Тема с политическим подтекстом!

[nato]

Anton Gerashchenko
22 mins · Edited ·

Только что в слушаниях по вопросу переноса дела Геннадия Кернеса, адвокат потерпевших, заявил о том что в сентябре прошлого года Высший Специализированный Суд удовлетворил ходатайство о переносе слушаний по делу бывшего губернатора Запорожской области Александра Пеклушенко из Запорожской области в Кировоградскую область.

В своем ходатайстве о переносе дела в другую область, прокуратура указала тогда, что Александр Пеклушенко, даже уволенный с поста губернатора может иметь влияние на судейский корпус области в которой он несколько лет был губернатором.

Что уж тут говорить о возможном влиянии на суд, со стороны Геннадия Кернеса, который с марта 2006 по 2010 год, года был секретарем Харьковского городского совета, а с ноября 2010 года по сегодняшний день пока еще занимает пост Харьковского городского головы?

[zlex40]

Неуникність поразки
Чому у війні з Україною програє не тільки Путін, а й Росія?

Гадаю, в кожного знайдеться по кілька варіантів відповіді на це запитання і цілий набір аргументів для підставовості своєї версії. Для когось запорукою перемоги є зусилля українського війська, яке фактично постало з постянуковичівської руїни, мов Фенікс із попелу. Для інших – підтримка міжнародної спільноти, санкції Заходу, рахітичний стан російської економіки. Словом, говорити – не переговорити.

Але для мене особливо показовим видається один скромний, на перший погляд, факт із учорашньої новинної стрічки. Польський Сенат рішуче і категорично відмовився засудити спільно з Росією історичну спадщину ОУН-УПА. Спікер Богдан Борусєвіч прямо пов’язав зростання популярності «бандерівців» та ідеології радикального українського націоналізму з актуальним моментом російської агресії.

Це, попри будь-які компліменти, – революційний зсув у політичній практиці наших сусідів. Утім, це і привід для ревізії оцінок українських президентів, яким доволі часто діставалося на горіхи за політику «примирення і прощення». Особливо в Галичині, мешканці якої, з одного боку, були в різні часи й через різні обставини базовим електоратом для Кучми, а відтак Ющенка, але, з іншого – не могли вибачити їм «колаборацію перед поляками».

Два роки тому українсько-польська дискусія про спадок ОУН-УПА сягнула апогею в контексті річниці так званої «волинської різні». Тоді польський сейм розколовся у питанні про визнання цієї трагедії «геноцидом поляків». Ситуація направду балансувала на фатальній межі, переступивши яку, дві сусідні країни опинилися б у стані конфронтації та ворожнечі. І що цікаво: 2013-го з’явився на світ Божий документ, аналогів якому не знає світова практика. 148 народних депутатів тодішньої Верховної Ради України (членів фракцій Партії регіонів і КПУ) звернулися до польських колег із пропозицією визнати «волинську різню» геноцидом поляків. Якщо хтось досі мав сумніви в тому, з якого центру надійшла така вказівка «хохляцьким холуям», то тепер, порівнявши її з учорашнім російським закликом до Сенату, цей легковірний мав би позбутися останніх ілюзій.

За два роки маємо геть іншу ситуацію. Змінилася Україна й українці. Змінилася Польща й поляки. Не тільки в сенсі активного спільного спротиву російській агресії. Але, як мені здається, у поступу на шляху переоцінки цінностей та історичного спадку. Ми разом із західними сусідами та союзниками стали європейцями у ставленні до історії, відкинули давні практики «жити минулим» і спробували «жити нинішнім і майбутнім». Прокляте «вчора», яким досі маніпулювали вороги і недоброзичливці, яким послуговувалися політичні шахраї і відверті агресори, стало просто уроком, добре вивченим, сповненим застережень, але аж ніяк не керівництвом до дії зараз, уже. І завтра теж – ні.

Між тим, на північ від Хутора Михайлівського, у країні, яка донедавна викохувала ілюзію про наддержаву, саме минуле стало інструментом управління мізками мільйонів. Настільки зручним інструментом, що 90 відсотків росіян втрапили в ментальну пастку, про яку відчайдушно написала Марія Стєпанова на Colta.ru. «Ця зачумленість минулим, – зауважує вона, – не схожа на жодну з відомих мені недуг, і вона потребує аналізу та лікування. Нездатність розташувати між собою і минулим холод бодай якоїсь відстороненості, відсутність дистанції і навіть бажання дистанціюватися від того, що вже відбулося, уможливлюють дивні трансмутації. Коли минуле й сьогодні співіснують з такою інтенсивністю, майбутнє робиться непотрібним – і найбільше нагадує сповзання в Аїд».

Саме така світоглядна пастка зумовить нищівну поразку не тільки Путіна і путінізму. Вона позначиться на персональних долях тих, хто хвацько і беззастережно прийняв запропоновані каґебістською клікою правила гри, розраховуючи на сумнозвісні російські «авось» і «на шару». Ця зарубка мулятиме не тільки тим, хто щойно передчуває перспективу затяжної постімперської депресії, вона дасться взнаки поколінню, змушеному «вигрібати з Аїду», вчитися жити, як нормальна нація – не в минулому, а нині й завтра.

Ігор Гулик, «Львівська газета»

[zlex40]

Настаёт время
хунвейбинов, шариковых и кобзонов

Так называемая творческая элита России в некотором шоке. Оперы запрещают, театральные постановки. Книги на очереди, министр этого самого, и депутаты-патриоты слов на ветер не бросают.

Родимые, а чего вы ожидали? Письма в поддержку всех подвигов Великого кормчего, который с галеры вам путь озаряет, дружно и радостно подписывали? Радостно хлопали, украсив грудь ленточками? Так теперь вы получили именно то, что так радостно приветствовали. Диктатуру, цензуру, мракобесие.

Историю надо было учить, или хоть вспоминать иногда. Всё это уже было, и не раз. Вы свой спектакль отыграли, но теперь настаёт время хунвейбинов, Шариковых и Кобзонов.

Любой бородатый ушлёпок теперь вам и оценщик вашего творчества, и цензор, и самый большой начальник. Он вам всё объяснит, про творчество, и как родину любить.

Скажите ещё спасибо, пока не было команды мочить вас прямо в театральном сортире, или просто на улице. Вождь, он добрый. А ведь мог бы всех и в лагерь отправить, на перевоспитание.

Игорь Будыкин, «GLAVPOST.COM»

[zlex40]

Новисибирская епархия
за ревизию конституции России

В Новосибирской опере не было состава преступления, дурного умысла и кощунства

1. В Новосибирской опере не было состава преступления, не было дурного умысла и не было кощунства. Похабный образ блудного и толстого Христа, созданный персонажем по имени «режиссер Тангейзер», – это характеристика не Христа, а именно этого персонажа: именно он настолько болен, что ему мерещится даже такое. Это страничка из его истории болезни. И на сцене режиссер Тангейзер представлен именно как больной, а не как образец для подражания. Возмущаться этим эпизодом все равно что возмущаться учебником по сектоведению за то, что в нем есть кощунственные цитаты.
И хотя сегодня новосибирская епархия вдруг заявила, что «Со своей стороны, выражаем готовность к открытому диалогу с представителями творческой интеллигенции» – что же раньше владыка, служитель слова и пастырь словесный не пошел в проблемный театр и не предложил диалог?

2. Я отношусь к поколению советских православных. Нашу веру унижали постоянно – но у нас как-то не выработалось привычки в ответ идти на митинги или в суды. Редакции «Науки и религии» и даже «Безбожника» остались неподожженными.
Это значит, что в наших генах нет инстинкта по демонстрации оскорбленных религиозных чувств (ДОРЧ). Мы не знали такого предания и не передавали его неофитам постсоветской поры.

ДОРЧ – это новинка, насаждаемая в церкви сейчас. ДОРЧ не рождается и не срабатывает самостоятельно. Кто-то должен потрудиться, чтобы донести «оскорбляющую» картинку из того мира (театра и галереи), куда верующие и носа не кажут до как раз этого самого носа верующих и вдобавок пояснить, что правильной считается реакция именно ДОРЧ (а не тихая молитва о кощуннике).

Кто эти труженики? В чем их выгода?

3. Организаторы антитеатральной компании это новосибирские «общественники». Конкретно – «Национально-освободительное движение» (НОД). Наличие у них каких бы то ни было христианских чувств не установлено. Какую цель они ставили, собираясь на свой, разрекламированный митрополитом митинг? Это мне стало понятно сегодня по ходу одной беседы.

Справа от меня сидел Михаил Федотов, слева – депутат Госдумы Евгений Федоров

Справа от меня сидел Михаил Федотов, глава президентского совета по делам человека; слева – депутат Госдумы Евгений Федоров.

