Ленінські уроки
Один із головних героїв роману Андрєя Бєлого «Петербург», дія якого відбувається в 1905 році, — ідеалістично налаштований революціонер-терорист — потрапляє в тенета обману й інтриг. Він так заплутується в цих тенетах, де кожна вказівка може виявитися дезінформацією, що навіть не знає, на кого працює. Нездатний відрізнити правду від брехні, він урешті з’їжджає з глузду. Дія роману розгортається в похмурому світі, яким керує Охранка — таємна царська поліція, що відала секретними операціями, впровадженням спецагентів до складу революційних груп і брудними справами, які вершилися чужими руками. Напевно, найвідомішим взірцем дезінформації того часу є «Протоколи сіонських мудреців» 1903 року — збірка сфабрикованих текстів, які містять вигадані доповіді учасників мiфiчного таємного конгресу єврейських лідерів, що нібито замислювали світове панування. У нацистській Німеччині вивчення «Протоколів» включили в шкільну програму. Та й тепер у багатьох країнах світу «Протоколи» вважають за автентичний документ і перевидають їх. Деякі елементи світогляду авторів «Протоколів» вбачаємо в методах роботи сучасних кремлівських пропагандистів. Це, зокрема, поширення теорій змови про зовнішню загрозу Росії, виправдання воєнних невдач (у поразці Росії в російсько-японській війні 1905 року звинувачували євреїв) та пошук «невидимої руки» за лаштунками внутрішніх революційних рухів. У текстах «Протоколів» відлунює ще одна нав’язлива ідея сьогодення: буцімто Росія є мішенню у глобальній інформаційній війні, а сіонські мудреці контролюють світові медії: «Усі наші газети, мов індійський божок Вішну, матимуть сто рук, кожна з яких намацуватиме пульс у будь-якої із суспільних думок».
Після приходу до влади більшовики, як жоден попередній правлячий режим, були повністю переконані в необхідності використовувати інформацію й пропаганду для творення нової дійсности. «Комуністи, які не вірять у людську природу, а вірять лише в людський стан, вважають пропаганду за всесильний, легітимний і корисний інструмент для створення людини нового типу», — пише французький філософ Жак Елюль у своєму класичному дослідженні на цю тему.
Хоча рання радянська пропаганда всіляко оспівувала ідеали комуністичної революції, Ленін був переконаний, що Радянському Союзу знадобляться ще парадоксальніші методи пропаганди, аби залишитися на плаву. У книжці «Тверда дипломатія і м’який примус. Вплив Росії за кордоном» науковий співробітник лондонського Королівського інституту з міжнародних справ Джеймс Шер пише:
"Ще на початку 1920-х років Ленін дійшов висновку, що «плутанина» і «непоправні нісенітниці» призведуть до загибелі буржуазії. Поза межами комуністичної спільноти вплив ґрунтувався на дезінформації та мистецтві копіювати гасла і вірування тих, кого режим хотів улестити чи знищити".
Ленін вірив у те, що можна підбурити Захід проти себе самого, «збудувати комунізм руками некомуністів», а також за допомогою «корисних ідіотів» і принагідних «попутників», водночас «використовуючи буржуазні інститути для того, щоб знищити їх».
Західний бізнес, вочевидь, найлегше піддавався впливу. У книжці «Росія за більшовицького режиму» Ричард Пайпс пише: «Жодна [соціальна] група не налагоджувала стосунки із Радянською Росією з такою готовністю і ефективністю, як европейські й американські ділові кола». До цього їх спонукали слова Дейвіда Лойд Джорджа, сказані під час виступу перед Палатою общин у 1920 році: «Нам не вдалося врятувати Росію від божевілля за допомогою сили. Я вірю, що ми можемо врятувати її за допомогою торгівлі». Упевненість вселяв і Ленінів вибір, здавалося б, ліберальнішого економічного курсу в 1917–1922 роках. Такий підхід, підсумовує Шер, дав змогу «режимові консолідувати свої сили й закласти підвалини того, що згодом отримає назву сталінізму». Ленінська стратегія, яку підтримала таємна поліція і повноваження якої виходили далеко за межі звичного шпигунства, спричинила відчутний розкол на Заході й дала СССР досить простору для дії. Водночас їй вдавалося зводити нанівець антирадянськi емігрантські рухи за кордоном і переконувати світ, що в Росії не існує альтернативи радянськiй владі.
На ґрунті, що його підготував Ленін, виникли «активні заходи»: методи ведення інформаційної та психологічної війни під егідою КДБ із метою впливу на громадську думку. За підрахунками, до «активних заходів» було залучено близько 15 000 спецагентів. Як пише Макс Голанд у «Міжнародному журналі розвідки та контррозвідки»:
"Радянський Союз не лише вів цю боротьбу шляхом простого (або хитромудрого) обстоювання своїх позицій чи позитивної пропаганди, але й удавався до вражаючого розмаїття відкритих і таємних психологічних заходів [що коливалися від] на позір незалежних міжнародних конгресів миру та молодіжних фестивалів до впровадження агентів впливу і, звісно, низки розмаїтих інформаційних заходів всесвітнього масштабу".
Колишній генерал КДБ Олєг Калугін додає:
"То був не збір розвідувальних даних, а справжня підривна діяльність: «активні заходи», які мали на меті послабити Захід, вбити клин у західні організації, зокрема НАТО, посіяти розбрат між союзниками, підірвати авторитет США в очах громадян Европи, Азії, Африки та Латинської Америки і цим підготувати ґрунт на випадок розгортання повномасштабної війни".
Кульмінація «активних заходів», за словами російського телеведучого Євгенія Кісєльова, який замолоду працював у редакціях міжнародної інформаційної агенції Радянського Союзу, припала на період, коли співробітникам уряду наказували товаришувати із західними журналістами чи громадськими діячами і впродовж багатьох років «зливати» їм потрібну інформацію. У результаті, самі того не усвідомлюючи, іноземці зрештою почали б висловлювати вигідні для СССР речі.
Дезінформація була одним із таких «активних заходів». Лотар Метцель, багаторічний провідний експерт ЦРУ із цього питання, визначав дезінформацію як «низку заходів, метою яких є вплив на процес формування громадської думки на Заході». У міжнародних медіа та в інших джерелах поширювали свідомо неправдиву, сфальсифіковану інформацію, яка мала знеславити супротивника й врешті підштовхнути його до ухвалення рішень, вигідних для радянських інтересів. Приміром, розповсюджували історії про «таємний план президента Картера, який полягав у тому, щоб налаштувати африканців та афроамериканців одні проти одних». Стверджувалося, що ЦРУ розробило СНІД як зброю, що США використовували хімічну зброю під час Корейської війни і що кандидат у президенти Барі Голдвотер був расистом, який у змові зі Спільнотою Джона Берча планував державний переворот у Вашингтоні. США звинувачували у приготуванні замаху на життя папи римського Івана Павла ІІ та в підтриманні Путчу генералів проти французького президента Шарля де Голя, а також у підробленні листів від імені Ку-Клукс-Клану з погрозами африканським спортсменам. Однією з найуспішніших операцій із дезінформації було поширення теорії про причетність ЦРУ до вбивства Джона Кенеді. КДБ виділив кошти на публікацію досліджень і книжок, які підливали олії у вогонь теорій змови про вбивство президента. Згідно з дослідженням американського журналіста Макса Голанда, лівацька італійська газета «Paese Sera» опублікувала сфабриковану статтю, в якій стверджувалося, що підозрюваний у причетності до вбивства новоорлеанський бізнесмен Клей Шоу був таємним агентом ЦРУ. Цю дезінформацію підхопив окружний прокурор Нового Орлеана Джим Гаррісон і, не сумніваючись у її правдивості, розпочав незалежне розслідування щодо співучастi Шоу в убивстві Кенеді. Насправді Гарисон ніколи не зачитував статті у суді. Але такий епізод є у блокбастері Олівера Стоуна «Джон Ф. Кенеді. Постріли в Даласі». Джим Гаррісон, якого зіграв Кевін Костнер, зачитав статтю із «Paese Sera» під час виголошення обвинувачення Клею Шоу, роль якого зіграв Томі Лі Джонс. Межі між фактом, вигадкою і дезінформацією стерлися, і лише декілька глядачів із мільйонної кіноаудиторії знають про внесок КДБ у розвиток цього сюжету. Перебіжчик і колишній радянський активіст Васілій Мітрохін запевняв:
"КДБ міг справедливо стверджувати, що більшiсть американців були ладні вірити в ту чи iншу версію теорії змови щодо вбивства Кеннеді, зокрема змову правих сил та співучасть американської розвідки, ніж погодитись із висновками Комісії Ворена".
Вихід політтехнологів
Політичний консультант Глєб Павловський, який працював у передвиборчих Путінових штабах і тривалий час був інсайдером Кремля, говорить:
"Є велика різниця між радянською пропагандою та її новітньою російською версією. У радянськi часи була важлива ідея правди. Навіть брешучи, радянськi пропагандисти намагалися довести, що кажуть «правду». Нині ж ніхто навіть не прагне пiдтвердити «правду». Можна говорити все, що завгодно. Створювати нову дійсність".
Слова Павловського підкріпленi його досвідом. Він був одним із політтехнологів, які стали візирами пострадянської системи, і долучився до створення нового типу авторитаризму. В ньому традиції кремлівських хитрощів злилися в одне з найновішими методами маніпулювання людьми за допомогою медіа та піар-технологій.
