Тема с политическим подтекстом!

[zlex40]

Незаметный юбилей
к 70-летию Ялтинской конференции

В современном мире понятие «сфера влияния» – почти непристойное ругательство

Как-то очень незаметно, без полагающихся «датских» статей, псведодокументальных телепередач и круглых столов историков и политотологов прошло 70-летие Ялтинской мирной конференции глав «антигитлеровской коалии демократических стран».

Всё это не совсем так

Позднее, будет считаться, что на ней Сталин одержал феерическую дипломатическую победу, а Чёрчилль и уже умирающий Рузвельт совершили гнусное препадельство народов Восточной Европы – выдав их Сталину. Отдельно ещё обещали выдать всех русских*, сражавшихся на стороне рейха с Красной армией, даже неграждан СССР.

Всё это не совсем так. К Ялте каждый из глав шёл со своей концепцие мира. Сталин хотел, чтобы кроме признания на СССР статуса великой глобальной державы, он официально получил бы свою эксклюзивную зону влияния (империум – по старому). Империалист Чёрчилль был не против, он только хотел в обмен за юридическое закрепление советского империума заставить Сталина сузить свои притязания. Кстати, Сталин был к торгу согласен, что показали переговоры в Потсдаме полгода спустя, когда он, возводя нужду в добродетель, обещал воздержаться от полного контроля над Югославией, «слил» греческих коммунистов, и спокойно принял отказ передать ему бывшие итальянские колонии, т. е. Ливию и пол-Сомали.

Заодно Чёрчилль стремился к международно-правовому закреплению колониальных империй. И британской, и, до кучи, французской – для протежируемого им де Голля.

Рузвельт же мечтал о полном отказе от принципа сфер влияния, в пользу общемировой верховной администрации из СССР, США, Британии и Китая. При свободном соревновании экономик и культур, и совместной борьбе с нищетой и бесправием.

Больше всего американские дипломаты тогда боялись возвращения к ситуации после Версальского мира, который с очевидной для них закономерностью и привёл к новой мировой войне, и прямо высказывались за отказ от самого принципа колониальной империи. А границы раздела зон оккупации Германии были им не так важны, поскольку считалось, что американские солдаты очень быстро покинут Европу, бремя поддержания стабильности в Западной Европе падёт на англичан, а Германия будет восстановлена как единое, но слабое в военном смысле, нейтральное государство, ещё долго живущие под совместным политическим надзором держав-победителей.

На первый взгляд, нам кажется, что прав был мудрый Чёрчилль, а Рузвельт вёл себя как слабоумный идеалист

Но при торжестве подхода Чёрчилля непонятно, как бы Запад, закрепив за Сталиным право поработить несколько стран, добился бы от него, обещанной «сдачи»** – каждый раз грозя атомной бомбой, как это делал Трумэн весною 1946, добиваясь ухода советских войск из северного Ирана?

И как бы Англия сохранила бы за за собой Индостан, Малайю, Кению или Палестину, даже если бы их её гарантировал «сам» Советский Союз, который, между прочим, до Хрущёва никаких антиколониальных и «национально-освободительных» движений не вооружал и не поддерживал. Зато, восторжествуй британский подход, сегодня Россия могла бы заявлять, что она официально, как правопродолжатель державы-победителя – СССР, имеет право на контроль за Украиной, Белоруссией, балтийскими и восточно- и южноевропейскими странами.

СССР, конечно, и так получил свой империум, но коммунистическое господство не было закреплено официально, и во время Холодной (Третьей мировой) войны именно тезис о нелегальности советских претензций править Восточной Европой был неубиваемым моральным козырем в руках сторонников западной демократии.

В итоге, только очень сложным, трудным и кровавым путём, восторжествовал подход Рузвельта. Раздел мира был отменён. Американские капиталы и идеи пришли во все бывшие колонии (другое дело, что пришлось три-четыре десятилетия ждать, пока там не переболеют «социалистическим строительством»). Союз Америки, Англии и Китая (а также Западной Германии и Японии) выиграл Третью мировую).

В современном мире понятие «сфера влияния» – почти непристойное ругательство. Недавняя очередная – уже в Венгрии – похвальба Путиным военных успехов «бывших донецких шахтёров и трактористов***» (т. е. собственных спецназовцев и десантников), сопровождалась его клятвой, что Россия никогда не смирится (чуть другими словами) с тем, что Америка не признаёт за ней право на собственный империум. На извращенном орвеловском «новоязе» это было названо, что США считают весь мир своей вотчиной. Так бандит ругает среди коллег полицейского, что не даёт ему «крышевать» магазин, дескать, «считает, гад, весь город своим».

Право «давить» венгров (осенью 1956) и чехов (летом 1968) внутренняя советская пропаганда объясняла: «мы их от фашистов освобождали». Вовне же талдычили о защите «социалистических завоеваний». То же самое попытались говорить в прошлом году, обосновывая агрессию против Украины. Разумется, заменяя социализм «Русским миром» и «православным единством». И с тем же результатом. Другое дело, что столкнувшись с интервенцией, украинцы повели себя скорее как венгры, чем как чехи.Но более удачно в военном плане.

И напоследок. Путин совершенно напрасно примеряет свою «пятую точку» к сталинскому крымскому седалищу: ведь управляемая им Россия – рыночная националистическая автократия, сквозь зубы признающая другие национальные государства на месте бывшего СССР, и украсившая себя триколором, двуглавым орлом и гимном, где Сталин заменён Богом – это скорее завершение власовской исторической линии, чем ленинско-сталинской или сахаровско-солженицыновской. И то, что современная Россия победила в 1991 году СССР, совершенно не даёт ей морального права требовать полагающееся Советскому Союзу как победителю Гитлера. А оправдания Путиным, Медведевым и их придворными историками советского альянса с Гитлером в 1939-41 годах, говорит, что путинисткая Россия была бы с большей вероятностью именно союзником Третьего рейха, чем вошла бы в антигитлеровскую коалицию.

Евгений Ихлов, ЖЖ

* Имеется в виду западное понятие «русские», в общем, всех власовцев и казачьих эсэсовских кавалеристов. Англичане и и американцы искренее не могли понять, зачем им спасать людей в форме вермахта, которые преимущественно участвовали в антипартизанских карательных акциях.
** Венгрию и Чехословакию Сталину тоже обещали на на 100 или 90%, но это ему не помешало разогнать там демократические правительства.
*** Интересно, когда будет завершено официальное расследование ракетной стрельбы по малайзийскому «Боингу» – трагедию спишут на криворукость бывшего шахтёра или неловкость бывшего тракториста?

[zlex40]

Люди та держава
Майже махновщина

Коли я вкотре бачу, як кілька моїх сусідів лагодять асфальтову дорогу неподалік від мого дому, я починаю думати, навіщо я утримую комунальні служби.

Коли я бачу, як зусиллями правозахисників, адвокатів готується ґрунтовний документ про порушення прав людини та свобод під час Євромайдану, і надсилається до Міжнародного кримінального суду, я задаюся питанням, навіщо я утримую правоохоронну систему.

Коли я бачу, як наші спортсмени здобувають міжнародні нагороди, а потім все літо працюють запрошеними тренерами закордоном, а коли повертаються, вкладають зароблене у відкриття спортивних центрів та секцій, я міркую, навіщо я утримую чиновників від спорту.

Коли я бачу, що якісніші законодавчі акти продукують експерти громадського сектору, мені все важче дається схвально сприймати утримання уряду, парламенту тощо.

Коли я бачу, як письменники, музики, актори, режисери, художники влаштовують благодійні концерти, читання, виставки, кінопокази, я думаю, навіщо мені чиновництво від культури.

Коли я долучаюся до волонтерського руху та бачу роботу волонтерів, я не можу не думати про те, для чого утримувати чиновників від оборони, надзвичайних ситуацій, охорони здоров’я, транспорта.

Коли наш електрик дядько Ігор консультує весь будинок щодо того, як зберігати тепло і як на цьому економити, я замислююся над тим, навіщо нам чиновники від енергетики.

Коли я бачу, що освіту діти здобувають за допомогою репетиторів, а вища освіта може бути жахливої якості та й ніяк не впливає на соціальні ліфти, і більше переваг дає самоосвіта, мені видається зайвим утримувати чиновників від освіти.

