Форум болельщиков ФК Металлист Харьков

У них нет 47 хромосом. Судя по лицам и 7 то нет.
Очень напоминает:

Вязаный Твитер ‏@twitted_knitter

Великий пиз*ец, о котором так долго говорили в Твиттере, настал, товарищи!



Твиттер

Интересная вещь получается - в Москве Майдана нет, а антимайдан есть. Вот это опережение.

В один прекрасный день Путин рискует проснуться с Мариуполем в руках – и без рубля в кармане. Все окончится быстро и даже как-то безболезненно.

В Киеве уже не просто говорят о возможности введения в страну миротворческих сил, но и активно работают в этом направлении, обсуждая вопрос с мировыми лидерами и представителями международных организаций. В Москве саму идею введения миротворческих сил называют нарушением минских соглашений. «Говорящие головы» из днровской психушки вообще говорят, что им нужны только российские миротворцы – что и понятно, какие еще миротворцы дадут тебе «Град», пулемет, танк и возможность сбивать гражданские самолеты? Только российские и дадут.

Но если серьезно, то реакция Москвы на украинские предложения на данный момент не значит ничего. Коллективный Пургин – что Нарышкин, Чуркин, что Лавров, что сам Пургин – озвучивает общую линию, доведенную до каждого из чиновников или наемников соответствующими клерками из администрации президента. Настоящее решение о согласии с введением или невведением миротворческих сил принимает один-единственный человек – Владимир Путин. А он пока молчит.

Президент Петр Порошенко и заместитель главы его администрации Валерий Чалый говорят об обсуждении с Путиным вопроса о миротворцах во время минских переговоров. Я склонен доверять этой информации – и вот почему. Такого рода дискуссия могла проходить в рамках вариативности подхода к ситуации вокруг Донбасса. И дело тут не в миротворцах как таковых, а в намерениях Путина. Выбор у российского президента – учитывая скудность его ресурсов и продолжающееся с каждым днем исчезновение экономики – невелик. Путин может либо воевать, либо уходить с Донбасса. Замораживать конфликт он не может.

Воевать – это, конечно, большое искушение. Но проблема Путина в том, что после Минска американцы и европейцы просто не смогут не отреагировать на какое-нибудь наступление на Мариуполь. За исчезновение российской экономики проголосуют даже Орбан с Ципрасом – потому что будут хорошо понимать, что случится с их собственными бюджетами в случае продолжения войны. Поэтому в один прекрасный день Путин рискует проснуться с Мариуполем в руках – и без рубля в кармане. Все окончится быстро и даже как-то безболезненно.

Уходить он тоже не может. Офицерская честь – если она у него есть, конечно – не позволяет. Истерическое состояние той люмпенизированной, деградировавшей и переставшей задумываться части электората, на которую опирается Путин, не позволяет. С надеждами на укрощение Украины расставаться тоже не хочется. Но даже если решиться уходить – нужно делать это красиво. По-путински. Со стерхами.

Меркель и Порошенко как раз и предложили ему новый полет – между оккупированным Донбассом и Украиной оказываются миротворцы, война завершается, он отползает, Захарченко умирает от ранения в палец, Плотницкий становится заместителем председателя райсовета, Пургин спивается, Ахметов возвращается, Пушилин работает сторожем в его резиденции, Стрелков заменяет Навального и умирает от ранения в палец на «Русском марше». Через полгода великий и непоколебимый «Русский мир» забывает о Донбассе и начинает думать, как прокормить Крым… Если будет к тому времени чем, конечно. Но это уже совсем другие проблемы. Сам уход с Донбасса будет обставлен идеально.

Если он, конечно, понимает, что ему пора.

В субботу, 21 февраля, в 20:30 на "Интере" состоится телевизионная премьера художественного фильма "Поводырь".

ТВ-Гид

Поводир в Вікіпедії

Краткое резюме интервью - "это" была ошибка США, Европе мы не нужны, я ушел из этой власти - и это не пошло на пользу США и Европе. А майдан сам собой разошелся, ага. Пуп земли обиделся, что его кышнули.

Янукович дав інтерв’ю російському каналу: ніхто Майдан зброєю не розганяв
21.02.2015



Віктор Янукович, який перебуває в розшуку Інтерполу, дав інтерв'ю телеканалу «НТВ-Росія». Про це повідомляється на сайті телеканалу. Інтерв'ю Януковича вийде о 19:00 за московським часом у передачі «Центральне телебачення».

