Нещодавно Алєксандр Дуґін, відомий російський філософ-неофашист та, відповідно до цих та інших своїх заслуг, професор Московського університету, запропонував радикальний рецепт розв'язання затяжного російсько-українського конфлікту. «Україну, —
написав він у своєму фейсбуці, — треба очистити від ідіотів. Геноцид кретинів напрошується сам собою... Я не вірю, що це українці. Українці — прекрасний слов'янський народ. А це — якась раса ублюдків, що з'явилася з каналізаційних люків».
Втім, вирізняє цю заяву зовсім не радикалізм. За кілька останніх років та, особливо, місяців російські інтелектуали запропонували чимало не менш радикальних засобів остаточного вирішення українського питання — від скромної пропозицій політолога Іґоря Джадана завдати термоядерний удар по одній з українських атомних електростанцій до масштабнішого заклику популярного письменника Сєрґєя Лук'яненка «розчавити гадину». Заява Дуґіна цікава насамперед як взірцева ілюстрація неспроможності російської думки сприйняти дискомфортну реальність — визнати існування реальних українців і відкинути їхній віртуальний образ, вифантазуваний росіянами за останніх кілька століть.
«Справжні» українці, відповідно до цих фантазій, — це «молодші брати», такі собі сільські кузени, дурнуваті, проте нешкідливі, скоріш кумедні — особливо у своєму фольклорному одязі та зі своїм смішним діалектом. Загалом вони милі, хоча й тупуваті, і тому потребують постійного братерського нагляду та принагідних стусанів. Більшість росіян — достоту як Алєксандр Дуґін — справді любить українців («прекрасний слов'янський народ»!), проте лише доти, доки українці слухняно погоджуются грати роль недорікуватих провінційних кузенів перед «освіченішими» й «культурнішими» міськими родичами.
Дослідники (пост-)колоніалізму порівнюють це до взаємин між Робінзоном Крузо та його вірним П’ятницею. Робінзон «любить» П'ятницю — але доти лише, доки тубілець визнає вищість свого хазяїна і не обстоює власної мови, культури й людської гідності як рівновартісних. Коли ж П’ятниця раптом заводить мову про рівність і наполягає на своєму справжньому імені, замість такого зручного для Робінзона прізвиська («хохол», «чурка» чи «п'ятниця»), він одразу ж стає у його очах божевільним, або, ще гірше, зумисне спантеличеним і зманіпульованим якимсь іншим, чужим Робінзоном — американським, польським, німецьким чи жидомасонським. Одне слово, він одразу перестає бути «прекрасним» покірним П'ятницею й перетворюється на «ублюдка, що з'явився з каналізаційного люка».
Східнослов'янська «умма»
Російська уява створила собі українців як «малоросів» кілька століть тому — водночас із присвоєнням української території та історії й трансформацією під скіпетром Петра Першого середньовічної Московії у Російську імперію. Українські інтелектуали, що зросли в Речі Посполитій і отримали там більш-менш європейську освіту, були, природно, залучені до його модернізаційних проектів і відіграли в них ключову роль. Зокрема — саме вони встановили історичну тяглість між Києвом та Москвою (а відтак і Петербурґом) і сконструювали саме ім'я «Росія» (латинізована форма слова «Русь») на позначення цієї нової «уявленої спільноти» (а точніше — пере-уявленої з суто релігійної у державно-політичну, зі збереженням за нею квазірелігійного, сакрального символізму).
До того часу києворуська спадщина існувала у свідомості московитів радше латентно [див. Edward Keenan, On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors]. Принагідно вони апелювали до династичних, еклезіастичних чи патримоніальних зв'язків, проте націоналізація русько-православної спільноти (Slavia Orthodoxa) була цілком новочасним винаходом українських кліриків, обізнаних із тогочасними націоналізованими європейськими історіями. Саме вони створили концепт «Малої Русі» і «Великої», взорований на поширений у добу гуманізму концепт «Малої Греції» як історичного ядра та «Великої Греції» як територій обширної середземноморської колонізації.
