Газета "Український Футбол": "Розмови про створення чемпіонату схожего на радянський, набувають реального грунту"

[Перехожий]

Газета "Український Футбол" від 07-12-2012 р.

НЕЗВОРОТНІСТЬ? НЕЗВОРОТНІСТЬ...
РОЗМОВИ ПРО СТВОРЕННЯ ЧЕМПІОНАТУ, СХОЖОГО НА РАДЯНСЬКИЙ, НАБУВАЮТь РЕАЛьНОГО ҐРУНТУ. ЩО З ЦЬОГО ПРИВОДУ НАМ КАЖЕ МИНУВЩИНА?

Володимир Баняс

ВСТУПНІ ТЕЗИ
У принципі, для мене завжди було очевидно, що це таки станеться — рано чи пізно...

Втім, наразі менше за все хочеться розмірковувати на тему: «Добре чи погано?». Особисто мій вердикт залишається незворушним: погано. Однак, повторюю, не про це йдеться, не про оцінки й судження: тут, як мені здається, набагато доцільніше орієнтуватися на слова, які щоразу повторює президент харківського «Металіста» — про те, що не варто задумуватися над тим, на що не впливаєш, чого не можеш змінити. Отож пропоную спочатку замислитися над таким: чому, після того, як Со-вєцький Союз уже понад два десятиліття є політичним кадав-ром, так і не стала «трупом» ідея «союзної» футбольної першості?

Як мені видається, причин — трійко.

Перша — ностальгія. Усе-таки 70-річне існування «комунальної квартири» під вивіскою «СРСР» отак просто взяти й викинути складно, тим паче, якщо йдеться про щось хороше, пов’язане з отією «комуналкою». До такого хорошого, безумовно, належала тогочасна футбольна ліга. Й, вочевидь, сила туги за нею спровокована не тільки, (не стільки?) власне, її високим рівнем, скільки тим, що майже всі її учасники мали свій стиль, почерк, обличчя. Мабуть, я банально висловлюся, проте все ж: особливістю чемпіонату СРСР направду була унікальна неповторність команд — київське «Динамо» помітно відрізнялося від тбіліських, московських і мінських одноклубників, не кажучи вже про московський «Спартак».

Нині — в епоху «синтетичного» футболу, коли всі команди однакові, коли всі вони є тим, що одіозний московський коментатор Володимир Перетурін дотепно називає «вінегретами», натякаючи на те, що сьогоднішні колективи «зіткані» з виконавців різних національностей і континентів, — люди особливо ностальгують за іншою грою, яка була колись. І при цьому не розуміють, що в тому уявному чемпіонаті СНД якраз усі учасники будуть «вінегретами», бо київське «Динамо» сьогодні майже не відрізниш од московського «Спартака».

Друга причина — прагнення свята. Покійний уральський рокер Єгорушка Лєтов усі глобальні болячки — алкоголізм, наркоманію, істерію, суїцид — пояснював тим, що кожну людину страшенно гнітить «сіра буденність», і їй аж до смерті хочеться свята, брак якого може до цієї смерті й призвести. Так і у футболі: ми всі, без винятку, хочемо бачити гру, а не її сурогат. Ми прагнемо спостерігати за суперництвом висококласних команд: із сильними виконавцями, які змагаються на хороших стадіонах, із чудовими — в будь-яку пору року — газонами, а керують цими гравцями кваліфіковані тренери. Саме ця причина спонукає нині дев’ять держав Балканського півострова, де завжди були сильні націоналістичні відчуття, відмовлятися від внутрішніх чемпіонатів на користь єдиного, спільного. Й саме це рухає наразі чиновниками, які просувають ідею пострадянської першості: росіянам краще бачити донецький «Шахтар» у суперники московському ЦСКА, ніж власний грозненський «Терек», а вболівальникам «гірників», підозрюю, цікавіше було би поспостерігати на «Донбас-Арені» за тим, як їхній команді протистоятиме пітерський «Зеніт», аніж криворізький «Кривбас» із його футболом у «стилістиці» кам’яного віку.

Причина № 3 — «бабло», яке, як відомо, править світом. Хтось скаже, що якраз тут зарито отого пса: мовляв, певні менеджери по обидва боки Диканського хутора вже підрахували можливий зиск од об’єднаного турніру. Зиск планується великий, можливо навіть дуже великий. А коли в справі на перше місце виходить оцей фактор, усі інші замовкають: переконаний, що й УЄФА, котра до останнього часу суворо противилася затіям спільних першостей, викине білий прапор, коли тамтешнім чиновникам пострадянські функціонери пообіцяють поділитися баришем.

