Тема с политическим подтекстом!

[дзофф]

Возле Лондона нашли запасы нефти объемом до 100 млрд баррелей
Иван Ткачёв
Скромная британская компания UK Oil & Gas Investments утверждает, что открыла до 100 млрд баррелей нефти в районе лондонского аэропорта Гэтвик. Это больше, чем вся нефть, добытая Великобританией в Северном море за 50 лет

Подробнее на РБК:
http://top.rbc.ru/business/09/04/2015/55...d2b83e3cec

[nato]

Організатори фестивалю в Освенцимі скасували виступ Бреговича
09 квітня 2015, 15:15

Організатори фестивалю Life Festival Oswiecim, який має відбутися у червні цього року, скасували виступ сербського композитора і співака Горана Бреговича.

Про це повідомляє польське видання Wiadomosci.pl.

Як зазначаєтся, Брегович мав не лише виступати на фестивалі, але й бути ведучим.

Проте у четвер організатори фестивалю, фундація Peace Festival, повідомили, що сербський музикант в Освенцімі не з'явиться.

"26 березня поточного року Горан Брегович виступав у Севастополі, на території анексованого Росією Криму. Анексія півострова Крим, яка відбулася з порушенням принципів міжнародного права, становить загрозу для миру у світі", - говориться в заяві організаторів.

Як наголошується в повідомленні, на анексованому півострові спостерігається порушення прав людини, зокрема, переслідування етнічних меншин.

"Публічні висловлювання артиста після концерту, в яких Брегович применшив факт виступу на незаконно анексованій території, а також одночасно дистанціювався від засудження збройної інтервенції Росії на Україні, суперечать цінностям, якими керуються засновники та автори ідеї Life Festival", - підкреслюється в заяві.

Як відомо, раніше Брегович виступив із концертами в Криму та заявив, що йому все одно, чи зриватимуться його концерти у Європі через цей виступ.

Європейська Правда

[zlex40]

Полный «Аминь»

Развивать экономику с помощью молитвы – это революционный прорыв в стратегии российской власти. Это даже интереснее, чем обряды Вуду, направленные против американского президента. Для полноты картины осталось обвинить оппозицию в колдовстве и неурожае, с последующим сжиганием на костре. Ну а торговлей индульгенциями в России вообще никого не удивишь – тут полное Средневековье.

Все усилия президента Путина и премьера Медведева по реализации программы импортозамещения, похоже, провалились. С сельским хозяйством тоже ситуация сложная – одной брюквой сыт не будешь. Последней надеждой Кремля в борьбе против цивилизованного мира и здравого рассудка стала молитва. Казалось бы – для управления экономикой лучше подойдет здравый рассудок и взвешенная государственная политика, но у России снова особый путь. Там где разум и совесть заменили скрепы и верность, вместо экономических реформ – молитва. И доброе слово вместо колбасы.

В середине апреля, в Москве начнут читать молебны в помощь фермерам и развитию импортозамещения в России. Как рассказал рассказал заместитель председателя Синодального отдела по взаимодействию Церкви и общества Русской православной церкви (РПЦ) священник Роман Богдосаров, мелкие производители сельского хозяйства часто разоряются из-за отсутствия достаточной поддержки со стороны государства. Казалось бы – тут вопросы должно именно государство решать, а если не может или не хочет – зачем оно нужно? Но ругать власть и просить Богородицу прогнать неэффективного царя в сегодняшней России слишком рискованно. Проще молиться об импортозамещении.

«Мы будем совершать такие богослужения для верующих, пока у людей в этом есть потребность, хоть 10 лет подряд», – обещает священник. Можно его успокоить – столь долгий срок не потребуется. Если российская власть и дальше будет работать с прежней эффективностью и воевать со всем миром, 10 лет она никак не протянет. Рухнет, засыпав в процессе все свои мифы и скрепы. Считать ли такой финал исполнением молитвы – дело вкуса.

В настоящий момент, видимо в качестве тестового задания, в храме Святителя Николая на Трех Горах в центре Москвы уже проводятся молебны в помощь валютным заемщикам. Судя по курсу рубля к доллару – эффект пока обратный. Видимо, надо как-то точнее формулировать просьбы к Всевышнему. Не станет Он чудесным образом поднимать рубль, создавать новые производства и реформировать экономику, попутно внушив другим странам мысль о греховности введения санкций в отношении взбесившегося агрессора.

Можно, раз уж самим задача не по силам, попросить у Господа немного мозгов и совести для правителей в Кремле. Хотя, за мозгами лучше к Гудвину. Мне кажется, стоит Путину с его соратниками уйти дорогой трудной в город Изумрудный – в России сразу станет полегче.И откладывать надолго не стоит – если ты не идешь к Гудвину, кто-то идет к тебе. В нашем случае – это пушной северный зверек. Который, нельзя исключать, тоже является ответом на чью-то молитву.

Кирилл Сазонов, «Донецкие вести»

[zlex40]

Кто еще, кроме Левочкина
Выгоден ли президенту развал коалиции?

Коррупционный скандал, раскручиваемый вокруг правительства, является одной из форм борьбы за контроль над Кабином.

Каждое новое заседание украинского парламента теперь воспринимается в качестве пролога к большому политическому кризису – заблокируют трибуну или все же позволят Верховной Раде работать? Кто окажется в роли главных смутьянов? Устоит ли коалиция под градом критики и обвинений правительства в коррупции, которые раздаются из рядов сторонников власти?

«Оппозиционный блок», как видим, лишь наблюдает за конфликтом в Раде

«Оппозиционный блок», как видим, лишь наблюдает за конфликтом в Раде, зато с удовольствием предоставляет критикам свой телевизионный эфир. Это старая и уже не раз оправдывавшая себя тактика Сергея Левочкина – не участвовать в схватке напрямую, дистанцироваться от возможных рисков (вплоть до демонстративной отставки после разгона студенческого Майдана) – но делать все, чтобы конфликт разгорелся и принес наибольшие дивиденды. , информирует еizvestia.com.

Благодаря именно такой тактике – и не только Левочкина, но и всех представителей группы, условно называемой РосУкрЭнерго – бывший глава администрации Януковича сохранил контроль над телеканалом Интер и смог создать после победы Майдана «Оппозиционный блок», во главе парламентской фракции которого оказался бывший министр энергетики. И если бы не вынужденное австрийское прозябание Дмитрия Фирташа, этот олигарх сейчас тоже был бы на коне. Хотя, нужно признать, что даже из своего австрийского далека Фирташ имеет возможность серьезно влиять на ситуацию в Украине.

Подробности коррупционных обвинений против Арсения Яценюка и правительства в целом я разбирать не буду – потому, что уверен, что для расследования такого рода дел существует Генеральная прокуратура, а не телевидение и даже не парламент с его временной следственной комиссией. Причем подозревать нынешнего генпрокурора в том, что он заинтересован в сохранении чести правительственного мундира, не стоит. Виктор Шокин, возможно, еще задумался бы, если бы речь шла о главе государства – но перед Яценюком у него обязательств нет. И если предоставленные уволенным чиновником документы касаются периода пребывания Яценюка в оппозиции – они никак не станут документами, касающимися периода пребывания Яценюка во власти. И этому не сможет посодействовать никакая временная следственная комиссия – потому что даже мачеха Золушки не смогла надежно обуть тесную туфельку на ногу своей дочери. А уж депутаты-то уж подавно не смогут. И вообще: размышления о коррупции, доказанной или не доказанной, требуют иного жанра, а не присутствующего в Украине исключительно в форме «сливов» и «журналистских расследований». Гораздо важнее – борьба за власть. Тем более, что борьба с коррупцией в Украине – это всегда форма борьбы за власть.

Внешне антиправительственная фронда в парламенте выглядит весьма скромно

Внешне антиправительственная фронда в парламенте выглядит весьма скромно. В ней, по большому счету, не представлены серьезные политические силы. Депутаты блокируют трибуну как бы в личном амплуа постоянных участников известных телевизионных эфиров. Единственной силой, заинтересованной в борьбе с правительством еще и с политической точки зрения, оказывается не прошедшая в парламент Свобода, сколотившая в Раде группу из мажоритарщиков. Свободу – даже если отбросить в сторону кулуарные договоренности, которые могут быть у ее лидеров с бенифициарами коррупционного скандала – можно понять. Партия рассчитывала на успех после Майдана, а не на крах. И при этом вряд ли лидеры Свободы осознают, что этот крах – закономерное следствие двух обстоятельств – активной работы активистов партии ради победы Майдана и хождения во власть после победы. Победа Майдана означала появление в стране современной политической нации – это означает неизбежную маргинализацию партий этнического проекта. А хождение во власть показало, что министры и прокуроры от Свободы ничем не отличаются от всех остальных. И сейчас, обвиняя правительство в коррупции, Свобода рассчитывает одновременно очистить от обвинений собственных бывших министров и прокурора.

Но это – как и присутствие возле заблокированной парламентской трибуны отдельных депутатов от БПП или Батькивщины – скорее логика на маргинесе. Обвинители создают фон, который действительно дискредитирует правительство и может послужить – в случае дальнейшего раскручивания ситуации и отказа президента и его блока от поддержки кабинета – прологом к масштабному политическому кризису. Потому что в случае развала коалиции новую в этом парламенте уже не создать. И вот тогда откроется дорога к досрочным парламентским выборам.

В этих выборах могут быть заинтересованы представители «Оппозиционного блока», считающие, что в условиях экономических потерь они будут восприниматься многими избирателями как меньшее зло. И в отсутствии в парламенте сильной фракции «Народного фронта» – то есть, фракции Майдана – смогут сами войти в исполнительную власть уже не как оппозиционные министры, а как ходячие символы национального консенсуса.

Но может ли быть в таких досрочных выборах заинтересован президент? Теоретически да. Уже не раз приходилось писать, что Порошенко – человек-оркестр, которому тесно в собственном кресле – каким бы это кресло ни было. То, что президент хотел бы более серьезно влиять на правительство, легко можно предположить. То, что новые выборы усилили бы позиции БПП и усилили бы президентское влияние на Кабмин – тоже факт. Хотя главе государства не стоило бы рассчитывать на успех этой схемы со стратегической точки зрения.
То, что у президента нет команды – не секрет: об этом свидетельствует буквально каждое его кадровое назначение. Даже министры-иностранцы назначены в правительство по квоте БПП. Если предположить, что новое правительство будет сформировано «под Порошенко», то Порошенко и будет нести за него полную ответственность – кто бы там ни был условным премьером. Нынешний высокий рейтинг президента и БПП – и низкий рейтинг Яценюка и Народного фронта – как раз и объясняется тем, что люди отделяют занимающегося войной и миром главу государства от занимающегося экономикой премьер-министра. У нас есть перемирие и ухудшение уровня жизни. За перемирие – спасибо, за ухудшение уровня жизни – извините.

