Форум болельщиков ФК Металлист Харьков

Полная версия: Тема с политическим подтекстом!
Вы просматриваете yпpощеннyю веpсию форума. Пеpейти к полной веpсии.
Страниц: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353 354 355 356 357 358 359 360 361 362 363 364 365 366 367 368 369 370 371 372 373 374 375 376 377 378 379 380 381 382 383 384 385 386 387 388 389 390 391 392 393 394 395 396 397 398 399 400 401 402 403 404 405 406 407 408 409 410 411 412 413 414 415 416 417 418 419 420 421 422 423 424 425 426 427 428 429 430 431 432 433 434 435 436 437 438 439 440 441 442 443 444 445 446 447 448 449 450 451 452 453 454 455 456 457 458 459 460 461 462 463 464 465 466 467 468 469 470 471 472 473 474 475 476 477 478 479 480 481 482 483 484 485 486 487 488 489 490 491 492 493 494 495 496 497 498 499 500 501 502 503 504 505 506 507 508 509 510 511 512 513 514 515 516 517 518 519 520 521 522 523 524 525 526
"Де він узяв сили, щоб не зламатися?": історія пошуків убитого терористами підлітка


16-летний Степан Чубенко был похищен террористами в Донецке в июле 2014 года. В плену его сначала пытали, а после – расстреляли, за его патриотическую позицию. Масштабная кампания по поиску пропавшего подростка плавно переросла в не менее громкую историю с возвращением тела погибшего мальчика родителям.

[Изображение: 867814.jpg]

Знаете, а я ведь до сих пор думаю – где он взял силы, чтобы пройти через то, через что ему довелось пройти – и не сломаться?.. Ведь в последние дни жизни моего сына рядом с ним не было никого, кто смог бы оценить его мужество и отказ отречься от Украины. Как не было и никого, кто смог бы его осудить, если бы он сделал все, чтобы спасти свою жизнь… Пока я искала Степу, по крупице собирала информацию – и знаю, через ЧТО ему довелось пройти. Как его пытали перед тем, как убить. Ребенка пытали… Я никому не рассказывала о том, что знаю, потому что это очень страшно.

Сталина Вячеславовна, мать убитого террористами 16-летнего краматорчанина Степана Чубенко, говоря это, уже не плачет – она действительно пытается понять. И до сих пор винит себя в том, что не смогла уберечь своего ребенка. Хоть и пыталась.

Вратарь местной футбольной команды "Авангард", КВНщик и любимец всей школы, Степан Чубенко с началом войны на Донбассе стал еще и безапелляционным патриотом. Вместе с товарищами из "ультрас" ходил на все проукраинские митинги в городе. И по-своему, со свойственным молодости максимализмом, доказывал: Краматорск – это Украина.

Ходил на все митинги. Помню, как-то звонят мне из милиции, говорят: приезжайте, заберите вашего сына. Оказалось, после одного из митингов ребят задержали и отвезли в отделение. А Степа сам пошел – а что, мол, я же тоже там был! Так почему моих друзей забрали, а меня нет?.. Приезжаю – а он развалился на стуле - и милиционерам рассказывает, как надо родину любить… Мне тогда один молоденький милиционер запомнился. Стоял себе в сторонке, с таким серьезным лицом… Потом я узнала, что он оказался одним из тех, кто отстреливался при захвате управления. Все думала – может, Степины слова подействовали?

Ребята чего только не делали… Степка вон пенсионерам во время обстрелов помогал в бомбоубежище спускаться. Воду старикам таскал, когда город несколько недель без водоснабжения был… Ну и "партизанили" они с ребятами по-своему. Как-то прихожу домой – а в туалете – флаг "ДНР". Спрашиваю: Степа, что это? А он: ничего, просто тряпка… Уже потом я узнала, что он ходил на площадь, прикинулся своим, а когда выдалась возможность – полез и снял вывешенный флаг…

Такая активность в захваченном террористами Краматорске не могла долго оставаться незамеченной. Когда Степе начали угрожать – в конце апреля родители приняли решение увезти сына в Россию, к родителям Сталины Вячеславовны. Тогда семья Чубенко, как и большинство украинцев, верила: возобновление порядка на Донбассе – дело считанных дней. Поэтому и попросили сына оставаться у дедушки, пока все не утихнет.