Коли я бачу, як наші люди гарують в садах та городах, як культивуються, вирощуються рослини, овочі, фрукти і скільки за це здатна платити держава, я думаю, навіщо утримувати бюрократів аграрного сектору.

Коли я бачу, як мої колеги працюють з закордонними медіа, пишуть та перекладають статті, виступають під час конференцій, не можу не думати про доцільність утримання владних ідеологів.

Коли я думаю про суд… no comment.

А коли думаю, скільки та в яких напрямах працюю безоплатно і якісно, починаю думати, що державі час сплачувати податки мені.

Лариса Денисенко, «FaceBook»

[nato]

(2015-02-22 16:00)sergeo60 писал(а):  

Подсказка: коллега по форуму.

Бывший или действующий форумчанин?
(пошла лихорадочно смотреть на кого там хоть я подписана а то твиттер мне как-то не прижился, использую только по работе)

[Gektor]

(2015-02-22 16:54)sergeo60 писал(а):  

(2015-02-22 16:47)nato писал(а):  Бывший или действующий форумчанин?

Нынешний. Коллега по нашей должности на форуме.

С подписью "ПОЛИТИКУ НА **Й С ФОРУМА"?

[дзофф]

Терракт в харькове










Среди харьковчан, на жизни которых покусились сегодня адепты "русского мира", двое школьников и две женщины. Все тяжелые.
пи...ы

[montoya]

[montoya]

[nato]

«Русская весна» 1918 года. Украину присоединяли к СССР под лозунгом «Смерть украинцам!» (+фото)
Вс, 22/02/2015 - 20:58


«Войска Муравьева вошли в Харьков 11 января 1917 года. Через несколько дней на улицах города появились броневики с надписью: «Смерть украинцам!»

В январе 1918 года большевики впервые захватили Киев и все три недели, пока город был в их власти, грабили и убивали местных жителей, пишет в "Новом времени" Олег Шама. "Такого Киев не видел со времен монголо-татарского нашествия ХIII века”. Это сравнение неоднократно встречается в воспоминаниях киевлян, которым довелось своими глазами видеть первый приход московских “освободителей” рабочего класса в их город в начале 1918 года.


"Освободители": Отряд российских большевиков во время первой оккупации Украины в начале 1918 года. После разграбления Киева красные вояки стали требовать от руководства демобилизации. (Здесь и ниже фото с http://www.nv.ua, предоставлены Музеем Украинской революции 1917-1921 годов)

Незадолго до этого, 7 ноября 1917‑го, когда в Петрограде пал Зимний дворец, Центральная рада, первый украинский парламент, провозгласила автономию Украины.

Наступала зима, и для большевиков это было плохое известие — без украинского хлеба они долго не продержались бы. Поэтому в декабре их лидер Владимир Ленин заявил: “Два вопроса стоят в сегодняшний момент во главе всех других политических вопросов: о хлебе и о мире”.

Мир большевики отправились добывать в Брест на переговоры с германским командованием, желая вывести Россию из Первой мировой войны. А вот за хлебом надо было ехать в Украину.

Как раз тогда в Киеве началось восстание рабочих завода Арсенал, и Центральная рада постановила разоружить бунтарей. В ответ Ленин выдвинул ультиматум с требованием не останавливать пробольшевистское движение. Эту реакцию Петрограда в Киеве лишь приняли к сведению. Тогда Ленин решил применить силу.

В Харькове спешно образовали правительство украинских большевиков. Взять на себя персональную ответственность за руководство этой структурой никто не решался. Поэтому его возглавляли сразу четыре секретаря: Евгения Бош, Владимир Ауссем, Владимир Затонский и Юрий Коцюбинский.

Они якобы и обратились к “старшему брату” — Ленину и его команде — за помощью в наведении порядка в Украине.


Торжественное начало: Российская большевистская армия входит в Харьков в январе 1918 года

У российских большевиков на тот момент была серьезная проблема с военными кадрами. Армией командовал прапорщик Николай Крыленко, флотом — матрос Павел Дыбенко. Их революционный пыл был мало применим в серьезных операциях.

Единственным среди красных лидеров, кто имел военное образование, был Владимир Антонов-Овсеенко, выходец из черниговской дворянской семьи. Он и возглавил карательный поход на свою историческую родину.

Начальником штаба Антонов-Овсеенко назначил офицера царской армии Михаила Муравьева, человека, у которого были своеобразные методы ведения войны.

Красный Наполеон

Крестьянский сын Михаил Муравьев среди солдат пользовался авторитетом. Он был прост в общении, хотя и обладал лоском человека, самостоятельно сделавшего карьеру. С февраля 1917‑го Муравьев попытался продолжить ее при разных политических группах.

На время оказался даже в лагере главы Временного правительства Александра Керенского, став командиром охраны Кабинета министров.

Тогда же Муравьев начал воплощать в жизнь идею, казавшуюся спасительной для российской армии, терпевшей поражения на германском фронте: он создал около сотни так называемых батальонов смерти.


Весомый аргумент: Бронированный автомобиль на улицах украинского города в начале 1918 года

В их состав вошли самые идеологически мотивированные солдаты и офицеры. Но на войне с немцами эти подразделения успеха не имели. Зато методы их создания и идейная обработка пригодились в войне с Украиной.

Руководство Украинской Народной Республики (УНР), провозглашенной Центральной радой после большевистского переворота в Петрограде, буквально восприняло первые призывы Ленина о мире и заверения о праве народов Российской империи на самоопределение.

Историк Михаил Грушевский, возглавлявший Раду, и писатель Владимир Винниченко, глава правительства, довольно беспечно отнеслись к формированию армии молодого государства.

В октябре 1917‑го УНР объявила о демобилизации присягнувших ей войск. Историки утверждают, что они насчитывали не менее 300 тыс.

Но самый боеспособный корпус генерала Павла Скоропадского разоружили и разогнали — украинские власти посчитали подобные подразделения ненужными для страны, которая должна была строиться на социалистических принципах и не собиралась ни с кем воевать.

Никто и представить не мог, что в Украину вторгнутся малоуправляемые банды, а у их предводителя будет один лозунг: “Быть беспощадными!”

Знавшие Муравьева лично вспоминали, что он был одержим властью и рвался ко всевозможным военным авантюрам, желая походить на своего кумира Наполеона.


Чтобы боялись: Дом Михаила Грушевского в Киеве, показательно расстрелянный российскими большевиками из пушек во время первой оккупации

Однако Бонапарт русского разлива выглядел весьма противоречиво. Антонов-Овсеенко рассказывал, что Муравьев постоянно сорил деньгами и “сеял разврат”, окружив себя “подозрительными личностями, среди которых выделялась группа его телохранителей — не то бандитов, не то наркоманов”. Да и сам Муравьев был морфинистом.

Планы нападения на Украину большевики составили в Москве в первых числах декабря 1917 года. Антонов-Овсеенко писал: “У нас было продолжительное совещание. Были разложены карты на полу, и мы лазили по ним целыми днями. Мы выработали планы действий против калединских войск (на Дону), а также против Центральной рады”.

Поначалу русские большевики не собирались воевать с УНР. Планировалось завладеть железнодорожным сообщением Харьков—Симферополь, захватить Таврическую (нынешние Херсонская и Николаевская области) и Екатеринославскую (Днепропетровская область и частично Донбасс) губернии.

Это позволило бы контролировать продовольственные регионы и перекрыть путь казачьим частям, которые возвращались на Дон с фронта. О ликвидации УНР тогда еще не думали.

Муравьев разработал тактику молниеносной эшелонной войны, которая шла без объявления самой войны и использовала замешательство в стане противника. Красные войска должны были быстро передвигаться по железной дороге вглубь страны врага и при отсутствии линии фронта.

План сработал: за пять недель большевики разбили или заставили капитулировать разрозненные гарнизоны УНР и заняли все пути сообщения.

Жидомазепинцы

Руководителям красных частей не хватало идеологического оправдания своего похода в Украину. Пролетариат в этих краях был немногочисленным и малоактивным, чтобы играть роль жертвы, которую нужно спасать.

Даже восставшие рабочие киевского Арсенала впоследствии поддержали Центральную раду.

Зажиточные украинские крестьяне и вовсе не походили на угнетенных. Из закромов великороссийского сознания пришлось достать стереотипы 200‑летней давности о гетмане Мазепе, предавшем Петра І.

Позабытую было историю еще перед войной вытащили ультрапатриотические объединения вроде Клуба российских националистов или Киевского российского собрания, существовавших в Украине.

