Форум болельщиков ФК Металлист Харьков

– Вікторе Володимировичу, останнім місцем вашої роботи був аматорський клуб "Соллі Плюс". Що це за проект?
– Першочергово клуб виступав на першість Харківської області, називався "ЕТМ" і представляв завод "Електроважмаш". З часом команда змінила спонсора і відповідно свою назву. Завдяки "Соллі Плюс" Харківщина отримала ще одну класну команду.

– Після розпаду "Металіста" Харків втратив свого представника в УПЛ, проте місто отримало змогу спостерігати за принциповим дербі між "Соллі Плюс" та "Металіст 1925" вже на аматорському рівні.
– Це були дуже цікаві матчі. Що там казати – гра непрофесійних команд збирала на стадіоні 10 тисяч глядачів! Ніхто не хотів поступатися і, думаю, вболівальники від таких поєдинків отримували справжнє задоволення.
– Після зникнення "Соллі Плюс" ви повернулися в академію "Металіста"?
– Працюю зараз із дітьми 2006-го року народження. А взагалі цією діяльністю почав займатися ще у 2005-му, коли академії як такої не існувало. Тільки через чотири роки після цього Олександр Ярославський створив клубну академію.

– Зараз ви навчаєте 12-річних дітей. Самі добре пам’ятаєте той момент, коли батько за руку привів вас на футбол?
- Я народився у Харкові в районі ХТЗ. Тато змалечку водив мене на матчі заводської команди "Торпедо", яка грала у Другій лізі. Загорівся футболом і зрозумів, що хочу займатися ним. У 10-річному віці після одного з дитячих турнірів до мене підійшов молодий чоловік, який детально розпитав, хто я і звідки. Наприкінці розмови він запитав: "Ти хочеш серйозно грати у футбол?"

– Цим чоловіком був Аркадій Панов?
– Так, відомий футболіст "Авангарда" та "Металіста", а також московського ЦСКА. Тренером він теж був хорошим. Набрав у групу моїх одноліток і сформував потужну команду.

– Серед юнаків 1960-1961 років народження було чимало майбутніх зірок. У збірній України ви грали разом із Сергієм Краковським, Ігорем Гамулою, Олегом Тараном…
– Практично всі хлопці з тієї команди справді стали сильними футболістами. До вашого списку додам Сашка Малишенка, який був лідером "Зорі", грав у Львові і Харкові.

– Ігоря Гамулу всі знають, як харизматичного тренера з величезним почуттям гумору. "Згадую молодість – яким же дурнем я був! Ось навіщо мені було випивати? Знаєте, які тоді думки були" – це спогади Ігоря Васильовича.
– Він мав прізвисько "Зяма". Гамула – дуже добрий і порядний хлопець. Гумор хороший мав вже в юності. Ігор старший за мене на рік. Зізнаюся, що у футбольному плані я чимало навчився у нього. Гамула вражав технікою володіння м’ячем.

– Вас у 17-річному віці запрошують в "Динамо". Прекрасний старт кар’єри, однак для багатьох він так і залишається найбільшим досягненням.
– На той момент я вже навчався у Республіканській школі-інтернаті. Я зіграв на Спартакіаді школярів у Ташкенті, брав участь у кількох турнірах. Після одного з таких до мене підійшов Анатолій Сучков, легендарний динамівський селекціонер, і запропонував спробувати свої сили в "Динамо". Хто від такого відмовляється? Тоді та й тепер, напевно, кожен про таке мріє.
– Як вас прийняла столиця?
– Зі мною приїхали ще три інтернатівських хлопці. Відбір у Анатолія Пузача пройшли Сашко Наконечний з Рівного, Юра Ярошенко, який згодом гратиме у "Шахтарі", і я. Мене прийняли в дублі киян чудово. На той момент там виступали Сергій Краковський, Михайло Олефіренко, Олег Таран. Всіх цих хлопців я добре знав.

