецтва – кінематографісти, Ваші колеги. От я не знаю – як це може уживатися? В мене, наприклад, немає на це відповіді. А у Вас? От дивіться – той самий Микита Сергійович Михалков. Ясно, він відкрито не коментує цю тему, він не закликає до жодних депортацій, але він, Говорухін, всі ці... їх безліч! Їх же не поодинокі випадки! Вони, ці кінематографісти й не лише, повністю підтримують Путіна, в усіх його діях. Апріорі. І фактично, як кажуть росіяни, «косвенно», вони підтримують цю політику, яка зараз проводиться проти кримських татар…
– Для мене це великий біль, тому що деякі актори, так звані «підписанти» цього листа з підтримкою політики, що проводить Кремль і Путін – я їх знаю особисто. Деякі з них знімалися в декотрих моїх фільмах. Для мене це, звичайно... Під час зйомок фільму виникає на короткий час така своєрідна родина, коли ми спілкуємося десь на різні теми, крім знімального процесу. І мені здавалося, що в нас встановилися дуже прозорі, адекватні стосунки... Декілька фільмів я своїх знімав здебільшого в Криму, і от коли вони приїжджали до Криму, мені подобалося розповідати про те, де ми знімаємо, в якому конкретному місці, яка історія з цим пов’язана. І мені здавалося, ми знайшли всі точки дотику...
– Не лунала тоді фраза: «Наш Крим» і так далі?
– Звичайно, ні. А потім... когось з них, напевно, купили. Хтось, напевно, злякався. Я Вам наведу приклад із власного досвіду. Коли ми їздили отримувати «Ніку»...
– …російська відома кінопремія...
– …так, такий своєрідний російський «Оскар». 30 березня й 1 квітня минулого року. Ми як раз зустрічалися з одним знайомим, з яким товаришуємо вже не один рік, вони люди з телевізійного світу, і от якраз коли ми обговорювали і говорили про те, чий Крим, і коли наводиш історичні факти, проводиш історичний аналіз і кажеш, що, в принципі, Крим, завдяки анексії, якщо підсумувати весь час, починаючи з першої анексії Катерини Другої й закінчуючи власне сучасним періодом у 20 столітті, виходить приблизно 80 років. Ну по-перше, це навіть порівнювати не можна ані з Кримським ханством – 4 століття, як відомо, ані з давніми греками тощо. І казати про те, що Крим – російський, м’яко кажучи, неосвічено. Але що нам сказала людина, яка працювала на телебаченні не одне десятиліття? Він сказав про те, що... «Ти знаєш, я от мозком розумію, що відбувається щось неправильне...»
– На російському телебаченні працює людина?
– Так-так. «...А на душі приємно мені, що Крим – наш». Але через півроку, коли зріс курс долара в Росії, а в багатьох росіян, особливо в Москві, як, між іншим, колись і у нас, кредити в доларах, і коли це стало конкретно бити по власній кишені, раптом у розмові, буквально парту тижнів тому, він сказав: «Слухай, мені не вистачає моєї зарплатні, якої до того вистачало і заплатити відсотки по кредиту, і тіло кредиту, і, власне кажучи, жити – мені не вистачає навіть покрити свій кредит, тому що він став в кілька разів більшим». Ви ж розумієте, що я відповів? «Ви платите, власне кажучи, за Крим».
– Розумієте, просто що цікаво – от ми з Вами одного майже покоління, на два роки я Вас старший, я прекрасно пам’ятаю радянський кінематограф, що було в Радянському Союзі з небагатьох цінних речей. Добре, «В области балета мы впереди планеты всей, хоккей»... Якщо серйозно, насправді кінематограф дуже високого рівня був. Ну і звісно, на один шедевр припадало сто халтур соцреалістичних, але...
– …але так в усьому світі.
– …в усьому світі так, і в Голівуді, і зараз в російському сучасному кінематографі, де за кількістю вони вже наздогнали, я так розумію, радянське кіно, але за якістю, м’яко кажучи, якщо не брати до уваги Звягінцева, ще кількох, пари-трійки режисерів, це й близько не стоїть до радянського кінематографу. І радянський кінематограф, окрім гри акторів, сюжетів і так далі був передовсім не спецефектами класний, а дійсно гуманістичний початок у ньому був. І справа ж не в тому, кому Крим належав кілька століть – ханству, Катерина Друга, і взагалі. Мені так здається, може я помиляюся – хіба це має значення? Мають же бути у центрі уваги якісь стосунки між людьми, такий в хорошому смислі «космополітизм»? Куди все поділося у Росії, не можу збагнути через двадцять п’ять років після повалення «совка»…
– Я згоден знаєте з чим? Я згоден з тим, що... я не пам’ятаю прізвище тієї людини, здається, він був одним з тих, хто з Віктором Шендеровичем робив культ особисті, за освітою він сам лікар-психіатр…
– …художник Андрій Більжо – карикатурист?
