Тема с политическим подтекстом!

[nato]

Заказчик форварднул мне письмо от nic.ua (у них там с полсотни доменов, часть хостится). Оно не является конфиденциальным, поэтому могу выложить:

nic.ua:

Уважаемые клиенты

Вчера, 7 апреля, Служба Безопасности Украины без объяснения причин изъяла наши серверы из всех дата-центров Киева. Из-за этого пострадали хостинги наших клиентов.

Домены продолжают работать в обычном режиме, так как они обслуживаются на серверах не только в Украине, но и в других странах.

Мы восстановили работу нашего сайта. Теперь вы можете заходить в личный кабинет и управлять своими доменами. Связь с нашей службой поддержки также возобновлена через сайт службы поддержки.

В настоящий момент наши юристы работают над проблемой и делают все возможное, чтобы правоохранительные органы вернули наши серверы и мы смогли восстановить хостинги наших клиентов.

Нам нужна ваша помощь. Пожалуйста, в адрес ООО «НИК.Юэй» на имя директора Хветкевича А. Е.:

Напишите официальное письмо о том, что ваш бизнес страдает из-за изъятия серверов.
Поставьте на нем подпись и печать (если есть).
Сканируйте письмо и пришлите его нам на support@nic.ua.
Нам важно получить от вас письма, чтобы показать правоохранительным органам, что добросовестные клиенты терпят убытки. Копию письма вы также можете отправить в адрес СБУ и добавить в комментариях к заявлению Маркияна Любкивского.

Мы делаем все, чтобы повлиять на ситуацию и решить проблему как можно скорее. Оперативная информация публикуется в нашем Твиттере, на странице Facebook и в Твиттере директора компании.

Надеемся на ваше терпение и понимание.

[domic]

Алтайский контрактник Илья Полупанов повесился в одной из воинских частей Костромской области. 26-летний уроженец Панкрушихинского района уехал в Костромскую область служить по контракту, сообщают "Наши Новости". Есть информация, что он воевал в рядах ополчения на Украине и даже получил награду.

Причины самоубийства и подробности случившегося неизвестны.

СМИ сообщает, что парень ранее был добровольцем в рядах ополчения на Украине. Отметим, что Илья в своем аккаунте в "ВК" размещал фото его личной медали Жукова. Указ о награждении датируется 12 декабря 2014 года. Это совпадает со временем активных военных действий на территории Украины.

Вероятно, что свою награду за "храбрость стойкость и мужество, проявленные в боевых действиях" уроженец Алтая получил как раз за участие в конфликте на Украине.
На странице Ильи знакомые выражают свои соболезнования по поводу преждевременной кончины военного.

Напомним, что по данным томских СМИ, в Новороссию отправились более 200 добровольцев из Алтайского края.

http://altapress.ru/story/155374?photo=5#gallery

---

Это блин простите как ? Ватники ответьте плз. Человек поехал, подписал КОНТРАКТ. Потом воевал добровольно в "ополчении". По возвращении "на контракт" получил медальку от Путина. Нормально блин ? Это только в ватной армии военные (порой вместе с техникой) сваливают повоевать добровольно, потом возвращаются (порой вперед ногами) и медальки от Х...ла получают за то, где их не было ?

С тем, что потом полез в петлю, как раз вопросов не возникает.

[zlex40]

О геноциде,
разжигании и свободе

По-армянски те трагические события называются «Великое злодеяние»

Исполняется 100 лет чудовищнейшему преступлению XX века – геноциду армян в Османской империи. По-армянски те трагические события называются «Великое злодеяние». Об этом Великом злодеянии будет сказано множество гневных и трогательно проникновенных слов. Обязательно вспомнят о том, что Гитлер, «давая отмашку» на холокост, сослался на то, что за армянский геноцид никто не ответил и, вообще, его уже подзабыли. Хотя одно из самых знаменитых художественных произведений, написанных неармянином и посвященных той трагедии, австрийский немец Франц Верфель («40 дней Муса-дага») опубликовал именно в 1933 году.

Холокост я специально написал так. Потому, что это древнегреческое слово, обозначающее ритуальное всесожжение жертв на алтаре, относится не только к приказу о поголовном уничтожении людей, хоть один из родителей которого был этническим евреем (в таком конкретном случае пишут «Холокост» – как эквивалент понятия Катастрофа [европейского еврейства]) или Шоа (то же – на иврите), но и к поголовному уничтожению таборных цыган и геев.

«Хуже того», после того как дирекция израильского Мемориала Катастрофы и Героизма «Яд ва-Шем»* разместила в нём памятник жертвам Голодомора, эта трагедия Украины и России, по сути, также может считаться одним из холокостов.

Как обычно сторонники официальной турецкой позиции скажут, что это был не геноцид, а подавление восстания переселяемых армян, в лучшем случае, что это была «гражданская война». Но ведь мы знаем, что и уже официально названные геноцидом в российском законе 1991 года «О реабилитации репрессированных народов» сталинские депортации их латентные апологеты сейчас именуют спокойным словом «переселение».

Хотя формально приказы младотурецких лидеров в 1915 году касались именно «переселения». И действительно, уцелевших от резни должны были отправить в срочно созданные концлагеря в Сирии и Месопотамии.

Наверное, вспомнят о том, что главный союзник и спонсор Османской империи – кайзеровская Германия, отлично зная от своей многочисленной агентуры о творящемся кошмаре, никак не использовала своё огромное влияние при дворе (а Пруссия была идеалом для ведущих модернизацию страны младотурок) для прекращения резни.

Но почти никто (просто никто) не вспомнит, что есть некая ответственность и на российском Генеральном штабе, который пытался через разведку получить поддержку в огромном тогда ареале армян на территории, которая считается армянами Западной Арменией. Это не только окрестности священного Арарата, это клин территории, доходящей до берега Средиземного моря в областях, ныне прилегающих к Сирии (Киликия). Вся эта земля, тогда обильно заселённая армянами, по тайному соглашению союзников перепадала Российской империи. Как и Дарданеллы со Стамбулом с его огромной тогда долей армянского населению, на поддержку которого, как и на греков (а вместе – мало-мало половина будущих константинопольцев) потенциальная оккупирующая держава очень рассчитывала (И можно было представить, как на параде победы царь объявляет Царьград русской Храмовой горой**).

А вот понимали ли петербургские стратеги, как отзовутся на миллионах беззащитных армян их интриги за линией фронта? Полагаю, ни секунды не задумывались…

Но 1915 год – это не только армянский геноцид

Но 1915 год – это не только армянский геноцид, называемый «переселением». Это ещё и массовое (числом до полумиллиона) выселение российскими войсками евреев из прифронтовой полосы, начавшееся даже чуть раньше армянских погромов. Это переселение сопровождалось военными погромами, отступающая в панике армия вымещала злобу на самых беззащитных… Командовал этим всем кумир либералов и надежда союзников – великий князь Николай Николаевич. Градус антисемитизма (евреев как германоязычных напропалую обвиняли в шпионаже) взлетел так, что цвет российской интеллигенции дважды выпускал публицистический сборник «Щит» с осуждением юдофобии.

Всё это плавно подводит к труднейшему разговору о преследовании «ревизионистов холокоста» и за расистскую пропаганду. Все ссылаются на знаменитейшую Первую поправку (из пакета поправок 1786 года) к американской конституции. Подлость и идиотизм отечественной правоприменительной практики оставим в стороне. Например, по борьбе с наркотой (вечные подбросы, кетаминовые и маковые процессы) она такова, что первым порывом является призыв всё легализовать: дураки пускай мрут, но эту мясорубку расправ необходимо остановить сейчас же.

Американское общество сильно отличается не только от российского, но и от европейского. Об этом – чуть позже.

Прежде всего, надо чётко понимать две вещи.

Первое. Отрицатели холокоста (вариант: отрицатели признанных масштабов холокоста) по странному стечению обстоятельств являются его латентными сторонниками: ну, шепчут, вот не так зверски, конечно, но что-то надо было делать. Отрицатели убийства 6 миллионов евреев – «случайно» антисемиты и поклонники теории всемирного заговора. Отрицатели Голодомора – это сторонники сталинских антикрестьянских (или/и антиукраинских) репрессий. В государствах Балтии, Украине и Беларуси – отрицатели тамошней национальной государственности.
Отрицание нацистского и коммунистического геноцида почему-то всегда является формой его оправдания.

Второе. Каждому геноциду, каждой этнической чистке, каждому погрому предшествует многолетняя психологическая обработка. Российским (русским, украинским и молдавским) погромщикам вековой давности, а также нацистам «очень помогла» многовековая традиция христианского антисемитизма. Но чтобы спокойное, довольно зашуганное крестьянское и полукрестьянское население черты оседлости и дрессированные немецкие бюргеры оказались способны на погромы и эсэсовские преступления – их надо было дополнительно подвергнуть интенсивной пропагандистской обработке.

Одни «Протоколы Сионских мудрецов», в которых формально нет никаких антиеврейских выпадов, на 110 лет стали манифестом антисемитизма, и внесли огромный вклад в довоенную юдофобскую вакханалию.

Все идеологи были бы немедленно осуждены

Существуй и применяйся в царской России и в Веймарской Германии аналог отечественной 282-ой статьи, названной «русской», и все идеологи черносотенного движения и национал-социалистической партии были бы немедленно осуждены.

Другое дело, что современная российская правоприменительная практика трактует запрет на расизм (в расширительном смысле слова) значительно шире, чем это позволяет Международный пакт о гражданских и политических правах, который, между прочим, прямо требует от правительств преследования тех, кто призывает к гонениям и дискриминации по расовому, этническому и религиозному признаку или их оправдывает и обосновывает.

Ещё одна особенность российской юстиции: нормы, специально приспособленные к защите меньшинств, обращены на защиту формального большинства – православных русских. Нетрудно понять, что запрет на расистскую пропаганду имеет целью не уберечь слух и глаз чувствительных меньшинств от обидных слов или карикатур, но предотвратить психологическую подготовку того, что называют «преступления ненависти». Поэтому он не имеет смысла для защиты большинства, тем более, большинства, образующего ядро нации.

Северная Америка, в отличие от России, Европы и Восточной Азии, не знала ни тоталитарного террора, ни серьёзных попыток прорваться к власти тоталитарных партий. Вопреки почти всем тамошним политическим триллерам, начиная с «Железной пяты» Джека Лондона, которой исполняется 110 лет, в Северной Америке настолько сильное социокультурное блокирование тоталитаризма, что нет ни одной политической силы, которая могла бы сделать ставку на расизм.

Кроме того, в Северной Америке нет большинства

Кроме того, в Северной Америке нет большинства. Католики, ирландцы, негры, геи, инвалиды и женщины – все считаются «меньшинствами», когда речь идёт о мотивах «преступлений ненависти». А «большинство» – белые мужчины протестанты англосаксонского происхождения – знаменитые WASPы, давно чувствуют себя буквально живущими в осаде. А нынешние американские нравы таковы, что малейшая тень расизма превращает деятеля в полного маргинала, структура же бедности такова, что демагог-популист обречён искать поддержки именно в афроамериканской и латиноговорящей среде, что превращает для него любой, самый тонкий расистский намёк в быстрый способ политического самоубийства.

«Железная» Двухпартийная Система США и Канады (в отличие от полипартийности России и Европы) не даёт никому возможности пробиться к власти на волне расистской и ксенофобской демагогии. Здесь интересна эволюция Демократической партии. После того, как Линкольн превратил республиканцев в искоренителей рабовладения, она превратилась на Юге в партию постконфедератов, «диксикраторов» (правителей Юга), точно также как компартия России стала партией постсталинистов, советских фундаменталистов.

Но экспансия в Нью-Йорк, где республиканцы были партией истеблишмента, вынудила демократов сделать ставку на бывших иммигрантов – католиков, евреев, итальянцев, ирландцев, поляков… Поэтому демократические политики были остро заинтересованы в политической, а значит и гражданской интеграции приезжих, и не поддержали американский вариант антииммиграционного движения «коренных», развернувшегося в последней четверти позапрошлого века. Но зато Нью-Йорк и Бостон стали вотчиной Демпартии, хотя при этом «Большое Яблоко» на полвека превратился в вотчину самой отчаянной политической коррупции.
В результате этих эволюций возникла партия, которая в наших реалиях напоминала бы ассоциацию ЛДПР (за Уралом и на Северном Кавказе) и партии «ЯБЛОКО» (в европейской части).

Забавно, что если бы в Москве была полноценная демократия, а приезжие также легко и просто получали бы право голоса, как это было 110 лет назад в Америке, то голоса мусульман играли бы на выборах мэра ключевую роль. Легкую тень такого сценария мы увидели, когда два года назад в борьбе с Навальным столичные власти и Кремль изо всех сил изображали «буржуазных космополитов», а даже в «яблочных» роликах остерегали от превращения Москвы в среднеазиатскую провинцию.

Если же вернуться в Америку, к перипетиям тамошнего партстроительства, то в итоге ста лет политической эволюции демократов союз либералов Востока и консерваторов Юга привел к власти тандем бостонца Кеннеди и техасца Джонсона. Который и подписал Акт о гражданских правах (Мартин-Лютер-Кинг-акт), что так и не решился внести в Конгресс сын бутлегера душка Кеннеди.

Просто в Северной Америке*** гражданская нация действительно полностью лишена этнической подосновы, поскольку США – это не национальное, но цивилизационное государство. В этом её отличие от Западной Европы, где у политической нации молчаливо**** признается очень конкретное этническое и даже этноконфессиональное ядро, и значит, что всегда есть щель, через которую может прорваться к власти сила, апеллирующая к ксенофобии. Поэтому в Западной Европе очень строго карают за расистскую пропаганду, а в Северной и Южной Америке гражданское общество само регулирует проблему.

Примечания

* Дословно: «рука и имя», переносное значение «Имя и Память». «И дам Я им в доме Моём и в стенах Моих память и имя лучшее, нежели сыновьям и дочерям; дам ему вечное имя, которое не истребится.» (Ис. 56:5)

** Я убеждён, что лишь страх перед мстителями из ИГИЛ не позволил год назад Путину и его спичрайтерам уподобить Херсонес русской Каабе. Как и латентная юдофобия отечественной политики не позволила просто провести очень понятную аналогию с Сионом, как это сделал бы любой западный политик. А что, прозвать «вежливых людей» - новыми тамплиерами («рыцарями-храмовниками», как в старых переводах Вальтера Скотта)?