В марте 1914‑го, когда отмечалось столетие со дня рождения Тараса Шевченко, их представители требовали у местных властей запретить любые демонстрации по поводу этой годовщины.

Но они все‑таки состоялись. Газета Двуглавый орел сокрушалась по этому поводу: “Прошло уже около двух недель со дня изменнической демонстрации жидомазепинцев, а русские люди все еще не успокаиваются, все еще волнуются”.

Тогда среди многих русских зародилась фобия к призрачному сговору евреев и украинцев против единой России. Жидомазепинскую опасность большевики охотно воскресили.

Войска Муравьева вошли в Харьков 11 января 1917 года. Через несколько дней на улицах города появились броневики с надписью: “Смерть украинцам!”

Антонов-Овсеенко вспоминал, что “освободители” грабили государственное и частное имущество, вели себя преступно, “считая всякого белоручку достойным уничтожения”, а Украину — территорией враждебной державы. Муравьев считал себя усмирителем “предателей отчизны”.


Защитники: Бронированный поезд Стрілець и его команда. В экипаж состава входили солдаты и офицеры расформированных правительством УНР Сечевых стрельцов

Современный украинский историк Виктор Савченко пишет: “Деятели Советской Украины умоляли Ленина и советских военачальников прекратить издевательства над населением, которые чинили в Харькове прибывшие из России войска. Но безрезультатно… Небезопасно было говорить прилюдно на украинском языке, носить вышиванку… Часто убивали просто обладателей хороших сапог”.

И дальше исследователь описывает присутствие россиян в Украине, словно предвидя путинские методы войны в Донбассе: “Ленинский кабинет, ведя сложную игру “в украинский суверенитет”, провозгласил РСФСР нейтральной державой, переложив ответственность за действия войск Муравьева и Антонова-Овсеенко на большевистское правительство Украины, хотя эти войска и не думали подчиняться украинским товарищам”.

Киев наш

Раззадоренные легкой наживой большевики решили изменить первоначальные планы и захватить Киев.

Поскольку добровольческие подразделения УНР собирались крайне медленно, правительство Винниченко отдало приказ охранять важные объекты необученным юнкерам-курсантам.

Взяв 19 января Полтаву, Муравьев приказал расстрелять не успевших отступить курсантов местного военного училища. А 29 января произошел легендарный бой у станции Круты, где против 5‑тысячного войска красных вышли 400 украинских юнкеров и студентов.

Муравьев и его вояки грабили покоренные территории. С населения захваченного Чернигова он собрал 50‑тысячную контрибуцию. На эти деньги, как вспоминали очевидцы, красный командир несколько дней пил горькую. В Глухове “освободители” поставили за главного матроса Цыганка.

После очередной волны грабежа тот, пьяный, решил пострелять из пушки, но у него на коленях взорвался снаряд. На похороны матросы под дулами винтовок выгнали весь город.

Узнав об этих несущихся с востока ужасах, Центральная рада
22 января провозгласила независимость УНР. Но не смогла ее защитить: Киев, переполненный богатыми беженцами из Петербурга и Москвы, офицерами и солдатами царской армии, не знавшими, кому присягать, оказался легкой добычей для отрядов Муравьева.


Ради мира: Расчет российских большевиков обстреливает украинские позиции в ходе первой войны с Украинской Народной Республикой

Начиная с 27 января из Дарницы, с левого берега Днепра, красные несколько дней обстреливали город. По его кварталам они выпустили более 15 тыс. снарядов. К такому расстрелу мирного населения в Киеве никто не был готов.

Муравьев позже хвастался своими подвигами: “Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям. 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может, и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не сделали этого, потому что наш лозунг — быть беспощадными!”

Красный командир тогда действительно применил отравляющие газы, запрещенные к тому времени международными соглашениями. Это позволило ему беспрепятственно войти в Киев по мосту через Днепр.

Захватив столицу УНР, Муравьев на три дня отдал ее на разграбление своим солдатам. По разным подсчетам, только за неделю они уничтожили от двух до трех тысяч киевлян, из них — около тысячи офицеров и генералов.

“Кроме офицеров, казнили всякого, кто наивно показывал красный билетик — удостоверение принадлежности к украинскому гражданству”,— вспоминал о киевских событиях этнограф Николай Могилянский, который бежал из Петрограда от большевиков, но был настигнут ими в Украине.

Могилянский писал позднее, что красные грабили Киев систематически. Муравьев, по своему обыкновению, наложил на город контрибуцию — 5 млн руб. И деньги ему довольно быстро собрали.

В итоге “по городу в автомобилях и на парных роскошных извозчиках с прекрасными фаэтонами и ландо разъезжали матросы и красноармейцы, часто в нетрезвом виде”. Они сорили деньгами в ресторанах и игорных домах, окруженные “атмосферой кутежа и всяческого дебоша”.

Советское правительство Украины, переехавшее из Харькова в Киев, с ужасом обнаружило полное разложение в своих частях и тысячи трупов мирных жителей в парках Киева. Власти потребовали от Москвы немедленно удалить Муравьева из Украины. Слушать их никто не собирался.

За два дня до прихода большевиков Центральная рада успела выехать в Житомир и быстро присоединилась к мирным переговорам в Бресте между Германией и большевиками.

Итогом стало то, что через три недели своего пребывания в Киеве муравьевцы спешно покидали город — им в спину уже дышали идущие сюда союзники УНР — немецкие войска.

Жители пригородов несколько дней наблюдали нескончаемую вереницу подвод с награбленным. Многие красные “освободители” были одеты в гусарские мундиры из разграбленных военных складов.

Они вернутся сюда ненадолго в 1919‑м. А потом в 1920‑м. Уже на целых 70 лет.

crime.in.ua

[nato]

ЄС і Росія: до і поза кризoю в Україні

Nataliya Shkoda
3 hrs · Edinburgh, United Kingdom ·

Для моїх друзів в Україні, які не володіють, або недостатьньо володіють, англійською - мій попередній пост українською (з деякими коментарями).

Палата Лордів Великобританії опублікувала безпрецендентний звіт, який називається досить скромно: "ЄС і Росія: до і поза кризoю в Україні". Чим він безпрецендентний?

1) Там 123 (!) сторінки "дрібним шрифтом". Англомовним все ж раджу його прочитати. Пораду адресую також і собі smile emoticon , бо я прочитала лише окремі розділи.

2) Риторика. Ну, тут треба трохи знати, що таке Парламент Великобританії, і зокрема, що таке Палата Лордів. Там прийняті такі дипломатичні евфемізми, що стиль даного документу - це майже лайка.

Перекладу лише декілька параграфів (як добре, що всі вони пронумеровані). B оригіналі вони всі виділенi жирним шрифтом.

82. В якості одного з чотирьох підписантів Будапештського Меморандуму (1994), який виступив запорукою територіальної цілісності України, Об'єднане Королівство несло особливу відповідальність, коли розгорілася криза. Уряд виявився не настільки активним чи помітним в цьому питанні, яким міг би бути. (До питання дипломатичних евфемізмів: зверніть увагу на останнє речення. "...виявився не настільки активним чи помітним, яким міг би бути" - це найжорсткіша критика, яка взагалі можлива в Палаті Лордів).

83. Ми вітаємо реалістичну оцінку Урядом відносин з Росїєю і визнання стратегічного виклику, кинутого російським режимом. Тим не менше, Уряд не розробив стратегічних мір у відповідь в довгостроковій перспективі, і повинен це зробити зараз.

Про допомогу Україні:

282. Реконструкція України вимагатиме значно більше ресурсів, ніж вже виділено. Ми рекомендуємо Об'єднаному Королівству терміново скликати міжнародну донорську конференцію для України.

283. Угода про асоціацію буде тільки ключовим елементом підтримки України, якщо ЄС підтримає її політичну обумовленість. Область, яка, за нашими оцінками, має особливе значення для майбутнього України - це боротьба з корупцією, яка є також ключовою вимогою протестуючих на Майдані. (Вони так і написали - Maidan! Слово стало інтернаціональним smile emoticon )

284. Держави-члени, знову ж таки, мусять відігравати роль і здійснені моніторингу та оцінки реалізації умов, за якими здійснюватиметься виплата коштів. Ми рекомендуємо Уряду Великобританії переглянути свої власні внутрішні механізми контролю програм Комісії, для того, щоб підтримувати цей політичний нагляд.