Но с переходом правительства в руки президента он будет отвечать в народном сознании и за мир, и за войну, и за экономику. Эластичность и устойчивость нынешней украинской власти – именно в балансировании функций и ответственности. Но когда ответственность окажется в руках одного человека, одной политической группы, достаточно будет одновременного ухудшения положения дел на фронте и ухудшения ситуации в экономике, чтобы все рухнуло.

И если Петр Алексеевич думает, что Владимир Владимирович удержится от такого соблазна – значит, он слишком хорошего мнения о Владимире Владимировиче.

Виталий Портников, «ЛІГА.net»

[zlex40]

Страна без истуканов
Мы будем избавляться от памятников Ленину. Они будут восстанавливать памятники Сталину

Кому-то может показаться, что принимаемые парламентом решения о декоммунизации не имеют никакого отношения к «настоящим» реформам – зачем заниматься символикой тогда, когда в стране такая экономическая ситуация? Но если мы обратимся к опыту стран, которые провели удачные экономические преобразования, мы заметим, что там от коммунистических символов шарахаются как от чумы – и принимают по этому поводу соответствующие решения. И, напротив, там, где намечается крен в сторону авторитаризма – там сразу же появляются красные флаги и на сцене появляется – не мытьем так катаньем – товарищ Сталин. Разве не символично, что именно этому товарищу установила первый свой памятник оккупационная власть Крыма. Да, конечно в компании Рузвельта и Черчилля – потому что пока что еще стыдно – но ничего, скоро и это пройдет.

Иногда полезно говорить правду самим себе. Украинскую независимость в 1991 году провозгласил парламент, в котором сторонники этой самой независимости находились в очевидном меньшинстве – и уже этим наша независимость отличалась от восстановленной тогда же государственности стран Балтии. Украина до принятия вчерашнего парламентского решения была наследницей не Украинской Народной Республики Грушевского, Винниченко и Петлюры, не Украинской Державы Скоропадского, а созданной российскими оккупантами УССР. А эта самая УССР, уж простите за откровенность, ничем от «ДНР» и «ЛНР» не отличалась – просто ей удалось заграбастать куда больше нашей территории.

Да, многие из нас в этой тогдашней «ДНР» жили, приспосабливались к ней – а что, собственно, еще было делать, когда ты оказываешься на оккупированной территории и даже покинуть ее не можешь? Но это не повод считать оккупационную конструкцию собственным государством. Не повод позволять размахивать флагами этой самой оккупационной конструкции. Не повод называть именами ее адептов города, улицы и предприятия.
Хватит!

Первыми, кстати, это поняли не политики. Первым это понял народ, который стал избавляться от памятников оккупанту-истукану повсюду, где мог это сделать. И если вы сегодня посмотрите на карту «Ленинопада», завтра вы увидите, что эта карта будет совпадать с границами свободы и экономического успеха. И в этом смысле наше цивилизационное отличие от России и оккупированных ею территорий будет разительным.
Мы – будем избавляться от памятников Ленину. Они – будут восстанавливать памятники Сталину. И именно это, а не стена на границе, станет настоящей пропастью между прошлым и будущим.

Виталий Портников, «NEWSru.ua»

[дзофф]

" Подвиги " НКВД в Западной Украине

Apr. 7th, 2015 at 9:32 PM

Сегодня хотелось опубликовать воспоминания людей, которые были участниками событий, связанные с летом 1941 года в Западной Украине.А точнее о "подвигах" НКВД на этой земле. Сразу замечу для особо впечатлительных читателей: детали этих показаний не только малоэстетичны, но и труднопереносимы для тех, кто впервые читает или слышит о них.

Может, хоть этот шок, эти пределы ужаса наконец встряхнет равнодушное совковое сознание ментальных рабов постгеноцидного украинского общества?:

ПОКАЗАНИЯ ИВАНА ЧАПЛИ

Крестьянин с. Нагуевичи Дрогобычского района Львовской области.

«В 1939 году Красную армию мы встречали торжественно... Потом начали организовывать колхозы. Если люди не хотели записываться, то их били, запирали в подвалах. В Нагуевичах, откуда я родом, должны были вывозить в Сибирь немало семей, но племянник Ивана Франко Николай защитил. Я работал сельским кузнецом и не ждал никакого зла.
После обеда 22 июня 1941 года в Нагуевичи приехала группа энкаведистов с Подбужского УНКВД (тогда там был райцентр). Сразу забрали бывшего директора сельской семилетней школы Корнеля Каминского, который был на эмеритурии (пенсии).
Был арестован председатель общества «Рідна школа» крестьянин Иван Добрянский, секретарь сельсовета Степан Думяк, директор школы Михаил Дрогобычский, работник Подбужского райисполкома Хруник. Попал туда и я.
Всех нас завезли в Подбуж. Там уже сидели арестованные Андрей Юринец — директор Подбужской школы, лавочник Илько Опацкий, его брат — сапожник, несколько других работников с Подбужа, и еще много жителей окружающих сел.
Дня 26 июня в 10 часов вечера красный прокурор Строков, 11 милиционеров и 3 неизвестных вызвали из тюрьмы Подбужского УНКВД 20 заключенных и повезли грузовиком в направлении Дрогобыча.
Красные палачи обманывали нас, что отпускают на волю, однако это было очевидной ложью. По дороге один из конвоиров, который называл себя начальником НКВД, говорил, что заключенные едут на работу.
За километр перед Нагуевичами, в урочище «Остиславье» машина остановилась. Красные палачи приказали нам высаживаться: машина перегружена и не сможет выехать на гору. [...] Нам приказали стать в два ряда по десять человек и держаться за руки. [...] На поданный рукой знак прокурора все начали стрелять. [...]
Палачи добивали людей сапогами, лопатами, ломами, от которых череп лопался на голове. Так было замучено 16 человек. [...] Благодаря беспорядочной стрельбе, темноте и спешке милиционеров, спешивших за следующей партией арестованных, нам четырем удалось остаться живыми.
Не знаю, как об этом узнал прокурор Строков, потому что 27.06 приезжал в Нагуевичи искать меня, и меня, раненого, хорошо перепрятали родственники. Наверное, палачи боялись оставлять живого свидетеля, но скрыть преступлений не смогли.
Когда большевики поубегали перед немецкой армией, люди пошли в «Остиславье» и нашли, вывезли замученных тела. У Корнеля Каминского было изрезано все тело. У Степана Думяка был разрублен живот. Ивану Добрянскому разрубили грудь, вырезали сердце, а дыру заткнули травой.
Такими извергами были наши «освободители». За что мучили они безвинных мирных людей? Однако никто не может уничтожить все живое, слово и дух свободолюбивого народа".

ВОСПОМИНАНИЯ ИВАНА КИНДРАТА
Родился в 1923 г., доктор медицины, Рочестер, США.