Но уже 27 мая Степан без предупреждения вернулся домой. Заявил: моя родина в опасности – и я не буду отсиживаться в тылу.

В начале июля после долгих уговоров уехать из захваченного террористами города, Степа отпросился в Киев к другу. А вскоре после освобождения Краматорска он засобирался домой. Из Киева выехал 23 июля. Но решил сделать родителям сюрприз – и не сказал, когда его ждать.

Я всегда чувствовала, когда со Степой что-то приключалось. А в этот раз – ничего. Будто бы кто-то поставил между нами стену. Мы просили его ехать через Харьков. Почему он взял билеты на поезд, идущий через Донецк – я не знаю до сих пор… В Донецке его и задержали. Как потом говорили – за сине-желтую ленточку. А я еще пару дней ни о чем не догадывалась… Все думаю: а если бы почувствовала, если бы подняла шум раньше – может, Степу можно было бы спасти?..

[Изображение: 444252.jpg]

Сталина Вячеславовна до сих пор недоумевает: почему те, кто задерживал ее сына, не позвонили ей или ее мужу? Почему никто не подумал о том, что парень – несовершеннолетний, и ответственность за него несут родители? Почему "новые хозяева города" практически сразу же отправили Степана рыть окопы в расположенном неподалеку поселке? Почему спустя несколько дней издевательств ребенка жестоко убили? Почему взрослые вооруженные мужчины, имеющие своих детей и якобы спасающие население Донбасса от фашистов (?!) действовали их методами? Почему они решили, что могут распоряжаться чужой жизнью, не ими данной, пытать, издеваться? Почему ребенок, который родился, вырос в Украине, любит свою родину и не предал ее, не достоин жить на земле? Почему не подумали, что будет с родителями и людьми, которым он дорог? Почему?..

Но о том, что Степы уже нет в живых, семья Чубенко узнает не скоро. Когда оказалось, что сын пропал, родители отправились в Донецк. Они дневали и ночевали у захваченного террористами здания СБУ, куда тогда, летом 2014-го, свозили всех пленных. Когда же добились встречи с "руководством республики" и узнали, что Степана отправили на работы в Горбачево-Михайловку – отправились искать сына там.

Когда мы приехали в поселок – нам сказали, что Степа "сбежал во время минометного обстрела". Правда, разные люди рассказывали совершенно разные истории об этом "побеге": то он сам сбежал, то с какой-то девушкой… Мы целыми днями ходили везде, где только можно. Мы показали фотографию сына, наверное, каждому жителю поселка. Спрашивали, не видели ли они этого мальчика. В ответ – либо молчание, либо вопрос "а он у вас за кого?". Никто ничего не сказал… Один из командиров "ДНР" собирал всех пленных, при нас спрашивал, не видел ли кто Степу. Все лишь опускали глаза. Мой муж их тихонько просил, чтобы, если знают хоть что-то о судьбе нашего ребенка, связались с нами, когда окажутся на свободе – объявления с нашими контактами были буквально на каждом столбе. Никто не позвонил…

[Изображение: 589806.jpg]

Отчаявшись от бесплодных поисков, семья Чубенко обращалась даже к экстрасенсам. Многие из них говорили: ваш сын жив – от его фотографии идет тепло. И лишь одна женщина, увидев фото милого паренька с пронзительно-голубыми глазами, практически впала в истерику со словами "Не могу… Там очень страшно! Его расстреляли! Уходите!"

В поисках сына Сталина Вячеславовна добралась до самого Захарченко. После этого "чиновники ДНР" перестали бегать от убитой горем матери и наконец взялись искать Степана.

А в конце сентября Сталине Чубенко позвонили. Сказали, что нашли ее ребенка. Что знают, где он похоронен – и 3 октября проведут эксгумацию. "Я тоже буду там – чего бы мне это ни стоило", - решила женщина.