По ходу дела было упомянуто существование уже подписанного президентом документа «Основы культурной политики РФ». Естественно встал вопрос: если есть государственная политика в области культуры, то чем это отличается от государственной идеологии. Федотов сказал, что установление госидеологии противоречит конституции.
Депутат ответил, что Конституцию можно поменять.
Федотов возразил, что именно эта статья является защищенной: Дума не может ее менять даже квалифицированным большинством; перемена этой главы возможна лишь путем всенародного референдума.

И вот тут единоросный депутат напомнил, что именно это и было итоговым требованием новосибирского якобы православного и якобы анти-кощунственного митинга: на нем главным было требование именно о проведении референдума по изменению конституции.

На сайте НОД это прописано прямо: «Долой колониальную Конституцию».

«Национально-освободительное движение проводит подготовку к Референдуму по изменению Конституции РФ. ЦелиЦели:

– Актуализация роли действующего Президента РФ как национального лидера, возглавляющего здоровые силы общества в борьбе за освобождение России от колониальной зависимости от США, возникшей в результате поражения СССР в холодной войне;
– формирование нового политического дискурса, создающего возможности доминирования в политическом информационном пространстве, вытеснение из него оппонентов вне страны и оппозиции внутри страны;
– создание дополнительных идеологических и информационных стимулов для сторонников и создание условий для привлечения на свою сторону неопределившихся социально-политических слоев».

Рядом на том же сайте – интервью именно с этим депутатом Федоровым.

Почти все деньги в стране уже стали государственными. Теперь необходима «национализация» мозгов. Для этого современные средства информирования и переформатирования сознания надо загрузить обязательным государственно-определенным контентом. Надо отменить верность России международным правовым нормам.
Если конституция этому мешает – тем хуже ясно кому.

Даже самую агрессивную войну лучше начинать под прикрытием трёпа о «вынужденной обороне от внезапной агрессии». Польша напала на Гитлера, Финляндия – на Сталина. А на нас напали гнусные космополиты со своими либеральными псевдоценностями, и мы просто вынуждены принять меры к защите себя, своей веры и своих детей от них.

Паззл сложился. Верующих просят почаще и погромче оскорбляться, чтобы потом якобы для их защиты построить новый тоталитарно-идеологический строй. За эту помощь в новую идеологию на правах «скреп» будет дозволено вписать несколько «духовных» деклараций. А в новой конституции будет много меньше сказано о правах, но зато побольше – об обязанностях.

Не могу сказать, что именно таков «план Путина».
Но то, что в какой-то из кремлебашен есть такие мечтания, полагаю очевидным.
Новосибирская епархия просто позволила себя втянуть в чужую и большую игру, цели в которой являются столь же политическими, сколь и антиконституционными.

Диакон Андрей Кураев, ЖЖ

[nato]

Arsen Avakov
5 mins ·

Министерством внутренних дел открыто уголовное производство по факту злоупотребления служебным положением, хищением бюджетных средств со стороны должностных лиц группы предприятий Д. Фирташа OSTCHEM.
Действия должностных лиц предприятий ПАТ "Азот", "Рінеазот", "Концерн Стирол", "Северодонецкого объединения "Азот" - оцениваются как действия, приведшие к хищению у государства средств на сумму более 2,3 млрд. грн.
Производство открыто по статье 191 КК Украины, часть 5 ( особо крупные размеры).

Сегодня в Главном следственном управлении МВД заслушивал материалы, наработанные оперативниками и следователями. Терпеть такое издевательство над государством невозможно!

Дело возбуждено, наработанные материалы передаем для процессуального руководства и определения подследственности в Генпрокуратуру.
Время собирать камни..

P.S. Это только меня реклама "Партии работодавцев" приводит в бешенство? Или она правда такая навязчивая?

[valera_vvv]

(2015-04-02 14:54)nato писал(а):  P.S. Это только меня реклама "Партии работодавцев" приводит в бешенство? Или она правда такая навязчивая?

А я тебе говорил, глянь ТК Интер, хотя скоро они уже будут на всех телеканалах страны...

Лёвочкин, Бойко, Королевская - настоящие спасители Украины! И это всё на полном серьёзе на фоне немощных очкариков и прочих сладкоголосых деятелей...

[nato]

(2015-04-02 14:58)valera_vvv писал(а):  

(2015-04-02 14:54)nato писал(а):  P.S. Это только меня реклама "Партии работодавцев" приводит в бешенство? Или она правда такая навязчивая?

А я тебе говорил, глянь ТК Интер, хотя скоро они уже будут на всех телеканалах страны...

Лёвочкин, Бойко, Королевская - настоящие спасители Украины! И это всё на полном серьёзе на фоне немощных очкариков и прочих сладкоголосых деятелей...

Я даже не знаю, на каком у меня канале Интер, это НТН, который также явно принадлежит Фирташу. То меня "перемкнуло пойти в народ" и посмотреть рейтинговые каналы, которые смотрит український глядач (развлекательный контент, новости, политическая аналитика - if any). Эксперимент не удался, потому что мой мозг отказывается воспринимать эту жвачку для мозга.

[zlex40]

«Газпрому» не до роскоши
Россия не может позволить себе потери украинского рынка газа.

На этот раз в Москве никто не говорил о благородстве и большой любви к Украине, когда принимал решение о предоставлении скидки на покупку газа – и это при том, что новая скидка получила высочайшее одобрение президента Владимира Путина. Причин такой необычной лояльности Кремля и «Газпрома» к ненавистному «антироссийскому» режиму, отказывающемуся от интеграции с Россией и даже от спонсирования оккупированных ею районов Донбасса, никто тоже объяснять не стал.

Потому что эти причины – на поверхности. Россия не может позволить себе потерю украинского рынка. Еще несколько лет назад возможности такой потери воспринимались как исключительно теоретические, но теперь мы действительно подошли к рубежу, когда это стало возможным. Я давно подозревал, что все эти контракты с «Газпромом», все эти великие посредники а-ля Фирташ – всего лишь прикрытие коррупционных схем, не имевших никакого отношения к подлинным экономическим потребностям страны. И вот, когда припекло по-настоящему, все это волшебным образом подтвердилось.

Украинский рынок – один из самых важных и дорогостоящих рынков «Газпрома» – по какой бы цене мы не покупали сырье. И это связано и с размерами страны, и с ее чрезмерной газификацией, и с энергоемкостью экономики. Но есть и еще один важный момент, связанный уже с транзитом газа в Европу. Если Украина не будет покупать российский газ – не будет и достаточного количества сырья в подземных хранилищах. Не будет достаточного количества газа – возникнут сомнения в способности «Газпрома» обеспечить доставку сырья покупателям. Возникнут сомнения – появится возможность для очередного пересмотра контрактов европейских стран со скукоживающимся путинским монополистом. А европейцам только это и нужно – они стремятся избавиться от газпромовских поставок при первой же возможности, а Москва еще и помогает им в этом своими дурацкими «Турецкими потоками», от которых в Европу пути нет. Ясно, что если «Турецкий поток» действительно будет построен, а маршрутов в европейские страны от этой новой трубы не будет, это станет предлогом для окончательного отказа ЕС от российского газа – сколько бы он там ни стоил. Поэтому «Газпрому» необходимо сохранять надежность украинского маршрута. А для этого поставки газа в нашу страну должны продолжаться. И они должны быть выгоднее реверса.

Кстати, на борьбе с реверсом «Газпром» уже поиздержался – пытаясь остановить поставки газа в Украину из европейских стран, он вынужден был платить штрафы, в разы превышающие долг «Нафтогаза». И после этого фиаско, наглядно продемонстрировавшего некомпетентность команды Алексея Миллера и зависимость «газпромовских» начальников от политических авантюристов из Кремля, роскошь полного отказа от поставок в Украину выглядела бы неуместным расточительством.

В своем нынешнем положении одобривший украинскую скидку Путин такого расточительства позволить не может.

Виталий Портников, «NEWSru.ua»

[nato]

Вырезка из донецкой газеты 1993 год...



Facebook

[nato]

Харківський вітер
Сергій Жадан, письменник, спеціально для УП.Життя
31.03.2015

Він стояв коло входу до напівпідвального приміщення. Схоже, давно очікував. Стара дублянка, довго ношені черевики. Весняний харківський сніг на сивині.