«В июне 1941 г. я жил в студенческом общежитии по ул. Скарбкивской, 10 во Львове. 29 июня приблизились войска Вермахта, в городе была паника и беспорядок. Оставались войска особого назначения НКВД.
Знакомый, что жил напротив тюрьмы по ул. Лонцкого, рассказал, что в ночь с 28 июня слышал оттуда глухие выстрелы и сумасшедшие крики. Мы, 4 студента, отправились на разведку. Замурованную теперь и закрытые тогда тюремные ворота подорвали связкой гранат.
Перед входом во двор увидели 8 мертвых мужчин и женщин, около стены — еще две женщины, еще живые, но окровавленные и в бессознательном состоянии. В дальнейшем выяснилось, что это были не узники, а наемные рабочие, которых уничтожили последними, как свидетелей кровавого преступления. Обе женщины вскоре умерли. Убиты они все 10 были уколами штыков, кое-кто имел по множеству ран в груди и животах.
Со двора двери вели к большому помещению, с горой трупов аж под потолок. Нижние были еще теплые. Возраст жертв — между 15 и 60 годами, но подавляющее большинство 20-35 лет.Лежали в разных позах, с открытыми глазами и с масками ужаса на лицах. Между ними немало женщин.
На левой стене были распяты трое мужчин, едва покрытых одеждой с плеч, с отрезанными половыми членами. Под ними на полу, в полусидячих наклонных позах — две монашки, с теми органами во рту.
Выявленные нами жертвы энкаведистского садизма были убиты выстрелами в рот или в затылок. Но еще больше было заколотых штыками в живот. Одни — голые или почти голые, другие — в порядочном уличном платье. Один был в галстуке, наверное, только что арестованный.
Из центрального помещения, затопленного лужами крови, вели два коридора. Я пошел направо, в надежде отыскать живых. Первая камера: на вбитом в стену крюке повешенный на шнуре человек в военных штанах и сапогах. Его рост выше того крюка. На стене выцарапана надпись: «Да здравствует свободная Россия». Жертва — майор советской авиации.
К одной из следующих камер трудно было подступиться. По ту сторону дверей — несколько тел, прильнувших лицом к щели дверей. Догорали остатки ядовитого газа — запах тухлых яиц.
В следующей камере — две очень молодые и даже после смерти красивые женщины, задушенные, со шнурами на шее. Рядом двое младенцев с разбитыми черепами. На наличнике двери — свежие пятна разбрызганного мозга.
Еще одно проявление зверства — отъятые пальцы, снятая ремнями кожа на спинах. Накручивали кожу на палку постепенно, изо дня в день. Заканчивали один ремень — начинали второй. Тщательно надрезали скальпелем, стерилизуя предыдущие места, чтобы пытаемый не умер преждевременно.
[...] Попадаю в большее помещение, со столом посередине. На столе привязан обнаженный человек с невероятно скорченным лицом. Тело покрыто стеклянным колпаком. На животе — раны со странными дырами. Вдруг из дыр вылезают один за другим несколько крыс. Это — один из многих видов пыток энкаведистов. Под колпак к живому заключенному запускали голодных крыс.
Все. Силы меня покинули. Кажется, потерял за этот час лет 12 жизни. Теряя сознание от ужаса, выбежал из тюрьмы. Никто из нас так и не наткнулся на живых.
В разбитом магазине беру фотоаппарат и возвращаюсь фотографировать гору трупов, распятых священника и монашку в главном помещении. К камерам уже невмоготу возвращаться. За неделю мои фотографии появились в «Краковских вестях», но не все, некоторые были признаны нецензурными. Такие дикие преступления показывать не рискнули. Позже, в 1943 году, я закопал эти фотографии на огороде у родной хаты.«
ВОСПОМИНАНИЯ МИХАИЛА МИРУСА
Родился в 1929 г., житель г. Черткова Тернопольской области.
«Услышав, что немцы, вступив в город, открыли тюрьму, я, как и другие жители Черткова, отправился туда. Увиденное запечатлелось в память страшной картиной на всю жизнь. Вдоль стен простирались аккуратно вскопанные газоны клумбы со свежепосаженными цветами.
На просторном дворе было пусто. [...] Мужчина и женщина, оба мертвые, были прислонены к стене и подперты кольями, чтобы не упали. У него детородный орган перетянут колючей проволокой, у нее также пучок проволоки в половом органе. [...]
На весь объем первого (помещения — В. Г.) была выкопана яма, заваленная трупами. Сверху их присыпали тонким слоем земли, видно, что работу не успели закончить. Сверху лежали еще двое, наверное, исполнители той работы. Там были и лопаты. [...]
Лицо мужчины было как будто сожжено или ошпарено, аж почернело. Посередине находился металлический бак, от которого отходили трубы толщиной как рука или толще. По тем трубам поступал пар и выедал плоть. Под глазами, задушенных паром — мешочки. Ушей не было, совсем поотпадали, и носы тоже».
ВОСПОМИНАНИЯ ЮЛИАНА ПАВЛИВА
Родился в с. Нараев Бережанского района Тернопольской области, 1930 г.
"Весной 1941 года в селе Нараев, как и в других местностях, были массово арестованы представители местной интеллигенции, среди них и моя тетя Иванна, сельская учительница. В июне 1941 года из 19 арестованных из нашего села получили приговоры четверо, из них 3 — к казни. Удерживали узников в Бережанах.
С началом войны село ждало возвращения политзаключенных. Вместо этого пошли слухи о страшных истязаниях в тюрьмах. В первых числах июля семьи отправились в Бережанскую тюрьму на поиски близких. Для безопасности женщины взяли и нас, подростков 10-12 лет. Там мы застали горы изувеченных трупов в подвалах.
Залитые кровью камеры и коридоры. Кровавая тропа вела во двор. Там уже лежали рядами вынесенные тела, с обрезанными ушами, носами, почерневшими лицами. Из-за июльской жары стоял страшный смрад. Звучали плач, крики отчаяния, проклятия.
Тетю Иванну мы нашли на берегу реки Золотая Липа, около замка, который НКВД использовал как пыточную. Рядом были еще двое мужчин, кто-то уже прикрыл одеялом их голые изувеченные тела. Все тело тети от ног до плеч было покрыто глубокими царапинами. Лицо черное. Вынули изо рта тряпку — язык вырван.
Выше запястья — сквозные раны от ножа, живот разрезан от низа груди, в половой орган забита бутылка. Еще двое девушек из Нараева были замордованы подобным образом. Другие тела имели не менее страшные следы издевательств: выбитые глаза, отрезанные половые органы, обрубленные пальцы, размозженные головы.
Местные жители рассказали, что в течение недели вокруг тюрьмы ревели двигатели тракторов, которые не могли полностью заглушить крики истязаемых. Разыскивали своих родных в основном по одежде.
Долго вылавливали тела и из реки Золотая Липа, куда их сбросили энкаведисты. Несколько километров плыли они в кровавой воде до плотины в селе Саранчуки, где страшные изувеченные трупы вылавливали и хоронили крестьяне. Неопознанных хоронили в общих могилах. Многие замученные похоронены в других окружающих селах.
Нараевцы нашли и похоронили 12 замученных односельчан. Тела еще трех, приговоренных к смертной казни, отыскали позже, осенью, в закиданной камнями яме около Бережанского леса. У одного из них, Павлива Т. Г., были обрублены ноги. Четырех так и не нашли. 15 из 19 убитых политзаключенных села были в возрасте до 23 лет«.
А сейчас обратите внимание на следующее свидетельство. Эта «рассказ расстрелянного» содержит уникальные «кадры» момента и технологии акта импер-большевистского преступления. Таких образцов — единицы. Потому что другие десятки миллионов личностей-Вселенных умолкли навсегда.

ПОКАЗАНИЯ РОЖИЯ МИРОСЛАВА
Крестьянин с. Романив Перемышлянского района Львовской области.

«Был июнь 1941 г. В камеру приводили все новых арестантов из сел Бибереччины. На воротах стоял какой-то наш милиционер. Где-то под вечер, около шести часов, то милиционер сказал нам:» Ребята, те все черти куда-то уехали снова! «А мы ему говорим: «Так отопри нам дверь и выпусти!»
Он ответил, что нет ключей, потому что их забрали с собой энкаведисты. «Могу вам подать какую-нибудь дубину, спасайтесь!» Мы уже хотели брать лавку в нашей камере, выламывать решетки и бежать через окно.
С нами сидел арестованный адвокат Бибрки Кульчицкий. Он говорил: «Люди добрые, так нельзя. Это подвох с их стороны, и они вернутся еще прежде, чем мы убежим. Потом будет хуже. Когда мы здесь спокойно будем сидеть, то они, как вернутся, убедятся, что мы не виноваты. А как будем пробовать бежать, то тогда убедятся, что мы имели нечистую совесть. Нас, наверное, забрали как заложников, а таких никто не имеет права стрелять. Поэтому без суда даже большевики не имеют права наказывать — я адвокат и знал их кодекс!» (Какая наивность честного, ни в чем не повинного человека — В. Г.) Так мы и ждали. Энкаведисты вернулись через два часа. [...]
Вернувшись, они вызвали арестованных по одному из камер и водили их в пивную расстреливать. Был уже вечер. Мы все приникли к двери и слушали, кого вызывают. Так повели тогда Королика, — он очень плакал, когда его вели.
Больше других просился Николай Дучий. «Товарищи, я же ваш, бедняк, у меня жена, ребенок, пощадите, не убивайте меня!» Те лишь смеялись, а один сказал: «Ничево, это точно, как зуб вырвать: болит — раз и все!» Затем слыхать было из погреба только выстрелы.
После нескольких экзекуций тройка энкаведистов шла в «дежурку», вероятно, пить водку, потому что, когда пришли за мной, то от них несло водкой. В своей смерти я был уверен, когда меня вызвали. Двое взяли меня под мышки, а третий с револьвером шел позади. Завели меня в пивную. Уже за порогом темной пивной те два, которые вели меня под мышки, пустили, и в ту же минуту положил на мое плечо руку задний.
В секунду я как-то почувствовал, что он поднимает свою правую руку, и мне казалось, что даже щелкнул револьвер. Я на мгновение повернул голову, чтобы увидеть, что он хочет делать. Раздался выстрел!
И, как сейчас помню, что я упал на какие-то теплые человеческие тела и потерял сознание. Как долго я лежал без сознания, я не знал. Затем в темноте я как-то оклемался. Мне показалось, что я был в ином мире, потому что вспомнил, что меня расстреливали.
Первое впечатление было, что мне очень онемели ноги и одна рука. Очень болели, аж пекли они. Во рту было полно соленой теплой крови. На мне лежало что-то очень тяжелое. Это бремя я понемногу сдвинул с себя. Это был труп расстрелянного биберецкого адвоката Кульчицкого, который нас под вечер убеждал не бежать, потому что он знал большевистские кодексы. У меня были прострелены обе щеки, и лежал я на трупах. Кто-то в этой куче трупов еще хрипел. [...]

http://larrigrimm.livejournal.com/16905.html

[zlex40]

Кухня Михалкова
Россия проиграла цивилизацинное соревнование и превратилась в сырьевую дыру потому что, как обреченный туберкулезник, десятилетиями выхаркивала из себя все талантливое и живое – и докашлялась до Путина!

«Макдональдс» возник не потому, что его создатели обращались за помощью к американскому президенту, а потому в стране, которой он появился, не боялись конкуренции и частной инициативы. Потому что американцы создали общество, в котором самое почетное – это пробиться самому. Без помощи президента, губернатора, сенатора и родителей.

История этого общества – это история смелых инициатив. Люди, казавшиеся своим соотечественникам бессмысленными и потерянными – потому что не умели лизать барские сапоги – в Америке превращались в героев, потому что эта страна понимала, как важно дать им использовать свой потенциал. Половина сегодняшей мощи Соединенных Штатов – это успех выходцев из Российской империи, которые у себя дома были бесправными и гонимыми жителями «черты оседлости», а в США стали миллиардерами, учеными, продюсерами, создателями новых технологий. Россия проиграла цивилизацинное соревнование и превратилась в сырьевую дыру потому что, как обреченный туберкулезник, десятилетиями выхаркивала из себя все талантливое и живое – и докашлялась до Путина!

У Никиты Михалкова и Андрея Кончаловского был высокопоставленный папаша – символ приспособленчества – который вполне мог бы устроить их на какие-нибудь хорошие должности «в культурке». Но они предпочитали пробиваться сами, без папы. На самом деле успех обоих братьев – это и есть воплощение отнюдь не российкой, не советской, но как раз американской мечты: из обычного московского студента киноинститута – в герои мирового кинематографа, лауреаты «Оскара» и Канн. Чем не карьера?

Но что происходит с людьми, умеющими добиваться успеха самостоятельно, когда жизнь их проходит среди попрошаек, среди тех, кто привык надеяться не на себя, а на президента, губернатора, сенатора, тестя, папу с мамой? Они сами становятся попрошайками – система просто перемалывает их на фарш приспособленчества. Из Никиты Михалкова получился Сергей. А из «Едим дома» «Макдональдс» не получится.

Виталий Портников, «Еспресо.TV»

[дзофф]

Текст большой,но достойный внимания и потраченного времени.

Ленд Лиз
Тему Ленд-лиза необходимо было раскрыть уже давно. Уж слишком сильно извращены факты прошлого пропагандой и извращенным продуктом пропаганды самоуверенно оперируют, как общепризнанным фактом...

http://fakeoff.org/history/lend-liz

[nato]

В Польше отмечают пятую годовщину гибели Качиньского и не исключают международного расследования Смоленской катастрофы
10.04.2015



Польша может инициировать проведение международного расследования Смоленской катастрофы. Об этом в эфире телеканала Polsat News заявил глава МИД Польши Гжегож Схетина, передает "Укринформ"

"Это не исключено, но надо завершить расследование, которое сегодня ведет Военная прокуратура", - подчеркнул Схетина.

Он отметил, что это "важнейший вызов" для польской стороны, поскольку российская прокуратура не хочет полноценно сотрудничать с польской.

"Расследование продлено до конца года - стоит подождать. Если подтвердятся обвинениях в адрес российских контролеров, то это будет совсем другая ситуация. Прокуроры, завершив это расследование, в обосновании смогут сделать выводы: смогли ли они узнать все доподлинно, было ли сотрудничество с российской прокуратурой достаточным, чтобы установить правду. Потом возможны будут следующие шаги", - пояснил Схетина.