«Рівно рік тому він знайшов тільки цей вихід − тікати. Віктор Янукович, президент без країни. Чого він боявся найбільше, у чому була його головна помилка і що рік потому він може сказати Україні?» – йдеться в анонсі телеканалу.

Водночас, в мережі Youtube вже з'явилося заявлене інтерв'ю. В ньому Янукович говорить, що Майдан не розстрілював.





«Не дивлячись на те, що мене провокували, провокували правоохоронні органи на дії у відповідь, ніхто Майдан не розігнав зі зброєю, танками, бронетехнікою, як мене до цього підштовхували. Я прагнув до миру. Мені влада ціною крові не потрібна була. Тому я погодився підписувати 21 лютого домовленість з опозицією», − сказав утікач.

І додав, що робив усе, щоб уникнути кровопролиття.

«Я думав, що я зроблю все, щоб не допустити кровопролиття. Я краще вийду із зони конфлікту. Нехай вони подивляться на цю владу. Я ніколи не думав, що вони розпочнуть війну проти свого народу».

Іншою заявленою темою передачі є «Екстремісти - фанатики « Ісламської держави», що перетворюють людей на зомбі…».

12 січня Інтерпол оголосив Віктора Януковича в розшук за звинуваченням у зловживанні владою і вбивстві. Раніше він був оголошений у міждержавний розшук МВС.

Янукович втік з Києва в ніч на 22 лютого 2014 року і невдовзі остаточно залишив Україну. У той же день Рада визнала його таким, що самоусунувся від виконання своїх обов’язків, і призначила в.о. президента Олександра Турчинова. Разом з тим, Янукович у своїх заявах продовжує говорити, що є легітимним президентом України, оскільки в країні, за його словами, відбувся переворот.

Віктор Янукович – фігурант щонайменше шести кримінальних справ, зокрема його підозрюють у причетності до масових убивств мітингувальників під час Євромайдану. Верховна Рада позбавила Януковича звання президента України.

Радіо Свобода

#ходячиймертвец, #говорящаяжопамумия, #itstinks

Україна поглине Путіна, як поглинула Горбачова
Віталій Портников
21.02.2015

Історія політичної кар’єри Володимира Путіна – це історія нездійснених бажань і політичних поразок



Найцікавішою особливістю сучасної політичної думки – і коли йдеться про експертів, і коли ми читаємо коментарі користувачів соціальних мереж – стала майже релігійна віра у Володимира Путіна. Причому віру цю поділяють як полум’яні шанувальники, так і опоненти російського президента. Перші впевнені, що Путін вже всіх переграв – і буде перегравати. Інші переконані, що в сучасному світі ніхто не може протистояти російському президенту – американський президент нерішучий, європейські лідери слабкі, українські корумповані. Словом, цих людей, глибоко занепокоєних майбутнім сучасного світу, Путін теж всіх переграв!

Між тим, історія політичної кар’єри Володимира Путіна – це історія нездійснених бажань і політичних поразок. Путін вигравав тільки тоді, коли за ним стояли куди більш могутні, впливові і стратегічно мислячі люди – в усіх інших випадках він відступав і не вже не міг втілити в життя свої амбітні плани.

Єдине реальне самостійна політична дія Володимира Путіна – це керівництво політичним штабом Анатолія Собчака під час передвиборної кампанії в Санкт-Петербурзі. «Прораб перебудови» зазнав принизливої поразки від свого колишнього заступника Володимира Яковлєва. Команда Собчака була нещадно розгромлена цим авторитетним регіональним політиком, втратив свою роботу і Путін, який змушений був починати нове життя дрібного чиновника в адміністрації президента Росії Бориса Єльцина. Навіть коли Путін став президентом, він нічого не зробив з Яковлєвим, який очолював тоді антиєльцинську партію «Вся Росія». Яковлєв ще довго залишатиметься господарем «північної столиці», а Путін буде готуватися до його відставки.

В кабінети прем’єр-міністра і президента Російської Федерації Путіна практично за руку привів російський «майстер королів» Борис Березовський. Саме Березовський переконав Єльцина поставити на Путіна, а не на колишнього прем’єра Сергія Степашина або главу Російських залізниць Миколу Аксененка. Саме Березовський створив для Путіна партію «Єдність» і направив до нього своїх журналістів, які облагороджували тоді непублічного, насилу здатного висловити свої думки чиновника. Внесок Путіна у досягнення влади в Росії практично дорівнює нулю.

