Тема с политическим подтекстом!

[nato]

Взято в FB, пруф в твиттере Сергеева

[Gektor]

Мария Эйсмонт съездила в Свердловскую область, где встретилась с Игорем Гребцовым, воевавшим на стороне украинских сепаратистов, и узнала, как он живет после возвращения из Донбасса в Россию. Видеоверсию репортажа смотрите на сайте телеканала «Дождь».

«Самооборона»

— А ты как назывался? — спрашивает бабушка.

— «Лето».

— «Лето»?

— Да, «Лето». Ну, как время года — «Лето». Под Мариуполем у меня был позывной «Лейтенант», но когда я перешел к Мотороле, то решил сократить. «Лейтенант» — это очень длинно и…

— Звучно? — предлагает бабушка.

— ...и пафосно.

— Да, — соглашается бабушка. — И лейтенант… К чему лейтенант? У тебя звездочка есть?

— У меня есть звездочки, даже дырки от них остались, но я их не ношу. Я в российской армии офицер, а в ДНР я — рядовой.

За 34 года своей жизни Игорь Гребцов — выпускник факультета политологии и социологии Уральского университета — успел поработать в газете «Коммерсант» и в газете «Жизнь», помощником депутата, пресс-секретарем мэра и консультантом Минобороны по вопросам взаимодействия со СМИ, поучаствовать в операции по присоединению Крыма, освоить противотанковый управляемый ракетный комплекс и подбить танк украинской армии на взлетной полосе Донецкого аэропорта. 3 декабря он был тяжело ранен, провел два месяца в больницах — сначала в Донецке, потом на Урале — и вернулся домой, в город Лесной на севере Свердловской области.



Мы сидим в гостях у его 82-летней бабушки, Нины Васильевны, и Игорь как раз объясняет ей, зачем бойцам отряда «Спарта» — это тот самый отряд, которым командует Арсений Павлов, известный по позывному «Моторола», — нужны были клички. «Вот тебя пытают: “Как у тебя зовут командира там?” Они найдут его по фамилии и убьют его или его семью, родственников. А так спросят: “Кто у тебя командир?” Ты говоришь: “Кобра”. — “Кто такой Кобра?” — “Не знаю, кто такой Кобра, он Кобра и все”. Тебя будут бить, пытать, резать, но ты большего не расскажешь». Бабушка понимающе кивает. «А ты, значит, Лето?» — «Я — Лето».

За последний год Игорь и бабушка потеряли сразу двух близких людей: сначала внезапно умерла мать Игоря, дочь Нины Васильевны. Потом — почти сразу — ее муж, дед Игоря. Нина Васильевна теперь почти все время плачет. Рассказы Игоря, кажется, немного отвлекают ее.

На кухне кипит чайник. Нина Васильевна просит постелить новую скатерть и угощает пирожками. Игорь достает коробочку, в которой заботливо уложены куски от снарядов, и объявляет, что сейчас покажет, «из чего они нас убивали». И он демонстрирует осколок от «Града», и бабушка говорит: «Острый какой!», а потом — похожий на тот, которым его ранило. Бабушка удивляется: «Такой огромный?!» И переспрашивает: «В крови, что ли?» Нет, говорит Игорь, это ржавчина. Долго лежал в земле.

«Нам привезли ПТУРщиков, инструкторов, — продолжает внук. — Инструкторов привезли из России. Я не знаю, где их взял Моторолла… Нас обучали два майора. Они приехали по гражданке, обучили и уехали».

Из ПТУР Игорь где-то в конце ноября подбил первый танк. Видео самого боя нет, есть кадры, сделанные телефоном, на которых он бежит вдоль изрешеченного пулями и снарядами бетонного забора, пытаясь найти точку, с которой видна отлетевшая во время взрыва башня танка. И еще одно видео Глеба и Романа Корниловых под названием «Фонд помощи Новороссии в гостях у Моторолы в донецком аэропорту», в котором Игорь рассказывает о том, как он попал в танк. «Начался сильный обстрел, и я поначалу немного обосрался. В дыму ни черта не видать, слышу — наши бабахнули что-то, там пламя. И я на это пламя послал ракету и...» — «И — герой!» — резюмирует оператор.

Бабушке Игорь сообщает и другие подробности.

— Танкисты сгорели заживо. Потом мне ногу приносили.

— Чего? — переспрашивает Нина Васильевна

— Ногу приносили одного из них. Сказали: «Игорек, смотри, как у хохлов ноги воняют». Три дня лежала, разлагалась.

— Ой…

— Да.

— Жалко людей, — говорит бабушка. — Эта война такая бессмысленная, такая не нужная никому.

— Бабуля, так они нас хотели убить, а мы, чтобы остаться в живых, убивали их.

— Конечно, — соглашается Нина Васильевна, — самооборона.

— Вот эти осколки... Пусть бы в нас летели, чем в детишек.

— Да, вот детей жалко. Детей жалко, конечно...


«Цель — свержение власти в соседней стране»

Уже две недели Игорь Гребцов каждый день ездит из Лесного в Качканар на работу, в редакцию газеты «Качканарский четверг». Вместе с Игорем там теперь четверо корреспондентов на 28-полосный еженедельник, не считая обязательного ежедневного обновления сайта.

На планерке обсуждают темы номера: машина припарковалась прямо на крыльце, теперь жителям подъезда не пройти и не проехать; неизвестные (хотя многие в городе представляют, кто это мог быть) подожгли две машины местного предпринимателя; скоро Масленица, в городе открывается выставка местных художников, идет подготовка к соревнованиям по зимней рыбалке. «Ладно, поняла, спасибо за информацию», — корреспондент Инна вешает трубку и объявляет: «Гонки сильнейших не будет. Бюджет урезали».