Напомним, в четверг, 9 апреля, Следственный комитет РФ обвинил Польшу в том, что она не ответила на несколько запросов российской стороны о помощи в расследовании Смоленской катастрофы. Главная военная прокуратура Польши отвергла эти обвинения, подчеркнув, что Варшава дала ответы Москве по всем запросам.

По этому поводу представитель правительства Польши Малгожата Кидава-Блонска заметила, что Польша заинтересована в том, чтобы Россия как можно быстрее завершила свое расследование.

"Думаю, что россияне создают себе какое-то очередное алиби, чтобы продолжить расследование и не отдавать нам разбитый самолет", - констатировала она.

27 марта военная прокуратура Польши предъявила обвинения двум российским диспетчерам в связи с авиакатастрофой самолета, в результате которой погиб президент Польши Лех Качиньский. Об этом было сказано на пресс-конференции прокуратуры, где представили результаты расследования катастрофы.

Первой причиной катастрофы назвали неадекватное погодным условиям поведение экипажа, который не имел права снижаться ниже чем на 120 метров.

"Другая причина заключается в нарушении инструкций по проведению полета", - сказал прокурор, полковник Иренеуш Шеляг.

Напомним, польский самолет Ту-154 разбился 10 апреля 2010 года во время захода на посадку под Смоленском. Все 96 человек, находившиеся на борту, погибли. В том числе - президент Польши Лех Качиньский с супругой, а также другие представители политической и военной элиты страны. Они направлялись в Катынь для участия в траурных мероприятиях.

По итогам расследования Россия возложила основную ответственность за катастрофу на польских пилотов, которые пребывали "под давлением" со стороны своего руководства и решили не лететь на запасной аэродром несмотря на плохие погодные условия.

29 июля 2012 года правительство Польши опубликовало окончательный отчет в связи с расследованием катастрофы Ту-154 президента Леха Качиньского под Смоленском 10 апреля 2010 года. В докладе сказано, что одной из причин трагедии стало то, что самолет слишком поздно стал заходить на второй круг. При этом отмечается, что освещение на аэродроме в Смоленске было неудовлетворительным, а диспетчер давал неправильные команды.

Комиссия проверила организацию полета, обучение экипажа, ход полета и обслуживание на аэродроме в Смоленске. Приборы, согласно исследованиям, были исправными и работали нормально.

В докладе сообщается, что на экипаж самолета Ту-154 оказывалось давление. Впрочем, по мнению экспертов, непосредственно генерал Анджей Бласик, главнокомандующий польских ВВС, не оказывал давления на пилотов.

В Польше 10 апреля отмечают пятую годовщину гибели в авиакатастрофе под Смоленском 96 человек, включая супругов Леха и Марии Качиньских, которые были на борту президентского Ту-154М.

Главные чествования жертв катастрофы начнутся с самого утра. В 08:15 (по киевскому времени) в часовне Сейма пройдет богослужение в память о польских парламентариях, погибших в катастрофе. Потом, в 09:25 возле памятника жертвам Смоленской катастрофы на военном кладбище "Повонзки" в Варшаве, где похоронены многие погибшие, их память почтят родственники и представители польской власти. В 12 часов в храме Божьего Провидения в Варшаве состоится богослужение и концерт-реквием.

Оппозиционная партия брата-близнеца погибшего экс-президента "Право и Справедливость" (PiS) Ярослава Качиньского организует отдельные от государственных акции. В частности, политики PiS в 09:41 (символически в минуту катастрофы. - Ред.) Почтят память погибших у президентского дворца, затем возложат цветы к могилам жертв катастрофы на варшавских кладбищах. В 18 часов Качиньский выступит перед собравшимися у президентского дворца, а вечером состоится поминальное богослужение.

В четверг вечером президент РП Бронислав Коморовский почтил память супругов Качиньских в королевском замке на Вавеле в Кракове, где они похоронены.

Newsru.ua

[zlex40]

Симптоматика

Когда неизвестный миру россиянин лепит на бампер своей машины заветные слова ОБАМА ЧМО, – это указывает на интеллект владельца авто-средства (ну, и на царящую в России общественную норму, разумеется).

Но когда вице-премьер российского правительства официально называет «дебилом» секретаря Совета безопасности соседней страны, и остается после этого вице-премьером, и никто не одернет его, – это означает, что мы встали на четвереньки всей страной.

Дальше этого – только хрюканье.

Правда, можно еще, по совету Достоевского, заголиться.

Продолжаем наблюдение за фауной…

Виктор Шендерович, «Ежедневный Журнал»

[nato]

Пена
Герман Обухов, координатор Международной антипутинской коалиции "Стоп фашизм в России"
10.04.2015 16:30

Их никто не избирал, никто не звал. Они пришли и решили, что будут править Россией, а потом и всем миром. Как диктатура пролетариата может быть демократией, остается загадкой до сих пор. Тем не менее они продержались у власти в России 74 года и остаются у власти до сих пор, хотя и в другом качестве.

Призрак коммунизма перестал бродить по Европе, однако продолжает бродить по России. От этого все беды. Коммунистическая партия во главе с одним из самых кровожадных злодеев человечества Сталиным уничтожила едва ли не больше своих собственных граждан, чем фашистская Германия – представителей всех национальностей, вместе взятых. Сегодня об этом верноподданные Путина вспоминать не хотят. Более того, они пытаются создать из советского диктатора благообразного вождя и полководца. В современной Германии почему-то есть запрет на любое упоминание Гитлера и нацистской символики. В России же не только не запретили компартию, но отвели ей почетное место в Государственной думе.

Спрашивается: почему тогда не издать в России Mein Kampf и не предложить изучать его во всех школах и университетах?

Чем "коричневые" отличаются от "красных"? Почти ничем, это одного поля ягодки. Разница между ними не очень большая: одни за чистоту расы, другие за диктатуру пролетариата. Хрен редьки не слаще. И там, и здесь все сводится к непримиримой борьбе с иноверцами и уничтожению целых народов или отдельных инакомыслящих.

В новой Украине компартию пытаются запретить, как партию преступников, что вызывает бурю протестов в Москве. Отчего? Оттого, что сегодня настоящий парад Победы надо проводить не в Москве, а в Киеве, который борется почти в одиночку с российской агрессией? Гитлер начал Вторую мировую войну с провокации на польской границе, Путин начал войну с Украиной, которая может перерасти в мировую, тоже с провокации, устроенной в Крыму. История повторяется, первый раз в виде трагедии, второй – в виде фарса, хотя война в Украине – это даже не фарс, а тихий кошмар. Почему российская власть пошла на самоубийство? Этот вопрос будут задавать еще много раз политологи и политики в разных странах, только не всегда смогут найти правильный ответ.

Многие в мире почему-то все еще считают, что Россией управляют либералы и сторонники демократического развития. Если это так, то не Земля вращается вокруг Солнца, а Солнце – вокруг Земли. Россией сегодня управляют коммунисты с преступным мировоззрением. Президент России Владимир Путин – коммунист с 1975 года, председатель правительства РФ Дмитрий Медведев – с 1986 года, председатель Совета Федерации Валентина Матвиенко – с 1972 года, председатель Государственной думы Сергей Нарышкин – с 1976 года, председатель Совета безопасности Сергей Иванов – с 1974 года, губернатор Санкт-Петербурга Георгий Полтавченко – с 1975 года, мэр Москвы Сергей Собянин – с 1986 года, президент РЖД Владимир Якунин – с 1975 года, президент "Роснефти" Игорь Сечин – с 1985 года… Можно выбросить или спрятать (на всякий случай) партбилет, но выбросить или поменять мозги не получится. Пока Россией будут руководить коммунисты (в своей душе и сознании), ничего путного в стране не будет.

Нет ничего удивительного и в том, что КПРФ поддерживает и одобряет Владимира Путина, который нарушил множество законов в своей стране и за ее пределами. Современное российское Политбюро оказалось ничуть не лучше Политбюро ЦК КПСС и его генерального секретаря Никиты Хрущева, который стучал башмаком по трибуне ООН и грозил ядерной карой всем, кто "обидит" Советский Союз и его друзей во всем мире. Привезти ракеты на Кубу тогда, однако, не удалось: США оказались не такими трусливыми, как предполагали в Кремле. Сегодня, чтобы остановить красно-коричневого агрессора в лице России, необходима экономическая блокада Российской Федерации и оккупированных ею территорий Украины в Крыму и в Донбассе.

Цивилизованный мир давно понял, что коммунизм – это утопия, а те, кто проповедуют эту утопию, попадают в категорию не просто "заблудших овец", а самых настоящих преступников, которые умышленно одурманивают людей, как это делают шаманы. Волны океана мировой истории выбрасывают на берег пену "коммунистического рая". Она бессильна что-то изменить в развитии нашей цивилизации, но от ее брызг можно захлебнуться.

Русская служба Радио Свобода

[nato]

Держжах, або Україна як дзеркало страхів російської влади
Костянтин Еггерт, російський журналіст, оглядач радіостанції "Коммерсант FM"
10.04.2015

Федеральним телеканалам у Росії поставлено завдання запобігти "майдану" в країні. Поки що вони його виконують, вважає журналіст Костянтин Еггерт у спеціальному коментарі DW.


Акція пам'яті жертв Майдану в Києві 22 лютого 2015 року

"І це все про нього і трохи про погоду", - так у радянську епоху іронізували про головну інформаційну програму центрального телебачення "Час". "Він" - генеральний секретар ЦК КПРС і голова президії Верховної Ради СРСР Леонід Ілліч Брежнєв. Все, що він робив і говорив, беззаперечно вважалось головною новиною.

Сьогодні жарт епохи застою варто трохи перефразувати: "І це все про неї", тобто про Україну. Усе, враховуючи репортажі про візити та виступи Володимира Путіна, втрачає барви перед дев’ятим валом специфічно поданої інформації з сусідньої країни.

Ігор Коломойський - російська телезірка

Наприкінці березня практично кожний випуск новин на федеральних телеканалах починався з розповіді про конфлікт навколо компанії "Укрнафта" та ролі у ній тепер вже колишнього губернатора Дніпропетровської області Ігоря Коломойського. У день його відставки навіть програмний виступ президента Росії на колегії ФСБ не став, як зазвичай, новиною номер один.

Цікаво, що на початку протистояння біля офісу нафтової компанії ведучі програм та кремлівські коментатори говорили про те, що Україною та її президентом крутять олігархи. А одразу ж після звільнення Коломойського ті ж самі люди стали говорити про диктаторські замашки та авторитаризм Петра Порошенка. Тепер про колишнього губернатора Дніпропетровської області, як і варто було очікувати, більше й не пригадують.

