Форум болельщиков ФК Металлист Харьков

«КРАЩЕ ОДИН РАЗ ПРОГРАТИ 0:7, НІЖ СІМ РАЗІВ -0:1»

— Іване, чи пригадуєте, як з'явилися в Харкові?

— Було це на початку 1985 року. «Металіст» тоді починав свій четвертий поспіль сезон у вищій лізі. Радянський футбол у ті часи фактично сягнув апогею — щороку дві-три команди потрапляли до весняної частини єврокубків. Гідно презентували його на європейській арені «Дніпро», «Чорноморець», мінське та московське «Динамо», столичне «Торпедо», я вже не кажу про грандів — київське «Динамо» та «Спартак». Різні за стилем гри, ті команди були чудово організовані й створювали у внутрішніх змаганнях неабияку інтригу. Не був зайвим серед них і «Металіст». Рівень гри піднявся на значну висоту. Проте, либонь, моєї підготовки вистачило: потрапивши на початку сезону до команди, я закріпився в "основі" й грав фактично без замін — сходив з кону лише через травми. Довелося багато працювати, але я мав велике бажання грати на цьому рівні.

— «Металіст» Лемешка називали командою, яка на полі не щадила ні себе, ні суперника. Відповідає це дійсності?

— Справді, до команди брали насамперед гравців з гарними фізичними даними. Та й конкуренція в "Металісті" була налаштована на фізичну підготовку. Тому футболісти мали змогу віддавати себе грі з першої до останньої хвилини, не шкодуючи зусиль для досягнення результату. Й ще один момент: колектив у "Металісті" був дружний, тому не могло бути й мови, що на полі можна відпочити, коли твої товариші борються за м'яч.

— У 85-му році, окрім вас, у Харкові з'явився ще один гравець — відомий усім Володимир Лозинський. Чим запам ятався цей «дебютант ?

— Лозинський впродовж року грав крайнього оборонця. І вельми продуктивно: маючи чудову фізичну підготовку, виконував великий обсяг роботи. Неабияку користь приносив у нападі: його націлені флангові передачі часто закінчувалися взяттям воріт. У нашому нападі використовувалися гравці, які добре вміли грати головою, — Бондаренко, Талько, Тарасов, і для них передачі Лозинського були дуже зручними. Присутність Володимира в «Металісті»-85 сприяла багатьом нашим перемогам.

— Навесні 1985 року «Металіст» поспіль зіграв два матчі, зовсім не схожі один на один: переміг чемпіона країни «Зеніт» і розгромно поступився срібному призерові — «Спартакові». Чим були зумовлені перепади?

— Радше це був психологічний зрив. Перемігши чемпіона, ми були на піднесенні, але пропустили два прикрих м'ячі. «Спартак» мав у тій зустрічі не так уже й багато моментів, але реалізував геть усі. 0:7 — це прикра поразка. Та, як сказав Євген Пилипович Лемешко, краще один раз програти 0:7, ніж сім разів — по 0:1.

— «Металіст» 1985 року постійно був задіяний у вельми цікавих історіях: двохсотий м'яч Блохіна, скандально відомий виїзд у Грузію разом з київським «Динамо» наприкінці сезону. Вам щось було відомо про це?

— Річ у тому, що я в команді був лише перший рік, тому залаштункові справи мене не торкалися. Моє завдання було просте: виходь на поле й грай належно.

— Хто з гравців команди 85-го був вашим найближчим другом?

— Я вже казав, що "Металіст" був дружною командою. Ми часто зустрічалися сім'ями, разом проводили дозвілля. А найкращі стосунки в мене були з колишнім киянином Юрієм Махинею та Ігорем Якубовським.

— Чи були якісь ігри того періоду, що запам'яталися найбільше?

— У пам'яті залишилися матчі, які команда вигравала і у яких я відзначався забитим м'ячем. Це була гра з "Жальгірісом", в якій я забив м'яч і ми виграли — 1:0, це був виїзний матч у Тбілісі. Щоправда, там я спочатку забив м'яч у власні ворота: ліквідовував небезпеку й сталася «зрізка», якої Ігор Кутепов не чекав. Але потім під час однієї з наших атак я ударом з лінії штрафного змусив капітулювати Отара Габелію. Загальний рахунок зустрічі — 2:2, що для виїзної гри в Тбілісі було дуже непогано.

