Тема с политическим подтекстом!

[zlex40]

Проигранное время
или В ожидании безудержных

За всеми перипетиями с американскими выборами, чудачествами Трампа и в тревогах о выборах французских мы как-то и не заметили, как подкрались бесконечные майские выходные, которые, глазом не успеешь моргнуть, перейдут в затяжной отпускной период. На носу – мертвый политический сезон, хотя и предыдущие месяцы сложно назвать живыми.
Это особенно ощущается на контрасте с прошлогодней весной. Тогда в бурных перепалках поменяли правительство, а Генпрокуратуру после Шокина возглавил Луценко. Ситуация складывалась скверно, и на это надо было как-то реагировать. По мнению подавляющего большинства опрошенных тогда украинцев, президент и правительство обеспечивали условия для обогащения олигархов и власть имущих (78,5% по данным КМИС), в президентском рейтинге Петра Порошенко обошла не только Тимошенко, но и Ляшко оказался впереди – 9,5% и 6,6% соответственно против 6,1% у президента (данные на май 2016 года).
Прошедший год должен был как-то положение выровнять, но этого не произошло. С горем пополам заработавшие антикоррупционные институты словно усилили ощущение пропасти, в которой мы находимся, а публикация электронных деклараций окончательно всех доконала. Несмотря на все рассказы и даже какие-то действия по раскрепощению предпринимательства, большинство представителей малого и среднего бизнеса (58%), как показало исследование USAID, по-прежнему считают государство преградой своей деятельности, а 28% и вовсе видят в нем врага.
Символом действующей власти стал глава Государственной фискальной службы Роман Насиров, сначала прикидывавшийся неживым под знаменитым одеялом, а потом внезапно оживший и рассказавший, как его жене, собравшей залог в 100 миллионов, тяжело жить без денег, а одеяло и вовсе ему подкинули. Президент просто исчез из публичного пространства, став недосягаемым для журналистов, а социологические центры перестали с начала года публиковать рейтинги, видимо, руководствуясь запретом заказчиков, не пожелавших, чтобы ЭТО видели люди. Да люди и так догадываются. Тем не менее, решено было ничего не менять.
То есть никто, конечно, ничего не решал, не было никакого мозгового штурма, в результате которого кто-то пришел к выводу оставить все как есть. Просто процессы вошли в стадию унылой тянучки, окончательно обозначив отсутствие воли руководства что-либо существенно менять. Как на тихой волне при тотальном народном недоверии пройти новый избирательный цикл никто не знает, но, видно, какие-то надежды живут. Очень хотелось бы услышать, какие основания под них подводятся и верят ли в них те, кто эти основания подводит. Есть еще один несложный вопрос: если с таким трудом дается первый срок, зачем мучиться со вторым? Ну вот правда?
Сейчас Украина с грустью и пониманием прощается с многолетним доминированием братьев Кличко в мировом боксе. Оглядываясь на последний бой Владимира и рекордное число других его матчей, нельзя не отдать должное безукоризненной технике великого чемпиона. Однако ему всегда не хватало одной вещи, которая отличала тех, кому удавалось его победить: безудержности. Боксер словно перестает быть собой, человеком с нервами, страхами, усталостью и болью, а превращается в инструмент внешней стихийной силы, бросающей вперед. Нет, это не гарантирует победу, но не оставляет сомнений, что ради нее было отдано все.
Оставив в стороне другие бесчисленные недостатки украинской власти, слишком человеческие, порой непозволительно человеческие, в том числе отсутствие элементарной техники управления, отметим просто катастрофическое отсутствие безудержности. Как же они озабочены собою и себя берегут! Но, в отличие от спорта, это означает, что они не берегут страну.
Выпьем за новых бойцов, которые обязательно появятся и порадуют нас удивительными победами. Можно остановить отдельных людей, жизнь не остановишь.

Налил и немедленно выпил – Леонид Швец

[zlex40]

Прокурор Совесть

Президент Соединенных Штатов Дональд Трамп называет расследование связей сотрудников своего предвыборного штаба с Российской Федерацией причиной раскола страны и „охотой на ведьм“. Так он откликнулся на назначение специального прокурора, который будет надзирать за этим расследованием.

С выводом Трампа следует согласиться - Соединенные Штаты действительно расколоты. Но причина этого раскола вовсе не в самом расследовании возможных связей сотрудников американского президента с российскими чиновниками, дипломатами и разведчиками. Причина прежде всего в отношении к правде. В самом желании знать правду. И в этом смысле это очень русский раскол.

Главная „красная линия“ сегодня проходит не между теми, кто уверен, что никаких связей не было, и теми, кто убежден в обратном. Она отделяет тех, кто хочет знать правду, от тех, кто считает ее вредной, - и, похоже, к последним относится сам президент Соединенных Штатов. И в этом смысле Владимир Путин одержал настоящую победу над Америкой. Потому что он навязал многим американцам российское, я бы даже сказал советское отношение к правде.

Советские люди - как и россияне сегодня - прекрасно знали о том, что на самом деле происходило в их стране. Знали о ГУЛАГе, о репрессиях, о том, какие идиоты ими управляли, - это показывают и дневниковые записи, и рапорты НКВД, и восприятие решений партийных съездов, осудивших „культ личности“. Но вот только правда эта казалась вредной, о ней не хотели задумываться - потому что она заводила в конфликт с собственной совестью или тем, что вместо нее. Именно поэтому самые упорные еще долго обвиняли не Сталина и не себя самих, а Хрущева, поднявшего руку на наследие вождя.

