Тема с политическим подтекстом!

[valera_vvv]

(2015-06-17 16:48)domic писал(а):  

(2015-06-17 14:56)Brigel писал(а):  Путин конечно вносит свою лепту. Но не он же отнимает у пенсионеров 15%

Всего лишь миллиардов 60 из бюджета на войну. А так да, не отнимает.

Витя, это видимая часть... Посчитать бы жизни, нервы, инвестиции...

[zlex40]

Путинская путаница
Путин никогда не возьмет то, от чего отказался Сталин

То, что после переговоров в Минске представители «народных республик» наряду с привычным разочарованием выразили и некую удовлетворенность ходом переговоров, вовсе не свидетельствует, что они готовы к действиям по подлинному исполнению Минских договоренностей. Они и не могут быть готовы.

Потому что готовность работать в этом направлении – это прямой путь к исчезновению «ДНР» и «ЛНР». А что будут делать после этого исчезновения Пушилин, Дейнего и прочие Захарченки? Получат новое задание от Лубянки, как получили его бывшие чиновники Приднестровья, перебравшиеся в «ДНР»? Вполне возможно, только им и нынешнее задание очень нравится. Такой возможности воровать и наживаться на горе своих земляков, какая им предоставилась сегодня, у них уже может не быть. Даже если их откомандируют в Россию с предоставлением почетной пенсии – что такое пенсия по сравнению с рэкетом? Даже если кто-то из них останется на Донбассе в роли какого-нибудь местного депутата – что такое местное депутатство по сравнению с возможностями самозванного царька?

То, что они осторожны в высказываниях и путаются в показаниях – так, Дейнего расстраивается, что в Киеве не отреагировали на «проект конституции», хотя сами «республики» его отозвали сразу же после насмешливых комментариев в прессе и заявили о стремлении присоединиться к России, а не вернуться в Украину – говорит о том, что в Кремле все еще не решили, что делать дальше.

Начинать большую войну, пытаться любыми правдами и неправдами заставить Украину финансировать «народные республики» при сохранении в них российского оккупационного контингента, согласиться с возможностью настоящей интеграции территории в обмен на взаимопонимание с Западом.

В Кремле уже поняли, что Украине, по большому счету, не нужен разрушенный индустриальный бассейн – и его потеря не приведет к разочарованию в действующей власти, а возможно даже к вздоху облегчения. Но фокус-то в том, что и России этот индустриальный бассейн тоже не нужен – и никогда не был нужен. Этот бассейн всегда был важен только в нагрузку к Украине, только как удавка для Украины. И Путин никогда не заберет того, от чего отказался Сталин.

Так что путается в показаниях не Дейнего. Путается в желаниях Путин. И именно поэтому весь переговорный процесс завис в состоянии неопределенности – и рискует там и оставаться еще очень долго.

Виталий Портников, «NEWSru.ua»

[Brigel]

(2015-06-17 16:48)domic писал(а):  

(2015-06-17 14:56)Brigel писал(а):  Путин конечно вносит свою лепту. Но не он же отнимает у пенсионеров 15%

Всего лишь миллиардов 60 из бюджета на войну. А так да, не отнимает.

Большая часть этих денег разворовывается генералами и министрами. Их конечно же не хочет Путин гнать с должностей.

[domic]

(2015-06-17 18:19)Brigel писал(а):  Большая часть этих денег разворовывается генералами и министрами. Их конечно же не хочет Путин гнать с должностей.

Демагогия. Процентов еще не хватает.

[nato]

Эта статья посвящена анализу некоторых вопросов исторического языкознания. Но если рассматривать в этой связи украинский язык, без политики обойтись не получится. Удивительно, но в 2001 г. Иван Михайлович анализирует то, что на нас свалилось только сейчас, чуть больше года назад. Привожу отдельные выжимки, кого заинтересует, сможет ознакомиться с публикацией целиком по ссылке после статьи.


Сначала об авторе.
Небольшая, но очень показательная деталь:
Статья в украинской вики: Дзюба Іван Михайлович (Герой України)
И в русской вики: Дзюба, Иван Михайлович (писатель)
Очень символично

УКРАЇНА-РОСІЯ: ПРОТИСТОЯННЯ ЧИ ДІАЛОГ КУЛЬТУР?
Іван ДЗЮБА
[Україна-Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин. — К., 2001. — Розділ V. — С.265-333.]