Путін так ніколи і не позбувся б від всесильного «олігарха», якби не конфлікт останнього з сімейством монарха-пенсіонера Бориса Єльцина. У результаті спецоперації з видалення з країни Березовського та іншого «олігарха», Володимира Гусинського, який грав на боці ceпротивників Єльцина, Путін виявився оточений висуванцями єльцинської «сім’ї», які досі займають ключові чиновницькі посади в державі.

Путін і не намагався послабити вплив своїх нових покровителів, слухняно виконуючи їхні бажання і здійснюючи олігархічну програму. Йому допоміг випадок – розкол в «сім’ї» з приводу конфлікту двох стовпів олігархічної системи – Михайла Ходорковського і Романа Абрамовича. Ходорковський опинився у в’язниці, його прихильники – у відставці, а тріумфатор Абрамович став мало не новим Березовським російської політики. Але все ж у Путіна вперше з’явилася можливість самостійно керувати країною і проявляти хоч якусь політичну ініціативу. З цим завданням він не впорався. З чим впорався – так це з маргіналізацією політичного життя і деградацією правлячого класу.

Бездарна кадрова політика Путіна – безбарвні прем’єри, слухняні міністри, офіцери КДБ середньої руки – сформувала, нездатну відповідати на виклики, корумповану номенклатуру клептоманів. Але навіть у цій ситуації Путін програв «сім’ї» Єльцина бій за свого наступника, коли відмовився від ідеї обрання новим президентом Росії генерала-чекіста Сергія Іванова і погодився з висуненням на вищий пост у державі ставленика «сімейних» Дмитра Медведєва – політика, втім, настільки слабкого, що навіть якщо б він став Господом Богом, все одно вважав би своїм вищим досягненням в житті «селфі» зі Шварценеггером.

Той Путін, якого ми знаємо зараз, починається від моменту знаменитої «рокіровки», яка остаточно підбила риску під російським політичним життям і сприяла формуванню нового «ближнього кола» президента з особисто і ментально близьких йому людей. При цьому навіть тут немає єдності поглядів на поведінку в екстремальній ситуації, в якій Росія опинилася внаслідок авантюрної політики «нового Путіна» – монарха і самодержця.

Поки що Путіну не вдалося досягти жодної з справжніх цілей, які він ставить перед собою. Україна, яку він розраховував зробити слухняною колонією, відповіла йому Майданом. «Новоросія», яку він збирався перетворити на власний протекторат, відповіла йому спочатку байдужістю, а потім – ненавистю. Лідери країн Євразійського союзу роблять все можливе, щоб дистанціюватися від непередбачуваного партнера. Економіка тріщить по швах і немає нікого, хто б знав рецепт її одужання. Суспільство деградувало, позбулося інстинкту виживання і практично не здатне впливати на владу і змінити її самовбивчу політику. Якщо це – перемога, то що тоді така поразка? І при цьому необхідно пам’ятати, що ключові посади в державі – глави уряду, міністра оборони, зрештою – людини, що відповідає за розкол України – займають зовсім не друзі Путіна, а представники «сімейного», єльцинського клану, які очікують свого часу. Контроль за внутрішньою політикою все ще в руках представників нібито розгромленого, але все ще живого клану номенклатури, що протистояла Єльцину і Путіну в 1999 році – партії «Отєчєство», яка прагнула провести в президенти Євгена Примакова. Та й сам Примаков, патріарх тих, хто жадає демонтажу постєльцинського режиму і вигнання з раю його адептів, тепер ходить до Кремля...

У цьому сенсі Путін все менше походить на Єльцина, який за допомогою танкових гармат розгромив усіх своїх ворогів в еліті – і все більше на останнього радянського президента Михайла Горбачова, який добровільно оточив себе таємними недоброзичливцями. Результатом цієї горбачовської нерозбірливості і страху перед змінами і сильними особистостями став серпень 1991 року і крах Радянського Союзу. Путін повторює шлях одного зі своїх попередників у Кремлі з фотографічною точністю.

Радіо Свободи

Мосва сиводня.