"Ті ж піарники, які працювали над кримінальними розборками в Росії 1990-х, коли газетам проплачували матеріали про бізнес-конкурентів зі звинуваченнями в усьому — від канібалізму до педофілії — і далі використовували ті ж технології на загальнодержавному рівні, користуючись усією вагою Кремля," — згадує російський медіf-аналітик Васілій Гатов, член Правління Всесвітньої газетної організації WAN-IFRA. Уперше це сталося 1996 року, коли у Боріса Єльцина були незначні шанси на виграш у виборах на другий термін. Тоді політтехнологи сфабрикували історії про фашистсько-сталіністські загрози з боку опозиції Єльцина. Пізніше з допомогою всесильного телебачення вони перетворили Путіна з непримітного «сірого кардинала» на російського супергероя. «Спершу я створив ідею путінської більшостi — і не встиг опам’ятатися, як вона з’явилася в реальному житті. Те ж саме з ідеєю про те, що “альтернативи Путіну не існує”», — пояснює Павловський.
Ця система міцно тримається на світогляді, що його підживлюють водночас типова радянська віра у здатність пропаганди конструювати паралельну реальність та пізній радянський цинізм і дводумство. Як зазначає редактор американського тижневика «New Yorker», знавець російської культури Девід Ремнік, сучасне покоління російської еліти зросло у світі, в якому вони могли зовні вдавати відданість комуністичним ідеалам, а вдома читати дисидентську літературу. «Перебудова пройшла занадто пізно, — згадує Олександр Яковлєв, один із радників Горбачова. — Роки соціяльного застою практично зруйнували соціальний ідеалізм натомість сіючи цинізм, зневіру і соціальну апатію». Після розпаду Радянського Союзу більше не було потреби віддавати бодай щонайменшу шану вірі у марксистсько-ленінську "правду". За вказівкою Кремля політичні еліти поступово перетворювалися з комуністів на демократів, а згодом — на самодержавців націоналістичного штибу. У контексті зміни парадигм, що триває і сьогодні, політична філософія стає політичною технологією, а суть ідей і слів полягає не в тому, що вони означають, а в тому, яку функцію виконують. У кожному твердженні головне не істинність, а вплив, який воно справляє.
Такий світогляд був очевидний уже в середині 1990-х, а після 2000 року він став невилучним гвинтиком кремлівської системи. Еліти надійно контролювала «вертикаль влади», яка дивилася крізь пальці на корупцію в обмін на відданість. Політтехнологи тримали народ у покорі за допомогою симулякрів політичного дискурсу. Створювали політичні партії-маріонетки, на тлі яких Путін виглядав поміркованішим. Псевдонезалежні громадські організації, на кшталт Громадського форуму, правили за видимість громадянського суспільства. Фальшиві суди виносили фальшиві вердикти, фальшиві журналісти розповсюджували фальшиві новини. Аж до 2012 року Кремль практикував гнучкий ідеологічний підхід, проникаючи всередину громадських рухів і соціальних груп, щоб маніпулювати ними зсередини. За потреби він зловживав риторикою груп, в які хотів внести сум’яття, доводячи їх до абсурду через пародіювання. Як зазначають Голова правління Центру ліберальних стратегій у Софії Іван Крастев та професор юридичного факультету Нью-Йоркського університету Стивен Голмс, безліч росіян чудово розуміють, що їм показують фальшиві новини. Але сила кремлівської влади не в тому, що вона намагається переконати людей в істинності своїх слів, а в тому, що вона дає зрозуміти, що має право диктувати умови «істини», а відтак зміцнювати свою силу і вплив. Інформаційні технології, зокрема телебачення, відіграють ключову роль у цьому суспільстві чистого спектаклю, яке називають по-різному: від «ТВ-кратії» до «постмодерної диктатури».
Викладач журналістики Московського державного інституту міжнародних відносин Ігор Яковенко стверджує:
"Якщо попередні авторитарні режими на три чвертi складалися із насильства і на одну чверть із пропаганди, то цей практично повністю складається з пропаганди і з незначної частки насильства. Путіну досить здійснити декілька арештів, а потім посилити сигнал через телебачення, яке перебуває під його тотальним контролем".
У російських медіа та в громадському дискурсі повністю стерлися кордони між фактом і вигадкою. Під час кризи в Україні в російських новинах показували кричуще сфабриковані інтерв’ю з російськими «жертвами» безчинств вигаданих «укрофашистів». В одній інформаційній програмі жінка розповіла моторошну історію про те, як українські військовики розіп’яли хлопчика в Слов’янську. Цю історію, як і багато інших, вигадано від початку до кінця. Коли російському заступникові міністра зв’язку і масових комунікацій Алєксєю Воліну навели докази того, що історію з розп’яттям сфабриковано, він анітрохи не зніяковів і заявив, що головне — це рейтинґи. За його словами, публіці подобається, як провідні російські телеканали висвітлюють матеріал, подобається тональність передач. Він зазначив, що кількість глядачів новинних програм на російському телебаченні за минулі два місяці збільшилася майже на 50%. Кремль добре розповідає історії, оскільки навчився досконало поєднувати авторитаризм і розважальний складник. Поняття «журналістики» як процесу передання «фактів» або «істини» повністю щезло. Виступаючи минулого року перед студентами факультету журналістики Московського державного університету з лекцією, Волін заявив, що студентам краще забути про свої прагнення змінити світ на краще. Він сказав:
"Ми маємо дати студентам чітке розуміння: вони працюватимуть на Людину, Людина скаже їм, що писати, що не писати, і як писати ту чи iншу річ. І Людина має право так поводитися, оскільки вона їм платить".
Мета нової пропаганди полягає не в тому, щоб переконати людей чи схилити їх до потрібного погляду. Головне — тримати глядачів на гачку, збити їх із пантелику, викликати параною і пасивність — тільки б не готовність діяти. Теорії змови — ідеальний інструмент, аби досягнути цієї мети. Вони заполонили все російське телебачення. Впродовж минулих десяти років політико-аналітичні програми на кшталт «Однако», що виходять на прокремлівському Першому каналі, подають актуальні події без чіткого аналізу. Натомість своїми безкінечними натяками на «них» і «зовнішніх ворогів», які хочуть «відкусити шматок Росії», вони вводять глядачів у стан параної. Навіть науково-популярні програми не залишилися осторонь: найбільш високобюджетна документальна телепрограма на російському телебаченні розповідає жахіття на кшталт того, що людству загрожує «грибок-убивця». За п’ять років роботи на російському телебаченні один із авторів цієї доповіді спостерігав за пишним розквітом декількох інших форм мовних практик, покликаних звести нанівець критичне мислення глядачів. Звичними стали хибні відомості, що особливо яскраво ілюструють програми Дмітрія Кісєльова. Вони виводять концепцію пропаганди на новий рівень, подаючи неймовірну мішанину фактів, які у перекрученому вигляді творять нову реальність. Приміром, кадри зі шведської програми статевого виховання для дітей подають як «доказ» сексуальної збочености Европи. А візит лідера російської опозиції Алєксєя Навального до Єльського університету показують як незаперечний «факт» його роботи на американців. Як іронічно зазначає російський письменник Дмітрій Биков:
"Мова сучасної державної пропаганди — це мова хибних ототожнень, штучних зв’язків… Ах, ви проти таємної російської війни з Україною? Ви, значить, прибічники жрання, ви проти батьківщини і за бездуховний американський фастфуд, протестуєте винятково тому, що хочете жерти фуа-гра".
Кремлівський мікс ТВ-кратії, розпливчастої ідеології та майже узаконеної корупції став успішною моделлю режиму Путіна вже наприкінці його першого президентського терміну. Втім, перші спроби знайти спільну мову з міжнародною спільнотою були менш успішні. Під час Помаранчевої революції в Україні 2004 року завданням Павловського та інших політтехнологів було привести до перемоги промосковського кандидата Віктора Януковича. У той період ми стали свідками хитрощів, що їх раніше успішно використовували в Росії. Метою кампанії було заплямувати репутацію «проевропейського» кандидата Віктора Ющенка, виставивши його замаскованим фашистом. Для цього було створено декілька маріонеткових неонацистських груп, які заявляли про свої зв’язки з Ющенком. Але низка політтехнологічних медіа-фокусів, фальсифікація виборів і корупція не спрацювали. Планам сфальсифікованої перемоги Януковича не дала здійснитися Помаранчева революція. В Україні Павловського оголосили персоною нон ґрата, і йому довелося таємно залишити територію країни. В 2004 роцi Кремлеві стало зрозуміло, що він не може підсилити свій заклик і застосовувати однакові техніки до всього світу.
Настав час створити потужний механізм міжнародного впливу і пропаґанди. Кремль збирався повторити уроки м’якої сили й міжнародної пропаґанди. А в результаті підніс її до нових висот.
Кремль виходить на світовий рівень: від м’якої сили до перетворення інформації на зброю
Свою концепцію м’якої сили Владімір Путін уперше окреслив в 2012 року в статті «Росія і світ, що змінюється». У ній він виначив м’яку силу як «комплекс інструментів і методів досягнення зовнішньополітичних цілей без застосування зброї, а коштом інформаційних та інших важелів впливу». І додав: «На жаль, нерідко ці методи використовують для зрощування та провокування екстремізму, сепаратизму, націоналізму, маніпулювання громадською свідомістю, прямого втручання у внутрішню політику суверенних держав». Хоча Путін погоджувався з тим, що «можна тільки вітати цивілізовану роботу гуманітарних та благодійних недержавних організацій», він стверджував, що «активність “псевдо-НДО”, інших структур, які мають на меті за підтримки ззовні дестабілізувати становище в тих чи iнших країнах, неприпустима». Таке бачення дещо різниться від концепції м’якої сили у розумінні Джозефа Найї та інших західних політологів. Алєксандр Долінський, партнер консалтингової компанії «Capstone Connections», що спеціалізується на питаннях державної політики та корпоративної дипломатії, стверджує: «Якщо для західних політологів ключовою є побудова привабливости, то для Кремля м’яка сила — це набір інструментів для маніпулювання людьми. Щось на кшталт зброї».