– Точно. Так от, він сказав... Я абсолютно згодний з його тезою про те, що: «А чим пишатися за останні десятиліття Росії? Чим?». От в державному масштабі – чим? Вони злітали... куди? На місяць? У них із дорогами все в порядку, у них бізнес процвітає? От і все.
– «Газ – батюшка, нефть – матушка»…
– Тому Маккейн правильно сказав, що це – бензоколонка, яка уявила себе якимось хедлайнером думки.
– Розумієте, я чому згадую радянські часи – я ж їх прекрасно пам’ятаю в тому сенсі, що при всіх моментах (була жорсткіша, звісно, цензура, жорсткіший був диктат, ніж зараз у Росії), але люди... не було оцього божевілля. Адже справа не тільки в тому, мені здається, що зомбує телебачення.
– А Афганістан? А Чехословаччина?
– Так. Але ж – Афганістан – всі знали, що це ганебна війна.
– А Чехословаччина?
– Звичайно. Всі, просто не могли говорити...
– Хто – «всі»?
– Чимало людей?
– Ну, давайте тоді проаналізуємо.
– А чому зараз таке в Росії? Ви ж спілкуєтесь з росіянами. Я от не можу дати на це відповіді. І це роблять митці, освічені люди, які знімали гуманістичні фільми!
– Але і в ті часи досить багато діячів культури підтримували введення військ до Чехословаччини, і в Афганістан…
– Це було більш добровільно-примусово, мені здається, ні? А зараз – щиро, за покликом серця підтримують. Карен Шахназаров, почитати, як Ви не ставитеся до рівня цього режисера? Станіслав Говорухін... перелічувати їх можна нескінченно. Важче знайти у Росії людей, які б адекватно зараз оцінювали ситуацію.
– Один з моїх друзів сказав, що їм зробили укол в голову за допомогою телевізора. Я наведу приклад мого батька, який живе в Криму, як і багато моїх родичів. Він був тут, приїжджав кілька місяців тому до Києва, коли він приїхав і ми з ним почали розмовляти, я раптом зрозумів, що політична тема, от стосовно того, що трапилося... мій батько, так, для довідки, відсидів півроку в одиночній камері колись за участь в національному русі через незгоду з тією політикою, яку проводив радянський уряд стосовно кримських татар зокрема. Він практично все своє життя присвятив національно-визвольному руху. І от приїжджає ця навчена життям людина, яка нібито все знає про те, що таке державна радянська політика від Кремля, не мені Вам про це казати, вона в такій гротескній чи що формі намагається повторити ту політику, яку проводив СРСР. Так от, він приїхав і в перші дні у нас з ним були доволі напружені розмови з приводу того, що відбувається. А це людина, якій, як мені здавалося, зроблено щеплення на все життя проти таких речей. Він дивиться телевізор. Він дивиться телевізор і він на повному серйозі в мене питає, нащо українці вбивають українців, нащо так відбувається? Пройшов, здається, тиждень, у мене, слава Богу, немає російських телеканалів, я йому, звичайно, потроху вмикав і надавав інтернет, газети, в інтернеті показував йому якісь речі з російських ЗМІ, і ми з ним так сиділи протягом кількох вечорів, аналізували одну й ту саму інформацію. За тиждень він сказав мені, що страшні речі відбуваються.
– На собі відчув.
– Так. Що в нього є можливість проаналізувати ситуацію, а у багатьох людей, які живуть в Криму, її немає. Але не варто забувати, Ви й самі прекрасно знаєте, що Крим – це заповідник комунізму. Останні 50-60 років це почесна пенсія для працівників КДБ, партійних органів, відповідно, їх діти й онуки, при всій моїй повазі, я не прихильник крові й не прихильник якихось жорстоких заходів, хоча й дуже радикалізувався останнім часом у зв’язку з усіма цими подіями, іноді під напливом емоцій кажу, що так, потрібно просто «чемодан-вокзал-Россия» для тих, але якщо спробувати міркувати з холодною головою, ми зрозуміємо, що, в принципі, ніхто ж не переймався ані Кримом, ані Донбасом, ніхто нічим не займався, окрім...
– От. Крим був українським майже чверть століття, той же фільм «Хайтарма» – вдалося зняти тільки в 2012 році. І якби не знайшовся Ваш побратим, то й не було б...