І не дивлячись на те, що впродовж усього минулого року Ігор Коломойський був свого роду російською телезіркою. Мільярдер-єврей на якийсь час навіть потіснив лідера "Правого сектору" Дмитра Яроша в амплуа "українського фашиста номер один". У розмовах з випадковими попутниками у транспорті, знайомими та родичами я, при можливості, роблю маленький психологічний експеримент: нагадую, що в першому турі президентських виборів у травні 2014 року Ярош отримав трохи більше одного відсотку голосів, а кандидат на прізвище Рабинович - два з половиною. Це факт зазвичай зустрічають розгубленим мовчанням.

Тривале відлуння "помаранчевої революції"

Логіка, об’єктивність, факти на російському телебаченні (а саме воно формує погляд на світ переважної більшості громадян Росії) - все це абсолютно другорядне по відношенню до головної мети. Вона доволі проста: тримати громадян у постійному жаху перед подіями в Україні. А це потрібно, у свою чергу, для того, аби не допустити "майдану" в Росії. Власне, все, що стосується України, з точки зору російського керівництва, є внутрішніми справами Росії з далекої осені 2004 року.

"Помаранчева революція" вперше змусила мешканців Кремля по-справжньому замислитись над феноменом people power (сила людей) на пострадянському просторі. Більше того, тодішня невдача Віктора Януковича на президентських виборах залишалась до останнього часу єдиною по-справжньому вагомою політичною поразкою президента Володимира Путіна.

Висновки Кремля

Висновок, зроблений російською владою, став одночасно і політичним вибором, від якого вона тепер навряд чи зможе відмовитись. Він підсумовується доволі легко: жодного народного волевиявлення насправді не існує. Є комбінація грошей, медійних ресурсів і таємних політичних важелів для нацьковування натовпу проти влади. Якщо відсікти грошові потоки, взяти під контроль ЗМІ та невпинно шукати ворогів, то керувати будь-якою країною можна стільки, скільки захочеться.

Усі ці десять років боротьби з тим, що провладні політконсультанти в Росії називають "помаранчевими технологіями", стало головним компонентом внутрішньої та зовнішньої політики Москви. Спочатку "арабська весна", потім опозиційні мітинги 2011-2012 років у Росії лише закріпили переконання Кремля, що головна загроза надходить від людей, які виходять на площі. А новий Майдан 2013-2014 років у Києві та падіння режиму Януковича стали справжнім кошмаром для російського керівництва. Привид 2004 року повернувся в найвищі московські кабінети.

Міфологізація реальності та реальність міфу

Рішення назавжди перетворити Україну на найпереконливіший та пам’ятний для російської публіки приклад того, що буває, якщо ослухатися владу, було прийнято на початку 2014 року. Відтоді державне ТБ Росії неухильно виконує поставлене завдання.

І йому це вдається. Я нещодавно повернувся зі Львова, де брав інтерв’ю у мера міста Андрія Садового. Навіть деякі мої московські знайомі - освічені, політично активні інтернет-користувачі - зустрічали мене запитанням: "Як ти там вижив? З тобою ж, напевно, відмовлялись говорити російською мовою?". Розповідь у відповідь про те, що ні з чим подібним я не стикався, вислуховувалась з деякою недовірою.

Це, звісно, особистий досвід. Але соціологічні опитування його регулярно підтверджують. Більше п’ятдесяти, а за деякими даними - до шістдесяти відсотків росіян вважають, що отримують повну та об’єктивну інформацію про Україну з програм телебачення. Між тим, Україна на російському ТБ і справжня Україна відрізняються на стільки, що часом можна подумати, що йдеться про дві різні країни.

Рано чи пізно розрив між реальністю й міфом матиме серйозні політичні наслідки - і для російського суспільства, і для російської влади. А поки цього не відбулось, Ігор Коломойський завжди матиме шанс повернутися на екрани Росії для виконання якої-небудь нової ролі в практично документальному серіалі "Як ми втратили Україну".

DW

[zlex40]

Война и кумир

Есть абсолютная логика в том, что в то время, когда Россия пытается втащить в будущее Сталина – хоть полководцем Победы, хоть соседом Черчилля и Рузвельта по крымским посиделкам, но втащить, втащить обязательно, без Сталина никак нельзя! – Украина избавляется от коммунистической и нацистской символики. Украина выздоравливает, покидает секту любителей монументальной пропаганды и красных знамен – Россия все еще мечется в красном жару.

Владимир Ильич прекрасно понимал, что без Господа и святых в только что освобожденной от «опиума для народа» стране никак нельзя, – поэтому и распорядился выставить всюду истуканы новых кумиров. Господом соратнички вскоре провозгласили его самого, набальзамировав и потом подложив к нему на несколько лет так же обожествленного Сталина. Святые выросли во весь рост на советских площадях – Киров, Куйбышев, Свердлов, Калинин, всех и не упомнишь… Да и конечно, кино, важнейшее из искусств, «Триумф воли». Или это уже не про нас? Но какая разница! Тот, кто видел этот фильм, вряд ли нашел бы хотя бы десять различий в стилистике и манерах выступлений вождей на партийных съездах. А все потому, что большевизм и нацизм – это не идеологии, а религии. Их представления о личности и мире настолько убоги и далеки от самого понятия человечности, что в них можно только верить.

Причем – что важно – в критические моменты эти псевдорелигии не срабатывают. Тот, кто рассказывает о кощунственном запрете красного знамени, должен был бы вспомнить, что в дни войны Иосиф Виссарионович плюнул и на Свердлова, и на Карла Либкнехта, зато вспомнил о церкви, Александре Невском и Богдане Хмельницком. Потому что советский патриотизм – это патриотизм доносчиков и вертухаев. А в войну нужно было жертвовать собой на самом деле, а не в в кабинете следователя НКВД, избивая сапогами очередного соотечественника. Тут требовалась не смелость крыс, а отвага людей. А людям, как оказалось, противопоказаны и нацизм, и большевизм.

И, кстати, каждый ощущает это, когда в нем просыпается человеческое. Никто из украинских политиков не был инициатором знаменитого «ленинопада». Просто, когда начался Майдан, у многих будто пелена с глаз спала. Я хорошо помню, как люди ходили и приглядывались к истукану на Крещатике – чего он тут среди нас делает, зачем он нам – и в конце концов сбросили. Как в августе 1991 года – когда москвичей пьянил воздух недолгой свободы, они без всяких указаний сверху сбросили Дзержинского. Или это тоже были бандеровцы?

По указке сверху Дзержинского или Ленина можно только водружать на пьедесталы. А падают они сами собой – от человеческого пробуждения. И это то, чего не могут понять кремлевские правители, проводящие учения и внедряющие «кротов» в среду оппозиции. Логика пробуждения, логика выздоровления всегда подчиняется только историческим законам – и никогда не побеждается политтехнологиями и ОМОНом. Люди просто оглядываются по сторонам – и решают, что нужно избавляться от грязи, лжи и крови.
И только потом уже понимают, какую панораму им закрывал сброшенный истукан.

Виталий Портников, «ГРАНИ.ру»

[Перехожий]

В Харькове за ночь снесли три памятника советским комиссарам

КИЕВ. 11 апреля. УНН. В Харькове в ночь на 11 апреля снесли три памятника советским комиссарам. Это монумент Серго Орджоникидзе (территория тракторного завода), Николаю Рудневу (пл.Руднева) и Якову Свердлову (Полтавский шлях). Видео демонтажа выложено в интернет, передает УНН.

На видео зафиксировано, как молодые люди, некоторые из которых - в балаклавах и камуфляже, демонтируют памятники с помощью троса, прикрепленного к микроавтобусу. Фрагменты снесенных памятников активисты заносили в автомобиль. На фрагменте видео демонтажа памятника Рудневу видно, что к месту событий прибыли представители правоохранительных органов, которые не вмешивались в происходящее.

"Общество Харькова ввело в действие закон об осуждении коммунистического режима. В течение нескольких часов активисты помогли приземлиться сразу трем представителям тоталитарного прошлого: Серго Орджоникидзе, Николаю Рудневу и Якову Свердлову", - говорится в подписи к видео.

Источник: УНН

[nato]

Лідери США і Куби історично потисли руки


Вашингтон і Москва підводять риску під минулим

Президент США Барак Обама і керівник Куби Рауль Кастро потиснули один одному руки і люб'язно поспілкувалися перед початком "Саміту Америк" у Панамі.

Вони так само привітали один одного у грудні 2013 року, зустрівшись на похоронах Нельсона Мандели, але не спілкувалися, а держсекретар Джон Керрі наголосив, що зустріч не планували, і вона сталася випадково. Тепер лідери двох країн проведуть у суботу повноцінні міждержавні переговори - вперше за 56 років після кубинської революції.

Останній контакт між керівниками США та Куби відбувся у 1959 році, коли Фідель Кастро, який щойно прийшов до влади, зустрівся з віце-президентом США Річардом Ніксоном. Дипломатичні відносини між двома країнами були заморожені через два роки по тому.

У короткій розмові з Кастро-молодшим пан Обама висловив упевненість, що життя кубинців скоро покращиться.

"Не тому, що це нав'яжемо ми, Сполучені Штати, а силою таланту і натхнення кубинців і вільної дискусії між ними, під час якої оберуть найкращий шлях до процвітання", - додав він.

Потім співрозмовники приєдналися до учасників церемонії відкриття. Її "родзинкою" став барвистий парад духових оркестрів та дітей у національних латиноамериканських костюмах, які несли прапори країн-учасниць.

Нова ера?

17 грудня минулого року Барак Обама і Рауль Кастро виступили зі синхронними заявами про майбутнє відновлення дипломатичних відносин між Вашингтоном і Гаваною.

У січні в США набрали чинності нові, більш ліберальні правила торгівлі з Кубою і відвідування острова американськими громадянами. Кубинська влада звільнила із в'язниць політв'язнів.

Тоді російські експерти вказували на те, що Куба виконала головні умови для нормалізації, переставши бути "непотоплюваним авіаносцем" Москви і займатися експортом революції.


Відкриття саміту відбулося в урочистій атмосфері

10 квітня Держдепартамент США рекомендував виключити Кубу із списку держав-спонсорів тероризму, що має зняти останню формальну перешкоду для обміну посольствами.

Перед початком церемонії відкриття саміту Барак Обама заявив, що Сполучені Штати більше не мають наміру з легкістю втручатися у справи латиноамериканських країн.

"Ті дні, коли наш порядок денний у цій півкулі так часто припускав, що США можуть безкарно втручатися - ті дні у минулому", - сказав він.

"Саміт Америк" проводять під егідою Організації американських держав (ОАД) для обговорення проблем регіону та напрацювання спільної стратегії їхнього вирішення. Вперше він відбувся у 1994 році в Маямі.

