Notebook EURO-2016

[mymetall]

Ігор Бойко – про те, що після провалу збірної України на Євро прийшов час шукати не причини невдачі, а способи вирішення проблеми.

У перший день не було ніякий емоцій окрім шоку. Навіть найбільш відверті ненависники цієї збірної України були настільки здивовані, що не могли придумати ніяких жартів та кпинів. Відверто кажучи, на цьому турнірі від України мало чого очікували. Найоптимальнішим варіантом між стелею оптимістів та плінтусом песимістів був важкий вихід в 1/8 фінала та спокійне повернення додому після матчу з господарями турніру, наприклад.

Поразка від Німеччини – це нормальний результат, від якого можна відштовхуватись. Нічия з Польщею у останньому турі також вважалася більш-менш прийнятним, зважаючи на сильну теперішню команду Адама Навалки та Роберта Левандовськи у її складі. Але за всіма прогнозами Північну Ірландію обігравати було просто необхідно.

Якщо цього не робити, говорили усі, то на цьому турнірі нема чого робити. Ольстеру Україна програла та відразу залишила турнір. Справді логічно.

Getty Images

Розчарування від поразки, від поразки фактично без жодних шансів було настільки сильним, що традиційна забава шукати винних не відбувалась у звичних масштабах. Та й це було нудно, зважаючи на те, що кожного можна звинуватити. Навіть Ярослав Ракицький, кращий гравець команди у перших двох матчах, і той гімну не співає. Значить, винний. Це вже не кажучи про Андрія Ярмоленка, Євгена Коноплянку, Євгена Хачеріді та самого Михайла Фоменка. Звичайно, можна звинуватити керівництво ФФУ, систему підготовку кадрів в Україні, неправильний розвиток всього українського футболу.

Поразка від Північної Ірландії стала настільки глибоким ударом, що у захисників не було аргументів для оборони. Щоправда й нападники не особливо атакували. На кого не показуй – усі винні. Немає сенсу доводити, що трава насправді зелена.

Коли ситуація настільки важка, то пошук причин невдач не потрібний. Прийшов час іншого – пошуку вирішень проблем. Інакше кожного разу доведеться знову наступати та одні й ті ж граблі. Отримувати по лобі. Говорити, що їхали на турнір з такими очікуваннями, а вийшло неймовірне розчарування.

Важко сперечатись з тими, хто вважає результат цієї команди показником роботи системи протягом багатьох років. Точніше можна навіть виділяти конкретний період. У 2011 році молодіжна збірна України зіграла на чемпіонаті Європи. Команда з тими з Ярмоленком, Коноплянкою, Ракицький, а також з капітаном Тарасом Степаненком, Романом Зозулею, Денисом Гармашем, Денисом Бойком, Богданом Бутком та ще багатьма іменитими гравцями, що не потрапили до заявки на цей Євро (Артем Кравець, Сергій Крівцов, Євген Сєлін, Артем Путівцев, Олег Голодюк, Володимир Чеснаков, Артем Каніболоцький та багато інших), вважалась найперспективнішою за часів незалежності, але не змогла вийти з сильної групи з Іспанією, Англією та Чехією. Той склад називали майбутнім українського футболу та основою збірної. 5-6 гравців того складу можна називати основою цієї збірної, яка зіграла у Франції. Вони досягли свого найкращого футбольного віку.

І нічого не досягли.

Це вирок системі взагалі та цьому поколінню зокрема. Невдалий результат говорить про те, що у системі відбувся збій.

Тепер треба очікувати дозрівання наступного Золотого покоління (1995-97) та сподіватись, що у них вийде краще. Але слова людей, які працювали з ними протягом багатьох років, говорять інше. Взяти хоча б Олександра Головка. «У наших гравців просто немає класу». А може?

Навіть якщо завтра Андрій Павелко проведе прес-конференцію, де оголосить про створення нового українського футболу (чого не буде), знайде гарних професіоналів своєї справи (чого не буде) та створить загальний план на декілька років вперед (чого не буде) – все одно доведеться чекати.

Серджі Бускетс був ще дитиною, коли Йохан Кройф почав побудову системи Барселони. Саме його, а не фріків типу Андреса Ін’єсти чи Лео Мессі можна називати типовим продуктом Ла Масії. Футболіст без особливих задатків, якого просто навчили добре грати. Бускетс пройшов цикл з семи до двадцяти років у системі клубу, а потім перетворися на лідера команди.

Чи готові вболівальники в Україні чекати, коли теперішні семирічні хлопчаки виростуть до 27-ми? Чи готові у самій федерації на такий план?

В Україні усі люблять говорити про реформи. Але усім цим реформаторам хотілось би не тільки залишитись у історії героєм, але й бути таким серед сучасників. Сьогодні популярним є християнство, усі прославляють князя Володимира, який посвятив Русь свого часу. Але як щодо тисяч його сучасників, яким він ставив умову: християнство чи смерть? А потім руками своїх катів убивав тих, хто був не згоден.

Getty Images

Можливо, Павелку та іншим подібним реформаторам хотілось би не тільки запустити реформи, але й бути при владі, коли достигнуть плоди. Хто творить майбутнє, завжди буде забутий сучасниками. Адже він робить щось незрозуміле, непопулярне та йде проти системи. Це звична річ.

Чи готові на таке керівники українського футболу?