*** В Южной Америке ситуация похожая.

**** В остальной Европе – не молчаливо, а очень громко.

Евгений Ихлов, ЖЖ

[nato]

В чьих руках украинские СМИ

Давайте попробуем разобраться, кому принадлежат наши масс-медиа. Пишу по просьбе многих читателей. Ведь многие пользователи часто верят вбросам тех или иных СМИ, порой, не задумываясь о первопричине фейков, кому они принадлежат и целях их владельцев. Разумеется, данные не полные, будут уточняться, обновляться и корректироваться. Буду благодарен за ваши дополнения, желательно с пруфами. Итак,

Кому принадлежат украинские СМИ?

Телевидение

Перший Національний - власть;
Рада - ВРУ (эфирное время по квотам парламентских фракций и групп);
1 + 1 - И.Коломойский
2+2 - И.Коломойский
ПлюсПлюс - И.Коломойский
ТЕТ - И.Коломойский
5 канал - П. Порошенко
24 канал - А. Садовой
112.Украина - Сергей Курченко, С.Арбузов (?) Захарченко (? экс-министр МВД Януковича)
INTER - Фирташ, Лёвочкин
INTER+ - Фирташ, Лёвочкин
Мега - Фирташ, Лёвочкин
НТН - Фирташ, Лёвочкин
К1 - Фирташ, Лёвочкин
К2 - Фирташ, Лёвочкин
Enter Film - Фирташ, Лёвочкин
Пиксель - Фирташ, Лёвочкин
MTV - Фирташ, Лёвочкин
СТБ - Виктор–Елена Пинчуки (Кучма)
Новый канал - Виктор–Елена Пинчуки (Кучма)
ICTV - Виктор–Елена Пинчуки (Кучма)
М1 - Виктор–Елена Пинчуки (Кучма)
М2 - Виктор–Елена Пинчуки (Кучма)
канал QTV - Виктор–Елена Пинчуки (Кучма)
ТРК Украина - Ринат Ахметов
Espreso TV - гл.р-р Н. Княжицкий (группа, близкая к партии Ю. Тимошенко "Батьківщина") (?)
ТВі - Константин Кагаловский
UBR - Игорь Гужва
Ера - Деркач
Football 24 - А. Садовой
Планета - харьковские ??

Интернет и печатные СМИ

ИА 112.ua (http://112.ua/) - Сергей Курченко, Александр Янукович
УНН (http://www.unn.com.ua/) - «Інтермедіа консалтинг» - Медведчук, Дмитрий Сагач, Анна Герман
LB.ua (Левый берег, http://lb.ua/) - Виктор Пинчук , зять Кучмы
Подробности (http://podrobnosti.ua/) - Фирташ, Лёвочкин
Корреспондент.net (http://korrespondent.net/) - Сергей Курченко
Деньги (http://www.dengi.ua) - Сергей Курченко
http://www.aif.ua - Сергей Курченко
http://www.kp.ua - Сергей Курченко
http://www.tv.ua - Сергей Курченко
http://www.vgorode.ua - Сергей Курченко
Обозреватель (http://obozrevatel.com/) - А.Турчинов, М.Бродский (?)
Сегодня (Киев) (http://video.segodnya.ua/) - Ринат Ахметов
Факты и комментарии (http://fakty.ua/) - Виктор–Елена Пинчуки (Кучма)
Главред (http://glavred.info/) - Игорь Коломойский
Цензор.нет (http://censor.net.ua/) - Юрий Бутусов, выходец с Зеркала Недели
Зеркало недели (http://zn.ua( - Юлия Мостовая, жена Анатолия Гриценко, Юрий Бутусов - редколлегия, журналист, финансирует Михаил Бродский
Униан (http://www.unian.net/) - Игорь Коломойский
Факты (http://fakty.ua/) - Виктор Пинчук
Комсомольская правда в Украине (http://kp.ua/) - Сергей Курченко
Аргументы и Факты в Украине (http://www.aif.ua/) - Сергей Курченко
Журнал Корреспондент (http://korrespondent.net/) - Сергей Курченко
Forbes Украина (http://forbes.ua/) - Сергей Курченко
bigmir)net (http://www.bigmir.net/) - Сергей Курченко, Александр Янукович
Взгляд (http://vz.ru/ http://vz.ua/) - Сергей Арбузов, Александр Янукович
Капитал (http://www.capital.ua/) - Сергей Арбузов, Александр Янукович
Комментарии (comments.ua) - Р. Ахметов
інтернет-газета Zaxid.net - А. Садовой

Радиоканалы
Lux FM (+ Lux FM Львів) - А. Садовой
Радіо 24 - А. Садовой
"Хит ФМ" - Николай Баграев-Виктор Пинчук
"Kiss FM" - Николай Баграев-Виктор Пинчук
Radio Roks - Николай Баграев-Виктор Пинчук
Relax - Николай Баграев-Виктор Пинчук
"Русское радио - Украина" - Николай Баграев-Виктор Пинчук
"Мелодия" - Николай Баграев-Виктор Пинчук
"Радио Вести" - Игорь Гужва

Данные уточняются, раздел пополнится немного позже
*****
Когда-то в Верховной Раде находился законопроект, согласно которому предлагалось демонополизировать медиа-пространство. Так, на суд депутатов предлагались нормы, чтобы одна финансовая группа или олигарх не имели бы права владеть более, чем одним телеканалом, двумя радиоканалами, тремя печатными СМИ. В то время Украина находилась в азимуте прокремлевских партий, страной, в основном, управляла пятая колона. Думаю, сейчас пришло время демонополизировать наше медиа-пространство.
Пишите в комментариях свои соображения и предложения по теме, буду очень благодарен.


ЖЖ Олег Леусенко
UPD: Последнее обновление 03.02.2015 г. 20:00

[zlex40]

Нам самим решать,
кем быть – Польшей или Грецией.

Есть нечто символическое в том, что президент Польши Бронислав Коморовский прибывает в украинскую столицу в день, когда премьер-министр Греции Алексис Ципрас проводит переговоры в Москве. Коморовский – один из политиков, отстаивающих европейские ценности и настаивающих на помощи Украине в момент конфликта с агрессором. Ципрас – прожженный популист, уничтожающий экономику своей страны и разрушающий европейское единство. Польские политики с уважением относятся к демократам и в России, и в Украине. Представители греческой власти до своего попадания в правительственные кабинеты поддерживали тесные контакты с российскими неонацистами – даром, что сами «леваки», а правительственную коалицию создали с откровенными шовинистами и проходимцами. Хорошо, что Коморовский в Киеве, а Ципрас в Москве. Важно и то, что оба политика посещают Украину и Россию в важнейшие для себя моменты. У Коморовского на носу выборы, а у Ципраса заканчиваются деньги.

Но при этом – заметим – главный соперник Коморовского Анджей Дуда, как и прочие польские консерваторы, не сомневается в необходимости поддерживать Украину и противостоять России. Потому что польской политической элите свойственна ответственность за будущее. Но при этом – не забудем – греческую экономику довели до цугундера не леваки, а вполне респектабельные политики, как правые, так и левые – и они же рассказывали гражданам о важности контактов с «православной Россией». Потому что греческой политической элите свойственна безответственность и эгоизм.

Результаты – налицо. Польской экономике, при всех сложностях реформ после краха коммунизма, удается удерживаться на плаву. Греческая экономика – в руинах. Коморовский в Киеве – авторитетный друг. Ципрас в Москве – жалкий проситель, афинское издание Януковича. И это – урок для украинского избирателя. Ему решать, кем нам быть – Польшей или Грецией.

Виталий Портников, «NEWSru.ua»

[nato]

Юрій Сергеєв: Якщо б я вдарив Чуркіна, зробив би його героєм
Сергій Сидоренко, Оксана Коваленко
08 квітня 2015, 16:06



Постійний представник України в ООН Юрій Сергеєв вже понад рік тримає наш західний фронт – у Нью Йорку, в Раді безпеки ООН він захищає позицію України перед усім світом та спростовує абсурдні заяви російського "колеги" Віталія Чуркіна.

Саме Сергеєву доведеться тримати бій на засіданні Радбезу, або Генасамблеї ООН з приводу можливості введення в Україну миротворчого контингенту.

Наші дипломати не мають ілюзій і готують план "Б" на той випадок, якщо Росія блокуватиме рішення Ради безпеки щодо відправки в Україну миротворців.

Про перспективи "блакитних шоломів", право вето Росії на будь-яке рішення Ради Безпеки та про те, чи не було в нього бажання дати чоловічу відповідь російському опоненту Віталію Чуркіну, Юрій Сергеєв розповів "Українській правді".

– Україна вже подала офіційну заявку в ООН щодо миротворчого контингенту. Існує думка, що поява миротворців з боку ЄС більш імовірна, аніж місії ООН. Чи так це?

– Очевидно, що це буде комбінована місія. В якому форматі буде присутня ООН, а в якому форматі Європейський Союз – ще питання, яке потребує погодження. Євросоюз може надіслати своїх миротворців без мандату ООН, що робить справу з одного боку простішою. З іншого боку, мандат ООН надає додаткові політичні можливості.

Отже, присутність "голубих касок" ООН теоретично можлива. А практичне просування – це вже інше питання.

Неформальні консультації щодо миротворців ми почали відразу після ухвалення рішення РНБО. Після офіційного звернення президента ми їх лише формалізували. Висновки попередніх консультацій ми надіслали керівництву, тепер у Києві будуть обирати ті варіанти, що найбільше підходять.

– У якому органі має бути затверджене рішення щодо миротворців ООН? Чи обов’язковим є схвалення Ради безпеки?

– Якщо йдеться про традиційну, класичну миротворчу операцію, то рішення приймає Рада Безпеки.

Є інша опція, яка теж теоретично можлива – іти через Генеральну асамблею, для цього потрібно 2/3 голосів. Обидва шляхи непрості. В Раді Безпеки може бути застосоване вето. В Генеральній Асамблеї є питання збору 2/3 голосів.

Але я виходжу з того, що симпатії більшості членів організації – на нашій стороні. Якщо ці симпатії підкріпити аргументами про необхідність миротворчої місії, то 2/3 можуть знайтись, а може, й більше.

– В медіапросторі є думка, що миротворці залучаються до врегулювання конфлікту лише на тій стадії, коли вже є мир. Чи так це, чи все ж таки в практиці ООН є протилежні приклади?

– В практиці ООН є кілька етапів, на яких можливе втручання.

Перший етап – примушення до миру. Він дуже рідко застосовувався, на моїй пам'яті - тільки в Кот-Д'Івуарі.

Взагалі є певні розбіжності в термінології. "Миротворці" – це ті, що творять мир – "peacemakers". А насправді в нашому варіанті ми говоримо про "peacekeepers". Це є другий етап, який частіше застосовується ООН. Peacekeepers приходять тоді, коли є вже мир чи принаймні є ознаки стабільного перемир’я.

Після "peacekeepers", коли вже стадія миротворчості переходить у стабільний мир, починається третій етап – "миробудівництво". Тут задіяні вже зовсім інші структури, гуманітарні, державотворчі, роззброєння і т.д.

Чи можуть бути залучені peacekeepers в Україні? Це залежить від того, наскільки стабільним буде виконання Мінських протоколів і Мінських домовленостей, контроль над розведенням (важкого озброєння), над припиненням вогню.

– А про який етап Україна домовляється в ООН?

– Ми говоримо про розгортання операції з підтримання миру. Саме в такому ракурсі нами велися консультації.

Не примушення до миру, а підтримання миру. Так звучить постанова Верховної Ради.

Є ознаки того, що ми наближаємося до стану, коли підтримка миру, тобто другий етап, може мати місце. Але якщо буде інший розвиток ситуації, то, звичайно, це буде ускладнювати процес погодження (ухвалення рішення щодо миротворців – УП).

– Чи можливо, що Україна змінить позицію і попросить про перший етап - "примущення до миру"?

– Побачимо. На жаль, з протилежного боку відбуваються постійні порушення: обстріли, продовження постачання зброї. Це певною мірою буде перешкоджати прийняттю рішення ООН про розгорнення операції саме з підтримання миру.

Але інший формат присутності ООН (введення миротворців, peacemakers) може бути застосований як перший етап.

Я не хотів би всі деталі зараз оприлюднювати, є певна тактика, і, врешті-решт, рішення має залежати від розвитку ситуації. Не можна йти чітко одним шляхом. Треба розуміти, що є план А, є план Б.

– В уставі ООН йдеться про те, що сторона конфлікту не повинна голосувати в Радбезі ООН. Що заважає застосувати це правило - визнати Росію стороною конфлікту і позбавити її права вето?

– Переді мною лежить статут. Тут все написано добре. Стаття 27, пункт 3: "Країна, яка є стороною конфлікту, має утримуватися при голосуванні цього питання в Раді безпеки".

Але драматизм ситуації полягає в тому, що для того, щоб визнати Росію стороною конфлікту в рамках цієї статті, теж потрібно голосування, і Росія застосовує право вето. Таким чином, діє подвійне вето.

Так траплялося й раніше по відношенню до різних країн. Тому потреба реформи Ради безпеки абсолютно очевидна. Інакше будь-який конфлікт, будь-яка агресія буде заблокована через таку казуїстику.

І нічого з цим не зробиш, поки не змінимо статут... Але довкола цього йдуть довголітні безкрайні дискусії.

Я вам хочу нагадати спробу визнати Радянський Союз агресором у зв’язку з агресією проти Афганістану. Ця тема була внесена в Раду безпеки, Радянський Союз наклав вето на неї, і нічого не вдалося зробити.

– Але по суті, йдеться про трактування Статуту. Там не написано, що для застосування частини 3 статті 27 необхідно голосування Радбезу ООН, просто є певна практика. То ж, якщо зараз всі країни, по суті, проти Росії, що заважає їм запровадити нову практику?

– Ні. Це імператив. Визнання Росії стороною конфлікту потребує консенсусу, який ламається правом вето, на жаль.

Сторону конфлікту необхідно визнати формально. Лавров, який пропрацював багато років у Раді безпеки, знав це. Починаючи з 3 чи 6 березня минулого року він робить заяви, що Росія "не є стороною конфлікту".

Бо він зрозумів, чим це для них може закінчитися.