– За основу ви не провели жодного матчу, однак в юному віці мали нагоду тренуватися з Блохіним, Онищенком, Колотовим, Верємєєвим.
– Можливо, хтось думає, що це якісь особливі персони. Проте вони були надзвичайними футболістами, але простими людьми. До молоді вони ставилися бережно і я не відчував жодного негативу. А ще в головній команді виступали харків’яни Володимир Безсонов і Юрій Сивуха, які не раз запрошували до себе додому і допомагали в побуті.

– Створив ту легендарну команду Валерій Лобановський. У наших серцях він живе завдяки спогадам. У вас були пам’ятні розмови з Валерієм Васильовичем?
– У нас було їх мало, але кожна з них запам’яталася на все життя. Найбільш знакова та, яка передувала запрошенню в "Металіст". Із Києва я міг перейти у дві команди: "Металіст" або "Карпати". Я ж харків’янин, тому вибір був очевидним.

Валерій Васильович сказав тоді: "Ти гравець юнацької збірної, тобі потрібна ігрова практика. Рівень дубля ти переріс". "Металіст" ставив завдання виходу у Вищу лігу. Вже у статусі гравця харківської команди часто зідзвонювався з Пузачем, постійно радився і цікавився його думкою.

– Ваш зріст становить 172 сантиметри. Такі дані були, скоріше, негативом?
– Я не особливо відчував недоліки зросту. Намагався використовувати переваги – швидкість, різкість, ривок. Мессі 170 сантиметрів має, але ви погляньте на нього. Зрештою, в радянському футболі теж були свої приклади, зокрема, Валерій Газзаєв.

– У дублі "Динамо" вражав результативністю Григорій Пасічний. Однак у 22-річному віці він трагічно загинувпід час бійки в одному з київських ресторанів. Що за футболіст?
– Ми ще у збірній разом грали, тому я добре знав Григорія. Надзвичайно обдарований гравець. Хлопець хороший, добряк, любив пожартувати. Мав хороше відчуття позиції – знав, куди відскочить м’яч і часто опинявся там, де потрібно. А ще Пасічний володів нестандартним веденням м’яча. Порівняв би його з Олександром Заваровим, щоправда, Григорій був міцнішим. Лобановський навіть почав підпускати Пасічного до основи. Якби не той трагічний випадок, то Україна отримала б дуже сильного футболіста.

– Футбольні літописи характеризують ваш перехід з "Динамо" в "Металіст", як дуже непростий, мовляв, відбувався він "зі скрипом". Відновіть історичну справедливість і розкажіть, як було насправді.
– Наставник "Металіста" Євген Лемешко зателефонував Лобановському і попросив відпустити мене в Харків. Далі у нас з тренером "Динамо" відбулася розмова, про яку я згадував. До речі, тоді Валерій Васильович додав: "Якщо в "Металісті" щось не складатиметься, повідом і ми заберемо тебе назад". Зазначу, що проблем загалом не виникло – я багатьох хлопців у Харкові знав. Головна складність, з якою зіткнувся вдома, полягала у шаленій різниці в рівнях. Важко порівнювати умови в "Динамо" і команді Першої ліги.

– Ваш партнер по "Металісту" Олег Крамаренко порівнював фінансові умови і відзначав менеджерський талант Лемешка: "Металіст" був найслабшою командою Вищої ліги, якщо враховувати фінанси. А тепер гляньте на місця, які займала команда – стабільно в десятці. І це з 15 республіками, Ленінградом і 5 московськими командами".
– Чиста правда. Крім того, Євген Пилипович для мене і хлопців був не тренером, а батьком. Міг викликати, поспілкуватися, розпитати про сімейне життя, поцікавитися, що ти п’єш і де ти палиш (сміється). Жартував багато, був класним психологом. Зараз, коли працюю з дітьми, то використовую його педагогічні методи. Лемешко багато не говорив, зате казав прямі речі, які потрапляли в "яблучко".
– Не дивно, що в "Металісті" він підібрав колектив однодумців.
– Важливо, що не було поділу на старших і молодих. Я прийшов в команду з Ігорем Якубовським і Юрієм Тарасовим – нас чудово прийняли. Якщо гуляли, то всі разом. Якщо грали, то також керувалися гаслом мушкетерів.