Это была пятница… Помню, как стояла, пока они раскапывали землю – и все думала: а вдруг это ошибка? А вдруг там похоронен кто-то другой?.. И даже когда копатели добрались до тела и развернули целлофан, в который был завернут мой сын – я еще не верила. Видела, что на теле одежда моего ребенка – а мозг сверлила мысль: а вдруг кто-то одел Степкину одежду на кого-то другого?.. Тело уже начало разлагаться… Но рост, комплекция, то, что еще не тронул тлен, не оставляло места надеждам… Убийцы не побрезговали ни кроссовками(Степа был без обуви), ни вещами "идеологического врага", но, видимо, очень боялись безоружного 16-летнего патриота, если связали ему за спиной руки скотчем...

Тем не менее, тело Степана матери отдали не сразу. Прошел месяц, прежде чем Сталина Вячеславовна смогла забрать сына домой. К тому времени то, что останки принадлежат именно Степе, уже подтвердила экспертиза ДНК, проведенная в Ростове-на-Дону. Кстати, именно эта экспертиза стала причиной диких слухов о том, что террористы прислали голову Степана родителям отдельно – дескать, забирали ее для экспертизы. Сталина Вячеславовна эти слухи опровергает.

Степу мы забирали 6 ноября. Сказать, что это было тяжело – ничего не сказать. Представьте, прошел месяц с момента эксгумации. Все это время тело моего сына пролежало в выключенном холодильнике… Но знаете, даже такая определенность была лучше, чем предшествовавшие ей месяцы неизвестности. Когда ты садишься есть – и не можешь проглотить ни кусочка, потому что думаешь о том, ел ли хоть что-нибудь твой ребенок… Когда ты ложишься в кровать – и не можешь сомкнуть глаз, думая о том, есть ли у твоего сына на чем прилечь, чем укрыться… Да и сейчас почти каждую ночь я вместе со Степой в последние минуты его жизни".

Сталина Вячеславовна уже знала, что ее сына расстреляли, когда на ее мобильный телефон начали звонить неизвестные. Говорили, что знают, где находится парень, что он жив-здоров и за несколько тысяч гривен они берутся вернуть его домой. Как потом установили правоохранители, один из звонков был сделан из колонии.

Сейчас мама Степана Чубенко знает: ее сына пытали и убивали трое боевиков батальона "Керч". Правда, пока ответить за содеянное рискует только один из убийц, который ожидает суда в донецкой тюрьме. Сталина Вячеславовна даже ездила к нему на очную ставку. Узнав, что заключенного практически не кормят – собрала для него передачу.

Меня спрашивали: ты с ума сошла – кормить этого урода? К тому же, неужели ты думаешь, он станет есть то, что ты ему передашь? Нет, конечно, я так не думала. Мне просто хотелось, чтобы он вспомнил о последних часах жизни моего ребенка… Я даже думала сказать ему, когда его увижу, что с его детьми все хорошо – что они "сбежали во время минометного обстрела"… Убийца бы понял, что я имею в виду. И может быть, выдал бы себя, перестал отпираться…

Двое других убийц сейчас скрываются в Крыму. Сталина Вячеславовна говорит – поначалу готова была бы разорвать их голыми руками. Сейчас же не желает им смерти.

После смерти нашего сына мой муж снял крестик. Злится на Бога, позволившего сотворить такое с нашим ребенком. А я наоборот в вере обрела успокоение. И только вера удерживает меня от желания увидеть смерть тех, кто убил Степу. А вдруг насильственная смерть стала бы для них искуплением грехов? Но посадить их просто необходимо. Сына мне это не вернет – но, может быть, спасет жизни тех, кого они еще могут убить…

Когда Сталина Вячеславовна говорит о сыне – она редко делает это в прошедшем времени. Уверяет: до сих пор чувствует поддержку сына. Не забывают о Степе и его друзья. К примеру, в честь его дня рождения ребята самостоятельно организовали футбольный турнир памяти Степана Чубенко. А сама Сталина Вячеславовна не так давно за собственные деньги опубликовала небольшой тираж книжечки, куда вошли стихи – как написанные самим Степой, так и посвященные ему.