– Виходить, що будь-яке рішення, яке в нинішньому конфлікті є на користь правди, а навіть не на користь України, буде блоковане Росією? Отже, ми приходимо до висновку, що ООН як така взагалі не може бути ефективною у вирішенні конфлікту.

– Є криза в ООН. Криза як по відношенню до нас, так і, наприклад, щодо Сирії, де рішення теж заблоковано двома раундами вето.

Жодний конфлікт не може бути зупинений, якщо хтось застосує право вето. З цієї кризи ООН або вийде достойно, якщо зможе внести доповнення до статуту і до процедур, або ж організацію чекає доля Ліги націй. Нагадаю, ця організація була покликана забезпечити мир і стабільність. Але Ліга націй не змогла зупинити Другу світову війну тими механізмами, які в неї були.

Врешті-решт, колективна самооборона проти фашизму призвела до перемоги у війні, і тоді переможці вирішили створити "нову Лігу націй" під назвою ООН.

– Тобто ви бачите аналогію зі світовою війною?

– Саме так.

Повертаючись до ООН, група постійних членів Радбезу, з одного боку, не хочуть себе позбавляти унікального права вето, з іншого боку – розуміють, що це право використовується не на користь головного завдання Ради безпеки – підтримувати мир і безпеку.

Зараз популярна ідея французів, але вона не набула консенсусної підтримки – не застосовувати право вето в умовах конфліктів, коли є кровопролиття і загроза людським життям. Президент Франції вніс таку правку. Її серед постійних членів Ради безпеки не всі підтримують, йдеться не лише про Росію.

– Чи є зараз розуміння у більшості членів ООН, що путінізм чи нинішня Росія – це така сама небезпека, якою була небезпека фашизму – для світового порядку, а не лише для України?

– Публічно про це говорить невелика кількість країн, пару десятків. Решта розуміє, що це агресія, що це – також загроза для них.

Наприклад, африканські країни. Для них загроза почалася з того, як Росія почала говорити про право націй на самовизначення. І тепер за голову хапається Африканський союз (де кордони між державами проведені не за етнічним принципом - УП).

Принцип самовизначення дійсно є одним із фундаментальних, але в статуті ООН є й інші принципи, і говориться, що жоден з них не може застосовуватися окремо на шкоду іншому принципу. А Росія вибрала лише один зі списку і використовує лише його.

– Щоб вивести ООН з цієї кризи, потрібно дуже багато часу. А у нас є конкретна термінова проблема – щодо миротворців. Чи є якийсь механізм, як обійти вето Росії?

– Тільки через Генеральну асамблею - 2/3 голосів, відповідно до резолюції 377 від 1950 року, "Об’єднані заради миру". Це один з механізмів, як обійти Раду безпеки.

Звичайно, потім є ще інша проблема – де знайти кошти на розгортання миротворчої місії. Вартість такої місії – кілька сотень мільйонів доларів. Якщо говорити про повноцінну місію як в Африці, то може бути чи не мільярд.

Нині немає достатнього фінансування навіть існуючих місій, тож виникне питання бюджетного наповнення.

Тому Україна пішла кількома шляхами, і від початку, як ми всі знаємо, були звернення до окремих країн і окремих організацій допомогти нам в нашій самообороні.

До речі, статут ООН, якщо подивитися статтю 51, дозволяє будь-якій країні, яка відчуває, що їй бракує власних сил захистити свою територіальну цілісність, звернутися до будь-кого – чи до організації, чи до групи країн, чи до однієї країни – надати таку допомогу.

Тобто, використовуючи наше право в рамках статті 51, ми звертаємося до Америки, звертаємося до країн НАТО, звертаємося до Канади допомогти нам в колективній самообороні.

– Самооборона – це мається на увазі допомога зброєю чи і збройними силами також?

– Ця стаття не деталізує. Тут йдеться про те, що кожна країна має право на індивідуальну або колективну самооборону, і використовувати будь-які засоби, які б могли захистити міжнародний мир.

Це може бути будь-що, в залежності від того, яка країна на що погодиться – чи прийти нам допомогти фізично своїми солдатами, чи допомогти зброєю, чи допомогти фінансово.

– За вашими спостереженнями, як змінювалося ставлення країн до ситуації в Україні, від початку подій у Криму і дотепер?

– Коли ми вперше почали це говорити, до країн третього світу – Африки, Азії, острівних держав – ще не доходило, що ж відбувається.

Російська пропаганда по всьому світу розповідала: "Ось, люди повстали в Криму, вони не хочуть бути заручниками державного перевороту". Вони били на те, що в Києві нібито відбувся державний переворот.

А державні перевороти ніхто ніде не любить, зокрема - в Африканському союзі. Доводилося довго розповідати їм, що все законно і конституційно.

Тому навіть при голосуванні нашої резолюції, будучи солідарними з нами, симпатизуючи, частина цих країн утрималася, тому що не встигали розібратися з тим, що відбувалося.

Тепер вже рік пройшов, вони розуміють. Тому саме з Африканським союзом ми проводимо такі круглі столи і конференції, які стосуються права націй на самовизначення, права на захист, яким маніпулюють. Тепер всі розуміють, що Україна є точкою, від якої буде відраховуватися здатність чи нездатність ООН взагалі захищати мир і безпеку.

Ось тому в мене є відчуття, що солідарність є достатньо широка.

– Ця підтримка зростає чи вона зараз досягла піку, як ви оцінюєте?

– Перевірити можна тільки на цифрах, якби було якесь голосування.

Є тільки відчуття від індивідуальних зустрічей, зустрічей на субрегіональному чи регіональному рівні. Наприклад, у четвер я представляв резолюцію "Співробітництво ГУАМ з ООН". Ми очікували певної негативної реакції від когось, а її взяли й схвалили консенсусом.

Далі буде видно, яка буде підтримка нашої кандидатури до Ради безпеки на 2017 рік. Вибори в жовтні. Для того, щоб отримати місце там, ми маємо набрати мінімум 2/3 голосів Генасамблеї.

– Чи немає в ООН певної "втоми від України"? Зараз на перший план виходить Іран. Чи не буде через це зменшено увагу до українського питання?

– Не зможуть країни відвернутися від України, тому що без вирішення проблема під загрозою саме існування ООН. Але ми щоденно повинні нагадувати світові про те, що відбувається в Криму, у нас на Сході, ми збираємо прес-конференції. І так воно буде, поки не прийде стабільність, поки не зупиниться агресор.

А те, що робить Росія на Радбезі та Генасамблеї, вона робить проти себе, вона продовжує себе ізолювати. Всі бачать агресивність, всі бачать нездатність Росії щось робити, всі бачать, що таку агресію собі може дозволити тільки слабка держава. Сильна держава вирішувала б суперечку або економічно, або політично.

Так, будь-яка криза буде відволікати увагу, але ми не повинні допустити, щоб наша ситуація залишилася замороженою на десятки років. Багато чого від нас залежить.

– Хочеться спитати про людські стосунки. Ви спілкуєтеся якось неформально з російською делегацією?

– Формально ми перетинаємося в усіх шести комітетах ООН. Формально ми мусимо спілкуватися, бо маємо спільну власність. На 67-й вулиці в Нью-Йорку є 12-поверховий будинок, який трьома долями закріплений за Україною, Білоруссю, та Росією (це будівля колишнього радянського представництва в ООН. Дім був побудований з блоків, вироблених і завезених із РСРС у розпал холодної війни - УП). Ми вимушені формально спілкуватися.

А неформально я не спілкуюся, тому що у нас немає предмету спілкування.

– А що відбувається, коли ви перетинаєтеся десь у коридорі? Ви вітаєтесь, хоч якимись словами перекидаєтеся?

– Коли мене бачить посол Чуркін, він намагається змінити свій маршрут. Коли ми перетинаємось на прийняттях, він повертається спиною, і ніби мене не бачить.

З його заступниками… Я нікого не боюся, тому я вітаюся з ними в коридорі, зі мною вітаються. Але такого неформального спілкування, наприклад "ходімо вип'ємо кави" - немає. Ми перетинаємося на прийняттях, виставках. Але я не ініціюю розмову з ними з тієї простої причини, що говорити немає про що.

– У вас є родина, у ваших співробітників також є родини. Взагалі є якесь живе спілкування з росіянами за кордоном?

– Я вам зараз скажу одну парадоксальну річ. Справа в тім, що тут, в центрі Манхеттену, є невелика кількість православних церков, в тому числі і УПЦ Московського патріархату. От російська місія демонстративно туди ніколи не ходить. Демонстративно. Чому? Я не знаю.

Інший приклад: коли я сюди приїхав у травні 2007 року, російський посол мене запросив на "спільний захід", присвячений Дню перемоги.

Російський посол зробив промову і всім подякував, запросивши до столу. Я здивувався, що це за спільний захід – ані мені, ані іншим послам слова не дали.

На тому обіді я сам взяв слово, привітав усіх з перемогою, і сказав, що для мене дивний цей формат, бо у Франції, Німеччині, де я працював, ми, якщо щось робили до Дня перемоги, то робили спільно. А тут Росія узурпувала.

В 2008 році було чергове зібрання, повторився сценарій. З 2008 року я там не з'являюся і мої колеги там не з'являються, тому що це профанація.

– До речі, цього року зібрання 9 травня також буде. Вам запрошення надсилали?

– Не надсилали, хоча, можливо, ще рано. Але ми участі не братимемо.

Ми не в тій зараз ситуації, щоб з ними про щось говорити. Ми будемо брати участь в офіційних заходах в ООН 5 травня, а також - в офіційних заходах 8 травня спільно з Європейським Союзом, з іншими партнерами. Ми посадимо біля нашої місії калину, або інше дерево.

– У нас до вас пряме запитання. На Радбезі ООН, чи, швидше, після, не було бажання підійти і "поговорити по-чоловічому"з Чуркіним?

– Ні. Якщо б я вдарив Чуркіна, я б зробив його героєм (сміється).

– А як вам вдається…

– … Я знаю, про що ви хочете спитати. Все дуже просто. Я сиджу так: "Господи помилуй, Господи помилуй, Господи, дай їм усім мудрості".

Працює нормально. Коли ти відчуваєш, що в тебе притік ненависті, то краще отак робити. Не можна демонструвати… Бо коли він сам входить в раж, він провокує емоційно інших.

До слова, я колись йому (Чуркіну - УП) сказав: "Різниця між вами і мною в тому, що в моїй країні дивляться і слухають виступи кожного з присутніх, а у вашій країні дивляться і слухають тільки вас".

УП

[zlex40]

Мир,
в котором РФ победила
Западу пора задуматься о том, что случится, если он продолжит недооценивать российскую угрозу.

Паникерство – это плохо, но не менее вредно тешить себя иллюзиями, как это десятилетиями делал Запад в отношении России. Поэтому стоит задуматься, что случится с миром, если мы проиграем, и Владимир Путин получит то, чего хочет.

Россия победит Украину

Во-первых, если мы переложили все тяготы кризиса на плечи слабейшего союзника, Украины, не стоит удивляться, если рано или поздно она сломается. Измученное войной население восстанет против жестких реформ. Россия победит Украину. Европе придется иметь дело с разрушенным государством, в котором будут процветать насилие и экстремизм, чьи жители будут страдать от голода. В Европу ринутся беженцы и криминальные элементы.

Вдохновленная этим успехом Россия обратит свой взор на страны Балтии. Она проверит реакцию НАТО при помощи нескольких провокаций – недостаточных для приведения в действие 5 статьи Устава Альянса, чтобы продемонстрировать, мол, НАТО не придет на помощь эстонцам, латвийцам и литовцам, если РФ устроит беспорядки, запустит пропаганду, применит давление или энергетический шантаж.

Это подорвет боевой дух граждан и поспособствует смене режима в одной из трех стран (процесс будут направлять кремлевские агенты влияния, внедренные в политическую сферу и государственные институты). НАТО окажется в тупике. Новое правительство, к примеру, в Латвии пришло к власти конституционным путем. Что делать Альянсу – начинать вторжение?

Сначала будет казаться, что ничего особенного не происходит. В отличие от 1940 года, Кремль не будет строить военные базы или требовать проведения референдумов для присоединения к России. Несколько известных сторонников Запада будут аккуратно убраны из руководства спецслужб, оборонной сферы, правоохранительных органов. Медиа станут контролируемыми. Кое-кому придется эмигрировать. Будут внесены изменения в языковое законодательство и законы о гражданстве.

На самом же деле это изменит все

На самом же деле это изменит все. Символическое поражение оставит от репутации НАТО жалкие ошметки. России не нужна немедленная победа в странах Балтии. Ей достаточно продемонстрировать несостоятельность коллективной системы безопасности. Россия приведет свое ядерное вооружение в состояние боевой готовности и будет регулярно проводить военные учения.

Европейские правительства, переживающие экономический и политический кризис (возможно, его причиной станет выход из ЕС Греции или Великобритании), из-за сокращенных оборонных бюджетов и скептицизма граждан не смогут противостоять России. Кульминационным моментом станет заявление США о том, что они не станут ввязываться в Третью мировую ради того, чтобы защитить Европу, раз та не хочет защищаться сама.

Тогда европейские правительства попытаются договориться с РФ самостоятельно. Условия будут казаться весьма заманчивыми: долгосрочные газовые контракты на льготных условиях вместо власти дискредитировавшего сея ЕС, гарантии для иностранных инвесторов, надежные финансовые потоки, основанные на новых правилах конфиденциальности, плотное сотрудничество в сфере безопасности, особенно в противостоянии терроризму. Все, о чем Россия попросит взамен – гарантии невмешательства в ее внутренние дела, включая экстрадицию людей, которых РФ признает экстремистами (те, кому повезет, успеют сбежать в Америку).

Разумеется, условия этих двусторонних сделок будут намного хуже, чем те, которых Европа могла бы добиться, выступив единым фронтом. Объединение 500 млн людей с ВВП $20 трлн было бы явно могущественней 140-миллионной страны с экономикой $2 трлн, но попытки выступить на переговорах вместе провалятся.

В этом новом биполярном мире Россия станет могущественной страной. Она продолжит вести себя вежливо по отношению к крупным государствам, но будет без зазрения совести притеснять мелкие. Америка, по взаимному согласию, выведет своих военных из Европы. НАТО продолжит, но только в качестве форума военного сотрудничества с РФ.
Вот во что превратится мир, если мы проиграем. Это еще не неизбежно – но угроза куда реальнее, чем вам кажется.