Після 2004 року Кремль почав було вдаватися до спроб доволі класичного застосування м’якої сили. Було засновано Валдайський форум із метою заручитися підтримкою міжнародних експертів. Спеціально найняті піар-компанії працювали над покращенням іміджу Кремля. Російські олігархи інвестували кошти в популярні культурні проєкти на Заході. Зрештою, було здійснено перші спроби запустити цілодобовий канал новин «Russia Today», який показував би Росію в позитивному світлі. Утім, під час російсько-грузинського конфлікту 2008 року багато хто з російського істеблішменту вважав, що країна вкотре програла в інформаційній війні.
За свідченнями Тимоті Л. Томаса із Центру закордонних військових досліджень, було запропоновано декілька ідей для перезавантаження російської стратегії інформаційного впливу. Ігор Панарін, викладач Дипломатичної академії Міністерства закордонних справ Російської Федерації, окреслив нову систему управління в російській «інформаційній війні». У цій системі було передбачено посаду радника президента з інформації та пропаганди, який мав наглядати за недержавними громадськими організаціями, інформагенціями та навчальними закладами для кадрів, залучених до інформаційного протистояння. Серед інших пропозицій було створення «інформаційного війська з державних і військових новинних медій», які займалися би «заходами з оперативного маскування та контррозвідувальною роботою».
Із часом риторика стала агресивнішою. В 2010 роцi контр-адмірал (у відставці) Владімір Пірумов, колишній начальник управління радіоелектронної боротьби військово-морського флоту Росії, зазначав у доповіді «Інформаційне протиборство»:
"Інформаційна війна полягає в цілеспрямованому використанні спеціальних засобів і методів впливу на інформаційні ресурси супротивника для захисту цілей національної політики і у мирний, і у воєнний час і включає також вплив на інформаційну систему й морально-психологічний стан ворога".
За Пірумовим, засобами інформаційного впливу є «дезінформація (обман), маніпулювання (ситуативне чи суспільне), пропаганда (зміна поглядів, розкол, деморалізація, дезертирство, полон), лобіювання, антикризовий контроль і шантаж». Російські військова й розвідувальна владні верхівки виправдовують такий хід думок твердженням, нібито Росія є мішенню інформаційного впливу з боку Заходу, який веде неоголошену війну з Росією за допомоги розмаїтих засобів: від телеканалу CNN до недержавних організацій із захисту прав людини. Така риторика посилилась під час Арабської весни. «У Північній Африці основними цілями [Заходу] був запуск двигунів громадянської війни у суспільстві, створення хаосу, — пише генерал-майор, професор Васілій Буренок, президент Російської академії ракетних та артилерійських наук, — а в Лівії — і деградація державності. Занадто сміливо Кадафі замірявся на авторитет долара як світової валюти».
Подекуди складно зрозуміти, наскільки «щирі» ці переконання. Вони можуть відображати глибоко вкорінений світогляд російських розвідників і військовиків, гебiстське бачення війни всіх проти всіх, у якій розмови про «цінності» — це лише блеф для маскування таємних дій. Утім, така риторика також може виявитися дезінформацією з метою переконати росіян у тому, що вони перебувають під прицілом, і ось цим виправдати цензуру в медіах і тиск на громадянське суспільство. «Хоч би що викликало цю позицію, вона стає підґрунтям для розробки політичного курсу й розподілу бюджету: вона створює власну політичну реальність», — каже Марк Галеоті, професор із міжнародних відносин Нью-Йоркського університету й експерт із питань російської безпеки. І сьогодні ця позиція не лише поширена серед особистого складу управлінь національної безпеки та розвідки, але і є складником провідного політичного дискурсу Москви. «Інформаційні війни, — як сказав в одному інтерв’ю Дмітрій Кісєльов, — стали основною формою воєнних дій».
«Кремль так страждає від параної, — каже Галеоті, — що випереджає всіх у грі, яку ми віднині можемо називати перетворенням інформації на зброю».
ІНСТРУМЕНТАРІЙ КРЕМЛЯ
Кремлівський набір інструментів і технологій «перетворення інформації, культури й грошей на зброю» зростає на щедро угноєному ґрунті традицій: царистські фальшивки, більшовицькі «корисні ідіоти», використання корупції як методу контролю. Усе це спрямовано на те, щоб збити людей із пантелику й підбурити Захід проти нього самого. За цим стоїть філософія, яка розглядає мову та ідеї як знаряддя і керується похмурими картинками глобалізації як війни всіх проти всіх. Ми можемо говорити про набір інструментів, до якого входять медіа, високопосадові агенти впливу, партійна політика, фінансові кола, недержавні організації, експертні спільноти й культурні заходи. Галеоті пропонує виділити у кремлівському інструментарії такі категорії:
Цілі Кремля (методи):
1)Зашкодити комунікації (купити медіа, ddos-атаки, паралізувати журналістику загрозами дифамацій)
2)Деморалізувати ворога (заплутати суперечливими сигналами, заручитися підтримкою міжнародних експертів за допомогою форумів високого рівня, кампанії з дезінформації)
4)Зруйнувати систему управління (розколоти за допомогою принципу «розділяй і володарюй», купити політичний вплив)
У рамках нашого дослідження ми розглянемо різні інструменти, способи їх використання в різних регіонах, зокрема під час російсько-української війни.
Перетворення інформації на зброю
Свобода слова і свобода інформації є священними для західної культури. Вони є основою ідеї глобалізації, що ґрунтується на ліберальній демократії. Чим більше свободи інформації, тим ширша громадська дискусія і тим краще для всезагального блага. Але що, як один із гравців використовує свободу інформації, аби спотворити її засадничі принципи? Для того, щоб унеможливити будь-які дискусії і нівелювати критичне мислення? Не для того, щоб інформувати чи переконувати людей, а для того, щоб перетворити інформацію на зброю? Цитуючи російського медіа-аналітика Васілія Гатова: «Якщо ХХ століття ознаменувалося боротьбою за свободу інформації та з цензурою, то ХХІ століття характеризуватиме зловживання недоброзичливих діячів, держав чи корпорацій правом на свободу інформації».
Телеканал «Russia Today»
«RT неперевершений у своїй похмурій огидності, набагато витонченіший, радянська пропаганда. Він відображає путінське обурення перевагою Заходу, обурення західним моралізаторством і зловживає тактикою «а ви самі такі». Разом із тим RT вкорінює у свідомість аудиторії відчуття: росіяни мають рацію!» — Девід Ремнік, «New Yorker».
«Пропагандистська машина “Russia Today” не менш деструктивна, ніж військовики, що марширують Кримом». — Міністр закордонних справ Литви Лінас Лінкявічюс, допис у Твітері від 9 березня 2014 року.
Напевно, жодна інша організація так не відображає трансформацію кремлівського мислення від «м’якої сили» до перетворення інформації на зброю, як міжнародний кремлівський канал новин RT. Щорічний бюджет каналу складає щонайменше 300 мільйонів доларів США і має збільшитися на 41% восени 2014 року. Канал виходить англійською, арабською та іспанською мовами, планується запуск німецької та французької версій. Аудиторія каналу становить 600 мільйонів глядачів по всьому світу, його показують у трьох мільйонах готельних номерів. Канал було запущено 2005 року для створення позитивного іміджу Росії та демонстрування «російського погляду на події». Спершу телеканал намагався висвітлювати ті ж сюжети, що й BBC та CNN, час від часу підмішуючи до них «припудрені» російські репортажі. Утім, за великим рахунком, канал ігнорували і російський імідж не покращився. Під час російсько-грузинської війни 2008 року RT нарешті знайшов своє покликання, звинувачуючи Грузію в «геноциді» Осетії та зображуючи Росію як миротворця. Але канал усе ще мало кого приваблював, відтак майже нікому не було чути лінію Кремля. Згодом редакційна політика змінилася. Новини про Росію було зведено до мінімуму. Канал перейменували з «Russia Today» на нейтральніше RT: тож глядачі не одразу розуміли, що канал фінансовано з Кремля і що він узагалі має якийсь стосунок до Росії. Замість вихваляти Росію, RT зосередився на створенні негативної картинки Заходу, передусім США. Задля цього канал спирається на розмаїті західні голоси: чи то ультралівих антиглобалістів, чи лідерів ультраправих націоналістичних партій або Джуліана Асанжа. Деякі «експерти» RT походять із екстремістських чи маргінальних груп, що зробило би їх небажаними гостями для інших каналів. Скажімо, RT представив Раяна Доусона, який не визнає Голокосту, як «активіста боротьби за права людини», а неонациста Мануеля Оксенрайтера — як «аналітика з питань Близького Сходу». Такий підхід виправдовує ідея, яку часто повторює керівництво RT: поняття «об’єктивна істина» не існує. Ця концепція швидко розширюється до того, що будь-який погляд, хай би яким дивним він був, має таку саму вагу, як і решта.