Про відносини з Росією взагалі:

54. Відносини ЄС з Росією занадто довго були засновані на оптимістичному посилі, що Росія була на шляху до перетворення в демократичну "європейську" країну. ЦЕ БУЛО НЕ ТАК. Держави-члени занадто повільно переосмислювали відносини й адаптовувалися до реалій Росії, які ми маємо на сьогодні. [...] (до виділеного мною капслоком: така безапеляційність для Палати Лордів - безпрецендентна).

Про Мінський протокол та територіальну цілісність України:

269. Мінський протокол не дотримується, насильство загострюється, а разом з ним - ризик фактичної анексії частини України. Припинення вогню, хоч і бажане, сама по собі не є остаточним рішенням: розчленування суверенної незалежної держави є неприйнятним.

270. Здається, існує мовчазна згода в європейських та українських політичних колах, що пріоритет - це рух в напрямку політичного процесу у східній частині України, в результаті чого вирішення питання про статус Криму відкладається на середньострокову або довгострокову перспективу. Ми підтримуємо цей порядок пріоритетів: політичний процес з Росією по Східній Україні є терміновим.

271. Однак, територіальна цілісність України не повинна бути поставлена під загрозу будь-якими тактичними кроками, зробленими в рамках мирного процесу. В рамках мирного процесу, може бути міжнародний діалог для обговорення остаточного статусу Криму. Тут підписанти Будапештського меморандуму, в тому числі Об'єднане Королівство, могла б зіграти корисну роль.

Повний текст звіту "ЄС і Росія: до і поза кризoю в Україні"

Facebook

[nato]

«Російська імперія, СРСР століттями знищували наш народ. Їх немає, а народ є» – режисер із Криму Сеїтаблаєв
Олександр Лащенко
21.02.2015

«Хто кричав у Криму, бігаючи по пляжу з прапорами, що мріє померти в Росії, з катастрофічною швидкістю до своєї мрії наближається»

Київ – В анексованому Криму російська влада у деяких аспектах чинить зараз таким же чином, як у 1944 році діяв Сталін, здійснивши депортацію кримських татар. Про це заявив в ефірі Радіо Свобода український актор і режисер, заслужений артист Автономної республіки Крим, ведучий телешоу «Хоробрі серця», постановник фільму «Хайтарма» Ахтем Сеїтаблаєв. На його думку, Кремль намагається створити кримським татарам такі умови, щоб вони залишали свою Батьківщину. І цю політику Володимира Путіна підтримує чимало російських кінематографістів, котрі раніше залюбки знімалися на українському півострові й не проголошували тоді «Крим наш!» Водночас режисер зазначив, що за роки незалежності України київська влада не переймалася проблемами кримських татар. А наприкінці інтерв’ю Ахтем Сеїтаблаєв наголосив – російська імперія та СРСР століттями знищували кримськотатарський народ. Їх немає, а народ є.

– Ви передусім відомі фільмом «Хайтарма», от зразу почнемо з цієї теми. Фільм відносно недавно знятий, дійсно з успіхом пройшов як в Україні, так і за кордоном, але так склалося – Ви знімали до тих подій, які сталися фактично рік тому – на початку березня-наприкінці лютого 2014 року, Майдан і потім те, що відбулося в Криму. Виходить, що Ви стали провидцем в чомусь – фактично події, які з Вашим народом кримськотатарським учинив сталінський режим 70 років тому, повторюються зараз, насправді? Ви відчували, коли знімали, власне, цю картину, що так може статися? Чи для Вас це стало несподіванкою?

Ахтем Сеїтаблаєв

– По-перше, дякую за питання, насправді, мене вже не раз про це питали після того, як наш фільм вийшов. Звичайно, що ні – ні про що подібне я й близько не думав і не міг собі уявити, що в 21 столітті можуть повторитися в деяких своїх аспектах ті події, які відбувалися в 1944 році. Якби я міг припустити, що таке в принципі можливо, може бути – хоча я людина не воєнна, не політик, не аналітик, не державний діяч, – але напевно я б переймався іншими речами, ніж зйомкою фільму, адже фільм ми задумували... власне ідея фільму з’явилася давно, вона була у повітрі останні 50 років, тому що дуже часто та дуже багато сере кримськотатарської громадськості, інтелігенції та громадських діячів не раз виникала ідея про те, що кримські татари потребують власного кінематографу і якщо це станеться, то, напевно, буде правильно, щоб перший фільм був якраз про одну з найтрагічніших сторінок історії нашого народу. Власне, зйомки фільму стали можливими в 2012 році, коли знайшовся кримськотатарський бізнесмен, який взяв на себе весь тягар матеріального забезпечення нашого фільму, фінансове забезпечення. Тому, в першу чергу, ми задумали цей фільм як данину пам’яті нашим старим, які змогли вижити в ті трагічні часи для нашого народу, дали життя, в свою чергу, нашим батькам, і зробили все...

– Вам теж. І Ви ж народилися 1972 року не на своїй Батьківщині?

– Ні-ні, я народився...

– В Узбекистані?

– Так, в Узбекистані, мої батьки...

– Ви змогли повернутися, я так розумію, тільки наприкінці вісімдесятих?

– У 89-році, якщо бути абсолютно точним.

– Тому що радянська влада, як ми пам’ятаємо, хто, може, підзабув історію – проти багатьох народів Сталін учинив цей злочин. Але кримські татари фактично останні, вже під час «перебудови», мали змогу повернутися до своїх домівок.

– Так, це абсолютно вірно. Якщо мені не зраджує пам’ять, за час існування СРСР було депортовано 49 народів. 41 – частково і 8 – тотально, в тому числі й кримські татари. Тому коли ми займалися власне зборов матеріалу, його аналітикою, роботою в архівах з істориками, досліджуючи всі ці матеріали я не раз ставив собі питання: що ж це була за держава, з якою системою координат державотворення й людинознавства, що для того, щоб був можливим сам факт існування тієї держави, потрібно було знищувати власний народ у всіх його національних проявах. Адже депортації та знищення торкалися не тільки кримських татар, а й росіян та західних українців, чеченців, балкарців, поволзьких німців і далекосхідних корейців. Тож я завжди питав себе – що це була за держава, в якій ми всі жили, яка, власне кажучи, ненавиділа те, на чому вона базувалася – народ? Тому фільм задумали перш за все як певний культурологічний акт пам’яті для старих, на честь наших старих, що вижили та надали нам можливість повернутися на Батьківщину, але перш за все ми задумали його як певну пам’ятку для дітей, для нового покоління, тому що наші діти різних національностей ходять в одні й ті самі дитячі садочки, школи, вищі навчальні заклади, і Крим не є винятком. Крим, як Ви знаєте, споконвічно був багатонаціональним, багато конфесіональним, і люди не мали іншої можливості просто жити, крім як домовлятися. Є багато прикладів цього. І як кримські хани з династії Гіреїв вважали своїм священним обов’язком підтримувати православні християнські монастирі на території Криму, і один з найяскравіших прикладів – це Свято-Успенський монастир, що на території Бахчисарайського заповіднику, коли практично всі хани роду Гіреїв в якісь пам’ятні дати чи в святі свята для християн приходили разом зі свитою й ставили пудові свічки, тим самим виражаючи своє ставлення державного діяча щодо того, що на території його держави живуть не тільки мусульмани, але й інші діти його країни і відповідаючи на питання: «Нащо вони це роблять?», як правило, отримували одну й ту саму відповідь: «Це люди, які живуть в моєму ханстві, це люди, які вірують в єдиного Бога, а отже – вони мої діти».