Эдвард Лукас, «Новое Время»

[zlex40]

Добро пожаловать в Россию
или Почему спекулянты прикрываются памятью жертв великой войны

В России победа в войне, а не развитие становится культом, потому что нечего больше предъявить ни себе, ни миру.

Убедившись, что без графика выплат по долгам и без плана реформ никто не будет давать Греции денег, популистское правительство этой страны вновь заговорило о необходимости выплаты репараций за Вторую мировую войну. В Афинах даже подсчитали сумму, которую Германия должна была бы заплатить Греции – 278,7 млрд евро. Министр юстиции Греции Никос Параскевопулос даже пригрозил конфискацией имущества немецких фирм для того, чтобы обеспечить выплату репараций. Таким образом компенсацию могут получить родственники жертв нацистского погрома в деревушке Дистомо: греческие власти хотят выплатить им 28 млрд евро.

Выглядит все это, мягко говоря, неприлично. Левацкое правительство Греции каждым своим решением все больше и больше загоняет экономику в тупик – и увидев, что никто не хочет кредитовать это ежедневное безумие, решило просто украсть столько, сколько можно, спекулируя на памяти жертв Второй мировой. Украсть – это, впрочем, сильно сказано. Скорее всего, отобрать имущество у немецких фирм они побоятся – ведь это поставит точку на любых инвестициях и ввергнет страну в бесконечные судебные тяжбы. Репараций Греция тоже не добьется. Германия выплатила жертвам войны немало, но при объединении страны было подписано международное соглашение, поставившее точку на репарационном процессе. Но Ципрас всегда сможет объяснить своим поклонникам, почему они оказались нищими в результате его правления – немцы не заплатили.

Вообще мне, человеку, семья которого (впрочем, как и практически каждая семья в Украине, как и каждая еврейская семья в Европе) понесла огромные потери в той войне – не по себе, что Вторая мировая из памяти становится элементом спекуляции для тех, кому нечего предъявить, кроме жертв. Советский Союз, а вслед за ним и Россия проиграли цивилизационное соревнование, скатившись после победы в войне в самое настоящее средневековье – и вот пожалуйста, именно победа, а не дальнейшее развитие страны, становится самым настоящим культом. Потому что нечего больше предъявить ни себе, ни миру! Потому что стыдно от того, что советские ветераны-победители прожили тяжелую жизнь и зачастую умирали в нищете, а немецкие солдаты-проигравшие… ну, в общем, вы знаете, об этом уже сто раз говорили все, кому не лень. Поэтому часы истории искусственно останавливают на 9 мая 1945 года и живут от парада к параду и от войны к войне.
Живут в сумерках.

Теперь к этой сомнительной идеологии присоединилось греческое правительство, обвиняющее Германию в том, что гитлеровская оккупация разрушила финансовую систему страны. Я в этом совершенно не сомневаюсь. Мне только интересно: эту систему точно нельзя было отстроить за последующие 70 лет?
Никаких шансов? Никто не работал?

Разве немцы создавали коррумпированную олигархическую систему послевоенной Греции? Разве немцы были теми «черными полковниками», которые свергли законную власть и превратили в руины греческую экономику? Разве немцы за четыре десятилетия после восстановления демократии не смогли построить государство, которое не зависит от мздоимства, кумовства и приписок? Разве немцы проголосовали за СИРИЗу и все эту гоп-компанию проходимцев?
Точно они?
Или единственное, что остается греческим властям – это перевести стрелки часов на 1945 год?
Что ж, добро пожаловать в Россию!

Виталий Портников, «ГлавРед»

[nato]

"ХНР": Харківська невдала республіка
Святослав Хоменко
8 квітня 2015


Спецпідрозділ "Ягуар" штурмував будівлю Харківської ОДА на наступний ранок після проголошення "ХНР"

Рік тому, у день народження "ДНР", у Харкові проголосили про створення "Харківської народної республіки". Вже за лічені години обласну адміністрацію, в котрій зосередилися проросійські сепаратисти, взяли штурмом спецпризначенці з Вінниччини, поклавши самопроголошеній "республіці" край.

ВВС Україна поспілкувалася з безпосередніми учасниками тих подій, аби зрозуміти, як саме минулоріч розгорталися антиурядові протесту у "першій столиці", як народилася і померла "ХНР" і якою є політична ситуація у місті зараз.

Початок протистояння

Я не встигаю поставити Євгенові жодного з питань, як він починає говорити сам. "Для мене особисто все почалося в середині лютого, за кілька днів до бійні на Інститутській. Тоді вже було зрозуміло: події в Києві зайшли занадто далеко, і саме собою все не розсмокчеться. Приятель написав мені у "Вконтакте": мовляв, за твоїми дописами бачу, що тобі теж не подобається те, що відбувається в країні. Спитав, чи готовий я робити щось за межами інтернету. Я відповів: так". Євген – типовий представник харківської гуманітарної інтелігенції. Має дві вищі освіти, працює перекладачем. Просить не називати його прізвища.

"Ми зустрілися. На першу зустріч прийшло 12 хлопців. Далі – створили закриту групу у "Вконтакте" і запрошували до неї своїх однодумців. Для чого ми зустрічалися? У нас було розуміння, що твориться щось неладне, справа може дійти до насилля, і ми інстинктивно прагнули триматися разом. 22 лютого ми вирішили з’явитися на публіці відкрито. Там виявилося, що таких, як ми, у Харкові багато", – згадує мій співрозмовник, який пізніше став активістом Антимайдану.

Цього дня у харківському Палаці спорту мав відбутися з’їзд депутатів усіх рівнів південно-східних областей України. Очікувалося, що на ньому виступить чинний на той час президент Віктор Янукович. Чим може закінчитися цей захід, не було зрозуміло до останнього моменту. ЗМІ плодили версії: звинувачення у держперевороті, оголошення про створення автономії, заклик до активного спротиву "силам Майдану".


Харківські євромайданівці перебували у будівлі тамтешньої ОДА майже тиждень

Володимир Чистілін, харківський журналіст та координатор місцевого Євромайдану, згадує драматичність моменту: "У той день ми зібрали велике віче і руками проголосували, йдемо до Палацу спорту чи ні. Ніхто не знав, що там відбуватиметься. В нас могли стріляти". Для побоювань були підстави. За кілька днів до цього міліція і "тітушки" жорстоко розігнали мітинг харківського Євромайдану. Кілька тамтешніх активістів загинули у Києві, на Інститутській. Однак майданівці вирішили таки пікетувати з’їзд. 22 лютого міліція розвела два мітинги біля Палацу спорту. Зрештою, Янукович на з’їзді так і не з’явився, захід закінчився фактично нічим. Тому активісти розходилися звідти з різним настроєм. Противники Майдану – з розчаруванням, прихильники – з відчуттям перемоги.

"Багатотисячна колона кілька годин йшла через весь Харків до площі Свободи. У будівлі ОДА залишався заступник губернатора Василь Хома. Жодного штурму не було: він сам відкрив нам двері, запросив подивитися, що відбувається. Люди зайшли всередину. Я особисто зняв у кабінеті губернатора портрет Януковича", – сміється Володимир Чистілін. Активісти Майдану вирішили не виходити з будівлі до призначення нового голови обласної адміністрації.


Харківські "антимайданівці" сформували свій табір біля пам'ятника Володимиру Леніну

На іншому кінці площі Свободи, біля пам’ятника Леніна, теж вирувало життя. "Коли вам говоритимуть, що люди почали збиратися біля Леніна, щоб захистити його від повалення, - це маячня. Просто інший край площі Свободи сам по собі став магнітом для всіх людей, котрі не сприйняли лютневого перевороту в Києві", – каже Євген. Саме там антимайданівці почали зводити намети, формувати десятки самооборони, проводити власні мітинги.

"Коридор ганьби"

Протягом якогось часу два майдани у центрі Харкова співіснували більш-менш мирно.

Так, частині антимайданівців не подобалося, що їхні опоненти "захопили" ОДА (Самі євромайданівці вважали, що ніякого захоплення не було, оскільки вони потрапили до ОДА безперешкодно. - Ред.). Серед євромайданівців не бракувало охочих повалити Леніна. Однак взаємної ворожості, за великим рахунком, не було. Активісти з обох боків навіть намагалися домовитися про футбольний чи баскетбольний "матч миру" – прямо на площі.


1 березня євромайданівців, котрі перебували у будівлі ОДА, жорстоко побили

До нього так і не дійшло. 1 березня антимайданівці взяли будівлю ОДА штурмом, вигнали звідти євромайданівців, побили їх та влаштували "коридор ганьби". Кадри скривавлених активістів, які стоять на колінах в оточенні людей, котрі штурхають їх і знущаються над ними, викликали шок навіть серед деяких антимайданівців.

Адвокат Дмитро Тихоненков сьогодні захищає кількох людей, котрих звинувачують в участі у масових безладах 1 березня. "Мої підзахисні не визнають себе винними. Вони кажуть, що звільняли незаконно захоплену будівлю. А щодо "коридору ганьби": вся країна бачила, як перед тим у Львові "беркутівців" ставили на коліна. В Україні була загальна тенденція до насилля, не в Харкові це почалося. Це була така сама реакція, тільки з іншого боку", – каже він.

"Рука Москви"

Чимало євромайданівців впевнені: ключову роль у подіях, котрі радикалізували Харків, відігравали "туристи" з сусідньої країни. У соцмережах писали: 1 березня до міста в’їхали десятки автобусів з російськими номерами, серед учасників мітингу, після якого дійшло до штурму ОДА, було повно немісцевих, а на самому вічі було чимало російських прапорів.


Користувачі соцмереж вбачали у харківських подіях 1 березня "російських слід"

Один з них підняли над будівлею адміністрації після її "звільнення" антимайданівцями. Російська служба Бі-бі-сі тоді, на початку березня, знайшла людину, котра змінила український прапор над ОДА на триколор. 25-річний москвич, який називав себе Міка Ронкайнен, заявив, що не вкладав у свій крок жодного політичного змісту.

"Я вирішив показати іншим людям, які залишилися на площі й не пішли штурмувати адміністрацію, що штурм закінчився успішно, і адміністрація звільнена... Якби я поміняв український прапор на український прапор, ніхто б нічого не зрозумів. Як я міг показати, що адміністрація звільнена, маючи під рукою лише російський прапор?" – сказав тоді він.

Синьо-жовтий стяг на будівлю повернули вже за 45 хвилин, однак сам факт появи триколора над Харковом викликав далеко не однозначну реакцію учасників тих подій. Для євромайданівців він став однозначним свідченням впливу "руки Путіна" на Антимайдан. Протестувальники на площі перед ОДА зустріли російський прапор овацією. Однак у захваті були не всі з них.


Чимало харківських антимайданівців виголошували на мітингах проросійські гасла

"Підняття російського прапора викликало шок. Багато противників Майдану після цього не змінили своїх поглядів, однак перестали ходити на масові акції: у них виникло відчуття, що все це - якась спланована провокація", – згадує прихильник Антимайдану Євген. "Ми проковтнули наживку. Нашим опонентам вдалося представити протестний рух проти незаконної київської влади як протест проти України", – погоджується журналіст, активіст Антимайдану Андрій Бородавка, котрий з листопада минулого року перебуває на території Росії. Антимайданівці кажуть, що "російські туристи" стали своєрідним мемом у середовищі протестувальників. Приблизно таким же, як "озброєні правосеки з західної України", котрих вони весь час видивлялися у таборі Євромайдану.

"Звичайно, у тому ж Бєлгороді були люди і цілі групи, які підтримували нас. Але на київському Майдані були поляки й литовці, що тут такого?" – каже Євген.

"Громадяни Російської Федерації у справах про масові заворушення у березні-квітні минулого року не фігурують", - констатує речниця харківської прокуратури Віта Дубовик.

Слід "Мотороли"

Утім, применшувати значення російського чинника у харківських подіях теж не варто. У мережі можна знайти відеоінтерв’ю одного з найвідоміших бойовиків "ДНР" "Мотороли", у котрому той стверджує: "Найперше боєзіткнення (мого підрозділу) відбулося 14 березня 2014 року в місті Харкові на вулиці Римарська".

У подіях ночі на 15 березня минулого року багато неясного до цієї пори.

Спочатку синій мікроавтобус під’їхав до пам’ятника Леніну, у табір Антимайдану. З бусика кинули кілька петард, розпилили сльозогінний газ. Автобус почали переслідувати, і знайшли його в одному з дворів на Римарській у центрі міста – поруч з офісом харківської "Просвіти" та організації "Патріот України", котру очолював нинішній депутат парламенту, екс-комбат "Азову" Андрій Білецький. Між антимайданівцями, котрі прибули на місце подій, та людьми, що перебували в офісі, зав’язалася стрілянина. Двоє активістів Антимайдану загинули, кількох людей поранили. Автобус з місця подій зник. Прес-служба Харківської ОДА назвала ці події "добре спланованою провокацією проросійських активістів".


Слідство у справі про стрілянину на Римарській просувається поволі, визнають правоохоронці

"Що там трапилося насправді, ніхто не знає, але всі розуміли, що звичайних людей там не було. Це була розбірка двох бойових організацій (маються на увазі озброєні прихильники Євромайдану та Антимайдану. – Ред.). Але це стало мобілізуючим фактором для Антимайдану", - визнає Володимир Чистілін.

"Було відчуття, що нас починають безкарно відстрілювати", – у свою чергу згадують антимайданівці і кажуть: їхній протест після подій на Римарській помітно радикалізувався. Станом на сьогодні за фактом тих подій умовні терміни отримали двоє активістів Антимайдану, котрі принесли до офісу "Просвіти" незареєстровану зброю.

Чи був покараний хтось з іншої сторони конфлікту?

"Розслідування за статтею про умисне вбивство триває. У ньому є певні труднощі, пов’язані з тим, що більша частина учасників тих подій зараз перебувають в зоні АТО, і ми не можемо з ними поспілкуватися", – каже речниця прокуратури. Депутати парламенту у справі не фігурують, уточнює пані Дубовик.