Россияне, вне всякого сомнения, в большинстве своем тоже все прекрасно знают. И о том, что страна несется в пропасть, и о том, что сворован Крым, и о том, что в Донбассе их страна не защищает „русский мир“, а занимается бандитизмом. Нет никаких сомнений в том, что Россия творит в Сирии, - как не было особых сомнений в том, что Россия творила в Чечне. Но в атмосфере невмешательства и равнодушия нежелание знать сильнее самого знания. Если режим падет - мы станем свидетелями очередного коллективного прозрения „обманутой нации“. Если устоит - россияне так и останутся молчаливыми соучастниками преступлений своих правителей.

Проблема россиян не в том, что они обмануты, а в том, что они всякий раз превращаются в народ лжецов. Это стыдно, но удобно. И это стремление к моральному комфорту мы сейчас наблюдаем у целого ряда представителей американской элиты и общества. Ведь страшно не само расследование, а его результат и последствия. Конечно, если окажется, что ничего не было, все будет хорошо. Но что делать, если выяснится, что король голый? И коль существует вероятность такого вердикта, то, может быть, лучше вообще никаких расследований не проводить? Расследовать только то, что безопасно? Что не угрожает угрызениями совести, политическим землетрясением, необходимостью ответить самому себе на вопрос: „За кого же я голосовал? Я на самом деле не знал или только притворялся?“.

Остается только надеяться, что знаменитая американская система окажется эффективнее российской, что американское общество окажется здоровее российского. Потому что в противном случае всюду будет Путин. В каждом будет Путин.

Виталий Портников, «Грани.Ру»

[boroda]

Вот так сегодня Пецю в Быковне провожали!

[zlex40]

Сергій Жадан
став лауреатом премії Василя Стуса

“Було 2 фіналісти - Сергій Жадан і режисерка львівського Театру у кошику Ірина Волицька. 10 хвилин тому очільник Українського католицького університету Мирослав Маринович розкрив теку і прочитав ім’я переможця. Це був Сергій Жадан”, - повідомив головний редактор Громадського радіо Кирило Лукеренко.

За його словами, після цього Сергій Жадан під оплески з’явися на сцені і отримав приз від керівника Києва-Могилянської бізнес-школи. Зазначається, що опісля він виступив з промовою, хоча насправді зачитував свій памфлет. В цьому памфлеті йшлося про те, що митець має бути не просто митцем, який віддає себе мистецтву. Він має також дбати про інших людей та захищати правду.

Премією імені Василя Стуса нагороджують за особливий внесок в українську культуру та стійку громадянську позицію. Вона була заснована у 1989 році Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції на чолі з Євгеном Сверстюком.

[zlex40]

[Brigel]

Надеюсь, что в скором времени Портников и прочие глашатаи теперешней ублюдочной власти кончат примерно так же, как Каддафи. Если повезёт, как Чаушеску.

[Brigel]

(2017-05-21 21:58)boroda писал(а):  Вот так сегодня Пецю в Быковне провожали!

Если не ошибаюсь, то нигде в новостях это не прошло в воскресенье. Может проглядел? Сам случайно нашёл этот ролик в интернете.

[zlex40]

(2017-05-23 10:54)Brigel писал(а):  Надеюсь, что в скором времени Портников и прочие глашатаи теперешней ублюдочной власти кончат примерно так же, как Каддафи. Если повезёт, как Чаушеску.

«ублюдочной» - это не комильфо.

Ну, доколе можно так ругаться. И журналист тут причем. Нече на зерцало пенять.

[zlex40]

Віталій Портников
Чому я не Еренбург

Російський політолог і британський дослідник Володимир Пастухов порівняв мене з Іллею Еренбургом

Я очікую цього порівняння вже три роки

Я очікую цього порівняння вже три роки - тільки не думав, що вперше воно буде використано людиною, дуже мною шанованою, щирим другом України і противником російської агресії. Але я розумів, що рано чи пізно комусь захочеться провести неправедні паралелі між моєю творчістю і збіркою Іллі Еренбурга „Війна“.

На відміну від Володимира Пастухова, який в юності читав знамениті мемуари Еренбурга часів „відлиги“, я в дитячі роки ознайомився не тільки з ними. У моїй родині якимось дивом зберігся збірник статей „Війна“ - тільки не післявоєнний, а той самий, часів другої світової. З тією самою статтею „Вбий німця“, яка в повоєнні роки вже не публікувалася.

Я добре пам'ятаю жах, який охопив мене під час читання цієї статті. Я добре пам'ятаю, що навіть тоді зрозумів: цим текстом Еренбург переводив війну на зовсім інший, навіть не середньовічний, а якийсь тваринний рівень. На рівень Гітлера, який запланував вбивство всіх євреїв. Нічого страшнішого я тоді не читав - може тому що тексти нацистів були тоді куди менш доступні, ніж книга Еренбурга.

З роками я зрозумів, що цю статтю Еренбург написав не просто так, від надлишку ненависті і емоцій. Що цю статтю насправді написав Сталін. Що ніякого іншого виходу, крім як заклику до вбивства німця у Сталіна не було.

Не було тому, що для мільйонів радянських людей більшовизм не сильно відрізнявся від націонал-соціалізму. Люди, які пережили червоний терор, Громадянську війну, розкуркулення, Голодомор, сталінські репресії та ГУЛАГ, не надто розуміли, що може бути гірше.
Гітлер використовував це в повній мірі. Він вів „священну війну“ не з росіянами, а з більшовизмом. Вірніше - з „жидо-більшовизмом“, що в країні імперського антисемітизму було, втім, теж зрозумілим. Так, більшовики виграли Громадянську війну, але мільйони людей їх як і раніше ненавиділи. І було за що.