Канал особливо популярний онлайн, де він буцімто отримав понад мільярд переглядів, що робить його найпопулярнішим каналом у мережі. Його також було номіновано на «Еммі» за репортажі про акцію «Захопи Вол-стрит» у Нью-Йорку. Роблячи акцент на антиамериканських та антизахідних темах, RT вдається привертати певну аудиторію і за необхідности охайно «вставляти» в потік новин інтерв’ю з Путіним або російським міністром закордонних справ Лавровим.
RT спеціалізується, зокрема, на екранізації теорій змови: від демонстрування поглядів «шукачів правди про 11 вересня» до пошуків «прихованої руки в сирійському конфлікті». В огляді подання RT сирійського конфлікту журналіст Майкл Моніган констатує:
Конспіролог Вебстер Тарплі, автор книжки «Синтетичний терор 9/11. Зроблено в США», розповів глядачам, що нинішній сплеск насильства є «спільною продукцією ЦРУ, MI6 та Мосаду».
Британський конспіролог Пітер Ейр передбачувано повідомив про приховану руку міжнародного сіонізму в Дамаску, пояснюючи, що нинішню кризу «1997 року спланував Пол Вулфовіц». У сюжетах цим глибоко сумнівним заявам нічого не протиставляють, ведучі RT просто повторюють і підсилюють їх.
Хоча над такими історіями можна посміятися, конспірологічне мислення переживає піднесення в Европі. У нещодавно підготованій доповіді «Змовницькі умонастрої в перехідну епоху», в якій розглянуто популярність конспірологічних теорій у Франції, Угорщині та Словаччині, група фахівців провідних европейських дослідницьких центрів показує, що електорат ультраправих партій (які мають зв’язки з Кремлем) охочіше вірить у теорії змови. Підтримку цих партій і віру в теорії змови пов’язано з розмиванням довіри до національних урядів, унаслідок чого люди вдаються до неймовірних теорій для пояснення криз. «Цікавість до теорій змови посилюється через зростання ультраправих партій чи це ультраправі партії посилюються завдяки тому, що конспірологічне мислення нагнітається в інформаційному просторі?» — з іронією запитує Глєб Павловський. Можливо, не варто легковажити зосередженістю RT на пропаганді конспірологічних теорій. Ми ж бо вже стали свідками того, що хід думок, які телебачення пропагує в Росії, унеможливлюють будь-який критичний дискурс, який ґрунтується на реальності. Водночас створюється інформаційний простір, у який Кремль може просувати власну дезінформацію з метою заплутати ситуацію за кризових обставин.
Досліджуючи звички користувачів «сайтів альтернативних новин», фахівці Північно-Східного університету (Бостон, США) із подивом виявили, що «споживачі альтернативних новин, які намагаються уникати “масових маніпуляцій” з боку традиційних медіа», найпіддатливіші до «вкидання» фальсифікацій». На початку RT привабив аудиторію популярними антизахідними темами і теоріями змови, а потім почав постачати їм матеріали, які не вписуються в рамки навіть найупередженіших телеканалів і нагадують «активні заходи» ХХІ століття. В одному з нещодавніх репортажів іспаномовної версії RT було розглянуто вірогідність причетности ЦРУ до поширення вірусу Ебола — чим не сучасний відголосок радянської дезінформації про походження СНІДу. Під час громадянської війни в Сирії, коли Росія підтримувала президента Башара аль-Асада, RT транслював програми про так звану «різанину в Адрі». Як стверджує шеф-редактор онлайн-видання «The Interpreter» Джеймс Мілер, репортери RT подекуди зазначали, що не мали безпосереднього доступу до міста Адри, однак не робили спроб перевірити доказову базу «очевидців» і далі повторювали заяви сирійських державних медіа про «звірства бойовиків». Навіть коли стало зрозуміло, що в Адрі не було ніякої різанини, ведучі RT не припинили стверджувати протилежне, а експерти телеканалу обговорювали цю вигадку як реальність.
RT і «Голос Росії» також поширювали сумнівні «докази» того, що за зариновою атакою в районі оази Гутта на околиці Дамаска стояли сирійські повстанці. Покладаючись на джерела в російському уряді, RT повідомив, що за «докази» причетности повстанців брав час завантаження відео наслідків заринової атаки на «YouTube». Відео буцімто виклали до атаки. Як швидко з’ясували у соціяльних мережах на кшталт «Storify», різницю в часі пояснювало те, що сервери «YouTube» розташовано в Каліфорнії. Відтак зрозуміло, що час завантаження відео не збігається із сирійським. У репортажі про хімічну атаку RT покладався також на дослідження авторитетного блогера Бравна Мозеса (Еліота Гігінза). Його слова перекрутили так, що виглядало, ніби він доводив відповідальність повстанців. Насправді ж Гігінз стверджував протилежне. «Вочевидь, телеканал “Russia Today” вирішив скористатися довірою до мого блогу, щоб підтримати вкрай сумнівні відео», — заявив блогер в одному з інтерв’ю. Замість того, щоб продемонструвати аудиторії «російський погляд», що цілком заслуговує на повагу як дипломатичний крок, RT поширює форму дискурсу, яка має на меті унеможливити дискусії та політику, що ґрунтується на реальності. Канал зловживає ідеалами свободи інформації, щоб розповсюджувати дезінформацію.
Одне з ток-шоу каналу відмінно використовує цю формулу. У програмі «Хто платить за інформаційні війни» обстоюють необхідність зруйнувати «гегемонію Заходу в галузі інформації». Мета сама по собі цілком похвальна. Але серед гостей RT були Джон Логланд, один із керівників дослідницького центру в Парижі, який фінансують кремлівські ставленики; Себастьян Сас, представник швайцарської компанії, яка займалася піаром Південного Потоку; британський адвокат Александр Меркурис, який втратив ліцензію через брехню і підробку підпису судді Вищого суду; та журналіст онлайн-видання «Asia Times» Пепе Ескобар, який поширював вигідну Кремлеві дезінформацію, у чому ми згодом переконаємося. На шоу кремлівські зв’язки гостей було замовчано, натомість усі скаржилися на спотворення реальної картини світу в західних медіах.
Упродовж декількох найближчих місяців принципи роботи RT розширюватимуться і надалі після збільшення трансляцій каналу іншими мовами. Від 2013 року канал узяв під контроль радіостанцію «Голос Росії» і поглинув авторитетну державну інформагенцію «РИА Новости», створивши єдину міжнародну інформаційну агенцію «Russia Today». Символічним актом демонстрування намірів новоствореної мережі стало призначення на посаду її генерального директора Дмітрія Кісєльова.
Соціальні мережі
Російські теоретики розглядають інтернет і соціальні мережі як ключові чинники, що змінюють правила гри у справі перетворення інформації на зброю. Із наданням притулку «донощикові» АНБ (Агентства національної безпеки) Едварду Сноудену в Кремля з’явилося безліч можливостей, щоб підірвати довіру до «вільного» інтернету. Як і у випадку з традиційною пресою, у Кремлі вважають, що Росія є мішенню інформаційного нападу в соціальних мережах. За словами президента Путіна, інтернет — це «проект ЦРУ». Генерал Буренок стверджує, що інтернет і мобільний зв’язок створюють передумови для якісно інтенсивнішої та потужнішої «нематеріальної» війни і що західні «полковники» намагалися «переформатувати» українське мислення під час Майдану. Знов-таки, важко сказати, наскільки«щирі» ці міркування. Заяви про те, що на Росію «нападають», дають Кремлеві змогу збільшити цензуру в мережі по всій країні й прискорити процес перетворення інтернету на зброю.
На міжнародному рівні соціальні мережі дають кремлівській традиційній пресі можливість влитися в основне русло. Понад мільярд користувачів відвідали сторінку RT на «YouTube», де відео каналу ще менше асоціюються з Кремлем. «RUPTLY», нова кремлівська агенція відео-новин, також розміщує кліпи онлайн, причому не тільки з комерційною метою. Російське Міністерство закордонних справ та дипломатичні місії за кордоном активно користуються Твітером і Фейсбуком для поширення лаконічних повідомлень. Інтернет — справжнє благо для «активних заходів» ХХІ століття. За радянських часів агенти КДБ мали докладати величезних зусиль, аби просувати необхідні «новини» у західних медіах. Нині ж інтернет дарує практично необмежені можливості для публікацій підроблених фото і фальшивих репортажів, які потім можна представити у традиційних медіах як «факти» (див. далі докладний аналіз української кризи).
Як з’ясував репортер Макс Седон у розслідуванні для «Buzzfeed», Кремль утримує цілу армію проплачених «тролів», щоб вести онлайн-війну в коментарях і на Твітер-сторінках. Седон описує звичайний день роботи однієї з таких аґенцій:
"За стандартний робочий день «троль» має залишити 50 коментарів під популярними новинними статтями. У кожного блогера має бути по шість акаунтів у Фейсбуку, де він має залишати по три пости на день, плюс щонайменше по два пости в дискусійних групах. Наприкінці першого місяця «тролі» повинні мати мінімум 500 підписників до кожного акаунту і щодня залишати по п’ять постів на кожній сторінці. У Твітері кожен блогер повинен підтримувати 10 акаунтів із 2000 підписників і щодня залишати по 50 твітів".
«Мета усіх цих коментарів — не конче переконати когось у чомусь, — говорить Люк Гардинг, — але завадити нормальній роботі журналістів, змушених чистити свої Твітер-сторінки від “тролів” і витрачати гроші на IT-спеціалістів, щоб ті розчистили увесь той безлад». Джоел Гардинг, американський військовий аналітик, зіставляє кремлівських «тролів» із інформаційним аналогом артилерійського «вогню на придушення».