Акция недели: помощь Варваре Николаевне. Женщина написала в редакцию письмо о своей соседке по подъезду. Та голодает, но стыдится просить деньги, а потому придумывает какой-нибудь повод зайти к тем соседям, из квартиры которых доносится запах только что приготовленной еды, в надежде, что ее угостят. Читатели «Качканарского четверга» за три дня собрали пять с лишним тысяч рублей и три больших пакета еды. «Ваня, — наставляет Игорь корреспондента, — говори всем, кто звонит, чтобы все несли сюда, в редакцию, во вторник, а мы ей передадим. Нет, всех с собой к ней мы взять не сможем, она стесняется».

Ну и, конечно, «Война» — так на планерке и между собой в редакции называют сериал воспоминаний Игоря Гребцова о его участии в украинских событиях. Первый материал на полторы полосы под громким названием «Судьба ополчения» вышел в середине февраля и был посвящен событиям в Крыму накануне и после референдума. «В ночь на 7 марта моя жизнь изменилась коренным образом, — пишет Гребцов. — Я вылетел в Крым, чтобы принять участие в массовых антиправительственных беспорядках. Цель — свержение власти в соседней стране». Фотографии прокомментировал так: «Это мы встречаем поезд “дружбы с Майданом”. Всех встретили. Били».

В компьютере у Гребцова много фотографий проукраинских манифестаций в Крыму, он с удовольствием показывает их, комментируя: «Вот этого, который много выступал, мы потом задержали и отправили в Украину. Там было много лозунгов про оккупантов и все такое, но я согласен с одним: “Референдум — шаг к войне”. Мы ее хотели, ее хотели люди, которые жили в Крыму и потом уехали на Донбасс. Да, референдум — шаг к войне, к войне за то, что Украина — кусок России. Если кто-то думает по-другому — мы не согласны».

Главный редактор газеты «Качканарский четверг» Людмила Лаптева знакома с Игорем лет шесть. Сначала он был пресс-секретарем мэра города Лесной и запомнился ей тем, что всегда давал журналистам «Четверга» адекватные комментарии. Потом он работал пиарщиком «Справедливой России» и приезжал в город агитировать местных бизнесменов вступать в партию, чтобы пройти в горсовет. Многие из тех, кто не попадал на проходные места в «Единой России», соглашались. То, что он уехал на войну, Лаптева тоже знала: он иногда публиковал в фейсбуке рассказы и фотографии.

А потом выпускающий редактор «Качканарского четверга» неожиданно переехала в другой город. Такое часто случается с маленькими редакциями, но выпускающий редактор не предупредила заранее и не дала подготовиться. Поэтому, когда Игорь Гребцов написал Людмиле, что он вернулся, раненый, но уже достаточно восстановившийся, и спросил: «Возьмешь меня или не возьмешь?», та ответила: «Приезжай, будем разговаривать».

«Ну мне, честно могу признаться, с ним легче, чем без него, — говорит Лаптева спустя две недели после того, как новый выпускающий редактор приступил к работе. Пока он официально на испытательном сроке. — Человек работал с текстами много лет, с редактурой текстов, он понимает специфику». Да, она думала над тем, что ее новый подчиненный совсем недавно подбивал танки. «Я ему задавала вопрос в лоб: Игорь, ты адекватен или нет? Или ты убийца? Он сказал, что он адекватен. Он объяснил, что на войне если не убьешь ты, то убьют тебя. Да, я думала о том, что он убивал людей. Как это все будет теперь? Это сложный вопрос, на который у меня нет ответа в данный момент…»

Корреспондент Иван Стрыков на вопрос о том, кем он считает своего нового коллегу Игоря, отвечает: «Наверно, он герой».

«Люди, такие как Игорь, не могут сидеть в стороне, они стараются какую-то лепту свою внести в какое-то общее дело... отстаивания патриотических интересов… Да, наверное, такие люди были и во времена Великой Отечественной войны, совершали подвиги. Таких, наверное, тогда было больше, если верить тому, чему нас учили в школе».

Потом он сам переводит разговор на ситуацию на Украине: «Есть противоборствующая сторона, есть те, кто интересы Украины отстаивает, есть те, кто Новороссия там сейчас, Донбасс, есть Крым. Я сам не углубляюсь вообще, но считаю, что Украина стала жертвой игры двух государств, таких больших и могучих, таких, как наше и США. Такое происходило со многими маленькими государствами».

— Украина — это вообще-то 40 с лишним миллионов человек.

— Ну, да… 40 миллионов — это, конечно, впечатляющая цифра, но я как-то привык больше географически...

В кабинете редактора «Качканарского четверга» висит большая политическая карта мира. На ней Людмила Лаптева и ее муж — генеральный директор газеты — отмечают места, где они побывали. Я подвожу Ивана к карте и показываю Украину: вот, говорю, географически, можно сравнить с другими странами Европы. Иван смотрит на карту с интересом, но не кажется разубежденным. Наконец он находит то, что искал: «Но Россия-то все равно больше! И насколько!»


«Не все женщины, с которыми мы спали, хотели с нами спать»

Вечером в Лесном Игорь играет своим друзьям на гитаре и поет. А потом рассказывает о своих приключениях. Почти все сидящие в гостиной — бизнесмены: владельцы или управляющие местных предприятий. Один из них признался, что помогал Игорю с деньгами, когда тот собирался ехать в Донбасс.

На столе фрукты, нарезки, торт и немного выпивки. Игорь в военной форме, с орденами — один, как он объясняет, он получил за Грузию в 2008-м, два других — за Крым. Пьют не много, больше разговаривают. Точнее, говорит один человек — Гребцов, а друзья слушают, изредка задавая уточняющие вопросы. «...Оно бахнуло — мы считаем: раз, два, три. Я полез с телефоном — мне бах — сразу в руку. Только потом я сообразил, что, если б не эта рука с телефоном, полетело бы в глаз».

Наконец один из присутствующих, 28-летний Михаил, предприниматель в сфере микрофинансирования, вступает в разговор. «В этом-то и проблема, что мы считаем, что Украина — это наша Украина, — говорит он. — А она не наша! Это независимая страна, Игореха. Это независимая страна, которая имеет свое право… Хочет она в Евросоюз — пусть она вступает в Евросоюз».