– Віктор Каплун розповідав, як в колективі спочатку не зрозуміли запрошення Юрія Тарасова, і здивовано запитували: "Пилиповичу, кого ти нам привіз?"
– Юра – хлопець з провінції. Грав за інститут, розпочинав не на високому рівні. Найголовніше, що він забивав, хоча не володів відмінною технікою. Мав гольове чуття, володів класним ударом головою. Але його ніхто не навчав професійно. Згодом з’явився клас, коли почав тренуватися з нами. Людські якості у Тарасова були відмінні. Доброта, мабуть, Юру і згубила. У певних моментах не міг відмовити.

– Харківські вболівальники пам’ятають вашу потужну зв’язку на фланзі з В’ячеславом Медвідем. Кажуть, він сильно боявся літати.
– О так, поки долетіли кудись – Слава сидів мокрущий від страху. Приїхав до нас із Закарпаття, я допомагав йому з адаптацією. Російської не знав, українською теж специфічно говорив. Була у нього особлива мова, своя, закарпатська (посміхається). Я грав зліва в обороні, він на моєму фланзі попереду. У нас швидко виникло взаєморозуміння.

– У вашому житті могло бути два фінали Кубка СРСР. У 1983-му ви програли "Шахтарю", а через п’ять років тріумфували в матчі з "Торпедо". Однак той найважливіший поєдинок у своєму житті ви пропустили.
– Кожен футболіст хоче зіграти у фіналі. Приємно, що команда завоювала Кубок, хоча у "Металіста" навіть такого завдання не було. Розуміли, що з "Торпедо" в Москві буде дуже важко.

– Коли зрозуміли, що не зіграєте у фіналі?
– Полетів з командою на матч, навіть за день до гри вийшов на розминку. Але відчував сильний біль і вирішив після консультації з лікарем, що грати не зможу. Сидів на лавці з командою, проте був одягнутий не у спортивну форму.

– Як саме отримали травму?
– Напередодні фіналу приймали в Харкові "Ротор". Зробив підкат, відчув біль у м’язах. Миттєво залишив поле, сподівався, що відновлюся до вирішального поєдинку. Не склалося.

– В цьому контексті згадується епізод 1982-го, коли жахлива травма Сергія Малька практично зруйнувала його кар’єру.
– Той матч із тбіліським "Динамо" досі стоїть перед очима. Грузини приїхали до Харкова у статусі володаря Кубка володарів кубків. Стадіон заповнений вщент, ми хотіли продемонструвати, що недаремно вийшли у Вищу лігу. Вже на 8-й хвилині Нодар Бачіашвілі пробив, Отар Габелія м’яч не зафіксував, а я скерував м’яч у дальній кут. Прийшла впевненість, тбілісці не зрозуміли, з ким мають справу. Після цього вони нас почали поважати і зародилися навіть дружні стосунки. Пригадую, якось я Володі Гуцаєву футболку розірвав в товариському матчі. Сказав, щоб я залишив її собі на згадку. Проте я, на жаль, не зберіг її.

– У згадуваному поєдинку 1982-го, коли "Металіст" переміг з рахунком 3:0, Отар Габелія нібито вихопив фотоапарат у фотографа і зі злості розбив його. Правда чи міф?
– Момент такий справді був. В Отара дружина харків’янка. Ми зовсім не очікували такого. Вихопив фотоапарат

– У 1984-му вас доволі несподівано призивають до армії. Якось ви зізналися: до останнього сподівалися, що "Металіст" "відіб’є" вас. Армійці справді забирали вас з дому посеред ночі?
– Я завчасно попередив клубне керівництво про ймовірність мобілізації, на що мені відповіли: "Поспілкуємося з владою міста і все буде гаразд, не хвилюйся". За кілька днів до Нового року посеред ночі, приблизно опівночі, мені зателефонували. Я вже спав, тому вийшов до гостей в трусах (посміхається). Дивлюся, на порозі начальник київського СКА Черненко, люди у військовій формі. "Дозволите зайти?" Забрали до Києва не лише мене, а й Віктора Яловського та Бориса Деркача.

– Це не випадковість?
– Списки були сформовані завчасно, операцію спланували. Зрештою, не шкодую, що пограв у СКА. З приємністю згадую, як виступав із Олександром Хапсалісом, Віктором Каплуном, Борисом Тропанцем.
– Борис Деркач, який разом з вами поїхав із Харкова до Києва, після цього встиг повернутися у "Металіст", пограти за "Динамо", стати чемпіоном СРСР, потрапити в угорську в’язницю, організувати спробу втечі, врешті, провести там більше 10 років. Нещодавно розшукав його в Камбоджі, однак він обіцяв повернутися в Україну. Непересічна особистість, чи не так?
– У Харкові практично ніхто з екс-партнерів відносин з ним не підтримує. Борис більше спілкується з киянами. Можу дати Деркачу лише позитивну характеристику. Це людина, яка не кине в біді чи небезпеці. Можливо, у його житті було чимало непростих моментів, але я про Бориса можу сказати лише хороші речі.

– У київському СКА працював Сергій Татулян, який у майбутньому стане знаковим футбольним арбітром.
– Розпочинав Сергій Аршакович у статусі адміністратора, потім став начальником команди. Коли я після закінчення кар’єри футболіста потрапив у суддівство, то попрацював з Татуляном ще раз. Кажуть про нього різне, хоча мені з ним було легко.

– Після сезону у СКА ви повертаєтеся в Харків.
– Завдяки домовленості між клубами мені вдалося повернутися після року служби. Пройшов збори з "Металістом", зіграв матч чемпіонату проти "Спартака", отримав жовту картку. Раптом штабне керівництво обурилося – як це військовий і грає за "Металіст"? Далі був миттєвий дзвінок і виклик у спортроту. Я дочекався демобілізації і через 4 дні після катастрофи на Чорнобильській АЕС повернувся до Харкова.

– У "Металісті" за цей час з’явилося кілька нових облич: Гурам Аджоєв, Велі Касумов, Леонід Буряк.
– З кожним роком команда ставала сильнішою. Це був природній процес, треба було йти в ногу з часом. Аджоєв і Буряк були професіоналами. На Леоніда дивилася вся команда. Хлопці з дублюючого складу вчилися виконувати штрафні на його прикладі. У Буряка треба було вчитися всьому. Переймали навіть стиль одягу. Ніхто так не одягався, як Леонід! Біленькі гетри, прасована футболочка і шорти – то був культ. Дивилися на Буряка з відкритим ротом.

– Розпад СРСР зумовлює ваш переїзд за кордон – ви стаєте гравцем польського "Пегротура". Якби знали, чим завершиться вояж, все одно зважились би на це?
– Напевно, ні. Паралельно я вже почав працювати тренером в Харкові у Леоніда Ткаченка. Раптом з Польщі приходить пропозиція для мене, Колоколова, Деревинського і Тарасова. Руслан і Олег їхали у краківську "Віслу" на перегляд, а мене і Тарасова запросив аутсайдер польської Вищої ліги "Пегротур". Деревинський на рік затримався у Кракові, а ми скоро повернулися додому. У Польщі вразив побут футболістів – приїжджаєш у сорочці на стадіон, на тебе у шафці чекає тренувальна форма. Уявіть, якою була реакція хлопців з СРСР. Втім у футбольному плані "Пегротур" був дуже слабким.

– Ви повертаєтеся в Україну, де стаєте гравцем "Ворскли", яка готувалася штурмувати Вищу лігу.
– Все сталося випадково. Я приїхав до Харкова, хотів повернутися в "Металіст", однак отримав несподівану відмову. Мене це ошелешило. Я зібрався прощатися з футболом, але з Полтави приїхав Віктор Пожечевський, який був одним з керівників "Ворскли". Він навідав мене вдома, розповів про умови і ми домовилися про співпрацю на два роки. Футболісти у Полтаві були хороші: Доронченко, Стороженко, Манасян, Піндєєв. До речі, читав інтерв’ю Сашка Піндєєва і було цікаво дізнатися про його долю у Латвії і незвичну нову роботу.

– Після "Ворскли" ви їдете у Шепетівку, де стаєте частиною унікального проекту Джумбера Нішніанідзе під назвою "Темп".
– Ткаченко запросив з "Металіста" 7 виконавців. Джумбер хотів подарувати містечку футбол високого рівня. Нішніанідзе був людиною слова і виконував всі обіцянки, навіть перевиконував їх. Привезти "Динамо", "Шахтар" і "Карпати" в Шепетівку – дорогого вартує.

– Джумбер мріяв привезти на Хмельниччину "Барселону".
– То була справді лише мрія, але він дуже багато зробив для міста. Не знаю, чи хтось коли-небудь таке повторить.

– "Темп" розкрив для України Сергія Скаченка. Шота Нішніанідзе, рідний брат Джумбера, який теж працював у клубі, розповідав, що Скаченко не ставив футбол на перше місце.
– Сергій, до речі, приїхав з "Металіста". Його батьки були легкоатлетами і наділили сина дуже хорошими даними. Скаченко літав на полі. З часом він розкрився і досяг справжніх висот.

– Ви згадували про щедрість Джумбера. Кажуть, власник "Темпу" подарував Скаченку автомобіль, який той згодом перепродав Андрієві Шевченку.
– Деталей цієї історії не знаю. Але підтверджу, що Нішніанідзе щедро обдаровував преміальними. Вдома "Темп" практично не втрачав очок.

– Після Шепетівки ви остаточно попрощалися з футболом?
– Певний час пограв у Харкові за аматорів і зайнявся суддівством.

– Це сталося випадково?
– Абсолютно! Зустрівся на вулиці з керівником комітету арбітрів Харківської області Пилипом Тюріковим. Він сказав мені: "Спробуй себе у суддівстві". А я коли закінчив з футболом, то ненавидів суддів. Не знаю жодного футболіста, який би любив арбітрів (посміхається). Я був не винятком, тому чесно зізнався, що ті судді "такі-сякі". Тим не менше, вирішив взятися за цю справу. Провів один матч у якості лайнсмена, потім ще один і пішло…

– Легендарний Білл Шенклі якось сказав: "Судді не знають самого футболу, вони знають тільки його правила". Наявність для арбітра футбольного минулого – безумовний плюс?
– В УПЛ, крім Кості Труханова, здається, ніхто й не грав у футбол. Ще Анатолій Абдула на обласному рівні виступав. Мені футбольне минуле допомагало, адже є моменти, які можна трактувати по-різному. Легше розбиратися у підніжках, симуляціях. Я, наприклад, дивуюся, як Ярослав Козик може судити на такому високому рівні. Коли не дивлюся на його роботу – дуже слабо. Людина помиляється в простих ситуаціях. Не може арбітр ФІФА так судити. Його рівень – Друга ліга. Зрештою, ще кілька арбітрів УПЛ мають такий же рівень.

– Ви ніколи не працювали головним суддею, однак у статусі лайнсмена провели майже три сотні матчів і стали арбітром ФІФА.
– У той час була цікава директива від Костянтина Вихрова. Мабуть, європейське віяння. Через мій невисокий зріст "в поле" мене не пускали. Мовляв, для телевізійної картинки це недобре. З низькорослих один тільки Сергій Шебек прорвався туди, але він киянин.

– Був ще одесит Євген Абросимов.
– Так, він трохи вищий за мене. Решта – гренадери: Дердо, Кран…

– Ви працювали з різними суддями. З ким було найбільш комфортно?
– Назву трійку: Ігор Іщенко, Віталік Годулян і Андрій Шандор. Я відпочивав з ними під час гри, було розуміння з півпогляду. Тримаю прапорець, а вони вже знають, яким буде мій наступний крок.

– Яке ремесло важче: футболіста чи судді?
– Це дві різні сфери, різні напрями. Бувало всяке. Наприклад, у суддівстві важко судити протистояння "Динамо" і "Шахтаря". У мене було три таких матчі. В психологічному плані не маєш права на помилку.

– В українському футболі частою є практика спілкування після гри з арбітрами. При цьому, представники команд роблять це проти волі самих суддів.
– Бувало таке, що у суддівську вривалися. Все залежить від слів, які використовують. Йожеф Сабо, наприклад, міг прийти і поспілкуватися, висловити невдоволення.

– Згодом ваша ненависть до суддів минула?
– Безумовно. Це важка праця. Зараз із колегами часто обговорюємо рішення арбітрів.

– Свавілля в арбітражі починається з юнацького рівня. Ви зараз маєте хорошу нагоду побачити це, коли працюєте з дітьми. Бачите несправедливість одразу?
– Наведу приклад – влітку їздили у румунський Брашов на турнір, вийшли у фінал. Суперником була команда, яку ми на груповій стадії розгромили з рахунком 4:1. Відчував, що нас вбиватимуть у вирішальній грі. Коли тобі на 30-й секунді ставлять пенальті, то все зрозуміло. Діти важко це переживають. Таке існує на будь-якому рівні – від малечі до професіоналів. Не знаю, як це викорінити.

– Суддя ФІФА Ігор Горожанкін розповідав про психологічний аспект буденного життя судді: "З’явився в газеті матеріал під назвою "Горожанкін убивця". Телефоную в редакцію: "Що це за бравада? Моїм дітям у школі статтею тицяють". Приїжджаю у Київ, де мені кажуть: "Та вибач, не подумали…" У вас були схожі випадки?
– Мені пощастило – скандалів у кар’єрі судді не було. Незадоволення траплялося, кілька разів телефонували. "Подивися телевізор, ти неправильно оцінив момент", – двічі, здається, казали по телефону.
– Ви були арбітром ФІФА. Чому наші судді не працюють в Європі на належному рівні?
– Підтверджується стереотип "яка країна – такі судді". Хоча я з цим не згідний. Чому, наприклад, Труханов не судить? Лайнсмен Олександр Войтюк із Запоріжжя? Це професіонали і я не розумію, чому їх в Європу не допускають. У багатьох матчах судді слабші за футболістів. Не розумію, чому Колліна і Лучі стільки років працюють в Україні, але результату на міжнародному рівні нема.

– Ваш найбільш пам’ятний міжнародний матч – це протистояння у 2006-му збірних Грузії та Уругваю?
– Якщо брати до уваги імена, то так. Грузинів тренував німець Клаус Топмеллер. За Уругвай грали Дієго Форлан, Дієго Годін. У Тбілісі було справжнє свято – відкриття після реконструкції стадіону імені Бориса Пайчадзе. Обслуговував той поєдинок Віталій Годулян.

– Годулян має статус одного з найскандальніших суддів українського футболу.
– У житті він простий і хороший хлопець. Не виставляє себе напоказ, не заморочується. Мені було легко з ним – і у роботі, і у побуті. На європейські матчі призначали асистентів після рекомендації головного арбітра – я часто їздив з Годуляном.

– Ви судили незабутній матч у 2007-му, коли охтирський "Нафтовик" переміг в Києві "Динамо" з рахунком 1:0. Несподіванка?
– Всі були дуже здивовані. "Нафтовик" вийшов, як на останній бій. Ніхто такого не чекав. Кияни, напевно, просто збиралися закидати шапками суперника.

– Після завершення суддівства ви повертаєтеся у повноцінну тренерську діяльність. Ваша гордість: Олександр Андрієвський, Олександр Азацький, Володимир Барилко. Останній, щоправда, закінчив кар’єру у 23-річному віці. Андрієвський вже дебютував у збірній України, хоча ще недавно виступав у першоліговому "Гірник-Спорті".
– У мене ще завершував навчання Артем Філімонов, який виступав у "Чорноморці" і "Карпатах". У Барилка проблеми зі спиною, тому було прийнято таке рішення. Що стосується Андрієвського, то я знав, що хлопець прорветься. Неодноразово консультувалися, радив йому перетерпіти. Як на мене, цей хлопець навіть не для "Зорі", потенціал більший. Я був дуже здивований, коли "Динамо" відпустило такого гравця.

– Дивитеся зараз матчі УПЛ?
– Не всі поєдинки. Технічна майстерність деяких гравців бажає бути кращою. Хоча матчі за участю "Шахтаря", "Динамо" і "Зорі" переглядаю із задоволенням. Сподіваюся, що найближчим часом до цієї компанії додасться "Металіст".