Володимир Лозинський

[zlex40]

– У Харкові тоді платили менше, ніж у Києві?
– Ні. За перемогу платили по 300 рублів. Для гравців Лемешко створював усі умови. Мені допоміг придбати ГАЗ-24. А в Динамо платили добре, однак особливо ми не розкошували. Хлопці з Дніпра розповідали, що їхній тренер Володимир Ємець після поразок говорив: "Будете так грати, отримуватимете стільки ж, скільки отримують в київському Динамо".

У Києві зарплата становила 250 рублів, за перемогу мали по сотні. З вирахуванням подохідних на руки отримували в межах 75-ти. Тобто отримували те, що вимагалося офіційно. Не більше. При цьому тепер, коли пішов у архів оформляти пенсію, виявив, що роками не отримував ні копійки. Виходить, тоді теж існувала "чорна каса". Особливо коли мова йшла про преміальні. Вра*****те, що в Москві тоді прийняли Закон, згідно з яким за перше місце перерахунок преміальних становив 100 відсотків, за друге – 70, третє 50.

Динамо відповідальним за команду перед Щербицьким був Гришуков. Чемпіонат виграли достроково. У мене ж тоді народилася донька, хотілося розширити житлову площу з двох до трьох кімнат. На такі потреби у Києві тоді виділяли десять відсотків від загальної кількості збудованих квартир. Ми могли обирати ті, які підходять. Абсолютно безкоштовно. Але меблі доводилося купувати. Допомагав, виділяючи машини, відповідальний за команду перед ЦК Яків Погребняк. Потім ті автівки продавали і купували гарнітури. Якова Петровича два чи три роки тому зустрів у центрі Києва в тролейбусі. Бідний на вигляд дідусь у старенькій пижиковій шапці. Він, мабуть, нічого собі й не нажив, займаючи таку високу посаду.

– Чому пішли з Металіста після сезону-1986?
– Відходив від справ Лемешко, а на його місце прийшов Леонід Ткаченко. Льоха відчув себе головним і почав прибирати з команди "стариків". Почалося все з зимових зборів. Лемешко поїхав на конференцію в Москву, залишив команду на Ткаченка. А в Сивухи з 13-го на 14 січня день народження. То ми й зібралися давньою компанією відсвяткувати. До нас тоді ще Льоха Буряк долучився, якого в Металіст перетягнув саме я. Ярек Думанський з нами, звісно, був. Посиділи в номері Сивухи недовго, максимум до другої ночі. Розуміли, що завтра тренування. А в сусідньому номері жив Ткаченко.

Вранці, коли вийшли на галькове поле, тренер накинувся на мене і на Думанського: "Що ви собі дозволяєте? Всю ніч музика!" І давай нас карати ривками. Вправа наступна. Вісім чи десять м’ячів ставлять на лінії штрафного майданчика. Робиш з середини поля ривок – б’єш, повертаєшся – знову ривок – знову б’єш. І так десять разів. То важко. Ярек побіг, а я як капітан команди не витримав. "Льошо, іди на х…" – кажу. Зібрав речі, сів на літак і полетів додому. То мені ще навздогін відімстили. Розмістили статтю в "Совєцкому спорті", написали, що Лозинський алкоголік. По-скотськи Ткаченко поступив. Я сам пішов, а Вітю Камарзаєва він прибрав.