– От Ви наводите історичні факти, але ж бачимо, яке зараз одне з основних гасел у Росії: «Крим наш!», історично і зараз, нарешті, дочекалися. При цьому – так, це вже смішно виглядає. І російські соціологи не наважуються ставити таке запитання, репрезентативні дослідження проводити, але – я не буду казати більшість, проте значна частина росіян як, власне, у Росії, так і ті, хто зараз мешкає уже формально – хоча ніхто на Заході не визнає – в Криму – частині Російські Федерації, вони доволі... ну я не знаю... не буду вживати слово «вороже», але недоброзичливо ставляться до кримських татар. І при тому, що вони, чимало росіян визнавали якість Вашого фільму, дуже добре про нього відгукувалися, коли була прем’єра «Хайтарми», і от все це поряд… Не якийсь «плебс», а в тому числі й діячі мистецтва – кінематографісти, Ваші колеги. От я не знаю – як це може уживатися? В мене, наприклад, немає на це відповіді. А у Вас? От дивіться – той самий Микита Сергійович Михалков. Ясно, він відкрито не коментує цю тему, він не закликає до жодних депортацій, але він, Говорухін, всі ці... їх безліч! Їх же не поодинокі випадки! Вони, ці кінематографісти й не лише, повністю підтримують Путіна, в усіх його діях. Апріорі. І фактично, як кажуть росіяни, «косвенно», вони підтримують цю політику, яка зараз проводиться проти кримських татар…

– Для мене це великий біль, тому що деякі актори, так звані «підписанти» цього листа з підтримкою політики, що проводить Кремль і Путін – я їх знаю особисто. Деякі з них знімалися в декотрих моїх фільмах. Для мене це, звичайно... Під час зйомок фільму виникає на короткий час така своєрідна родина, коли ми спілкуємося десь на різні теми, крім знімального процесу. І мені здавалося, що в нас встановилися дуже прозорі, адекватні стосунки... Декілька фільмів я своїх знімав здебільшого в Криму, і от коли вони приїжджали до Криму, мені подобалося розповідати про те, де ми знімаємо, в якому конкретному місці, яка історія з цим пов’язана. І мені здавалося, ми знайшли всі точки дотику...

– Не лунала тоді фраза: «Наш Крим» і так далі?

– Звичайно, ні. А потім... когось з них, напевно, купили. Хтось, напевно, злякався. Я Вам наведу приклад із власного досвіду. Коли ми їздили отримувати «Ніку»...

– …російська відома кінопремія...

– …так, такий своєрідний російський «Оскар». 30 березня й 1 квітня минулого року. Ми як раз зустрічалися з одним знайомим, з яким товаришуємо вже не один рік, вони люди з телевізійного світу, і от якраз коли ми обговорювали і говорили про те, чий Крим, і коли наводиш історичні факти, проводиш історичний аналіз і кажеш, що, в принципі, Крим, завдяки анексії, якщо підсумувати весь час, починаючи з першої анексії Катерини Другої й закінчуючи власне сучасним періодом у 20 столітті, виходить приблизно 80 років. Ну по-перше, це навіть порівнювати не можна ані з Кримським ханством – 4 століття, як відомо, ані з давніми греками тощо. І казати про те, що Крим – російський, м’яко кажучи, неосвічено. Але що нам сказала людина, яка працювала на телебаченні не одне десятиліття? Він сказав про те, що... «Ти знаєш, я от мозком розумію, що відбувається щось неправильне...»

– На російському телебаченні працює людина?

– Так-так. «...А на душі приємно мені, що Крим – наш». Але через півроку, коли зріс курс долара в Росії, а в багатьох росіян, особливо в Москві, як, між іншим, колись і у нас, кредити в доларах, і коли це стало конкретно бити по власній кишені, раптом у розмові, буквально парту тижнів тому, він сказав: «Слухай, мені не вистачає моєї зарплатні, якої до того вистачало і заплатити відсотки по кредиту, і тіло кредиту, і, власне кажучи, жити – мені не вистачає навіть покрити свій кредит, тому що він став в кілька разів більшим». Ви ж розумієте, що я відповів? «Ви платите, власне кажучи, за Крим».

– Розумієте, просто що цікаво – от ми з Вами одного майже покоління, на два роки я Вас старший, я прекрасно пам’ятаю радянський кінематограф, що було в Радянському Союзі з небагатьох цінних речей. Добре, «В области балета мы впереди планеты всей, хоккей»... Якщо серйозно, насправді кінематограф дуже високого рівня був. Ну і звісно, на один шедевр припадало сто халтур соцреалістичних, але...

– …але так в усьому світі.

– …в усьому світі так, і в Голівуді, і зараз в російському сучасному кінематографі, де за кількістю вони вже наздогнали, я так розумію, радянське кіно, але за якістю, м’яко кажучи, якщо не брати до уваги Звягінцева, ще кількох, пари-трійки режисерів, це й близько не стоїть до радянського кінематографу. І радянський кінематограф, окрім гри акторів, сюжетів і так далі був передовсім не спецефектами класний, а дійсно гуманістичний початок у ньому був. І справа ж не в тому, кому Крим належав кілька століть – ханству, Катерина Друга, і взагалі. Мені так здається, може я помиляюся – хіба це має значення? Мають же бути у центрі уваги якісь стосунки між людьми, такий в хорошому смислі «космополітизм»? Куди все поділося у Росії, не можу збагнути через двадцять п’ять років після повалення «совка»…

– Я згоден знаєте з чим? Я згоден з тим, що... я не пам’ятаю прізвище тієї людини, здається, він був одним з тих, хто з Віктором Шендеровичем робив культ особисті, за освітою він сам лікар-психіатр…

– …художник Андрій Більжо – карикатурист?

– Точно. Так от, він сказав... Я абсолютно згодний з його тезою про те, що: «А чим пишатися за останні десятиліття Росії? Чим?». От в державному масштабі – чим? Вони злітали... куди? На місяць? У них із дорогами все в порядку, у них бізнес процвітає? От і все.

– «Газ – батюшка, нефть – матушка»…

– Тому Маккейн правильно сказав, що це – бензоколонка, яка уявила себе якимось хедлайнером думки.

– Розумієте, я чому згадую радянські часи – я ж їх прекрасно пам’ятаю в тому сенсі, що при всіх моментах (була жорсткіша, звісно, цензура, жорсткіший був диктат, ніж зараз у Росії), але люди... не було оцього божевілля. Адже справа не тільки в тому, мені здається, що зомбує телебачення.

– А Афганістан? А Чехословаччина?

– Так. Але ж – Афганістан – всі знали, що це ганебна війна.

– А Чехословаччина?

– Звичайно. Всі, просто не могли говорити...

– Хто – «всі»?

– Чимало людей?

– Ну, давайте тоді проаналізуємо.

– А чому зараз таке в Росії? Ви ж спілкуєтесь з росіянами. Я от не можу дати на це відповіді. І це роблять митці, освічені люди, які знімали гуманістичні фільми!

– Але і в ті часи досить багато діячів культури підтримували введення військ до Чехословаччини, і в Афганістан…

– Це було більш добровільно-примусово, мені здається, ні? А зараз – щиро, за покликом серця підтримують. Карен Шахназаров, почитати, як Ви не ставитеся до рівня цього режисера? Станіслав Говорухін... перелічувати їх можна нескінченно. Важче знайти у Росії людей, які б адекватно зараз оцінювали ситуацію.

– Один з моїх друзів сказав, що їм зробили укол в голову за допомогою телевізора. Я наведу приклад мого батька, який живе в Криму, як і багато моїх родичів. Він був тут, приїжджав кілька місяців тому до Києва, коли він приїхав і ми з ним почали розмовляти, я раптом зрозумів, що політична тема, от стосовно того, що трапилося... мій батько, так, для довідки, відсидів півроку в одиночній камері колись за участь в національному русі через незгоду з тією політикою, яку проводив радянський уряд стосовно кримських татар зокрема. Він практично все своє життя присвятив національно-визвольному руху. І от приїжджає ця навчена життям людина, яка нібито все знає про те, що таке державна радянська політика від Кремля, не мені Вам про це казати, вона в такій гротескній чи що формі намагається повторити ту політику, яку проводив СРСР. Так от, він приїхав і в перші дні у нас з ним були доволі напружені розмови з приводу того, що відбувається. А це людина, якій, як мені здавалося, зроблено щеплення на все життя проти таких речей. Він дивиться телевізор. Він дивиться телевізор і він на повному серйозі в мене питає, нащо українці вбивають українців, нащо так відбувається? Пройшов, здається, тиждень, у мене, слава Богу, немає російських телеканалів, я йому, звичайно, потроху вмикав і надавав інтернет, газети, в інтернеті показував йому якісь речі з російських ЗМІ, і ми з ним так сиділи протягом кількох вечорів, аналізували одну й ту саму інформацію. За тиждень він сказав мені, що страшні речі відбуваються.

– На собі відчув.