— Нет никакой Украины, — отвечает Игорь. — Нет войны между Россией и Украиной, есть война между Россией и США, а украинцы — лишь кусочки мяса.

— Ну ты скажи, — не унимается Михаил, — Украина имеет право на независимость, имеет право вступить в Евросоюз? Или она всегда должна быть придатком России?

— Если Россия не против — пускай вступает.

— То есть ты считаешь, что любая страна, которая была в Советском Союзе, до сих пор должна быть нашей?

— Нет. Любая страна, за которую пролита хотя бы капля русской крови, может быть частью России.

— Но если они не хотят быть с нами?

— Знаешь, Миша, это как вопрос с женщинами. Не все женщины, с которыми мы спали, хотели с нами спать. Но мы были мужчинами и убедили их в обратном.

Мужчины — а за столом одни мужчины — громко смеются.

— То, о чем ты сейчас говоришь, — сквозь смех говорит Михаил, — больше похоже на изнасилование…


«На войне этого не хватает — этих детских, милых вещей»

В конце ноября, рассказывает Игорь, на подъезде к аэропорту его отряд подбил несколько бронемашин снабжения украинской армии. Один БТР остался нетронутым, украинские бойцы бросили его на полосе. «Они уползали, мы добили несколько человек на земле, — вспоминает Игорь. — И потом вечером нам говорят: “Идите мародерить БТР”. Я думаю: да, веселое дело — мародерить БТР. Мы взяли тачку и пошли мародерить...»

— Это у вас шутки такие — «мародерить»?

— Ну а как? Это трофей наш. Залез я в этот БТР — там фотик, очки. Мы достали все это, разделили между пацанами. Одна коробка была оформлена отдельно. На ней надпись: «От школьников Красноармейска». Внутри — стопка рисунков и письмо.



Часть рисунков, уверяет Игорь, Моторола потом передал украинским бойцам — во время переговоров о прекращении огня в аэропорту. Другую часть Игорь забрал с собой и теперь часто разглядывает. Некоторые нарисованы учениками второго класса — они более наивны, но и более искренни. Другие — учениками седьмого класса.

— Зачем вы их вообще забрали?

— Потому что на них были яркие, красивые цвета, были нарисованы такие милые добрые вещи. На войне этого не хватает — этих детских, милых вещей. На войне все, что я вижу, — черная земля, рыжая трава и немного снега. Осколки серые, танки — черные.

— У вас есть дети? Что вы им потом расскажете?

— Сын. Три года и восемь месяцев, и он уже сейчас слушает про войну. Иногда он меня спрашивает: «Папа, а ты всех фашистов убил?» Я говорю: «Нет, не всех». — «То есть там остались фашисты? Ты поедешь еще?» Я ему: «А ты как хочешь?» Говорит: «Хочу, чтобы ты больше не ездил». — «Ну ладно, не поеду».

— А вы уверены, что воевали с фашистами? Что все, кого вы убили, были фашистами?

— Строго говоря, нет. Но вообще — да. Русские все время воюют с фашистами. Наши предки, наши деды воевали с фашистами, и поколения русских людей ждали, когда наконец будет какой-то такой же плохой враг. Когда появился, мы назвали их фашистами. Плевать, что они думают на свой счет. Нам нравится называть их фашистами.

— Статья 208 Уголовного кодекса знакома? Участие в незаконных вооруженных формированиях.

— У меня военный билет армии ДНР — какие незаконные вооруженные формирования?

— ДНР не признана даже Россией.

— В мире есть как минимум две страны, где я могу жить, — ДНР и ЛНР.

— Но по законам России ваши действия могут подпасть под статью.

— Ну хорошо, если по законам России это будет признано, я эмигрирую в ДНР или в Абхазию. Или в ЛНР уеду. Я не хочу в тюрьму.

— Вы считаете, что ваши действия подпадают под статью УК? Вы думали об этом?

— Закон в России… Справедливость превыше закона. Божья правда превыше справедливости. Мы что, европейцы, что ли, какие-то? Ой, закон, закон, закон... Плевать на этот закон! Справедливость и божья правда превыше. Я считаю, что справедливость на моей стороне. А может, и божья правда — узнаем, когда я умру. Закон... Какой вздор!

На вопрос, вернется ли он обратно, Игорь отвечает: «Да, хотел бы. Но пока все время нахожу отмазки, чтобы этого не делать».

http://snob.ru/selected/entry/89001

P.S. Среднестатистические "братья" и "русский мир" во всей красе...

[valera_vvv]

KhaM, мы с тобой удалили по одному дубликату твоего сообщения про "русские церкви", восстанови, плз. ))))

[KhaM]

Признание Россией независимости ДНР и ЛНР уже на повестке дня...

Сегодня председатель комитета СФ по международным делам Константин Косачев заявил, что Россия может поддержать независимость террористических образований ДНР и ЛНР. При это он намекнул, что это возможно будет лишь в том случае, если не останется других вариантов разрешения кризиса на юго-востоке Украины.

Дело в том, что признание независимости ДНР и ЛНР это то, чего так долго от Путина дожидаются как местные так и российские представители ватного стана, но их молитвы остаются не услышаны. Ведь подобного рода признание, допустим летом прошлого года, повлекло бы за собой весьма жесткую реакцию запада в плане ограничений - санкций. Как понимаете, о другой реакции речь бы не шла. И Путин, на протяжении всего 2014 постепенно подготавливал свой народ к будущей изоляции, как морально, так и физически.

Посудите сами, вся вторая половина 2014 года прошла под девизом "Искандеры санкций не боятся!" и "Чем больше санкций - тем мы крепче!" Людей убеждали и подготавливали к предстоящей экономической изоляции, лишениям и тягостям. И, по всей видимости именно сейчас наступил тот час, когда на самом высоком уровне было решено, что хуже уже не будет... то есть, хуже, конечно, будет, но воспринято это будет уже несколько по другому, нежели полгода назад. К тому же, приспособленчество к лишениям у подавляющего большинства населения РФ уже заложено в генах и они наоборот, от этих тягостей лишь будут экстазировать в ностальгическом припадке.