– Якщо говорити абсолютно на чистоту, я кілька разів звертався тоді в Держкіно України, на що мені відповіли: «Один фільм про кримських татар вже є, нащо вам ще один?». Тому давайте будемо відвертими – український уряд в обличчі влади ніяк не переймався кримськими татарами, і, тим більше, культурою. Ми нікому були не потрібні, на нас дивилися як на потенційну п’яту колону, як на якийсь потенційно небезпечний народ, який постійно чогось вимагає, незрозуміло, чому. Поряд із цим, звичайно, потрібно віддати належне – саме тому кримські татари, принаймні, більша частина, живуть в той системі координат, відчуваючи себе громадянами України. Тому що Україна – це єдина держава, яка пішла назустріч і хоча б мінімально зробила все для того, щоб кримські татари отримали можливість повернутися на свою Батьківщину. Якщо казати, так би мовити, за гамбурзьким рахунком, ніхто нічим не займався і не давав жодної можливості. І Ви маєте рацію – поки не знайшовся кримський татарин, який повністю взяв на себе фінансування цього фільму, фільм би не з’явився. Більш того, коли ми створили фільм і звернулися потім до всіх крупних дистриб’юторських та прокатних фірмам України, не хочу називати імена, але якщо потрібно – назву, ми отримали тотальну відмову.
– Я так розумію, можете мене виправити, в Росії активніше можна було просунути Ваш фільм, ніж в Україні?
– Ні, це не зовсім так. У Росії було п’ять закритих показів, тому що на тлі того скандалу, який стався 17 травня 2013 року, в день прем’єри «Хайтарми» у Сімферополі, колишній генеральний консул Російської Федерації в Криму Вадим Андреєв не пустив дев’ятьох ветеранів, які спеціально прилетіли за запрошенням, деякі з яких були соратниками Амет-Хана Султана під час війни, його бойовими товаришами, інші були його учнями, хтось разом з ним служив у Жуковському…
– Головного героя фільму – нагадаю, хто ще досі не дивився це кіно.
– Так, він був двічі героєм Радянського Союзу. Так от, генеральний консул Росії Вадим Андреєв викликав за дві години до початку прем’єрного показу і таким чином заборонив дев’ятьом героям Радянського Союзу, серед яких було чотири адмірали, два генерали і два адмірали, більш того, один із них – колишній командувач воєнною авіацією ВМФ Росії... Таким чином, консул заборонив їм відвідати прем’єру, мотивуючи це тим, що фільм «Хайтарма» спотворює історію Радянського Союзу, показує у непривабливому вигляді Червону армію...
– І вони йому повірили? Під час війни були під кулями – не боялися, а тут дали вказівку – і не приїхали. Чи приїхали?
– Ні, вони по-перше вже були у Сімферополі, вони вже на той момент прилетіли, вони відвідали кілька заходів, пов’язаних з прем’єрою власне фільму та майбутнім Днем скорботи 18 травня. А от буквально за дві години до початку фільму їх викликали і заборонили йти. Я не знаю, що їм сказали. Тепер от знаю і аналізую ситуацію, яка відбувається в Росії, я ні на секунду б не здивувався, якби міг припустити, що їм, можливо, погрожували напряму.
– Звісно, ніхто не має права їх засуджувати...
– Частина з них все-таки прийшла. Так от, власне кажучи, коли Андреєв сказав про те, що його думка – це думка його як дипломата і це думка Російської Федерації, і потрібно донести до кожного кримського татарина саме цю думку Російської Федерації, ми, звичайно, всі здивувалися. І коли журналісти наступного дня запитали в нього, чи бачив він фільм, Андреєв відповів: «Ні, фільму я не бачив, але я впевнений, що це саме так».
– Як щодо Бориса Пастернака… Нічого не змінюється…
– І те, що відбувається сьогодні – це абсолютне підтвердження того, що це все готувалося дуже давно.