Вимоги Антимайдану

У той самий час представники Антимайдану намагалися сформулювати цілі свого протесту та методи, якими вони їх збиралися досягати. З першого дня існування табору біля пам’ятника Леніну в ньому сусідили представники найрізноманітніших ідейних та політичних течій, тому називати усіх харківських антимайданівців "проросійськими активістами" - не зовсім правильно. Серед протестувальників були люди з прапорами України, Росії, чорно-жовто-білими стягами Російської імперії, радянськими знаменами, з символікою різних партій та громадських організацій та просто аполітична публіка. Об’єднувало їх тільки те, що усі вони не підтримували Євромайдан і скептично ставилися до нової української влади. Вони сформували одразу кілька "штабів спротиву", а згодом лідери окремих груп всередині Антимайдану почали винуватити одне одного у зрадах, провокаціях та "зливі протесту". За якийсь час ситуація взагалі наблизилася до абсурду – на площі Свободи проводилися одразу два мітинги Антимайдану, з окремими сценами і окремими спікерами.

Як уявляли ціль свого протесту антимайданівці? Найзагальніша відповідь: щоб харків’яни самі вирішували питання свого життя, без впливу "нелегітимної" влади Києва.

"На Антимайдані з самого початку виникло питання референдуму. Але різні люди виступали за різні референдуми і відстоювали різні питання, які мають бути на нього винесені: федералізація України, особливий статус Харківської області, надання російській мові статусу державної. У будь-якому разі, про жодне відділення від України Харківщини чи Південного Сходу тоді не йшлося", – згадує Андрій Бородавка.


На харківському Антимайдані люди збиралися під різними знаменами

Однак тодішнє та й чинне законодавство України не передбачало самої можливості проведення місцевих референдумів. У цій ситуації антимайданівці почали наполягати на тому, аби на позачергову сесію зібралася обласна рада.

"Частина з них ішла по тій самій схемі, що в Криму. Вони хотіли зібрати облраду, призначити референдум, поставити проміжних керівників області", – згадує Ігор Балута, котрого 4 березня призначили харківським губернатором. Вже наступного дня він вперше зустрівся з активістами Антимайдану. Співрозмовники одразу вручили йому вимогу добровільно подати у відставку. Мотивували: "Харків’яни вважають ваше призначення нелегітимним". "Кожна наступна наша зустріч була гіршою за попередню. Дехто з них викладав розгорнуті пропозиції стосовно реформи місцевого самоврядування або бачення змін до Конституції. Іншим це не подобалося, і це агресивніше середовище витискало їх з переговорного процесу", – згадує тодішній губернатор.

Ігор Балута впевнений: на антимайданівців неабияк впливала Росія.

"Служба (безпеки України. - Ред.) мені каже: люди, з якими ви сьогодні спілкувалися, за годину до розмови чи, наприклад, за дві години після того, як від вас вийшли, телефонували до Російської Федерації. Звичайно, можливо, що у них там перебувають родичі, і вони з ними ділилися тим, як вони спілкувалися з головою облдержадміністрації. Можливо. Але малоймовірно", – каже він.

Питаю: "А у вас були санкції на те, щоб відслідковувати їхні телефонні розмови?" Ігор Балута відповідає: "У нас не було санкцій на багато речей, які ми робили".

Перший штурм

Кульмінацією щонедільних мітингів Антимайдану у центрі Харкова стало віче 6 квітня. На перший погляд, воно не відрізнялося від попередніх. Однак у певний момент хтось зі спікерів оголосив обласній раді ультиматум: вона повинна зібратися на позачергову сесію до 9 години вечора.

Рівно о 21-й з динаміків однієї з двох сцен антимайданівського мітингу залунало "Вставай, страна огромная!" Під звуки цієї пісні сотні людей пішли на кордон міліції, що вишикувався навколо будівлі ОДА.

Кілька хвилин штовханини під вигуки "Міліція з народом!" – і люди всередині.

Один з активних учасників протесту, Сергій Юдаєв, зараз перебуває у харківському СІЗО. Вже за ґратами він написав книгу спогадів, у котрій стверджує, що харківські правоохоронці знали про наміри антимайданівців зайти всередину будівлі.

"Наші командири "секретних" загонів... провели бесіди з офіцерським складом МВС, які охороняли вхід і будівлю. Домовилися про те, що ми їх не будемо бити і так далі – просто ми відсуваємо очеплення убік і спокійно заходимо до будівлі", – пише він у своїй "повісті-розвінчанні" "Протистояння". Пізніше у соцмережах писали про те, що в місті знову бачили цілі групи "російських туристів", подейкували, що ОДА захопили саме вони.

"Перед захопленням ОДА один з виступаючих на мітингу сказав: "Хлопці, я розумію, що ми тут всі з Бєлгорода. Але якщо раптом хтось з вас має при собі український паспорт – підніміть його, будь ласка". І люди підняли десятки паспортів", – стримано коментує ці чутки активіст Антимайдану Євген. Наступного ранку виявилося, що під контролем мітингувальників перебуває не лише Харківська, але й Донецька облдержадміністрація, а також Луганське управління СБУ. Кабінет міністрів у Києві зібрався на позачергове засідання, на котрому прем’єр Арсеній Яценюк заявив, що уряд розробив "план дій у зв’язку зі спробами дестабілізувати ситуацію на сході України".

Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков вилетів з цим планом до Харкова, тодішній перший віце-прем’єр Віталій Ярема повіз його до Донецька, а голова СБУ Валентин Наливайченко – до Луганська.

Мирний протокол

Тим часом у Харкові проблеми спробували вирішити мирним шляхом. Спочатку антимайданівці на прохання міліції зосередилися у холі будівлі облдержадміністрації. Лідерів протесту запросили на погоджувальну нараду за участю мера Харкова Геннадія Кернеса та представників обласної влади.

Кількагодинні переговори приносять результат: їх учасники підписують протокол, згідно з яким обласна рада повинна провести засідання протягом трьох найближчих днів. На цьому засіданні не повинні будуть розглядатися питання, які виходять за межі повноважень облради, – тобто, наприклад, про призначення референдуму. Крім того, вирішили, що антимайданівці отримають у будівлі ОДА кімнату, у якій вони могли б працювати. Однак цей протокол так і не було реалізовано. У будівлі ОДА ще не закінчилися переговори між висуванцями Антимайдану і представниками влади, як у холі облдержадміністрації один з лідерів протесту, координатор організації "Русский восток" Антон Гур’янов зачитав "Акт про проголошення державної самостійності Харківської народної республіки".

"ХНР", про яку досі не чув ніхто з антимайданівців, стала другою "народною республікою", "проголошеною" на території України. У той самий день кількома годинами раніше у Донецьку народилася "ДНР". Про утворення своєї республіки заговорили і в Луганську.

"Харківська народна"

"Протест у Харкові не мав якоїсь спрямованої мети. Вимагати референдуму від влади, яка прийшла внаслідок державного перевороту, було наївним. Я і мої товариші вважали, що потрібно було оформити вимоги протесту у зрозумілу для більшості харків’ян форму. Саме це ми і зробили, проголошуючи ХНР", – розповідає Антон Гур’янов.


"ХНР" проголосили в один день з "Донецькою народною республікою"

Наприкінці квітня минулого року пан Гур’янов виїхав з Харкова до Донецька, а згодом – до Росії. Відтоді він час від часу записує відеозвернення до своїх прихильників. У них він називає себе "головою ради народних депутатів ХНР". Кореспонденту ВВС Україна вдалося поспілкуватися з ним телефоном. "Ми пробували провести сесію облради, але це не вдавалося через саботаж цього процесу депутатами", – визнає пан Гур’янов.

У цих обставинах він вирішив зібрати "альтернативну облраду": будь-хто з охочих антимайданівців міг записатися у депутати "Ради депутатів Харківської територіальної громади" в наметі біля облдержадміністрації. Коли "депутатів", обраних таким чином, набралося 150, вони присягнули на вірність народу Харківщини на Конституції України – "іншої на той час не було", і проголосували за акт про утворення "суверенної держави" – "ХНР". "Сепаратистом себе я, звичайно, не вважаю", – каже сьогодні Антон Гур’янов. "Нашою чіткою позицією було те, що ("Київський". - Ред.) режим є принципово незаконним. 7 стаття Конституції дає народу України здійснювати владу способом прямого волевиявлення. Це ми і зробили: ми зберігали дію Конституції України на території Харкова", – пояснює він.

Питаю, чи координував він свої дії з активістами, які у той самий день проголосили "народну республіку" в Донецьку. "В Донецьку були присутні харків’яни. Ми передзвонювалися з ними, взнавали останні новини. Ми раділи за донецьких товаришів, вони раділи за нас. Був обмін новинами, але координації як такої не було", – відповідає Антон Гур’янов. Саме донецькі події дали йому ідею для назви "народна республіка".

"Ми виходили з того, що процес вже пішов, і потрібно перебувати в його руслі", - згадує він. Проголошення "ХНР" неоднозначно сприйняли навіть інші активісти Антимайдану. "Планувалося, що ми розгорнемо наметове містечко і чекатимемо на сесію облради. Але "ХНР" сплутала ці плани і налякала Київ", - говорить Андрій Бородавка.

Улітку минулого року Служба безпеки України оголосила пана Гур’янова в розшук. Йому інкримінують дії з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади чи змову про вчинення таких дій. Пану Гур’янову загрожує від п’яти до десяти років позбавлення волі.

Список "депутатів", котрі проголосували за створення "ХНР", згодом знищили, каже Антон Гур’янов, - через страх перед можливими репресіями.

"Коли "ХНР" повернеться на батьківщину, ми проведемо нормальні вибори, як це було зроблено в Донецьку" (Україна та західні країни не визнають "вибори", проведені у самопроголошеній "ДНР" у листопаді минулого року. - Ред.), - обіцяє він.

Дзвінок Жириновського і штурм ОДА

Увечері 7 квітня антимайданівці ще раз зайшли всередину облдержадміністрації. Цього разу штурм був значно жорсткішим, ніж напередодні. Нападники використовували петарди та шумові гранати, кидали до будівлі коктейлі Молотова, запалили біля входу шини.

"На той момент мені довелося сформувати свою особисту мережу агентів серед антимайданівців. Вони доповідали мені про обстановку оперативніше, ніж це було видно з міліцейських зведень. Незадовго до штурму я вже знав, що вони починають формувати невеликі групи, розкладати по рюкзаках і сумках коктейлі Молотова. Було зрозуміло, що це повинно отримати вихід сьогодні", - розповідає тодішній губернатор Ігор Балута.


7 квітня штурм ОДА був найжорсткішим, згадують очевидці тих подій

За годину до початку штурму йому прямо в робочий кабінет несподівано подзвонив депутат російської Держдуми Володимир Жириновський. "Суть розмови була така. Він каже: сподіваюсь, ви не будете жорстоко поводитися з російськомовними, проросійськи налаштованими громадянами. Я відповідаю: вішати на стовпах їх ніхто не буде, все буде елегантно. Посміялися", - згадує пан Балута. Одним з активних учасників тих подій був нинішній міністр оборони Степан Полторак, котрий прибув до міста разом з паном Аваковим. За півтора місяці до того його призначили командувачем Нацгвардії. Останні 12 років він очолював харківську Академію внутрішніх військ.

"Спочатку ми не збиралися запускати протестувальників усередину. Але коли ми побачили рівень їхньої агресії, коли вони почали підпалювати будівлю, ми вирішили не вживати жорстких заходів у відповідь: адже в такому разі могли постраждати випадкові люди. Ми відійшли з ОДА", - згадує пан Полторак. Натомість всі мої співрозмовники з лав Антимайдану стверджують, що до того штурму жодного стосунку не мали.

Вони наполягають: протягом усього протесту активісти чудово знаходили спільну мову з міліцією. Водночас, штурмувальники в масках були підкреслено агресивними. Один з курсантів Академії внутрішніх військ отримав у тій сутичці важке поранення: молодик у масці засунув йому шумову гранату під бронежилет. "Наші такого зробити не могли", - почув я одразу від кількох антимайданівців.

"Мої підзахисні кажуть, що ті події були провокацією. Жоден з затриманих тоді не визнав, що брав участь у масових безладах. Є припущення, що це влаштували спеціально, щоб отримати підстави для закручування гайок і "наведення порядку", - каже адвокат Дмитро Тихоненков.

Вінницький спецназ

Близько півночі 8 квітня будівля перейшла під контроль протестувальників. А в штабі під головуванням Арсена Авакова почали розробляти план звільнення адміністрації. Заговорили про силовий штурм будівлі.


Штурмувальники занесли до будівлі ОДА чимало продовольства

"Операцію розробляли практично всю ніч. Рішення приймалося дуже важко: всі боялися, що будуть жертви. Наслідки могли бути непередбачуваними для будь-якого політика чи військового… Але я розумів, що події на Сході розгортаються саме так, бо дуже мало людей, які перебували на серйозних посадах, готові приймати серйозні рішення", - згадує Степан Полторак. У штабі знали приблизну кількість людей в ОДА, в яких саме приміщеннях вони розміщуються і чим займаються.

"Ми використовували оперативних співробітників і відслідковували ситуацію. Вони почали святкувати: мовляв, змогли, захопили. Ми дали їм відчути смак перемоги, щоб вони трохи розслабилися", - посміхається нинішній міністр оборони. У перших рядах штурмувальників були і кілька "агентів" губернатора Ігоря Балути.

"Їх було небагато – троє людей. Їхнім завданням було не допустити розгрому, тому вони одразу зайняли стратегічні точки – входи до секретної кімнати, до особливого відділу адміністрації, і направляли потоки так, щоб туди ніхто не увійшов", - розповідає пан Балута. У залі ОДА антимайданівці влаштували склад продовольства. Запасів їжі і води там було настільки багато, що сумнівів не виникало: протестувальники розраховували перебувати всередині довго.


Керував спецоперацією тодішній командувач Нацгвардією Степан Полторак

"Холодильники були забиті молоком", - каже Ігор Балута. Його використовували і активісти київського Майдану, щоб нейтралізовувати дію сльозогінного газу. "Якби ми не прибрали їх тоді, то наступного дня чи через день туди завезли б величезну кількість зброї й боєприпасів, підійшло б підкріплення, і ми мали б те саме, що в Луганську і Донецьку", - говорить Степан Полторак. Ігор Балута підтверджує: якраз тоді до Харкова прибув літак з армійським спецназом. Люди у формі взяли під контроль аеропорт та посадкову смугу авіазаводу, аби не допустити посадки борту з "зеленими чоловічками". Харківську міліцію до штурму ОДА вирішили не залучати – не в останню чергу, через те, що харківський "Беркут" після розформування цього підрозділу був деморалізованим.