На початку ери інтернету спілкування онлайн здавалося джерелом політичної свободи. Всесвітня мережа мала стати інструментом, за допомогою якого можна було би покласти край цензурі й підірвати авторитарні режими. Але невдовзі інтернет став зброєю постмодерних диктаторських режимів на кшталт кремлівського. Замість чинити прямий тиск вони маніпулюють суспільством зсередини. Світогляд кремлівських політтехнологів ґрунтується на ідеї, що «істини» не існує, а реальність «пластична». Миттєве й легке поширення фейків та плагіату через інтернет робить його ідеальним форумом для розповсюдження таких ідей.
Вплив на західні медіа
У книжці «Мафіозна держава» кореспондент газети «The Guardian» Люк Гардинг розповідає про психологічну війну з ним та його родиною. Причиною стали статті, в яких було описано, зокрема, корупцію в найближчому оточенні Путіна. В 2014 роцi американського репортера Девіда Сетера, який досліджував зв’язки між російськими спецслужбами і тероризмом, було вислано з Росії з формулюванням, що «його присутність більше не бажана». Утім, решта кремлівських методів пошуку спільної мови із західними медіами дещо хитріші.
«Russia Beyond the Headlines» — це міжнародний видавничий проект, що його фінансує уряд. Він включає щомісячні інформаційні додатки про Росію у провідних газетах і на веб-сайтах у 23 країнах шістнадцятьма мовами. Серед видань-учасників — «Telegraph» у Великій Британії, а також «Washington Post», «New York Times», «Wall Street Journal» та «International New York Times» у США. Матеріали готують зі співредакторами газет-учасниць проекту. RBTH намагається дистанціюватися від «Russia Today» і всіляко заперечує свій пропагандистський характер. Видання стверджує, що прагне показати Росію з ракурсів, що їх оминають західні журналісти, наголошуючи взаємозв’язки між країнами та руйнуючи стереотипи. Подолання наявного інформаційного дисбалансу стало провідною темою конференції RBTH 2014 року. На конференції закордонні й російські журналісти обговорювали, як обидві сторони представляють одна одну в хибному світлі.
Підтримання інформаційної рівноваги заслуговує на повагу, однак зловживання цим аспектом дає Кремлеві змогу проштовхувати хибну інформацію й наклепи в будь-які дискусії. Приміром, кремлівський політтехнолог Сєргєй Марков виступає на радіостанції «BBC Radio 4» у ролі професора для підтримання так званої «рівноваги». Цю можливість він використовує для заяв, буцімто сирійські «повстанці можуть навмисно використовувати хімічну зброю, щоб спровокувати міжнародне втручання».
Спробам Кремля впливати на західні медіа сприяють і західні піар-агенції. Зокрема, компанія «Ketchum» просуває проросійські редакційні матеріали в онлайн-видання «Huffington Post» та у програми телемережі NBC. При цьому упереджені погляди та особисті вигоди авторів залишаються за лаштунками. За найвдаліший хід «Ketchum» можна вважати публікацію колонки Владіміра Путіна в «New York Times». Стаття з’явилась онлайн 11 вересня 2013 року (безперечно, для підсилення її анти-інтервенціоністського заклику в роковини теракту). У матеріалі автор брав на кпини Обаму через невдалі спроби вирішити сирійську кризу, а потім дуже по-американськи покладався на Декларацію незалежности США: «Є держави великі й малі. І вони, звісно, провадять різну політику. Ми різні, але коли ми просимо Господа благословити нас, ми не повинні забувати, що Бог створив нас рівними». У цьому абзаці вiдчувається задоволення Кремля від того, що він використовує риторику Заходу проти нього самого.
Перетворення культури та ідей на зброю
Для країни, яка, на думку президента Обами, «не має глобальної ідеології», путінська Росія аж надто переймається ідеями. Вона фінансує впливових осіб, дослідницькі центри, політичні партії, релігійні й соціальні рухи по всьому світу і, коли це потрібно, взаємодіє з ними. Утім, мета цього всього — не так зміцнення культурного взаєморозуміння як основи ліберальної демократії, як використання культури й ідей як інструментів для втілення принципу «розділяй і владарюй», для розпалювання ворожнечі, корупції та поглинання.
Свята Русь і Евросодом
Виступаючи в 2004 роцi, тодішній голова комітету Думи із зовнішніх справ Константін Косачьов заявив:
Часто ми не можемо доладно пояснити сам сенс нашої присутности на пострадянському просторі. Захід робить це під прапором демократизації, а ми, виходить, лише в ім’я самих себе. Наша активність занадто відверто має на меті російські інтереси. Це патріотично, але неконкурентоздатно.
Характерно, що західні недержавні організації, які діють в ім’я демократизації, Косачьов розглядає як приховані інструменти закордонного впливу, а не як угруповання, зацікавлені в обстоюванні заявлених цінностей.
Після 2004 року Кремль почав вигадувати власні «прапори», під якими можна було б чинити тиск за кордоном — передусім серед діаспори на теренах колишнього РССР. За словами Алєксандра Чепуріна, тодішнього директора Департаменту з роботи зі співвітчизниками за кордоном МЗС РФ, «російська діаспора за кордоном становить соціально-гуманітарну опору інтересів Російської Федерації у державах пострадянського простору». «Русский мир» — одна з найвпливовіших недержавних організацій, яка взаємодіє з російською діаспорою. Її існування ґрунтується на ідеї, що російськомовні громадяни по всьому світу належать до єдиного цивілізаційного простору. За словами Антона Шеховцова з Університетського коледжу Лондона,
Кремль потребує концепції «русского мира», щоб виправдати поразки своєї внутрішньої політики за сприятливих економічних умов. По-друге, як геополітична концепція «русский мир» необхідний у країнах Східної Европи, що їх Росія прагне тримати у своїй орбіті й у справи яких може втрутитись, якщо ці країни оберуть інший курс зовнішньої політики.
Президент Путін пообіцяв до 2020 року збільшити бюджет Россотрудничества — російського відповідника Британської ради — із 60 до 300 мільйонів доларів на рік. У майбутньому організація не лише займатиметься популяризацією російської культури, а й діятиме за зразком американської агенції USAID, поширюючи російський вплив за кордоном за допомоги різноманітних програм розвитку. Організацію очолює згаданий колишній голова комітету Думи із зовнішніх справ Константін Косачьов.
У країнах із сильною, зорієнтованою на Москву Православною Церквою з обережністю ставляться до релігійних лідерів, які перебирають на себе політичну роль. У Грузії, де патріарха підтримують 94% вірян, опозиція Церкви до деяких засадничих принципів ЕС фактично призводить до зіткнення з курсом на евроінтеграцію. В 2011 роцi Церква виступила проти законів, які дали би рівний легальний і податковий статус іншим конфесіям. Представники Церкви також прямо заявляли, що навчання за кордоном може завдати шкоди грузинським дітям. У травні 2013 року десятки тисяч демонстрантів на чолі зі священиками й православними активістами закидали камінням парад ЛГБТ-спільноти. Патріарх та вищі церковні чини не раз закликали до тісніших зв’язків із Росією, особливо якщо результатом процесу зближення стане повернення регіонів, які відкололися. В 2013 роцi, виступаючи перед грузинською діаспорою в Москві, патріарх назвав Путіна «мудрою людиною, яка покращить ситуацію в Грузії».
Росія — доволі дивний приклад релігійного консерватизму. За результатами опитування Левада-Центру, лише 4% тих, що вважають себе православними, відвідують церкву бодай раз на тиждень. Водночас рівень абортів, розлучень, проституції та корупції дуже високий. Утім, Кремлеві вдалося досягти того, щоб частина західної преси описувала його з епітетами «консервативний» і «традиційний». Тож фокус дебатів змістився з корупції й недбалого управління країною і вилився в зручне русло дискусій про цивілізаційну належність. Якщо мета «м’якої сили» — зробити країну привабливою в очах іноземців, то Кремль займається якраз протилежним. Він грає роль такого собі культурного «бабая» Заходу для зміцнення своєї позиції вдома, а за кордоном веде хрестовий похід проти сил «Евросодому».
Ліві і праві союзники
Під час холодної війни Кремль підтримував ідеологічні зв’язки з лівими групами, які обстоювали спільні з ним соціалістичні ідеї. Тепер тактика Кремля змінилася, і він створює альянси і з лівими, і з правими угрупованнями, фінансуючи і одних, і других. Европейських ультраправих націоналістів приваблюють гасла боротьби з ЕС, ультралівим до душі заклики до боротьби з гегемонією США, американським релігійним консерваторам імпонує кампанія проти гомосексуалів. Те, що Кремль тисне на лівих і обмежує деякі релігійні свободи всередині самої Росії, не має значення. Суть у тому, що пластичний підхід до ідеології дає Кремлеві змогу спиратися на безліч голосів, які спільно допомагають посилити розкол Заходу.
