Тема с политическим подтекстом!

[Перехожий]

Reuters: Россия требует от Франции 1,163 млрд евро компенсации за состоявшуюся сделку по покупке "Мистралей"

Россия требует от Франции 1,163 млрд евро (1,32 млрд долл) в качестве компенсации за разрыв контракта по поставке двух вертолетоносцев типа Мистраль, сообщил в пятницу российский источник, близкий к переговорам.

На президента Франции было оказано давление со стороны западных партнеров с тем, чтобы Мистрали не были поставлены России из-за ее участия в украинском конфликте.

Сложившуюся ситуацию с контрактом от 2011 года Олланд и Путин обсудили в прошлом месяце, после чего представители Москвы заявили, что готовы в случае невыполнения сделки со стороны Парижа принять финансовую компенсацию.

Источник сообщил, что Россия требует компенсационную выплату в размере 1,163 млрд, и подтвердил информацию, опубликованную в Коммерсанте, по которой сумма, предлагаемая в свою очередь Парижем, составляет 785 млн евро.

«Сумма 1,163 млрд евро значительно ниже стоимости контракта», - уточнил анонимный источник.

Хотя стоимость Мистралей еще не была выплачена Россией полностью, она уже понесла дополнительные расходы на обучение персонала, организацию производства деталей для судов на своей территории, и так далее.

Пресс-секретарь Кремля подтвердил в пятницу, что Россия готова принять финансовую компенсацию в случае отмены контракта с французской стороны, и добавил, что этот вопрос не является главной причиной для «головной боли» в отношениях между двумя странами.

"Принцип такой - либо товар или деньги," - сообщил пресс-секретарь Дмитрий Песков журналистам, добавив, что и Путин и Олланд согласились придерживаться именно такого подхода в процессе решения спора.

Песков не стал комментировать детали репортажа Коммерсанта, в котором сказано, что Франция намеревается перепродать Мистрали до того, как выплатит России компенсацию, несмотря на то, что Москва хочет увидеть деньги прежде того, как третья сторона получит суда.

«Оба вертолетоносца типа Мистраль были построены для Российского флота, для наших вертолетов, наших систем управления, нашей инфраструктуры. Они не могут быть переданы третьей стороне ни при каких обстоятельствах, потому, что это вопрос государственной безопасности»,- заявил высокопоставленный чиновник Минобороны России Юрий Якубов агентству Интерфакс.

В пятницу в Белграде министр иностранных дел России Сергей Лавров сообщил, что Россия и Франция достигли согласия по основам урегулирования спора, и сейчас рассматриваются юридические и коммерческие стороны окончательного соглашения.

Представители российской государственной компании Рособоронэкспорт, занимающейся экспортом вооружения, которая подписала контракт на покупку Мистралей, от комментариев отказались.

Оригинал на Reuters

Перевод: Андрей Сабадыр

[zlex40]

Оптимистическое
Как же всё ныне происходящее похоже на междуреволюционный период 1907 – 1917 годов

Та же самодовольная дурость сверху, тот же массовый шапкозакидательский патриотизм снизу, те же мелочные раздоры внутри оппозиции. И уныние «прогрессивной общественности», и «теория малых дел», и многозначительно пышные торжества в честь столетия Бородина и трехсотлетия дома Романовых.
Только всё сильно пригашенное, дегероизированное.

Вместо баррикад – гуляния с белыми ленточками. Вместо терактов – пляски в церкви. Вместо нескольких тысяч «столыпинских галстуков» – несколько десятков арестов. Вместо мировой войны – «гибридная». Вместо волны самоубийств – «пора валить». Вместо кровавых погромов – интернетная агрессия. Вместо донских казаков на улицах – опереточные.

Есть основания надеяться, что конечная точка этого маршрута, падение бездарного режима, получится столь же редуцированным подобием семнадцатого года.
А ни на что большее в теперешней ситуации надеяться уже не приходится.

Акунин Чхартишвили, «FaceBook»

[zlex40]

Дража Михайлович:
реабілітація «сербського Бандери»
Генерал був дуже популярний на Заході. Свою війну з Гітлером він почав ще у квітні 1941 року

За день до того, як президент України Петро Порошенко підписав закони про декомунізацію, суд у Белграді ухвалив рішення у справі, яка розглядалася близько 9 років. Згідно з судовим рішенням, реабілітований генерал Драголюб Михайлович, командир сербських четників, одна з найбільш складних і неоднозначних постатей Другої світової війни.

Дража Михайлович був розстріляний в липні 1946 за вироком комуністичного суду. Суд звинуватив його у співпраці з нацистами. Разом з тим три з чотирьох країн-союзниць по антигітлерівській коаліції висловили рішучий протест з приводу суду над генералом. Шарль де Голль нагородив його Військовим хрестом. Президент США Гаррі Трумен – медаллю «Легіон пошани». Це сталося вже після смерті Михайловича.

Генерал був дуже популярний на Заході. Свою війну з Гітлером він почав ще у квітні 1941 року, відразу ж після капітуляції Югославії. Саме Михайлович, а не Йосип Броз Тіто, був першим ініціатором початку партизанської війни в Югославії. Тіто, лідер комуністів, закликав до опору тільки в червні 1941 року, після нападу Німеччини на Радянський Союз. Михайловичу вдалося очистити від загарбників велику територію. Разом з тим він воював не тільки з гітлерівцями, а й з комуністичною армією Тіто. І, найголовніше – не приховував свого наміру очистити Сербію від представників інших народів. Саме Михайлович один із перших на Балканах заговорив про етнічну чистку. У його наказі четникам у грудні 1941 року ясно говорилося про необхідність «створити Велику Югославію і всередині її Велику Сербію, етнічно чисту в межах Сербії, Чорногорії, Боснії-Герцеговини… Провести чистку державної території від усіх національних меншин і чужих елементів… Очистити Боснію від мусульманського і хорватського населення».

Але ця ідеологія не заважала союзникам співпрацювати з Михайловичем. Для них він був насамперед ворогом Гітлера. Однією з головних військових заслуг Михайловича стало проведення операції «Повітряний міст», метою якої був порятунок пілотів літаків, збитих артилерією і ВПС супротивника. Четники врятували близько 700 пілотів, потім евакуйованих з імпровізованих аеродромів. Президент Трумен, як бачимо, цього не забув.

Після війни образ Михайловича став для югославських комуністів символом колабораціонізму і етнічного націоналізму. І потрібно визнати, що це уявлення про генерала поділяли – і поділяють – в інших республіках колишньої Югославії, насамперед у Хорватії та Боснії. Ставлення до четників у Хорватії можна порівняти зі ставленням до УПА в Польщі чи Росії – при цьому самі серби так само ставляться до хорватських усташів. А для сербських націоналістів Михайлович всі ці десятиліття був не просто героєм – іконою. І ідея етнічних чисток аж ніяк не заважала його канонізації.

Реабілітація Михайловича знову викликає суперечливі відгуки. У Загребі і Сараєві до неї поставилися як до виклику. У самому Белграді глава Гельсінського комітету з прав людини Соня Бісерко стверджує, що на рішення суду вплинула влада, яка йде шляхом ревізії підсумків Другої світової війни. Але, з іншого боку, вирок Михайловичу теж був продиктований владою – тільки іншою. Генерал став жертвою несправедливого суду, наклепів, пропаганди. Але тепер його реабілітація може сприйматися як реабілітація ідеології, якій немає місця в сучасній Європі. Тоді хто ж такий Дража Михайлович – борець із нацизмом, патріот і герой свого народу, антикомуніст, кат інших народів, символ етнічних чисток і «великої Сербії»?

Найголовніше – в його біографії було і те, і друге, і третє. Така страшна реальність Другої світової війни, порядок денний якої досі не вичерпаний у Європі. Ці протиріччя є аж ніяк не тільки в сербській історії і в історії інших народів колишньої Югославії. Вони – невід’ємна частина української історії, саме тому ми так несподівано співпали за часом з сербами. Чи можна порівняти Драголюба Михайловича зі Степаном Бандерою, четників – із УПА? Так, паралелі напрошуються – і вони доводять, що розвиток процесу національного самовизначення і опору йшов тоді в Європі за схожою парадигмою, героїчною, кривавою і суперечливою. Але обставини, які призвели до серії етнічних чисток і громадянських війн, не були винаходом сербів, хорватів, українців чи поляків. Вони були, по суті, нав’язані цим і іншим народам великими державами, які сприймали їхні землі просто як театр воєнних дій. В результаті Другої світової війни країни, в яких підтримувалося співіснування різних етносів і розвивалися непрості політичні процеси, перетворилися на справжнісінькі криваві землі, війну всіх проти всіх. У цьому жасі захисником ставала людина з рушницею, символом – командувач повстанцями. А гуманістами виявлялися звичайні люди, які переховували у своїх будинках сусідів «неправильного» походження або просто опинялися вище ненависті. І про те, що такі люди були серед кожного з європейських народів, також не варто забувати.