Натомість, на планову ротацію до Слов’янська якраз пересувався спецпідрозділ "Ягуар" з Вінниччини, згадує пан Полторак. Використати для звільнення адміністрації вирішили саме їх. Під ранок через "своїх людей" розімлілих антимайданівців всередині будівлі ОДА почали попереджати про можливий штурм – щоб дезорієнтувати їх, пояснює нинішній міністр оборони.

"Вони чекали штурму дуже довго. Думали, що він буде затемна. Вже після шостої ранку, коли поїхав громадський транспорт, ми включили сирени, зачитали попередження про протизаконність їхніх дій. Вони були дезорієнтовані і не встигли нічого зробити. Сама операція (зі звільнення будівлі ОДА від активістів, які перебували всередині. - Ред.) тривала хвилин 15 і пройшла без жодного пострілу", - говорить Степан Полторак.


У результаті штурму ОДА протестувальниками кілька кабінетів у будівлі сильно постраждали

Людей, котрі перебували у будівлі, вивели назовні та поклали на асфальт у внутрішньому дворику ОДА. Там "з ними почали проводити протокольні дії співробітники міліції", каже нинішній глава Міноборони. "Так, це була перша жорстка дія. Нехай згоріла частина будівлі, але тепер про це згадують як про поганий сон. На жаль, еліти Луганська й Донецька не проявили себе так само у такій самій ситуації", - згадує сьогодні міністр внутрішніх справ Арсен Аваков.

За словами Степана Полторака, в будівлі знайшли зброю та вибухівку, але "небагато". А одна з активісток Євромайдану згадує: "Зранку наші підійшли під адміністрацію і побачили там кремезних хлопців з "Ягуару". Спитали: може, щось треба? А вони: все в порядку, тільки поїсти б. Майданівці кинули клич – і під ОДА понесли каструльки".

Кого затримали

Затримали за підсумками ранкової спецоперації 65 людей. "Там було кілька випадкових людей. Я особисто вивів звідти дідуся років під 85 - йому просто не було, де жити", - каже пан Полторак.


Зранку 8 квітня правоохоронці затримали у будівлі ОДА 65 людей

Зараз 63 людини з числа затриманих судять за участь у масових безладах. Адвокат Дмитро Тихоненков каже, що багато з них до жодних безладів не причетні. "Приблизно з першої години ночі до будівлі ОДА був вільний доступ. Туди входили люди, які не встигли на останнє метро, бомжі, просто ті, хто хотів подивитися, що відбувається, випити. Один з моїх підзахисних розповідає: йду по центру міста, дві жінки кажуть, мовляв, допоможи занести продукти до будівлі. Він заніс – там його і "хлопнули" (затримали - Ред.). У кожного своя історія", - каже він. У прокуратурі кажуть, що підсудні такими заявами просто використовують своє право на захист.

"У всіх 63 людей, які зараз перебувають під судом, здебільшого одна історія. Був на мітингу на площі Свободи, не встиг на метро, зайшов до ОДА попити кави, а тут раптом міліція, мене затримали, я нічого не захоплював. Але говорити про наші докази поза судовою залою - це тиск на суд. Ми вважаємо, що у нас досить чітка і впевнена позиція щодо доказової бази", - реагує на ці закиди речниця прокуратури Віта Дубовик.

"Перелом ситуації"

"Саме тоді стався перелом ситуації в Харкові", - відповідає Степан Полторак на питання, коли, на його думку, стало зрозуміло, що центральна влада повністю контролює ситуацію в місті. Є й інші версії відповіді на це питання. Вже за тиждень антимайданівці зібрали великий мітинг, після котрого кількатисячний натовп вирушив у напрямку харківської мерії. "Як представники територіальної громади, ми вирішили заходити у міську раду. Там потужна будівля, практично фортеця. Звідти нас би вже не вигнали. Якби тоді люди зайшли до міськради і там би закріпилися, там би з’явилися, скажімо так, серйозніші аргументи і інструменти", - говорить один з активних учасників Антимайдану. Однак інші лідери протесту чомусь повели учасників ходи в інше місце – до СІЗО, в котрому утримували затриманих у стінах ОДА активістів.


Степан Полторак вважає, що "перелом ситуації" в Харкові стався на початку квітня минулого року

Під мерію прийшло кілька сотень людей, в тому числі - "депутати", котрі тиждень тому проголосили "Харківську народну республіку". Вони вимагали впустити їх до зали засідань, аби вони могли там працювати. Конструктивної розмови з мером Харкова Геннадієм Кернесом, який особисто вийшов до мітингувальників, у них не вийшло, тому антимайданівці розійшлися звідти ні з чим. "Після цих подій люди просто перестали бачити сенс у протесті", - визнає активіст Антимайдану.

Екс-губернатор Ігор Балута відзначає своєрідний "день перемоги" у інший день. У ніч на 21 квітня до площі Свободи почали під’їжджати вантажівки з будматеріалами, мішками з піском – всім, що необхідно для облаштування антимайданівського "наметового містечка за всіма правилами революції", згадує він. "Те містечко простояло сім годин. Причому спрацювала (Ліквідувала наметове містечко. - Ред.) по ньому саме харківська міліція, самостійно (Без допомоги підрозділів з інших регіонів. - Ред.)", - каже пан Балута. Саме той момент він вважає ключовим у харківському протистоянні.

А тамтешній Євромайдан провів "мітинг перемоги" лише у червні минулого року, після того, як Україна підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, каже координатор активістів Володимир Чистілін. "На той час влада вже почала реально діяти, працювати за адресами, сепаратистів почали пресувати", - додає він.

Тільки протягом перших трьох місяців після подій минулого квітня на Харківщині затримали понад 300 "активних сепаратистів", заявив тодішній губернатор Ігор Балута. Станом на лютий цього року кількість затриманих сепаратистів зросла до понад 700, кажуть у харківській міліції.

"Харків зачаївся"

Для чинної влади збереження сильних позицій у Харкові є питанням честі, говорять місцеві євромайданівці. Саме звідси походять чинні глава МВС Арсен Аваков, міністр оборони Степан Полторак і глава Адміністрації президента Борис Ложкін. Однак лідер самопроголошеної "ДНР" Олександр Захарченко у лютому заявив, що має амбітні плани "взяття" Харкова: "Нас там чекають люди. У нас там багато своїх".

Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков певен, що цього не станеться: "У Харкові повторення сценарію "народної республіки" не буде з трьох причин. По-перше, у Харкова є голова, і жодна нормальна людина не хоче такого, що відбувається у "звільнених "руським миром" Донецьку й Луганську. По-друге, там просто немає таких настроїв. По-третє, ми вже достатньо досвідчені для того, щоб не дати розхитати човен", - каже він. Утім, засновник "ХНР" Антон Гур’янов вважає, що настрої пересічних харків’ян на ситуацію в місті впливатимуть мало. "Якщо військова доцільність приведе (бойовиків "ДНР") до Харкова, то те, що про це думатимуть харків’яни, буде вторинним", - каже він. Активіст Антимайдану Андрій Бородавка описує настрої у місті так: "Харків не злився – Харків зачаївся".


Стосунки між євромайданівцями та антимайданівцями навесні минулого року були напруженими

Чимало моїх співрозмовників з числа противників чинної влади відзначають: боротьбою з сепаратизмом у Харкові виправдовують "політичні репресії", що розгорнулися у місті.

"Останній дозволений опозиційний мітинг у Харкові був понад півроку тому, а євромайданівцям збиратися ніхто не забороняє. Наших активістів викликають на розмови в СБУ. У мене виникає відчуття окупованого міста. Опозиційна політична діяльність у Харкові просто неможлива. Багато потенційних лідерів - у СІЗО чи в бігах", - каже антимайданівець Євген. Він визнає: аргумент "краще поганий київський режим, ніж розбомблене місто" працює. "Але любити людей тільки за те, що вони тебе не розбомбили, - дуже складно", - продовжує Євген. Тим більше, що для того, щоб отримати тавро сепаратиста, у Харкові сьогодні не обов’язково проголошувати гасла "народної республіки" чи відділення від України. Одна з сотень "сепаратистів", що їх влада "вирахувала і нейтралізувала" минулоріч, - літня харків’янка, котра наклеїла в центрі міста три наліпки з текстом "Порошенко пи…ас, прекрати бомбить Донбасс".

У суді її повідомили про підозру у розповсюдженні матеріалів з публічними закликами до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державного влади. Після двох тижнів, проведених у СІЗО, їй замінили утримування під вартою на домашній арешт з електронним браслетом, але справу так і не закрили. Її приклад є пересторогою усім, хто хотів би висловити незадоволення політикою чинної влади, кажуть антимайданівці.

Колишній губернатор Харківщини Ігор Балута каже, що жорсткі заходи навіть проти "мирних" опозиціонерів, які не проголошують сепаратистських гасел, є виправданими. "Чи ви забули, як "ДНР" підійшла майже до Ізюму і стрільба була вже у нас в області?" - аргументує свою позицію пан Балута. "Якщо ми хочемо зберегти українську державність, то розмусолюватися не треба. Ці люди – потенційні вороги у цей конкретний момент. Вони – харчі для Захарченка і "товаришів" з ФСБ. Нормально налаштовані люди виходять на вулиці і виводять за собою інших людей, а вже ними користуються інші, агресивно налаштовані лідери", - каже він.

ВВС Україна

[zlex40]

Війна міфів
Схильність українців до сакралізації власних провідників зазнала відчутної ревізії

Є у Станіслава Єжи Лєца чудовий вислів з «Непричесаних думок», який, одверто кажучи, треба було б вивішувати замість банерів на обидвох київських Майданах. Цей вислів звучить так: «Коли міф зіштовхується з міфом, зіткнення буває геть реальне».

Схильність українців до міфологізації та навіть сакралізації власних провідників тепер зазнала відчутної ревізії, принаймні, хотілося б, щоб нарешті наша легковірність не заходила аж так далеко. Як і цілком щире бажання вбачати у милозвучних словесних конструкціях офіційних рупорів влади істину в останній інстанції. Бо той же Лєц провокативно, зате цілком резонно стверджує, що «помилка стає помилкою, народившись, як істина».

По-суті, коли йдеться про конфлікт українського масштабу, то мусимо визнати, що його головне міфологічне начало лежить у площині єдності одвічних антагоністів. Це виглядає парадоксально, але так воно є, коли зауважити, що і Яценюк, і Порошенко виступають за окремішність України як держави, як суб’єкта міжнародних стосунків, зобов’язань, а, особливо, світового економічного комплексу. Інша річ, що вони мають різні погляди на шляхи досягнення цієї мети: Президент волів би здійснювати поступ України ліберальним шляхом, прем’єр же, на мій погляд, орієнтується на докорінно інший принцип – державного капіталізму, зразком якого і оскоминою, набитою від агресивного і почасти дилетантського піару, стали представники так званих «азійських молодих гігантів» – Китаю, Малайзії, Сінгапуру, Тайваню. Зауважу, що далекосхідний приклад зазнає доволі суттєвих корекцій, перейшовши до України через російський терен, і тому у практиці уряду чимраз то відчутнішими стають симптоми «керованої демократії».

Міф другий полягає у тому, що Україна заповзялася реформувати систему державної влади, як зазвичай, не обміркувавши своїх нинішніх потреб, ба більше, не оцінивши готовності еліт до таких кардинальних змін. Надмірне захоплення прикладами сусідів по Старому світу, – зокрема, – парламентськими республіками, – може зіграти злий жарт з артикуляторами європейського вектора, які ніколи не були адептами цього устрою. Як і прагнення гаранта зміцнити президентський елемент у нинішній формі державного устрою. Серед ошуканих можуть виявитися не тільки «фронтовики» Яценюка, Порошенкові з БПП теж не варто надто втішатися горизонтом можливостей, бо проекти змін до Конституції, які пропонуються обома суб’єктами влади, одинаково скомпрометують публічні вислови демократичних речників фракції. Таким же чином, як парламентська візія майбутнього держави виявилася успішно скомпрометованою колись послідовниками марксизму-ленінізму під орудою Олександра Мороза.

Міф третій і найнезбагненніший – вибори як панацея від усіх суспільних недуг. Загал мав би усвідомити, що дочасна парламентська кампанія потрібна не йому, – принаймні, її доцільність не є аж надто конечною, – а власне тим, хто ось уже упродовж кількох місяців провадить атракції на столичних майданах, веде безплідні перемовини з метою виторгувати для себе і статуси, і повноваження, і важелі впливу. Цілком природнім і зрозумілим видається їм такий спосіб гаяння дорогоцінного часу, цілком виправданими є їхні надії позбутися у процесі гарячих політичних ігрищ зайвих фігурантів у парламенті. Ставки надто високі, ризик надто фатальний, – але міфотворці розуміють ці ризики специфічно, проектуючи їх лише на власні персони і власні потреби. Те, що «зіткнення міфів» може перетворитися на реальність, причому сумну і зловісну, реальність для всієї країни, якось не вписується у межі світосприйняття наших державців. Тоді спеціально для них ще одна мудрість Лєца: «Міфи найвідданіше підтримують найманці».

Ігор Гулик, «Львівська газета»

[дзофф]

Электрод стоимостью 20 рублей сжег гордость подводного флота России.

[rokus]

«Быстрее бы все закончилось, чтоб скорее наступил мир. Думаю, все равно мы будем в Украине, потому что это наша любимая страна. Эта страна дала мне все. Я здесь родился, учился, был футболистом, стал тренером. Я в жизни не смогу предать свою страну», — признался Юрий Вернидуб.