Через минуле до майбутнього

Не лише на політичну, а на всю сучасну, в тому числі й мовно-культурну ситуацію в Україні істотно впливає російський фактор. Те, що діється в Росії, наочно засвідчує, що значна, якщо не переважна, частина її політичної еліти і громадськості ніяк не хоче змиритися з втратою України — саме як втрата, з погляду російських імперських інтересів, сприймається самий факт існування незалежної Української держави. Цілковито відкидається, в цих колах, бодай якась можливість існування інтересів українських. З роками, в міру утривалення державного статусу України, дедалі хитромудрішою стає «аргументація» необхідності реваншу, «реінтеграції», нового «возз’єднання» тощо... Тож варто звернути увагу на деякі нові мотиви в старих піснях, покликані надавати їм привабливішого і сучаснішого звучання.

Коли читаєш російську публіцистику відповідного штибу, насамперед вражає те, що вона незворушно ігнорує реальний стан людської спільноти наприкінці XX століття, а натомість і далі гарячково оперує категоріями «холодної війни», сталінськими категоріями «ворожого оточення» або й чороносотенськими категоріями світової змови проти Росії — всілякої: чи то жидомасонської, мондіалістської, мусульманської, чи то неозначеної бісівської взагалі. Характерною в цьому відношенні є назва статті одного із високих православних достойників, опублікована в «Нашем современнике»: «Силы зла идут на нас». Іншим поширеним найменуванням цих диявольських сил є «мировая закулиса», що день і ніч кує підривні інтриги проти Росії. У діалозі двох видатних представників цього напряму російської думки Ігоря Шафаревича та Володимира Бондаренка — стан країни названо «Третьей Отечественной». Ігор Шафаревич додає: «У меня такое чувство, что эта война теперь проиграна».

Вся історія Росії інтерпретується в імпер-патріотичній літературі як постійне протистояння ворожому світові й мало не Всесвіту. Одні автори зберігають при цьому традиційний мажорний тон і зазвичай вихваляються «неизменными победами русского оружия над несметными полчищами» 2. Інші приперчують гординю страждальної винятковості ностальгічною скорботою: «Наша русская история прямо-таки пишется кровью: нашествие за нашествием. Подсчитано, что из каждых пяти лет жизни мы три года воевали. В последнее время, позволив развалить могучую страну, мы в одночасье сузили свои национальные границы и тем самым отдали во вражеский полон около 30 миллионов своих сородичей». А ще інші — погрожують: «Вооруженный русский придет и возьмет свое». Це, сказати б, пострадянська профанація Достоєвського: «...Русские люди берут свои посохи и идут сотенными толпами, провожаемые тысячами людей, в какой-то новый крестовый поход». Або й таке сакраментальне згадується: «Русский народ потому и владеет шестою частью земного шара, что этому убогому, бедному народу дано от Бога то, чего нет у многих более культурных племен: инстинкт государственности».
...
Таке, з дозволу сказати, політичне мислення, — а воно значною мірою впливає і на зовнішню політику уряду Росії, — являє велику небезпеку для сусідніх держав, зокрема, а може й особливо — для України, оскільки фактично заперечує її право на власне буття, власну орієнтацію в світі, самостійну зовнішню політику. Її кроки або й лише наміри, продиктовані життєвими національними інтересами, розглядаються як спрямовані проти Росії, як такі, що, в контексті усе тієї ж світової змови, стратегічної облоги Росії, обмежують імперські її можливості. Ось як, наприклад, відома літераторка Ксенія Мяло інтерпретує ідею Балто-Чорноморського транспортного коридору: «Замком является Черное море, и сегодня проект создания Балто-Черноморского (или Черноморско-Балтийского) санитарного коридора, запирающего Россию в геополитической ловушке, очевиден для всех».

Для певної частини російської публіцистики саме існування України як держави є неприпустимим викликом Росії. І сама ідея незалежності України подається як виплід тупого егоїзму невдячних і темних «хохлов-салоедов»: «Тихо жужжал телефакс рядом со столом Родионова (...) Снова какой-то далекий и неведомый Рух жаловался: «Москаль з’ив твой хлиб. Москаль випив твою горилку». C того самого дня, когда впервые был установлен в кабинете телефакс, он нестанно и регулярно посылал этот сигнал бедствия, к которому все давно уже привыкли». (До речі, неодмінна в українофобів «знущальна» згадка про хохлацьке сало є неусвідомленим виявом специфічної закомплексованості на ньому компенсацією глибокої кривди, втрати. Порівняймо із отими недолугими кривоустими «кпинами» романіста Владислава Артемова просту і щиру патетику «Романа без вранья» Анатолія Марієнгофа з часів революції, щоб усе стало на свої місця: «В весеннюю ростепель собрались в Харькове. Всякий столичанин тогда втайне мечтал о белом украинском хлебе, сале, сахаре, о том, чтобы хоть недельку-другую поработало брюхо, как в осень мельница»).

Що ж, наївно було б сподіватися адекватного уявлення про реальні проблеми України від сусіднього інтелектуала, який гадає, що то країна, в якій живуть пейзани Петрусі та Підорки з літератури початку XIX століття і якою керують озвірілі «націоналісти»...

Натомість на рівень національного завдання Росії виводиться сьогодні завдання об’єднання Росії, Білорусі й України, тобто, фактично, нового приєднання їх до Росії. Спочатку про це говорили літератори певного штибу, тепер заговорили й політики комуністично-імперського табору. Офіційна російська політика поки що не акцентує це питання, але фактично формується під великим тиском подібних тенденцій.

Оскільки ідея повномасштабного відновлення СРСР втрачає свою перспективність навіть в очах її пропагаторів, розробляються ідеї більш модернізовані, розраховані на порівняно більше наближення до реальності. Випробовуються і різні варіанти євразійського проекту (до речі, новітні євразійці дуже вибірково використовують ідеї автентичного євразійства 20-х років: так, «забуто» основоположну тезу батька євразійства М.С.Трубецького про те, що Київська Русь не була предком Росії, оскільки ще за сто років до монгольської навали розпалася на вісім суверенних держав), і проект відновлення імперської Росії без релігійно і культурно несумісних з нею Прибалтики, Закавказзя і Середньої Азії. Але з Україною «розлучення» не передбачається в жодному з цих проектів.

Реваншистські ідеологи намагаються призвичаїти свою аудиторію до формул «славянорусский народ», «русские народы» і узаконити їх як можливе відмикало до душ українців і білорусів. «Русским народам надо срочно начать взращивать и воспитывать своих — русских детей!» — щедро ділиться з нами своїм патріотизмом Веніамін Башлачов. В іншій своїй статті той же В.Башлачов з особливо зворушливим щиросердям викладає суть ідеї «русских народов»: «В неразберихе «развода» белорусские и украинские «кони» потеряли в «Русь-тройке» прочную связь c «коренником». Вполне понятно, что «кони» потянули — каждый по себе. Ясно, что в таком состоянии «кони» потратят уйму сил впустую. Ясно, что русские народы в конце концов все равно потребуют одного «ямщика», чтобы он «наладил постромки».

З’явилися тут нові і дуже цікаві ноти. Частина імпер-патріотів раптом забула про другосортність українства і заходилася робити йому шалені компліменти як споконвічному співтворцеві російської держави, культури і мови. Все це наше спільне, запрошують вони українців, то нащо ж вам обмежуватися малим, маючи таке велике багатство.

З першого погляду, це скидається на простісіньку облуду. Проте, як мені здається, справа може бути і складнішою. Російська імперська свідомість, захитавшись від втрати України, справді відчуває потребу переглянути її, так би мовити, статус у російській історії, оскільки з нею і тільки з нею пов’язані будь-які можливості просування Росії в південно-західному стратегічному напрямку, в напрямку т.зв. «греко-православного Заходу», що уявляється частині російських ідеологів як реальна альтернатива нереальному євразійству. Тут можна піти і на широкомовне визнання українських заслуг у минулому, сподіваючись підбити на нові заслуги в майбутньому.

У цьому зв’язку час звернути увагу на нові аспекти в інтерпретації значення приєднання України до Росії в 1654 році. Загальновизнано, що ця історична подія докорінно змінила геополітичну ситуацію в Східній Європі на користь Росії. Але ці зміни розглядаються переважно в аспекті зміцнення державної могутності Росії, її стратегічних і мілітарних можливостей, збройного просування на Південь, а також — почасти — під кутом зору залучення до творення Російської держави і культури українського інтелектуального та духовного потенціалу, київської вченості, з якою впроваджувалися в Росії елементи європейської освіченості.

Як чудово все складалося! Та не вийшло... Підступний змій націоналізму спокусив галичан, і вони знехтували зусилля москвофілів та їхніх зверхників).
...
Цей останній момент — антигаличанства — особливо знаменний. Інтегратори прекрасно розуміють, що не бачити їм Києва своєю «духовною столицею» (а по суті — лише духовним козирем у політичній грі), не доконати розколу українського народу, поки не вибито з нього національну самосвідомість, те, що вони називають «українським націоналізмом», вогнищем якого вважають Галичину. Саме тому у російській імпер-патріотичній публіцистиці посилено розробляється теза про дві України — істинну, вірну матушці-Росії, і зрадницьку, зіпсуту, західницьку.

Галичанофобія зайвий раз висвітлює весь фальш так званої слов’янської ідеї. Адже від слов’янства відсікають більшість слов’янських народів, а ненависть до хорватів і поляків не знає меж. Деякі російські літератори далеко переплюнули тут найреакційніших царських трубадурів періоду польських повстань XIX століття. Ось що дозволяє собі писати сьогодні письменник Ніколай Кузьмін: «Польша, лукавая, двуличная, шипящая по-змеиному и по-змеиному же вечно щурившая свои жадные глаза, была мерзкой паршой на всем великом теле восточноевропейского славянства».

...неважко помітити, що новизна цих акцентів відносна. Здебільшого це просто нова артикуляція старих настановлень російського націоналізму кінця XIX — початку XX століття. Тут и «русские народы», вони ж «единый русский народ», і «искусственный язык, который тщатся создать сепаратисти», і «галицийская интрига», вона ж польська, вона ж австронімецька, і історична місія православної Церкви, що має порятувати імперію, і «великая письменная традиция», яка має бути сторожем великої примусової спільності. Наймолодшим із цих аргументів не менше ста років. Їх давно спростувала наука, їх заперечила історія, їх перекреслили культурна і мовна енергія українського народу, інтелектуальні його здобутки. Але вони знову пропонуються в трохи підремонтованому вигляді для нових поколінь, які не знають їхнього старого обличчя і можуть сприйняти їх як нове слово. Вони знову на озброєнні потужних політичних сил — і в цьому їхня небезпека і нова загроза для України.

Російська імперія завжди мала специфічні «секрети» супроти України, зокрема щодо того, як з нею вправлятися. Ще один із «птенцов гнезда Петрова» князь Б.І.Куракін в «Записке об отношениях России к Литве, Малороссии и Запорожью» (1722-1724) інструктував: « ...К содержанию того народа малороссийского надобно некоторые пункты секретов иметь и всегда того смотреть». Князь Б.І.Куракін визначив вісім «секретів»: від утримання московських гарнізонів в українських містах — до пильнування, аби гетьман «в полковники и в старшинства своих свойственников и согласных не ставил».

У XIX столітті на перше місце вийшов інший «секрет»: за будь-яку ціну не допустити розвитку нової української літератури і культури, повноцінного функціонування української літературної мови. Звідси і постійні заборони, і шалена кампанія дискредитації, і переконування українців у тому, що вони — частина єдиного з великоросами народу, єдиної культури, «роз’єднувати» яку — великий злочин («предательское отщепенство от русских наций, культуры, имени и родства», як скаже пізніше епігон безнадійного москвофільства в Галичині). Все це тривало впродовж усього XIX століття.

Полная версия статьи: УКРАЇНА-РОСІЯ: ПРОТИСТОЯННЯ ЧИ ДІАЛОГ КУЛЬТУР?

P.S. Впервые прочитала "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Дзюбы в 1993 году, добровольно-принудительно. Заподозрила, что все так и есть, но не верилось. Сейчас вот верится. Жаль, что такой ценой.

[Brigel]

(2015-06-17 18:51)domic писал(а):  Демагогия.

Другой бы спорил, я не буду. Частенько это слово слышно из уст Яценюка. Да только тем временем с пенсионеров так и продолжают высчитывать 15%.

[zlex40]

Томительное ожидание
неизбежного конца

В Дрездене есть очень примечательная православная церковь Симеона Дивногорца. Её возвели в последней третиXIXвека, и много знаменитых соотечественников-единоверцев вложили в нее душу и пожертвования. А еще в этом дрезденском храме крестили Петра Столыпина, вокруг столетия со дня гибели которого было очень много шуму лет пять тому назад. Выступал тогда Путин, и не раз. Обещал стипендии, научные конференции и даже памятник с видом на московский Белый дом. А потом как-то вдруг все улеглось.

К тому же памятник архитектуры

Между тем, у Путина имелись основания отдать должное Столыпину и вне хмурого юбилея. Храм Симеона Дивногорца – единственное православное религиозное учреждение в Дрездене, где Путин провел пять лет своей завершающей шпионской карьеры. Храм расположен на оживленной магистрали в нескольких минутах ходьбы от центрального городского вокзала. Железнодорожный вокзал, как едва ли не в каждом немецком городе, центр и душа Дрездена. И куда бы ни отправлялся по своим делам старший оперуполномоченный майор Путин, никак не миновать ему это намоленное место.
К тому же памятник архитектуры.

Но сколько ни листай книгу «От первого лица», которую под диктовку Путина подготовили к президентским выборам 2000 года трое ныне прославленных журналистов из газеты «Коммерсантъ», не найти вам там никакого упоминания ни о православии, ни, тем более, о привокзальном Дивногорце. Напомню, что репортеры были отобраны и отряжены для спецзадания лично Борисом Березовским, тогда владельцем «Коммерсанта» и неуёмным организатором путинской избирательной кампании. Коллеги делали свое дело старательно. В книге немало познавательного и про прелести дрезденского пива, и про талию майора Путина, отяжелевшего сразу на 12 килограммов, и про отчаянную отвагу майора, готового (к счастью, не довелось) с оружием в руках защищать секреты КГБ от свирепых антисоветчиков из местных.
А вот про приметный православный храм – ни звука.

Я осмелюсь высказать робкую догадку, что православие в те далекие времена майора Путина, как нынче принято говорить, «ни разу» не интересовало. Больше беспокоило, хватит ли накопленных в заграничной командировке инвалютных чеков на покупку автомобиля «Волга». А то копили, копили, а тут Берлинская стена возьми да обвались. Очень некстати. Но хватило, слава Богу. А вскоре судьба вознесла удачливого майора в первые помощники к вальяжному и самовлюбленному питерскому мэру. Тут уж пошел такой счет, что мелочами вроде скрипучей «Волги» никто и не заморачивался. На столах, под столами, в цветочных газонах и рукомойниках – повсюду валялись фунты, доллары, марки.
Евро, правда, не было, их тогда еще не изобрели.

Потом настал страшный суд. Путин, руководивший избирательной кампанией мэра Собчака, все проиграл. Новый мэр Яковлев неприлично послал Путина (что ему потом, понятно, припомнится), на Собчака завели уголовное дело, горизонт затянуло тучами, из одной вылетела дурацкая молния, и путинская дача в кооперативе «Озеро» сгорела.

Судя по книжке, это было неприятно, однако мыслей о небесном промысле, о разгневанной руке Вседержителя в мозгах безработного подполковника тогда еще не возникало. Существом высшего разряда по тем временам служил Чубайс. Да-да, он самый, А.Б. Он и протянул страждущему спасительную руку помощи, пристроив в Москве на приличное место.
Зачем? С какими видами? По чьему заговору?

И веревочка в дороге пригодится

Скорее всего, просто так, на всякий случай. Пусть, мол, будет. Путин стоял маленький, худенький, со своей обезоруживающей безответной улыбкой. Чубайс сидел роскошен, полномочен, всесилен.
А, пусть будет. И веревочка в дороге пригодится.

Знать бы всем нам загодя, кому через год станем кланяться, насколько бы в мире меньше стало спеси.
И очень скоро, но уже на самом пороге первого президентства, общественность осчастливлено узнала, что и власть Советов, и партия коммунистов (большевиков), и даже сама Контора альма-матер для Путина – ничто.
А жить по святым заветам – все.

Это так естественно. Вот вы представьте себя. Жизнь ваша течет, не оставляя на лице мира никаких следов. Не жизнь, а тоска под пиво. Только вроде привалил фарт, как все мечты вдребезги. То Берлинская стена в пыль, то выборы проклятые. Тьма впереди, огни не горят, и некуда податься, кроме как в управдомы.
И вдруг: раз, два, три – и, о, чудо! Вы – президент.

На раз-два-три. Вы, подполковник, погорелец, «завклубом», как говаривали в гарнизоне, – президент огромной страны. Тут Европа, там Америка. Справа Буш, а слева еще один, и тоже Буш. И все тебя любят, нет, обожают. Бескорыстно. Все о чем-нибудь просят. Бескорыстно. Сервис круглосуточный, кремлевский. Возят задаром, кушать задаром. Проблем никаких, а если и заведется какая от недосмотра, то пригласишь её прогуляться туда-сюда по Москворецкому мосту – и опять тихо, опять без проблем.

Ну, как тут не поверить в добрую и справедливую длань Провидения? Ведь не каждому дано ощутить на себе такие её безмерные благости. Там, наверху, поди, знают, кто чего достоин, а кому – не положено. Тем более что и дальше судьба стелется красной бархатной дорожкой. Друзья богатеют, враги кашляют. И всё без задержек, вовремя. Будто кто-то свыше заботливо интересуется: вам почем сделать баррель, Владимир Владимирович? По шестьдесят пять? Извольте по шестьдесят пять.
А может, мировой футбол с доставкой на дом? Сделаем.

И вот так, будто заговоренное, шагало Наше Всё от везенья к везенью

И вот так, будто заговоренное, шагало Наше Всё от везенья к везенью. Абхазия за голенищем, Крым – наш. Порою оглянется на пройденный путь: ну, неужели я такой гениальный? Неужто нигде и ни в чем не допустил ни одной ошибки, ни единого существенного промаха?
Нет, не допустил. Даже самому приятно.

Вот так оно и длилось на радость всем истинно русским аж до 17 июля 2014 года, когда на востоке Украины, под селом Грабово, был сбит «Боинг» из Малайзии. С этого дня – как отрезало. Весь его волшебный фарт растаял, утонул, исчез. Крым закис, мост не строится, денег нет, ФИФА разогнали, Обама наглеет, в губернаторском корпусе педикулёз, Китай жадничает, ракеты падают, и даже угрюмая Меркель делает вид, что перестала понимать по-немецки.
Изо всех книг, в которых описываются последние месяцы в ставке Гитлера, обилием деталей и памятных сценок выделяют мемуары Шпеера. Ничего удивительного: всех соратников фюрера повесили и лишь Шпееру, за чистосердечное раскаяние, дали 20 лет тюрьмы.
Так он стал единственным из близкого круга, у кого хватило времени всё вспомнить и изложить.

Шпеер утверждал, что в последние месяцы самым популярным словом в главном бункере было «Провидение». Воля небес, милость всевышнего стали последней надеждой авантюристов, когда всё и вся было проиграно. Изредка фюрера охватывала буйная жажда деятельности, но еще чаще он сидел, молча вперившись в незримую точку. Бывший баловень судьбы, бродяга, ставший властелином полумира, он просто ждал.
Ждал, когда это всё кончится.

Томительное ожидание неизбежного конца не обязательно выливается в глухую апатию. Можно проводить мероприятия. Скажем, русские танки грохочут под Марьяновкой, а в зале с золотыми колоннами высшее начальство решает проблемы отечественной грамматики. Или объявить выходные на все дни, пока ОПЕК не поднимет цену на нефть.
Вот уже с полгода огромной страной никто не управляет. По телевизору показывают, как кто-то что-то показывает Путину. Куда-то летят самолеты. Их тоже показывают. Только что открылся авиасалон Ле Бурже под Парижем.
Впервые за полстолетия Россия представлена только картонными макетами типа «руками не трогать».

В середине 80-х, когда майор Путин безмятежно ездил на трамвае мимо храма Симеона Дивногорца, ему вряд ли чудилось, будто нечто таинственное и всемогущее, ради чего многие православные знатные люди избавлялись от прелестей злата, десятилетиями спустя опояшет и обездвижит его самого.
Цугцванг, проклятое состояние души и ума, когда надо срочно найти выход, которого нет.
Остается уговаривать самого себя, грозить несбыточной местью и хорохориться изо всех сил, которых с каждым днем остается все меньше.

Владимир Надеин, «Ежедневный Журнал»

[domic]

(2015-06-17 19:56)Brigel писал(а):  Другой бы спорил, я не буду. Частенько это слово слышно из уст Яценюка. Да только тем временем с пенсионеров так и продолжают высчитывать 15%.

Ваш поток недовольства - сплошная демагогия. Начиная от подтасовки дат, заканчивая перепрыгиванием с пятого на десятое. Я вам говорю, что война с Путиным всё же причём, т.к. кучу средств приходится из худого бюджета на неё изыскивать, а вы - генералы разворовывают. То, что разворовывают - есть и, на жаль, будет. Плохо это - безусловно, и по мере сил надо бороться. Однако ни одна страна мира во время любой войны не жила лучше, чем без войны. Это - аксиома.
Можно привести еще пример с БТРами 70 и 60, которые с консервации снимают. Соотношение по расходу топлива и эффективности - ужасное, но, блин, ДРУГИХ нет. Так и с генералами и правительством. Надо чинить, надо контролировать, надо бить морды, но ПО ДЕЛУ, а не потому, что хуже, чем при Януковиче, на что есть куча объективных причин.
Не, ну есть вариант лечь под Путина и ноги расставить. Только лучше не будет. Ни в краткосрочной, ни в долгосрочной перспективе. Болтать в интернетах недовольствами будут меньше - это да.

[Brigel]

Каким боком к этому пенсии людей?

[Brigel]

А теперь смотрите. Большинство пенсионеров это и так сторонники прсоединения к России. Потому что это у них ассоциируется с СССР. А в Союзе прошло их самое лучшее время - молодость. Они были сильны, красивы, востребованны. Первая любовь, первый поцелуй, первый секс и всё такое. А тут у них отбирают ощутимую часть дохода. Вот и расскажите им про БТРы накануне выборов.

[Brigel]

[quote='domic' pid='97695' dateline='1434560724']
кучу средств приходится из худого бюджета на неё изыскивать,

Яценюк заявлял, что прежняя власть разокрала 100 млрд. из госбюджета. Где же эти деньги? Ведь бюджет не стал меньше.

[domic]

Была реплика "Путин конечно вносит свою лепту. Но не он же отнимает у пенсионеров 15%". Я вам показал, что именно Путин, т.к. прорву денег нужно вливать в нашу хромающую на обе ноги оборону. Т.е. я конкретно вам оппонировал на конкретный тезис. Вы же постоянно новые темы с негативом придумываете.
По пенсионерам, в основном, согласен, хотя и не полностью. У меня отец, например - пенсионер, люто ненавидит кремлёвских брехунов и агрессоров. Но это уже ДРУГАЯ ТЕМА. Если мы не будем разбираться конкретно в конкретных вопросах - так и будем всегда выбирать популистов (в лучшем случае). А делать трудные дела в сложное время - всегда тяжело. Поэтому я на стороне тех, кто делает. Что не отменяет кучи КОНКРЕТНЫХ вопросов к ним по КОНКРЕТНЫМ ситуациям.

[domic]

(2015-06-17 20:25)Brigel писал(а):  Яценюк заявлял, что прежняя власть разокрала 100 млрд. из госбюджета. Где же эти деньги? Ведь бюджет не стал меньше.

Это да, конкретный вопрос из категории вопросов по украденным Януковичем и иже с ним деньгам. Сюда же можно еще присовокупить обещания времён майдана и предвыборные порошенковские. Популизм - зло.

[zlex40]

(2015-06-17 20:20)Brigel писал(а):  А теперь смотрите. Большинство пенсионеров это и так сторонники прсоединения к России. Потому что это у них ассоциируется с СССР. А в Союзе прошло их самое лучшее время - молодость. Они были сильны, красивы, востребованны. Первая любовь, первый поцелуй, первый секс и всё такое. А тут у них отбирают ощутимую часть дохода. Вот и расскажите им про БТРы накануне выборов.

Запишем в рамочке «Ceteris paribus». Все другие сравнения непродуктивны.
Пенсионер не обязательно идиот.
Может вспомнить и «Πάντα ῥεῖ καὶ οὐδὲν μένει» ὁ σκοτεινός λεγόμενος Ἡράκλειτος.
Чи може вони усі неписьменні?

[Brigel]

[quote='domic' pid='97699' dateline='1434562049']
Была реплика "Путин конечно вносит свою лепту. Но не он же отнимает у пенсионеров 15%". Я вам показал, что именно Путин, т.к. прорву денег нужно вливать в нашу хромающую на обе ноги оборону.

Нет, Вы меня не переубедили. Деньги нужно было снимать с барыг. Да куда там, ведь они сразу придут шины палить. А пенсионеры куда пойдут? Вот их и нагнули. Всё просто. И хватит всё списывать на Путина. Самую большую опасность для Украины представляет безграмотность Кабинета Министров. Да, и ещё могу предположить большие проблемы с дальнейшими мобилизациями.

[nato]

Ваши предложения?

[domic]

(2015-06-17 21:01)Brigel писал(а):  Нет, Вы меня не переубедили. Деньги нужно было снимать с барыг. Да куда там, ведь они сразу придут шины палить. А пенсионеры куда пойдут? Вот их и нагнули. Всё просто. И хватит всё списывать на Путина. Самую большую опасность для Украины представляет безграмотность Кабинета Министров. Да, и ещё могу предположить большие проблемы с дальнейшими мобилизациями.

А я Вас, собственно и не переубеждал. Хватает и коррупции и безграмотности. Что это враги похлеще Путина - пожалуй согласен. И что барыги будут воевать за своё бабло - совершенно верно. А обладая медиа-ресурсом, будут его всемерно подключать для компроментации (в тех же коррупции и безграмотности) тех, кто их будет раскуркуливать. Именно поэтому, в том числе важно судить КОНКРЕТНО, а не идти по информповодам, запущенным этими самыми барыгами.

