- Відразу починали грати в обороні?
- Ні. Діти ж люблять забивати голи. Я не виняток. Можна сказати, у нас була команда нападників. Виноградов не заважав, але поступово придивлявся, кого й куди переводити. Після того з кожним розмовляв індивідуально, переконував, чому в обороні чи середній лінії користі від нас буде більше. Остаточно ж у захист мене перевели в спортінтернаті. Причому спершу діяв на правому фланзі. У центр, де відіграв впродовж усієї кар’єри, став у процесі праці.
- Раніше оборонці відбирали м’яч разом з ногами.
- Такий був футбол (сміється). Я не шкодував нікого – ні своїх, ні чужих. Міг з людиною бути в добрих стосунках у житті, але виходив на поле і діяв вельми жорстко. Єдине – нишком не бив нікого. Грав на межі фолу, кістка в кістку. Але то було віяння часу. Так діяли всі. Нині футбол трохи змінився.
- Картки оборонців стримують.
- Якби колись судили так як зараз, то гру команди завершували б чотири на чотири. Зрештою, той же К’єлліні теж вигризає м’яч з м’ясом. Нагадує мені Ґаетано Ширеа. На мій погляд, оборонець таким і повинен бути. Нападник має відчувати, що захищаються чоловіки, які жодного м’яча просто не віддадуть.
- Чому оборонцем Хрусловим, який навчався у спецкласі "Металіста", у совєцькі часи не зацікавилися наставники першої команди?
- Чому ж? Розпочав у друголіговому "Маяку", а потім регулярно переводився в "Металіст", у 1985-1986-му грав за дублерів, одного разу луганській "Зорі" навіть забив, іноді тренувався з основою. Але шансів пробитися до складу тоді, об’єктивно кажучи, не мав. Надто сильний тоді у Євгена Лемешка був колектив.
- Через "Маяк", про який ви згадали, пройшло чимало провідних гравців "Металіста".
- Усі, хто тимчасово не проходив до першого складу. Леонід Сааков, Валентин Крячко, Вітя Шаленко, Володя Лінке. Юрій Тарасов взагалі розпочинав кар’єру в "Маяку". Лемешко тримав виступи цієї команди на контролі.
- У вашому випадку вийшло, що замість "Металіста" ви в 1987-му опинилися в аматорському куп’янському "Металурзі". Чому?
- Темна історія з кримінальним відтінком, про яку не хочу згадувати. Добре, що зумів з усього цього вибратися і закріпитися в житомирському "Спартаку". Тодішній тренер житомирців Олександр Іщенко помітив мене на тренувальних зборах у Хусті. Гарний був період. Команда грала в цікавий футбол, міцно трималася в таблиці другої ліги. Та й з Іщенком працювалося цікаво. З Олександром Олексійовичем було про що поговорити, пожартувати. Однак до роботи він ставився надзвичайно серйозно, не допускав жодних поблажок.
Не так давно їздили до Житомира разом із "Металістом-1925". Зустрілися з Серьогою Сечиним, він порозповідав мені, хто з тих, з ким тоді разом грали, де живе й чим займається. Після того на емоціях вирішив зателефонувати Іщенку. Телефона не було, то вирішив набрати Сергія Нагорняка. Вони ж разом на телебаченні працюють. Сергій скинув номер. Набираю й вітаюся: "Олексійовичу, доброго дня. Хруслов турбує". "О, Славку, вітаю! Що в тебе?" - відповідає Іщенко. "Ностальгія. Я у Житомирі. Стою біля вашого будинку, ходив на стадіон, подивився". Здається, Олександрові Олексійовичу теж було приємно. До того ми не говорили багато років. Все збирався набрати, але не доходили руки.