І тоді акцент був переміщений з ідеологічного на національне

І тоді акцент був переміщений з ідеологічного на національне. Громадянам Радянського Союзу пропонувалося забути, що центральні вулиці їхніх міст названі іменами німців, що радянська і німецька армії тільки що марширували разом в Білостоці, а раніше наші трудящі висловлювали солідарність з німецьким робітничим класом, що товариш Тельман в концтаборі, а товариш Клара Цеткін похована в Кремлівській стіні.

Їм пропонувалося вбити німця. Потрібно визнати, що у Сталіна вийшло і у Еренбурга вийшло. Війна проти гітлеризму прийняла очевидний характер Вітчизняної війни. Коли Червона Армія увійшла на територію Німеччини, це була не армія визволителів, а армія месників. І вона мстилася не нацистам, а німцям. Звичайним німцям. Як і навчив Еренбург.

У Еренбурга взагалі вся книга пронизана поділом на національності, на етнічні групи - всупереч усякому більшовицькому „пролетарському інтернаціоналізму“. Тільки народи країн, які підтримують Гітлера - босяки, громили і сутенери, а народи Радянського Союзу об'єднані благородством і любов'ю.

У книзі Еренбурга народи країн-союзників Рейху - раби, а народи СРСР - вільні люди. У книзі Еренбурга союзники Гітлера румуни вішають „наших“ кримських татар. Але коли Сталін депортує кримських татар, Еренбург не скаже нічого.

У цьому - вся суть того, що відбувалося

У цьому - вся суть того, що відбувалося. Вона точно відображена в новому фільмі Ахтема Сеітаблаєва „Чужа молитва“ - кримськотатарська жінка, яка рятувала в роки війни єврейських дітей від нацистів і видавала їх за кримських татар, після звільнення Криму рятує їх вже від більшовиків, розповідає про справжнє походження вихованців в ніч депортації. Війна ще не закінчена, але Сталін - уже Гітлер.

Так чи відрізнявся сталінський режим від гітлерівського? Тільки одним - перші три роки після перемоги він не вбивав євреїв. А потім - теж почав. І якби не смерть диктатора, хто знає, де були б люди, що врятувалися від Голокосту. Саме тому так вражає російське „победобесіе“ - щире нерозуміння того, що в травні 1945 було що святкувати американцям, британцям, французам - а ось радянські люди, як і жителі окупованих СРСР країн Європи і Азії просто перейшли з одного кошмару в інший, з одного рабства в інше.

І для багатьох - згадаймо хоча б про нещасних жителів Північної Кореї, „звільненої“ радянськими військами і відданої в рабство клану Кимов - цей кошмар все ще не закінчився. Та й для кримських татар не закінчився - будемо відверті.

Я не Еренбург тому, що ніколи не напишу людиноненависницьку статтю „Убий росіянина“

Я не Еренбург тому, що ніколи не напишу людиноненависницьку статтю „Убий росіянина“. Я не Еренбург тому, що з першого дня Майдану пишу про появу української політичної нації, в якій є місце і етнічному українцеві, і росіянину, і єврею, і вірменину, і азербайджанцю, і кримському татарину.

Я не Еренбург тому, що пишу і говорю не для розколотої нації, а для єдиної країни, в якій є місце політичним протиріччям, але немає місця національному протистоянню і брехні про громадянську війну. Я не Еренбург тому, що пишу про необхідність демонтажу російського політичного режиму - а не про „покарання“ російського народу. Я не Еренбург тому, що нові „Еренбурги“ - вони з іншого боку.

Тому що Путін і його пропаганда постійно підміняють ідеологічне етнічним, говорять про „русскій мір“, „російськомовне населення“, „захист братів“. Тому що, як і у Сталіна в 1941 році, у російського керівництва немає ніяких інших аргументів. І не випадково воно називає нас фашистами, щоб повністю відтворити ідеологічну схему другої світової. Схему Еренбурга.

І у цієї схеми чимало шанувальників не тільки в Росії, але і в самій Україні, по ту сторону лінії фронту. Тому що люди на всій території колишнього Радянського Союзу буквально отруєні „Війною“ - навіть якщо самі цього не усвідомлюють. Потрібно просто чітко розуміти, що всюди, де прокидається ненависть за етнічним принципом, усюди, де кров торжествує над переконаннями і законом - там пробуджується Гітлер і пробуджується Сталін.

Але цього разу нічого не вийде просто тому, що у другій світовій сталінський режим за збігом обставин воював в союзі з демократіями, а путінський режим бореться проти демократій.
Сталінському режиму протистояло таке ж людиноненависництво, а путінському режиму протистоять цивілізовані держави. І одна з цих держав - Україна. Так, демократія зовні виглядає слабкішою за авторитаризм, але вона рано чи пізно перемагає. У тому числі і тому, що здатна навчитися захищатися.

Віталій Портников, „Espreso.TV“

[Brigel]

(2017-05-23 19:34)zlex40 писал(а):  Ну, доколе можно так ругаться. И журналист тут причем. Нече на зерцало пенять.

Ну какой он журналист? Продажная шавка, кормящаяся недоидками возле собачьей будки человека, занимающего пост Президента Украины. Да и в зеркало он, видимо, давно не смотрел. Тут ты прав.

[romanian]

(2017-05-23 22:29)Brigel писал(а):  

(2017-05-23 19:34)zlex40 писал(а):  Ну, доколе можно так ругаться. И журналист тут причем. Нече на зерцало пенять.