Очі хіміка, який у своїй лабораторії випробував усе. Причому на собі. Вичепив мене поглядом, твердо перепинив шлях. Привітався.
- У мене до вас, - сказав, - серйозна розмова.
- Наскільки серйозна? – напружився я.
- Дуже серйозна, - запевнив він. – У мене проект.
- Шо за проект? – спробував я зімітувати зацікавлення.
- Дуже серйозний проект, - переконливо сказав він. – Я знаю, як змінити уявлення людства про мораль. Ви ж розумієте, що все, чому нас навчають – брехня?
- Не сумніваюсь, - запевнив я.
- Я знаю, як відкрити людству очі, - продовжив він. - Якщо мій проект реалізувати, людство зміниться за годину. Ні, - зважився він, подумавши, - за двадцять хвилин.
- За двадцять? – не повірив я.
- За двадцять, - наполіг він.
- Думаєте?
- Певен.
- А що за проект? – нагадав я йому.
- Дуже серйозний проект, - він далі тримався свого.
- Хоча б у загальних рисах, - попросив я.
- Добре, - погодився він. – Якщо коротко: все, чому нас навчають – брехня.
- Давайте так, - спробував я йому допомогти. – Що вам потрібно для реалізації проекту?
- Я вам поясню, - пожвавився він. – Мені потрібен лазер. Потужний. Який можна було б завантажити в машину.
- І у вас його немає? – здогадався я.
- Немає, - зітхнув він. – Під час роботи над цим проектом я продав квартиру, машину, і від мене пішла дружина.
- Он як, - здивувався я. – Що ж вона так? Гаразд, - кажу, - хотілося б у загальних рисах зрозуміти, що ви хочете від мене?
- Ви мені можете допомогти, - пояснив він. – З вами ми можемо до будь-кого підійти, лазер буде наш.
- Гаразд, - погодився я. – Але днями я зайнятий, із лазером доведеться почекати. Давайте обміняємось телефонами й зідзвонимось.
- Давайте, - погодився він.
Потисли одне одному руки, розійшлись. Телефон він мені так і не дав. Я йому, до речі, теж.

До Харкова несподівано повернулась зима. Автівки під під’їздами затягло крижаною плівкою, вітер гуляє старими дворами, б’є мокрим гіллям у нічні вікна.

Студенти наполохано перестрибують калюжі, ковзають замерзлими хідниками в своєму весняному взутті. Весна цьогоріч схожа на потяг, що безнадійно й невиправдано запізнюється – всі вже стоять на пероні, очікують, хвилюються, а потяга немає й немає, і так гостро відчуваються всі вокзальні запахи й протяги, і так холодно стояти під дощовим небом, і так безжально вгризається в шкіру вечірній вітер – адже ніхто не сподівався стояти й мерзнути, адже весна, згідно з розкладом, давно мала бути поміж нас. Наразі поміж нас нічого.

Крім розпачу й роздратування.



Ці весняні перепади багато на кого діють просто вбивчо. Минулий рік і так усіх розхитав, розбалансував, вивів із себе, змінив мову, змінив смакові рецептори. А тут ще циклони, завії, замети, і нічний вітер важко озивається в темних під’їздах. Який уже тут спокій, яка рівновага. Нервові рухи чоловіків, втомлені очі жінок, постійні сльози, суцільні нерви.

Розмови про війну, про загиблих, про політиків, про олігархів. Всім хочеться весни, всім хочеться змінити людство. Бажано за двадцять хвилин. Чи бодай за годину.

Ввечері підходить Ілля, відводить убік, пропонує провести поетичний вечір на підтримку Коломойського. Я пропоную обмінятись телефонами й зідзвонитись. Тиснемо руки, розходимось, телефонами не міняємось.

Порожня площа, вологе харківське небо. Постамент із ленінськими черевиками. Ніби Ілліч пішов, а черевики по собі лишив.

У Будапешті на березі Дунаю так стоїть виловлене з води взуття потопельників.



Колонки публікуються в рамках подорожі Сергія Жадана 33 містами України на підтримку нової книжки поезій та перекладів "Життя Марії". Розклад презентацій.

Усі фото автора

УП

[nato]

Большинство украинцев определились в отношении конфликта на Донбассе - результаты опроса
2 апреля 2015

Большинство украинцев (56,1%) считают конфликт на востоке Украины захватнической войной России против Украины, свидетельствуют данные опроса Центра Разумкова.

При этом 15,6% оценивают ситуацию как гражданский конфликт между проукраински и пророссийски настроенными жителями Украины, 18,6% - как борьбу между РФ и США за сферы влияния.

Почти три четверти граждан (71,8%) считают, что Россия является государством агрессором и стороной конфликта на востоке Украины, противоположного мнения придерживаются 8,4% опрошенных.

66,1% украинцев считают т.н."ДНР" и "ЛНР" террористическими организациями, не имеющими права представлять население соответствующих территорий, не согласны с этим 19,6% респондентов.

48,6% респондентов поддерживают мысль, что граждан Украины, которые поддержали российскую агрессию против Украины, аннексию Крыма, сепаратистские движения на востоке и юге, надо лишать украинского гражданства. Не поддерживают это мнение 33% опрошенных.

Опрос Центра Разумкова был проведен с 6 по 12 марта, всего было опрошено 2009 респондентов в возрасте от 18 лет во всех регионах Украины за исключением аннексированного Россией Крыма и оккупированных территорий Донецкой и Луганской областей. Теоретическая погрешность выборки не превышает 2,3%.

По данным мартовского опроса "Левада-центра", большинство россиян видит в аннексии Крыма "величие России" и большое достижение Кремля.

Главное

[nato]

Ізраїльський досвід висвітлення війни
Олексій Гарань, історик-міжнародник, політолог, політконсультант, учасник багатьох "авантюрних" проектів, що стали успішними
Розмовляв: Сергій Демчук
02 квітня 2015, 22:47


Про ізраїльський досвід розповідає експерт Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов, який щойно повернувся з Ізраїлю, де вивчав як ізраїльські ЗМІ висвітлюють війну.

З початком війни в українському суспільстві не втихають суперечки стосовно того, чи потрібно критикувати військове керівництво, чи треба стиснувши зуби допомагати фронту, поклавшись на те, що військові знають що роблять. З одного боку критика "генералів" підриває бойовий дух армії. А з іншого суспільство не вірить у професійність військового командування і критика сприймається, як засіб змусити Генштаб воювати ефективніше.

Та провести чітку лінію між раціональною критикою і критиканством неможливо. Звісно, в умовах інформаційної війни з потужним ворогом єдиного правильного рецепту для ЗМІ немає. Тому ми продовжуємо публікувати матеріали про досвід висвітлення війни у різних країнах.

- Хто і як в Ізраїлі інформує громадян про бойові дії: прес-служби чи журналісти незалежних медіа?

Інформацію доносять приватні медіа. Але існує жорсткий фільтр у вигляді військової цензури. Є так звані військові цензори. Під час військових дій вони не сплять ночами і переглядають весь матеріал, який приватні медіа відзняли в зоні конфлікту.

Потік відео від телеканалів потрапляє до цензорів, цензор дає добро або щось вирізає, матеріал повертається до телекомпанії і тільки потім потрапляє до ефіру. Іноді цензор може накласти санкції на канал і журналіст, який став причиною санкцій гарантовано втрачає роботу на каналі.

Правила цензурування дуже жорсткі: жодних показів техніки, дуже жорстка заборона на повідомлення про кількість жертв серед військових. І ми до цього рано чи пізно теж прийдемо. Крім цього, якщо ракета з Гази долетіла до населеного пункту, то журналістам навіть не дозволяють зняти характер ушкоджень, нанесений, наприклад, будинку, щоб ворог не міг оцінити точність і координати удару.

От зараз різні громадські ініціативи реконструюють дії росіян. Я був вражений: за мінімальними ознаками, за якимсь випадковим підбитим стовпчиком, який ледве потрапив до кадру, можна зробити точну геолокацію і визначити напрямок, чим і звідки стріляли.

Кількість і склад підрозділів теж повідомляти теж заборонено. У країні, яка реально воює, а не робить вигляд, військова цензура – це невід'ємна частина кампанії. Не можна давати ворогу можливості тебе вразити, зрозуміти, які сили проти тебе воюють, з якими підрозділами і технікою має справу, навіть якщо в кадр попаде хоч один шеврон.

Звісно, є в Ізраїлі урядові і військові прес-служби, які теж дають інформацію. Наявність цензора і заборон – мають свої недоліки. Бо при подачі інформації існує конкуренція двох типів. По-перше, зі ворогом, по-друге, з нетрадиційними медіа, соціальними мережами, з таким меседжером для мобілок, як WhatsApp. І через цензуру "своя" інформація часто публікується пізніше ніж ворожа чи у соцмережах.

- У нас часто дорікають державі, що не публікуються повні списки загиблих, і що посадовці занижують втрати.

Перелік загиблих в Ізраїлі публікується тільки по закінченню війни. Влада Ізраїлю чітко усвідомлює одну річ, яку наша влада не розуміє: для того, щоб тобі довіряли і щоб у мати в очах народу легітимність вести війну, легітимність проводити мобілізацію, тобі треба говорити правду. Говорити неправду нераціонально. Влада у разі потреби може заявити "ні, я зараз не скажу", а потім, коли ситуація дозволить говорити – повідомити правду, все як є.

По завершенню війни в Ізраїлі починають діяти незалежні комісії, які очолює зазвичай голова Верховного Суду у відставці. До складу комісій входять колишні військові з довірою, правники. Вони мають доступ до всієї закритої інформації, мають право брати покази і оцінювати накази, а потім виносити рішення.

Цей механізм потрібен не для того, щоб покарати командування і солдат, хоч бувають і покарання, а для виявлення помилок. Результати роботи цих комісій стають публічними, їх обговорюють у парламенті. Тоді приймаються кадрові рішення.

Але головне – виявити помилки. Громадяни знають, що держава не обманює і намагається не робити помилок, триває діалог у суспільстві і є довіра, яка критично важлива під час війни.

Зрештою в Ізраїлі суспільство з сильними соціальним зв'язками, і тому той, хто бреше, ризикує позбутися посади.

- Як може діяти цензура в умовах інформаційної війни з таким потужним у інформаційному плані ворогом, як Росія?

Це проблема. І ні в кого немає одного рецепту. Ізраїльські медійники стикаються з такою проблемою, що Russia Today, Al Jazeera і хізбалловська телекомпанія завдяки зв'язкам спецслужб і грошам мають ексклюзиви, ті картинки, яких не має ніхто.

З палестинського боку ці канали потрапляють туди, куди жоден західний кореспондент не потрапить. І зробити щось із цим дуже важко. Інша проблема – соціальні мережі і менеджер для мобілок WhatsApp, який швидко дозволяє створювати групи і обмінюватися інформацією.

- Чи знімають ізраїльські військові відео боїв і чи викладають їх у мережу, як це буває у нас? І чи можуть солдати чи комбати розповідати в інтерв'ю зовсім протилежне від офіційної версії?

Там це звичайно неможливо. Викладене військовим фото чи відео з місця боїв – правопорушення, за яке можна понести кримінальну відповідальність. По закінченню кампанії такі фото і відео з'являються.

- Бувають такі ситуації, як в Україні, коли ще не завершився відвід військ із Дебальцевого, а по телебаченню виступає президент і каже, що вийшли вже 80 % військових?

Під час війни інформацією маніпулюють всі. Бо інформаційні повідомлення це теж фронт. Сторона, яка воює, не може бути білою і пухнастою. Межі таких "неточностей" – питання політичної відповідальності, політичного чуття.

- Чи прийнято в ізраїльських ЗМІ обговорювати-критикувати дії Генштабу?

До 80 % батьків нинішніх ізраїльських військових служили. До того ж служили і батьки, і матері. У більшості випадків у батька звання вище ніж у офіцера, який командує його сином. І вони не просто служили, а воювали.

У кожного військового є дідусь, який може подзвонити йому на передову і сказати: "У Війні судного дня, коли я воював, треш був значно сильніший. У вас там зараз фігня". Все це створює тиск, громадського обговорення війни не може не бути. Суспільство достатньо мілітаризоване. Можливо, у нас через якийсь час буде те саме. Я не вірю, що наша війна скоро закінчиться.

Через мобілізацію в Україні пройшли вже 100 тисяч людей. Зараз ще 50 тисяч призвали. Вже є помітна когорта людей. Ще дві-три хвилі мобілізації – і колишні військові стануть фактором який впливатиме на громадські настрої.

В Ізраїлі є звичка до війни, всі розуміють, що війна була, є і буде. В Україну війна прийшла для багатьох несподівано, тому існує забагато пафосу, і тому люди, які один день були на передовій і вміють формулювати думки, стають зірками Фейсбуку.

Стосовно обговорень і критики є ще такий момент як стосунки між генералітетом і політиками. Розповім приклад.

В Ізраїлі готувалась одна операція. Раптом напередодні її проведення у ЗМІ зливають інформацію про плановану кількість жертв. Армія, коли планує операцію, завжди розраховує, скільки покладе своїх, скільки ворога і скільки при цьому загине мирних. Якщо наші не роблять цих оціночних розрахунків, то це злочин.

Звичайно та операція була відмінена, бо коли суспільству повідомляють, що загине кількасот наших, три тисячі ворогів і стільки-то цивільних, у всіх шок. Цей злив пов'язаний з тим, що політики електорально рахували доцільність операції, вичислили, яка в суспільстві є підтримка війни і рейтинги. А Армія думає про операції і можливість їх виконання.

Тобто відповідь на ваше питання: "так", обговорюють і критикують.

- Як суспільство в Ізраїлі реагує на загибель своїх солдат?

У світі небагато країн, які бачать війну як екзистенційну – за існування держави і народу на цій території. Це те, що поєднує Україну з Ізраїлем. Але кількість жертв в будь якому випадку – це серйозний фактор, який вливає на настрої громадськості.

У Цахалі є спеціальна служба, яка повідомляє родичів про загибель солдата. Туди входять медики, психологи, соціальні працівники. Вони приходять групою, серед них обов'язково пишна жінка з добродушним обличчям, яка повідомляє про загибель. Інші підхоплюють родичів загиблого під руки, надають медичну чи психологічну допомогу. І це дуже важливо і принципово.

Є така проблема, що держава не може повідомляти родичам неперевірену інформацію і поки держава перевіряє, так само як і в нашому випадку, ворожа сторона першою повідомляє родичів про загибель. Можуть відправити фото чи відео. В цьому питанні Хамас діє так само як ДНР/ЛНР.

Але у нас немає мовного бар'єру і це ще більше ускладнює ситуацію. Теперішнє покоління у палестинців не володіє івритом.

- Як працюють в Ізраїлі військові журналісти?

В кожному підрозділі є прес-офіцер, який знаходиться з військовими на передовій. Вони проходять підготовку, їх навчають, що можна показувати, а що ні, щоб цензору було менше роботи, навчають як себе поводити. У це вкладають ресурси і час.

Коли я бачу, як українські телевізійники показують укріплення наших солдат у Широкиному, то це на голову не на лазить. В Ізраїлі прес-офіцер при частині не дозволив би такого знімати. Крім того там є армійський сектор преси, військове радіо.

- Чи можуть ізраїльські журналісти спілкуватися напряму з генералами, як це було в американському прес-центрі під час війни в Іраку?

Діє просте правило: якщо влада не дає інформацію, то люди ідуть її шукати самі. І дуже часто знаходять у ворога. Тому при всій цензурі система працює на видачу інформації. Це раціонально. Тому виходити до преси потрібно. Якісь принципові речі має озвучувати начальник генштабу, щоб демонструвати адекватність і викликати довіру. Демонструвати, що він відповідає за свої рішення.

- Чи знімають у Ізраїлі фільми, в яких військові – герої? Можливо, для створення образу народної армії.

Знімають, і багато знімають. Це одна з частин підтримки мобілізованості суспільства, яка дуже висока.

Остання війна – літо 2014 року, коли до Гази потрапили нові ракетні комплекси, з яких можна обстрілювати всю територію Ізраїлю. Країна 50 днів сиділа в бомбосховищах, країна фактично зупинилася. Але всі розуміють, що держава не може компенсувати всіх витрат. І збитки понесли всі. Але пануючим настроєм було: "Ми будемо сидіти в бомбосховищах скільки треба, але вріжте їм уже так, щоб вони більше не рипалися і дали спокійно жити". Рівень мобілізованості суспільства там вражає.

Під час війни ситуація постійно змінюється, тому немає заздалегідь вірних кінцевих рішень. Це динамічна система і ти маєш постійно бігти. Як тільки ти зупинишся, тобі кінець.

УП

[zlex40]

В зеркалах:
Дело Дрейфуса и «Крымнаш»

Положение, в котором сейчас оказалась российское государство, можно с полным основанием назвать как трудным, так и новым. При попытке осознать и проанализировать происходящее в обществе (именно в обществе, а не, к примеру, в экономике и искусстве) хочется на что-то опереться, найти где-то исторические параллели. Глубочайшие противоречия, разделившие российское общество на две неравные части, на первый взгляд кажутся беспрецедентными. Но лишь на первый. В истории уже был случай, когда молодое государство столкнулось с сильнейшими противоречиями, что переросло в гражданское недовольство и откровенную социальную вражду (хотя и без информационных войн в современном понимании).

Случилось это во Франции рубежа XIX – XX веков

Речь идёт о деле капитана Дрейфуса, которое потрясло общество так, что отголоски тех событий слышны до сих пор. Само же государство изменилось коренным образом. Как сейчас видится, в правильную сторону. И хотя формально дело Дрейфуса и крымско-украинский вопрос внешне кажутся вещами совершенно различными (в самом деле: в первом случае причина раздора – один человек, во втором – огромная территория), при чуть более внимательном изучении в них можно обнаружить ряд общих черт, которые и позволяют их сравнивать. А также надеяться на благополучный исход российского раскола.

Для начала вкратце напомним суть французского дела.

Капитан Альфред Дрейфус (1859–1935) был обвинён в шпионаже в пользу Германии. В генштабе французской армии пропали несколько секретных документов. В скором времени военная нацразведка обнародовала так называемое бордерó – сопроводительное письмо безо всяких опознавательных знаков, идентифицирующих его отправителя (то есть без даты, без подписи и без обратного адреса). Письмо, якобы найденное в выброшенных архивах военного агента Германии, прилагалось к пропавшим бумагам. Было объявлено, что скандальное бордеро написал именно Дрейфус, еврей по национальности. Его арестовали в октябре 1894 года, а в декабре того же года состоялся суд. Во время процесса судьи колебались, поскольку вина капитана была не настолько очевидна. (Процесс против Дрейфуса был не первым в ряду дел о шпионаже. Но первым, столь явно сфабрикованным.) В связи с этим представители обвинения решились на вброс новой фальшивки, а именно – письма от германского посла, который рассказывал о сотрудничестве с Дрейфусом. Это убедило суд. Капитан был разжалован и приговорён к пожизненной каторге. Одновременно с этим в обществе росло недовольство, поскольку в подлинности предъявленных документов постепенно начинало сомневаться всё больше и больше людей – хотя вначале виновность Дрейфуса мало кто оспаривал. Первые факты начали всплывать в 1896 году, преимущественно благодаря старшему брату осуждённого Матьё (в частности, Матьё Дрейфус привлёк в свои ряды знаменитого общественного деятеля и публициста Бернара Лазара, автора знаменитого эссе «Антисемитизм, его история и причины»); тогда-то и появились первые колеблющиеся. Сомнения и метания следствия, пытавшегося угодить и тем, и этим, ввергали страну в пучину общественного хаоса: так называемых дрейфусаров было примерно столько же, сколько и антидрейфусаров. В результате обвинительный приговор стал источником ссор между друзьями, скандалов в почтенных семействах и предметом жесточайших дискуссий в общественных местах. Постепенно открывались новые обстоятельства, косвенно или прямо указывающие на невиновность Дрейфуса (и виновность других людей). В итоге дело было пересмотрено, злополучный капитан оправдан, восстановлен в звании и награжден орденом Почётного легиона.

Сходство между тогдашним расколом французского общества и нынешним социальным кризисом в России

Это всё факты, за которыми, однако, стоит самое главное – то, что позволяет нам увидеть сходство между тогдашним расколом французского общества и нынешним социальным кризисом в России.

Дело Дрейфуса развивалось на фоне агрессивного патриотизма, переходящего в национализм и ксенофобию, которые цвели в тогдашней Франции пышным цветом. После поражения во Франко-прусской войне (1870–1871), которая закончилась уступкой Эльзаса и Лотарингии (не считая человеческих потерь и ущерба для армии), французы начали везде видеть угрозу. Главным врагом считалась Пруссия – а как иначе, ведь именно ей отошли крупные территории. Для Франции такой исход войны был настоящим унижением. Поэтому, несмотря на потери, французы относились к своей армии по-особому – военные оставались единственной силой, способной защитить народ от внешних врагов. Ксенофобия, неприятие всего чужого, развилась во Франции как следствие всего этого. Одним из проявлений ксенофобии тогда (как и сейчас, впрочем) оставался антисемитизм. По меткому выражению журналиста-дрейфусара Эдуарда Дрюмона, евреи были «самыми чужими из всех чужих» (les plus étrangers des étrangers). На евреев по-прежнему продолжали обрушиваться самые разнообразные обвинения, вплоть до очевидно абсурдных.

Аналогия с Россией очевидна: внешние и внутренние враги ищутся повсюду (в том числе официально; чтобы в этом убедиться, можно ознакомиться с целями и задачами научного совета при Совете безопасности РФ), хотя маски спасителей примеряют на себя непосредственно государственные мужи, поскольку армия, полиция и спецслужбы пока не обладают достаточным авторитетом в обществе. Последовательного антисемитизма в России сейчас не наблюдается, однако есть серьёзнейшие притеснения по политическим взглядам – тех, кого относят к либералам, как только ни обзывают, в чём только ни обвиняют. (Занятно, что в девяностых ругательным было слово «патриот», а теперь ситуация поменялась ровно наоборот, и ругательным стало слово «либерал».)

Как уже говорилось, поначалу в невиновность Дрейфуса мало кто верил. Однако в 1898 году общество потрясла знаменитая статья Эмиля Золя «Я обвиняю», опубликованная в газете L‘Aurore. Статья была написана в форме открытого письма, адресованного тогдашнему французскому президенту Феликсу Фору (годы президентства 1895–1899). Фор, ярый антидрейфусар, принадлежал к франкмасонам, которые в целом симпатизировали опальному капитану. В своём письме Золя осуждал власти за антисемитизм, несправедливое обвинение и незаконное заключение в тюрьму капитана Дрейфуса. Это письмо и положило начало расколу подлинному общества. «Я обвиняю» стала точкой невозврата, обнажившей социальные противоречия с поразительной быстротой. За статьёй Золя вскоре последовало воззвание, получившее название «Манифест интеллигенции» (вокруг Золя образовалась группа интеллектуалов и левых политиков, куда входили, в частности, Анатоль Франс, Марсель Пруст, будущий лидер левого движения Жан Жорес), а затем ещё одно, и ещё…

(Следующий президент, Эмиль Лубе, славился своей любовью к справедливости и приверженности позиции нейтралитета. Поэтому он и помиловал Дрейфуса после второго процесса, который оправдательным приговором не закончился.)

Теперь самое время задуматься, можно ли кого-нибудь из нынешних российских общественно-политических деятелей сравнить с фигурой Дрейфуса. Вопрос сложный в первую очередь потому, что кризис в российском обществе только развивается, и мы лишены возможности взглянуть на него ретроспективно. Итак, в первую очередь на ум приходят две фамилии: Ходорковский и Навальный. Но если Михаил Ходорковский уже выпущен из тюрьмы, то Алексей Навальный, к счастью, физически не посажен (в отличие от собственного брата Олега, но это несколько другая история). При этом не стоит забывать ещё о двух политзаключённых – участниц панк-группы Pussy Riot. Их нам не стоит сбрасывать со счетов не потому, что их тюремные злоключения сопоставимы с переживаниями Дрейфуса или Ходорковского, а потому что именно дело Pussy Riot оказалось предвестником нынешнего раскола. Как раз этот процесс стал первым, вокруг которого начались дикие распри, которые перерастали в скандалы и социальные разрывы. Примеры таких столкновений каждый может привести из собственного опыта.

Всё идёт так же, как и во Франции времён Дрейфуса

Всё идёт так же, как и во Франции времён Дрейфуса, когда демаркационная линия общественного кризиса проходила по газетам, по ресторанам, по частным гостиным.

Ивонна и Кристина (изображённые за роялем на знаменитой картине Ренуара), дочери прогрессивного художника Анри Лёроля, разделяли взгляды отца, искренне выступавшего в защиту Дрейфуса. Но сёстры вышли замуж за братьев Эжена и Луи Руар, ярых антидрейфусаров, считавших всех оппонентов участниками вражеского заговора, направленного на ослабление Франции, и агентами Германии, Великобритании и прочих государств. Что творилось во время семейных обедов-ужинов, можно представить.

Эдгар Дега и Пьер Огюст Ренуар были антидрейфусарами, а Клод Моне и Эжен Каррьер выступали в поддержку капитана Дрейфуса. При этом Ренуар, сочтя себя оскорблённым, чуть было не ударил главного редактора журнала Revue Blanche, предложившего художнику подписать «Манифест интеллектуалов». Едва не подрались поэты Анри де Ренье и Фернан Грег, а также дипломат Филипп Бертело и братья Даниэль и Эли Галеви, историки. Огюст Роден навсегда рассорился со своим давним другом романистом Октавом Мирбо...

И это лишь несколько примеров того, что происходило повсеместно.

Широкое распространение получила карикатура «Семейный обед» знаменитого художника Каран д'Аша (Caran d'Ache, кстати, уроженца Российской империи). На верхней части десять человек чинно сидят за столом, и глава семейства возглашает: «Только давайте не будем говорить о деле Дрейфуса». На нижнем рисунке благообразные дамы и господа дерутся друг с другом, стулья разбросаны, посуда разбита. Поясняющая подпись: «Они поговорили». Остроумных, грустно-смешных карикатур о современной России много – среди авторов талантливейшие и умные художники Меринов, Ёлкин, Ложкин… Возможно, какие-то из их работ проживут больше века.

А вот хитрец Андре Жид, обладавший видным положением в обществе, с объявлением своей позиции по делу Дрейфуса тянул до последнего. Его многие убеждали присоединиться к тому или иному лагерю. Но Жид сомневался, тщательно взвешивая все «за» и «против». Биограф и историк Доминик Бона приводит в книге «Музы импрессионизма» письмо Жида матери: «Политические события наводят на меня ужас. Неужели всё действительно так драматично? Я предпочитаю ничего не говорить и по-прежнему храню молчание». В конце концов Жид всё же подписал одну из последних протестных петиций в защиту Дрейфуса. Сложно представить, каких усилий ему это стоило – ведь друзей у него хватало и среди дрейфусаров, и среди антидрейфусаров. Как и врагов.

Что довелось пережить Эмилю Золя после его «Я обвиняю» и прочих выступлений, вкратце не опишешь. Его обвиняли в ответ – и в ангажированности, и в подкупленности, и в предательстве. Как следствие, его привлекли к суду по делу о клевете. Чтобы избежать тюрьмы, Золя сбежал в Англию, где пробыл около полутора лет. Борьба в итоге велась не столько против Дрейфуса, сколько против тех, кто поддерживал Дрейфуса.

И вот здесь мы подходим к основной точке несходства

И вот здесь мы подходим к основной точке несходства. В современной России, несомненно, есть свой Золя. Только кто он, сказать невозможно, ибо это покажет только время. И, как бы то ни было, пока никто не опубликовал «Я обвиняю» на новый лад. Проницательнейших публицистов в России много, но пока никому не удалось глаголом взволновать общество так, как это удалось Золя. Хотя попытки предпринимаются регулярно, и в гораздо большем количестве, чем во времена Дрейфуса (спасибо интернету и социальным сетям). С другой стороны, статья «Я обвиняю» положила начало расколу общества, а в России с этим уже полный «порядок», хуже, хочется верить, быть не может. Поэтому, возможно, в будущем кому-то из писателей/публицистов удастся наоборот сплотить общество.

Однако вопреки спорам, ссорам, скандалам и обидам угрозы гражданской войны во Франции не было. Культура и традиция политической борьбы, политического диалога в стране уже тогда были довольно сильны, поэтому самые яростные дискуссии в обществе не могли привести ни к каким кровавым последствиям. С политической культурой в России большие проблемы, однако и тут будем верить в лучшее.

Огромное влияние на общество и на политическую жизнь тогдашней Франции имела католическая церковь, которая ещё не была отделена от государства (в этом параллели с современной Россией пусть каждый проводит сам). Церковь сыграла значительную роль в укреплении антидрейфусарских настроений. И в этом католики находились в резкой оппозиции протестантам: если в Германии протестантизм и католицизм исповедовало примерно одинаковое количество жителей, то во Франции протестанты оставались в меньшинстве. Их, как и евреев, считали чужаками, поэтому протестанты как могли поддерживали Дрейфуса, в том числе материально: они оплачивали его жене квартиру. За пределами Франции мнения также разделялись, однако в основном преобладало сочувствие к Дрейфусу.

«Юридическим» концом дела можно считать 1906 год, когда Дрейфуса реабилитировали и вручили орден. А символическая точка до сих пор не поставлена и вряд ли когда-то будет поставлена. У Марселя Пруста действие происходит через двадцать лет после завершения процесса, а персонажи всё ещё спорят. Нет сомнений, что так будет дальше и в России. Чей Крым: наш или не наш? Кто настоящий враг: Запад или свои? Отношение к Украине: «за» или «против»? Эти внезапно поднятые вопросы, боюсь, будут отныне обсуждаться десятилетиями.

Показательная история произошла с Шарлем Моррасом (1868–1952), ультраконсерватором, создавшим в 1899 году знаменитую монархистскую газетуAction française. Во время Второй Мировой войны Моррас поддерживал вишистский режим и лично маршала Петена. Антисемит, антигерманист Моррас был предан суду в конце 1944 года. После оглашения приговора (пожизненный срок, через шесть лет отменённый по состоянию здоровья) Моррас воскликнул: «Это реванш Дрейфуса!»

Да что там Пруст с Моррасом! И в наше время (хотя уже по большей части в интернете) ведутся жаркие споры о Деле – для французов оно продолжается до сих пор, и антидрейфусаров хватает и сейчас. Нередко случается и так, что какой-то резонансный процесс сравнивают с Делом, хотя, казалось бы, ничего общего между ними нет.

Дело Дрейфуса изменило Францию самым коренным образом

Очень сильные репутационные потери понесли армия и церковь. Военачальники изо всех сил хотели замять скандал, тщательно скрывая истинные обстоятельства дела. Им не хотелось выносить сор из министерской избы. В результате вскрывшихся событий была реформирована служба разведки, а срок воинской повинности сократили до двух лет.

Церковь пострадала ещё сильнее.

Вокруг дела Дрейфуса объединялась целые группы ревизионистов – правых и левых центристов, гуманистов-социалистов – всех, для кого презумпция невиновности была не пустым звуком. Гуманисты-социалисты и сформировали «Левый блок». В 1902 году они победили на выборах, а ещё три года спустя под их нажимом был принят закон об отделении церкви от государства, что стало прямым следствием Дела – ранее принять этот закон было невозможно.

Французскую Лигу прав человека (Ligue des droits de l'homme) – крупную правозащитную организацию – основали в 1898 году в виде реакции по следам Дела.

А главное – судебный процесс против Альфреда Дрейфуса помог Франции превратиться в настоящее современное светское общество. К середине 1890-х годов, когда Дело только закрутилось, Третья республика была ещё совсем молодой, ей не исполнилось и двадцати пяти лет. Понемногу в обществе созрело понимание, что отправка опального капитана на каторгу не соответствует республиканским нормам. Неприятности и сложности десятилетия имени Дрейфуса установили во Франции по-настоящему демократический режим. Российскому государству сейчас примерно столько же – с момента распада СССР прошло двадцать три года. Кто знает, к чему приведут нынешние трагические события и горькие противоречия. Надеяться хочется на лучшее, а пойти по примеру Франции будет вовсе не зазорно.

Григорий Аросев, «Ежедневный Журнал»

[nato]

Про Цукенберга - точно первоапрельская шутка!

[nato]

У Міноборони змалювали портрет мобілізованого українця: 36 років, є диплом, прийшов добровольцем
03.04.2015 | 09:37

В Україні завершується четверта черга часткової мобілізації, яка розпочалася 20 січня.



Як передає кореспондент УНІАН, про це повідомила речник Міністерства оборони України Вікторія Кушнір на брифінгу в Києві.

«Завершується четверта черга часткової мобілізації, яка розпочалася 20 січня», - сказала вона і додала, що при проведенні четвертої черги часткової мобілізації Генеральний штаб ЗСУ врахував досвід та помилки попередніх черг мобілізації.

«За даними соціологічних досліджень, портрет мобілізованого українця під час четвертої черги мобілізації виглядає таким чином: середній вік – 36 років, рівень освіти достатньо високий – понад половина мають середню спеціальну, технічну або вищу освіти, абсолютна більшість - до 90% - раніше проходили військову службу, кожен восьмий призваний є добровольцем», - повідомила Кушнір.

За її словами, абсолютна більшість тих, хто отримав повістку, самостійно і в установлений строк прибули до військкоматів.

УНІАН

[zlex40]

Зачароване коло
Володимира Путіна

Повернення Ірану на світовий ринок в нинішніх умовах – вирок російській економіці

Довгоочікувана домовленість «шістки» з Іраном, звичайно ж, не вирішить повністю питання про атомну програму Ісламської Республіки. Залишаться статті в домовленостях, які кожна зі сторін буде трактувати на свою користь, взаємна недовіра, побоювання, що при першій же зручній нагоді Іран знову повернеться до мрії про бомбу. Але, тим не менш, в короткостроковій перспективі остаточна домовленість з Тегераном дозволить зняти санкції проти енергетичної та фінансової системи Ірану.

Поза всяким сумнівом, Росія, яка активно підтримувала Іран всі 12 років кризи, зможе в цьому випадку заявити про свою велику дипломатичну перемогу. В результаті цієї перемоги на ринок хлинуть тисячі барелів дешевої іранської нафти.

Росія дійсно потрапила в зачароване коло. Іран всі ці роки залишався якщо не союзником Москви, то принаймні країною, що розраховувала на російське посередництво. Особливі стосунки з Іраном дозволяли Росії сприймати себе як серйозного гравця на Близькому Сході. Зняття санкцій проти Ірану стало, таким чином, справою честі для Путіна, доказом його реального міжнародного впливу.

Але після цього зняття санкцій Росія позбавляється своєї особливої ролі в іранській економіці і не дуже потрібна політичному керівництву Ірана, яке легко домовиться про інвестиції якщо не з США, то з Європейським Союзом – напевно.

При цьому Росія, дякуючи своїм діям в Сирії, заслужила міцну репутацію головного союзника шиїтів в їхній конкуренції з арабськими сунітськими державами. Після нещодавнього саміту Ліги арабських держав цей конфлікт вже не можна приховати і ясно, що Саудівська Аравія буде боротися з Москвою за допомогою нафтового важеля.

Але найголовніше – що, може бути, і боротися не доведеться. Іранська нафта зробить свою справу за Ер-Ріяд і Вашингтон. Причому ще до скасування санкцій. Бо в очікуванні припливу величезної кількості відсутньої на ринку останнє десятиліття сировини – і в умовах надлишку пропозиції – продавці будуть збувати товар вже сьогодні, щоб встигнути продати нафту за відносно вигідними цінами ще до того, як в гру вступить Іран. А це – сигнал до додаткового послаблення цін, навіть до паніки на ринку.

Насправді повернення Ірану на світовий ринок в нинішніх умовах – вирок російській економіці, удар, від якого вона може вже й не оговтатися. Путін почав свій флірт з Тегераном тоді, коли ціни тільки росли і, здавалося, що доходів від нафти вистачить на кожного. Але переговори «шістки» з Тегераном завершилися в найбільш несприятливий для Путіна момент. Власне, для іранців це теж не найкращий час – тому вони йдуть на компроміс. І Захід хоче позбутися іранської кризи, щоб впритул зайнятися Росією і «Ісламською державою». Але все ж таки і Іран, і Захід від досягнутого компромісу виграли. А Путін – програв.

Виталий Портников, «Еспресо.TV»

[KhaM]

Кремль ведет торг с американцами о условиях жизни после Путина...

Различные источники в Кремле сообщают о том, что возможно в ближайшее время политика Кремля кардинально изменится. В Кремле в настоящий момент пытаются вести закулисные переговоры с Западом об условиях существования после Путина. Основные инициаторы – группа олигархов и силовиков. В частности об этом на своей странице написал известный блогер и проукраинский активист Олег Пономарь.

“Это всё очевидные на сию минуту вещи, но напишем о них тезисно, чтобы зафиксировать мизансцену в нашей Механической пьесе.
- Карлик после возвращения из плена- это уже совсем не тот Карлик. Функции в принятии важных решений значительно урезаны.
- Управление страной осуществляет Политбюро чекистов и олигархических ельциновских элит.
- Идет постоянный торг с США и их союзниками о модели функционирования России после Карлика. Условия сохранения капитала на Западе, условия хотя бы частичного выхода из-под санкций в обмен на инфаркт Карлика.
- Политбюро согласно на многие условия, но пока не согласно на полную капитуляцию, включая немедленный возврат Крыма и отказ от ЯО.
- США, Канада и Великобритания не вводят убийственный 5ый пакет санкций, не отключают СВИФТ пока идет торг.
Но в тоже время щемят в Лондоне все российские деньги.
- И в тоже время продолжают переброску войск в Европу. Бутылка должна быть плотно закупорена на случай срыва переговоров.
- Конгресс обеими палатами принял обращению к Бараку об оружии для Украины. Карта у Барака на столе.
- Нефть продолжает складироваться, запасы переполнены. Но отмашки на выброс на рынок нет. Ждут окончания переговоров с Ираном и переговоров с Политбюро.
Что дальше?
В конце апреля в Украину прибывают морпехи США. И много нелетального печенья к тому времени уже будет нам поставлено.И к тому времени будет видно, как идут переговоры с Политбюро. Высока вероятность , что Карлик и компания начнут небольшую войнушку для демонстрации того, что полностью капитулировать не хотят.
Но с другой стороны- начинать боевые действия до 9 Мая абсолютно не выгодно с точки зрения мирового пиара. Хоть кто-то, но приедет в Москву. Большая дата, хоть какой-то шанс международно полегитимиться.
Вот такой вот расклад.” – написал он.
rusjev.net

[zlex40]

Усыпление Путина:
чем опасна патовая ситуация в Донбассе

Ситуация в оккупированной части Донбасса движется не к замороженному конфликту, а к безвыходному для российского руководства положению дел

Только после установления режима прекращения огня и полного отвода тяжелого вооружения

Принимая украинского премьер-министра Арсения Яценюка в Берлине, федеральный канцлер Ангела Меркель в очередной раз подчеркнула, что подготовка к местным выборам в Донбассе может начаться только после установления режима прекращения огня и полного отвода тяжелого вооружения. Меркель ожидает подтверждения от наблюдателей ОБСЕ – и будет еще долго ждать, потому что Москва вряд ли решится полностью оголить рубежи контролируемых ею территорий. И даже не потому, что может опасаться украинского наступления – а потому, что готовится к собственному. А даже если и не готовится – то должна создавать впечатление такой подготовки, иначе начнется бегство наемников из зоны оккупации, а главари «народных республик» начнут втихую договариваться с Киевом о сдаче позиций.

Ангела Меркель добилась того, что хотела получить от встречи в Минске

Можно сказать, что на сегодняшний день Ангела Меркель добилась того, что хотела получить от встречи в Минске 11-12 февраля, на которую ей и Франсуа Олланду удалось заманить Владимира Путина. Конфликт в Донбассе находится не в замороженном, а в патовом состоянии. Достигнуто относительное прекращение огня, остановлено наступление российских войск и их наемников. При этом никаких следующих шагов стороны сделать просто не могут. Для Украины важно выведение с оккупированных территорий российских войск и прочих бандформирований – только после этого могут быть проведены местные выборы, начат диалог о статусе территорий и возобновлены выплаты. Для России важно прежде всего начало выплат. После этого должен быть начат диалог о статусе территорий, изменена украинская Конституция и проведены выборы. То есть у сторон совершенно различная очередность того, что должно происходить! Это и логично. Цель Украины – восстановление территориальной целостности страны. Этой цели можно добиться только при условии выведения российских войск и бандформирований с территории Донбасса и проведения там конкурентных свободных выборов под международным контролем. Цель России – создание на оккупированной территории квази-государства под собственным контролем и вообще превращение Украины в Боснию после Дейтона, хлипкое объединение квази-государств. Этой цели можно добиться только при условии сохранения российских войск и бандформирований в Донбассе, консервации «народных республик» и проведения выборов под контролем Захарченко, Плотницкого и ФСБ.

Теперь давайте разберемся, какова цель Запада

Теперь давайте разберемся, какова цель Запада. Цель Запада – прекращение военных действий и их не возобновление. Поэтому Меркель может не спешить с местными выборами в Донбассе, диалогом между Киевом и представителями оккупированных территорий и выполнением прочих пунктов минских соглашений. Ее задача – втянуть Путина в бюрократическую круговерть. Будут встречаться министры иностранных дел в нормандском формате, перезваниваться лидеры государств, заслушиваться отчеты наблюдателей ОБСЕ, обсуждаться возможность проведения выборов, после которых, собственно, и должен заработать закон об особом статусе – а Россия будет настаивать на том, что нет, вначале закон, потом выборы – ну давайте еще раз встретимся, обсудим, пригласим наблюдателей ОБСЕ… И все это время, месяц за месяцем, российская экономика будет погружаться в болото безысходности. Потому что настоящее прекращение военных действий, настоящая стабилизация ситуации – это именно безысходность, окончательный и бесповоротный крах режима, который никому на Западе больше не кажется договороспособным. Этот режим теперь даже не убаюкивают – его усыпляют.

Но во всем этом есть одно «но»

Но во всем этом есть одно «но». Путин тоже прекрасно понимает, что происходит. К тому же у него просто нет денег на снабжение Донбасса – и с каждым днем их будет все меньше и меньше. Замороженный конфликт устроил бы его только в том случае, если бы Украина начала бы выплаты оккупированным территориям. В этом случае он мог бы не спеша заниматься строительством своего квази-государства за наш и западный счет, считая, что если он расширит подконтрольную часть Донбасса какой-нибудь вылазкой в Краматорск или «восстанием» в Мариуполе, то Украина будет кормить и эту территорию – а там и до Крыма можно будет постепенно дойти. Экономическая блокада оккупированных территорий – то, что может заставить Путина как отказаться от своей донецкой авантюры, так и задуматься о широкомасштабном наступлении для маскировки своего поражения или согласия Киева и Запада с тем, что они должны содержать то, что он оккупирует. Проще говоря, Путин не будет сидеть просто так, наблюдая, как действует смертоносное западное снотворное. Он попытается вырваться из ловушки, сконструированной западными игроками и украинским руководством. И сейчас самое главное – не дать ему проснуться.

Виталий Портников, «ЛІГА.net»

[nato]

Літні мовні табори. Міністерство освіти і науки України шукає волонтерів

Володіння англійською мовою та іншими іноземними мовами є важливим інструментом для зростання конкурентоспроможності нашої держави та її європейської інтеграції. Без англійської мови немає ні сучасної науки, ні вищої освіти. Це також запорука успішної персональної кар’єри.

Тому Міністерство освіти і науки ініціює великий загальнонаціональний проект літніх мовних таборів. Мета проекту – підвищити рівень володіння англійською мовою серед учнів усіх шкіл країни, зацікавити дітей, започаткувати моду на вивчення іноземних мов в Україні, привернути увагу суспільства до цієї теми.

Пропонується трансформувати оздоровчі табори, в яких учні перебувають після закінчення навчального року, на літні школи вивчення англійської мови. Проведення дво- або тритижневої літньої школи передбачається на базі загальноосвітніх навчальних закладів протягом червня.

У таборах діти матимуть можливість спілкуватися іноземними мовами та застосовувати їх у різних формах діяльності (в ігрових та концертних програмах, театральних виставах тощо).

Допоможіть своїй рідній школі, рідному місту чи селу!

Цей проект ґрунтується на волонтерських засадах. Саме тому надважливим є залучення якомога більшої кількості волонтерів, котрі змогли б долучитись до викладання у школах. Міністерство шукає охочих приєднатися до цієї соціальної ініціативи. Необхідні волонтери, котрі володіють англійською мовою та зможуть присвятити від двох до трьох тижнів свого часу школі.

Волонтерами можуть стати як громадяни України, так і іноземці. Це можуть бути носії мови, які перебуватимуть в Україні у червні, вчителі шкіл, викладачі вищих навчальних закладів, недавні випускники вищих навчальних закладів, студенти, люди різного віку і професій, які володіють англійською мовою.

Як реалізується цей проект?

Міністерство освіти і науки тісно співпрацює з місцевими органами влади, волонтерськими організаціями та інститутами підвищення кваліфікації педагогічних працівників. Навчально-методична література та рекомендації були надані міжнародними партнерами.

Що необхідно зробити волонтеру, котрий хоче долучитися до ініціативи?

Зв’язатися з управлінням освіти чи інститутом підвищення кваліфікацій певного регіону та повідомити про своє бажання долучитися до проекту. Всі контакти розміщені на сайті МОН за посиланням: http://www.mon.gov.ua/activity/litni-mov...-regionax/

Погодити з обраною школою початок волонтерської діяльності, визначити термін перебування (до 3-х тижнів);

Ознайомитися з навчально-методичними матеріалами: http://www.mon.gov.ua/activity/litni-mov...materiali/

Оскільки проект, на жаль, не передбачає державного фінансування, очікується, що волонтер самостійно організує свій доїзд до школи (у разі, якщо це буде інше місто, ніж місто проживання волонтера). Питання поселення може бути вирішено спільно зі школою та управлінням освіти у кожній конкретній області.

Міністерство спільно з міжнародними партнерами підготувало графік проведення основних заходів: http://www.mon.gov.ua/activity/litni-mov...xodiv.html

Міжнародні партнери МОН згодні надавати консультаційну допомогу та безкоштовні методичні матеріали волонтерам, котрі згодні долучитись до ініціативи. Інформація про це також на сайті Міністерства.

У разі якщо виникають будь-які запитання щодо того, як долучитися до проекту або як зв’язатися з бажаними школами, звертайтесь, будь ласка, до МОН на електронну скриньку languagecampsua@gmail.com.

Шановні волонтери!

Ми розуміємо, що проект є дуже амбітним і масштабним. Долучаючись до нього, Ви підтримуєте українських школярів і своїми руками будуєте майбутнє України! Нам важливий/важлива кожен волонтер, і ми готові працювати, аби якомога більше шкіл змогли отримати свій літній мовний табір.

Ми будемо інформувати громадськість про діяльність всіх без винятку волонтерів та партнерські організації, які допоможуть зробити проект Літньої школи англійської мови успішним.

Наші перші партнери:
Peace Corps,
British Council,
American Councils,
Світовий конгрес українців,
Euromaidan SOS,
програма КАКТУС;

видавництва:
Cambridge University Press,
Mcmillan Education,
Pearson,
Oxford University Press.

Міністр освіти і науки України
СЕРГІЙ КВІТ

Сайт Министерства образования и науки

[nato]

Цена паспорта
Ислам Текушев, кавказский журналист, главный редактор интернет-сайта Caucasustimes
03.04.2015 09:30

17 тысяч абхазских грузин оказались в статусе иностранных граждан. Им отказано в политических правах, теперь согласно законам Абхазии они не смогут принимать участия в президентских выборах. Об этом заявил глава Гальского района Темур Надарая: после принятия закона "О статусе иностранного гражданина" всем гражданам, "по факту" проживающим в Гальском районе, выдадут "вид на жительство" или другой аналогичный документ. Но политических прав они не получат.

Вопрос о том, "светит" ли этим людям в будущем восстановление утраченного гражданства Абхазии, Надарая оставил без ответа. Судя по прежним заявлениям абхазских чиновников, проживающим на территории республики грузинам предстоит долгий путь вступления в гражданство, и путь этот пролегает через отказ от гражданства Грузии. Что, в свою очередь, означает отказ от социальных выплат из Грузии, которые для многих грузин из депрессивного Гальского района являются едва ли не единственным источником существования.

Грузинский вопрос в Абхазии весной 2014 года активно поднимала абхазская оппозиция, обратившая в итоге в бегство тогдашнего президента республики Александра Анкваба. Абхазские грузины, которые в период правления Анкваба получили абхазские паспорта, в итоге революции их лишились, поскольку, как уверены эксперты, представляли угрозу для прихода к президентской власти Рауля Хаджимбы: 25 тысяч голосов на малонаселенной территории – серьезная электоральная база. Именно по этой причине одним из первых шагов новой власти, в преддверии выборов, стало аннулирование более чем 20 тысяч паспортов в грузинских районах. В свое время эти документы выдавались на основании рекомендаций специальных комиссий по паспортизации. В итоге победные для кандидата Хаджимбы выборы в мае 2014 года состоялись без абхазских грузин. В результате политических интриг грузинское население Абхазии, которое и без того живет не сладко, оказалось в сложной правовой ситуации. При этом тот факт, что гражданские права тысяч людей нарушаются, похоже, никого, кроме них самих, не заботит. Абхазское же общество воспринимает ситуацию как справедливый итог войны двадцатилетней давности.

"Грузинские области" Абхазии включают в себя три района: Гальский (примерно 16 с половиной тысяч грузин), Ткуарчалский (около 5 с половиной тысяч человек) и Очамчирский (менее тысячи). Власти в Сухуми считают: если абзахские грузины будут иметь по два паспорта, возникнет угроза национальной безопасности. Память о войне рождает самые нелепые инициативы по решению грузинского вопроса. Наиболее яркая из них – "интеграция гальцев через возвращение к корням. Суть идеи заключается в отказе от грузинской национальности в пользу абхазской. По мнению автора инициативы, парламентария Боты Ажиба, живущие в Гальском районе грузины на самом – деле потомки абхазов, которые могут получить абхазский паспорт, если вспомнят о своих национальных корнях. Правда, широкой поддержки в обществе эта инициатива не получила.

Надарая предложил другой путь: превращение грузин в абхазов через правильное воспитание подрастающего поколения. Глава Гальского района обратил внимание на программу обучения начальных школ в Гальском районе – обучение там проходит по грузинским учебникам и на грузинском языке. По мнению Надарая, эти учебники искажают историю Абхазии: "Абхазия указана на картах как один из 12 грузинских регионов, а озеро Рица является, оказывается, самым большим озером Грузии".

Суть всех инициатив по интеграции грузин в Абхазии фактически сводится к следующему: если хочешь стать гражданином республики, превращайся в абхаза. Тем, кто не желает отказываться от своей идентичности, предложен такой выбор: либо в Грузию, либо статус иностранца в собственном доме.

Русская служба Радио Свобода