– Так. Що в нього є можливість проаналізувати ситуацію, а у багатьох людей, які живуть в Криму, її немає. Але не варто забувати, Ви й самі прекрасно знаєте, що Крим – це заповідник комунізму. Останні 50-60 років це почесна пенсія для працівників КДБ, партійних органів, відповідно, їх діти й онуки, при всій моїй повазі, я не прихильник крові й не прихильник якихось жорстоких заходів, хоча й дуже радикалізувався останнім часом у зв’язку з усіма цими подіями, іноді під напливом емоцій кажу, що так, потрібно просто «чемодан-вокзал-Россия» для тих, але якщо спробувати міркувати з холодною головою, ми зрозуміємо, що, в принципі, ніхто ж не переймався ані Кримом, ані Донбасом, ніхто нічим не займався, окрім...

– От. Крим був українським майже чверть століття, той же фільм «Хайтарма» – вдалося зняти тільки в 2012 році. І якби не знайшовся Ваш побратим, то й не було б...

– Якщо говорити абсолютно на чистоту, я кілька разів звертався тоді в Держкіно України, на що мені відповіли: «Один фільм про кримських татар вже є, нащо вам ще один?». Тому давайте будемо відвертими – український уряд в обличчі влади ніяк не переймався кримськими татарами, і, тим більше, культурою. Ми нікому були не потрібні, на нас дивилися як на потенційну п’яту колону, як на якийсь потенційно небезпечний народ, який постійно чогось вимагає, незрозуміло, чому. Поряд із цим, звичайно, потрібно віддати належне – саме тому кримські татари, принаймні, більша частина, живуть в той системі координат, відчуваючи себе громадянами України. Тому що Україна – це єдина держава, яка пішла назустріч і хоча б мінімально зробила все для того, щоб кримські татари отримали можливість повернутися на свою Батьківщину. Якщо казати, так би мовити, за гамбурзьким рахунком, ніхто нічим не займався і не давав жодної можливості. І Ви маєте рацію – поки не знайшовся кримський татарин, який повністю взяв на себе фінансування цього фільму, фільм би не з’явився. Більш того, коли ми створили фільм і звернулися потім до всіх крупних дистриб’юторських та прокатних фірмам України, не хочу називати імена, але якщо потрібно – назву, ми отримали тотальну відмову.

– Я так розумію, можете мене виправити, в Росії активніше можна було просунути Ваш фільм, ніж в Україні?

– Ні, це не зовсім так. У Росії було п’ять закритих показів, тому що на тлі того скандалу, який стався 17 травня 2013 року, в день прем’єри «Хайтарми» у Сімферополі, колишній генеральний консул Російської Федерації в Криму Вадим Андреєв не пустив дев’ятьох ветеранів, які спеціально прилетіли за запрошенням, деякі з яких були соратниками Амет-Хана Султана під час війни, його бойовими товаришами, інші були його учнями, хтось разом з ним служив у Жуковському…

– Головного героя фільму – нагадаю, хто ще досі не дивився це кіно.

– Так, він був двічі героєм Радянського Союзу. Так от, генеральний консул Росії Вадим Андреєв викликав за дві години до початку прем’єрного показу і таким чином заборонив дев’ятьом героям Радянського Союзу, серед яких було чотири адмірали, два генерали і два адмірали, більш того, один із них – колишній командувач воєнною авіацією ВМФ Росії... Таким чином, консул заборонив їм відвідати прем’єру, мотивуючи це тим, що фільм «Хайтарма» спотворює історію Радянського Союзу, показує у непривабливому вигляді Червону армію...

– І вони йому повірили? Під час війни були під кулями – не боялися, а тут дали вказівку – і не приїхали. Чи приїхали?

– Ні, вони по-перше вже були у Сімферополі, вони вже на той момент прилетіли, вони відвідали кілька заходів, пов’язаних з прем’єрою власне фільму та майбутнім Днем скорботи 18 травня. А от буквально за дві години до початку фільму їх викликали і заборонили йти. Я не знаю, що їм сказали. Тепер от знаю і аналізую ситуацію, яка відбувається в Росії, я ні на секунду б не здивувався, якби міг припустити, що їм, можливо, погрожували напряму.

– Звісно, ніхто не має права їх засуджувати...

– Частина з них все-таки прийшла. Так от, власне кажучи, коли Андреєв сказав про те, що його думка – це думка його як дипломата і це думка Російської Федерації, і потрібно донести до кожного кримського татарина саме цю думку Російської Федерації, ми, звичайно, всі здивувалися. І коли журналісти наступного дня запитали в нього, чи бачив він фільм, Андреєв відповів: «Ні, фільму я не бачив, але я впевнений, що це саме так».

– Як щодо Бориса Пастернака… Нічого не змінюється…

– І те, що відбувається сьогодні – це абсолютне підтвердження того, що це все готувалося дуже давно.

– Ви ведете шоу, яке називається «Хоробрі серця», і це не просто гра – Ви і в житті намагаєтеся так діяти. Що дає Вам підстави все ж-таки, не зважаючи на все, що Ви зараз розповіли, те, що ми знаємо, принаймні, стан речей у Криму, для певного оптимізму? От Ви сказали – «чемодан, вокзал»… Звісно, на депортацію… зараз Путін повторити діяння свого попередника, Йосипа Віссаріоновича, не наважиться. Але ж його політика очевидна, і правозахисники це констатують – витіснити кримських татар, створити їм такі нестерпні умови, щоб вони залишали свою Батьківщину, і не було б тоді проблем…

– Це відбувається, так. Я Вам скажу так: протягом трьохсот років Російська імперія робила все для того, щоб знищити наш народ. Російської імперії немає – наш народ є. Протягом сімдесяти років Радянський Союз робив усе для того, щоб нас не було навість у переліку народів, що жили на території Радянського Союзу, щоб знищити наш народ. Радянського Союзу немає – наш народ є. І Путіна не буде, а ми будемо, щоб там не відбувалося. На завершення я хочу просто нагадати Вам біблійну історію, яку Ви знаєте краще за мене. 2015 років тому, не так багато, напевно, було людей віруючих, які в Пристрасну п’ятницю вірили, що в неділю він воскресне. Але, напевне, багато в чому завдяки тим небагатьом людям, які вірили в це, у неділю він воскрес. У мене є віра. У мене є віра в мій народ, в українців, в те, що Всевишній є. І все буде добре. На жаль, з кров’ю. На жаль, це так. Але вочевидь так воліє Всевишній, щоб ми пройшли цей шлях і навчилися цінувати один одного, навчилися слухати один одного, прислухатися один до одного і відділяти зерна від полови.

– Ви, звісно, маєте зв'язок зі своїми рідними, знайомими в Криму, що вони вам розповідають?

– Нічого хорошого вони не розповідають, наскільки я розумію ситуацію, в більш-менш вигідному (якщо можна так казати) становищі перебувають пенсіонери. До Нового року бюджетники — вчителі, лікарі, наскільки я можу судити, тому що у мене знайомі є і родичі, в тому числі серед них є лікарі і вчителі. Вони зі здивуванням і радістю для себе помітили, що зарплата суттєво збільшилась, буквально до Нового року і після ця зарплата суттєво зменшилась – грошей немає, щоб платити їм. Ті, хто з самого початку розумів і міг проаналізувати ситуацію, і розумів, що ні до чого хорошого це не призведе, вони зайвий раз в цьому впевнились. А ті, хто кричав, бігаючи в купальниках по пляжу, з російськими прапорами, що мріють померти в Росії, вони з катастрофічною швидкістю до своєї мрії наближаються. Нехай пробачать мене ці дорослі люди, але я зовсім не сприймаю ту ситуацію, коли люди, що мають життєвий досвід, прожили велику частину життя, які мали б як мінімум бажати хорошого майбутнього собі своїм дітям і внукам, забивши собі голову міфічними обіцянками ковбаси по 2,20, золотими дощами, які мають на них упасти не розумію чого (тільки тому, що вони живуть в Криму?). При цьому абсолютно не аналізуючи, що вони залишають своїх дітей і внуків без можливості навчатися за кордоном, отримувати закордонні паспорти та їздити дивитися на світ. Що їх дипломи не будуть визнані ніде, і в тому числі по-моєму в Росії. Я не розумію таких дорослих людей. Тобто ви прожили життя для чого? Щоб не дати жити своїм внукам? Тільки тому, що ось 40 років тому ви були молоді, красиві, успішні, ковбаса там була по 2.20. Саме через це? Якщо пам’ять мені не зраджує, ми завжди приходимо до того, що людина дуже часто стояла перед вибором – свобода чи хрін з редькою. Як тільки вона промінювала свободу на хрін з редькою, вона позбавлялася і того, і іншого.