Віталій Портников, «Радіо Свобода»

[zlex40]

Прости, Юра…

«В колонии скончался ученый, который был осужден по обвинению в государственной измене. Профессор Афанасьев работал в Балтийском государственном техническом университете».

«В Забайкалье ищут третью ступень ракеты-носителя «Протон-М». «Протон-М» с мексиканским спутником связи «МексСат-1» стартовал сегодня с космодрома Байконур. Однако за минуту до отделения спутника от ракеты произошла нештатная ситуация. В результате Мексиканский спутник, как выразился источник, был „утрачен“. В качестве предварительной версии аварийного старта ракеты специалисты называют отказ рулевых двигателей третьей ступени. За несколько часов до аварии на «Протоне-М» внештатная ситуация на космическом корабле «Прогресс М-26М» не позволила откорректировать орбиту Международной космической станции, которую ЦУП планировал на 16 мая. Всего за период с 2010 по 2014 годы «Протоны-М» потерпели несколько аварий, в результате которых были утрачены 6 российских спутников.
Ремчуков тут подсчитал, что весь бюджет правления Ельцина – всех восьми лет – меньше бюджета одного года правления Путина.

Больше церквей!!! Больше попов!!! Больше мотоциклистов!!! Больше ментов!!! Больше «Раши Тудей»!!! Больше наклеек «Обама ЧМО»!!! Больше Селигеров, нашистов, ленточек и салютов!!! Больше детских парадов!!! Зачем детям учится – пусть маршируют!!! Больше милоновых и мизулиных!!! Больше иконок на МКС!!! Больше хунты!!! Больше войны!!! Больше радиоактивного пепла!!! Больше посадок!!! Больше профессоров-шпионов!!!
И тогда через десять лет не то что «Протоны», трамваи ездить перестанут.
Попа, кропившего ракету, за халатность посадили уже, интересно?

А вообще, уже даже не смешно. Наши отцы наблюдали становление космичиской отрасли в России. Мы наблюдаем, как Россия стремительным домкратом вылетает из плеяды космических держав. «Протоны» и «Союзы», из-за своей простоты считавшиеся когда-то самыми надежными ракетами в мире, сейчас бьются как легковушки на МКАДе. Это уже системный развал.

А в течение лет – не десятилетий, лет – будут разработаны частные ракеты, будет доведен до ума тот же «Falcon», который уже не просто взлетает, но и совершает посадку обратно на землю, на плавающий космодром в океане, технологии, нам УЖЕ не доступные совершенно – и Россия с её грузовиками, обеспечивающими выводы на орбиту чужих спутников и доставку на МКС чужого оборудования, будет уже вообще на фиг никому не нужна. Даже шарашки не помогут.
А больше мы в космосе ничего делать уже не умеем.

Утеря космоса – то немногое, от чего и вправду грустно.
Прости, Юра…
Доброе утро.

Аркадий Бабченко, «FaceBook»

[zlex40]

Peter Pomerantsev писал(а):This isn’t a country in transition but some sort of postmodern dictatorship that uses the language and institutions of democratic capitalism for authoritarian ends.

«Мы живем, под собою не чуя страны…» – когда-то эти слова вызвали ужас у тех, кто их слышал. С одной стороны, это были друзья Мандельштама, с другой – его враги. Именно эти строки определили дальнейшую судьбу поэта – судьбу, которую иначе чем самоубийством не назовешь. Евангелие от Иоанна начинается с «Вначале было слово..»…

Россия на протяжении всей своей истории пытается указать слову его место

Россия на протяжении всей своей истории пытается указать слову его место, поставить его в рамки, ибо в российской действительности не «все через Него начало быть» и существование не разрешает бытию высказывать себя через слово. Ибо в российской действительности – действительности как таковой не существует.

Герои книги Питера Померанцева «Nothing is true and Everything is possible», – ужасно различны, они богаты и бедны, они право имеющие и твари дрожащие. Они скорее подходят Достоевскому. Они купцы и студенты, они – те, кто ищут ответы и задают вопросы, но, в отличие от времен Федора Михайловича, современные герои делают это в нерабочее время.

Книга Померанцева – о Левиафане, которого победить невозможно. Это уже не библейское чудище и не название той общности, которая предполагалась Гоббсом как возможность усмирить человеческую природу. Нет, современный левиафан не национален, он не идентифицирован с государственными границами или флагом в паспорте. Современный левиафан – это каждый из нас. Каждый, который своим согласием, своим поведением, своим «не пачканьем рук» формирует основной стержень, стержень человеческого сосуществования. Впрочем, данное сосуществование – вряд ли есть акт взаимодействия человека с человеком, более точно будет сказать: данное сосуществование – есть акт подчинения человека человеку.

Камю вопрошал: «Если мир вокруг нас – абсурден, тогда почему бы нам всем не совершить самоубийство?». Если мир вокруг нас – нечестен, несправедлив, несчастлив, неистинен, что еще заставляет нас оставаться в нем? Ведь истинно честными являются те, кто решает покинуть этот мир, те, кто не соглашаются с общепринятым законом, те, кто, протестуя, готовы умереть, но не продолжать жить в мире, который их окружает.

Обреченность

Основная мысль книги, которую написал Питер Померанцев – обреченность. Обреченность всего существования. И если для примера этой обреченности была взята Россия, то это не значит, что ней не подвергнуты мы, вы, они, те, там, здесь. Во время чтения отрывка про Суркова невольно вспоминается Бегбедер и его уже классические «99 франков». Через несколько абзацев будет начата повесть о Яне Яковлевой, и здесь читатель найдет себя уже в кафкианском «процессе», где все абсурдно, но в то же время этот абсурд более чем разумен! Системе не интересен человек – ей интересна общность, система не интересуется чувствами – ее интересует рейтинг власти. Неужели это открытие достойно Колумба? Да нет. Возможно, в России господство системы четче выделено, нежели в Британии или в США. Интересность данного текста совсем в ином: здесь можно увидеть автора, который просыпается. Сродни тому, как проснулась его мать, которая задала вопрос молодому пропагандисту в джинсах и модной куртке: «А неужели чехи были не рады видеть советские танки в 1968?».

Выбирая героев и описывая их истории, автор невольно вопрошает: и это все на самом деле?! Это все происходит в реальном времени, в том времени, в котором мы покупаем машины?! Занимаемся любовью?! Смотрим телевизор?! Виталий Демочка, Григорий, Алена, Анастасия и Руслана, Ночные Волки, Сурков, Яна Яковлева, Бенедикт, Джамбулат – все герои предстают перед нами как те, кто становятся воплощением современности и ее, современности, главными актерами.

Монументальным аккордом, главным героем всей книги выступает Останкинская башня. Точно как у Пелевина в «Generation P», весь мир – всего лишь Останкинская башня. Именно она является основным и базовым носителем власти, а не народ…

И даже в тяжелейшем бою, который ей предстоит, в бою с холодильником, она, безусловно, выйдет победительницей. И здесь нет иронии или случайности – время случайностей в прошлом, обреченность перестала быть категорией самодовольной богемы, обреченность – это наше постоянное завтра. Позади нас уже не может быть ни Москвы, ни Рима, позади нас – все то же Останкино. Куда бы мы ни отправились, где б мы не прятались, тотальность уже победила. Нам остается признать наше поражение и искать пульт от телевизора, где продюсер ТНТ тихим, но уверенным голосом говорит: «Питттттер, нам нужно больше позитивных историй… Питттер, нам нужно больше позитивных историй….. Питтттттттттттттер, нам нужно больше позитивных историй! ……позитивных историй».

Аминь.

Андрiй Бондаренко, «Петр и Мазепа»

[domic]

http://tass.ru/kultura/1973083

[Перехожий]

Коли ми повернемо Донбас

Часто лунає фраза «коли ми переможемо». Щоправда, ніхто не хоче уточнити – кого саме ми збираємося перемогти, якщо війни не провадимо. У колективній свідомості перемога означає повернення Криму й Донбасу. Давайте уявимо цю радісну подію зі сльозами на очах.

Утопія

Скажімо, 1 жовтня 2015 року. Через два тижні після збройного перевороту в Кремлі і через тиждень після розпаду Російської Федерації українські війська без боїв входять у Донецьк. На вулицях українських вояків зустрічають діти з хлібом і сіллю. Перед українськими танками біжать змучені літні донбаські жіночки, підсипаючи лопатами гравій у ями на дорогах. Настрій піднесений і святковий.

Скрізь лунає українська мова. На столах жителів Донбасу – борщ і пампушки. Представники влади, місцеві політики та інші кар'єристи, як завжди, передали куті меду – ходять містом у червоних шароварах, а на їхніх лисих головах залишилися лише козацькі чуби. Активісти Донбасу засновують громадську організацію «Жити по-новому». Міліціонери і есбеушники без спротиву і нарікань знову приймають присягу на вічне служіння Україні; свою службу для невизнаних республік пояснюють тиском, погрозами, небезпекою для сімей, а моральний аспект своєї минулої зради витлумачують, посилаючись на книжку Чеслава Мілоша «Поневолений розум».