Українські інтелектуали не мали жодних націоналістичних амбіцій — у новочасному значенні цього слова. Їхні амбіції були радше корпоративними — утвердити свою особливу роль, а відтак і статус у новому політичному просторі після того, як шмат козацької України відірвався від Речі Посполитої й уклав союз із Московією. Історична (й символічна) аналогія між Малою Руссю й Малою Грецією як Грецією найсправжнішою, найвластивішою мала забезпечити українцям центральний статус у новонароджуваній імперії, відвівши їхній землі символічну роль колиски російської/руської цивілізації. Нині, зазначимо, до подібної логіки вдається Аляксандр Лукашенко, коли стверджує, що білоруси — «ті ж таки росіяни, тільки зі знаком якості».
Давньогрецька модель, однак, досить швидко втратила своє значення, а точніше — її символізм виявився менш істотним, аніж поступ європейської модернізації, оприявнений насамперед у новій імперській столиці, а не на малоросійській периферії. Росіяни успішно монополізували спільний (за задумом українських кліриків) малорусько-великоруський проект, сповна привласнивши собі києворуську спадщину без надокучливого і загалом зайвого малоруського посередництва. У сьогоднішніх термінах це можна було б назвати рейдерським захопленням власності міноритарних акціонерів. Велика Русь передбачувано стала центральною частиною імперії, Мала Русь — її провінційним додатком, Малоросією як недо-Росією. Києворуський міф як засновницький міф імперії був інституціалізований в офіційній історіографії та імперському символізмі й утверджений на міжнародному рівні як загальновизнана, самоочевидна і незаперечна «наукова істина». Його побічний ефект виявився фатальним не лише для українців та білорусів, саме існування яких як окремих народів він перекреслив (і які великою, хоч і різною мірою інтерналізували той російський погляд на самих себе); він виявився фатальним і для самих росіян, загальмувавши й фактично затримавши досьогодні їхнє перетворення у модерну націю.
Міф «спадкоємності» Москви щодо Києва — абсолютний анахронізм для сучасного світу, оскільки він кладе суто релігійну (русько-православну) ідентичність східних слов'ян в основу їхньої квазінацінальної («цивілізаційної», в термінах Путіна) єдності й виводить із суто династичних зв'язків між київськими та московськими правителями інституційну леґітимацію Російської держави як спадкоємиці не лише Московії, а й Русі. А тим часом, за дотепним зауваженням Олександра Мотиля, Росія має до Русі приблизно такий же стосунок, як сьогоднішня Румунія до Стародавнього Риму. В таких архаїчних конструкціях не лишається місця ані для розвитку модерної громадянської ідентичності, ані для формування новочасних державних інституцій замість квазіфеодальних патрон-клієтелістських. Ідеологічним оформленням цих конструкцій став «Русский мир» як своєрідна політична реінкарнація середньовічної Slavia Orthodoxa — уявленої спільноти правдивих вірних, оточеної ворожим світом язичників і єретиків. Найближчим аналогом до такої спільноти може бути мусульманська «умма» і навіть іще ближчим — середньовічна західноєвропейська Pax Christiana. Фундаментальна відмінність, однак, між нею та Slavia Orthodoxa полягає в тому, що Pax Christiana не була одержавлена/націоналізована жодною європейською нацією і жодна національна ідентичність у модерній Європі не ототожнилася примордіально із Pax Christiana і не сакралізувалась уявно через таке ототожнення.