– Ви все-таки митець. Є плани знімати наступний фільм, чи зараз не до кіно?

– Ну як же не до кіно? Не мені вам казати, але ви прекрасно, мабуть, знаєте самі цей вираз Вінстона Черчилля, коли його спитали, для чого ми тратимо так багато грошей на культуру під час війни, то він сказав: «За що ми воюємо?» Я мрію, і більше того, ми робимо конкретні кроки в цьому напрямку, приступити літом до зйомок фільму про кіборгів. Я мав щастя і можливість познайомитися з деякими з них на передачі «Хоробрі серця», і те, що мене потрясло, (і не тільки мене а й всіх нас) – фантастичний за своєю людською енергією героїзм. Не лише воїнів, а взагалі українців, тому що ми всі українці. І волонтерські подвиги, і материнські, добровольчі і власне воєнні і медичні. І коли ти зустрічаєшся з цими людьми, чуєш їх справжні історії, ти розумієш, і дуже хочеш, щоб ці люди стали архітекторами нової країни, бо вони прекрасно знають ціну крові, знають, що таке патріотизм, знають – в якій країні вони хочуть жити. І вони знають, що для цього робити. Якщо Всевишнім даний інструмент через творчість розказувати про цих людей, цим людям і нам всім, і навіть всьому світові, я вважаю злочином не робити цього.

Радіо Свобода

[montoya]

Взрывное устройство, которое сработало в Харькове, состояло из тротила и шрапнели, а также активировалось дистанционно.

Об этом говорится в отчете представителей наблюдательной миссии ОБСЕ, которые посетили место происшествия.
"По данным милиции, (взрывное) устройство было аналогичным тому, что использовали в Московском райсуде Харькова", - сообщили в СММ ОБСЕ.
Наблюдатели отметили, что мониторили ход Марша достоинства, во время которого произошел взрыв в Харькове, и зафиксировали, что инцидент произошел в "голове" колонны, которая несла флаг Украины.
Ранее, представители ОБСЕ в Украине осмотрели место взрыва.
"Представители мониторинговой миссии, которые вели наблюдение за шествием, слышали взрыв и почувствовали взрывную волну, находясь в 100 метрах от места происшествия. Наблюдатели прибыли на место взрыва в 13.20 по местному времени, увидели двух погибших, накрытых украинскими флагами", - говорится в отчете.
Наблюдатели также отметили, что в результате взрыва здания, находящиеся вблизи, повреждены не были.
По данным наблюдателей ОБСЕ, в момент взрыва на улице Маршала Жукова, где проходило шествие, присутствовало около 500 человек.


http://korrespondent.net/ukraine/3482753...yonno-obse

[дзофф]

. Фрейд отдал бы левую почку и полпечени, чтоб жить в наше время.





Теперь понятно, почему на болоте громко выла собака Баскервилей

[rokus]

Главный тренер "Днепра" рассказал о том, нужно ли играть в футбол в сложное для Украины время.

"Время покажет. Но я все же думаю, что надо играть в футбол несмотря ни на что", - сказал Мирон Маркевич.

"Пусть враги видят, что наша жизнь продолжается и ничего не меняется, а футболисты показывают ту игру, которая нравится зрителям. Чтобы люди на те два часа забывали, что у нас война", - добавил наставник днепропетровцев.


Здесь

[zlex40]

(2015-02-23 10:35)дзофф писал(а):  Теперь понятно, почему на болоте громко выла собака Баскервилей

Да нет же, это Берримор кормит сэра Генри овсянкой. С их-с точки (а может кочки зрения?) там все:

Цитата:К нам недавно приходил
Некро-зоо-педофил
Мертвых маленьких зверушек
Он с собою приносил

И это все вышеупомянутые… (а может всуе?)

[zlex40]

Почему Путин – не вор в законе
а гопник

В марте он врал, глядя в глаза Меркель, что в Крыму нет российских военных. Через месяц-другой он опроверг свою ложь… новой ложью.
А дальше…
А дальше Минск-1 и Иловайск.
А дальше Минск-2 и Дебальцево.
А дальше будет Минск-3 и Мариуполь.
А дальше будет Минск-4 и тактическое ядерное оружие.
А дальше будет Минск-5 и стратегическое ядерное оружие.
После этого Меркель перестанет быть озабоченной. У нее наступит ядерный оргазм.
Чем отличается вор в законе от гопника?
Вор в законе соблюдает законы воровского мира.
Когда прекращается власть гопника на районе?
Когда ему дадут в тыкву. И никак иначе.

Слава Рабинович, «FaceBook»

[дзофф]

Зураб Аласания
10 ч. · отредактировано ·
Харьков отчаянно нуждается в лидере.
Не Бог весть какое открытие, но сегодня эта проблема встала во весь рост.
Харьков уникален своей закрытостью. Множество сред, самых разных направлений и смыслов, но объединённых внутри себя и не пересекающихся друг с другом, никак не связанных по горизонтали. Город интеллектуалов? Да. Город барыг? Тоже да. Равно как и город блестящих музыкантов, художников, строителей, артистов, меценатов, медиков и ученых.
И отбитых гопов.
Огромный пласт культуры с неподъемным багажом памяти: украинское возрождение — это здесь. И похоронено оно здесь же. Страшнейшая, наибольшая жатва — собрана Голодомором тоже в Харькове.
И переселенцы, переселенцы... Со всего мира, что уже говорить о соседней стране.
Город, в котором живёт половина населения трехмиллионной области. Единственный мегаполис на огромной территории. Не сумевший стать даже хабом для региона.
Застрявший в безвременье.
Он ничей, Харьков. Он не украинский и тем более — не российский.
Да, в городе родилось мощнейшее и качественное волонтерское движение. Но количественно, относительно всего города... Ровно год тому назад, день в день, на том самом пути сегодняшней взорванной "ходы", впервые собралось около десяти тысяч человек. Уже в предчувствии победы. Все месяцы до того — харьковский "евромайдан" собирал — по выходным — 300-500 человек. Которые и стали костяком нынешнего движения; вернее, отчаянной активности на пределе сил и возможностей.
Да, сегодня в городе не собираются митинги за какую-нибудь хнр, даже из бабушек с красными флагами и маячащих невдалеке босяков в адидасах. Но первого марта 2014-го ХОГА была атакована и взята тысячами именно этих людей. Они никуда не делись. Они и теперь живут в Ха, только тихонько. Самые ушибленные из них — тоже иногда активничают. Гранатами.
А чем живут остальные полтора миллиона?
Ничем. Угрюмо, недоверчиво, закрыто, индифферентно — ждут.
Нет, не освободителей с той или иной стороны.
Ждут, чья возьмёт вверх. А когда возьмёт — так же угрюмо приспособятся.
Они привыкли к этому; так происходит уже много десятилетий. А как иначе, имея руководителями патерналистов-харизматов, от Масельского и Кушнарёва до Авакова и Кернеса.
А теперь лидера нет. Неважно — мер, глава администрации, общественный деятель, моральный авторитет... Его нет. Сильного, харизматичного, решительного. Готового, простите за отсутствие пафоса, сдохнуть за (буквально, по нашим-то временам). Готового забыть себя и благополучие близких. Готового к проклятиями современников и неблагодарности потомков.
Кернес? Был. Теперь нет. Харизмы ему и посейчас достаёт, но она — не всё. Россия сломала его, во всех отношениях. Физически — он должен был бы бороться за свою жизнь, а не за свою власть; но если это его личное дело, то власть — дело совсем не только его. Он и прежде действовал, интуитивно чувствуя "массу". Но лидер — не идёт за народом, лидер — ведёт его.
В этом смысле Геннадий Кернес не равно Геннадий Корбан, к примеру (как Игорь Терехов не есть даже кубическим корнем из Бориса Филатова). Да, к Геннадию Корбану вопросов немало, к Игорю Коломойскому их ещё больше; некоторые из этих вопросов даже пересекаются с вопросами к Кернесу. Но и Коломойский, и Корбан — ВЫБРАЛИ, решительно и бесповоротно, сжигая все мосты и не оглядываясь. Кернес — не смог. Слишком крепки его связи с РФ, и их он рвать не захотел, и "электорат" на этом терять побоялся. Болтающегося посредине может быть и выберут по инерции мером ещё раз, но лидером ему уже не быть. Никогда не думал, что он согласится "пасти задних" — но вот.
Игорь Райнин? — слишком чиновник. В другое время функционер был бы к месту — но теперь? К тому же вопросов к нему по всей его карьере знающие люди зададут тоже немало. Кого и куда он поведет? Вернее, кто и куда за ним пойдёт...
Антон Геращенко? — вырос, заматерел, заматерил... И упирается всем телом против похода на Ха: амбиции сравнялись с весом; считает, что способен на больше.
Инна Богословская? — народ злопамятен, и зла у него много, и память у него длинная. Хотя предусмотрительный Райнин и тут подстраховался, назначив дочь Инны советником. Комбинации, манипуляции... Время ли для многоходовок.
Иван Варченко? — вечный третий номер; это, похоже, планида.
Игорь Швайка? — севшая батарейка партийного рупора; косит под Железного Дровосека, но даже Страшила с соломой в башке был умнее и самостоятельней.
Сергей Жадан? — Гавел был и остаётся чуть не единственным удачным исключением. К тому же Серёжа, кажется мне, так и не простил Харькову март прошлого года... А Украине не простил всего региона.
Юрий Сапронов? — слишком горяч и слишком обожжён горячим. Рискнёт ли зажечь ещё раз?
Дмитрий Кутовой? — выражение, которого я никогда не понимал — "слишком умный" — Дима наглядно иллюстрирует. Должен ли лидер быть глупым? Отнюдь. Но Дима употребляет это самое "отнюдь" вслух — а народ такого не прощает.
Александр Ярославский? — если и есть воплощение, прости господи, мема и тега "хуёвыйхарьков" — то вот это он. "Могу. Умею. Но что хочу и когда хочу. И для себя". Крайний индивидуализм. Оно ему надо?
Александр Кирш? — любимец бухгалтерш всех времен и народов. Для лидера слишком добр. Плюшевый, я бы сказал, не в обиду Саше.
Я не знаю, откуда берутся лидеры. Вероятно, оттуда же, откуда обычные люди, а потом на каждом этапе включаются по очереди — гены, воспитание, харизма, сила, воля, горнило, закалка... Вот этих последних вещей — уже даже с избытком.
Он ходит где-то рядом. Оглядывайтесь, харьковчане, он должен, просто обязан появиться. Не упустите. Найдите сильного; умных и красивых он доберёт сам.
Вытащит Харьков — вытянет и Украина.
PS — всё вышесказанное — глубоко личное, сугубо персональное, ни на что не претендующее мнение.
PPS — эй, это всего лишь фейсбук.