Бойовики складають зброю, частина з них бере українське громадянство і вступає до лав Збройних сил України, що готуються до походу на Москву. Бойовики-мусульмани приймають християнство, зокрема – греко-католицизм; щоправда, ще довго називають Главу Церкви Святославом ібн Шевчуком. Загони пенсіонерів малюють перила мостів і паркани фабрик у жовто-блакитний колір. У вільний від служби Україні час колишні бойовики відбудовують супермаркет «Metro». Міські ради Луганська й Донецька збираються на позачергові засідання, на яких виносять рішення перейменувати міста в Бандерівськ і Мазепинськ відповідно; мільйонні натовпи людей вітають ці рішення. Міська рада Єнакієва звертається до міськради Мюнхена з проханням про дозвіл на перенесення останків Степана Бандери, щоб поховати Провідника на своїй центральній площі. На парламентських виборах 1 грудня 2015 року 90% населення Донбасу голосує за партії, що декларують євроінтеґрацію та шлях у НАТО.

Антиутопія

Наприклад, 1 жовтня 2015 року. Після блискучої наступальної операції українських військ, що мала назву «серпнева офензива», Україна намагається відновити контроль над Донбасом. Це завдання є неймовірно важким, бо ще під час наступу місцеве населення лягало на дорогах, щоб не пропустити українські танки, матері виводили дітей, щоб ті стояли навколо штабу бойовиків, таким чином убезпечуючи його від бомбардувань. Усього за два тижні було сформовано донбаську антиукраїнську партизанку, і тепер українським воякам заборонено ходити поодинці: за кожним рогом може чекати постріл чи граната.

Відступаючи, бойовики знищили всю інфраструктуру. Підірвано мости, затоплено шахти, навіть електрокабелі зрізані й продані на металобрухт у Росію. Вулиці заміновано, мінні поля влаштовано у найнесподіваніших місцях – на полях, у дитсадках, лікарнях, складах з алкоголем і туалетах. Залізничне сполучення відсутнє – вокзали лежать в руїнах, а залізничні рейки або демонтовано й продано, або – якщо втікачі не встигали їх розібрати – розбомблено й понівечено. Україна починає відбудову Донбасу, ця сума разом із поновленням виплат пенсій, інших соцвиплат та субсидуванням реґіону призводить спочатку до галопуючої інфляції, відтак – до дефолту.

У церквах Донбасу священики проклинають «українських окупантів». У всіх своїх стражданнях, що випали на долю протягом останніх двох років, населення звинувачує Україну. Місцеві ради відмовляються визнати владу в Києві, вимагають федералізації та право вето для реґіону. Низка місцевих рад Донбасу перейменовує вулиці населених пунктів на вулиці Гіркіна, Мотороли і казака Бабая. На парламентських виборах 1 грудня 2015 року перемогу ділять між собою три партії: «Партія політики Путіна», «Партія реґіонів» і «Православний союз Московського патріархату». «Демократичні ініціативи» проводять соцопитування, результати якого показують, що на виборах Президента України 2016 року майже рівні шанси мають Петро Порошенко і Моторола, тож саме вони двоє вийдуть у другий тур. Україна починає готуватися до чергового «вирішального голосування»…

Запитання

Яка з цих візій ближча Вам, а яка більше схожа на правду? Що означають розмови про «коли ми переможемо»? Чи можна вважати, що ми вже перемогли, оскільки зараз більш-менш нагадуємо єдину і нормальну країну?

Андрій ЛЮБКА. опубликовано в издании: Збруч

P.S. За імпульс написати цей текст дякую творчості Василя Кожелянка

[zlex40]

Просвещенцы

Кирилл Гундяев, патриарх московский писал(а):В каком-то смысле мы Церковь Кирилла и Мефодия. Они вышли из просвещенного греко-римского мира и пошли с проповедью славянам. А кто такие были славяне? Это варвары, люди, говорящие на непонятном языке, это люди второго сорта, это почти звери. И вот к ним пошли просвещенные мужи, принесли им свет Христовой истины и сделали что-то очень важное – они стали говорить с этими варварами на их языке, они создали славянскую азбуку, славянскую грамматику и перевели на этот язык Слово Божие.

Александр Проханов, писатель писал(а):У Кирилла энергичная, очень часто светская и одновременно духовная лексика, которая позволяет ему говорить с огромными слоями скептической, во многом еще атеистической интеллигенции.

Из просвещенного греко-римского мира однажды вышли два гражданина

Из просвещенного греко-римского мира однажды вышли два гражданина и пошли путями-дорогами земными бродить-странствовать. Один из них был греком, а второй, следовательно, – римлянином. А может быть, что и оба греками были. Или же все-таки римлянами? Кто их, этих просвещенных мужей, теперь разберет! Они ведь откуда угодно могли выйти. В те далекие просвещенные времена с информационным пространством было туговато: периодические газеты не издавались, напрочь отсутствовала всемирная сетка интернета, и даже такой прогрессивный источник как «Лайфньюз», еще не подпаивал темные головы хмельным медком патриотизма. Словом, разобраться в некоторых вопросах, – что там и как вокруг творится, – было крайне сложно. Только греки с римлянами что-то может и знали, потому как у них на площадях глашатаи постоянно читали свежие указы да слухи активно бродили среди народной массы.

И уж совсем туго с информативностью было вдали от всяких цивилизованных центров. Глухомань кромешная, одни варвары по лесам шныряют, которые не то что читать и писать не умели, – листка бумажного в руках отродясь не держали. Ясное дело, что в темных необразованных созданиях ничему, кроме первобытных инстинктов, места не было. Им бы только набить желудки чем-нибудь съедобным да повоевать с соседними племенами. И ежу понятно, что не мог привести такой вот путь деградации к возрастанию нравственности, к росту моральных принципов.

По этой вот причине и пошли однажды два брата греко-римлянина в окружающие процветающий мир дикие народные массы, – наставлять их на правильный путь развития.

Только однажды занесло их в глухие непроходимые леса

Сколько времени они бродили по задворкам цивилизации, доподлинно не известно (опять-таки из-за отсутствия какого-либо источника информации). Только однажды занесло их в глухие непроходимые леса, какие-то топистые дебри, где вскрики пугливых птиц да постоянные шорохи в зарослях нагоняли невольную дрожь. Кто скрывался там, в дебрях, – человек или зверь, – понять было трудно. Вполне могло статься, что и то и другое в едином подобии.

Развели братья огонь, стали какую-то похлебку варить и просвещенные беседы между собою вести.

– Ходим вот мы, брат Кирилл, уж который год, а все никак не можем применить свои знания и наставить на путь истинный какое-то необразованное племя, - вздохнул один из них.

– Не тужи, брат Мефодий, – ответствовал ему второй, – еще не окончен наш путь, не привел нас Создатель к земле заветной, но чувствую я, что скоро уже суждено нам начать дело великое… Может, именно в этих лесах и живет тот народ, ради которого забрели мы в эту чащу глухую! Может… – продолжить пламенную речь он не успел, поскольку со всех сторон были окружены они диким воинством, – бородатым, волосатым, в странные одежды одетым. Наставило дикое воинство на пришлых мужей острые копья и явно раздумывало, как с ними дальше поступить.

– Говорят ли уважаемые господа по-римски аль по-гречески? – чуть осмелев, спросил брат Мефодий. Но не ответили ему туземцы, только бородами покачивали, – неведом был для них и язык Цицерона, и язык Софокла. Промычали лишь что-то меж собою, руками помахали, да и повели пришлых чужеземцев на капище, – к своим богам, – чтоб спросить у них совета, как дальше поступать: то ли съесть, согласно звериным законам, то ли в жертву принести (по законам, значится, человеческим).

Долго боги на небесах спорили, прямо как депутаты в парламенте, пытаясь отыскать консенсус в столь щепетильном вопросе.

– Пусть жарят, – сказал представитель фракции земледельческих богов. – Дождьбогу давно пора подарок получить! Второй год урожая все нету!

– Верно, – согласился представитель фракции громовержцев. – От этих визитеров ничего хорошего не прибудет. Чувствую, что с ними беда пришла: отрекутся от нас сторонники наши, выберут нового покровителя, а самого Перуна сбросят однажды с высокой кручи в глубокую воду! Так что жертвоприношение – лучший выбор!

Но великий Перун категорично тряхнул седой бородой:

– Знаю, что отрекутся… Знаю, что сбросят… Но не век же им по лесам друг с дружкою бутузиться! Пора и в люди выходить, города строить да просвещением заниматься. Вот эти странники и помогут отсталым варварам выйти на пути разума, сделать из забитых славян выдающуюся нацию!..

И скинули боги депешу (то бишь, знак какой-то прислали), чтоб не трогали чужеземцев ни в коем случае, во всем их слушались и уму набиралися.

С тех пор стали просвещенные греко-римляне жить среди лесного народу, язык их и повадки изучать, прописные истины втолковывать, от ковыряния в носу и прочих дурных привычек избавлять.

Вскоре они уже весьма сносно общались на варварском наречии

– Решили мы с братом вам алфавит изобрести, – сказал как-то просвещенный Кирилл.