Тим часом у Росії таке злиття конфесійної («сакральної») спільноти з державно-політичним організмом витворило архаїчні лояльності та ідентичності, які істотно ускладнюють або й унеможливлюють засвоєння новочасних цінностей та творення модерних інституцій. Невипадково сьогоднішні російські консерватори шукають зближення із найбільш реакційними, антимодерними й антизахідними силами у Європі та світі, декларуючи свою більшу спорідненість з ісламською традицією, аніж із західним лібералізмом. «У мусульманській та православній традиції, — стверджує вже згадуваний Алєксандр Дуґін, — майже все збігається. Ми так само відкидаємо специфічні аспекти секулярної, західноєвропейської, індивідуалістичної концепції прав людини». Йому вторує глава Російської православної церкви й один із промоторів «Русского мира» патріарх Кіріл: «Є цінності не менш важливі, аніж права людини. Це віра, моральність, святощі, Батьківщина».
Непроста емансипація
«Києворуський» міф як різновид «винайденої традиції» істотно гальмує модерний розвиток усіх трьох націй — української, білоруської та російської, котрі його тою чи тою мірою інтерналізували і тою чи тою мірою намагаються визволитися сьогодні з-під його деструктивного впливу. Міф посилює — і, своєю чергою, сам посилюється доволі потужними антизахідними силами, котрі всіляко підкреслюють засадничу «інакшість» міфологізованої/ есенціалізованої східнослов'янської/ євразійської/ православної цивілізації й відкидають начебто «невластиві» їй цінності та інституції, включно з поняттями прав людини, громадянської ідентичності та ліберально-демократичної національної держави на противагу домодерній патримоніальній імперії. Православно-східнослов'янська «умма» виявляється надзвичайно сприятливою для такого відторгнення, консервуючи натомість домодерні структури, звичаї та інституції. Понад столітнє протистояння між слов'янофілами й західниками є лиш частковим відбиттям фундаментальнішого протистояння цивілізацій та відповідних іднтичностей у новочасній Росії — як і тою чи тою мірою в новочастій Україні та Білорусі.
Українці — в силу низки історичних причин — просунулися найдалі з-поміж усіх трьох східнослов'янських народів у напрямку емансипації (виокремлення і визволення) від русько-православної «уявленої спільноти». Це проявляється, зокрема, у значно вищому, ніж у сусідів, рівні політичного плюралізму та рішучому спротиві авторитарним тенденціям, що в Росії та Білорусі увінчалися врешті встановленням «султаністських» режимів, характерних для більшості постсовєтських країн. З іншого, однак, боку різний рівень емансипації — майже повний на Заході і мінімальний на Сході — обумовлює внутрішні тертя в Україні та її вкрай нерівномірний і непослідовний розвиток. Захід куди рішучіше намагається покінчити з совєтською спадщиною як чужою/колоніальною й реалізувати модель посткомуністичного розвитку, продемонстровану західними сусідами. Схід тим часом виявляє відчутну прив'язаність до совєтських символів, цінностей та способу життя і підтримує переважно авторитарну, «євразійську» суспільну модель, характерну для Росії та Білорусі.
Ця ідеологічна поляризація досить виразно корелює з тими чи тими реґіонами, спонукаючи багатьох коментаторів розглядати Україну як поділену або й розколену країну, де «Захід» і «Схід» не лише синекдохічно уособлюють несумісні цінності, настанови та орієнтації, а й репрезентують різні етнічні та мовні ідентичності (українська/україномовна versus російська/російськомовна). Реальна картина, проте, є значно складнішою. По-перше, між міфологізованими «Сходом» і «Заходом» є величезний доволі амбівалентний реґіон Центральної України, який пом'якшує крайнощі й затушовує контрастні відмінності. По-друге, і «Схід», і «Захід» своєю чергою складаються з надзвичайно різноманітних субреґіонів зі своєю часом вельми виразною специфікою, що робить загальну картину ще більш заплутаною й гетерогенною. І нарешті, по-третє, оскільки найголовніший, найпідставовіший український поділ має ідеологічний характер, то корелює він насамперед із цінностями (і ціннісно забарвленими ідентичностями), а не з мовою чи етнічністю респондентів, хоча й тут кореляція є суттєвою. І все ж ідеться саме про кореляцію — статистично значущу, проте не жорстко детерміновану залежність, як це буває у справді розколених (мовно, етнічно чи релігійно) суспільствах. Ідеологічний/ціннісний поділ проходить усередині всіх реґіонів і всіх соціальних та етнокультурних груп — хоча й різною мірою. Серед усіх корелятів реґіональний чинник залишається поки що найсуттєвішим, тимчасом як два інші чинники — мова й етнічність — поступилися в останнє десятиліття за своєю вагомістю чинникам віку й освіти. Вірогідність емансипації з русько-православної «умми» людей овіченіших і молодших є істотно вищою, ніж людей старших та менш освічених. Хоча жоден чинник — ні вік, ні освіта, ні етнічність, ні мова, ні реґіон, ані, зрештою, будь-яка їх комбінація — не дають стовідсоткової ґарантії, що респондент виявиться прихильником «євразійської», «панслов'янської» України чи, навпаки, України «європейської».