Ну какой он журналист? Продажная шавка, кормящаяся недоидками возле собачьей будки человека, занимающего пост Президента Украины. Да и в зеркало он, видимо, давно не смотрел. Тут ты прав.

Портников один из самых умных и достойных журналистов Украины. К его мнению стоит прислушиваться.

[zlex40]

Мисливці
за ялтинським Граалем

Ця історія почалася 2005-го, коли троє шкільних товаришів відгукнулися на пропозицію колишнього лідера їхньої підліткової групи зустрітися на вокзалі Ватерлоу і розіграти квест на згадку про старі часи. Мабуть, ні. Ця історія почалася 1980-го, коли чотири малолітні йолопи загралися в закриті клуби шукачів пригод і, тішачи свою чотиристоронню ревність, довели до смерті однокласника. Або навіть так. Ця історія почалася 4 лютого 1945-го, коли Рузвельт, Сталін і Черчилль підписали Ялтинські угоди. Зв'язок подій неочевидний? На те це і пригодницький роман, щоб робити ставку на неочевидності і викриття.

«Гра» британки українського походження Анни Шевченко

«Гра» (The Game, 2012) британки українського походження Анни Шевченко – нічим, правду кажучи, не видатний жанровий роман, добротно скроєний за перевіреними лекалами. Щодо лекал, то «Гра» – це мить, коли Девід Даунінг зустрічає Дена Брауна. Таємні спільноти, теорії змов, шпигунські пристрасті, легкий флірт у перервах між погонями і розграбуванням музеїв, викриття обманів, на яких ми вибудували свою історію та ідентичність, раптом-відома правда, яка нічого не міняє, суперскладні шифри, душевні шльондри, атлетичні інтелектуали, безумні альбіноси. Ладно, альбіносів у Шевченко немає (перепрошую – занесло), але шаленців в її романі вистачає. Перекладач «Гри», відомий зокрема українським Деном Брауном, – тут в своїй стихії, очевидно.

Цитата:Якщо в «Грі» і може щось щиро схвилювати, то це не сама історія, а різниця між історією і тим, як вона розповідається. А саме: що трапляється, коли спраглі пригод люди шукають історичні артефакти, а знаходять сенс буття?

В першому романі Анни Шевченко – «Спадок» – розшукували золото Полуботка (в ньому було багато Києва). У «Грі» шукатимуть правди, і тут буде багато Ялти і Одеси. Щось там сталося під час підписання Ялтинських домовленостей у 1945-у, і Крим на часі мав би відійти… Оскільки це єдина загадка в романі, котра тримає сюжет, озвучувати відповідь було б жорстко. Отже, зупинюся на такому: основне питання «Гри» – «Чий Крим?», питання-пеленгатор патріотів і «ватників». Але то ми знаємо про глибинну сакральність цього питання. Героям Шевченко це поки що невтямки. Триває 2005 рік, і вони четверо до України начебто стосунку прямого не мають. Зате мають завдання: роздобути три оригінали Ялтинських угод і привезти їх на відкрите засідання Європарламенту. Це і є безпосередня мета їхньої гри.

Колективний Роберт Ленгдон у «Грі» складається з:

1) Тоні – учителя з Австралії, лідера шкільного закритого клубу. Особливий талант – харизматик та гейм-майстер;

2) Леві – лондонського дантиста-єврея з правовірною дружиною, набридливими дітьми і надокучливими родичами. Навички і таланти – розумник, скигля, емігрант у другій генерації;

3) Джонті – політика, депутата Європарламенту, так-собі-чоловіка святої жінки, доброго батька маленької дівчинки. Завжди був популярним, але ніколи не отримував уваги саме від тих, кого поважав, наприклад, Макса. Визначні риси – подружні зради і прекрасна фізична форма;

4) Алекс – «гравця на заміну»: вона тут за брата-близнюка – саксофоніста Макса, котрий був четвертим у шкільному клубі, але помер від передозування наркотиків. З дитинства закохана у Тоні. Талант – щойно розлучена жінка важкої долі.

Всім – трішки за сорок.

Розповідачем кожної частини є по черзі кожен із цієї четвірки

Відзначу: оскільки розповідачем кожної частини є по черзі кожен із цієї четвірки, то й написана кожна глава «Гри» в своїй «тональності» (це насправді добре зроблено). Кумедний Леві – це персонаж Шолом-Алейхема. Тож не помітно, коли сміх щодо залюбленого єврейською мамою сорокап’ятирічного телепня перейде у сльози від неможливості «залюбити» в одній людині всю історію народу, котра складається з суцільних втрат. Джонті – типовий герой із «Кострищ амбіцій» (я ж умовно кажу, то ясно?). Тож мусить бути пара гостросатиричних сцен щодо сучасної політики і політиків та мусить розігратися драма людини, яка живе в брехні. З Алекс ще простіше. Вона єдина в романі жінка, тож наслідуватиме канон жіночої прози. Тут будуть страждання щойно розлученої матері-одиначки, сестри-близнючки, обійденої увагою батьком-геєм на користь брата-гея. Буде історія її розділеного нещасливого кохання. До речі, єдина еротична сцена – теж в «жіночій» частині роману. Зрештою, і насправді переконливу любовну історію розкажуть так само тут: Алекс читатиме лист від дівчини-одеситки, у котрої під час Другої Світової був роман із Алексовим дідусем-американцем (красива історія, хоч і не впливає на сюжет). А Тоні – то Бонд, Джеймс Бонд, а насправді – така собі хрестоматійна «темна конячка» (знову я щосили уникаю спойлерів, оцініть мої старання).