Степа не был ангелом. Он и пошалить любил. И переживать нам за него приходилось нередко. Но он был очень добрый. Очень живой… К нам до сих пор приходят Степкины друзья самого разного возраста – и все говорят, что им с ним было очень интересно. Он очень любил детей. Они с ребятами из "ультрас" взяли под опеку детский дом – Степа там часто бывал с друзьями. А своей девушке однажды заявил: "Юлька, вот поженимся – одного ребенка своего родим, а двоих – усыновим…"

[Изображение: 267263.jpg]

Хоронили Степу 8 ноября .По странному совпадению это случилось как раз в Международный день КВН... У меня отобрали возможность устроить для сына шикарный выпускной, отгулять большую свадьбу. Все, что у меня осталось – это возможность собрать всех его друзей на прощальную панихиду, на которой было очень много людей, пришедших разделить наше горе.

Я все время думаю: не может же быть так, чтобы Степа погиб напрасно? Может, его смерть нужна была для чего-то? Может, своей гибелью он хоть на немножечко приблизил тот момент, когда на украинскую землю вернется мир?..

P.S. Как сообщил "Обозревателю" один из учредителей ордена "Народный герой" Андрей Боечко, не так давно Степан Чубенко был номинирован на эту награду. И, если будет на то воля украинцев, жестоко убитый мальчик пополнит ряды народных героев. Посмертно.
Как говорят классики, война – продолжение политики, а политика — продолжение экономики.

Как говорят классики, война – продолжение политики, а политика — продолжение экономики. Для широких масс, режим Путина создает бредовые конструкции для оправдания своей агрессивной политики, а на самом деле речь идет о вполне реальных деньгах.

Причем, после недавней утечки информации о том, что США намерены блокировать деньги Путина на сумму 40 млрд. долл. только в одной Швейцарии и только полученные с прибылей нефте-газовых предприятий, то уместен вопрос: за чьи же деньги развязана война?

НЕМНОГО О ЦЕНАХ

Итак, что же стало базой этой войны. Как сказано выше, корни любой войны лежат в экономике. Здесь уместно вспомнить о том, что цены газа и нефти, связаны между собой через их энергетическую ценность в плане тепловыделения. Грубо говоря, цена газа, привязана к цене нефти. Так же вспомним о том, какая цена на нефть была в 1999 году, когда Путин пришел к власти. В феврале этого года нефть марки Brent была около 10 долл. за бочку.

После этого, цена на нефть непрерывно росла, хоть и с колебаниями. Своего максимума цена нефти достигла перед кризисом 2008 года. Тогда она составила 135 долл. за бочку. Наиболее быстрый и неуклонный рост цены начался с 2004 года.

Следующие 4 года были бенефисом стран экспортеров нефти и газа, газ дорожал примерно теми же темпами.

Таким образом, Россия, начиная с 2004 года, получила источник финансирования собственных амбиций в виде сверхдоходов от продажи своих природных ресурсов. Именно цена на нефть создала Путину облик мачо, а его предшественнику – алкаша и неудачника.

Динамика цен была такова, что в определенный момент, у руководства страны возникла интоксикация от передозировки доходов. Возникло внутреннее убеждение того, что цены на нефть, газ, золото и т.д. будут расти бесконечно. И тут надо понимать еще один важный момент.

И если нефть, в основном, поставляется танкерами, то газ (ввиду его физических свойств) предпочтительно поставлять трубопроводным транспортом. То есть – мало иметь газ, нужно еще контролировать трубу! Запомним это. Мы помним заявления руководителей российского государства и гос. корпораций, сделанные на пике цен, о том, что запасы газа конечны и по мере его добычи, его стоимость будет только расти. Назывались цены 600, 800 и даже 1000 долларов за тыс. м куб газа, как ближайшая перспектива.

В ПОИСКАХ СВОЕГО ПОЧЕРКА

Амбиции мировой империи просыпались в четкой привязке к росту доходов. Но 2008 году случилась первая, тревожная катастрофа. Грянул кризис и цены пошли вниз. Причем цены рухнули вслед за спросом. В тот момент Российское руководство еще надеялось на то, что это – временное явление, но решило принять решительные меры для того, чтобы сохранить status quo в плане поставщика сырья в Европу.