– Какого такого лешего он нам сдался? – удивились дикие славяне.

– Чтоб книжки писать разумные, читать Слово Божие на своем языке да труды великого писателя Проханова, и приобщаться к культурным народам. Без алфавиту так и останетесь варварами, не знать вам ни клозетов, ни кальянов, только и будете до скончания века по лесам бегать да в «очко» и буру перекидываться, напиваться до свиночувствия, а скрепы духовные никогда не соберете воедино!

– Желаем приблизить вас к истинной вере, – подтвердил брат Мефодий. – Будете одному богу молиться, а не цельному подразделению. Молитвы будете ему посвящать и посты соблюдать. А как станете канонов ентовых придерживаться, и на вашу улицу праздник заглянет…

– Нам и наши боги хороши, – мрачно ответил один из дикарей, – косматый, с кучной бородой до пояса, – зачем нам других выбирать?

– Чудак ты, Гундяй! – усмехнулся брат Кирилл. – А вот представь, что пройдет немало лет, – эдак аж за тысячу, – и станет твой потомок самим патриархом в столице белокаменной, а не какой-то там букашкой запечной: возьмет в память себе имя мое, будет власть в руках крепко держать, в тереме широком жить и икрою осетровой да лососевой питаться, чертей из бестолковых голов изгонять, и сам самодержец руку пожимать ему будет! Прислуги да челяди в его тереме наберется невидано, в золотых чашах вина заморские подавать и с утра до ночи поклоны бить будут. Глядишь, и нас добрым словом помянет за то, что из вас, второсортных варваров, цивилизованный народ богоносцев вовремя создали и грамоте обучили…

– Ну, коли так, просвещайте, – неохотно кивнул косматой головой Гундяй. За потомка ему было приятно, однако и самому чего-то такого хотелось.

Постоянно вбивая в дремучую голову все эти «аз, буки, веди» и ковыряя ногтем бересту, по ночам он видел во сне широкий терем с расписными ставнями, огромные столы в трапезной с блюдами диковинными: с лососиной и копченой осетриной, с бужениной в медовом соусе и лобстерами на серебряных подносах, со штофами дорогого заморского коньяку и бочонками вина; за столами восседали почтенные мужи, о чем-то толковали и мудро кивали головами, откусывая очередную деликатесину… А важный потомок, вытерев лоснящиеся губы, осенял всех знамением и приказы раздавал.

Когда Гундяй просыпался, вкус упорхнувшего сна еще долго таял во рту. Он с почтением вспоминал двух просвещенных братьев из греко-римского мира, их старания и добрые дела, а самое главное, благодарил за азбуку, которая помогла избавиться от былых варварских привычек и вывела в мир знаний: теперь не только за бороду кого-то можно было потягать или кулаком в ухо зарядить, но и вдобавок прочехвостить его имечко с перчиком на самом видном дереве в рощице.

Одно только печалило Гундяя: что не дожить ему до публикаций великого писателя Проханова, певца торжествующего патриотизма, не прочесть его монументальных творений, не постигнуть всю глубину бессмертной мысли!
То будет достоянием потомков.

© Гай Ворон, «durdom.in.ua»

[zlex40]

В новом законопроекте о местных выборах
квота – 30% сисек
Это, на мой взгляд, как раз и есть унижение женщин

Самый большой идиотизм в новом законопроекте о местных выборах – женская квота 30%.

Блин, ну даже умные феминистки в том числе и в ВР признают – это бред. Умная женщина вполне может занять достойное место в партийном списке или победить по мажоритарке. А любая квота – дискриминация.

То есть 70% списка выбирают по мозгам, трудолюбию, популярности и прочим логичным качествам. А в оставшиеся 30% без сисек нельзя.

Ну не бред?

Это, на мой взгляд, как раз и есть унижение женщин. Законодательное закрепление идеи, что они сами по себе без этих костылей ничего не добьются. Давайте в порядке бреда и для ВР пропишем – в зале должно быть 450 голов, но не более 600 яиц.

Тогда давайте сразу квоты для голубоглазых и просто голубых, для левшей, одноглазых, желтых, черных, донецких и винницких – чтобы «не более» и для мудаков – хотя, у мудаков целая фракция без всяких квот

Давайте не еб..ь мозг – выбирать не за яйца и сиськи, а за другие качества…

Кирилл Сазонов, «GLAVPOST.COM»

[domic]

[дзофф]

Харьковская ставка Порошенко

В начале февраля Петр Порошенко сделал кадровый ход, который имеет все признаки "длинной ставки". Игорь Райнин, явный фаворит президента среди замов Бориса Ложкина, был направлен губернатором в родной для него Харьков. Сейчас Райнин преодолевает 100-дневный рубеж на своем посту, и прошедшие три с половиной месяца лишь утверждают в мысли, что этим назначением Порошенко преследовал сразу несколько целей. Среди очевидных – установление президентского контроля над неспокойным приграничным регионом, который является одним из немногих доноров государственной казны и концентрирует львиную долю украинского ВПК. Среди менее очевидных, но не менее важных целей – укрепление Харькова в качестве нового пропрезидентского кадрового плацдарма. А это уже способно повлиять на изменение всего украинского политического ландшафта.

Как бы банально или, наоборот, вызывающе в нынешних условиях ни звучало, но профессиональный госаппарат является основой устойчивости любого государства. Европейская, американская или китайская бюрократии давно стали притчей во языцех, но именно они обеспечивают преемственность власти и выступают теми атлантами, на плечах которых растет экономическая мощь их стран. Для Порошенко как главы государства крепкая чиновничья вертикаль значит не меньше, чем боеспособная армия. Но если в армии резервом для замены паркетных генералов служат реальные боевые командиры, то с подготовленными чиновниками в Украине все обстоит гораздо сложнее. Глубокая аффилированность власти с теми или иными группами влияния, негативная система отбора в госуправлении и несколько волн тотальных кадровых чисток в центре и на местах, которые произошли за последний десяток лет, предельно сузили выбор приемлемых для президента кандидатов на государственные посты. Практика назначения общественных активистов, вошедшая было в моду, явно себя не оправдала. В большинстве случаев люди приходили с абстрактными представлениями о том, как должно бы быть, понятия не имея, как этого добиться на практике. В этих условиях инициатива АП по привлечению иностранного десанта и младобизнесменов стала хорошим быстрым рецептом. Но вместе с тем, этот шаг не может рассматриваться как долгосрочное решение. Нужна стабильная система пополнения скамейки запасных, прошедших подготовку на региональном и местном уровне. Где взять человеческий ресурс для ее запуска? Очевидно, что делать ставку лишь на Винницу, как минимум, опрометчиво, учитывая свежую память о засилье донецких. Среди других регионов с сильными управленческими традициями наиболее перспективным сегодня выглядит именно Харьков, в силу обстоятельств оказавшийся равноудаленным от крупных кланов, с которыми у Президента складываются непростые отношения.

Харьков давно имеет амбиции и также давно не может их реализовать. Еще в УССР он пользовался почетным статусом "первой столицы", одного из крупнейших научно-промышленных центров всего Союза, но благодаря связке двух днепропетровцев – Брежнева и Щербицкого, который оставался единственным членом Политбюро ЦК КПСС среди руководителей республиканского уровня, главной базой политической номенклатуры выступал не Харьков, а Днепропетровск. В независимой Украине ситуация лишь усугубилась. Оставшись в стороне от новых финансовых потоков, Харьков был оттеснен на вторые роли, выполняя функцию поставщика самураев для дворов новых княжеств. Реальным влиянием на национальном уровне Харьков мог похвалиться лишь в системе МВД, но и оно сошло на нет со смертью харьковчанина Юрия Дагаева. Изменить положение пытался Евгений Кушнарев, и такой шанс представился после первого Майдана благодаря альянсу с донецкими. Этот союз политической харизмы и денег выглядел выгодным, но на деле не принес ничего хорошего ни Кушнареву лично, ни тем, кто подхватил после него харьковскую Партию регионов. В глазах соратников пресловутые Кернес и Добкин изо всех сил старались изобразить свою близость к Януковичу и вовлеченность в государственные процессы, однако в реальности держались им на дистанции, отрабатывая повинность в числе прочих без особых перспектив как для себя, так и для своей команды.

Сегодня у Харькова появляется новый шанс. Впервые сразу три харьковчанина заняли высшие государственные посты – глава президентской администрации Борис Ложкин, министр обороны Степан Полторак и министр внутренних дел Арсен Аваков. При этом первые два однозначно относятся к президентскому пулу, и командировка Игоря Райнина в Харьков может говорить о том, что этот пул уже в скором времени начнет прирастать.

Райнин достаточно нетипичен для постреволюционного политикума – он пришел не из бизнеса или общественного сектора. Это кадровый госменеджер. В Харьковскую ОДА пришел работать в начале двухтысячных, когда ему не было тридцати, и за неполных десять лет прошел школу под началом Кушнарева, а затем Авакова. Успев побывать в "Батькивщине", Райнин заработал в этой партии звание внутреннего оппозиционера, открыто критикуя популистские шаги. При этом, активно обрастая контактами и поддерживая конструктивные отношения с ведущими политическими игроками, он сумел сохранить равноудаленность от разных центров влияния в украинской политике того времени. Судя по всему, именно это качество вместе с профессиональными навыками привлекли внимание Ложкина и Порошенко.