Не риторичне це запитання. Не риторичне.

Очікувати на різкі кроки не варто. Ніхто не піде у відставку та не буде просити вибачень. Ніхто нічого не пояснить. З Михайлом Фоменком просто не продовжать контракт, а на усі запитання будуть непрямі відповіді. Згодом хтось закине думку, що нове керівництво не може бути винним, адже Фоменко дістався їм від попередників та вони нічого не могли зробити.

А потім тренером збірної призначать Андрія Шевченка. Не треба бути майстром розкриття змов, аби зрозуміти, що не просто так Шевченка ввели в тренерський штаб напередодні Євро, не просто так він проводив багато тренувань та навіть ходив на прес-конференції. Швидше за все Шевченко буде наступним тренером збірної України. Питання у іншому: а чи не був він головним тренером уже просто зараз?

Хто такий тренер Андрій Шевченко – не знає ніхто. Його введенням в тренерський штаб Павелко називав ніяким не кумівством, так він скаже й на представленні Шевченка головним тренером. Проте йому знову ніхто не повірить.

Андрей Шевченко, фото football.ua

Колишня зірка збірної України, Динамо та Мілану, переможець Ліги чемпіонів та володар Золотого м’яча. Серед його регалій немає тренерських досягнень. Можливо, малоймовірно, але все ж можливо, що Шевченко просто геніальний тренер, який без всілякого досвіду зможе взяти на себе обов’язки тренера збірної не тільки на короткочасному турнірі у Франції, але й протягом відбіркової кампанії з поїздками на матчі Олександрії, Уфи та Генка.

Безперечно, архаїзм, що тренером збірної має бути найкращий на сьогодні тренер своєї країни. Ця психологія дісталась з давніх часів. Збірну має тренувати просто сильний спеціаліст. Мабуть, ніхто не проти Шевченка у якості головного тренера. Але Шевченка-тренера, а не Шевченка-кума чи Шевченка-зірки.

Безперечно, у Україні досить більш гідних тренерів, які вже зуміли показати себе раніше. Успіх збірної будь-якої країни далеко не завжди залежить від системи підготовки молодих гравців. Навіть у посередніх футбольних країнах інколи народжуються великі команди. Навіть не треба брати найкращий приклад Грецію-2004. У Румунії були сильні команди, у Швеції, Болгарії, Данії, Туреччині. Україна цілком могла потрапити у цей ряд. Але для цього треба мати не просто набір гравців, а створити команду.

Збірна Північної Ірландії переграла Україну ще більш упевнено, ніж це зробила Німеччина. Найбільш іменитим гравцем Ольстеру є Стівен Девіс з Саутгемптона, головною зіркою – Кайл Лафферті, який не потравляв навіть до заявки з 25-ти гравців на сезон Норвіча. Але у Північної Ірландії є багато інших факторів: колектив, характер, мета.

На рівні збірних клас гравців нівелюється. Клуби підбирають собі виконавців більш менш одного рівня, платять за це великі гроші та йдуть за своїми завданнями. У футболі збірних ситуація зовсім інша. Тут велике значення досі мають психологічні фактори та проста робота тренерського штабу. Тут завжди є можливість, що характер приб’є клас.

У футболі збірних все ще можна бути старомодним. Ніхто з суперників Реалу не буде будувати спеціальні плани проти Криштіану Роналду, адже у складі безліч інших сильних гравців. Щодо збірної Португалії зовсім інша річ: там закрити Роналду – зробити половину справу. Згадати хоча б малюнок про Златана Ібрахімовіча у італійський пресі.

Якщо у команді є один сильний гравець та багато більш нижчих за класом, то швидше він опуститься до їх рівня, ніж вони за ним потягнуться.

У футболі збірних легко компенсувати клас. Але треба уміти це робити. Треба хотіти це робити. Якось на тренерських курсах колишній наставник збірної України Олег Блохін у свої глузливій манері скиглив, мовляв, легко працювати Жозе Моурінью в його команді, але побачив би він цього Моурінью з його гравцями. Ось вона логіка, з якою важко добиватись успіхів.

Дуже важливо протверезіти та прийняти правду. Не може збірна України одночасно мати «кривоногих гравців» та показувати віртуозну гру. Якщо українські футболісти не досить навчені та тактично грамотні, то потрібно робити ставку на інші компоненти гри.

Перемога має бути метою будь-якої людини у спорті. Інакше все це не має ніякого значення. Тому потрібні люди, які готові на все заради перемоги. Навіть якщо для цього потрібно робити непопулярні речі. На футбольному полі, на тренерській лаві, у кабінетах.

Поняття психології переможця розуміють не завжди правильно. Це не вміння перемагати, це бажання перемагати. Можна грати проти слабких суперників та легко їх розбивати, але від цього не з’явиться психологія переможця. Бажання перемоги народжується в битвах. До цього не звикли українські гравці в чемпіонаті України чи в футбольних школах, де вони виховувались. Гравці, тренер та команда мають разом її створювати.

Getty Images

Український футбол не досягнув самого дна. Але тепер потрібно приймати рішення, без яких буде важко розраховувати на прогрес. І не просто будь-які, а правильні рішення.

Хтось скаже, що на цьому життя не закінчується. Він помиляється. Життя цієї збірної України закінчилось, й тепер на її руїнах треба будувати щось нове. Бажано не просто нове, а краще.