В пик последнего обострения конфликта на Донбассе, в Логвиново под Дебальцево в объектив камеры попала российская радиостанция Р-166-0,5 на шасси К1Ш1. Данная радиостанция на вооружении российской армии находится с 2005г, ну а активно начала поступать в войска с 2011 году, уровень – не ниже полк-бригада.


Но тут интересно не это, так как разных уникальных железяк мы видели уже достаточно. Как видно с фотокадра – новейшая российская радиостанция участвует в данной операции в боевых порядках: дальность организации защищенного канала связи 500-1000 км., хотя для подобного рейда для обеспечения связи достаточно было бы наличие более компактных средств.

Все это указывает на то, что управление операцией и передача данных, возможно осуществлялось напрямую из России, Ростова или же Москвы, так как если дальности одной машины не хватает, то возможен вариант с использованием промежуточной станции.

https://informnapalm.org/6097-rossyya-po...-r-166-0-5

Сьогодення характерне неймовірними зигзагами долі, неочікуваними ракурсами на, здавалося б, звичні і знані речі. Прокидаєшся уранці, – а він вже підготував тобі сюрприз, здатний перевернути твої уявлення, сталі, як здавалося ще вчора…

Валентин Наливайченко – голова СБУ – вчора, коли Україна і не тільки вшановувала пам’ять Небесної сотні, раптом заявив про те, що його відомство володіє неспростовними доказами участі російських спецназівців у розстрілах на Майдані. У принципі, новина як новина, хіба нею здивуєш пересічного обивателя після того, що відбувається на Сході. Та справжньою родзинкою, як на мене, є заява українського спецслужбіста про те, що снайперами, які методично, професійно і без жодних вагань обирали собі живі мішені у центрі європейської столиці, керував помічник президента Росії Владіслав Сурков.

Про Суркова, цього «сірого кардинала» Путіна, як стверджують «куратора українського питання», ходять легенди. Власне, його демонізують не стільки в Україні, хоча, за логікою, мали б це робити, як колись, у часи Помаранчевої революції ще одного політтехнолога Глєба Павловского, як у самій Росії. Один із «ідейних батьків-засновників» сучасної КПСС – «Єдіной Расії», укладач концепції «суверенної демократії», автор незліченної кількості одіозних пропутінських проектів на кшталт «Ідущіх вмєстє», «Наших», не виключено, що й сучасних кремлівських хунвейбінів з «Антімайдана». Попри такий сумнівний шорт-лист «досягнень», Сурков, однак, завжди умів позиціонувати себе як креативний, я б сказав, витончений політтехнолог, так би мовити, «естет у політичному болоті». Міхаїл Ходорковскій, багатолітній в’язень режиму ВВХ, а нині політемігрант з претензіями на спадкоємця Путіна, якось сказав, що Суркову можна вибачити майже все за «його талант».

Правда, було кілька тіней у «витонченому» резюме цього достойника, зокрема, недвозначна причетність до кооперативу «Озєро» і до велетенської пральні грошей – інноваційного центру «Сколково». Але для вершків московського бомонду – це, радше, свідчення всемогутності, у пересічного ж мешканця російської глибинки бренд «Владіслав Сурков» навряд чи спричинить бодай якісь асоціації – позитивні чи негативні.

Звинувачення Наливайченка, серйозні і, у принципі, своєчасні, витягують на світ Божий ще один бік сурковскої медалі. Його неросійське походження. Владіслав Сурков – це насправді Асламбек Андарбековіч Дудаєв, уродженець Дуба-Юрта колишньої Чечено-Інгушської автономної республіки РФ. Справжнє прізвище «правої руки» Путіна досі збиває з пантелику любителів поникати у чужій білизні. Однак факт залишається фактом: Сурков фактично стоїть за усіма процесами на теренах донедавна непокірної Ічкерії, і саме в його офісі сходяться усі важливі комунікації з Північного Кавказу. Усілякі там демонстрації на кшталт «анти-Шарлі» у Грозному, войовничий та свавільний у своїй вотчині, однак лояльний до неможливості у присутності «царя» Рамзан - все це зона уваги і відповідальності помічника Владіміра Путіна.

Однак… Я ж писав про непередбачуваність сьогодення. Цілком може трапитися, що Чечня, напомпована московськими трильйонами дотацій, вичекавши найкритичніший момент, коли режим Путіна тріщатиме під ударами міжнародних санкцій, першою завдасть нищівного удару у спину ослабленому параноїку. І роль «Брута» вже давно репетирує не хто інший, як ревний путінський слуга Сурков.