Президент сделал все, чтобы сразу подчеркнуть особый статус своего ставленника. Райнин стал единственным из губернаторов, на представление которого приехал не только сам Порошенко, но и Ложкин, а также Аваков с Полтораком. Буквально сразу Райнин был назначен и советником главы АП по региональной политике, получив право высказывать общую точку зрения губернаторов как "первый среди равных". Еще ни одного заседания Кабмина с участием президента не прошло без выступления харьковского губернатора. Те, кто знаком с протоколом, понимают, что это значит. Отношения Райнина с Арсением Яценюком также выглядят безоблачными. Если некоторые губернаторы говорят, что напрямую с премьером ни разу не общались, то у Райнина с этим проблем явно нет. Этому способствует уже сама специфика региона, требующая решения проблем стратегических госпредприятий и постоянной координации по вопросам обороны.

Сменив на посту губернатора Игоря Балуту, который воспринимался как креатура Авакова, а потому независимо от своего желания или нежелания вел к поляризации политической ситуации в регионе, Райнин быстро стабилизировал раскачавшуюся лодку. Возглавляемая им депутатская группа стала самой многочисленной в областном совете, а публичной символической победой выступило признание России страной-агрессором, за которое Харьковский облсовет проголосовал абсолютным большинством голосов. Установив четкий контроль над силовиками, что в Харькове – исторически "ментовском городе", в полной мере не удавалось еще ни одному губернатору, Райнин начал системно отрабатывать вопросы безопасности. Показателем эффективности может служить празднование 8 – 9 Мая, которое прошло без ожидаемых всеми диверсий. Выступив с инициативой строительства взводно-опорного пункта, способного прикрыть Харьков на Белгородском направлении, губернатор также, что называется, "попал в жилу". В результате Харьковской ОДА поручено сооружение 31 ВОПа на территории Луганской области, и часть из них уже сдана. Райнин поддерживает высокий уровень медиаактивности. Редкий день проходит без интервью, причем, не только украинским, но и иностранным журналистам. Тематика: оборона, аресты высокопоставленных коррупционеров, начавшийся рост экономических показателей Харьковщины, а также общегосударственные проблемы, о путях решения которых Райнин не стесняется говорить вслух.

Все перечисленное – маркеры, по которым оценивается эффективность и перспективность руководителей областного звена, и харьковский губернатор здесь явно находится в выгодном положении. Первые сто дней работы говорят о том, что Райнин входит в ближайший кадровый резерв Порошенко и может быть востребован в Киеве на ключевых позициях, если ситуация усложнится, и процесс обновления правительства будет запущен. Весь вопрос в том, какую команду он с собой поведет, насколько стабильный кадровый ресурс сможет предоставить Харьков президенту, и насколько повлияет первый большой поход во власть представителей "интеллектуальной столицы" на развитие ситуации в Украине. Ответ на эти вопросы мы должны получить уже в скором времени.

Олег Килимник, Центр политического консалтинга

Gazeta.ua

[zlex40]

Україна
від епохи Середньовіччя до Нового світу

Сотні мільйонів людей в різних країнах нині усвідомлюють: світ почав змінюватися, відбуваються якісь надзвичайно важливі, але ще незрозумілі процеси. Ми в Україні відчуваємо, що події в нашій країні мають неабияке значення для всього світу, і цього разу це не безпідставна переоцінка власної значущості, а щось справжнє.
Отже, які уроки сучасна Україна може запропонувати світові?

1. Питання перше: а що, власне, відбувається в Україні?

Щоб відповісти на це запитання, треба почати з того, що всі людські спільноти еволюціонують.

Марксисти кажуть про зміну соціально-економічних формацій: первіснообщинний устрій, рабовласництво, феодалізм, капіталізм. Політичні історики кажуть про бездержавну епоху, епоху крихких держав (тираній), епоху розвинених правових держав, епоху відкритих суспільств (демократій). Соціальні психологи відзначають періоди магічного мислення, героїчного, фундаменталістського, раціоналістичного і навіть придумали назву для наступного, екологічного мислення.

Всі ці погляди нагадують спробу трьох сліпих з відомої притчі дослідити слона, обмацуючи його з різних боків. Економічні, політичні та ціннісно-ментальні епохи перетинаються, мов різнобарвні хвилі, і не дають точних меж. Але ми можемо визначити декілька основних типів суспільств, що характеризуються певними ознаками економічних відносин, політичних систем та переважаючих цінностей, від яких існують ті або інші відхилення.

Найбільше всіх цікавить перехід від суспільства, яке ми будемо, через відсутність кращого терміну, називати Середньовіччям, до суспільства Сучасності (Модерну) – перехід, який слушно було би назвати модернізацією.

У термінах Дуґласа Норта це перехід від природної держави до відкритого порядку.

У термінах Д.Аджемоглута Дж.Робінсона – перехід від екстрактивної до інклюзивної системи.

У термінах Карла Маркса – буржуазна революція.

У термінах Френсіса Фукуями – встановлення відповідального урядування.

У термінах Клера Ґрейвза – синє-помаранчевий перехід від фундаменталістських цінностей та паттернів мислення до раціоналістичних.

Цей комплексний перехід відбувається в економічних відносинах, соціальних практиках та інституціях, мисленні та культурі, національній ідентичності та технологічних процесах взаємопов’язано, але не синхронно.

Умовне Середньовіччя

Умовне Середньовіччя в економіці встановлює систему ренти статусу. Поміщики, олігархи або номенклатура, як би ми не називали отримувачів цієї ренти, мають можливості кращого життя не через свою фізичну силу чи героїзм, не через капітал або талант, а через вищий соціальний статус. Він зафіксований неписаними правилами, але безсумнівний.

Великі статки, які мають привілейовані соціальні групи, є наслідком, а не причиною вищого соціального статусу, а соціальні ліфти здебільшого закриті. Політична система Середньовіччя характеризується кланами, побудованими на системі відносин «патрон – клієнт» або ж «сюзерен – васал». Право і суд захищають статус, часто застосовуючи різні принципи правосуддя до представників різних статусних груп.

Держави цієї доби – це імперії та їхні колонії і напівколонії, а також напівнезалежні регіони зі складною ієрархією відносин, де перемішані люди різних етнічних ідентичностей.

Держава є чимось вищим і чужим для людей, вони відчувають себе підданими, а не громадянами. Більшість населення має етнічну ідентичність, ґрунтовану на мові, культурі, спільній історії та спільному ареалі проживання, а цінності переважають фундаменталістські, патерналістські, сімейні, орієнтовані на стабільність і порядок, часом традиційно релігійні.

Не дивно, що такі суспільства здатні використовувати лише досить прості технології, живуть сільським господарством та промисловістю з низькою доданою вартістю. Ці суспільства зазвичай не можуть зійти з траєкторії стабільності на траєкторію зростання, але і стабільність їхня відносна: будь-які негаразди суттєво зменшують добробут, а на швидке відновлення вони не здатні.

Натомість епоха Модерну встановлює і захищає систему ренти капіталу, через що відповідні соціально-економічні відносини отримали назву капіталізму.

В економіці панує вільний ринок, у політиці — політичні партії, засновані на ідеологіях. Держави цієї доби – це здебільшого національні держави, ґрунтовані на складній, спрямованій у майбутнє ідентичності політичної нації, на патріотизмі та громадянській відповідальності, що з боку держави передбачає відповідальне урядування.

Цінності громадян здебільшого раціоналістичні, орієнтовані на розвиток і прогрес, кар’єру та навчання, часто секулярні, а соціальні ліфти різноманітні й відкриті.

Такі суспільства вирощують і нагромаджують великий соціальний капітал, що дозволяє розвивати промислове виробництво зі значною доданою вартістю та високі технології, а також індустріалізувати сільське господарство.

Внаслідок цього суспільне багатство незмірно зростає і, що важливіше, зростає постійно, за винятком окремих криз. Середньовічна лінія розвитку коливається навколо горизонталі, у той час як суспільства Модерну мають траєкторію сталого зростання.

У цій моделі ми побачимо, що Україна за своїм типом економіки та політики, цінностями та ідентичностями більшості населення відноситься до пізнього Середньовіччя, в якому досить яскраво проявляється меншість, орієнтована на Модерн. Відповідальна, раціонально мисляча, яка прагне розвитку і можливостей, радше ніж стабільності і порядку.

Оцінки 2011 року дають нам 55% патерналістської більшості та 15% модернової меншості (решта відноситься до більш ранніх чи пізніших ціннісних систем, мова зараз не про них).

Активна меншість визначає напрямок руху, хоча пасивна більшість визначає його темп.

Таким чином, українське суспільство знаходиться на тому самому переході до Модерну, коли в економіці, політиці, мисленні та культурі вже, з одного боку, накопичилися нові елементи, а водночас, до них звертаються найбільші запити й очікування.