ІСТОРИЧНА ДЕТАЛІЗАЦІЯ
Еволюція спроб реанімувати союзний чемпіонат складається з трьох етапів.

Перший — одразу після розпаду СРСР. Іще до початку весни 1992 року цілком реально обговорювалася подібна затія: учасниками цього турніру мали стати команди всіх колишніх республік, окрім шести — трьох прибалтійських, України, Грузії й Молдови. Більше того: російські клуби, за наявними даними, готувалися саме до цього змагання (прогляньте, до прикладу, моє недавнє інтерв’ю з футбольним агентом Сефе-ром Алібаєвим), однак у підсумку щось не зрослося (оте «щось» трапилося десь наприкінці зими-1992), відтак невдовзі стартували 15 першостей на місці колишньої єдиної.

Друга спроба сталася взимку 1993-го, коли було проведено дебютний розіграш турніру під назвою «Кубок чемпіонів Співдружності». Ініціатором цього дійства стала, звісно, Москва, в критих манежах котрої команди-чемпіони республік колишнього СРСР виборювали неофіційне звання найсиль-нішого клубу пострадянського ареалу. Існування цього Кубка від початку носило відблиск недолугості: по-перше, ігри проходили на штучних полях, по-друге, впродовж часового періоду, коли нормальні колективи готуються до сезону. Однак, попри це, майже десятиліття турнір існував, лише на зорі «нульових» остаточно перестав цікавити клуби з Росії та України, після чого перетворившись на змагання початківців.

Спроба № 3 відсилає нас до середини минулого десятиріччя й до держави Ізраїль, де в зимовий час розігрувався ще химерніший «Кубок Першого каналу». Тут уже суперничали винятково наші колективи з московськими, згодом «розбавлені» місцевими й сербськими. Проте нищівна «криза 2008 року» поставила хрест на трирічному існуванні дітища лондонського мільярдера Романа Абрамови-ча.

Утім, нині, судячи з усього, все серйозніше. Набагато.

Р. S.: ПРО ПЛЕБІСЦИТИ
Дивовижний момент: туга за «розірваними зв’язками» поміж колись єдиними частинами футболу «імперії зла» проявляється в багатьох сферах, інколи доволі неочікуваних. Візьмемо, як приклад, явище спортивного плебісциту.

За радянських часів найкращого футболіста року/сезону регулярно обирали з 1964-го по 1991-й включно, а спорадичні спроби організації подібного опитування мали місце ще в 1926, 1939, 1957-1960 роках. Опісля зникнення «єдиного та неподільного» всі його колишні республіки, а відтепер — незалежні держави взяли за правило проведення самостійних референдумів. Однак ностальгія за чимось «глобальним» і тут далася взнаки.

У всіх на вустах конкурс «Звезда» московської газети «Спорт-експресс», що визначає провідних футболістів, які мають паспорти пострадянських країн, не зважаючи на чемпіонати, де вони виступають. На початку цього року, в одному із січневих номерів «УФ», я обґрунтував свою думку про те, що даний плебісцит є фіктивним за своєю суттю, тому наразі не повторюватимуся.

Однак іще до того, в 1998-2003 роках, сайт нині зниклої київської газети «Молода гвардія» (без перебільшення, гідної статусу легендарної!) організовував схожий конкурс, про який мало хто знає: по-перше, через вічно «неформатну» українську мову, по-друге, через невисоку популярність цього друкованого видання, яке в епоху Незалежності зазнало серйозної кризи, припинивши існування на початку «нульових». Молодогвардійці діяли за простою методою: опитували 15-х журналістів із такої ж кількості країн екс-СРСР; кожен «борзописець» називав трьох найкращих пострадянських футболістів року, обираючи з наперед складених списків номінантів,— щоразу «обраних» було шестеро (себто в підсумку вимальовувалися дві трійки — призова й непризова).

І все-таки це дивно: обирати найкращого на невизначеному територіальному просторі — ні з точки зору географії, ні з точки зору економіки, ні навіть із ментальної.

ukrfootball.in.ua

[zlex40]

ПРОСУЩЕСТВУЕТ ЛИ СОВЕТСКИЙ СОЮЗ ДО 1984 ГОДА?

[Перехожий]

(2012-12-07 18:36)zlex40 писал(а):  ПРОСУЩЕСТВУЕТ ЛИ СОВЕТСКИЙ СОЮЗ ДО 1984 ГОДА?

Спасибо за ссылку! Очень интересная статья, человека, который умер в 1980 году, но более-менее предвидел то, что случилось позже