І от ці четверо (кожен зі своїми бідами і своїм голосом) отримують від майстра гри Тоні конверт із вказівкою-загадкою, куди їм прямувати. Там на них очікує наступний конверт і наступне завдання. Леві іде до Одеси (де знайде своє справжнє кохання – юну грекиню-наркоманку), потім – в Ялту. Алекс – в Нью-Йорк, де живе нині її батько, з яким вона нарешті порозуміється. Джонті повертається до себе в Страсбург, де має вирішити: кар’єра чи родина? І всі вони, як я уже казала, мають знайти по одному примірнику Ялтинських угод.

Щоб осягнути штучність цієї авантюри, розкажу трішки про Леві. Він «сталінський» примірник запеленгував в музеї в Лівадійському палаці. Намагався викрасти, а коли не склалося – домовився, що позичить папери на місяць-другий. Домовився зі старий екскурсоводом (я завжди знала, у кого в наших музеях справжня влада!).

Це навіть не квест Це аркада

Отже, це навіть не квест: пройти ряд випробувань – і повернутися додому. Це аркада: гравці знову і знову переграють ті самі ситуації, розраховуючи потенційно на інший (кожен раз) результат. Вони звуть свою нинішню гру «повторним сеансом». Четвірка Шевченко переписує підсумки Другої світової, точніше: політичну карту світу зразку 1945-го. А власне, перегляд політичних карт і є умовою, за яким ми визнаємо війну або переможною, або програшною. Негуманно щодо жертв? Ну, так йдеться про гру, а не про відновлення всезагальної справедливості. А тут ідеальна мотивація: війну виграє той, чиї історії про неї – кращі.

Грати у якусь гру – значить, постійно усвідомлювати, що конкретна ігрова ситуація – тільки одна з можливих. Їхні ті шкільні ігри від цієї дорослої мало різняться в осмисленості: напустити мильних бульбашок у фонтан, викрасти ранець однокласника, призначити комусь побачення, на якому принизять закоханого підлітка. Одна з можливостей, якщо на серйозні наслідки цих несерйозних розіграшів звернути. А-от можливих ситуацій – безліч.

В кожному порядному пригодницькому романі, скажімо, має бути мучительна робота експерта з дешифрування певного коду. Більше того: «Гра» з такого коду починається (це назви розділів і частин). «Т означає Tepee (Вігвам), Tube (Метро), Train (Потяг) і Таксі»: Вігвам – так називали місце своїх зборів школярі, коли гралися в таємні спільноти; все інше – це спосіб, у який дорослі герої дістаються місця зустрічі. Всі виходять із одно(іменно)го пункту, щоб далі їхні дії і мотиви різко розбіглися «за абеткою»: «О означає Одеса, NY означає Нью-Йорк, S означає Страсбург» – це ще очевидніше.

Ті літери дозволять Шевченко, зокрема, написати найкращі сторінки роману: вона гуляє містами разом із героями і описує нам побачене. Прогулянки Одесою складаються у ненав’язливий путівник, так само зі Страсбургом. Тільки гуляють герої «Гри» цілком туристичними маршрутами, навіть одеський дворик виглядає як експозиція для іноземного туриста. (Хотілося б уявити, як це читав оригінальний англомовний читач). Шифри відкривають таємницю. Шифри з «Гри» приводять в Одесу, де Леві (сам звідти родом) дізнається про місто щось, що можна дізнатися з путівника на сайті міста. Шифри приводять Джонті до Страсбурга (де він вчився і працює), там хлоп нам розкаже про будівлі і вулички майже слово-в-слово наслідуючи книжечки Кука. (І я не кажу, що це не цікаво. Дену Брауну ж удалося, чому б ні). Зрештою ясно, що це не коди взагалі, це імітація шифрів зі шпигунського роману.

Наприклад, є ще один шифр, центральний для історії Леві (саме він є експертом з кодів). Закохується він в ту нарвану одеську грекиню. Її звати Зоя. Жінка пояснює, що її ім’я – то зашифроване послання. Тридцять плюс Я: «Це означає, що воно містить аж тридцять Я, тому я щодня кожного місяця маю змогу вибирати, ким хочу бути». Згодом, сильно подумавши, він і сам запропонує шифр до того ж коду: «Натомість це означає 3+0+Я; там є лише три особи: дитина, що мріє про любов та захист, дівчисько на прізвисько Ненсі та серйозно хвора дівчина, що ховає свій страх за бравадою. Троє Я з нулем посередині, небуття всередині імені, яке означає “життя”». Ну ж бо, в романах про полювання на артефакти мають бути шифри-коди-розшифровки!

Хибні коди в «Грі» – пародія свого штибу

Хибні коди в «Грі» – пародія свого штибу. Пригодницько-детективний роман зсередини руйнує саме уявлення про таємницю, котра за визначенням мала б бути в такому творі основною. Сильно Леві допомогло те декодування проблемної коханки? Сильно комусь допомагали викрита таємниця «нового власника» Криму? (Нагадаю, «Гра» відбувається 2005 року. Ми її читаємо «з майбутнього». Ми точно знаємо, чим закінчилася гра).

Цитата:По-хорошому постмодерністський хід: показати, як сильно пригодницький роман втомився собою бути і як набридло йому нас розважати викриттям секретів.