Полностью Здесь

[zlex40]

Сбрендили
Тихая кончина громогласно провозглашенных год назад «Русского мира» и «Русской весны»

В разболтанном «Форбсом» обмене репликами между Путиным и Порошенко самое главное – это придание гласности ответа Путина: «ты, чего, сбрендил, зачем мне Донбасс». Это и есть тихая кончина так громогласно провозглашенных год назад «Русского мира» и «Русской весны». Вы можете себе представить Гитлера лета 1939 года, так отвечающего на предложение президента Польши забрать «Силезию и Данциг»? И путь это будет отрезвлением для миллионов полоумных, голосовавших за суверенитет Донецкой и Луганской «нарреспублик» и год с нетерпением ждавших прихода России! И для 100 миллионов в Российской «федерации», искренне поверивших, что вот началось восстановление порушенной Великой России.
По системе отражения смыслов, это именно им было сказано «сбрендили». Хороший такой холодный душ… А все погибшие и искалеченные за этот год – это всё – жертвы рейтинга…

Евгений Ихлов, «FaceBook»

[zlex40]

Пошук обходу України
Боротьба з Україною залишається головним питанням російської зовнішньої політики

Вчорашня зустріч глав зовнішньополітичних відомств Греції, Сербії, Македонії, Угорщини та Туреччини продемонструвала очевидну перемогу російської дипломатії. Всі учасники підкреслили свою готовність брати участь у будівництві проекту «Газпрому» «Турецький потік». Після того, як Володимир Путін урочисто заявив про відмову від іншого потоку – Південного – новий проект стає ще однією спробою обійти Україну і почати поставки газу європейським споживачам через територію Туреччини.

Але я все ж таки зробив акцент саме на словах «дипломатична перемога». Тому що до перемоги енергетичної ще дуже далеко – а може, її і не буде. Вся справа в тому, що «Турецький потік» значно відрізняється від «Південного потоку» з точки зору власника. «Південний потік», по суті, був би ще однією трубою «Газпрому» – саме тому Росія і домагалася дозволу на його будівництво. Але з моменту початку цього проекту змінилися юридичні умови Європейського Союзу. На відміну від Москви, європейці зайнялися демонополізацією газових поставок. І тепер ситуація, за якої одна і та ж компанія володіє і трубою, і сировиною, практично недосяжна. Власне, ця обставина і змусила Росію відмовитися від «Південного потоку». І, швидше за все, змусить відмовитися і від «Турецького потоку». Тому що учасники проекту, які підтвердили свою зацікавленість, повинні будуть шукати гроші самі. Знайти їх можна все в тому ж Європейському Союзі. Однак питання про те, чи готові будуть європейці витрачати гроші на «Газпром», залишається відкритим.

Ще одне питання, на яке повинні були б відповісти собі «газпромівські» начальники, звучить простіше – а навіщо? Коли замислювався «Південний потік», його головним завданням було політичне приборкання України. У Москві вважали, що як тільки Київ втратить статус головного транзитера російського газу, він негайно кинеться в обійми Кремля просто зі страху, що Росія не буде поставляти газ самій Україні. Але з того часу методи «приборкання» України змінилися з газу на війну. При цьому енергетична залежність України від Москви вже не здається такою очевидною. Принаймні, зараз Україна обирала між російським газом і постачаннями з Європи. І вибір на користь російських закупівель був зроблений тільки через їх дешевизну. Тоді в чому ж сенс витрати грошей на альтернативний маршрут?

І тоді виявляється, що мова може йти про дві речі – інерцію і пропаганду. Інерція полягає в тому, що боротьба з Україною залишається головним питанням російської зовнішньої політики. І питання відмови від транзиту газу через територію нашої країни – аж ніяк не останнє у цій боротьбі. А пропаганда полягає у пошуку шляхів підриву європейської єдності. Готовність кількох країн Європи брати участь у черговій авантюрі – це демонстрація наявності на континенті «клубу друзів Москви».

Але насправді це дуже умовний клуб. З країн – членів Євросоюзу до нього поки що увійшли тільки Угорщина і Греція. Це цілком очікувано – обома країнами керують популісти, які знищують економіку і знаходяться в непростих відносинах з Брюсселем. Але гроші на порятунок економік Угорщини та Греції все одно в Брюсселі, а не в Москві.

До того ж будівництво нового газопроводу – це питання не одного року. Якщо відносини з Росією не нормалізуються, за цей час Європейський Союз зможе розробити правила, які зроблять будівництво нової труби неможливим. Ну і до того ж за цей час на ринок Європи, швидше за все, прийде іранський газ…

Виталий Портников, «Еспресо.TV»

[nato]

Хорошие новости, пусть кто-то и решит, что они незначительные:

1. Харьковский облсовет 99-ю голосами на внеочередной сессии (которая длилась всего 55 минут) признал Россию оккупантом
2. На этой же сессии было изменено название/статус областной больницы, теперь она сможет принимать раненных

Верховная Рада приняла Закон, запрещающий использование символики СССР наряду с национал-социалистической символикой (третьего рейха). Кому интересен сам закон, может прочитать его тут: Проект Закону про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки

[zlex40]

Цветы Бориса

Вот бывает же, что определение становится буквальным!
АНТИНАРОДНЫЙ РЕЖИМ.
Они вывозят на помойку цветы, которые принес Немцову – народ.
Не сомневаюсь, впрочем, что часть этих цветов через третьи руки пошла в продажу. Потому что режим еще и ВОРОВСКОЙ.

[nato]

(2015-04-09 15:04)nato писал(а):  Хорошие новости, пусть кто-то и решит, что они незначительные:

1. Харьковский облсовет 99-ю голосами на внеочередной сессии (которая длилась всего 55 минут) признал Россию оккупантом
2. На этой же сессии было изменено название/статус областной больницы, теперь она сможет принимать раненных

Верховная Рада приняла Закон, запрещающий использование символики СССР наряду с национал-социалистической символикой (третьего рейха). Кому интересен сам закон, может прочитать его тут: Проект Закону про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки

UPD: Сегодня ВР был принят еще один ОЧЕНЬ важный закон: Проект Закону про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років

[nato]

После вчерашнего просмотра у меня сложилось достаточно противоречивое отношение к этому фильму. Поэтому, если кто-то с ходу ожидает эмоционально-восторженно-хвалебную рецензию, то это не сюда

С момента приобретения билетов у меня появилось некоторое недопонимание прокатчиков. Из прессы было понятно, что фильм украино-российский и прокатные названия отличались: в Украине фильм идет под названием "Незламна", а в России, соответственно, "Битва за Севастополь". Номинально все правильно и объяснимо, ведь украинский и российский зрители ожидают от этого фильма разного, и ассоциации вполне прогнозируемые.
Вот только не пойму, почему в Харькове, украинском городе, прокатное название фильма... "Битва за Севастополь". Так уж получилось, что из-за такой незначительной вещи, как название, я изначально была "заряжена". Но моя "заряженность" может так же легко отступить, если режиссер не даст ей шанса, как с "Поводырем". Впрочем, не в этот раз.

Из позитивного - фильм украинский, хорошо поставленный, и он не о войне, а о людях в войне. На экране есть все - смерть, боевые действия, характеры, любовь, переживания, однако мастерство режиссера позволило ему удержаться от "смакования" крови и любовных сцен в кадре. А так, все очень органично, и сценарий о героическом украинском снайпере Второй мировой Людмиле Павличенко, и яркая операторская работа, и хорошая актерская работа, которой веришь, и даже звуковой ряд, хотя к последнему у меня есть вопросы, но то позднее. Не знаю, как звучит фильм в оригинале (он снимался на русском), но качество украинского дубляжа на высоте!

Учитывая прямые ассоциации названия с украинской летчицей Надеждой Савченко, нынешнюю войну и непосредственную близость боевых действий, подобные фильмы смотреть очень непросто.

Из непонятного - (все, естественно, очень субъективно) даже если не обращать внимания на странности с прокатными названиями, оба названия сильно "притянуты за уши". Если взять украинское "Незламна"- оно не соответствует образу Людмилы, созданному на экране Юлией Пересильд. Героиня фильма уже на взрослую жизнь проецирует свои детские комплексы, сформированные отцом-военным, героем Первой Мировой войны. Она изначально "сломана" презрением отца, для которого рождение девочки - наказание. Поэтому и обречена на вечную борьбу с собой и на постоянный нервный надрыв. Но какая же усталость у нее в глазах. Не сила духа, а усталость и обреченность... И историческая речь Людмилы перед журналистами в Чикаго - "Джентльмени, мені лише 25 і я вбила 309 фашистських окупантів до цього часу. Чи не вважаєте ви, джентльмени, що досить уже ховатися за моєю спиною?" является подтверждением этой усталости. Она - "вынужденная" обстоятельствами героиня, и скорее всего, в жизни "без войны" ей бы не было места.

Российское прокатное название фильма еще более нелогично. При чем тут "битва за Севастополь", если это, по сути, фильм о сдаче Севастополя? Сдаче безжалостной и циничной? Не понимаю.

Из совсем непонятного - (тут уже субъективней некуда) фильм не имеет никакого идеологического стержня. Возможно его и не должно быть в драме о любви. Но поскольку фоновым действием является война, социально-политическое явление, которая формирует и определяет личностные характеристики и драмы героев, режиссер явно переборщил с дипломатией.

Я все понимаю, фильм начали снимать в 2012 году и то, что он не превратился в идеологическое "ДЕДЫ ВОЕВАЛИ ЗА РОДИНУ ЗА СТАЛИНА!" как в "Сталинграде" Бондарчука - это действительно политическое мастерство Сергея Мокрицкого, но, война, при этом, стала какой-то абстрактной и непонятной. Действие происходит сначала в Киеве, потом в Одессе и Севастополе, но они с таким же успехом могли быть где-нибудь в Пскове или Ростове. То есть мелких деталей вроде "сердце стынет, как подумаю, что фашисты возле Дюка ходят" или "я же одесский еврей, я все равно выкручусь" явно недостаточно для передачи украинской части Второй Мировой, нет "местной проработки", и, если бы не украиноязычная версия фильма для нашего рынка, у меня бы закрались подозрения, что фильм изначально адресовался больше российскому зрителю как более платежеспособной аудитории. В повествовании ТАК старательно отсутствуют ЛЮБЫЕ намеки на идентичность, что это напрочь обезличивает как главную героиню, так и всех, кто с ней связан. Тем не менее, одновременное с этим отсутствие советских идеологем - колоссальный плюс фильма, впрочем, делающий войну второстепенной.

Отдельно остановлюсь на саундреках. Основных композиции две, и снова это дань одновременно и российскому зрителю ("Кукушка" Цоя в исполнении Полины Гагариной) и, буквально следующая за ней "Обійми" Вакарчука, - украинскому. Я понимаю, что это была попытка "объединения" зрителя, но то ли Кукушка выбрана неверно, то ли я такая "заряженная" на борьбу, но эти композиции не сочетаются на эмоциональном уровне. Предполагаю, что если бы фильм вышел эдак не позднее начала 2014 года, наверно я бы на него отреагировала менее предвзято и более эмоционально.

Но, несмотря на весь мой перечень "непонятного", рекомендую его посмотреть. Фильм добротный, качественный, без лишней сентиментальности и, одновременно с этим, лишенный излишней жестокости. Каждый найдет что-то для себя!

блог

[nato]

Историческое выступление президента Польши в Раде: полный текст
17:30

9 апреля президент Польши Бронислав Коморовский выступил в Верховной Раде Украины. Это было первое выступление польского лидера в украинском парламенте. На заседании присутствовали депутаты, президент и весь состав Кабмина. И Украина, и Польша на уровне высших политиков уже назвали это выступление историческим.

"Европейская правда" предлагает полный текст выступления Бронислава Коморовского.

***
"Уважаемый президент, уважаемый спикер, уважаемые депутаты.

"Не погибла еще Польша" – так начинается гимн Польши. Похожими словами начинается и украинский гимн "Ще не вмерла України ні слава, ні воля". Могила Михаила Вербицкого, автора музыки гимна Украины, находится на территории Польши, в поселке Млыны близ Перемышля. Там он много лет был греко-католическим пастором. В этом году мы отмечали 200 лет со дня его рождения. Отмечали в знак памяти об общем прошлом наших народов, симпатии и солидарности между нами.

Благодаря этой глубокой связи сегодня у меня есть возможность стоять здесь, в здании Верховной рады, и обращаться к вам в это важное для Украины время. Думаю, это особая привилегия и знак доверия со стороны украинских друзей, спасибо за это...

Уважаемые депутаты! Когда в 2014 году группа "Тарака" пела песню "Подай руку Украине", в сердца поляков запали эти слова, и здесь, на Родине поэта Тараса Шевченко, нельзя не упомянуть о схожести этой песни с его стихотворением "К полякам", где он призывает: "Подай руку казаку". Польша подает руку Украине. Польша делает и сделает все, чтобы Украине подали руку другие страны свободного Запада.

Рука Польши – это не вопрос политической конъюнктуры, но наше понимание исторических процессов, которые способствуют видению Украины как важного партнера и соседа.

Речь идет не о прошлом, а о будущем польско-украинских отношений. О будущем, хотя его видение в значительной степени укореняется в прошлом.

Более тысячи лет судьбы поляков и украинцев тесно переплетены. Стоит лишь вспомнить князя Данила Галицкого, коронованного как король Руси в Дорогочине и похороненного на польской стороне Буга в Хелме. 600 лет спустя в Хелме родился Михаил Грушевский, выдающийся украинский историк и икона украинского народного движения.

На протяжении веков наши предки жили в одной стране – Речи Посполитой. Из-за близорукости тогдашних элит не была она государством трех равноправных народов – польского, литовского и руського или – сегодня – украинского. Однако помним, что в XVIII веке мы заплатили за эту ошибку страшную цену, потеряв наше государство.

Стоит напомнить, что уже тогда у нас было чувство принадлежности к общей европейской семье: казаки гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного сделали решающий вклад в победу над силами османов в 1621 году под Хотином, а обороной Замостья от Красной Армии в 1920 году руководил генерал УНР Марко Безручко, похороненный на православном кладбище в Варшаве. Сегодня в Замостье о нем напоминает мемориальная доска.

Объединяет нас общий исторический опыт – длительный период совместной государственности, создание основ национального бытия при отсутствии собственной государственности, даже жестокие репрессии иностранного государства-гегемона. У нас похожие языки, обычаи, костюмы, песни. Тем не менее, в XIX веке и поляки, и украинцы поддались борьбе за национальное освобождение и стали друг против друга.

Трагическим апогеем этого конфликта стали годы Второй мировой войны, когда было пролито много и польской, и украинской крови. Стоит вспомнить – когда поляки и украинцы боролись друг с другом, этим всегда пользовался кто-то третий; кто-то, кто посягал на нашу независимость и свободу.

Уважаемые депутаты! Надеюсь, что нынешний диалог наших стран и народов не разрушит старая вражда, что поляки и украинцы не столкнутся в дискуссиях об истории конфликтов и их трагические последствия.