Якщо Владіслав (Асланбек) Юр’євіч (Андарбековіч) насправді керував російськими снайперами на Майдані, як те має підстави стверджувати українська СБУ, то «вовчі батальйони» кадирівців, які з вигуками «Аллах акбар!» недавно атакували наших бійців під Дебальцево – акурат в розвиток теми. Може, то один із штрихів до портрета майбутнього правителя Росії. А, може, додатковий аркуш до грубезної папки на столі у прокурора майбутнього Гаазького трибуналу.

Що приготує нам завтрашній ранок?

— Что это за шум, Бэрримор?
— Антимайдан, сэр.
— А что они хотят?
— Не допустить Майдан, сэр.
— А что, кто–то планирует провести Майдан?
— Никто, сэр.
— Так чего же они шумят?
— Дол....бы, сэр...

«Інформаційна паніка» і мужні Збройні сили України
Оксана Забужко, письмениця
20.02.2015

Чи відповість у нас хто-небудь за накрутку «інформаційної паніки»? Суцільний хоровий лемент: зрада! зрада! зрада!.. наші в котлі! наші в полоні! ааааа!



Після Дебальцева. Перша думка: уффф… відступили… слава Богу – живі!

Друга, діловита: то що, тепер нарешті, як казали за СРСР, «Запад нам поможет»? Путін капут?..

І нарешті, третя – роздратованим осадом кількатижневого напруження: цікаво, відповість у нас коли-небудь хто-небудь за накрутку «інформаційної паніки»?.. (І скільки вже хвиль такої було! – тотальної, не встережешся: з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток» – суцільний хоровий лемент: зрада! зрада! зрада!.. наші в котлі! наші в полоні! ааааа!..)

Особисто я ніколи й ніде не коментую подій на фронті. І не тільки через те, що жодної можливості скласти собі сяк-так врозумливу реалістичну картину того, що й до чого там відбувається, в умовах сучасної інформаційної війни банально не існує (якщо хтось і володіє такою інформацією, то число цих людей напевно не більше від десятка, і вони точно нею не діляться!). Але є й вагоміша причина: я не знаюся на військовій справі. Крапка.

Поясню своє «не знаюся». Річ не в тім, що «я дівчинка». Військову справу я, звісно ж, вивчала, і не лише, прости-Боже, в курсі радянської університетської «воєнки». У «Музеї покинутих секретів» мені треба було самій «стати Генштабом», щоб керувати своїми героями з 1940-х, не навішавши при тому «крислатої клюкви». Тож, працюючи над романом, я чесно здолала грубий том Клаузевіца в англійському перекладі (хто не вірить – можу відсканувати й викласти конспект!), простудіювала всі доступні в 2000-х джерела, зокрема й архівні, зі стратегії й тактики «оперативної» (по-сьогоднішньому, «гібридної») війни МГБ із західноукраїнським підпіллям 1940-50-х, і навіть читала радянські підручники для військових училищ (так!). У певному сенсі, отже, могла вважати себе «експертом», хай і аматорського розливу.

Так от, усього того виявилося недостатньо, щоб без помилок самостійно спланувати навіть таку позірно просту операцію (у 6-му розділі), як вихід бойової одиниці в складі 4-х душ із оточеної криївки із завданням ліквідувати виявленого в лавах оточення інформатора: знадобилась усе-таки консультація ветерана – учасника тодішніх бойових дій.

Простіше сказавши, я знаю, чого я не знаю. Наскільки то непідйомна для аматора сфера. Тому й мовчу.

І саме тому всі, без винятку, палкі коментарі «добровільних стратегів», якими так непристойно-розв’язно клекоче український ефір, сприймаю як «інформаційний шум»: кажу, як Станіславський, «Не верю!», замикаю вуха й не слухаю. (Вмикаюсь тільки на «окопну правду» – на реальні історії окремих бійців.)