Кремль підтримує тісні зв’язки з колишніми й чинними комуністичними партіями країн Східної Европи. Дійшло до того, що Міністерство юстиції України виступило з вимогою заборонити діяльність Комуністичної партії України, оскільки її вважали за маріонетку Кремля. Німецька соціалістична партія «Die Linke» («Ліві») також відкрито підтримує кремлівські позиції. Телеканал RT упадає коло «лівих» — опонентів Заходу, зокрема за допомоги шоу Ебі Мартин, яка веде кампанію проти американського «капіталізму й імперіалізму». Серед них опинилися також британський політик Джордж Головей, який підтримував Садама Хусейна, і Джуліан Асанж, чия історія набула найбільшого розголосу. Кремль також успішно маніпулює рухами «зелених». НАТО звинувачує Росію у фінансуванні европейських екологічних організацій,які виступають проти видобутку сланцевого газу, адже їхні програми збігаються з наміром Кремля тримати Европу в газовій залежності від Росії. Усередині країни Кремль тримає в лещатах ліві організації й заарештовує еко-активістів, однак пластичний підхід до ідеології дає йому цілком успішно підтримувати аналогічні рухи за кордоном, коли вони збігаються з його інтересами.
На правому боці політичного спектра Кремль створив альянси з радикальними соціал-консерваторами та націоналістами, які виступають проти ЕС. Американський політик Патрик Б’юкенен, лідер французької праворадикальної націоналістичної партії Марин Лє Пен, британський політик Найджел Фарадж, який виступає за вихід Великої Британії з ЕС, угорська антисемітська партія Йобік, а також гомофобські організації на кшталт Всесвітнього конгресу сімей — усі вони всіляко вихваляють Путіна в обмін на ефiрний час у кремлівських медіах. Ультраправі активісти, білі расисти, неонацисти й антисеміти з Европи та США беруть участь у конференціях в Европі разом із прокремлівськими ідеологами, а кремлівські радники читають лекції европейським ультраправим у Ялті.
На минулих виборах до Европарламенту проросійські ультраправі партії вибороли 52 місця, тоді як Партія незалежностi Сполученого Королівства Найджела Фараджа отримала 24 мандати. Це породило страхи виникнення «проросійського» блоку в Страсбурзі. У Франції та в Угорщині набирають сили пропутінські праві партії. Національний фронт посідає чим далі вищі місця в опитуваннях і отримав уже два крісла в Сенаті. Йобік тепер є другою найбільшою політичною силою Угорщини. Одного з лідерів партії, Белу Ковача, звинувачують у тому, що він російський шпигун, в Угорщині його називають КДБела. У нарисі «Путінський стратегічний консерватизм» Мелік Кальян пише:
"Путін замірився на щось грандіозне… Він знайшов важливу зброю, за допомоги якої можна перемогти Захід і розколоти його потенційних союзників у всьому світі. І цю зброю ми дали йому безкоштовно. Він відчув наше збентеження, нашу неспроможність окреслити й захистити наші традиції, зберегти наше історичне значення державности, накопичене протягом століть, нашу опіку над об’єднаною цивілізацією, яка починається з родини, відданости батьківщині й ширшому етносу. Одне слово, Владімір Путін знає, що робить".
Але, окрім ідеологічних ігор, не обійшлось і без фінансових стимулів. Політолог Антон Шеховцов, який спеціалізується на вивченні европейських ультраправих партій в Університетському коледжі Лондона, нагадує про історію покійного лідера ультраправої Австрійської партії свободи, Йорга Гайдера. Австрійський політик отримав хабарів на суму 900 тисяч евро від російських бізнесменів за допомогу в оформленні видів на проживання. Шеховцов стверджує:
"Путінська Росія співпрацює з ультраправими европейськими партіями не останньою чергою тому, що ті допомагають російським політичним і діловим елітам проникати в економічну, політичну й соціальну структуру Заходу. Із цієї перспективи расизм і ультраконсерватизм крайніх правих важать менше, ніж їхня корумпованість".
За словами Шеховцова, під фінансовими стимулами не обов’язково мають на увазі прямі «відкати». Бізнесмени, близькі до ультраправих рухів, можуть отримувати привілеї в Росії в обмін на політичну підтримку. Приміром, одним із перших европейських бізнесменів, який розпочав діяльність в анексованому Криму, став евроскептик Філіп де Вільє, спонсор партії «Рух за Францію». Він планує збудувати російські історичні тематичні парки в Москві та Криму.
Шеховцов веде далі:
"Для Путіна співпраця Кремля з европейськими ультраправими — це шлюб із розрахунку. Він буде готовий позбутися своїх партнерів тієї миті, коли більше не потребуватиме їх для здійснення своїх політичних та економічних цілей. Для Кремля «ідеальна версія» ЕС — не однорідно білий, побожний і соціально консервативний союз, а корумпована Европа Берлусконі або, що навіть краще, корумпована, збільшена копія Болгарії".
Зрада експертів?
В 2004 роцi було створено Валдайський форум, який мав на меті, за словами виконавчого директора Павла Андреєва, «продемонструвати досягнення Росії і пояснити Заходові, в якому напрямку рухається країна». Валдайський форум — щорічне зібрання, на якому експерти з усього світу мають нагоду зустрітися віч-на-віч із Владіміром Путіним та іншими російськими високопосадовцями. Спершу форум було скеровано до англосаксонських фахівців, нині акцент змістився на експертів із групи країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай), а основні теми обговорення стосуються передусім питань зовнішньої політики, а не внутрішніх проблем Росії.
Критики Валдайського форуму вважають, що за лаштунками «м’якої сили» ведеться дещо інша гра. Лілія Шевцова, колишня наукова працівниця Московського центру Карнегі і чинна наукова співробітниця Брукінзького інституту (Вашингтон, США), говорить:
"Пишучи про Путіна, експерти-учасники форуму утримуються від гострої критики. Вони хочуть залишатися ближче до влади і бояться втратити доступ до неї. Дехто з них думає, що може використовувати форум як платформу для критики, однак насправді сама їхня присутність на заході сприяє легітимізації Кремля".
Із цим погоджується журналіст «The Guardian» Люк Гардинг: «Урешті-решт, ви стаєте маріонеткою Кремля, самою своєю присутністю покращуючи Путінів імідж». Тож Валдайський форум з інструмента «м’якої сили» для демонстрування російської перспективи перетворюється на приманку з метою створення ілюзії.
Пов’язані з Кремлем фігури відкривають дослідницькі центри, щоб обстоювати проросійську позицію за кордоном. Приміром, Інститут демократії та співробітництва у Нью-Йорку моніторить порушення прав людини в Америці. Деяким західним експертам надають місця у радах директорів російських компаній. Наприклад, одним із провідних проросійських аналітиків Німеччини є агіограф Путіна Алєксандр Рар, який часто стає на бік Кремля. При цьому Рар замовчує свої зв’язки з Валдайським клубом чи те, що він надає платні консультації в галузі комунікацій низці російських енергетичних компаній.
Утім, фінансові спокуси — це найпримітивніший метод в арсеналі Кремля. Повільну, терплячу й багаторічну роботу проводять для того, щоб «приручити» експертів. Бен Джуда, автор книжки «Крихка імперія. Як Росія полюбила й розлюбила Владіміра Путіна», говорить:
"Уже на початковому етапі роботи в Росії вас оточують люди, експерти й керівники медіа, які, як вам здається, змальовують вам об’єктивну ситуацію. І лише значно пізніше ви усвідомлюєте, що у них є конкретні завдання і що вони промивають вам мізки".
Перед тим як податись у журналістику, Джуда рік провчився у елітному Московському державному інституті міжнародних відносин, працював в Европейській раді із зовнішніх справ, де вивчав залаштунки путінської Росії.
Ідеї про те, що «альтернативи Путінові немає», що Путін — непохитний моральний консерватор, що інакомислячі на кшталт «Pussy Riot» є «проектами» чи екстремістами і фашистами або що Путін «з’їхав з глузду» і тому Захід має його втихомирювати, — все це зручні тези, що їх поширює Кремль і що їх охоче підхоплюють західні експерти й медії.
Перетворення грошей на зброю
Для російської «системи» корупція — невилучний складник підтримання кремлівської вертикалі влади. Поняття «правил ринку», «верховенства права» і «приватної власности» реалізуються тут вкрай хаотично. Чимало компаній, особливо в стратегічних галузях промисловости, фактично працюють за зразком родинного бізнесу.
Великим керівникам дозволяють контролювати свої активи за умови, якщо вони платять чиновникам, гарантують політичну відданість і «спонсорують» національні проекти. Кордони між державою і приватним сектором повністю стерлися. Чиновники працюють у державних структурах за можливість брати хабарі. Це використовують проти них, якщо вони переходять Кремлеві дорогу. Тим часом однією з поширених форм поглинання бізнесу є незаконне рейдерство — силовий пострадянський аналог корпоративного рейдерства. Ця практика передбачає купівлю акцій компанії і використання будь-яких способів (насильство, хабарі, шантаж) для її поглинання. Як пише професор Університетського коледжу Лондона Альона Лєдєнєва у книжці «Чи може Росія модернізуватися?», незаконне рейдерство чим далі частіше використовують не тільки супротивники в бізнесі, але й державні чиновники, які хочуть прибрати до рук приватні підприємства.
Цей внутрішній контекст формує кремлівський спосіб мислення і в процесі застосування влади грошей у зовнішній політиці. Неоліберальна ідея глобалізації ґрунтується на твердженні, що гроші політично нейтральні, що взаємозалежність править за поштовх до зближення держав і що міжнародна торгівля перетворює насильство на гармонію. Натомість російський погляд є в кращому випадку меркантилістським: усередині країни гроші й торгівлю використовують як зброю, а взаємозалежність — як механізм для агресії. Нова Росія — це незаконний рейдер процесу глобалізації.