Первым делом, Россия избавилась от законтрактованного в Туркмении газа для Европы. Очень вовремя взорвалась газокомпрессорная станция, вместе с куском газопровода. Тогда еще хотелось верить в заявления россиян о том, что скакнуло давление или что-то еще. Теперь понятно – это была диверсия. Туркмены с Газпромом перестали играть в подкидного дурака, и ушли в Китай. Но ушли и из Европы! Одним конкурентом стало меньше.

ГРУЗИЯ

Агрессия же против Грузии была первой, серьезной пробой пера. Тогда это было обусловлено необходимостью создания очага напряженности по трассе газопровода НАБУККО. Напомню: НАБУККО – альтернативный проект поставки газа из Азербайджана, Казахстана и Туркмении в Европу. С учетом того, что Иран был под санкциями, то единственный коридор был как раз через территорию Грузии. Цель была достигнута. Проект НАБУККО был остановлен.

Брутальность вторжения, потребовала срочного информационного и политического прикрытия акции. Именно тогда был обкатан механизм тотальной промывки мозгов тех, кому не повезло смотреть или читать русские СМИ. Население было успешно заражено вирусом неоимпериализма. Но не меньшие усилия были предприняты и на другом конце трубы! В Европе оптом и в розницу скупались политические деятели и целые партии. Нефтедоллары потекли в карманы лоббистов и европейских СМИ. В итоге получилась абсурдная ситуация – европейцы стали вслух говорить о том, что Грузия напала на РФ и та вынуждена была защищаться.

С того момента, руководство РФ обрело прецедент бесхребетности европейских структур. То есть, элемент безнаказанности был апробирован и осознан как реальность. Именно тогда военное вторжение было зачислено в инструментарий внешней политики РФ.

В общем, Кремль решил, что ситуацию с европейским рынком сбыта надо контролировать жестко. Схемы взаиморасчетов уводят в тень гигантские суммы, которые плавно перетекают в карманы руководства РФ и их агентов влияния в Европе. Уменьшение этого потока прямо отразится как на Кремлевских бонзах, так и на их европейском авторитете. Кроме того, амбициозные проекты внутри РФ, давали средства для прокорма многомиллионной армии чиновников и силовиков.

Именно на их лояльности держится режим. Допустить снижение притока средств – самоубийственно. Все было хорошо, но высокие цены на энергоносители, заставляют приходить в движение механизмы компенсации. К ним относим эффективные энергосберегающие технологии, на одном конце трубы, и новые методы добычи сырья – на другом.

США — КАТАР

Беда пришла оттуда, откуда не ждали. Сланцевый газ в США оказался громом среди ясного неба. Я думаю, что реальность и эффективность этой технологии была оценена правильно и сразу. Правда глава Газпрома Миллер, года полтора издевался над потугами американцев и утверждал, что это пиар, дескать – мыльный пузырь лопнет не завтра – послезавтра. Сообщения СМИ о том, что цена газа в США упала ниже 100 долл., объяснялась скрытым государственным субсидированием проекта. Однако 100 дол американского газа против 450 дол русского, уже не проигнорируешь. Бравые и лихие юмористические эскапады гражданина Миллера закончились ровно в тот момент, когда США отказались от импорта сжиженного газа.

И тут надо вспомнить экономическую географию. На западном побережье США существуют и планировались к постройке, новые терминалы для приема сжиженного газа, доставляемого газовозами. Аккурат в это время, в Южной Корее начали спускать на воду корабли газовозного флота.

А заказчиком этого флота было маленькое государство с огромными запасами газа – Катар. Чтобы себе представлять, на сколько богато это крохотное государство, стоит отметить, что кроме флота газовозов, Катар заказал флот новейших и самых шикарных авиалайнеров для своей авиакомпании. Уже в строю 128 новейших лайнеров, еще 50 в цехах производителей.