Фактически, коль речь уже зашла о гипотетическом признании независимости ДНР и ЛНР не от экспертов районного разлива, а от представителя высшего политического ранга, то можно с уверенностью говорить о том, что это признание таки будет и очень даже скоро. В свою очередь, подобный шаг позволит ДНР и ЛНР обратиться к России за военной помощью и она вполне легально, со своей позиции, введет войска на территорию великой новороссии.
http://zloy-odessit.livejournal.com/1170922.html

[KhaM]

Надя писала: бараки НорЛага-


Так ведь это 'Деревянные церкви Руси'...

[nato]

(2015-03-07 11:56)KhaM писал(а):  Надя писала: бараки НорЛага-


Так ведь это 'Деревянные церкви Руси'...

Похоже, особенно на старообрядческую! Может потому, что тоже тоже бревенчатые строения, построенные оптимальной архитектурной конструкцией.

[KhaM]

[nato]

Игорь Коломойский: Мои разговоры пишут Левочкин с Пинчуком

С приватизацией-ре-приватизацией сложилась очень опасная ситуация. Коломойский своими показаниями парламентской комиссии полностью дискредитировал итоги приватизации всей промышленности Украины. В том, что вся промышленная приватизация строилась на взятках и кумовстве не стало сюрпризом для комиссии, но вот его предложение ОТМЕНИТЬ результаты ВСЕЙ приватизации, сделанной коррупционным путем, в том числе вернуть государству его собственные активы, полученные в результате взяток, вызвало резонанс и непонимание. Интересно, что стоит за "волевым" решением Коломойского?!

[nato]

(2015-03-07 17:17)KhaM писал(а):  

Вполне закономерный ход. Назарбаев боится, что Казахстан последует за Грузией и Украиной, а свои рычаги власти на страну терять не хочет.

[nato]

Українська криза стала головним страхом Балтії
Віталій Портников
07.03.2015

У Латвії та Естонії серйозно ставляться до появи в соцмережах прихильників «Латгальської народної республіки» і «Нарвської народної республіки»



Те, що зустріч міністрів закордонних справ країн-членів Європейського cоюзу про шляхи врегулювання кризи в Україні пройшла в Ризі, виглядає вельми символічно. І аж ніяк не тільки тому, що Латвія зараз головує в Європейському союзі. Але насамперед через те, що в балтійських столицях говорять про можливу загрозу з боку Москви як про цілком реальну.

У Литві повертаються до служби за призовом – і не приховують, що ухвалили це рішення через війну в Україні. У Латвії та Естонії цілком серйозно ставляться до появи в соціальних мережах прихильників «Латгальської народної республіки» і «Нарвської народної республіки». Всі вже зрозуміли, що подібні проекти не з’являються просто так. Адже і «Донецька республіка» існувала задовго до того, як у Кремлі прийшли до висновку про необхідність окупації українського Донбасу. Спочатку – як цілком маргінальний, віртуальний проект. А зараз творець руху «Донецька республіка» Андрій Пургін керує так званим «парламентом ДНР». Так що не виключено, що з мережевими активістами «народних республік», які передбачається розташувати на території балтійських країн, зараз проводять роботу їхні майбутні куратори з ФСБ.

Питання про те, чи насмілиться Путін перетнути кордон балтійських країн, зараз турбує і політиків у самих цих державах, і аналітиків НАТО. З одного боку, на відміну від України, Латвія, Литва та Естонія – члени альянсу і НАТО буде зобов’язаний захистити їх від ймовірної агресії. З іншого – чи не виявиться страх перед застосуванням Москвою ядерної зброї сильнішим від міжнародних зобов’язань? Тим більше у випадку, коли Росія піде не на пряму окупацію, а на черговий тур гібридної війни – організацію «народного повстання» з появою «ввічливих» убивць без балтійського акценту. Як можна буде не помітити російські війська – нехай навіть без відзнак – у Латвії чи Естонії? Але ж Захід примудряється «не помічати» їх в Україні...

У будь-якому випадку ясно, що можливе російське вторгнення в Балтію переведе конфлікт на абсолютно новий рівень і від реакції на нього цивілізованого світу буде залежати, чи не виявиться Захід залежним від російської агресивної політики як від головного чинника безпеки. Очевидно, що економічних можливостей перемогти в цьому конфлікті у Москви немає. Та й військових теж. Але Путін прагне не до перемоги, а до знищення європейської єдності і цінностей. І для здійснення цієї мети він готовий пожертвувати і економікою своєї країни, і життями мільйонів росіян і їхніх сусідів.

Радіо Свобода

[zlex40]

Все хотят быстрых реформ

Оно-то всё так… Но вот 5 лет назад арабские шейхи купили футбольный клуб Манчестер Сити и дали тренеру Манчини безразмерны е деньги на в с ё: на покупку лучших игроков, на базу, зарплаты... Взамен потребовали за год вывести МанСити на первое место в английской лиге и в Лиге чемпионов.

Имея всё (!!!), Тренер сказал, что раньше, чем через 3 года ничего не получится. Шейхи были в бешенстве от такого ответа!

А казалось бы – что там трудного, тем более, с лучшими в мире игроками?…

И да, через 3 года Манчестер Сити выиграл чемпионат английской лиги.

У нас не каждый человек у себя дома
ремонт за 1 год сделает.