Які секрети в світі, де ніщо не є справжнім? Хід хороший. Тільки роману він шкодить, позаяк довірившись цій «втомі жанру», сюжет авторка остаточно загубила десь на другій третині твору. Авантюрний сюжет (в потенціалі вельми захопливий) та історичний сюжет (безпомічний навіть для читача, який вперше почув щось про Крим) «проаплодували», захопившись спробою створити психологічно переконливих персонажів. У творі, жанр якого глибокого психологічного аналізу героїв не передбачає. Є таємниця, яку ми поки що не розгадали, і є таємниця, сам факт якої для нас прихований. В першому випадку – пригодницький роман і гра, в другому випадку – психологічний роман і пізнання; і навряд можливо щось посередині (якщо ви хоча б не Умберто Еко).

Тож і маємо у «Грі» приблизно так: 200 сторінок пригодницько-детективного роману і наступні 140 сторінок – психологічного. Другий здається цікавішим. Втім, в ньому теж спрацьовує логіка гри-аркади. Врятувати світ – значить, врятувати свій внутрішній світ. Так пояснює Шевченко місію своїх героїв.

Позивний стан порушено ворожою зовнішньою силою

Позивний стан порушено ворожою зовнішньою силою. Роль гравця – відновити вихідний позитивний стан. Щодо гри, це зрозумілий базовий підхід. Чи так же легко впоратися нам зі своїми психологічними проблемами? Було добре – добре бути перестало – зробимо, щоб знову було добре. Так просто? Для заплутаних у своїх дрібних і моцних проблемах Шевченкових героїв – так, саме так все робиться: просто.

Троє з чотирьох гравців – убивці. Мимоволі: кожен із них на таке б не спромігся, а в команді вони спричинили смерть товариша-гея-ботана-діабетика. Дівчина стала (так само поневолі) мотивом для злочину. Почуття провини призвело Макса до самогубство. Почуття провини руйнує їхні життя нині. Наприкінці гри вони розберуться з цією історію, покаються і… І виявиться, що вона – та давнішня біда – тут взагалі до нічого. Смерть юнака чверть століття тому важить стільки ж, скільки закарлючка на засекреченому документі – нічого не важить, бо не має жодних наслідків. «Хлопці, я довго думав і досліджував, ми не винні, він сам помер, бо захотілося. – Ура! Ми не винні. Помер максим і чорт з ним»: десь так виглядає психологічно переконливий фінал «Гри».

Гравці Шевченко грають в психологічну аркаду: тут не можна перемогти. За першою хвилею провини приходить друга. Подолати це почуття не має жодних можливостей, можна тільки спробувати в процесі гри реалізувати ідеальну послідовність подій. От-тільки процес гри з цією послідовність не збігається.

Найбільш переконливий герой «Гри» як психологічного роману – Леві. Всі його психологічні біди – величезна втома за суттю – від неможливості порозумітися зі своєю родиною: жінкою і дітьми. Це «успадковані» біди: так само він не розуміє батька і матір, із котрими маленькою дитиною мусив тікати з Одеси, бо батькові загрожувала в’язниця. Коли він повертається в Україну, він дізнається не тільки історію своїх батьків, а й дідів. Його батько врятувався під час Голокосту, коли загинула вся родина. Малого виховали добрі самаритяни-іновірці. Отой розрив поколінь, від якого страждає Леві, запрограмований самою історією його родини і його народу. І що він робить? Кидає дітей і набридливу дружину та втікає до Одеси, де відтак опікуватиметься долею молодої жінки. А вона – за дивним збігом – живе в колишній квартирі його батьків. Штучні спільноти і спільноти, створенні «за кров’ю» і «на крові», а в зазорах між ними він тепер і шукатиме себе: «Це ж бо така цікава гра – хованки, найкраща гра у світі». Бог в поміч.

В романі знову і знову звучить одна музична композиція – «St. Louis Blues» Бессі Сміт. Вона безпосередньо завершує роман, до речі. В тій пісні нам підкажуть дещо вельми важливе і щодо «Гри», і щодо гри: feelin' tomorrow like I feel today. Перегравати знову і знову ті самі ситуації, розраховуючи щоразу отримати новий результат – це буквально визначене безумство. Але саме це в грі (і в «Грі») цікаво, позаяк if my blues don't get you, my jazzing must.

Ганна Улюра , „LB.ua“

[Brigel]

(2017-05-24 11:08)romanian писал(а):  

(2017-05-23 22:29)Brigel писал(а):  

(2017-05-23 19:34)zlex40 писал(а):  Ну, доколе можно так ругаться. И журналист тут причем. Нече на зерцало пенять.

Ну какой он журналист? Продажная шавка, кормящаяся недоидками возле собачьей будки человека, занимающего пост Президента Украины. Да и в зеркало он, видимо, давно не смотрел. Тут ты прав.

Портников один из самых умных и достойных журналистов Украины. К его мнению стоит прислушиваться.

Что-то не слышно что слушать. Я помню как он поносил и Януковоща и его парламент. А ведь твари этого созыва напринимали кучу законов, противоречащих Конституции, статьи которой имеют силу закона прямого действия. А от него только и слышно: Путин-Сталин-Янукович. Да это большинство журналистов такие. Зачем лазить по больницам? Гораздо интереснее народу Украины где у Насирова электронный браслет. Ведь так? А что, вдруг он к его яйцам золотой прищепкой усыпанной бриллиантами прищеплен. Так что он просто один из этой брехливой журналистской своры.

[romanian]

(2017-05-24 18:23)Brigel писал(а):  Что-то не слышно что слушать. Я помню как он поносил и Януковоща и его парламент. А ведь твари этого созыва напринимали кучу законов, противоречащих Конституции, статьи которой имеют силу закона прямого действия. А от него только и слышно: Путин-Сталин-Янукович.