«Дві України» — ревізія?
Оцінити відносні розміри «двох Україн» (а точніше — публічну підтримку для двох відповідних проектів) можна на підставі кількох найважливіших загальнонаціональних голосувань, що з огляду на обставини набували значення не лише політичного, а й, сказати б, цивілізаційного вибору. У грудні 1991 року 90 відсотків виборців проголосували на референдумі за незалежність, проте лише четвертина з них підтримали того самого дня на президентських виборах кандидата від демократичної опозиції, відомого правозахисника і колишнього політв'язня В'ячеслава Чорновола. Дві третини проголосували за колишнього секретаря ЦК КПУ — виразний сиґнал, що тільки меншина хотіла радикального розриву з совєтським минулим на користь європейського шляху розвитку. Більшість тим часом проголосувала за нову Україну як продовження старої — з переважно тими самими інституціями та кадрами.
Через 13 років «європейська» Україна перемогла нарешті совєтську у драматичній Помаранчевій революції, проте отримана перевага виявилася занадто малою, хиткою і врешті фатально змарнованою в дріб'язкових політичних міжусобицях. Наприкінці 2013-го засаднича несумісність двох українських проектів вилилась у нову кризу — після скандальної відмови президента Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом і його ще скандальнішого повороту в бік інтеґрації «євразійської». Євромайдан ознаменував перемогу демократичної України над авторитарною, перемогу проекту України європейської й десовєтизованої над проектом України євразійської-неосовєтської. У травні 2014-го вперше за всі роки незалежності всі основні кандидати на президентських виборах репрезентували проєвропейську платформу. Їхні проєвразійські, совєтофільські та панслов'янські суперники, що теж брали участь у виборах, отримали в сумі сім відсотків.
Соціологічні дослідження підтверджують істотний ціннісний зсув, що відбувся в українському суспільстві — почасти у зв'язку з внутрішніми процесами та поступовою дифузією західних цінностей та ідей, а почасти й у зв'язку з російською аґресією, яка каталізувала драматичний розкол на Донбасі, але й водночас консолідувала українське суспільство в усіх інших реґіонах (поза окупованим Кримом). У липні 2014 року 86% опитаних у загальнонаціональному дослідженні назвали себе «патріотами України» — на 12% більше, ніж у подібному опитуванні з квітня 2012 року, попри зниження цього показника на Донбасі з 76% до 69. Втім, навіть на Донбасі лише 10% опитаних заявили, що не вважають себе «патріотами України» (на чотири відсотки більше, ніж загалом по країні), — не надто висока цифра для реґіону, що буцімто всуціль охоплений сепаратистськими настроями.
У квітневому 2014 року опитуванні, проведеному іншою полстерською компанією, лише 16% російськомовних громадян України («співвітчизників», у термінах Путіна) висловили згоду на те, щоб російська армія їх «захищала». У п'яти областях міфічної путінської «Новоросії» (Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та Одеській) за російськими «миротворцями» тужило від 4 до 7% опитаних. І лише у Донецькій, Луганській та Харківській областях цей показник виявився удвічі вищим, проте й там його зрівноважив відсоток готових протистояти російській аґресії зі зброєю в руках — що, власне, й підтверджує нині їхня участь у добровольчих батальйонах.