[zlex40]

Дети Дьявола

Они не могут уйти просто так. Они пришли с большой кровью, с большой кровью и уйдут. Это бесы, это дети дьявола.

В 1917-м году к власти в России пришли дети Дьявола. В течении 70 лет они пробовали создать территорию свободную от Бога.

Если Бог любит всех людей, то они всех людей НЕНАВИДЯТ.

Чтобы показать всю ничтожность их замыслов, Бог дал возможность Дьяволу и его приспешникам построить свое сатанинское царство на территории России. Он никак не стал им мешать, более того, он дал им все богатства этого мира: нефть, газ, золото, алмазы, реки, моря, океаны.

В течении 70-ти лет бесы создавали свое царство, но так ничего и не создали. Они зарыли в сырую землю десятки миллионов людей и на финише свой позорной истории вынуждены были драться в очередях за мясными костями, чтобы не сдохнуть с голода.

В 91-м году Украина и Россия сделали ОГРОМНУЮ ОШИБКУ не устроив трибунал над КПСС и КГБ. Все войны и теракты на территории бывшего СССР – это прямой результат этой ошибки. Ошибки, которую срочно нужно исправить.

Я думаю, что к сожалению, это не последний теракт. Они не могут уйти просто так. Они пришли с большой кровью, с большой кровью и уйдут. Это бесы, это дети дьявола.

И то, что они устроили теракт в Харькове именно в Прощенное Воскресенье еще одно тому свидетельство.

Алексей Заводюк, «GlavPost.com»

[montoya]

[zlex40]

Умремте ж
или Майданоборец

Российский «Антимайдан» – по всем параметрам дешевое, как шмурдяк, мероприятие, вобравшее в себя красочные черты «Новороссии». И похмелье будет таким же безобразным. Не самым очевидным, но непосредственным образом этот карнавал казенного мракобесия связан с прекрасной и баснословно дорогой церемонией открытия Олимпиады в Сочи. Оба шоу демонстрируют непоколебимую уверенность Кремля в том, что ему позволено все, гораздо больше, чем другим.

Главным основанием для такой самоуверенности стали деньжищи. Их было много, ими, казалось, можно заткнуть любую проблему и удовлетворить любые амбиции. «Было бы здоровье, остальное купим». В 2015 году выяснилась неприятная вещь: есть вещи, которые не купить, – например, доверие и уважение международных партнеров, а попытка их запугать выдает опасное отсутствие здоровья.

Как сказал в интервью латвийскому изданию Ir российский экономист Константин Сонин, «когда нефть стоит 100 долларов, вообще можно без правительства жить». Собственно, так и жили, о чем свидетельствует премьерство Дмитрия Медведева. Да и в бытность премьером Путина национальный лидер, говорят, не сильно вникал в экономические вопросы, – скучно. И эта расслабуха неизбежно сказывалась на качестве принимаемых решений. Где скучно – там поиск приключений на собственную задницу.

Сонин допускает, что огромные финансовые резервы способствовали вторжению в Украину. Считали бы каждый рубль в казне, сто раз бы подумали о последствиях. А тут опять решили: «Купим!» И Крым таки купили и поперли дальше. И тут вдруг с деньгами стало не привольно. Еще на льготные кредиты для друзей Владимира Владимировича средства есть, а для народа попроще – извините, потяните туже скрепы на животах, весь мир против нас, и как один умрем. А насчет умереть в России всегда все хорошо, там с жизнью плохо – опять же, если вы не друг Владимира Владимировича.

Помните, как вождь декламировал Лермонтова еще в 2012 году: «Умремте ж под Москвой, как наши братья умирали!»? Тогда многие недоумевали, чего это он. А вот уже под Донецком и под Луганском скоро год как умирают. Зато не скучно.

Путин сделал все, чтобы в России не было Майдана, и «Антимайдан» – это апофеоз многолетних многомиллионных усилий. Создавались молодежные движения, устраивались постоянно действующие лагеря, вбухивались средства в пропаганду и контрпропаганду. Те, что сидели на трубе, щедро делились с теми, кто сидел на борьбе с инакомыслием. «Не сметь раскачивать лодку! Им нужны потрясения – нам нужна великая Россия! Стабильность über alles!»

Инакомыслящих не видно и не слышно. Стабильность помахала ручкой. Лодка стремительно набирает воду. Самые умные спрыгивают. Самые наивные ждут «отскока» нефти. Куча народу гоняет хохляцких чертей и пиндосских агентов. Майданом действительно не пахнет, молодец, справился. Пахнет жареным.

Где деньги, Зин?

Из всех выдуманных талантов бестолкового и безответственного политика Владимира Путина, на пятнадцатом году работы умудрившегося угробить богатейшую страну, один не вызывает сомнения: его умение свои провалы выдавать за национальные прорывы и организовывать массовую истерическую поддержку. Видок у нее, у этой поддержки, лихой, но, прямо скажем, неопрятный. Эстетические чувства Константина Эрнста, продюсировавшего олимпийские шоу в Сочи, наверняка страдают, а на этических он давно сидит. На тонущем российском Титанике играет гимн египетский оркестр. «Антимайдан» самозабвенно поет и пляшет. Душераздирающее зрелище.

А выпьем давайте за хорошее. Например, за поставки современного оружия украинской армии.

Леонид Швец, «КОНТРАКТЫ.ua»

[zlex40]

По поводу «небесной сотни» – ни у одного мерзавца не повернется язык сказать что эти ребята погибли за Обаму или за бандеровцев-фашистов: они погибли за свою Родину, потому что мечтали увидеть ее свободной и счастливой. И светлая им память. А по поводу площадного кликушества мадам Цыгановой и иже с ней – у нас вроде майданом и не пахнет, но ведь докричитесь, накаркаете…

Андрей Макаревич, «FaceBook»

Песни