«Асиметрична взаємозалежність»
Заборона на імпорт свинини з Болгарії, нафтова блокада проти Литви і погрози перегляду енергетичних контрактів із британськими компаніями в Росії — в усіх цих випадках Кремль удається до систематичної політики примусового принципу двосторонніх відносин, яка передбачає дипломатичний тиск, ембарго на торгівлю, транспортну блокаду і газові чи нафтові контракти.
Попри свою відносну слабкість, Кремль опанував мистецтво, що його Ніку Попеску і Марк Леонард із Европейської ради з міжнародних відносин називають «асиметричною взаємозалежністю». Вона полягає в тому, щоб просувати інтереси Росії через узалежнення інших держав від російських грошей, ринків і торгівлі.
Підхід до кожної держави обирають із урахуванням її слабких місць. Для Великої Британії це залежність від Лондонського Сiті, для Німеччини — потреба в російському газі. Енергетика (у сенсі і енергоносіїв, і доступу до російських природних ресурсів) часто стає козирною картою Кремля у грі в «асиметричну взаємозалежність». Шведська агенція оборонних досліджень нарахувала 55 випадків зупинення поставок природного газу з Росії в період від 1992 до 2006 року. Офіційно Росія покликалася на технічні причини, однак перебої з постачанням майже завжди виникали в моменти, коли Росія пильнувала свої політичні інтереси. Приміром, коли з’являлась потреба вплинути на результати виборів чи енергетичних угод в Центральній та Східній Европі.
У використанні грошей як зброї Кремлеві сприяють західні фінансові піар-агенції та агенти впливу. Редактор онлайн-видання «European Breaking Views» міжнародної агенції новин «Reuters» П’єр Бріансон говорить:
"Російська зовнішня політика цілеспрямовано стирає кордони між економікою й політикою. Але в Росії не існує такої речі, як «чистий бізнес». Тому коли фінансові піар-агенції чи агенти впливу, що працюють на російські компанії, радять західним аналітикам забути про політику і зосередитися на бізнесі, вони грають на руку Кремлеві".
Лілія Шевцова пише:
"Коли не тільки західний бізнес, але й західні політики не лише погоджуються грати за правилами, які пропонує Росія, але й стають лобістами бюрократичного капіталізму, це дає російській еліті нові аргументи для самовпевнености й переконаности в тому, що Захід завжди можна або шантажувати, або корумпувати".
НОВИЙ, НЕЛІНІЙНИЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛ
У подальшому огляді ми проаналізуємо різну гру Кремля у різних регіонах. Вплив Кремля можна описати як концентричний: в Україні він може призводити до цілковитого безладу, в Балтійських країнах — дестабілізувати ситуацію, у Східній Европі — тісно співпрацювати з владою, у Західній Европі — реалізовувати принцип «розділяй і володарюй», у США — створювати сум’яття, на Близькому Сході та у Південній Америці — роздмухувати вогонь наявних конфліктів. Кремлеві не конче треба бути виразним лідером блоку країн на кшталт союзників Варшавського договору.
Натомість він може поглибити наявний розкол, підірвати діяльність міжнародних організацій і долучитися до створення світу, в якому процвітає різновид корумпованого авторитаризму, що його він сформував. Улюблений метод Кремля — розділяй і завойовуй. Скажімо, в царині енергетичної політики Росія може агресивно поводитись у Східній Европі, але робити все можливе для того, щоб залишатися надійним партнером для Европи Західної. «Росія показує різне обличчя різним частинам Европи, — сказав радник із енергетичної безпеки однієї з центральноевропейських країн одному з авторів цього дослідження. — Коли ми говоримо про Росію, виявляється, що йдеться про різні Росії, і це ускладнює обстоювання єдиної позиції».
Балтійські країни
Балтійські країни, що мають значну частку російськомовного населення, напевно, найбільше серед усіх країн Евросоюзу залежать від російської інформації, впливу та грошей. НДО російської діаспори ведуть активну діяльність. Глядацька аудиторія російськомовного «Першого балтійського каналу» (PBK), який транслює дешеві програми й новини з державного телебачення Росії, становить чотири мільйони глядачів.
«Значна частка нашого населення живе у паралельній реальності, яку створили російські медіа та НДО, — говорить Рауль Ребане, естонський експерт із пропаганди — Через це важко досягти політичного консенсусу». Від початку другого терміну президентства Путіна в 2004 році Росія маніпулювала історією для нагнітання напруги в естонському суспільстві. Більшість етнічних естонців та істориків з усього світу стверджують, що 1940 року РССР окупував Естонію. Утім, російські медіа та НДО пропонують альтернативну версію подій, за якою Естонія добровільно ввійшла до складу РССР. Така стратегія працює: за результатами опитування 2005 року, 56% росіян підтримували тезу про «добровільний» вступ.
Ситуація досягла точки кипіння в 2007 році, коли пам’ятник радянському воїну, «Бронзового солдата», перенесли з центру Таліна на військовий цвинтар. На думку естонської поліції з безпеки, яка вважає, що більшість НДО перебувають під контролем російських спецслужб, саме російські агенти стояли за надто емоційним висвітленням конфлікту довкола «Бронзового солдата» у російських медіах, що призвело до масових заворушень. Невдовзі сталася друга найбільша в історії низка кібератак на комп’ютерні системи Естонії, внаслідок якої на деякий час вийшли з ладу сайти естонських державних установ, банків та медіа. До атак були причетні «хакери-патріоти» з кремлівських молодіжних організацій.
Окрім того, росіяни входять до складу естонських політичних партій. «В 2010 роцi естонська розвідка назвала мера Таліна Едгара Савісаара агентом впливу Росії»після того, як він попросив грошей у Москви, як пише Девід Сатер у книжці «Останній подих імперії».
Тим часом 2008 року естонські органи держбезпеки сколихнула новина про те, що Герман Сім, «держслужбовець середньої ланки Міністерства оборони Естонії», виявився російським шпигуном.
Серед Балтійських республік Латвія має найбільшу російську діаспору, а «Перший балтійський канал» (PBK) вважається другим за популярністю телеканалом у країні. 2011 року мером Риги став редактор новин PBK, колишній кореспондент ТАСС, Ніл Ушаков. Було оприлюднено електронне листування Ушакова, в якому він, зокрема, звертається до російських спецслужб із проханням профінансувати муніципальну кампанію 2009 року (Ушаков так і не спростував факту, що емейли належали йому). Партія Ушакова також уклала угоду про співпрацю з Путіновою партією «Єдина Росія», «поглиблюючи занепокоєння в тому, що вона є посередницею московських ділових та політичних інтересів». Сатер пише, що латвійські російськомовні газети, зокрема «Час» і «Телеграф», власниками яких є російські мільярдери, поширюють повідомлення про утиски росіян у Латвії, вихваляють російську внутрішню соціальну політику і підтримують стратегію Кремля щодо російської діаспори в Латвії.
На додачу до медіа та партійної політики, роль Латвії як центру для відмивання грошей узалежнює країну від фінансових потоків із Росії. Половина інвестицій у країну надходить від іноземних вкладників, переважно із пострадянських країн. Латвія перетворилася на «майданчик для російських інтересів: ділових, політичних і, понад усе, кримінальних», — повідомляє кореспондент «The Guardian» Люк Гардинг, висловлюючи занепокоєння з приводу того, що «мета дій Кремля у Латвії — поступово змінити стратегічний напрямок країни з прозахідного на промосковський». Успішний латвійський банкір Валєрій Бєлоконь заявив Гардингові:
"Мені лячно від усього цього російського капіталу. Гроші мають вплив. Латвія — відкрита країна. Я не проти туризму чи бізнесу. Але небезпека для маленької країни криється в тому, що ми стаємо залежними від Росії. Безсумнівно, нам слід захищати себе".
Утім, якщо вільний потік капіталу є стовпом глобалізації, які механізми допоможуть це зробити?
Литва має найменшу серед Балтійських країн російську діаспору, однак дуже залежить від російських енергоносіїв. За минулих сім років Росія підвищила ціну на газ для Литви на 450%, у чому багато хто вбачає своєрідне геополітичне покарання. Скидається на те, що головна мета Кремля — не допустити переходу країни до видобутку сланцевого газу.
Як пише Сатер, провідна литовська газета «Lietuvos žinios» регулярно публікує статті, автори яких висловлюються проти видобутку сланцевого газу. Власником видання є концерн «Achema», який займається, зокрема, виробництвом добрив і «отримує природний газ з істотною знижкою від російської газової монополії — Газпрому». Як зауважує Сатер, російський веб-сайт regnum.ru і поширена в Литві російськомовна газета «Литовський кур’єр», джерела фінансування якої не зовсім зрозумілі, відігравали вирішальну роль у підтримці опозиції литовським планам енергетичної незалежности. Коли представники компанії «Chevron Oil» приїхали до Литви для обговорення проекту видобутку сланцевого газу, їх зустріли демонстранти, причому багато хто з них тримав плакати із гаслами російською.
Центральна та південно-східна Европа
Вступ країн Центральної та Південно-Східної Европи до ЕС і НАТО, здавалося б, мав поставити крапку в численних регіональних конфліктах ХХ століття. Утім, виявилося, що ці сподівання були передчасні. За понад двадцять років після розвалу комунізму і понад сорок років після того, як радянськi війська придушили Празьку весну, над Чехією знову нависла небезпека опинитися в тіні Москви.