ФАВОРИТОМ ВВАЖАЛИ «ТОРПЕДО»

— 1988 року «Металіст» відзначився перемогами, яких від нього не очікували. Спочатку здолав “Спартака”...

— Так, 88-й був найбільш вдалим сезоном у моїй харківській біографії. Перемога над "Спартаком" — один з найприємніших спогадів. Ми перемогли вдома — 2:0, а тоді спартаківці ще були й чемпіонами країни.

— Нарешті, кубкова перемога...

— Коло пошани з Кубком СРСР на "Динамо" — це була велична мить. Ми відчували себе героями, та й були ними... Шлях до кришталевої вершини був надто крутий. Спочатку ми легко пройшли московську "Красну Прєсню" та сухумське "Динамо", а в чвертьфіналі зустрілися з волгоградським "Ротором". Цікаво, що в попередньому колі "Роторові" пощастило (саме — пощастило) обіграти київське "Динамо". Цим волгоградці полегшили нам життя, оскільки тоді, як і зараз, не було команди, яка бажала б зустрітися з киянами в Кубкові. У єдиному матчі в Харкові ми перемогли — 1:0, помстилися за киян.

— Але це були досить прогнозовані перемоги над нижчими за класом. А ось далі "Металіст" здивував...

— Так, у півфіналі нас чекав "Жальгіріс". Бронзовий призер 1987 року, це була сильна команда, рівна за складом. Становище ускладнювалося тим, що єдиний матч треба було грати у Вільнюсі.

Та зустріч склалася для нас вдало: перший м'яч ми забили в першому таймі, і він був досить курйозний. Сашко Іванов пройшов лівим флангом і мав робити навіс у штрафний майданчик, але м'яч упав у нього з ноги. Навіс не вийшов — і м'яч опустився в дальньому куті воріт. Юркус тільки відчайдушно сплеснув руками. Ми повели 1:0, з цим рахунком і пішли на перерву. У другому таймі "Металіст подвоїв результат: стрімкий прорив Олега Морозова оборонці "Жальгіріса" змушені були зупинити недозволеним прийомом, а пенальті чітко реалізував Леонід Буряк. 2:0 — це вже була перемога і, хоча вільнюсці наприкінці зустрічі скоротили різницю в рахунку, цей гол уже нічого не вирішував — ми вийшли у фінал.

28 травня, стадіон "Динамо". Фаворитом зустрічі вважають московське "Торпедо" — фактичного господаря. І це — незважаючи на те, що "Металіст" був відомий як команда з кубковим характером — у 80-ті він уже був у фіналі, у півфіналі, перемагав у кубкових змаганнях "Спартак". Але фаворити — "Торпедо".

Ми дуже добре налаштувалися на матч, бо розуміли, що цей шанс може бути єдиним у житті. І вийшли на поле розкутішими, ніж суперники: від нас нічого не чекали. Спочатку навіс у штрафний майданчик, де з незрозумілих причин Єрьоменко зіграв рукою. Ростовський арбітр Іван Тимошенко призначив справедливий пенальті, який реалізував Гурам Аджоєв. Ми повели в рахунку.

Другий тайм грали від оборони. Євген Пилипович зробив заміну: на поле вийшов Сашко Баранов. І не помилився. У одній з контратак Гурам Аджоєв чудово пройшов лівим флангом і зробив навіс у штрафний майданчик. Баранов перестрибнув усіх — 2:0. Стало зрозуміло, що Кубок поїде до Харкова.

Далі було святкування — шампанське з Кубка, святковий Південний вокзал, де нас зустрічали як героїв.

— Подейкували, що вас преміювали доволі скромно — порівняно з тим, що обіцяли "Торпедо".

— Преміювали нас непогано. Подарунків було багато: постійно прибували делегації з різних харківських заводів з поздоровленнями. Та для мене це було не головне, я був дуже задоволений самим фактом — Кубок у Харкові!

— І де він стояв цілий рік?

— На стадіоні, на третьому поверсі є кімната, де зібрані усі здобутки "Металіста". Там він стояв упродовж року, після чого переїхав до Дніпропетровська. До речі, з 87-го по 90-й рік Кубок мандрував Україною: Київ — Харків — Дніпропетровськ — Київ, а до Москви прибував лише на день фінального матчу.