Нинішня зустріч голів 35 держав Західної півкулі - сьома за рахунком і перша, на яку запросили Кубу. Багато латиноамериканських держав, у тому числі ті, що були союзниками США, давно домагалися цього.

Раніше пан Обама зустрівся з кубинськими дисидентами та іншими правозахисними групами Латинської Америки, запевнивши їх у підтримці Вашингтона.

Новий суперник

Тим часом спостерігачі наголошують, що головним опонентом США у Латинській Америці стає Венесуела. Підсумки майбутньої зустрічі Барака Обами з венесуельським лідером Ніколасом Мадуро є головною інтригою заходу, її обговорюють не менше, аніж потепління відносин з Кубою.

Пан Мадуро, колишній водій автобуса, а потім права рука покійного Уго Чавеса, відомий лівими зрівняльними настроями і схильністю звинувачувати зовнішні сили як в економічних проблемах Венесуели, так і в існуванні опозиції його курсу.


Мадуро стверджує, що його прихильники зібрали 10 тисяч підписів за скасування санкцій

Відносини ще більше загострилися приблизно місяць тому, коли Барак Обама запровадив санкції проти низки венесуельських чиновників, яких Білий дім звинувачує у порушеннях прав людини, і назвав політику Каракаса загрозою безпеці Сполучених Штатів.

Прибувши у п'ятницю до Панами, венесуельський лідер першим ділом демонстративно відвідав монумент загиблим під час військової операції США у тій країні в 1989 році, проте заявив, що "приїхав з конструктивним настроєм".

Поведінка пана Мадуро багато в чому визначить атмосферу саміту, а прогнозувати його складно, пише кореспондент ВВС у Панамі Ванесса Бушультер.

ВВС Україна

[nato]

Огляді міжнародної преси за 10 квітня: Харків не хоче сценаріїв "ДНР" і "ЛНР" та криваві зізнання бойовиків
Огляд підготувала Марія Кондрачук, Служба моніторингу ВВС
10.04.2015


"Харківська народна республіка", якої так і не було

Ситуація в Харкові, криваві зізнання бойовиків та візит Ціпраса до Москви - в огляді міжнародної преси за 10 квітня.

Харків і сепаратизм

Харків більше не виявляє схильность до "повстання" за сценарієм самопроголошених Донецьких та Луганських народних республік, але безпека у місті залишається одним з ключових питань, пише The Economist.

За словами голови облдержадміністрації Ігоря Райніна, саме цій темі він присвячує дві третини свого робочого часу.

Як йдеться у статті з посиланням на місцевого проросійського активіста Павла Тищенка, багато хто в Харкові надає перевагу більш тісним зв'язкам з Росією, але мало хто підтримує сепаратизм, оскільки "війна на Донбасі розбила будь-які ілюзії щодо мирного розлучення".

Але головною проблемою є місцева економіка, значним чином орієнтована на Росію через її близькість, традиційні зв'язки та якість продукції, що випускається.

Скорочення торговельних зв’язків із Росією болюче вдарило по Харкову: минулого року експорт впав на 40%.

Незадоволення урядом грає на руку проросійським партіям, додає видання.

Договорився

Заява російського бойовика "Мотороли" про страту 15 українських військовополонених на Донбасі може бути використана Україною в міжнародному суді після підтвердження автентичності запису його визнання, пише Guardian з посиланням на відомого правозахисника Валентину Теличенко.

Щоправда, Україна ще не ратифікувала Римський статут, яким визнається юрисдикція Міжнародного кримінального суду, зауважує газета.

У лютому Верховна Рада прийняла постанову про визнання юрисдикції суду, але президент ще офіційно не передав її до Гааги.

"Моторолі" та його бойовикам також може бути інкриміновано знущання над українськими військовополоненими, яке заборонено Статтею 3 Європейської конвенції з прав людини, додає видання.

Геополітична гра

Греція відкрито користується теперішньою напруженістю у відносинах між Європою та Росією для вирішення своїх фінансових проблем, пише The Irish Times.


Путін каже, що прем'єр Ціпрас грошей у нього не просив

"Неясно, чи Греція серйозно планує звернутися до Росії по гроші, і чи Росія хоче або здатна виступити кредитором останньої надії, але, ймовірно, використання Росії [грецьким] урядом у якості розмінної монети виявиться дієвим засобом для забезпечення певної поблажливості з боку партнерів у єврозоні", - пише газета.

Вона припускає, що загроза російського втручання може стати каталізатором для ухвалення рішення трійкою кредиторів про залишення Греції у єврозоні "будь-якою ціною".

"Незалежно від наслідків російсько-грецьких перемовин про фінансовий порятунок, їхній вплив на позицію ЄС щодо кризи в Україні також буде вагомим", - прогнозує видання.

Пусті магазини

Зникнення натовпів покупців з російських торговельних центрів - чітка ознака того, що санкції, застосовані проти Росії через конфлікт в Україні, та зниження цін на нафту "починають кусатися", пише International New York Times.

Так, у новому величезному торговельному центрі Avia Park, який наполовину належить Аркадію Ротенбергу, "колишньому спаринг-партнеру президента Путіна по дзюдо", половина торговельних місць простоює порожня, зазначає видання.

Зарплати в Росії з урахуванням інфляції падають, що може покласти край зростанню добробуту, на якому ґрунтувалась популярність Володимира Путіна.

У доларовому еквіваленті середній місячний дохід мешканця Москви, який сягав 1700 доларів у 2013 р., тепер складає приблизно 900 доларів.

ВВС Україна

[nato]

Володимир В’ятрович: Наше завдання – щоб совок не відтворився в майбутніх поколіннях
Мар’яна П’єцух
10 квітня 2015, 18:38

Володимир В’ятрович

Рівно за місяць до знакової радянської дати – 9-го травня – Верховна Рада прийняла пакет революційних антикомуністичних законів.

Один із них засуджує "тоталітарний комуністичний режим" і забороняє використання відповідних символів. Якщо закон виконуватиметься в повній мірі, будь-яку компанію пенсіонерів, що вийдуть з червоними прапорами на демонстрацію чи почіплять значок серпа і молота на груди, можуть засудити до п’яти років ув’язнення.

Така ж доля чекатиме на тих, хто торгує сувенірами з комуністичною символікою.

Інший прийнятий закон увіковічує пам'ять учасників визвольного руху як борців за волю України. Це питання багато років піднімалося політиками, але, зазвичай, все закінчувалося лише сварками чи навіть бійками у Раді. Радянська пропаганда змогла переконати багатьох українців, що українські націоналісти – це вороги і поплічники нацистів.

Завдяки третьому закону змінено термінологію у відзначенні Дня перемоги. Тепер українці офіційно святкуватимуть перемогу у Другій світовій, а не у Великій вітчизняній війні.

Четверта законодавча ініціатива стосується відкриття усіх архівів, які досі були засекречені. Дехто вірить, що таким чином вдасться виявити колишніх агентів КДБ серед українського політикуму.

Чи виправданні очікування українців від цих законів, "Українська правда" розпитала у Голови Українського Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича. Саме цей Інститут і розробляв усі чотири законопроекти.

Кілька тижнів тому В’ятрович передав проекти в уряд. І вже 9-го квітня парламент їх оперативно проголосував за скороченою процедурою, тобто фактично без обговорення і без другого читання.

Така оперативність несподівана, зважаючи скільки завжди шуму і дискусій в Україні викликали історичні конфліктні теми. А особливо перед радянськими датами.

Не виключено, що Кабмін ініціював їх розгляд, щоб перебити хвилю інформаційної атаки на прем’єра. Адже одні з тих, хто найбільше критикує уряд є колишні союзники Арсенія Яценюка зі "Свободи".

Прем’єр, який раніше не був помічений в антикомуністичній діяльності, фактично убив двох зайців. Задобрив західноукраїнський електорат в час різкого падіння рівня життя і вибив з рук своїх опонентів їхні ключові політичні гасла про боротьбу з комунізмом та визнання УПА.

НОСТАЛЬГІЙНІ ПОЧУТТЯ УКРАЇНЦІВ – ІНСТРУМЕНТ ДЛЯ РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

– Ще півроку тому попередній парламент не зміг проголосувати за визнання УПА. Не вистачило десяти голосів. Зараз голосів було на кілька десятків більше, ніж потрібно. Але це і не конституційна більшість. Чи був десь спротив цим законопроектам, важко було їх проштовхнути?

– Спротив особисто я відчув хіба що від представника Опозиційного блоку, який на комітеті з правової політики проголосував проти. Навпаки, більшість парламентарів не просто підтримала, було видно, що для них особисто велика радість проголосувати за ці історичні закони.

Я закликав депутатів дати не просто більшість, а конституційну більшість, бо це історичні і принципові закони. Не сталося. Але загалом атмосфера в залі була урочистою.

– В багатьох зараз виникає запитання: а чи на часі ці закони, коли в країні й так триває важкий процес ідеологічного об’єднання українців, серед яких чимало ностальгує за радянським минулим, яке тепер визнане тоталітарним минулим?

– Судячи з того, що парламент ці закони прийняв, то суспільство таки дозріло. Бо парламент є відображенням суспільства.

Я вважаю, що закони прийняті не зарано, а запізно. Бо якщо б їх прийняли тоді, коли і в інших посткомуністичних країнах Центральної та Східної Європи, Україна мала би більше шансів вирватися з тоталітарного минулого. І Україні не треба було би другої революції 2004-го року та третьої революції 2013-14-х років.

У більшості східноєвропейських держав національно-демократичні революції завершилися в кінці 80-х, на початку 90-х. Після чого одразу відбувалася декомунізація, яка і зробила нормальні демократичні зміни незворотними.

Україна, натомість, в 1991 році отримала незалежність, але ця незалежність стала результатом компромісу борців за незалежність, політв’язнів з комуністичною номенклатурою. Умовою компромісу було, що комуністи практично залишилася при владі.

У той час, коли в Східній Європі тривала декомунізація, в нас країною керувала стара "нова" політична номенклатура.

– Багато українців не розуміє прямого зв’язку між декомунізацією і,наприклад, економічним розвитком. І називає таку прив’язку політичними спекуляціями. Чому ви переконані, що у випадку відмови в 90-х від пам’ятників і вулиць Леніна Україна сьогодні була б на рівні з Польщею чи Литвою?

– Колись одне медіа зробило красиву мапу України, де були нанесені дані про пам’ятники чи вулиці Леніна. Ці дані співставили з рівнем життя місцевого населення. І де були леніни, там був нижчий рівень самозайнятості, менша мобільність людей, тобто вони навіть не покидали теренів свого району.

Символи несуть з собою певні цінності. Точніше антицінності — патерналізм, покору, небажання вирішувати самостійно і брати відповідальність, сприйняття влади як непідконтрольної суспільству, а правоохоронних органів як каральних.