У Південній Европі Кіпр і Греція послідовно стають на бік Москви у дискусіях Евросоюзу на різну тематику: від політики ЕС на Кавказі до регулювання ринків
енергоносіїв. Кіпр залежить від російських фінансових потоків (легальних і нелегальних), а «особливі взаємини» Греції з Москвою скріплюють узи енергетики та готовностi Росії постачати Греції зброю в протистоянні з Туреччиною. Що стосується країн Балканського півострова, посол Росії в Евросоюзі заявив, що Болгарія виконує роль «троянського коня» Росії в ЕС, а німецька розвідка висловила побоювання з приводу того, що третину болгарського виробництва контролює Росія. Владна коаліція тісно пов’язана з Москвою, і до неї входять «колишні члени компартії, співробітники розвідки та болгарські олігархи, які ведуть бізнес із посіпаками Владіміра Путіна».
Останнім часом економічний вплив Кремля на регіон зріс у зв’язку з наданням антикризових заходів урядам Сербії та Республіки Сербської. Окрім того, Росія є найбільшим зовнішнім інвестором у Чорногорії, де вона контролює 32% підприємств. Економічний вплив Кремля доповнюють тісні зв’язки з лівими та правими партіями, а також наголос на спільних культурних і релігійних зв’язках. «Балканський півострів — це регіон, у якому Росія прагне не лише проштовхувати власні інтереси, але й зупинити поширення західних норм та цінностей», — пише Ендрю Фоксол, посилаючись на аналіз ролі Росії в регіоні, співавтором якого є Ендрю Кларк. Далі на північ російський «Сбербанк» придбав контрольний пакет акцій в австрійському «Фольксбанку».
Утім, ключовим інструментом для зміцнення впливу Кремля став проект газогону «Південний потік», який мав з’єднати Росію з країнами Балканського півострова та Центральної Европи. Еврокомісія виступила проти будівництва газопроводу, стверджуючи, що він суперечить Третьому енергопакетові та заявленій меті ЕС «зменшити енергетичну залежність від Росії після анексії Криму». Европейські енергетичні гіганти почали чинити опір Брюселеві. Учасниками проекту «Південного потоку» стали провідні нафтогазові концерни Европи, зокрема ENI в Італії (20% акцій), «Wintershall/ BASF» у Німеччині (15%) та EDF у Франції (15%).
Франк Умбах із Королівського коледжу Лондона говорить:
«Південний потік» ніколи не був для Росії суто економічним проектом. Ідеться передусім про геополітику. Проект газогону мав стати ще однiєю зброєю для реалізації принципу «розділяй і володарюй» в ЕС.
Західна Европа
Здавалося б, існує небагато ідеологічних засад, що об’єднують Алекса Салмонда — лідера лівоцентристської Шотландської національної партії, яка обстоює незалежність Шотландії, і Найджела Фараджа — лідера Партії незалежностi Сполученого Королівства (UKIP), яка дотримується консервативних поглядів. Окрім хіба що їхнього неприхованого захоплення Владіміром Путіним. Кремль кропітко випещував ці зв’язки, надаючи представникам обох партій ефiрний час на RT. Фараджів евроскептицизм грає на руку Кремлю.
Прагнення Салмонда зруйнувати Сполучене Королівство — також: під час референдуму за незалежність Шотландії пропагандисти Кремля, зокрема Константін Риков і Антон Коробков-Зємлянський, із запалом підтримували розпад Великої Британії. Росія не може здійснювати на Велику Британію такий же вплив, як і на Болгарію, але вона визначила ахілесові п’яти країни.
Завдяки вільнішим (порівняно зі США) правилам Лондонської фондової біржі російським компаніям значно легше розміщувати тут свої акції. На біржі котируються щонайменше сімдесят російських компаній, причому за минулих двадцять років компанії з пострадянських країн збільшили обсяг свого капіталу на 82,6 мільярда доларів. Щоправда, йдеться винятково про «чисті» гроші. Вважається, що значно більше коштів потрапляє з Росії до Лондона через британську мережу «брудних» офшорних зон, зокрема 27 Британських Віргінських островів. Велика Британія повільно й неохоче вдається до суворих заходів для блокування таких фінансових потоків — не лише тому, що російських грошей дуже багато, але й тому, що введення обмежень сигналізувало би про те, що Лондон утратив позицію фінансової столиці високоприбуткових, брудних грошей.
Тим часом Кремль не полишає спроби вкоренитися у британському політичному істеблішменті. Високопосадовців вводять до рад правління російських компаній, що призводить до феномену, який у Великій Британії називають «лорди у радах» («lords on the boards») або «пери напрокат» («rent-a-peer»). Видання «The Guardian» та «World Affairs Journal» викрили російську лобістську організацію «Консервативні друзі Росії» (згодом перейменовану на «Вестмінстерський російський форум»), створену за ініціативи «дипломата», якого підозрюють у зв’язках із російськими спецслужбами. «The Guardian» написала про те, як наближені до Кремля особи, зокрема партнер Путіна із дзюдо і депутат Державної думи Васілій Шестаков, брали участь у благодійних бенкетах Консервативної партії Великої Британії.
Окрім економічних інтересів, союз Франції з Москвою традиційно ґрунтувався на спільній антиамериканській позиції у міжнародних стосунках. Нещодавно цей союз зміцнили тісні взаємини між французькою ультраправою партією «Національний фронт» та російським урядом. Під час візитів до Москви лідерка «Національного фронту» Марин Лє Пен зустрічалася із впливовими російськими чиновниками та міністрами, з’являлася на російському телебаченні, вихваляючи Путіна й стверджуючи, що «Росія врятувала Сирію». «Журналісти» «Національного фронту» долучилися до створення першого пропагандистського кремлівського каналу у Франції, ProRussiaTV.com. Він уже припинив діяльність, але найближчим часом RT планує відкрити франкомовну студію. За «Національний фронт» проголосувало 20% виборців, тож вірогідно, що RT неочікувано відіграв активну роль у західноевропейських виборах.
Німеччина — найбільший торговельний партнер Росії, найважливіший ринок для російського газу. Колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер входив до ради директорів «Північного потоку», тоді як колишній агент Штазі Матіас Варніг, один із небагатьох іноземців серед найближчого Путінового оточення, є членом ради правління декількох державних компаній і керівним директором компанії «Nord Stream AG». Присутність Шредера і Варніга на Путіновому дні народження у Санкт-Петербурзі в розпал української кризи промовисто свідчить про близькість певних еліт до Кремля.
Німецьку громадську думку формують за посередництвом німецьких експертів, які беруть участь у Валдайському та Російсько-німецькому форумах і обіймають посади консультантів із комунікацій російських енергетичних компаній (див. вище). Викриття Едварда Сноудена про шпигунство з боку США та прослуховування телефонних розмов канцлера Німеччини призвели, як пише «Der Spiegel», до «льодовикового періоду» в німецько-американських стосунках.
За результатами нещодавнього опитування, 57% німців описують взаємини зі США як позитивні, при тому, що менш як два роки тому цей показник сягав 92%. Стосунки між Німеччиною та Америкою не були такі хиткі відтоді, як Шредер виступив проти американського вторгнення в Ірак на федеральних виборах 2002 року, — вважає американський журналіст і експерт із німецьких справ Джеймс Керчик.
«Доктрина стримування демократії»
Реалізовуючи, за словами Криса Вокера, виконавчого директора Міжнародного форуму демократичних досліджень Національного фонду на підтримку демократії, «доктрину стримування демократії», Росія долучається до створення глобального «авторитарного братерства». Китай і Росія блокують продемократичні рухи в ООН. Росія, Іран та Китай обстоюють у міжурядових організаціях по всьому світу необхідність більшого контролю інтернету. Структури на кшталт Шанхайської організації співробітництва та Митного союзу копіюють своїх ліберальних супротивників, але прагнуть установити авторитарні норми. Авторитарні режими співпрацюють із метою моніторингу активістів та опозиції, блокуючи їхні рухи.
Приміром, за допомогою міжнародних «списків спостереження» чи «чорних списків», які формуються в контексті Шанхайської організації співробітництва та Ради співробітництва арабських держав Перської затоки.
Іще одним кроком у спробах створити антизахідний інтернаціонал стало створення банку розвитку країн-членів БРІКС як альтернативи Світовому Банку. Він планує надавати позики, не ставлячи умови демократичного розвитку, на відміну від послідовників Бретон-Вудської системи. Мелік Калаян стверджує:
"Фактично Росія дає зрозуміти: залишайтеся такими, які ви є. Ви — авторитарний режим, ми також — авторитарний режим, тож об’єднаймося проти Заходу".
Щоб дестабілізувати держави, віддані ідеалам ліберальної демократії, іноді досить просто роздмухати антиамериканські настрої. Як зазначає Ен Епплбаум у звіті «Демократія працює» для аналітичного центру «Legatum Institute», Індія, Бразилія та Південна Африка мали би стати взірцями того, що західна модель ліберальної демократії може бути більш-менш успішною за рiзних умов. Втім, Росії вдалося зіграти на залишкових антиколоніальних та антизахідних почуттях у всіх трьох країнах, унаслідок чого вони відмовилися засудити анексію Криму i агресiю стосовно Украiни.
Переклад спеціальної доповіді Пітера Померанцева та Майкла Вайса «Загроза нереальности: як Кремль воює інформацією, культурою та грошима» для інтернет-журналу «The Interpreter», онлайн-проекту Інституту сучасної Росії (Нью-Йорк, США). Доповідь було опубліковано на сайті «The Interpreter» 22 листопада 2014 року.
Переклала з англійської
Людмила Дяченко.
http://krytyka.com/ua/articles/povelytel...bi-kremlya
http://krytyka.com/ua/articles/povelytel...chastyna-2