Причем ни единого перекупленного, только новые. Конечно, это не Эмираты с их 229 в строю и 50 на заводе, но и не Трансаэро с его 103 антикварными колымагами. Вполне сопоставимо с Аэрофлотом, у которого 144 авиалайнера. И это у Катара, который на карте не видно! Почему пример с самолетами? А потому, что туда очередь производителей вооружений стоит аж по колено в воде, но военные контракты закрыты и о них можно только предполагать. Заметим, все это заказывается и строится – одновременно!

СИРИЯ

Такое внимание к Катару не случайно. Когда США отказались от катарского сжиженного газа, говорят, произошли переговоры с европейцами о том, чтобы допустить катарский газ в Европу. Такое согласие было получено и все мы помним, что Европа вслух заговорила о диверсификации поставок газа.

Но тут возникло два препятствия. Катар может пригнать газовозами столько, сколько угодно этого газа, но для его приема нужны терминалы. На их строительство нужно время и средства, исчисляемые в миллиардах евро. Тем не менее, стройки идут в разных частях Европы, но на сегодня, массовых поставок пока нет. Второе препятствие – отсутствие трубопроводного сообщения Европы со странами Залива.

Это препятствие Катар попытался разрешить самостоятельно. Задача стояла простая – дотянуть трубу до Турции, а дальше – будет возрожден проект НАБУККО в его турецкой и европейской части. Как мы видим, к Турции труба может попасть либо через Ирак, либо через Сирию.

Как мы помним, в Ираке идет перманентная гражданская война, а в Сирии еще несколько лет назад было тихо. Выбор был очевидным. Катар влил свыше 10 млрд. долл. в инфраструктуру Сирии под согласие Асада на трубу. И вот Асад, после общения с русскими братьями, идет в отказ. Что было дальше – все в курсе. Почерк Газпромовско-КГБовской братии виден сразу. Война в Сирии закрыла этот коридор.

УКРАИНА

Вроде хорошо поработали, трубы везде отсекли, везде идет война или напряженность, которая не позволит финансировать альтернативные трубопроводы из-за высоких рисков. Но тут оказалось, что Украина мало того, что не последовала примеру Беларуси и не сдала трубу, а еще и оказалась обладательницей крупнейших залежей сланцевого газа в Европе! Причем, самая крупная часть этих залежей – на территории Донецкой и харьковской областей (вот откуда Новороссия взялась и бойня за Славянск!).

То есть, возникла реальная перспектива, что по трубам украинской ГТС в Европу пойдет наш газ. С этого момента вариант вторжения стал основным и единственным. На кон была поставлена вообще возможность выживания РФ как единого географического пространства. Перекрытые трубы нефти и газа в Европу – быстрая и гарантированная смерть энергетической сверхдержавы.

Именно таким образом, были запущены элементы вторжения. Европейские лоббисты получили команду топить реакцию здоровых сил в демагогии, СМИ – сами знаете, что творили, местная креатура ФСБ, которая состояла из четкой смычки правоохранителей и бандитов – ударила изнутри, и Крым упал в руки как спелое яблоко. Тот же сценарий был задействован и в Донбассе. Думаю, что агрессия РФ против Украины планировалась на более ранний срок. Видимо, мы должны сказать спасибо Катару за отсрочку.

ЭПИЛОГ

Мне видится, что эту войну ведет Газпром и та небольшая группка лиц, которые присосались к трубе намертво и справедливо полагают, что обладание или потеря трубы – вопрос их личной жизни и смерти.

Если рассматривать ситуацию под этим углом зрения, то почти все действия Москвы находят свое простое объяснение. Другое дело, что заставить Европу покупать газ и нефть только у них, а нас – любить старшего брата, уже невозможно.

Что же лежит в основе всего этого потока крови и разрушений? Жадность! Животная, всепоглощающая и безграничная! Будь Путин мудрым политиком, он бы умерил собственные аппетиты (награбил то далеко за 100 млрд.!), урезал бы ряд абсурдных бюджетных программ и скинул бы цену ровно на столько, чтобы сланцевый газ стал не рентабельным.