Мы хорошо знаем, что правильный путь – во взаимном прощении и примирении.

И чтобы это не было пустым жестом, а совместными польско-украинскими действиями: чествование памяти жертв братоубийственных войн в местах их страдания и смерти. Это наш общий долг перед предками. Мероприятия на территории сильных и независимых Польши и Украины – лучший способ почтить дедов и прадедов, которые пострадали от наших конфликтов.

Здесь я хотел бы напомнить о роли контактов между молодежью в сближении наших наций. Поэтому особенно поддерживаю укрепление контактов молодого поколения. Не стоит забывать о присутствии польской молодежи и – я всегда с гордостью об этом вспоминаю – моих собственных детей – на украинских майданах, об их солидарности и готовности помочь Украине.

Мы все должны радоваться, потому что сегодня на территории Польши обучаются 23 тысячи украинцев, среди них – группа стипендиатов польского правительства из охваченных войной регионов Украины. Надеюсь, в ближайшие недели будет подписано соглашение о молодежных обменах. Этот проект – важная инвестиция в будущее, контакты молодежи строить новое качество польско-украинских отношений.

Уважаемые господа! Мы встречаемся в то время, когда Украина фактически в состоянии войны. Когда оккупация Крыма Россией и ее агрессия на востоке Украины оборвала празднование 25-летия восстановления нашей свободы.

Мы встречаемся в то время, когда российская агрессия жестоко пытается отобрать у Украины право на самостановление, свободный выбор и способ демократического развития. Польский праздник свободы не мог быть полным, когда в близкой нашему сердцу Украине погибают люди только потому, что хотят такой же свободы, за которую боролось в Польше мое поколение.

Речь идет о свободе суверенного формирования собственного будущего, воле, выраженной несогласием на возвращение политики, которая опирается на логику зон влияния, на возвращение имперского доминирования сильного над более слабым.

Против такого акта насилия и выступил украинский народ, отдавая величайшую жертву – жертву человеческой жизни на площадях во время Революции Достоинства, защищая свою независимость и ценности, на которых построен Европейский союз – свободу, достоинство, справедливость и солидарность.

Поэтому Европа никогда не может забыть о жертве героев Небесной Сотни.

Как президент Польши я особенно горд тем, что среди ребят из Небесной Сотни были те, у кого были польские корни. Они присоединились к многочисленной плеяде прекрасных фигур в нашей общей истории, которые напоминают нам важный лозунг: за нашу и вашу свободу.

В Польше я провел много встреч с активистами Евромайдана, с ранеными во время Революции Достоинства. Многих из них приняли польские больницы. Особенно трогательными были встречи с украинскими солдатами. Я услышал, что вдохновением для них были слова вашего гимна: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу, і покажем, що ми, браття, козацького роду".

Я убежден, что только сыновья великих народов говорят о собственной жертве и своей любви к Родине такими великими словами.

У сопротивления политике насилия сегодня есть дополнительное измерение. Скоро мы будем отмечать 70-ю годовщину окончания Второй мировой войны, а сегодня вместе с президентом Украины мы склоним головы перед жертвами сталинского тоталитаризма в Быковне. В 75-ю годовщину Катыньского преступления почтим память польских офицеров, расстрелянных НКВД по приказу Сталина, а также десятков тысяч украинских жертв сталинского режима с 1930-х годов прошлого века. Это символ, объединяющий судьбы поляков и украинцев.

Революция Достоинства, которая началась с защиты европейского выбора Украины, показала, что украинцы стоят на стороне европейских ценностей.

Сегодня, когда сыновья Украины гибнут на востоке, защищая свою независимость, они также защищают Европу от возвращения имперского мышления, от решений, которые угрожают всей Европе.

Нельзя не видеть, что в Украине есть солдаты, танки, БТРы, зенитные установки агрессора.

С ложью весь мир пройдешь, но не вернешься назад – так говорит украинская пословица. Сегодня этой лжи не видят только слепые. Западный мир должен понять, что будет безопасен тогда, когда Украина будет безопасной.

Поэтому мы поддерживаем любые действия, цель которых – разрешение этого конфликта, в частности, минские договоренности. Надеемся, что эти договоренности будут соблюдаться и претворяться в жизнь как способ обеспечения территориальной целостности Украины и ее безопасности.

Уважаемые депутаты, наши предки вместе создавали государство, занимавшее важное место на политической и культурной карте Европы. Мучительный опыт нашей части Европы говорит, что нужно оставить попытки выбора между Востоком и Западом, он говорит, что нужно идти к европейской интеграции. Польша встречает этот украинский выбор с удовлетворением, потому что мы помним, что создатель польского независимого государства после Первой мировой войны маршал Юзеф Пилсудский был убежден, что не будет свободной Польши без свободной Украины.

Сегодня мы вместе должны сказать больше: не будет стабильной, безопасной Европы, если ее частью не станет Украина.

Двери в структуры западного мира, и в частности в ЕС, должны быть открыты для Украины. Зная условия и нелегкие критерии, которые необходимо выполнить, Украина делает свой собственный выбор. Но никто не может ограничивать ее права в таких устремлениях, тем более, что украинцы словом и делом доказали, что они видят свое будущее в свободной, демократической и безопасной Европе.

Сила, которая объединяет Украину – ваше особое чувство национального достоинства, любовь к своей земле.

Проевропейская революция, героям которой мы отдали дань 22 февраля во время Марша достоинства в Киеве, продолжается. Украинцы сделали свой выбор, сейчас время тяжелой работы ради построения нового суверенного государства и защиты его территории. Для всех без исключения. Потому что во время Революции Достоинства и во время войны на Донбассе укрепилось гражданское общество.

В следующем году Украина будет праздновать 25-летие своей независимости. Это значит, что уже целое поколение украинцев живет в независимом государстве. Страны ЕС и НАТО признают территориальную целостность Украины в границах, установленных в 1991 году.

Изменение этих границ силой, вопреки воле украинского народа, никогда не будет принято нами и всегда будет нами осуждаться.

Мы все сознаем, что перед Украиной стоят большие вызовы. К главным из них относится защита собственной территории перед вооруженной агрессией восточного соседа, но также внедрение в жизнь глубоких реформ: политических, общественных и экономических. Это очень трудная задача, которая стоит перед каждым из вас.

Поддержка со стороны друзей Украины многократно укрепляет ваши усилия. Я глубоко убежден, что мы совместно достигнем этой цели. Со стороны Украины необходима мудрая последовательность ради реформ, со стороны западного мира – готовность быть терпеливыми и помогать экономически, политически и, таким образом, укрепить оборонительную систему.

Уважаемые депутаты, Польша – это особенный сосед Украины, мы хотим видеть в своем восточном соседе сильное и эффективное государство.

В мае исполнится 25 лет с проведения важной встречи польских и украинских депутатов в Яблонне под Варшавой в то время, когда рождались независимые Польша и Украина. Еще перед принятием Декларации о государственном суверенитете Украины они разговаривали не только о тяжелом прошлом, но и о построении совместного будущего. Годом позже Польша первой в мире признала украинскую независимость.

С того времени Польша никогда не оставляла Украину,

поддерживая ее трансформационные европейские усилия и устремления. Всегда, даже в тяжелые времена, нам в Польше хватало веры в то, что совместные польско-украинские усилия приближают нас к цели, которой является достойная жизнь в общем европейском доме свободы. Это касается всех важных польских политических сил, всех президентов и всех правительств.

Мы хотим, чтобы близкий нам украинский народ жил в благополучии и использовал цивилизационные достижения западного мира. Путь к стабильной свободе и благосостоянию всегда идет через тяжелые изменения, через реформы, поэтому вызывает уважение готовность, с которой президент Украины, премьер-министр и украинский парламент декларируют начало глубоких преобразований.

Реформы, которые, к сожалению, не были проведены раньше, приходятся на очень сложный период, на время войны. Мы этого не осознаем, но мы также помним собственный опыт, когда необходимые реформы проводились во время глубокого экономического кризиса на рубеже 1980-90-х годов.

Наш польский опыт говорит, что порой стоит заплатить политическую цену за необходимые реформы, которые открывают лучшее будущее для собственного народа.

Мы знаем, что Польша сегодня не была бы там, где она находится, если бы 20 лет назад не провела реформы, которые изменили всю идею функционирования государства и отношений между государством и гражданином, если бы не провела общественно-политические реформы, реформу местного самоуправления.

Делая свой выбор в 1989 году, мы видели, что на пути у нас много препятствий и проблем, но мы понимали, что цель достижима. А этой целью была возможность вырваться из коммунистического прошлого. Это была возможность самостоятельно принимать решения о своем будущем и обеспечении благосостояния каждого гражданина.

Неделю назад я встретился в Варшаве с группой депутатов Верховной рады Украины, которые представляли новое поколение украинских депутатов. Вижу некоторые лица в этом зале сегодня. Был очень тронут во время этой встречи. Я смотрел на группу молодых людей, которые служат своей Родине так, как мое окружение служило 25 лет назад.

Это была среда "Солидарности", которая противостояла действительности и пыталась ее изменить в рамках службы в правительстве или парламенте. Я сказал молодым украинским депутатам то, во что я верю: что польский опыт говорит четко – во время наибольшей угрозы иногда легче найти в себе глубокую готовность к действиям, к проведению реформ.

В те времена, когда легко, этого делать не хочется, когда трудно – есть понимание, что иначе нельзя. Желаю вам, чтобы готовность к изменениям давала результаты. Нам это удалось, и вам тоже удастся, я в это глубоко верю, потому что сам знаю вкус успеха в результате тяжелых рискованных решений, которые затем воспринимались с благодарностью, потому что давали путь к будущему.

Нет универсального рецепта успеха, каждый народ должен найти свой путь.

Не все решения можно удачно перенести на национальную почву, тем не менее, я хотел бы поделиться с украинскими друзьями наиболее важным: большие перемены в Польше провела "Солидарность", движение людей с разными взглядами, которое было лагерем реформ.

Фундамент первого некоммунистического правительства Тадеуша Мазовецкого был заложен во время политического взаимопонимания между бывшими оппонентами. Это не было легко, но это окупилось. Без этого элементарного согласия на этапе принятия решений нам бы ничего не удалось. Согласие – это условие успеха.

Соглашение об ассоциации с ЕС открывает возможности для действий, активизирует сотрудничество с ЕС в политической и экономической сферах, создает условия развития контактов между людьми. Выполнения его экономической части приведет к переменам и окончательно выведет Украину из постсоветского пространства. Большим шансом является введение безвизового режима, Польша будет последовательно его поддерживать.

Глубокие реформы – дерегуляция, децентрализация, укрепление судебной системы, борьба с коррупцией – вместе с финансовой поддержкой Запада будут укреплять Украину как независимое суверенное государство.

Мой визит в Украину происходит в особый момент, между католическим и православным праздником Пасхи. Это особое время символической победы добра над злом, это надежда и шанс на новое начало. Надежда является частью украинского гимна: "Ще нам браття-українці усміхнеться доля". Я верю, что судьба нам улыбнется в общем европейском доме.

Когда Тарас Шевченко говорил: "Подай же руку, козаку", он говорил и о том, что "мы воскресим наш тихий рай". Поэтому я говорю: подадим друг другу руку и вместе построим европейское будущее для нас и для будущих поколений поляков и украинцев.

За нашу и вашу свободу! Пусть живет свободная, демократическая и европейская Украина!".

Хартия97

[zlex40]

Путин может выбрать не уход,
а войну

Удастся ли министрам иностранных дел стран «нормандской четверки» добиться хоть каких-то реальных сдвигов с точки зрения урегулирования ситуации на Донбассе? На самом деле этот вопрос сам по себе ставится не очень верно – хотя именно он и должен определять повестку дня каждой встречи дипломатов.

Для глав внешнеполитических ведомств Франции, Германии и Украины самое главное – это удержать Россию от войны. Сергей Лавров на этой встрече, разумеется, будет обвинять Украину в невыполнении Минских договоренностей, возмущаться, что до сих пор не начат диалог с «представителями Донбасса» – хотя в минских договоренностях четко сказано, что диалог о будущем региона может идти только с представителями законно избранной местной власти, а не с самозванцами, сокрушаться, что Украина «продолжает экономическую блокаду». Понятно, что будет отвечать своему российскому коллеге Павел Климкин. Он, конечно же, станет разъяснять календарь минских договоренностей, который Россия, вопреки всякой логике, читает с конца. Ну и заодно попытается втянуть Лаврова в диалог о миротворческих силах, хотя с точки зрения посланника Путина миротворцы на Донбассе могут быть только одни – российские. И они, собственно, уже есть, чего уж там.

Что будут говорить Фабиус и Штайнмайер, ясно по заявлению французского министра, заметившего, что договоренности об отводе тяжелых вооружений до сих пор нарушаются. Именно на этом будут настаивать представители Евросоюза. Диалог – о «модальности» о выборах, о реформе и прочем – должен был начаться только после окончательного отвода тяжелых вооружений. Этот отвод должны зафиксировать представители ОБСЕ. Они не зафиксировали. О чем тут еще говорить? Пусть Россия посодействует окончательному отводу вооружений – ну и мы со своей стороны проинспектируем еще разок-другой украинские позиции – наблюдатели ОБСЕ скажут свое слово, и тогда уже можно будет начинать политический процесс.

Это ловушка. Россия не может отвести тяжелое вооружение из зоны конфликта, потому что в этом вооружении – ее возможность влияния на ситуацию. А раз она не может отвести вооружение – то вынуждена ограничиваться обвинениями в адрес украинской стороны по поводу «блокады» и «отказа от диалога».

Это и есть «замороженный конфликт» в европейском понимании. Замороженный не как в Приднестровье или Абхазии, а на грани абсолютной неопределенности – когда оккупированная территория существует вне времени и структур, просто как очаг напряженности. И не существует – выживает. И в этом своем выживании начинает дестабилизировать уже не только оккупированную страну, а и самого оккупанта, который начинает относиться к этой территории как к обузе, мешающей другим инструментариям его влияния.

Европейцы могут рассчитывать на то, что Путину все это надоест и он просто уйдет с Донбасса. Путину действительно может все это надоесть – но он из тех, кто в безвыходной ситуации выбирает худшее из зол. То есть не уход, а новую войну.

Виталий Портников, «NEWSru.ua»