О каких законах речь?

[Brigel]

О многих.

[zlex40]

Чтоб не вести дискуссии с пособниками оккупантов, не надо только о хороших и плохих оккупантах:

DW Ukrainian

Візерунок дня: Теракт в Манчестері. Хто найбільший „грантоїд“ в Україні? (23.05.2017)

Візерунок дня: Українські візи для росіян. Трамп у Папи (24.05.2017)

Сергій Лозниця - про "Лагідну", Майдан, Крим та визволення Сенцова

[zlex40]

Гордей Вротновский «Гордиенко» (1916-1944)
Бесстрашный офицер УПА

16 мая 1944 года немецкими оккупантами был казнен храбрый офицер УПА Гордей Вротновский. О жизни и боевом пути этого человека стоит рассказать подробнее.

Гордей Вротновский родился 14 сентября 1916 года в селе Дубовичи Кролевецкого района Сумской области в семье полковника Армии УНР Константина Вротновского-Сивошапки. После поражения УНР Вротновские осели на Волыни, где Гордей провел детство и юность. Закончил Ровенскую гимназию, затем продолжил обучение в Кракове, но не доучился, поскольку 26 мая 1938 года был арестован польской полицией. Точно неизвестно, состоял ли Вротновский в ОУН или других украинских политических организациях и партиях, но сам факт ареста свидетельствует о том, что националистической деятельностью он в той или иной мере занимался, тем более, что воспитывался Гордей в семье офицера УНР. К сожалению, не сохранилось более точных и подробных данных о его жизни в довоенный период.

В начале марта 1943 года Вротновский взял себе псевдоним «Гордиенко»

В начале марта 1943 года Вротновский взял себе псевдоним «Гордиенко» и создал один из первых отделов УПА, основой которого стала группа из 25 сельских юношей Здолбуновского района Ровенской области. В первые же дни начала формирования отряда, бойцы Вротновского были вынуждены вступить в перестрелку с венгерской охранной частью недалеко от железнодорожной станции Оженин Острожского района Ровенской области. В марте-апреле отряд проходил военную подготовку. Его первое серьезное боевое крещение состоялось в начале мая 1943 года, когда повстанцы устроили засаду на немцев и польских коллаборационистов, которые ехали из Мизоча в Дермань. По итогам перестрелки были убиты трое польских полицаев. После боя отдел перешел в Корецкий район, где пополнился десятью новыми бойцами, в результате чего его численность составила 35 человек.

На протяжении мая повстанцы активно занимались военной муштрой, добыванием оружия, поискам новых добровольцев и проводили акции против немецких хозяйственных обьектов. В частности, был осуществлен налет на винокурню в селе Вовкушев Гощанского района и на мельницу в селе Великие Межеричи, в котором Вротновский был ранен и в течении следующих двух недель отряд временно возглавил его заместитель Яков Яковлев «Кватиренко». В июне количество бойцов части превысило 100 человек. В этом же месяце состоялся длительный и тяжелый бой сотни с немцами в селе Быстричи.

15 Июля 1943 года «Гордиенковцы» отправились в рейд на Житомирщину и Киевщину, с целью пропагандировать идеи украинской национально-освободительной борьбы среди населения подсоветской Украины, вербовки новых сторонников и добровольцев, и демонстрации антинацистской позиции УПА на практике, чтобы население воочию могло убедиться в лживости большевистской пропаганды, утверждающей, что УПА служит немцам. За время рейда сотня провела 14 боев с нацистами, венграми, шуцманами и полицаями, уничтожив от 121 до 140 вражеских солдат. Также бойцы Вротновского участвовала в 9 схватках с красными партизанами, потери которых составили 35 человек.

23 июля произошел крупный бой сотни с немцами и шуцманами в селе Котельня, в результате которого обе стороны понесли серьезные потери. Шуцманшафт-батальон, участвовавший в бою на стороне немцев, состоял из украинцев и осознанно воевал против своих.

Бой продолжался несколько часов и закончился полным разгромом немцев

Но самой успешной акцией сотни во время рейда по территории Надднепрянщины стало уничтожение роты курсантов школы немецкой жандармерии, состоящей из фольксдойчеров, 28 июля (по другим данным — 26-го) возле села Устиновка Потеевского района (по другим данным — бой имел место в городе Коростене Житомирской области). Бой продолжался несколько часов и закончился полным разгромом немцев. Из 120 солдат роты по данным разных источников погибло от 82 до 95, от одного до пяти были ранены и 8 попали в плен к повстанцам. В бою было добыто 8 пулеметов и 94 винтовки.

«Гордиенковцы» вернулись из рейда на территорию Корецкого района 18 сентября. Их потери по данным источников УПА (возможно заниженным) составили 10-12 человек. Действия Вротновского, его профессионализм и боевые качества, были высоко оценены повстанческим командованием, в связи с чем его назначали командиром нового куреня (батальона) из трех сотен (рот). 8 октября Вротновский участвовал в штурме немецкого опорного пункта в селе Межиричи. В середине октября вместе со своей новой частью он отправился в очередной рейд на юго-восточную Украину по территории Хмельницкой области.

Поскольку «Гордиенко» отправился в рейд больным, он был вынужден временно передать командование частью сотенному «Яреме» и возвратиться назад на территорию Тернопольской области, которая стала отправной точкой рейда. Это стало основанием для снятия его с должности куренного и длительным понижением до командира четы (взвода) в «штрафной» сотне, которая действовала в Млиновском районе Ровенщины — в УПА была крайне суровая дисциплина. До 27 ноября 1944 года Вротновский оставался четовым и продолжал принимать активное участие в боях с немцами и большевиками. Интересно отметить, что нигде не зафиксировано участие «Гордиенко» и его людей в антипольских акциях и боях с АК.