Взагалі, як на мене, є щось глибоко аморальне в тому, що військові операції з людськими жертвами обговорюються у нас в ефірах, як футбольний матч (хіба що пива бракує!). Це як мінімум неповага до армії – до нашої армії, якій ми, ціла країна, зобов’язані, без перебільшення, – всім. І не треба мені розказувати, за методичками більшовицьких агітаторів доби Першої світової, про «хороших солдатів і поганих генералів»: всяка армія, навіть найнедосконаліша в світі, – це завжди «єдиний кулак», від головнокомандувача до рядового, вона здатна діяти тільки як авторитарна ієрархічна структура, і якщо ви досі, по стількох місяцях війни, сидите в себе вдома в теплій хаті, а не під російськими «Градами», значить, ця структура, нівроку їй, таки діє, – і єдине запитання, яке має право їй ставити кожен із нас, аутсайдерів, це – «чим вам, хлопці, допомогти»?.. Все решта – від лукавого.

Так що слава Збройним силам України. І подякуймо їм за службу. Ми віримо їм, ми покладаємося на них: саме вони – єдиний, стовідсотково надійний наш захист.

Не забувайте про це, коли ввімкнете телевізор – і знову почуєте, як черговий «більшовицький агітатор нової формації» волає яке-небудь своє «штик в зємлю!». Все це вже було, 100 років тому: власне таким способом було розкладено армію УНР. Сьогодні ми розплачуємося – за історичну короткозорість наших прадідів. Тож мусимо цим разом усе зробити так, щоб нашим дітям і внукам ніколи не довелося розплачуватись за нашу.

У тексті збережено виділення, зроблені автором
Радіо Свобода

Гребаный стыд! Здравствуй совок и прощай такие понятия, как честь, мораль и здравомыслие. На кого это расчитано? На тех 30 000 свезенных и проплаченных бюджетников. Янукович работал теми же методами. Теперь в России. Путин планирует свалить в Северную Корею? Быдломасса эрэфии этого не поймет. Хотя это стадо баранов и рабов не поняло, что надо подхватить запал. Майдан в России не пройдет от этой старой проститутки Цыгановой и не старого, но мудака Старикова. Так что, может и не заметят…

А вот след в истории от ведущих на «Антимайдане», которые истерили: «Майдан – это эмбрион Геббельса, улыбка американского посла, фестиваль смерти под песенки макаревичей», останется. И награда их найдет. Их и Киселева и Соловьва и прочую истерящую мразь. Такая же награда, которая нашла главного редактора «Фелькише Беобахтер» в 1945 после нюрнбергского процесса.

Увы, эта страна потеряна для цивилизации. Не навсегда, но надолго. После развенчания культа личности и после денацификации рашистского общества может что-то и получится. Но не факт. А нормальных людей, которых в Мордоре мало мне жаль. Это невыносимо жить в дурдоме и понимать где ты живешь.

Да, пора бы уж, давно пора придержать русофобов по месту их русофобствования. «Ограничить выезд отсюда». Новость как новость, и нельзя сказать, что мы ее не ждали. Все ведь к этому шло, и если в ответ на список Магнитского невыездными становились российские сироты, то в ответ на санкционные списки рано или поздно надо было придумать что-нибудь такое же, асимметричное. Вы не впускаете к себе на Запад наших депутатов, генералов и героев ДНР, а мы лишим вас удовольствия лицезреть врагов Отечества. Баш на баш.
До сих пор его не пускали только в Америку, обвиняя в связях с мафией, хотя, если разобраться, кто там не мафиозо – Синатра, что ли. Теперь вот от Европы отлучили, и соратники в нижней палате уже затевают акцию «Je suis Кобзон». Примазываются к великому человеку, и он вынужден принимать их тупые поздравления и соболезнования, безвыездно оставаться с ними, а также с героями ДНР и ЛНР, куда собирается на днях снова поехать. Лучше бы в Европу ездил, ей-богу.

На днях был в родном Харькове с целью изучить ситуацию с работой военных заводов делающих и ремонтирующих бронетехнику.
На фото – сотни танков, десятилетиями застывшие на Харьковском бронетанкоремонтном заводе, фото танка восстановленного из старых запасо, фото корпуса танка, разобранного для восстановления, новый танк «Оплот», выпускаемый заводом имени «Малышева».
P.S. Поездку на выставку осуществляю за личный счет.

Им этого не понять.

(2015-02-22 12:20)KhaM писал(а): [ -> ]
Им этого не понять.

Да, да, да... И Carthago delenda est!

to zlex40:
Вместе с фундаментом!

И немного подетального из вчерашнего...