У найновішому на сьогодні опитуванні, проведеному у грудні 2014 Київським міжнародним інститутом соціології в усіх реґіонах, крім окупованого Криму та частини Донбасу, кількість охочих привітати російські війська в Україні або й до них приєднатися впала до нуля у Херсонській і Дніпропетровській областях та в неокупованій частині Луганщини, і лише в Харківській та Донецькій областях охочі залишилися — відповідно 7 та 4% опитаних. Натомість в усій путінській «Новоросії» кардинально зросла кількість готових зустріти російську аґресію збройним опором — від 16% у неокупованй частині Луганської області до 66% на Миколаївщині. І тільки в Донецькій області кількість готових збройно протистояти російській армії залишилася на рівні 4% — тобто приблизно такою ж, як і кількість готових ту армію привітати. Прикметно, однак, що абсолютно в усіх реґіонах, включно з самим Донбасом, респонденти рішуче не погодилися з тезою, що Україні краще було б позбутись Донбасу. На Донбасі (неокупованому) тою чи тою мірою цю пропозицію прийняло лише 16% опитаних, в усіх інших реґіонах — 5–7%.
Безумовно, всі ці показники засвідчують консолідацію суспільства перед зовнішньою загрозою та зростання патріотичних настроїв. Так було і в Північній Америці, і в Південній у часи національно-визвольних воєн, коли і креольське, й абориґенне населення цих колоній виявляло місцевий патріотизм і спільно боролося проти домінування заокеанських метрополій. Так було, зрештою, і в Україні 1991 року, коли 90% жителів цієї квазі-республіки проголосували за її незалежність. Одночасні вибори президента були, однак, тим лакмусовим папірцем, який показав принципові ідеологічні, ціннісні та ідентичнісні відмінності в українському суспільстві — ті відмінності, що істотно ускладнили й загальмували розвиток України в наступні десятиліття і, ймовірно, ще довго будуть його ускладнювати.
Російська аґресія справді консолідувала українське суспільство й відсунула вбік його внутрішні суперечності, проте жодною мірою їх не усунула. Зміна ціннісних настанов та орієнтацій — процес надзвичайно повільний, тож наївно було б сподіватися, що в Україні все швидко і кардинально зміниться під цим оглядом. Нещодавній скандал довкола телеканалу «Інтер», який заповнив свою новорічну програму російськими поп-зірками відверто українофобського штибу, є на позір дрібним, проте показовим прикладом внутрішньої поділеності суспільства саме в ціннісному (а заразом і в ідентичнісному плані — адже всі ідентичності так чи так пов'язані з певними цінностями). Проблема, яка унаочнилась, полягає не в цинічній «рейтинґовій» політиці того чи того каналу, а в готовості значної частини населення толерувати й мовчки схвалювати таку політику.
Відносний успіх проросійських партій у південно-східних областях України в останніх (жовтень 2014) парламентських виборах і їхня абсолютна перемога на Донбасі (в його не окупованій поки що частині) теж ставлять під сумнів реальний масштаб консолідації суспільства та наявних у ньому ціннісних змін. Попри те, що загалом в Україні лише 8% опитаних вважають події на Донбасі «громадянською війною, спровокованою Києвом», на Харківшині таку думку поділяють 20%, на Одещині — 32%. Ще 38% на тій-таки Харківшині схильні вважати це «геополітичною війною між Росією та США на території України».