— Ви кілька разів згадували ім'я славетного гравця "Динамо" Леоніда Буряка. Наскільки перемоги "Металіста" у 88-му були пов'язані з цим футболістом?

— До приходу Буряка "Металіст" був стабільною командою, що посідала постійно 10-12 місця. На чемпіонаті його поява суттєво не позначилася, а ось у Кубкові — вельми. Леонід був авторитетом для кожного з нас, лідером, який взяв на себе диспетчерські функції. Перебування поруч з ним додавало впевненості, яка, зрештою, й позначилася на результаті. "Металіст" дещо дав і самому Бурякові: в зустрічі з "Араратом" — дуже принциповій — Леонід забив свій 100-й м'яч у залік Клубу Федотова.

«У ВЛАДИКАВКАЗІ МИ ХОТІЛИ ЗАЛИШИТИ ПОЛЕ»

— Після тривалого перебування на посередніх місцях — з 10-го по 12-е, у 89-му "Металіст" , нарешті, посів сьоме. Але для цього треба було спочатку змінити головного тренера. Відставка Євгена Лемешка була наслідком бунту?

— Це не був бунт — просто назріла ситуація, яка потребувала змін. Євген Пилипович — тренер високої кваліфікації і сьогодні важко сказати, чи були на користь ті зміни. Але вони сталися: команду прийняв другий тренер Леонід Ткаченко. І перший сезон при ньому "Металіст" провів вдало, лише випадково ми не вийшли в єврокубки. У останньому матчі в Одесі нам було достатньо зіграти внічию, і це було цілком можливо — ми володіли повною ігровою перевагою. Але десь хвилин за десять до кінця матчу московський арбітр Спірін призначив дуже сумнівний пенальті у наші ворота. Гра зламалася: у час, що залишився, ми встигли пропустити ще один м'яч і в результаті посіли сьоме місце. Шосте — "Чорноморець"; навесні, коли "Жальгіріс" відокремився, це місце надало одеситам право участі в євро-кубках.

— Це міг бути вже другий старт "Металіста" в свротурнірах. А чим пригадується перший?

— Це вельми приємна згадка. Футболіст міг закінчити ігрову кар'єру, але так і не відчути смаку виступів на подібному рівні. Мені пощастило: після перемоги в Кубкові СРСР "Металіст" отримав путівку до Кубка володарів кубків. Перше випробування було в Югославії з місцевим “Борацем”. Невдале — ми поступилися 0:2. І все — через хвилювання, оскільки вдома наша команда перемогла 4:0, граючи легко та розкуто, повністю переважаючи суперника в класі. До речі, за час моїх виступів у "Металісті" в чемпіонатах Союзу ми жодного разу не вигравали з різницею в чотири м'ячі.

Наступний суперник — голландська "Рода" з Керкраде. Весь матч "Металіст" грав від оборони. Мені, хоч зріст мав посередній, було доручено опіку нападника збірної Голландії Ван Луна. У одному з моментів, де я боровся з ним за верховий м'яч, голландець зміг опустити його на землю й забити. Ми поступилися — 0:1.

Потім була чудова гра в Харкові — ми притисли футболістів "Роди" до їхніх воріт. Було створено 5-6 стовідсоткових нагод для взяття воріт, але м'яч уперто обминав їх. Реалізуй ми бодай один момент — і ще не відомо, хто вийшов би в наступне коло. Проте нам не пощастило, в чвертьфіналі опинилася "Рода". Хоча, либонь, навіть за таких умов дебют "Металіста” в єврокубках був досить вдалим.

— Після успішних 88-89 років Леонід Ткаченко почав докорінно змінювати склад. З чим це пов'язано?

— Упродовж 89-го й 90-го років у команді з'явилося багато здібної та амбіційної молоді — Кандауров, Пец, Хомуха, Призетко, Помазун. Ткаченко почав ставити їх в "основу" і вони себе добре зарекомендували. Отже, головний тренер почав реконструкцію складу, яка тривала два роки. За цей час з команди пішли Баранов і Якубовський, до Польщі поїхав Віктор Сусло, до Ізраїлю — Юрій Тарасов. Зрештою, на початку 91-го року з вікових футболістів залишився тільки я. Гадаю, ці зміни були необхідні, оскільки та молодь з роками підтвердила свій клас й нині грає на високому рівні.