– Ви переконані, що за 24 роки українське суспільство врешті дозріло до декомунізації?

Зараз відбулася певна зміна поколінь у політиці, стало менше зв’язків з минулим.

Якщо дивитися на мапу з результатами виборів в Україні, починаючи з 90-х років дотепер, то можна говорити про національну реконкісту.

Електоральне поле демократичних сил розросталося, в 90-х роках національна ідея переважали хіба що на Галичині. У 2004 році нею було охоплене практично все Правобережжя, зараз це фактично вся Україна.

Це свідчення того, наскільки суспільство зараз міняється. І повалення понад півтисячі пам’ятників Леніна за рік показує бажання українців порвати з тоталітарним минулим.

Звісно, важливу роль зіграла Росія, де в повній мірі відбувається реабілітація радянського минулого. Росія перетворюється в таку саму державу, яким був СРСР – ізольовану від всього світу. Нинішня Росія стала прикладом для сучасної України: відмовитися від такої ж долі, а будувати зовсім іншу державу — європейського зразка.

– Електорат національно-демократичних сил значно розрісся, але нікуди не ділися люди, хоча їх і стало менше, які не хочуть прощатися з своїм радянським дорогим серцю минулим, воно їм дороге як пам’ять. Що з ними робити?

– Звичайно, є певна інерція. Є страх будь-яких змін. Часто люди захищають не конкретно Леніна, а якусь абстрактну фігуру з їх минулого.

Але ми повинні розуміти: ностальгійні почуття в українців використовує російська пропаганда, щоб мобілізувати їх в боротьбі проти України. В основному лави борців проти України у всяких "ДНР" і "ЛНР" складають ті люди, які досі живуть радянським минулим. І, відповідно, якщо ми не будемо щось робити з тим радянським минулим, то загроза поширення російської агресії далі висітиме над нами.

– Чи є загроза, що проросійські сили використають ці закони для підживлення протестних настроїв на сході чи півдні? Чи можуть ці закони використати, як це було з відміною мовного закону, який подали як головну причину кримської кризи?

– Відмова від мовного закону Ківалова-Колісніченка тут ні до чого.

Процес захоплення Криму готувалися задовго до того. І говорити, що відміна мовного закону стала початком війни – це суперечити реаліям і підігрівати російській пропаганді, бо це її ключова теза.

Так само я не вірю, що спроба декомунізації може загострити ситуацію на сході, і українці раптом відвернуться від української влади та будуть просити Росію врятувати їх щасливе радянське минуле.

Декомунізаційні закони – це превентивний захід, щоб врешті почати очищення від совка всієї країни.

НІХТО НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ ДОВОДИТИ ВИКОНАННЯ ЗАКОНУ ДО АБСУРДУ І САДЖАТИ БАБЦЮ ЧИ ДІДУСЯ

– Закон прийнятий за місяць до 9-го травня. Чи реально, щоб за цей час зникла любов до червоних прапорів у тих, хто звик з ними відзначати цей день? Як взагалі можливо змінити за короткий час традицію, яка прививалася десятиліттями?

– Я думаю, переформатування вже відбулося. Минулого року дуже популярним був символ маку, хоча ми тоді взагалі мали кілька тижнів на підготовку до відзначення 9 травня. Люди легко відкинули дискредитовані георгіївські стрічки.



Чому нам так важливо відмовитися від відзначень у радянському форматі? Бо цей формат Росія використовує для боротьби з Україною. Зокрема вживає термінологію радянської пропаганди, називає своїх прихильників ополченцями, українських вояків – карателями, бандерівцями. І це не випадково. Росія намагається творити ілюзію, щоб ті люди, які беруть зброю в руки і воюють проти України, відчували себе героями відомих з дитинства радянських фільмів, які "доблесно борються з фашизмом".

Тому, зважаючи на те, скільки страждань понесла Україна від нацизму в роки Другої світової війни, зважаючи, який був великий внесок українців у боротьбу з нацизмом, наші відзначення мають відбуватися по-українськи.

Тепер вже й відповідно до закону ми говоримо про Другу світову війну, а не Велику вітчизняну, яка є одним з ключових міфів радянської і російської пропаганди.

Важливо цього дня говорити про конкретних вояків, завдяки яким стала можлива перемога над нацизмом, а не прославляти тріумф радянської зброї та не перетворювати урочистості в культ війни.

Це було особливо помітно на Донбасі в останні роки, коли на 9-те травня витягували якусь стару техніку, мер Луганська їздив на танку, реконструктори зі зброєю виходили на площі.

Тобто замість того, щоб згадувати війну як одну найбільших трагедій, про неї говорили із захопленням. Це призвело до того, що тамтешнє населення психологічно було готовим до нового воєнного конфлікту і легко взяло зброю в руки.

– Чи обговорювалися у вашому Інституті варіант відміни 9 травня узагалі, оскільки воно відзначається лише в пострадянських країнах?

– Ще є чимало людей, які брали учать в цих подіях і для них це день перемоги. Крім того, згідно з соціологічними опитуваннями, близько 80% українців досі вважають 9 травня святом. Тому було б неправильно ламати через коліно ці речі.

Тим паче, що ми можемо в повній мірі говорити про внесок українців в перемогу над нацизмом. Відповідно формула, яка запропонована законом, а перед тим указом Президента, — відзначення двох днів (8, 9 травня), є оптимальною. Тим паче вона відповідає рекомендаціям ООН з 2004-го року.

– Скільки потрібно часу, щоби вивести термін Великої вітчизняної війни з підручників, освітніх програм, і ввести туди поняття про тоталітарний комуністичний режим?

– У підручниках, на щастя, терміну "Велика вітчизняна війна" вже немає. Крім тих нових підручників з історії для 11-го класу, виданих міністерством Табачника. Але їх цього року планується перевидавати, і це не залежало від закону.

У шкільних програмах цього терміну теж давно немає. Програми достатньо проукраїнські, не зважаючи на спроби Табачника їх рекомунізувати.

Щодо наукової літератури, то тут зовсім інші засади академічної дискусії. Закон ці моменти не може регулювати.



– Вертаючись до заборони символів, якщо якийсь дідусь, наприклад, витягне червоний прапорець з серпом і молотом на 9-те травня , її можуть затримати?

– Так, це порушення закону, якщо на той момент він вже набуде чинності.

Але ніхто не збирається доводити виконання закону до абсурду і саджати бабцю чи дідуся. Натомість цим законом створена правова норма проти молодиків-диверсантів, на зразок тих, які спричинили торішню трагічну провокацію в Одесі.

Наше головне завдання – щоб совок не відтворювався в майбутніх поколіннях. Загалом вся наша робота спрямована на молоде покоління, якому намагалися прищепити совкові практики і традиції, маскуючи їх "повагою до ветеранів". Але культ війни і пошанування ветеранів та жертв – абсолютно різні речі.

НА ДОНБАСІ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ З ТОГО, ЩО ВИКИДАЛИ УКРАЇНСЬКІ ПРАПОРИ І ЧІПЛЯЛИ РАДЯНСЬКІ ТА РОСІЙСЬКІ

– Чи можливий саботаж законів на місцях? Перейменовувати вулиці мають місцеві депутати, яким ці вулиці близькі з дитинства. Чи не повториться історія з указом Віктора Ющенка про вшанування жертв голодоморів, який передбачав демонтаж пам’ятників і перейменування вулиць, але на місцях ніхто нічого не робив?

– Той указ немає такої масштабності, як прийнятий закон про засудження комуністичного режиму. Так, якщо міліція не буде реагувати на пряме порушення закону, вона повинна буде відповідати за це.

Щодо перейменування вулиць, то передбачений обов’язок органів місцевого самоврядування. Якщо вони саботуватимуть виконання цього закону, то повноваження передаються місцевій державній адміністрації.

– Важко уявити, як депутати Кіровограду, Дніпропетровська, Дніпродзежинська і багатьох інших міст голосують за перейменування міста. Чи варто братися за ці перейменування найближчим часом взагалі?

– Усьому державному апарату варто спростити процес документообігу. Так, деякі зміни приносять тимчасові незручності – щоб відремонтувати дорогу, мусимо на деякий час припинити на ній рух.

– Які вулиці в Києві точно зникнуть після цього закону?

– На Софіївській Борщагівці досі є вулиця Леніна. На околицях Києва є вулиця Дзержинського, на Либідській – пам’ятник чекістам.

Ніяк не завершиться перейменування вулиці Артема у центрі міста, яка асоціюється з умовною вулицею Гіркіна, бо ці постаті дуже схожі в своїй біографії.

Сподіваюся, що цей закон врешті дасть можливість довести справу з перейменуванням Артема на Січових стрільців, як це вже було проголосовано Київрадою.



– Одразу після прийняття цього закону згадалося міста Запоріжжя, де і після революції гідності, і після війни з Росією бережуть пам’ятник Леніну і не висловлюють бажання перейменовувати головну артерію міста – проспект Леніна. От що робити з Запоріжжям?

– Це взагалі унікальне місто. Від проспекту Леніна тягнеться бульвар Леніна і площа Леніна, там і ГЕС носить ім’я Леніна.

Але закон зобов’яже все це перейменувати. Запоріжцям є нагода подумати, хто ті нові герої, які мають бути увічнені в топоніміці. З новими героями проблем не буде, зважаючи, що зараз в більшості обласних центрах і містечках є ті люди, які загинули за Україну, думаю їхні імена не викликатимуть жодних заперечень.

– Непроста ситуація з демонтажем символів. Багато запитань викликало, а як демонтувати радянські герби з моста Патона в Києві, які є частиною конструкції перил, або ж серп і молот з гігантської статуї "Родины-матери"? Чи можливо, що деякі символи залишатимуть як артефакт для історії?

– Тоталітарний режим був не менш вигадливий на продакт-плейсмент, ніж сучасні маститі маркетологи.

У європейських країнах символи нацизму чи комунізму хіба що в музеях можна побачити.

В Україні – не тоталітарні правила, тиран тут більше не господар.

– Фактично завдяки цьому закону і діяльність КПУ в Україні є неможливою?

– Єдине, що може врятувати КПУ – це перейменування, відмова від символіки, і відповідно від частини своєї історії. Але тоді це вже не буде комуністична партія.

Але ідеологію закон не забороняє, кожен може сповідувати будь-які цінності.

Читати Леніна і ним захоплюватися вони мають право, але виставляти його бюсти в офісі як публічному місці буде заборонено.

СТЕПАН БАНДЕРА ОФІЦІЙНО ВИЗНАНИЙ ДЕРЖАВОЮ БОРЦЕМ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ

– Закон про вшанування борців за незалежність України приймався, насамперед, для вшанування тих борців, які ще живі?