– Ви ведете шоу, яке називається «Хоробрі серця», і це не просто гра – Ви і в житті намагаєтеся так діяти. Що дає Вам підстави все ж-таки, не зважаючи на все, що Ви зараз розповіли, те, що ми знаємо, принаймні, стан речей у Криму, для певного оптимізму? От Ви сказали – «чемодан, вокзал»… Звісно, на депортацію… зараз Путін повторити діяння свого попередника, Йосипа Віссаріоновича, не наважиться. Але ж його політика очевидна, і правозахисники це констатують – витіснити кримських татар, створити їм такі нестерпні умови, щоб вони залишали свою Батьківщину, і не було б тоді проблем…
– Це відбувається, так. Я Вам скажу так: протягом трьохсот років Російська імперія робила все для того, щоб знищити наш народ. Російської імперії немає – наш народ є. Протягом сімдесяти років Радянський Союз робив усе для того, щоб нас не було навість у переліку народів, що жили на території Радянського Союзу, щоб знищити наш народ. Радянського Союзу немає – наш народ є. І Путіна не буде, а ми будемо, щоб там не відбувалося. На завершення я хочу просто нагадати Вам біблійну історію, яку Ви знаєте краще за мене. 2015 років тому, не так багато, напевно, було людей віруючих, які в Пристрасну п’ятницю вірили, що в неділю він воскресне. Але, напевне, багато в чому завдяки тим небагатьом людям, які вірили в це, у неділю він воскрес. У мене є віра. У мене є віра в мій народ, в українців, в те, що Всевишній є. І все буде добре. На жаль, з кров’ю. На жаль, це так. Але вочевидь так воліє Всевишній, щоб ми пройшли цей шлях і навчилися цінувати один одного, навчилися слухати один одного, прислухатися один до одного і відділяти зерна від полови.
– Ви, звісно, маєте зв'язок зі своїми рідними, знайомими в Криму, що вони вам розповідають?
– Нічого хорошого вони не розповідають, наскільки я розумію ситуацію, в більш-менш вигідному (якщо можна так казати) становищі перебувають пенсіонери. До Нового року бюджетники — вчителі, лікарі, наскільки я можу судити, тому що у мене знайомі є і родичі, в тому числі серед них є лікарі і вчителі. Вони зі здивуванням і радістю для себе помітили, що зарплата суттєво збільшилась, буквально до Нового року і після ця зарплата суттєво зменшилась – грошей немає, щоб платити їм. Ті, хто з самого початку розумів і міг проаналізувати ситуацію, і розумів, що ні до чого хорошого це не призведе, вони зайвий раз в цьому впевнились. А ті, хто кричав, бігаючи в купальниках по пляжу, з російськими прапорами, що мріють померти в Росії, вони з катастрофічною швидкістю до своєї мрії наближаються. Нехай пробачать мене ці дорослі люди, але я зовсім не сприймаю ту ситуацію, коли люди, що мають життєвий досвід, прожили велику частину життя, які мали б як мінімум бажати хорошого майбутнього собі своїм дітям і внукам, забивши собі голову міфічними обіцянками ковбаси по 2,20, золотими дощами, які мають на них упасти не розумію чого (тільки тому, що вони живуть в Криму?). При цьому абсолютно не аналізуючи, що вони залишають своїх дітей і внуків без можливості навчатися за кордоном, отримувати закордонні паспорти та їздити дивитися на світ. Що їх дипломи не будуть визнані ніде, і в тому числі по-моєму в Росії. Я не розумію таких дорослих людей. Тобто ви прожили життя для чого? Щоб не дати жити своїм внукам? Тільки тому, що ось 40 років тому ви були молоді, красиві, успішні, ковбаса там була по 2.20. Саме через це? Якщо пам’ять мені не зраджує, ми завжди приходимо до того, що людина дуже часто стояла перед вибором – свобода чи хрін з редькою. Як тільки вона промінювала свободу на хрін з редькою, вона позбавлялася і того, і іншого.
– Ви все-таки митець. Є плани знімати наступний фільм, чи зараз не до кіно?
– Ну як же не до кіно? Не мені вам казати, але ви прекрасно, мабуть, знаєте самі цей вираз Вінстона Черчилля, коли його спитали, для чого ми тратимо так багато грошей на культуру під час війни, то він сказав: «За що ми воюємо?» Я мрію, і більше того, ми робимо конкретні кроки в цьому напрямку, приступити літом до зйомок фільму про кіборгів. Я мав щастя і можливість познайомитися з деякими з них на передачі «Хоробрі серця», і те, що мене потрясло, (і не тільки мене а й всіх нас) – фантастичний за своєю людською енергією героїзм. Не лише воїнів, а взагалі українців, тому що ми всі українці. І волонтерські подвиги, і материнські, добровольчі і власне воєнні і медичні. І коли ти зустрічаєшся з цими людьми, чуєш їх справжні історії, ти розумієш, і дуже хочеш, щоб ці люди стали архітекторами нової країни, бо вони прекрасно знають ціну крові, знають, що таке патріотизм, знають – в якій країні вони хочуть жити. І вони знають, що для цього робити. Якщо Всевишнім даний інструмент через творчість розказувати про цих людей, цим людям і нам всім, і навіть всьому світові, я вважаю злочином не робити цього.
Радіо Свобода
Совы не то, чем они кажутся (с)
|
|