— Тренерський підхід Леоніда Ткаченка дуже відрізнявся од методики Євгена Лемешка?

— Наскільки я зараз розумію, Ткаченко став спадкоємцем Лемешка в тренерському підході. Звісно, він додав щось своє, але основа роботи була та ж.

— У першому колі 91-го команда деякий час йшла другою, але в підсумку стала 15-ю. Що сталося з "Металістом"?

— Ми дуже вдало стартували в останньому союзному чемпіонаті й деякий час посідали другий рядок. Щоправда, зігравши на дві зустрічі більше, ніж інші. Потім поїхали в турне по Кореї, суперники наздогнали нас за кількістю зіграних матчів, через що "Металіст" опустився на три-чотири сходинки вниз. Та це було не головне. Після корейського турне команда втратила психологічну рівновагу, впевненість у собі — й стала програвати.

— Вирішальну гру з Владикавказом пам'ятаєте?

— Добре пам'ятаю. І скажу, що об'єктивно "Металіст" не заслуговував на розставання з вищою лігою. У матчі з Владикавказом ми володіли ігровою перевагою, мали моменти відзначитись (тільки Скаченко двічі виходив сам на сам з голкіпером), але не забили. А десь на 98-й хвилині, коли, задвалося б, треба закінчити гру, Вадим Жук (загалом кваліфікований арбітр) вирішив, що Руслан Колоколов збив Тедєєва й призначив сумнівний пенальті. Ми навіть хотіли залишити поле, але Ткаченко наказав дограти і, гадаю, зробив правильно.

«ПОВЕРНУВСЯ, ЯК ТІЛЬКИ ВЗНАВ ПРО ЗМІНИ В ХАРКОВІ»

— З розпадом Радянського Союзу не стало й союзного чемпіонату. Що було далі?

— У першому національному чемпіонаті, який Україна розігрувала в два етапи, "Металіст" виступив посередньо, посівши третє місце в групі. Чемпіоном стала "Таврія", яка в очному поєдинку взяла гору над "Динамо". Але й у "Металіста" були свої досягнення — він вийшов у фінал першого розиграшу Кубка України, де зустрівся з "Чорноморцем". Матч, що відбувся на Республіканському стадіоні, був надто важким. Ми нічим не поступалися одеситам, не використали кілька можливостей, а в додатковий час пропустили м'яч. Никифоров пробив штрафний, а першим на добивання встиг Цимбалар. Та все ж, незважаючи на поразку, ми виступили вдало.

— Другий чемпіонат за результатом теж був непоганий. Що ж сталося навесні 1993 року?

— Ту ситуацію важко пояснити. Раптово змінилося ставлення президента клубу Дрозника до команди — вона його перестала цікавити. Пішов з команди Ткаченко, залишив "Металіст" ряд гравців — і він стрімко пішов униз, невдовзі опинився у першій лізі.

— І ви змушені були залишити команду...

— Так. Це сталося з ініціативи президента клубу. Дрозник сказав, що команда моїх послуг не потребує, і якщо в мене є бажання, я можу піти тренером до ДЮСШ. Та я відчував, що можу ще грати на досить високому рівні, тому не згодився. Було дуже боляче залишати Харків.

Мене запросила "Поліграфтехніка" з Олександрії, і я згодився. Той рік, що провів у цій команді, залишив приємні спогади. "Поліграфтехніці" в місті приділялося багато уваги і, що головне, дуже плідно працював (і працює зараз) на посаді президента клубу Микола Лавренко.

Після "Поліграфтехніки” мене запросили львівські "Карпати", де головним тренером був Володимир Журавчак. Здавалося б, у 34 роки доволі важко грати на рівні вищої ліги, але це мені вдалося: за сезон у Львові я відіграв майже 30 ігор.

— Зрештою, влітку 96-го року надійшло запрошення з рідної команди й ви поспішили їй на порятунок...

— Я вже був задіяний у новому чемпіонаті за "Карпати", зігравши три матчі. Але, як тільки взнав, що у Харкові змінилося ставлення до команди, до футболу, відразу ж відгукнувся на пропозицію президента "Металіста" Валерія Бугая й повернувся. Без "Металіста" мені важко уявити власне життя.