В декабре 1943 года Вротновский возглавил диверсионную боевку Военно-Полевой Жандармерии (ВПЖ) УПА в Львове, выполнявшую специальные, особо важные и опасные задания. С декабря 1943-го до начала мая 1944-го боевка Вротновского, который взял себе новый псевдоним «Варвар», осуществляла акции по захвату врачей для отделов УПА, добыванием денег, оружия, медицинских и канцелярских принадлежностей. Вротновский часто рисковал собой по личной инициативе без санкции командования и вообще имел склонность действовать самостоятельно и автономно, не всегда соблюдая приказы начальства. Эта черта характера никогда ранее не подводила отважного повстанца, но в итоге сыграла роковую роль в его жизни.

4 мая 1944-го Вротновский самовольно повел боевку на очередную экспроприацию на улицу Кохановского, где он вместе со своими бойцами попал в облаву немецкой полиции безопасности. В результате трое боевиков погибли в завязавшейся перестрелке, а еще двое вместе с самим Вротновским попали в плен, где их удерживали в тюрьме на улице Лонцкого. 16 мая смелый националист был расстрелян немецкими оккупантами, не выдав секреты УПА во время допросов и пыток.

[hazarec]

Brigel, у Вас день неудачный или сказать нечего?

[zlex40]

Ты ж мене
підманула

Украина продолжает разочаровывать. И российские власти, и российских „либералов“ - всех. Сплошное географическое недоразумение. Россия напала на Украину, а украинцы, вместо того чтобы возрадоваться и забросать лафеты цветами, посмели организовать какие-то бандитско-нацистские батальоны и остановить продвижение соколов Стрелкова. Россияне в это непростое время предлагают братьям язык любви, а те предпочитают изъясняться на мове ненависти. Ходорковский и даже сам Навальный объясняют им, что Крым не бутерброд, а они требуют восстановления своей территориальной целостности - националюги, бандеровцы, исказители истории. Украина запретила полеты российским авиакомпаниям, совершавшим незаконные рейсы в Крым, в ответ в Москве решили и вовсе ограничить полеты всех украинских авиакомпаний - но считается, что авиационное сообщение между двумя странами прервала Украина - и, естественно, сделала себе самой хуже. Роскомнадзор запретил несметное количество сетевых ресурсов, российских и украинских, я сам пишу этот текст для заблокированного издания - но решение Киева ограничить доступ к российским социальным сетям, этим цитаделям правды, вызвало бешенство всех людей доброй воли, в ход пошла даже сама Ксения Собчак, честная и неподкупная.

Но самое интересное сейчас происходит вокруг железных дорог. Российские СМИ утверждают, что Украинские железные дороги собираются прервать сообщение с Россией. Украинские чиновники это опровергают, но российские журналисты не унимаются - нет дыма без огня! И, естественно, это намерение тут же квалифицируется как деструктивное, русофобское и способное навредить только самим украинским гражданам - ну кому же еще? О том, что Российские железные дороги отменили поезда в украинском направлении еще три - три! - года назад, стараются не вспоминать. А если и вспоминают, то мудро указывают, что Российские железные дороги поступили правильно, так как не хотели рисковать своими дорогими пассажирами. А Украинские железные дороги, разумеется, поступают не так правильно, ведь рисковать им некем – „хохлы“ не люди. И вот уже честные журналисты и мастера культуры в один голос рассказывают, что Украина не оправдала их ожиданий и превращается в еще одну Россию, а дежурный оппозиционер, сидящий на стуле Немцова, материт читателя, посмевшего сравнить самого Ельцина с каким-то там Порошенко, вот сволочь!

Оппозиционер, слазь со стула. Дорогой твоему сердцу Ельцин не только тасовал Чубайсов, Немцовых и Кириенко - и дотасовался до Путина. Он еще и развязал две позорные чеченские войны - и никакая благодарная память бывших соратников не отменит этого позорного факта. А нелюбимый тобой Порошенко пытается остановить еще одну развязанную Кремлем войну - на этот раз уже на украинской земле. Да, у него не очень хорошо получается - такого уж Ельцин выбрал преемника. Надежного. Надеюсь, хоть он так сильно не разочаровывает россиян, как Украина.

[rokus]

Бывший пресс-атташе «Шахтера» Руслан Мармазов, который после увольнения уехал в Донецк и открыто поддерживал сепаратистов, заявил, что его супругу (один из идеологов самопровозглашенной ДНР) собираются судить в России и депортировать из страны.

«В эту секунду твориться жуткое беззаконие. Мою жену Таню в Туле тащат в суд и будут выдворять на Украину. На заклание СБУ.

Мне сейчас шьют сопротивление полиции.

Мы искали правду. Ходили по судам. Молились. Видимо, мало. Черная измена подкралась в серьезные ряды. Надеюсь только на Владимира Владимировича.

Прошу всех, кто нас знает, об участии. Храни вас Бог! Слава Донбассу!» – написал Мармазов (орфография сохранена).

По словам российских журналистов и самого Мармазова, его супруга жила в России с украинским паспортом и у нее возникли проблемы с продлением разрешения на временное проживание в России.

При этом, по информации российского издания «Взгляд», самопровозглашенные власти ДНР запретили Мармазовой въезд на оккупированную территорию.

https://ua.tribuna.com/football/1051695762.html

Что-то пошло не так....с частью русского мира.