Владимир Спиваковский, «FaceBook»

[nato]

«Інформаційна війна»: чи існує загроза капітуляції?
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
06.03.2015

«Паніка на ринку», «цінова катастрофа», «божевілля з курсом гривні», «падіння у прірву»: в інформаційній війні неможливі «угоди про припинення вогню»



Інформагенції вкотре вже «порадували» українських громадян новиною, яка безпосередньо стосується гібридної війни, що її веде Росія проти України. Як повідомляє УНІАН, 5 березня о 13:00 на Миколаївщині, Херсонщині та у Криму була відключена трансляція українських телеканалів та радіостанцій. Це сталося через припинення роботи потужного технічного центру у селі Луч Миколаївської області, що забезпечує трансляцію загальнонаціональних програм телебачення, радіомовлення, обласної державної телепрограми і недержавних телерадіопрограм та передачу по мережах радіорелейних ліній програм телебачення, радіомовлення, цифрових потоків на значну частину півдня України. Відключення ретрансляційного центру сталося через несплату рахунків за електроенергію. За те саме має бути відключена радіотелевізійна передавальна станція у самому Миколаєві. І це при тому, що рахунки за електроенергію ретрансляторів на Донбасі, які контролюються бойовиками, сплачуються без затримок і поширення російської пропаганди на сході Україні ведеться неспинно.

Усе це нагадує поганий анекдот (уявіть собі, що на фронт підвозять снаряди, але у бійців вимагають розплатитися за них готівкою…), але насправді є брутальною реальністю сьогодення. І якби ж то йшлося про «окремі факти», а то ж ці факти об’єднуються у певну цілісність. Утім, судіть самі.

Експерт «Телекритики» Роман Шутов дослідив у статті «Розкачка по плану» на прикладі висвітлення подій останніх днів лютого газетами «Аргументы и факты в Украине», «Комсомольская правда в Украине», «Вести» та «Сегодня» роботу «механізму створення «третього Майдану» імені Путіна».

«Ідея «третього Майдану» як бажаної мети Кремля набуває все більш реальних обрисів. Уміло маніпулюючи народними емоціями і панікою на тлі економічної кризи, Кремль потроху готує нас до бунту, який разом з існуючою владою знищить всю систему державного управління. І ключова роль у цій операції знову відведена українським ЗМІ», – пише Шутов. Можна було би додати: ЗМІ тільки за назвою, але не за змістом українським. І справа тут далеко не тільки в їхній російськомовності (хоча вона теж грає роль, бо ці мас-медіа націлені на специфічні категорії населення), а у стилістиці тексту, доборі фактів й аргументів, побудові мовленнєвих конструкцій. У цих виданнях при описанні ситуації в економіці України постійно фігурують слова «паніка на ринку», «цінова катастрофа», «постійне зростання тарифів», «божевілля з курсом гривні», «падіння у прірву», «продуктове пекло в супермаркетах» тощо. «Напруга в суспільстві досягла піку. Нерви у українців, як натягнута струна, і досить будь-якої дрібниці, щоб ця струна луснула», – це «Комсомольская правда». «А на десерт – репресії» – це вже «Сегодня» на чолі з Олесем Бузиною, цим «обранцем Ахметова, співцем смітників і борделів».

Роман Шутов робить слушний висновок: такі медіа (а справа не обмежується чотирма дослідженими ним) створюють віртуальний світ, де Україна – це киплячий казан невдоволення, який неминуче вибухне протестами і змете чинну владу. У свою чергу, цей віртуальний світ у підсвідомості мільйонів людей заміщає реальність і диктує їм лінію поведінки. «Ми ж тим часом створюємо нові міністерства і до хрипоти сперечаємося один з одним, як нам перемогти в інформаційній війні, не забруднивши себе пропагандою, – пише Шутов. – А розгойдування країни тим часом іде за планом».

Який же вихід пропонують українцям зазначені видання? Інші експерти «Телекритики» – Оксана Романюк й Олена Голуб – досліджують контент газети «Вести» і доходять висновку: «Навряд чи можна говорити про якийсь баланс, коли про події в Україні пишуть в основному тільки «чорнуху», а про життя на окупованих територіях – позитив». Отож – хай живуть Путін і «русский мир»…

Ще брутальніші факти характеризують ситуацію на підконтрольній Україні території Донбасу. Там, за свідченнями волонтерів, відсутня україномовна преса, натомість у Слов’янську, Артемівську, Червоноармійську вільно продається друкована продукція, яку привозять з окупованої території, включно з виданням із карколомною назвою: «Московский комсомолец. Донбасс». Про що пишуть ці видання? Про «тортури у таємних в’язницях СБУ», «київську хунту, що танцює під дудку США», «бандерофашистів, які нищать мирних жителів Донбасу», «карателів із Нацгвардії» тощо. І якщо, скажімо, в Дніпропетровську та Одесі ще якось відловлюють поширювачів газети «Новороссия» з її більш, ніж геббельсівською стилістикою пропаганди, то, виявляється, у прифронтовій зоні вона вільно продається. Чи не є це одним із чинників, що зумовлює крихкість тилу і поразки українських вояків?

Натомість, за словами голови Луганської облдержадміністрації Геннадія Москаля, «жодного друкованого державного органу, який би представляв владу, на Луганщині немає. Так само ми не маємо телебачення, радіо. Не маємо ні газети, ні бойового листка. Навіть стінгазети немає». При цьому гроші з бюджету України йдуть на утримання Луганської обласної державної телерадіокомпанії, яка розташована в окупованому Луганську.

А на додачу до всього, існує ж іще й потужна комуністична преса, яка стилістично мало чим відрізняється від «Новороссии» чи «Вестей»…

Хто винен і що робити?

Які з цього (а факти можна множити і множити) напрошуються висновки? М’яко кажучи, невтішні. Варіант перший: Україною керують невігласи, що не розуміють роль мас-медіа в сучасному світі. Варіант другий: «нагорі» – суцільні нікчеми, ні на що не здатні. Варіант третій: владу в країні захопила московська агентура, зрадники Батьківщини. Варіант четвертий: чинна влада боїться потужних вільних і патріотичних медіа більше, ніж Путіна. А Бузина з Ахметовим їм «класово ближчі», ніж вільні від влади олігархів журналісти.