Майдан виникає як троїста революція модернізації

Майдан виникає як троїста революція модернізації, що є відповіддю на ці виклики й очікування.

Модернізація, як неодноразово зазначав Ярослав Грицак, асоціюється у більшості наших співвітчизників із вестернізацією, з Європою, і саме тому цей рух відбувався під гаслами євроінтеграції, під європейськими прапорами, під назвою Євромайдан.
Отже, Майдан був (точніше сказати, є, бо, як ми побачимо, він незавершений) троїстою модернізаційною революцією:

– економічною: революцією середнього класу проти неофеодалізму, за вільний ринок проти олігархічної моделі економіки;
– геополітичною: українською національно-визвольною, антиімперіалістичною, антиколоніальною революцією;
– ціннісно-ментальною: Революцією Гідності, протистоянням нових і старих цінностей та парадигм мислення.

Зазначимо, що основними рушійними силами революції були середній клас, романтики-націоналісти та молодь, що в точності відповідає цим трьом складовим.

Нескладно побачити, що жодна з трьох революцій не завершена, бо не перемогла і не переможена, а значить, триває.

Економічна революція відбувається у вигляді боротьби між старими і новими силами за реформи, за економічну модернізацію.

Національно-визвольна революція, як це буває завжди і всюди, швидко перейшла у Війну за незалежність, адже імперії нікого так просто не відпускають.
Ціннісно-ментальна революція породить нову українську культуру та стрімкий розвиток людського капіталу.

Отже, ми живемо всередині трьох революцій, що тривають, і всі вони спрямовані на вихід із Середньовіччя до Модерну.

Але з Модерном маємо проблему.

Модерн, тобто сучасність, охоплений глобальною кризою: економічною, геополітичною (глобалізація завершилася, нема куди далі рухатися), ціннісною, демографічною, екологічною тощо. Віра у безкінечний прогрес розвіюється, наука гальмує, суспільство споживання демонструє безпліддя, а капіталістичні механізми дають збій. Це не просто криза – це пологи народження Нового Світу. Ми не будемо називати його постмодерном, бо це слово нічого не означає: воно лише каже, що щось настає після Модерну, і так само Модерн можна було назвати пост-середньовіччям. Ми збережемо поки що назву «Новий Світ».

Новий Світ постає у нових системах економічних відносин, нових соціальних групах, ролях і практиках, нових цінностях та парадигмах мислення. Найбільше він проявився у Північній Європі, хоча перші його паростки з'явилися у Західній Європі та Америці ще у шістдесяті роки минулого сторіччя. В Україні цей світ залишався непроявленим і невідомим, відкриваючись 2-3% населення і спонукаючи їх здебільшого поїхати в комфортніше місце для самореалізації.

Отже, ми прямуємо у світ Модерну, що вже охоплений полум’ям, і за ним народжується Новий Світ. Наша місія – увійти в цей вогонь, пройти його наскрізь і вийти з того боку у Новий Світ.

Перестрибувати при цьому не можна, адже кожен етап розвитку забезпечує суспільству необхідні для подальшого руху інституції та практики, а людям – цінності та парадигми мислення. Отже, наш рух має бути швидким, аби не обпектися.

Зазначимо, що Новий Світ активно проявився на Майдані та після нього у волонтерських рухах: краудфандинг та краудсорсинг, принципи відкритого коду та вікі-взаємодія, дарування і спільне користування, відносини цінніші за гроші, відсутність ієрархій та колективне лідерство тощо – десятки нових ідей і практик, які виходять за рамки світу Модерну з його раціональністю, капіталізмом та споживанням наввипередки.

Отже, перша місія України для світу – набути й осмислити досвід пізньої модернізації з одночасним входженням на поріг Нового Світу. Цей досвід стане в пригоді багатьом націям, що прямують до Модерну, але не досягли його. Успішна пізня модернізація – один з найбільших викликів сучасності, що стоїть перед мільярдами людей в усьому світі.

2. Питання друге: яке, власне, місце України у світі?

2. Питання друге: яке, власне, місце України у світі? Ким має бути модернізована Україна?

Який наш проект майбутнього? Зазначимо, що країни без власного проекту майбутнього стають лише ресурсом для тих, у кого власний проект майбутнього є. І не лише ресурсом, але й майданчиком для розгортання їхніх проектів, як це сталося з Україною у Першій та Другій світових війнах, коли імперії билися на території України, використовуючи її людей та багатства як ресурс.

Почнемо з того, що Імперія більше не виконує своєї функції оператора стабільності на східноєвропейському просторі. Вона перетворилася на постійну загрозу стабільності та безпеці. Стара система колективної безпеки зруйнована, а місце оператора стабільності вакантне.

Це місце має зайняти новий геополітичний проект: співдружність вільних націй на противагу Імперії, Балтійсько-Чорноморський союз «від моря до моря», що нагадує давні мрії Пілсудського про «Інтермаріум», але в новому геополітичному контексті.

Поліетнічний контрколоніальний проект, що поєднає та відкриє десятки закритих націоналізмів в єдиному просторі «поясу стабільності і модернізації». Україна в такому контексті відіграє роль центральної точки, хабу, точки балансу та з’єднання.

Окрім того, Україна має місію демонтажу Імперії, а ще допомоги Росії у переосмисленні та переформатуванні себе.

Адже саме українці свого часу допомогли створити Імперію: територією і населенням, військовою силою і сенсами існування, інтелектуально і духовно. Щоразу, як Україна виходила з цього проекту, Імперія стояла на межі повного розпаду і тому намагалася всіма силами відновити членство України в імперській структурі.

Як співтворці імперії, ми відповідальні за утилізацію її залишків.
Отже, друга місія України – створення нового оператору стабільності у Східній Європі, що буде поясом стабільності та модернізації на противагу хаосу і розпаду. Винайдення нової контр-імперської моделі вільної співдружності націй у цій частині світу. Демонтаж і переосмислення самої Імперії.

3. Питання третє: хто, власне, це все буде робити?

Україна торік виглядала як типова «провалена держава»: зруйнована державна машина, нема ні армії, ні правосуддя, немає національної ідеї чи бодай якогось національного проекту.

Такі країни зазвичай не витримують першого військового удару і розсипаються на друзки.

Чому ж ми встояли? Чому сьогодні наша сила більша, ніж торік? Будь-хто впевнено відповість: завдяки волонтерам та добровольцям, завдяки сильному громадянському суспільству.

І тут ми повертаємося до концепції модернізації.

Існує два основних шляхи модернізації.

Типовий європейський шлях полягає у поступовому повільному зростанні нових цінностей і соціальних практик, їхньому втіленні у нові соціальні інституції, що зростають знизу. Накопичення нового, модерного створює противагу старій політичній системі, що одного дня розв’язується революцією, кривавою або безкровною, і політична система також стає модерною, уможливлюючи подальший рух.

Натомість азійський шлях є зовсім іншим. Сильна держава примусово інсталює нові інституції та практики згори, і люди вимушено переймають нові цінності, виконуючи нові для них соціальні ролі та практики.

Ми ж не маємо ні століть для поступового зростання, ні сильної держави. Натомість маємо активне громадянське суспільство, що стало рушієм змін.

Не довіряючи політикам, воно саме створює нові прецеденти і практики. Країну, яка виникає внаслідок цього, можна з повним правом назвати країною «зроби сам», «a Do-It-Yourself country».

Таким чином, третя місія України для світу – розробка і перевірка нової моделі пост-модерної модернізації, з активною роллю громадянського суспільства.

Зазначимо насамкінець: те, що країна пропонує світові, важливо, але набагато важливіше, що країна може запропонувати майбутньому. Відомі світові філософи й аналітики, які кажуть, що майбутнє світу народжується в Україні, не помиляються. Але все це нам доведеться робити власноруч, з мінімальною допомогою держави і політикуму, так що запасайтеся рукавичками.

Валерій Пекар, «Українська правда»

[domic]

Вчера, 16.05.15., Спецназ РФ атаковал из оккупированного Луганска украинский г.Счастье. Со слов двух раненых пленных россиян из Самары (в/ч спецназа из г.Тольяти, расквартированное в Луганске), доставленных в медслужбу бат "Айдар" и 59-го госпиталя - их ввело в заблуждение командование, сообщившее, что бат. "Айдар" выведен из Счастья, покинул ТЭС и они хотели посмотреть - так ли это. Как обычно в таких случаях, российские диверсанты очень беспокоились за свои органы, которые медики - каратели должны у них вырезать с целью продажи, о чем, с их слов, их постоянно предупреждают отцы-командиры. Один из офицеров-оккупантов даже потребовал оперировать плечо без наркоза - стерег свои почки - и мы пошли навстречу пожеланию террористического трудящегося. Второму российскому диверсанту - Саше Александрову из Самары-городка наложили на перебитую бедренную кость аппарат внешней фиксации. Да, мы не стали уточнять, чье командование пошутило с оккупантами-диверсантами. Думаем, что могли оба.

https://www.facebook.com/grigory.maximet...nref=story

Саша Александров из Самары, солдат спецназа ГРУ в/ч 21208, 3 ОбрСпн.


https://vk.com/id66695424

[zlex40]

Практикуючи демократію
Загал має інструментарій, аби вказувати на двері носіям
скомпрометованих ідей чи не надто охайним у моральному сенсі політикам

Скепсис щодо демократичності процедур, з якими у стінах парламенту хитка більшість проштовхує життєво важливі для країни рішення, лунає здебільшого з уст опозиції, яка вперто не бажає визнавати себе такою. Таке налаштування, зрештою, також є сумнівно демократичним, позаяк класичні схеми демократії передбачають акурат існування конкурентних політичних еліт, а не суміш недоладностей, яку пропонують загалові під незрозумілим брендом «широкої коаліції».