Проєвропейська, проатлантична орієнтація українців за останні півтора року справді відчутно зросла. Гіпотетичний вступ України в ЄС у згаданому опитуванні підтримали 60% (проти — 30%) респондентів; котроверсійну пропозицію вступу до НАТО, яку в попередні десятиліття підтримували заледве кільканадцять відсотків громадян, сьогодні підтримують за деякими (найоптимістичнішими) даними 52% (не підтримують — 19%). Слід, однак, пам'ятати, що істотне поліпшення всіх цих показників не в останню чергу зумовлене відсутністю в українському політичному полі та у відповідних соціологічних опитуваннях двох найбільш панслов'янських і совєтизованих реґіонів — Криму й (половини) Донбасу.
Агонія «Русского мира»
Щоб затримати Україну у сфері впливів Росії, раціональним кроком Кремля мало б бути не загарбання Криму й Донбасу, а навпаки — долучення до України ще кількох глибоко совєтизованих територій, на кшталт Кубані, Курщини та Воронежчини. З одного боку, всі українські націоналісти були б щасливі прийняти ці данайські дари, а з іншого — панування Партії реґіонів з усіма її януковичами було б надійно забезпечене в Україні ще на багато десятиліть.
Путін обрав протилежний шлях, ставши, скріш за все, жертвою власних меґаломанських ілюзій та багатосотлітньої російської міфотворчості на українську тематику. Надто довго він, схоже, повторював мантру про те, що росіяни та українці — це майже один (або й зовсім «один») народ, що Україна — це штучне утворення, і що «Русский мир» — це окрема й настільки приваблива для сусідів цивілізація, що вони всі самі до неї радо прилучаться за першої сприятливої нагоди.
Декотрі й справді прилучилися — переважно тому, що ніколи й не відлучалися. Більшість, проте, лишилась на місці і навіть узялася за зброю, щоб якось від тої нахрапистої «цивілізації» захиститись. Коли б Путін мав кращих радників, то знав би, напевно, що й креоли в Латинській Америці були «майже тим самим народом», як іспанці в Іспанії, проте це не завадило їм відокремитись від Мадриду. І що англомовність зовсім не перешкодила воякам Північноамериканських штатів дати під зад таким самим англомовним воякам її королівської величності. І що всі держави на світі, крім, можливо, деяких острівних, — це цілком штучні утворення, включно з такою химерою, як «Російська Федерація», котра насправді і не федерація, і не російська, не кажучи вже про приналежну їй дивовижу з назвою «Калінінградська область».
Путін, як і його ідеолог Дуґін, здається, не може ніяк збагнути, куди ж поділися вимріяні ним і всією російською цивілізацією українці — «прекрасний слов'янський народ», схожий як не на Гоголя з його «поющей и пляшущей Малороссией», то принаймні на «поющую и пляшущую» Вєрку Сердючку. Ще важче збагнути, звідки взялись замість них ці жахливі «ублюдки» — «укропи» й «жидобандерівці», що цілком не по-братському відправляють російських солдатів назад до їхнього «Русского мира» у цинкових домовинах. Тут так і кортить відчинити навстіж «каналізаційні люки» власної підсвідомості — як це зробив, скажімо, відомий пропутінський кінорежисер Нікіта Міхалков. У травні він виклав в інтернет істеричне послання до одеситів, поставивши їм на карб тюхтійство і зрадництво, тому що вони не пішли за Донбасом і не повстали за «Русский мир» супроти київської «хунти».
«Куди і навіщо вводити російську армію? — риторично запитав він. — Кого рятувати і захищати?... В місто, де мільйон мешканців живе звичайним життям [і лише] тисяча добивається визволення невинних поранених? Що російська армія забула в бaндерівському місті, де з бaндерівцями воює мізерна меншість? Росіяни ніколи не прийдуть у місто, де можна пройти бaндерівським маршем! Росіяни приходять лише тоді і туди, де їх зустрічатимуть триколорами і квітами, як визволителів. А щодo вас, одесити, росіяни мають серйозні підстави сумніватися. Ви росіяни чи ні? Доведіть!»