Никто бы этим не занимался. А теперь – поздно. Технологии добычи стремительно совершенствуются. За газом пошла сланцевая нефть. Себестоимость неуклонно падает, а экономика США потребляет дешевые энергоносители.

Мы немного не дотянули до краха и развала «энергетической сверхдержавы», но мы обязаны выстоять и мы выстоим!
Почетный президент РФС Вячеслав Колосков назвал настоящую цену торжественного объявления в оккупированном Крыму о создании «сборной» полуострова.

— Конечно, они имеют полное право собираться, тренироваться и даже где-то там играть со своими крымскими командами. Но никакие официальные и даже товарищеские матчи проводить не могут, поскольку они не являются самостоятельной федерацией, входящей в состав ФИФА и УЕФА, и находятся под юрисдикцией ФФУ. Эта «сборная» может проводить матчи только с разрешения ФФУ, — сказал Колосков.


rsport.ru
С песней по:



Верхи й низи
[Изображение: 8d9ed19ab045ac8cfb7627db81776415.jpg]
Влада, вміло використовуючи війну, ставить українців перед непростим вибором: або змиритися з її цинізмом і жадібністю, або дати волю гніву, ризикуючи при цьому втратити навіть ту умовну незалежність, яка є зараз

Революційна ситуація – річ дивна й непередбачувана. Можна скільки завгодно очікувати на її появу, виявляти симптоми, прогнозовувати, але її поява все одно здивує й застане зненацька. Потім, звісно, заднім розумом, усі будуть говорити – мовляв, я ж попереджав. При цьому аргументи справді будуть виглядати логічно й переконливо. Про минуле завжди говориться переконливо – минуле не опирається, не реагує.

Так ось про революційну ситуацію. Пам’ятаю, як на початку листопада 2013-го року брав участь у записі телевізійної програми, де говорилось саме про ймовірну можливість масових протестів найближчим часом. Всі розуміли, що угоду з ЄС президент не підпише, євроінтеграція нам не світить, у зв’язку з чим виникало логічне питання – і що? Як відреагує суспільство? Наскільки воно революційно заряджене? Експерти, присутні в студії, в один голос говорили – жодної революційної ситуації немає, суспільство аморфне, опозиція не готова, влада сильна, як ніколи. Потому почалась революція. Прізвища експертів я не пам’ятаю.

До чого я веду? Про «третій майдан» почали говорити ще на майдані другому. Всім зрозуміло, що результати української революції виявились примарними й суперечливими, якщо, звісно, не вважати результатом перестановки в коридорах влади й зміну політичної риторики. Система навіть не захиталась. Політична активність і далі базується на популізмі й тотальній корумпованості. Швидко й ненав’язливо виробилась нова суспільна коньюнктура, що дозволила доволі безболісно пройти в політикум цілій купі різного калібру шарлатанів.

Суспільний тиск і громадські ініціативи стримуються війною та загрозою подальшої російської агресії. Влада навчилась прикривати війною все – власну безініціативність, слабкість, непрозорість дій, небажання змінюватись самим і змінювати країну. Війна, за великим рахунком, стала зручним аргументом для політиків різних рангів і різних таборів – одні використовують її як звинувачення, інші – як виправдання. Несподіваним чином вона виявилась зручним важелем політичного впливу й електоральних маніпуляцій – війна стримує суспільне незадоволення, каналізує громадську активність, мобілізує патріотичні почуття, відволікає від соціальних проблем. Вона не закінчується, зрештою.

Що викликає питання: як бути з революційною ситуацією? Адже зрозуміло, що жодна війна не виправдовує цинізму та ненажерливості, що їх демонструють наші «політичні еліти». Зрозуміло, що війна мала б народжувати не бажання красти, а бажання ділитись, не бажання торгувати з ворогом, а необхідність від ворога захищатись, не потребу маніпулювати суспільною свідомістю, а прагнення суспільної єдності. І оскільки цього всього немає, то немає й мови про суспільну довіру.

Але й тут постає ціла низка питань. Добре, довіри до влади в суспільства немає. Натомість, що є? