Эта статья посвящена анализу некоторых вопросов исторического языкознания. Но если рассматривать в этой связи украинский язык, без политики обойтись не получится. Удивительно, но в 2001 г. Иван Михайлович анализирует то, что на нас свалилось только сейчас, чуть больше года назад. Привожу отдельные выжимки, кого заинтересует, сможет ознакомиться с публикацией целиком по ссылке после статьи.
Сначала об авторе.
Небольшая, но очень показательная деталь:
Статья в украинской вики:
Дзюба Іван Михайлович (Герой України)
И в русской вики:
Дзюба, Иван Михайлович (писатель)
Очень символично
УКРАЇНА-РОСІЯ: ПРОТИСТОЯННЯ ЧИ ДІАЛОГ КУЛЬТУР?
Іван ДЗЮБА
[Україна-Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин. — К., 2001. — Розділ V. — С.265-333.]
Через минуле до майбутнього
Не лише на політичну, а на всю сучасну, в тому числі й мовно-культурну ситуацію в Україні істотно впливає російський фактор. Те, що діється в Росії, наочно засвідчує, що значна, якщо не переважна, частина її політичної еліти і громадськості ніяк не хоче змиритися з втратою України — саме як втрата, з погляду російських імперських інтересів, сприймається самий факт існування незалежної Української держави. Цілковито відкидається, в цих колах, бодай якась можливість існування інтересів українських. З роками, в міру утривалення державного статусу України, дедалі хитромудрішою стає «аргументація» необхідності реваншу, «реінтеграції», нового «возз’єднання» тощо... Тож варто звернути увагу на деякі нові мотиви в старих піснях, покликані надавати їм привабливішого і сучаснішого звучання.
Коли читаєш російську публіцистику відповідного штибу, насамперед вражає те, що вона незворушно ігнорує реальний стан людської спільноти наприкінці XX століття, а натомість і далі гарячково оперує категоріями «холодної війни», сталінськими категоріями «ворожого оточення» або й чороносотенськими категоріями світової змови проти Росії — всілякої: чи то жидомасонської, мондіалістської, мусульманської, чи то неозначеної бісівської взагалі. Характерною в цьому відношенні є назва статті одного із високих православних достойників, опублікована в «Нашем современнике»: «Силы зла идут на нас». Іншим поширеним найменуванням цих диявольських сил є «мировая закулиса», що день і ніч кує підривні інтриги проти Росії. У діалозі двох видатних представників цього напряму російської думки Ігоря Шафаревича та Володимира Бондаренка — стан країни названо «Третьей Отечественной». Ігор Шафаревич додає: «У меня такое чувство, что эта война теперь проиграна».
Вся історія Росії інтерпретується в імпер-патріотичній літературі як постійне протистояння ворожому світові й мало не Всесвіту. Одні автори зберігають при цьому традиційний мажорний тон і зазвичай вихваляються «неизменными победами русского оружия над несметными полчищами» 2. Інші приперчують гординю страждальної винятковості ностальгічною скорботою: «Наша русская история прямо-таки пишется кровью: нашествие за нашествием. Подсчитано, что из каждых пяти лет жизни мы три года воевали. В последнее время, позволив развалить могучую страну, мы в одночасье сузили свои национальные границы и тем самым отдали во вражеский полон около 30 миллионов своих сородичей». А ще інші — погрожують: «Вооруженный русский придет и возьмет свое». Це, сказати б, пострадянська профанація Достоєвського: «...Русские люди берут свои посохи и идут сотенными толпами, провожаемые тысячами людей, в какой-то новый крестовый поход». Або й таке сакраментальне згадується: «Русский народ потому и владеет шестою частью земного шара, что этому убогому, бедному народу дано от Бога то, чего нет у многих более культурных племен: инстинкт государственности».
...
Таке, з дозволу сказати, політичне мислення, — а воно значною мірою впливає і на зовнішню політику уряду Росії, — являє велику небезпеку для сусідніх держав, зокрема, а може й особливо — для України, оскільки фактично заперечує її право на власне буття, власну орієнтацію в світі, самостійну зовнішню політику. Її кроки або й лише наміри, продиктовані життєвими національними інтересами, розглядаються як спрямовані проти Росії, як такі, що, в контексті усе тієї ж світової змови, стратегічної облоги Росії, обмежують імперські її можливості. Ось як, наприклад, відома літераторка Ксенія Мяло інтерпретує ідею Балто-Чорноморського транспортного коридору: «Замком является Черное море, и сегодня проект создания Балто-Черноморского (или Черноморско-Балтийского) санитарного коридора, запирающего Россию в геополитической ловушке, очевиден для всех».
Для певної частини російської публіцистики саме існування України як держави є неприпустимим викликом Росії. І сама ідея незалежності України подається як виплід тупого егоїзму невдячних і темних «хохлов-салоедов»: «Тихо жужжал телефакс рядом со столом Родионова (...) Снова какой-то далекий и неведомый Рух жаловался: «Москаль з’ив твой хлиб. Москаль випив твою горилку». C того самого дня, когда впервые был установлен в кабинете телефакс, он нестанно и регулярно посылал этот сигнал бедствия, к которому все давно уже привыкли». (До речі, неодмінна в українофобів «знущальна» згадка про хохлацьке сало є неусвідомленим виявом специфічної закомплексованості на ньому компенсацією глибокої кривди, втрати. Порівняймо із отими недолугими кривоустими «кпинами» романіста Владислава Артемова просту і щиру патетику «Романа без вранья» Анатолія Марієнгофа з часів революції, щоб усе стало на свої місця: «В весеннюю ростепель собрались в Харькове. Всякий столичанин тогда втайне мечтал о белом украинском хлебе, сале, сахаре, о том, чтобы хоть недельку-другую поработало брюхо, как в осень мельница»).
Що ж, наївно було б сподіватися адекватного уявлення про реальні проблеми України від сусіднього інтелектуала, який гадає, що то країна, в якій живуть пейзани Петрусі та Підорки з літератури початку XIX століття і якою керують озвірілі «націоналісти»...
Натомість на рівень національного завдання Росії виводиться сьогодні завдання об’єднання Росії, Білорусі й України, тобто, фактично, нового приєднання їх до Росії. Спочатку про це говорили літератори певного штибу, тепер заговорили й політики комуністично-імперського табору. Офіційна російська політика поки що не акцентує це питання, але фактично формується під великим тиском подібних тенденцій.
Оскільки ідея повномасштабного відновлення СРСР втрачає свою перспективність навіть в очах її пропагаторів, розробляються ідеї більш модернізовані, розраховані на порівняно більше наближення до реальності. Випробовуються і різні варіанти євразійського проекту (до речі, новітні євразійці дуже вибірково використовують ідеї автентичного євразійства 20-х років: так, «забуто» основоположну тезу батька євразійства М.С.Трубецького про те, що Київська Русь не була предком Росії, оскільки ще за сто років до монгольської навали розпалася на вісім суверенних держав), і проект відновлення імперської Росії без релігійно і культурно несумісних з нею Прибалтики, Закавказзя і Середньої Азії. Але з Україною «розлучення» не передбачається в жодному з цих проектів.
Реваншистські ідеологи намагаються призвичаїти свою аудиторію до формул «славянорусский народ», «русские народы» і узаконити їх як можливе відмикало до душ українців і білорусів. «Русским народам надо срочно начать взращивать и воспитывать своих — русских детей!» — щедро ділиться з нами своїм патріотизмом Веніамін Башлачов. В іншій своїй статті той же В.Башлачов з особливо зворушливим щиросердям викладає суть ідеї «русских народов»: «В неразберихе «развода» белорусские и украинские «кони» потеряли в «Русь-тройке» прочную связь c «коренником». Вполне понятно, что «кони» потянули — каждый по себе. Ясно, что в таком состоянии «кони» потратят уйму сил впустую. Ясно, что русские народы в конце концов все равно потребуют одного «ямщика», чтобы он «наладил постромки».
З’явилися тут нові і дуже цікаві ноти. Частина імпер-патріотів раптом забула про другосортність українства і заходилася робити йому шалені компліменти як споконвічному співтворцеві російської держави, культури і мови. Все це наше спільне, запрошують вони українців, то нащо ж вам обмежуватися малим, маючи таке велике багатство.
З першого погляду, це скидається на простісіньку облуду. Проте, як мені здається, справа може бути і складнішою. Російська імперська свідомість, захитавшись від втрати України, справді відчуває потребу переглянути її, так би мовити, статус у російській історії, оскільки з нею і тільки з нею пов’язані будь-які можливості просування Росії в південно-західному стратегічному напрямку, в напрямку т.зв. «греко-православного Заходу», що уявляється частині російських ідеологів як реальна альтернатива нереальному євразійству. Тут можна піти і на широкомовне визнання українських заслуг у минулому, сподіваючись підбити на нові заслуги в майбутньому.
У цьому зв’язку час звернути увагу на нові аспекти в інтерпретації значення приєднання України до Росії в 1654 році. Загальновизнано, що ця історична подія докорінно змінила геополітичну ситуацію в Східній Європі на користь Росії. Але ці зміни розглядаються переважно в аспекті зміцнення державної могутності Росії, її стратегічних і мілітарних можливостей, збройного просування на Південь, а також — почасти — під кутом зору залучення до творення Російської держави і культури українського інтелектуального та духовного потенціалу, київської вченості, з якою впроваджувалися в Росії елементи європейської освіченості.
Як чудово все складалося! Та не вийшло... Підступний змій націоналізму спокусив галичан, і вони знехтували зусилля москвофілів та їхніх зверхників).
...
Цей останній момент — антигаличанства — особливо знаменний. Інтегратори прекрасно розуміють, що не бачити їм Києва своєю «духовною столицею» (а по суті — лише духовним козирем у політичній грі), не доконати розколу українського народу, поки не вибито з нього національну самосвідомість, те, що вони називають «українським націоналізмом», вогнищем якого вважають Галичину. Саме тому у російській імпер-патріотичній публіцистиці посилено розробляється теза про дві України — істинну, вірну матушці-Росії, і зрадницьку, зіпсуту, західницьку.
Галичанофобія зайвий раз висвітлює весь фальш так званої слов’янської ідеї. Адже від слов’янства відсікають більшість слов’янських народів, а ненависть до хорватів і поляків не знає меж. Деякі російські літератори далеко переплюнули тут найреакційніших царських трубадурів періоду польських повстань XIX століття. Ось що дозволяє собі писати сьогодні письменник Ніколай Кузьмін: «Польша, лукавая, двуличная, шипящая по-змеиному и по-змеиному же вечно щурившая свои жадные глаза, была мерзкой паршой на всем великом теле восточноевропейского славянства».
...неважко помітити, що новизна цих акцентів відносна. Здебільшого це просто нова артикуляція старих настановлень російського націоналізму кінця XIX — початку XX століття. Тут и «русские народы», вони ж «единый русский народ», і «искусственный язык, который тщатся создать сепаратисти», і «галицийская интрига», вона ж польська, вона ж австронімецька, і історична місія православної Церкви, що має порятувати імперію, і «великая письменная традиция», яка має бути сторожем великої примусової спільності. Наймолодшим із цих аргументів не менше ста років. Їх давно спростувала наука, їх заперечила історія, їх перекреслили культурна і мовна енергія українського народу, інтелектуальні його здобутки. Але вони знову пропонуються в трохи підремонтованому вигляді для нових поколінь, які не знають їхнього старого обличчя і можуть сприйняти їх як нове слово. Вони знову на озброєнні потужних політичних сил — і в цьому їхня небезпека і нова загроза для України.
Російська імперія завжди мала специфічні «секрети» супроти України, зокрема щодо того, як з нею вправлятися. Ще один із «птенцов гнезда Петрова» князь Б.І.Куракін в «Записке об отношениях России к Литве, Малороссии и Запорожью» (1722-1724) інструктував: « ...К содержанию того народа малороссийского надобно некоторые пункты секретов иметь и всегда того смотреть». Князь Б.І.Куракін визначив вісім «секретів»: від утримання московських гарнізонів в українських містах — до пильнування, аби гетьман «в полковники и в старшинства своих свойственников и согласных не ставил».
У XIX столітті на перше місце вийшов інший «секрет»: за будь-яку ціну не допустити розвитку нової української літератури і культури, повноцінного функціонування української літературної мови. Звідси і постійні заборони, і шалена кампанія дискредитації, і переконування українців у тому, що вони — частина єдиного з великоросами народу, єдиної культури, «роз’єднувати» яку — великий злочин («предательское отщепенство от русских наций, культуры, имени и родства», як скаже пізніше епігон безнадійного москвофільства в Галичині). Все це тривало впродовж усього XIX століття.
Полная версия статьи:
УКРАЇНА-РОСІЯ: ПРОТИСТОЯННЯ ЧИ ДІАЛОГ КУЛЬТУР?
P.S. Впервые прочитала "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Дзюбы в 1993 году, добровольно-принудительно. Заподозрила, что все так и есть, но не верилось. Сейчас вот верится. Жаль, что такой ценой.