[Brigel]

Думать на выборах.

[domic]

Москаля просять дозволити рух залізничних вантажів через лінію розмежування, він у відповідь радить звернутися на телебачення

На адресу керівника Луганської обласної військово-цивільної адміністрації надійшов лист ТзОВ «УКРТЕПЛОЕНЕРГО» з проханням дозволити рух вантажних потягів із антрацитовим вугіллям через лінію розмежування. Вугілля видобувається в так званій «лнр» і призначене для теплоелектростанцій на контрольованій Україною території.

-Незважаючи на моє розпорядження про заборону руху вантажів через лінію розмежування, рух потягів тут здійснюється, для Укрзалізниці моє розпорядження не указ, - прокоментував лист Геннадій Москаль. – Це питання неодноразово піднімалося на телебаченні, зокрема, в Шустер live. Деякі народні депутати обіцяли власноручно підірвати залізницю на ділянці «Сентянівка – Світланово», щоб припинити неофіційну торгівлю з «лнр», однак далі гучних заяв діло не пішло.

Моя особиста позиція така – або ми воюємо з окупованими територіями, або торгуємо. Я звернувся до керівника парламентської більшості Юрія Луценка з проханням внести правки в Закон про військово-цивільні адміністрації й зробити розпорядження її керівника обов’язковим для виконання всіма державними структурами (включаючи Укрзалізницю), а також органами місцевого самоврядування. Тому прошу з подібними листами до мене не звертатися, а вирішувати проблеми торгівлі з окупованими територіями на телебаченні.

http://moskal.in.ua/index.php?categoty=n...ws_id=1832

Это было вчера. А вот сегодня

Хто головний в Луганській області: Антитерористичний центр СБУ чи батальйон МВС «Торнадо»?

13.06.2015 Луганська обласна військово-цивільна адміністрація отримала наказ штабу АТО на території Донецької і Луганської областей, у якому вказані контрольно-пропускні пункти в’їзду та виїзду на залізничних шляхах. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про військово-цивільні адміністрації» відповідні адміністрації діють у складі Антитерористичного центру СБУ України, і накази АТЦ при СБУ військово-цивільними адміністраціями підлягають виконанню, незважаючи на те, що в наказі надано перелік контрольних пунктів в’їзду – виїзду:

1. «Родаково» ( так звана ЛНР) – «Красний Лиман»;

2. «Родаково» (так звана ЛНР) – «Світланово» (підконтрольне українській владі).
Сьогодні вночі батальйон МВС «Торнадо» зупинив поїзд, що віз вугілля на переробку на кокс в Алчевський коксохімічний завод, який мав дозвіл на перетин Антитерористичного центру і державної фіскальної служби.

«Це зроблено для чергового піару, щоб приховати чисельні злочини, які скоїв цей підрозділ на території Луганської області», – відзначив Геннадій Москаль. Керівник Луганської обласної військово-цивільної адміністрації звернувся до Кабінету Міністрів України, Голови Служби безпеки України, Міністра Міністерства внутрішніх справ з проханням нарешті вирішити, хто має керувати областю: або керівник Луганської обласної ВЦА, якого призначив Президент, або якийсь «Торнадо», який усупереч здоровому глузду набраний з раніше судимих осіб та осіб розформованого батальйону «Шахтарськ» (за дискредитацію МВС).

«Особисто я завжди був проти всілякої торгівлі з ЛНР і давно просив Верховну Раду України і Кабінет Міністрів на законодавчому рівні врегулювати цей порядок, але, на жаль, на сьогодні це питання так і не вирішено, тому я ще раз звертаюся до КМУ та ВРУ, щоб законодавчо врегулювати дане питання. У тому числі, як чинити на законодавчому рівні з підприємствами, які зареєстровані на території України, але знаходяться в ЛНР. Так, наприклад, Алчевський коксохімічний завод сплачує всі види податків до фіскальних органів м. Сєвєродонецька, сума яких разом з Алчевським металургійним комбінатом за 5 місяців поточного року становить близько 30 млн доларів», – додав Геннадій Москаль.

http://moskal.in.ua/index.php?categoty=n...ws_id=1834

Сучий пёс. Ментовский генерал - это диагноз.

[Brigel]

"Айдар", "Торнадо". Кто следующий?