– Визнання не так важливо для тих людей, які боролися в різних військових формаціях за незалежну Україну, як для країни загалом. Бо це дає можливість Україні правильно себе позиціонувати. Чи Україна є нащадком УРСР чи все-таки Української Народної Республіки та визвольного руху 20-го століття, який, попри поразку, врешті-решт взяв реванш в1991 році?



– Чи можна говорити, що згідно з цим законом Степан Бандера автоматично визнається на офіційному рівні якщо не героєм, то борцем за волю України, відтак будь-які спекуляції на цій темі припиняться?

– Думаю, сперечатися будуть і далі, але офіційно державою він вважається борцем за волю України. Як і Роман Шухевич, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Василь Стус, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та інші фігури української історії, які особисто боролися в лавах різного роду військово-політичних формацій.

Щодо офіційного статусу Героя України, то ця відзнака значною мірою вже скомпрометована, і я не певен, що варто боротися за повернення їм цієї нагороди.

– За вашою інформацією, скільки ветеранів УПА нині в живих лишилися, хто встигне відчути сатисфакцію?

– Важко сказати. Думаю, йде мова про кілька тисяч, але це включно з тими, хто зовсім в молодому віці підключився в підпілля чи став підпільниками на початку 50-х років.

– Щодо закону про відкриття архівів, нові документи можуть вразити суспільство відкриттями?

– Думаю, що великого відкриття не буде, бо архіви потрохи відкривалися.

Найважливіше в цьому законі, що відкриття архівів стане незворотнім. Бо до того питання відкритості чи закритості залежало від політичних ситуацій і конкретного керівника. Зараз закон забороняє засекречувати чи обмежувати доступ до всіх документів, які стосуються репресивних органів комуністичного режиму.

– Який прикладний характер має цей закон? Чи допоможе це в процесі люстрації?

– Можливо, буде простіше працювати і в рамках люстрації. Зараз архіви, які можуть містити матеріали, потрібні для люстрації, розсипані по різних сховищах. Якщо вони будуть сконцентровані в одному місці, можливо, це сприятиме виваженішій процедурі.

– Багато раніше говорилося, що в українській владі досі є колишніх агентів КДБ. Часто в цьому контексті згадувалася Ганна Герман. Цей закон дозволить, наприклад, перевірити Герман на співпрацю з КДБ?

– Завдяки цьому закону можна буде дізнатися все, що міститься в архівах, але, на жаль, матеріали, які стосуються 70-80-х років дуже серйозно знищені. Залишилося дуже небагато.

Найбільше буде відкрито матеріалів, які стосуються 30-50-х років. Можливо, вони не мають такого прикладного політичного значення, але вони мають надзвичайно важливе історичне значення. Бо якраз стосуються період найбільш розвиненого тоталітарного режиму в СРСР.

Головне у цьому всьому – імена жертв. Встановити ім’я кожного загиблого чи репресованого – це моральний обов’язок незалежної держави. Це довга праця, і обмеження доступу до інформації жодним чином не мають стати їй на перешкоді.

УП

[zlex40]

Брехня і путінська Росія
чому доповідь Нємцова по Донбасу не стане сенсацією

Російський опозиціонер Ілля Яшин, який займається відновленням доповіді Бориса Нємцова щодо участі російських військ у війні на Донбасі, впевнений, що головною аудиторією цієї публікації мають стати насамперед російські громадяни.

Справді, для українського читача чи глядача ніяких сумнівів в участі російських військовослужбовців у війні немає. Немає таких сумнівів і на Заході: провідні ЗМІ західних країн не раз публікували тексти, присвячені присутності російських військових на окупованих територіях.

Виникає, однак, запитання: а чи дійсно росіяни нічого не знають про присутність своїх військових на Донбасі? Тільки один приклад: гучне інтерв’ю з обгорілим «добровольцем» із Бурятії публікувалося в московській «Новой газете». Газета не була заборонена, її наклад не був знищений. Її міг прочитати кожний – навіть той, хто не користується інтернетом. Напередодні з солдатом зустрічався депутат Державної думи Росії Йосип Кобзон, так що з першого моменту стало ясно, що мова йде не про фантастичну фігуру. В українських і західних ЗМІ інтерв’ю стало сенсацією. У Росії ця публікація не мала практично ніякого резонансу.

Проблема не в тому, що росіяни не знають, що їхні військовослужбовці воюють на Донбасі. Проблема навіть не в тому, що вони не хочуть цього знати. Проблема в тому, що вони не хочуть, щоб це знали й говорили інші. Володимиру Путіну і його пропагандистській машині вдалося повернутися до поширеного типу радянського мислення. Радянська людина найчастіше прекрасно розуміла, що відбувається в її власній країні. Але не могла – чи не бажала – цього змінити. І тоді включається захисний механізм: те, що відбувається, сприймається як правильний порядок речей. І ворогом стає не диктатор, який принижує тебе і знищує твою власну країну, а той, хто говорить тобі правду.

У мене немає жодних сумнівів, що «середньостатистичний» росіянин не сумнівається в присутності російських військ на Донбасі. І немає сумнівів у тому, що він підтримує цю присутність – тому що «Донбас – це ж Росія, як, втім, і вся інша Україна». При цьому він пишається тактикою свого президента – посилати війська так, щоб вороги – Захід і українські «націоналісти» – не могли пред’явити претензій. Тому що повертати свою територію потрібно так, щоб жителям самої Росії було від цього не гірше, а краще.

Саме тому доповідь Нємцова не відкриє очі більшості людей в Росії. Вони сприймуть її публікацію як зраду, як спробу розповісти ворогам Путіна правду про його справжні дії. А правду розповідати не можна, бо Росія може перемогти тільки брехнею.

І ось ця щира, простодушна переконаність, що брехня – кращий засіб для перемоги й тріумфу «русского мира» – і споріднює Володимира Путіна з його електоратом.

Віталій Портніков, «Радіо свобода»

[zlex40]

Двадцать лет спустя
Про ту войну и этот мир

В начале апреля с.г. случился один негромкий юбилей, почему-то прошедший мимо ВГТРК и прочего Останкино: двадцатилетие уничтожения чеченского села Самашки…

Об этом преступлении имеется подробнейший доклад общества «Мемориал»

Об этом преступлении имеется подробнейший доклад общества «Мемориал».
Безоружных людей, в том числе женщин, убивали минометами и бронетехникой, расстреливали во дворах и забрасывали гранатами. Трупы бросали в подожженные дома, обливали их бензином и поджигали.
Разумеется, российская власть лгала и путалась в показаниях. В прямой лжи и дезинформации, помимо военных, прямых участников массовых убийств, непосредственно участвовали и глава думской комиссии Говорухин, и вице-премьер Сосковец, и многие, многие, многие…
Самому молодому из погибших в Самашках было 15 лет, самому старому 96 лет. 103 человека – это только опознанные. Добавьте сюда сожженных до неузнаваемости (а для сокрытия преступления использовали огнеметы: фарфор плавился, а это температура больше 1000 градусов), добавьте пропавших без вести, то есть попросту запытанных насмерть…

В сумме – это довольно близко к цифрам Хатыни.
Да и мотивы в точности те же – принцип коллективного наказания: там за белорусских партизан, здесь – за «дудаевских»…
Это и есть наша Хатынь.
«Наша» в том смысле, в котором та Хатынь была – гитлеровской.
Только ни один из убийц так и не наказан, а многие – награждены.
Так и живем – в стране невыученных уроков и ненаказанных убийц.

Параллель с Хатынью наводит на многие размышления.
Во имя чего все это было? Ту войну развязал расист, спятивший на идее мирового господства – наша-то была во имя чего?
Ответ, по холодном рассмотрении, окажется вполне «новорусским»: да, во имя поднятия кремлевского рейтинга, срочно нуждавшегося в беспроигрышной «патриотической» тематике – и во имя, собственно, бабла.

Первый авиационный удар по Грозному был нанесен, рассказывают, по отделению Сбербанка, где хранились фальшивые чеченские «авизовки»…
Когда маховик войны раскрутился по-настоящему, кровь полилась рекой и вакуумные бомбы начали падать на города, но горе было бы тому офицеру, который подорвал резервуар с нефтью или нефтепровод!
Это – было общее у воюющих.

Это история о бизнес-переговорах

Я пересказывал уже в своей книге историю, которой поделился со мной спустя годы один знакомый банкир… Это история о бизнес-переговорах, проходивших в ту пору в одном немаленьком московском банке, ориентированном на «нефтянку». Высоких переговаривающихся сторон было пять, и состав участников – это почти все, что вам надо знать о «первой чеченской»:
– тот самый банкир, по совместительству еврей;
– русский вор в законе;
– чеченский полевой командир;
– генерал ФСБ и
– заместитель генерального прокурора Российской Федерации.
Они прекрасно договорились.

Ах, как связаны ниточки исторических сюжетов…
Кто у нас в ту пору был королем нефтяного бизнеса? Березовский.
А кто остановил ту войну? В частности, Немцов.
Тот самый Немцов, который воевал за отстранение Березовского от контроля над нефтью…
Тот самый Немцов, который потом был обвинен в том, что он «ураганил с Березовским» в лихие девяностые!

Обвинен – тем самым Путиным, который в те самые девяностые сидел в нагрудном кармане у Березовского и питался крошками с олигархического стола, и выполнял потом очень грязные поручения, вроде слива на ВГТРК «порнушки» с прокурором, представлявшим опасность для воровского Кремля...
Этот Путин уже пятнадцать лет царит здесь, борясь с «лихими девяностыми» и поднимая Россию с коленей, и мы видим результаты этого упражнения.
Печальнее всего в этих результатах то, что процесс, в целом, устраивает население…

И ведь не сказать, чтобы я в этом тексте открыл какую-нибудь америку. Всё вещи общеизвестные – ну, как минимум, совершенно доступные почтенной публике эпохи интернета… Даже не свалить, как с Новочеркасском или ГУЛАГом, на пресловутое «мы не знали»…
Это – к вопросу о невыученных уроках.
Мы уникальная нация, конечно. Нация, которой просто дела нет до собственной истории. Ни до того, чтобы похоронить убитых, ни до того, чтобы наказать убийц. И в имени Немцова в этом контексте неожиданно сошлись очень многие нити…
Молодой вице-премьер, любимец президента, он привез тогда под стены Кремля миллион подписей за остановку преступной войны. При крутом нраве Деда, как называло Ельцина его окружение, Немцов, безусловно, рисковал номенклатурной карьерой.

Но он остановил ту войну – он в том числе!
И ясный чеченский след в его убийстве – очередной повод похолодеть на историческом ветру.

Виктор Шендерович, «Ежедневный Журнал»

[nato]