Жан-Франсуа Ревель, опублікувавши книгу «Відживлення демократії», мабуть, і не передбачав, що, полемізуючи з французькими соціалістами, він мимоволі втручається в дискусію українських політичних еліт. Саме вони продукують суперечки, які є повчальними для світу, що лише кілька років тому позбувся найбільшої тоталітарної імперії. Повчальними в тому сенсі, що провадяться між носіями старих штампів та стереотипів і людьми, схильними практикувати демократію в не надто сприятливому середовищі.

Папа Іван Павло ІІ ще у своїй енцикліці 1991 року «Centesiumus annus» також розмірковував над перевагами соціалізму та вільної економіки, надаючи пріоритету, ясна річ, останній. Однак одразу ж зауважує, що коли «вона не вписується у чіткий юридичний контекст, що ставить її на службу повної людської свободи», – то її наслідки будуть негативними.

Наразі ж, як би несмачно виглядали «казармені» голосування у Верховній Раді, наміри зацікавлених блокувати трибуну, безконечні торги за дрібні посади, – вони вписуються у правничий контекст і ні на йоту не порушують регламентів, процедур чи, скажімо, чиїхось людських прав. У того ж таки Ревеля знаходимо: «…Засуджувати демократію під тим приводом, що деякі демократичні уряди погано урядують, рівнозначно обезголовленню хворого, замість вилікувати його від мігрені. Демократія не зліквідовує ані людських істот, ані виборців, ані обранців. Але вона принаймні заслуговує на повагу вже за те, що не забороняє їм проявляти свої якості».

Акурат завдяки оцій можливості «проявляти свої якості» загал має інструментарій для того, щоб вказувати на двері носіям скомпрометованих ідей чи не надто охайним у моральному сенсі політикам. Приклад регіоналів, мабуть, не вичерпує низки діячів, які вишикувалися в чергу до політичного забуття. Українська політика, незалежно від бажання чи небажання її фігурантів, переживає зміну поколінь. Цей процес разом із практикуванням демократії, – почасти невмілим, почасти награним, але її відживленням, – колись таки дасть бажані результати.

А громадянське суспільство – один із запобіжників, застережних дзвіночків, якими попереджають провідників про певні проблеми. Головне – воно має можливості робити це, не остерігаючись репресій, цензури, замовчування чи ігнорації. Зрештою, можливість сприймати чи не сприймати таку оцінку також гарантовано.

Ігор Гулик, «Львівська газета»

[nato]

Русский мир потерял Молдову, окончательно и бесповоротно
Александр Коваленко
May. 16th, 2015 at 3:08 PM

Прямо сейчас в Кишиневе проходит митинг за интеграцию Молдовы в Европейский Союз. Тысячи людей собрались в столице, что бы высказать свое мнение и оно звучит так: "Евроинтеграция через объединение с Матерью- Родиной Румынией"... Все, баста - "русский мир" доигрался до своего конвульсирующего апогея, с попыткой переиграть всех и вся.

Запущен необратимый процесс, когда от империи отрываются бывшие сателлиты, причем даже самые близкие. Не забываем, что намедни Молдову посетил делегация из Беларуси, которая изучала евроинтеграционный опыт Кишинева! Старый мир рушится и новые, глобальные процессы, не входящие в общую доктрину "русского мира" идут победоносным путем на волне мнения граждан, а не продажных политиков, играющих под нефтегазовую дудку Кремля.

Митинг подобного масштаба не просто говорит, он кричит - "Русский мир не пройдет!" И в этой ситуации, раковая опухоль Молдовы, в виде Приднестровья, еще может о себе напомнить, но вряд ли в Белокаменной решаться действовать на столь большом отдалении, тем более, что Румыния не останется в стороне. А вместе с Румынией и ЕС, НАТО...

Да, "русский мир" потерял Молдову, окончательно и бесповоротно.

ЖЖ Злой одессит

[Перехожий]

Эстония прекращает железнодорожное сообщение с Россией

Эстония с 18 мая прекращает пассажирское железнодорожное сообщение с Россией.

Об этом говорится в сообщении пресс-службы эстонской компании-перевозчика Go Rail, передает РБК-Украина.

"Последний поезд компании Go Rail отправится в Москву 17 мая в 19:10 и из Москвы в Таллинн - 18 мая в 18:05. Движение в эти дни будет осуществляться на основании связанного с ремонтом железной дороги измененного расписания. Последний поезд прибудет на Балтийский вокзал Таллинна 19 мая 2015 года в 10:46", - говорится в сообщении.

В сообщении отмечается, что курсирование поездов прекращается по экономическим причинам.

СМИ сообщают, что по данным департамента статистики Эстонии, в марте число российских туристов упало на 43% по сравнению с аналогичным периодом 2014 года.

Напомним, страны Балтии (Эстония, Латвия и Литва) просят у НАТО разместить на их территории войска на постоянной основе.

«Аргумент»

[Перехожий]

65 лет назад родилась Новодворская. Мало кто из россиян понимает величие духа этой женщины

Рождение нового культурного выбора, открытие или осознание более глубокого понимания жизни всегда связано с конкретным человеком, который подобно проводнику открывает путь своей нации.

17 мая 1950 года родилась Валерия Ильинична Новодворская. Мало кто из россиян понимает и осознает величие духа этой женщины.

Она сама, без поддержки и наглядного примера, во весь рост встала против коммунистической идеологии и социалистического ГУЛАГа.

Ни тюрьма, ни принудительная карательная психиатрия не смогли сломать ее дух и трезвость мысли до конца неординарной трагической жизни.

Сегодня ей исполнилось бы всего лишь 65 лет... Возраст для передачи мудрости и знаний. Валерия Ильинична была и остается единственным правозащитником Советского Союза. Не спорю, много было диссидентов и честных смелых людей, замученных в застенках ГУЛАГа, но никто кроме Новодворской не выстраивал четкие и обязательные требования для возможности заниматься правозащитной деятельностью.

Правозащитник - это человек, защищающий права человека и политические свободы гражданина. Если в государстве нет институционного механизма для существования правового поля, в этой юрисдикции невозможно заниматься правозащитной деятельностью, а только политической, пока тоталитарный или авторитарный режим не сменится на правовое демократическое государство. Именно этим и занималась всю жизнь Валерия Ильинична - требовала главного условия для создания цивилизованного, современного, самодостаточного гражданского общества.

Но, к сожалению, население России даже в Москве, когда она открыто шла на выборы, голосовало за привычную номенклатуру и выбирало себе привычную раболепную участь.

Она подарила нам две партии: Демократический Союз и Западный Выбор. Политические программы этих партий и весь наработанный опыт, пояснения, статьи, книги, посты, видеоролики и цитаты Валерии Ильинична остались бесценным наследием легендарного правозащитника, политика и общественного деятеля.

Все, что она хотела сказать и сделать, воплотится в международном проекте имени Валерии Новодворской, который создает ее лучший друг и соратник Константин Натанович Боровой - председатель политической партии Западный Выбор.

Светлая память и безмерная благодарность Валерии Ильиничне Новодворской.

Наталья Гулевская

[Перехожий]

Польські вибори: український вимір

Польща принишкла у невизначеності, перебуваючи між першим і другим турами президентських виборів. Хто стане наступним головою держави: чинний презент, ставленець урядової партії «Громадянська платформа» Броніслав Коморовський чи претендент від опозиційної партії «Право і справедливість» Анджей Дуда? Вони обидва, нібито, запевняють Київ у лояльності й жорстко критикують дії Кремля. Утім суттєва різниця між ним — з погляду користі для України — все ж існує.

У вівторок, 10 травня, Державна виборча комісія Польщі підбила офіційні підсумки першого туру президентських виборів, який відбувся в неділю. Перше місце здобув кандидат Анджей Дуда, набравши 34,76% голосів. За чинного президента Броніслава Коморовського проголосували 33,77% виборців.

Найближчим переслідувачем Дуди і Коморовського, як і показували попередні соціологічні дослідження, залишився колишній рок-музикант, а нині громадський діяч Павел Кукіз, якого підтримали голосами 20,8% виборців. На четвертому місці — ультраправий Януш Корвін-Мікке (3,26%). На п'ятому — кандидатка від Союзу лівих демократів Маґдалєна Оґурек, (2,38%).