Перший варіант доводиться одразу ж відкинути: Петро Порошенко у минулі роки мав потужний медіа-холдинг, який забезпечував йому політичний вплив і без якого він не вийшов би на таку високу «орбіту» (та й зараз у його власності – «5-й канал» телебачення); голова президентської адміністрації Борис Ложкін – знаний власник і топ-менеджер медіа-груп; координатор парламентської коаліції Юрій Луценко – теж людина, не чужа у світі ЗМІ… І нікчемами цих – та інших – очільників влади не випадає назвати. Так само й московською агентурою – їхнього рівня освіченості й особистого досвіду цілком вистачає, щоби знати: Кремль, а особливо Луб’янка, діяли і діють щодо своїх агентів за принципом: мавр зробив свою справу, мавр має піти. Досить лише згадати, що «главголод» Павло Постишев був розстріляний, так само, як і майже всі відповідальні виконавці Голодомору…

Отож, як на мене, залишається четвертий варіант. Якщо у когось є інші пояснення, прошу. І якщо хтось знає, що з усім цим робити, не соромтеся висловитися. Бо ж інформаційна складова гібридної війни – це те поле бою, де неможливі «угоди про припинення вогню» та «відведення важкої зброї», бо то була би беззастережна капітуляція України перед путінським Райхом.

Радіо Свобода

[nato]

“Історія одного Воїна”. Hromadske.doc
П'ятниця, 06 березня 2015



Михайло Саєнко, боєць 25-го батальйону “Київська Русь” "поставив на вуха" всі соцмережі, випадково потрапивши в об’єктив камери “Громадського” під час прощання з регіоналом Михайлом Чечетовим. Тоді він непомітно й скромно прошкандибав повз натовп журналістів, які полювали за ексклюзивом політиків. Завдяки Facebook, журналіст “Громадського” Богдан Кутєпов миттєво розшукав героя, який так вразив усіх скромністю й глибиною думки.Він навідався до Міші Саєнка в Ірпінь, де той лікується у військовому госпіталі, щоб зняти його історію.

Михайло, досвідчений в зовнішній економіці менеджер з продажів електрокабелю, у 2013-му вийшов разом з усіма на Майдан проти беззаконня “Сім’ї Януковича”. Не гребував ніякою працею. Якщо треба було - мішав коктейлі Молотова, стояв зі щитом проти внутрішніх військ. Коли почалось "перемир'я" і почастішали підпали машин активістів, із “Автодозором” ночами патрулював столичну Оболонь. А коли вже Янукович утік в Росію й путінські диверсанти вторглись на Схід, пішов у військкомат. Та раптом виявилось, що армії він не потрібен. Саєнко повторив спробу послужити в ЗСУ ще двічі, - марно. Тоді він влаштувався в міліцейський батальйон “Артемівськ”. Брав участь у спецопераціях, знешкоджував сепаратистів, яких потім міняли на наших бійців. Та написав рапорт і звільнився, коли їх замість військової справи спершу змушували тижнями чекати, склавши зброю, а потім взагалі відправили збирати невідомо чий урожай…

Тепер Михайло Саєнко служить у батальйоні “Київська Русь”. Він із сумом жартує, що пережив уже чотири перемир’я, жодного з яких ворог не дотримувався. Але логіка нашої влади, їхнє полювання на відьом і відчайдушні спроби домовитись із шулерами світового рівня для Міші зрозуміла: керівники держави понад усе хочуть зупинити цю кляту війну. Такими методами - не виходить… Історія людини, в якій зійшлися скромність і мудрість - від журналістсько-документального проекту Hromadske.doc.





Громадське

[zlex40]

К штыку приравняли оперу

Сцена из «Тангейзера» в постановке Кулябина

Скандал вокруг постановки «Тангейзера» в Новосибирском театре оперы и балета дошел до суда. Режиссера Тимофея Кулябина и директора театра Бориса Мездрича обвиняют в оскорблении чувств христиан и осквернении предметов культа.

Причиной конфликта стало использование образа Христа в «неприличном контексте». Провокационный фильм о Христе, по сюжету спектакля, снимает главный герой режиссер Тангейзер, который подвергается нападкам за богохульство.

По доносу митрополита Новосибирского и Бердского Тихона было возбуждено административное дело по статье 5.26 КоАП (умышленное оскорбление предметов религиозного почитания). Максимальная санкция по этой статье для должностных лиц – штраф в 200 тыс. руб.

Суды над Кулябиным и Мездричем начались 5 марта и продолжатся 10 марта.

[nato]

а фейсбук лежит, или то только меня забанили?

UPD:
По жалобам многочисленных пользователей (!!!! о как!) мой акаунт подпал под необходимость модерации. По требованию администрации фейсбука мне пришлось пересмотреть все свои фотографии, которые были помечены как "непристойные". Котики, собачки, овощ с рожками - спасибо тем, кто поставил на меня теги: ) и, что самое забавное - среди 15 забаненных фото - ни одной личной фотографии (и это таки радует).

Дальше - интереснее - "фото украинского флага является недопустимым аваторм для персонального акаунта пользователя фейсбука." Отакої. Пришлось менять аватарку.

Остался вопрос - шо это было???

P.S. Сообщения с матом не вызвали праведного ханжеского гнева русского офиса фб.

[nato]

Serhiy Petrov
1 hr · Edited ·

Параноя навколо чергового "вторгнення" рашистів до Харкова, яка несеться з ефіру та від містян зі слабкими нервами, мене вже дістала.

Харків рашистам ніколи не взяти:
1. Український патріотичний рух у Харкові завжди був на виду, на відміну від "гуSSкамірнава". Це було і за старої генерації місцевих лідерів від проукраїнських політпартій (приблизно до 2010 року). А з приходом молодої генерації, яка наголошувала на його громадянськості, в першу чергу, і останню на прихильності до тієї чи іншої проукраїнської політпартії, він набув нового дихання, креативу та привабливості, чого стара генерація запропонувати не могла, адже вона була родом із совка з її одноманітними і нудними мітингами. На акції патріотичних сил завжди збиралось більшу люду, ніж навіть на комуністичні сходняки при повній мобілізації тих, "хто ще не здох". Лише при адмінресурсі влади вдавалось на акції, що проводились під її "патронатом", зганяти людей. А то і домальовувати, як це було з поцрєархом Кірілом у Харкові.

2. "гуSSкій мір", крім "мовних центрів", "конференцій" та "круглих столів", нічого не пропонував. Це було "середовище" клінічних ідіотів кабінетного штибу, які тільки могли звіти писати. Інша річ, що пропаганда велась в легітимний спосіб через ЗМІ та телебачення, яке заполонили рашистські фільми ніякої якості. І створення якісного медійного продукту широкого вжитку (хоч як би ми не мислили про інтелектуальний здвиг, але без продукту для "домогосподарок" не обійтись) є нагальним.

3. У Харкові без "спецекскурсій" агресивно-бійцівської вати з Росії або Лугандону не можливі були всі ті події, які сталися у березні та на початку квітня. Саме вони окупували ОДА 1 березня 2014 року, тоді як місцеві за цим, так би мовити, спостерігали. При повній мобілізації проукраїнські сили могли б зібрати близько 5 тисяч, тоді як місцеві сєпари та вата, яку не підняти на якусь дію, окрім як сходити на безкоштовну роздачу слонів, не могла зібрати більше за 3 тисячі місцевих (Харків зі всією округою), навіть при щедрому фінансовому стимулюванні Це реальні цифри, які я не один раз аналізував і обраховував, і які вказують на ситуацію рік тому у Харкові: від 30 до 50 відсотків - це довіз до Харкова, перш за все з Бєлгорода (до Харкова лише 80 км і 3 години з перетином кордону, у старі часи). Я не буду нагадувати, як буха сєпарня, блукаючи містом, поперлась до театру імені Шевченка, думаючи, що це місцева міська адміністрація (то був не оперний театр, як писали у ЗМІ, а саме "Березіль"), згадуючи про якогось Адольфа... І це в день (30 березня 2014 року), коли у Харкові вперше прозвучав хіт, який став українською народною піснею, - сєпарня просто на два квартали розминулась із ультрас.

4. Харків сам переломив ситуацію. Важливий перелом стався 7 квітня, коли під окуповану напередодні ОДА, вийшло тисяча харків'ян, яких тоді двічі за день побили і понад 30 українських активістів отримали травми. Один день, який ми стримали ситуацію, дозволив Авакову зібрати бійців вінницького "Ягуара", який ефектно поклав фкйсом аб асфальт понад 60 ватанів. Пан Аваков, звісно, молодець, але один день харків'яни стримували ситуацію у місті, незважаючи на агресивний натовп сєпаро-рашистських імперців.
І нарешті, 27 квітня ультрас Металіста та Дніпра (я до Євромайдану уявити собі не міг, щоби при моєму подібна акція двох найзапеклиших "друзів" відбулась) розігнали вату і надавали стусанів. Били ногами? А вата розуміє лише силу. Це стало нашою харківською битвою, після чого гебістська "авантюра" була похована, оскільки по тому прибічники ідеї "хєр на рило" не могли зібрати по тому більше, ніж кілька сотень ватних душ, що мирно стояли під чЛєніним або ховались у затінку біля фірмового магазину "Кулінічів"...
А за тиждень фани Металіста та Чорноморця, а також жителі славного міста Одеси, де базуються українські ВМС, прийняли бій, який завершився самозашкваром вати у будинку профсоюзів. Фанам Металіста харків'яни мають поставити пам'ятник не тільки за це, а й за охорону під час Євромайдану, за те, що вони одними з перших пішли на фронт - це справді героїчні хлопці!

5. Харківська вата готова лягти під будь-кого, хто візьме Харків, але брати участі в процесах не буде: це я зрозумів ще зранку 22 лютого, підслухавши розмову вахтерів в одному з харківських вишів. Вони вже тоді здались новій українській владі. Ще ВФЯ був у Харкові, а Ґєпа з Допою тільки готувались до початку сєпаратоз'їзду, а вони вже тоді здались....

6. Харків - торгове місто. Він таким був завжди. Харківські ярмарки (Хрещенський, Троїцький, Успенський і Покровський) були відомі на тоді ще Російську імперію. Саме завдяки вдалому географічному розташуванню та найкоротшому шляху на південь до Криму Харків після ліквідації автономних слобідських полків у 1765 році став губернським центром. І дивиться Харків на вигоду, який зиск він отримає з чогось. Події на Донбасі Харків налякали, а зважаючи, що у місті навчається багато студентів з Донбасу, то реальна інформація швидко поширилась серед ватних голів. Харків обрав можливість заробляти, а не воювати.

7. Нарешті, Харків - прокляте місце Червоної Армії. Про це рашисти писали книжки у середині 2000-х. Згадайте: 3 з 4 великих операцій Другої світової війни, які мають у своєму найменування назву міста, завершились грандіозним провалом. І я постійно про це нагадую, бо це - карма, яку вони самі усвідомили та вербалізували у цілком конкретній формі "нещасливого міста", про що йдеться у кількох шир-непотребних книжечках. І харків'яни та фани Металіста цю карму для рашистів реалізували.
І нагадаю Вам, що Мерефу, яка розташована в якихось 25 кілометрах на південь від Харкова, татари кілька разів у кінці XVII - на початку XVIII століття під час своїх масованих набігів спалювали. Також палали містечка на схід і на захід від Харкова по старим татарським шляхам... А ось до Харкова вони ніколи не підступали, і ніколи гармати Харківської козацької фортеці не відкривали вогонь на ураження! Цей важливий історичний момент харків'яни якось призабули...

Нас лякають тим, що буде наступ? Нам Гєпа знову щось "не рекомендує"? Нас постійно залякують.. Срати! У наших діях наперекір, подеколи всьому, - наша сила! До речі, Богохульська, яка протягом минулого на цього року активно поширювала і продовжує поширювати гебістські чутки, бігала під час знесення чЛеніна, загорнувшись в українського стяга, і лементувала: "якщо Ви вже взялися, то робіть, а то може бути такий жах, вам же погано буде"... Це треба було бачити smile emoticon Я це бачив на власні очі: панікерша грьобана, сучка крашена!
Харків не просто так став столицею волонтерського руху. Роман Донік вірно зауважив, що ми всі тут ніби смертники. Я це розумів рік тому, і у хворій уяві народжувались думки щодо дій "в час Ч": кілька планів - я знав, що я робитиму і я точно не залишу своє місто!

Якщо Вас хвилює те, що публічно посралися патріоти у Харкові, то мушу Вас запевнити: по всій Україні всі розісралися ще на весні та влітку, постворювавши кілька альтернативних "євромайданів" та "автомайданів". Але перед будь-якою загрозою українськості для Харкова всі завжди об'єднуються, а після загрози посруться - це природній процес smile emoticon

Тому всім, хто "боїться" раджу заспокоїтись. Харків *****ло зможе взяти лише в одному випадку: завдавши удару ядєрною бомбою рашистськими РСВН, які, щоправда, невідомо в якому стані... А за допомогу нашим військовим та за заточену сокиру для рашистів - мої респект та уважуха!

Я просто знаю Харків. Це моє місто. Це мій український Харків!

Facebook

[romanian]

(2015-03-07 23:01)nato писал(а):  а фейсбук лежит, или то только меня забанили?

UPD:
По жалобам многочисленных пользователей (!!!! о как!) мой акаунт подпал под необходимость модерации. По требованию администрации фейсбука мне пришлось пересмотреть все свои фотографии, которые были помечены как "непристойные". Котики, собачки, овощ с рожками - спасибо тем, кто поставил на меня теги: ) и, что самое забавное - среди 15 забаненных фото - ни одной личной фотографии (и это таки радует).

Дальше - интереснее - "фото украинского флага является недопустимым аваторм для персонального акаунта пользователя фейсбука." Отакої. Пришлось менять аватарку.

Остался вопрос - шо это было???

P.S. Сообщения с матом не вызвали праведного ханжеского гнева русского офиса фб.

Пересмотри своих друзей всех на предмет ваты

[nato]

(2015-03-08 02:41)romanian писал(а):  

(2015-03-07 23:01)nato писал(а):  а фейсбук лежит, или то только меня забанили?

UPD:
По жалобам многочисленных пользователей (!!!! о как!) мой акаунт подпал под необходимость модерации. По требованию администрации фейсбука мне пришлось пересмотреть все свои фотографии, которые были помечены как "непристойные". Котики, собачки, овощ с рожками - спасибо тем, кто поставил на меня теги: ) и, что самое забавное - среди 15 забаненных фото - ни одной личной фотографии (и это таки радует).

Дальше - интереснее - "фото украинского флага является недопустимым аваторм для персонального акаунта пользователя фейсбука." Отакої. Пришлось менять аватарку.

Остался вопрос - шо это было???

P.S. Сообщения с матом не вызвали праведного ханжеского гнева русского офиса фб.

Пересмотри своих друзей всех на предмет ваты

Трех нашла и грохнула. Ненавязчиво так затесались - украинская символика, лже-патриотичные посты, что не с первого раза сообразила. Пошла по источникам - нахньюз в лучшем виде. Мы друг дружке сразу не понравились. Думаю, это они.

[zlex40]

МУРЦОВКА

Родился в 1946, а первые чёткие картинки в памяти лет с 4-х…
Готовилось блюдо просто. В тарелку с водой резался лук репчатый, добавлялась ложка столовая масла подсолнечного, крупно крошился хлеб и соль по вкусу. Называлось – мурцовка. Было вкусно…

Году в 54-м появилась колбаса. Называлась КОНИНА. Не оторвёшся…
Ещё позже стали на прилавок «выкидывать» СУПОВЫЕ НАБОРЫ. В пакете кости, но не совсем очищенные от мяса. Наваристый суп получался. Да и косточка могла попасть с мозгами. Деликатес…

Т.е. жизнь всё время улучшалась. Отсюда и оптимизм, и настроение, и вера в ещё лучшее…

Старческое брюзжание бесконечно и скучно. Поэтому сразу перескочу в наши дни. И без всякой политики.
С того времени, как стал КРЫМНАШ, жизнь – ясное дело, что за всё надо платить – потихоньку стала ухудшаться. И оптимизм, и настроение, и вера тоже слабеть начали.
Я не с претензией. Ведь понятно, что в мои то годы с корабля не соскочить. Вместе со всем народом, вместе с той журналисткой из КП резиновые сапоги придётся обуть.

Просто хочу поинтересоваться у Вас, Владимир Владимирович и Дмитрий Анатольевич, до какой стадии жизненных неудобств и лишений Вы готовы нас вести в борьбе за Ваше мировое лидерство.

На что ориентироваться? На суповой набор? Конину?
Или готовиться морально сразу к МУРЦОВКЕ?

Николай Травкин, «FaceBook»

[KhaM]

Мнение.
"...К великому сожалению, мы получили самый негативный вариант, который можно было представить.
Власть в России потеряла сакральность и теперь принадлежит кланам, которые уже завтра начнут делить территории, недра и государственные институты власти на сферы влияния.
Путин не удержал политические вожжи империи в попытке создания биполярного “особого русского мира”.

Мы на историческом разломе России, и в ближайшие месяцы, когда новые бенефициары начнут делить сферы влияния, получим кровавую бойню.
Сто лет назад, когда верховная власть империи сместила императора, все политические группировки, торжествуя, ринулись делить власть, территории и богатства России.
Ни одна политическая сила не получила ничего, только могилу или бегство в эмиграцию. Все досталось тем, кто на тот момент был предателем империи и преследовался царской властью.

Закат чекизма будет очень быстрым. Борис Немцов не просто “сакральная жертва”, он стал камнем преткновения на пути чекизма."

http://glavpost.com/post/6mar2015/opinion/18562-natal..