Архаїчна імперська свідомість, схоже, не припускає, що чимало етнічних росіян цілком може бути політичними українцями (естонцями, американцями), а тим більше, що російськомовні українці залишаються як правило українцями, достоту як англомовні ірландці — ірландцями. Для такої свідомості не лише українці, що відпали від «Руского мира», є «неправильними» («якась раса ублюдків»), а й модерні, байдужі до цієї міфологізованої архаїки росіяни.
«Ассимиляция русских, — пише Єґор Просвірнін, один з молодших і тому, можливо, проникливіших за Дуґіна ідеологів російського неофашизму, — уже достаточно далеко зашла на Украине, где мы можем видеть этнических русских с петлюровскими флажками, изрыгающих проклятия жителям Крыма, и потому Украина нуждается в аннексии (или как минимум разрушении для остановки процесса украинского нацбилдинга) в первую очередь. Крики местного русского населения "Но нам же никто не запрещает говорить на русском!" не следует принимать во внимание, как не следует принимать во внимание крики пленных русских, которых гнали перед собой на штурм крепостей монголо-татарские орды. Они во власти чужой государственной воли, прямо враждебной нашей нации. Эта воля должна быть разрушена».
Це, здається, і є програма російсько-українських відносин на найближчі десятиліття. Протягом двох попередніх століть ця програма зводилися до виведення свійської породи «правильних українців» за допомогою Валуєвських указів, Голодоморів, Ґулаґів та енкаведистських трійок. Тепер те саме робитимуть за допомогою псковських десантників та навантажених зброєю «гумконвоїв». «Неправильні українці» будь-що мають стати «прекрасним слов'янським народом». Або ж — «геноцид кретинів» і далі за текстом, добре знаним із ближчої й віддаленішої історії.
Путін, звісно, розумніший за Дуґіна і Просвірніна. Проте вони — відвертіші. І тому «неправильним українцям» варт уважніше слухати не його, а їх.
Поиск
Пользователи
Календарь
Справка
![[Изображение: 37737378_m.jpg?w=379&h=270]](https://thebookwurrm.files.wordpress.com/2014/05/37737378_m.jpg?w=379&h=270)
![[Изображение: 2015-01-14%2013-17-22_0.jpg]](http://argumentua.com/sites/default/files/imagecache/Full_tekst_600x/article/2015-01-14%2013-17-22_0.jpg)
![[Изображение: metal-stst_logo-4.png]](http://forum.metalist-kh-stat.net.ua/images/metal-stst_logo-4.png){kind=logo}
![[Изображение: toughtimes.jpg]](http://vinnarskalle.net/wp-content/uploads/2014/12/toughtimes.jpg)
![[Изображение: 000241-360x277.jpg]](http://www.milliongolos.com/wp-content/uploads/2014/10/000241-360x277.jpg)
![[Изображение: Ze3M5bf.jpg]](http://i.imgur.com/Ze3M5bf.jpg)
Бундестаг на заседании 16 января в первом чтении принял законопроект о ратификации Соглашения об ассоциации Украины и Европейского Союза. Об этом в Twitter сообщил чрезвычайный и полномочный посол Украины в Германии Андрей Мельник. В ходе обсуждения в Бундестаге отмечено, что Украина имеет значительный потенциал для Европы.![[Изображение: 330x220_638500.jpg]](http://i.obozrevatel.ua/8/1674726/330x220_638500.jpg)
![[Изображение: rubric_issue_event_705197.jpg]](http://snob.ru/i/indoc/ce/rubric_issue_event_705197.jpg)
![[Изображение: endoftime1.jpg]](http://3.bp.blogspot.com/_6xoH967aC00/S7QMfFikIxI/AAAAAAAAXVA/YMyIiyzehtw/s400/endoftime1.jpg)
![[Изображение: irtenyev.jpg]](http://argumentua.com/sites/default/files/imagecache/Full_tekst_600x/article/irtenyev.jpg)
![[Изображение: 330x220_355008.jpg]](http://i.obozrevatel.ua/8/1674768/330x220_355008.jpg)
