— Звідки у вас цей потяг до колекціонування футбольних матеріалів?

— Ще навчаючись у технікумі радіоелектроніки, разом з друзями прилучився до колекціонування поштових марок і до листування та обміну з філателістами з-за кордону. Другим моїм захопленням був футбол, який я, як усі хлопці в той час, полюбив з дитинства, сам непогано грав у вуличних і шкільних командах, не пропускав жодного матчу в Києві.

Ось і об'єднав я ці двоє захоплень — почав колекціонувати філателістичні матеріали про футбол і вже в середині 60-х років мав одну з кращих колекцій не тільки в Києві, а й у Радянському Союзі.

У той час я познайомився з Сергієм Терпиловським. Він запросив мене до себе і я побачив маленький музей футболу. Чого тільки там не було! Але насамперед мене захопили, як не парадоксально, старенькі програми до матчів “Динамо", в яких рік у рік писалася історія цього клубу.

Я також узявся їх колекціонувати, потім — значки та інші сувеніри про улюблену команду, знайшов однодумців не тільки в Києві, а й в інших містах за кордоном.

— Чим є футбол у вашому житті і чому саме футбол, а не інше захоплення?

— Я виріс на Солом'янці, зовсім поруч був стадіон «Локомотив». Більшість вільного часу, звичайно, проводив на цьому стадіоні, ганяв м'яча з друзями, вболівав за київський "Локомотив”. Ніколи не забуду хлопців, які вибороли першість цього спортивного товариства під керівництвом Миколи Балакіна і повинні були грати в класі «Б», як команда майстрів. Скільки радощів було в них, та й у нас — уболівальників. На жаль, вище керівництво вирішило недоцільним мати ще одну команду майстрів у Києві і ухвалило створити вінницький «Локомотив», до якого були залучені найкращі гравці-залізничники з Києва. Команда зачахла.

Ніколи не забуду Миколу Кирсанова, який тільки-но відслужив в армії і був граючим тренером. Як він віддавав усього себе цій грі!

А хіба можливо забути перші міжнародні матчі київського «Динамо»! Моя мати тоді торгувала морозивом на стадіоні імені Хрущова і завжди брала мене з собою. Мої кумири — Зазроєв, Коман, Граматикопуло, Фомін, Голубєв, Макаров. Це щось особливе, цього не забути до скону.

Я прожив разом з динамівцями період їхнього становлення, коли Олег Ошенков створив основу чудового колективу. Поява в команді Войнова, Лобановського, Каневського, їх своєрідна гра — все це й досі в моїй пам'яті.

Це, звичайно, й сприяло тому, що футбол увійшов у моє життя змалку і я його проніс у своєму серці через усе життя.

— А коли ви дочекалися визнання, як футболофіл?

— Звичайно, без копіткої праці й самовіддачі гарну колекцію ще ніхто не зібрав. Доводилося відмовлятися од інших зваб життя.

Коли на початку 80-х років створювалася секція фалеристів при Київському клубі колекціонерів, футболофіли висунули мене в члени правління. Тоді ж ми створили і свою організацію — секцію футболофілів. Я був обраний її головою.

Це було почесно, але й додало обов'язків. Гадаю, секція попрацювала непогано: виставки, залучення послідовників, виготовлення значків і вимпелів, видання "Бюлетенів футболофіла". Роботи вистачало.

— Яке досягнення вважаєте найвагомішим?

— Створення в травні 1997 року Українського товариства колекціонерів-футболофілів, головою якого я був обраний. Дуже велика робота була виконана. Одна розробка Статуту товариства яких сил вимагала!.. Приємно мути, що мрія футболофілів про об'єднання, нарешті, здійснилась. Але ще треба дуже багато зробити, а труднощів і непорозумінь — достатньо.

— Що ж це за труднощі?

— Насамперед, як не дивно, ніяк не можемо знайти взаєморозуміння з Федерацією футболу України. Ще в середині 1997 року ми подали заяву про прийняття нашого товариства колективним членом ФФУ. До заяви, згідно із статусом ФФУ, додали всі необхідні документи. Але ніякої реакції керівництва федерації нема й досі. Повторно у вересні минулого року — запросили відповідь на нашу заяву, але знову — мовчання. Чому наше товариство не сприймають там, досі невідомо. Складається думка, що ми зовсім не потрібні ФФУ.

— А може, й не потрібні? Чим можете допомогти федерації?

— Згідно з нашим статусом, підсобити можемо відчутно. Причому, безкорисно, ніяких грошей не просимо. Зате деякі проблеми допоможемо усунути. Більшість футбольних клубів і регіональних федерацій неспроможні видавати офіційні програми до матчів і турнірів, щорічні календарі-довідники, футбольну атрибутику. Це зводить нанівець вимоги «Цільової програми розвитку футболу в Україні» щодо популяризації гри. Чому б не скористатися нашими послугами? Про необхідність створення музею футболу хоча б у столиці вже й казати нічого. А зайдіть у динамівський фірмовий магазин. Крім футболок і трусів за фантастичними цінами, нічого не побачите. Бо нікому не потрібні чашечки з портретами футболістів по 15 гривень за штуку (?!). Сміх крізь сльози... Який там маркетинг, попит ніхто не вивчає як слід. Навіть програми — то випускають, то забувають, то ціною по 6 гривень за штуку, то — по 50 копійок, то тиражем — 5 тисяч, то всього 100 примірників. А УТКФ могло б узяти на себе розв’язання кожного з цих питань та ще й допомогло б реалізувати продукцію.

— Чим нині опікується голова УТКФ та правління товариства?

— По-перше, за бажанням членів УТКФ, замовляємо серії значків з емблемами футбольних клубів, по-друге, готуємо посвідчення для членів УТКФ. Плануємо видавати щорічний журнал та щоквартальну газету-бюлетень, працюємо над матеріалами до сторінки “Колекціонер" в "Українському футболі”.

Але основна наша робота — це добір матеріалів до “Енциклопедії українського футболу", яку ми, напевно, будемо видавати самі, бо ФФУ чи прес-центри вітчизняних клубів не спроможні зробити щось фундаментальне. Бо соромно, що не тільки не відома дата народження вітчизняного футболу, а й нема змоги видати історію розвитку футболу в Україні, не гіршу польського чи болгарського відповідника.

— Анатолію Федоровичу, дякуємо вам за щирі відповіді на наші запитання й маємо надію, що до ваших побажань прислухаються футбольні функціонери, насамперед — Федерації футболу. Бажаємо успіхів вам і товариству.

— Дякую газеті за те, що звернула увагу на шанувальників футбольної історії.

Інтерв'ю взяв Олександр ЧУЙКО.