— І вже у 36 ви стали незмінним гравцем основного складу, граючи практично без перерв...

— Так, лише кілька матчів пропустив через травми. Хоча зазначу, що грати в цьому віці, та ще й у такого тренера, як Михайло Фоменко, який ставить великі вимоги щодо фізичної підготовки, нелегко.

— Але ж ви як ветеран ще й стали улюбленцем харківської публіки...

— Завжди, виходячи на поле "Металіста", я відчував тепле ставлення й підтримку трибун.

— Певно, глядачі знали, скільки років ви віддали команді?

— Гадаю, це великою мірою зіграло свою роль.

«У ФОМЕНКА МИ ТОДІ ВИГРАЛИ»

— Зрештою, як було прийняте рішення про закінчення ігрової кар'єри?

— Закінчувалося перше коло чемпіонату 1997/98 років. Остання зустріч — з чернігівською "Десною". Перед матчем мене викликав Михайло Іванович Фоменко й запитав, які в мене плани, чи не бажаю перейти на тренерську роботу. Я відповів: "Якщо буде пропозиція, згоджуся". Тоді Фоменко сказав, що за два дні буде перегляд вихованців спортінтернатів, і мені потрібно буде відібрати талановиту молодь для виховання резерву. У той же час тренером став Слава Хруслов, і під час ігор між хлопцями 1981 р.н. ми вдвох відібрали 20 підлітків. Сьогодні 13 з них уже тренуються в другій команді, мають непогану перспективу й, за належного ставлення до праці, можуть вирости у гравців "основи".

— А ви не думаєте в перспективі очолити якусь команду вищої ліги?

— Сьогодні в мене вельми відповідальна ділянка праці, тому всі мої думки спрямовані на другу команду.

— Фоменко теж починав з роботи із другою командою "Динамо"...

— Але треба спочатку проявити себе. Так як він. Сьогодні я ще маю мало практики, але бажання й цілеспрямованості в досягненні мети не бракує. Далі час покаже.

— Пригадую, ви з Фоменком навіть грали на одній позиції...

— Більше того, ми навіть зустрічалися на полі. Певно, Михайло Іванович цього не пам'ятає, але я не забуду той матч. Фоменко тоді вчився у Вищій школі тренерів, я — у Львівському державному інституті фізичного виховання. Проводилася першість серед клубів товариства "Буревісник". Михайло Іванович грав проти нас у команді ветеранів, і ми перемогли — 2:0.

— У керівництві "Металіста" — лише оборонці й воротарі...

— Зрозуміло, це випадковість, хоча й цікава.

— Тактичні концепції Фоменка вельми відрізняються од концепцій Лемешка й Ткаченка?

— Так, насамперед — у побудові навчально-тренувального процесу. Відрізняється й тактика гри, й добір виконавців. Як я розумію, Михайло Іванович має власну модель гравця й обирає футболістів за нею.

— Наостанок, будь ласка, про сім'ю.

— Живемо в Харкові. Дружина Ніна й двоє діточок — 12-річний Дмитрик і 5-річна Вікторія. Донечка ходить у дитсадок, син навчається в школі та футбольній секції на "Металісті".

— Тобто, ми ще можемо побачити футболіста Дмитра Панчишина?

— Важко щось сказати. Бажання в нього є, далі — спрямуємо в потрібному напрямку.

— Тренер Іван Панчишин візьме до себе футболіста Дмитра Панчишина?

— Цього надто довго чекати (сміється). Якщо відповідатиме всім вимогам, можливо, й візьме. Але вимоги будуть вельми високими.

— Взагалі Іван Панчишин — суворий тренер?

— Не сказав би, що суворий. Але вимогливий. До себе також: відчуваю багато недоліків у власних знаннях, тому постійно відшукую літературу, щоб ліквідувати їх.

— Головний тренер Іван Панчишин від кого візьме більше — від Лемешка, Ткаченка чи Фоменка?

— Я зараз працюю в другій команді за методикою Фоменка. Тому, либонь, як тренер я взяв найбільше в нього.

— Відверто: вірите, що "Металіст" ще за вас стане чемпіоном України?

— Про чемпіонство сказати важко. А ось у єврокубках ми в найближчі рік-два будемо неодмінно.

Розмову вів Дмитро КОРОТКОВ.