І оскільки жоден з кандидатів не набрав понад 50% голосів виборців, то за два тижні, 24 травня, відбудеться другий тур, на якому за президентське крісло змагатимуться Коморовський і Дуда.

Які висновки ми можемо зробити з наведених цифр? По-перше те, що Броніслав Коморовський доволі оперативно зумів розгубити популярність серед електорату. Ще в січні результати опитувань громадської думки пророкували йому понад 60-відсоткову підтримку й перемогу на кшталт порошенківської, тобто в першому турі. Вже в квітні соціологія давала президентові лише 46%. Хоча його лідерство залишалося незаперечним, оскільки за найближчого переслідувача Анджея Дуду висловлювалися тоді лише 32% опитаних.

Як же сталося, що Коморовський втратив за місяць ще 14 відсотків? Політологи пояснюють це цілим комплексом причин. Так, з одного боку Польща за час правління Коморовського і його «Громадянської платформи» увійшла в число лідерів серед країн-членів Європейської Унії, економічний розвиток яких найстрімкіший. Це зовсім не означає, що поляки позбулися всіх соціальних проблем. Утім на тлі сусідів і з Півночі, і з Півдня візерунок Польщі дуже навіть привабливий.

Проте саме в такі порівняно ситі роки електоратові зненацька спадає на думку змінити обличчя політичних лідерів, які вже притерлися. Так було в Німеччині 1998 року, коли на зміну християнському демократові Гельмуту Колю прийшов соціал-демократ Гергард Шредер, чи в Іспанії 2004 року, коли виборці поміняли консерватора Хосе Марію Аснара на соціаліста Хосе Луїса Родріґеса Сапатеро, тощо. Потім, звісно, були нарікання на самих себе, але така вже природа людська — прагнути змін, навіть якщо вони не надто корисні.

Багато поляків не можуть пробачити Коморовському трагедію 2010 року під Смоленськом, коли загинули тодішній президент Лех Качинський і багато представників польської політичної еліти. Здавалося б, у чім провина Коморовського? Але, як не крути, саме ця катастрофа відкрила йому шлях до президентства. Крім того, багато критиків Коморовського закидають йому недостатню наполегливість в організації розслідування трагедії.

Ще одним чинником тимчасового програшу Коморовського стала його надмірна самовпевненість. Попередня соціологія зіграла з ним злий жарт. Перебуваючи на вершині популярності, він вирішив спочивати на лаврах, не надто переймаючись передвиборчою кампанією. Історик, батько п'яти дітей, колишній активний член профспілки «Солідарність», він не засвітився у жодних скандалах. 62-річному Коморовському важко було б висунути чи претензію щодо роботи, чи претензію особистого характеру.

Тож президент був настільки впевнений у собі, що напередодні першого туру навіть відмовився від участі в передвиборних теледебатах. Коморовський пояснив, що візьме в дебатах участь тільки в разі другого туру, коли залишаться тільки два фіналісти, а не десяток претендентів.

А тим часом його на 20 років молодший конкурент Анджей Дуда не гребував жодною нагодою засвітитися перед виборцями. Він об'їздив усю Польщу, рекламуючи себе й критикуючи свого конкурента та його політичну силу.

У певний спосіб свиню Коморовському підсунули й українські депутати. Адже саме в той день, 9 квітня, коли польський президент виступив у Верховній Раді, запевняючи у свій підтримці український народ в його протистоянні з Росією, народні обранці не вигадали нічого кращого, як ухвалити закон про вшанування УПА. Хоча відомо, що поляки дуже болісно ставляться до цього питання. І, звісно, після цього критики Коморовського не оминули можливості закинути президенту, що той, мовляв, виступав перед шанувальниками «волинських убивць».

Всі перелічені чинники тою чи іншою мірою зіграли на користь Дуди. Але його лідерство у першому турі аж ніяк не означає, що саме він стане новим президентом. Поки що більшість аналітиків надають вищі шанси чинному голові держави. Це підтверджує й остання соціологія. Згідно з минулотижневими опитуванням, яке перепровадив Центр дослідження громадської думки CBOS, у другому турі за Коморовського готові проголосувати 51% виборців. За Анджея Дуду в другому турі висловили бажання проголосувати лише 34%, тобто фактично стільки само, скільки проголосували за нього у першому турі. Зрозуміло, що за ці дні електоральні преференції можуть стрімко змінитися, тому ці цифри можна розглядати дише як інформацію для аналізу.

Проаналізувати варто теж географічний і віковий розподіл голосів між двома кандидатами. За Коморовського голосувала головно заможніша Західна Польща, а Східна віддала перевагу Дуді. Цікаво, що молодому Дуді віддавали перевагу люди, старші за 40 років. Тимчасом як за літнього Коморовського голосували виборці віком від 30 до 39 років. А серця молодих польських виборців (молодших за 30 років) полонив вже згаданий «антисистемний кандидат» Павєл Кукіз.

Отже, за десять днів у Польщі відбудеться другий тур президентських виборів. Кого українці мали б підтримати, принаймні ментально, — Коморовського чи Дуду? Питання це не таке просте, як може видатися на перший погляд.

Обидва кандидати, як вже наголошувалося, є проукраїнськими, принаймні послуговуються такою риторикою. Хоча якщо брати суто риторичний аспект, то Дуда в своїй проукраїнськості переважає конкурента. Саме він, виступаючи у січні в ефірі польського радіо, заявив, що Польщі варто задуматися про «можливість участі своїх військовиків у бойових діях на території України, щоб підтримати сусіда в боротьбі з аґресією Росії».

Коморовський, звісно, таких сміливих заяв собі дозволити не міг. Інша річ, чи зміг би їх повторити й сам Дуда, отримавши президентський мандат? Зрештою, він уже й без того, що називається, «з'їхав з цієї теми» й нічого подібного і войовничого більше не проголошував.

І все-таки цього виявилося досить, щоб на сполох забила Росія. Тамтешні політологи вже один наперед одного виступають, ледь не б'ючись в істериці, що нібито в Польщі може стати президентом русофоб.

Зрештою, аналізуючи політичні події в Польщі, й українці, й росіяни часом забувають, що президент не є там аж такою сильною фіґурою, як в Росії чи навіть Україні. Всю зовнішню і внутрішню політику визначають Сейм та уряд. Президент не має права навіть призначати своїх міністрів оборони чи закордонних справ. Тому актуальні президентські вибори радше є підготуваням й індикатором парламентських виборів, які відбудуться восени.

Тож чи на користь нам, українцям, заміна на президентській посаді Коморовського на Дуду? Радше ні. Пригадаймо часи президентства Леха Качинського. Так, він був добрим другом України й особисто Віктора Ющенка. Але чим він запам'ятався Західній Європі? Перманентними конфліктами — з Берліном, Брюсселем, Парижем.

Чим для нас є цінною Польща? Тим, що вона є адвокатом України в ЄУ, місточком до елітарного європейського клубу. Чи може бути корисним адвокат-скандаліст, який до того ж подеколи грає на євроскептичних настроях певної частини своїх громадян? Навряд чи.

Тим часом Броніслав Коморовський і польський уряд, сформований «Громадянською платформою», попри свою стриману позицію щодо воєнної допомоги Україні, відряджають сюди військових інструкторів, приймають на навчання українських офіцерів. То чим погана така позиція?

15.05.2015 Петро ГЛАДІЄВСЬКИЙ. zbruc.eu

[zlex40]

Мы до конца даже не представляем, что может сделать телевидение с массовым, и так не совсем здоровым, сознанием.

Это внедрение состояния «осаждённой крепости», это всеобщее поклонение, фанатичная любовь к одному вождю и мобилизация вокруг него; это бесконечное формирование образа врага, понятно, не могли не дать результатов.

И сегодня я видел апогей – на одном российском ресурсе в ходе дискуссии о падении «Протона» на полном серьёзе рассматривается «украинская» версия, а один из комментаторов написал, примерно: «Если Ури Геллер мог дистанционно запустить не идущие часы на Биг Бене, а в одном финале за шахматную корону команда одного из претендентов требовала убрать из первых рядов зрителей членов другой команды, которые телепатически влияли на ход игры, – то почему мы не можем предположить, что это дело рук какого-нибудь украинского «Геллера»?»
Занавес.

Ezra Knignik, «FaceBook»

[domic]

Borys Filatov

Ну что?
Все прочитали про русских спецназовцев из Тольятти?
А теперь видео.
Суперэксклюзив переданный народному депутату нашими военными.
Чтобы штабные скоты тихонько эту нечисть не сменяли.
Ради памяти Вадика, убитого рашисткой падалью - МАКСИМАЛЬНЫЙ РЕПОСТ.
Мало, когда прошу. Пожалуйста

https://www.facebook.com/borys.filatov/p...8455598053

Пожалуйста, подпишитесь на страницу нашего бойца Леонид Маслов.

Именно его боевые товарищи взяли в плен спецназовцев из России.

Ребята хотят, чтобы наши "политики" сменяли пленных русских на Надю Савченко, а не липецкую фабрику.

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=...=1&theater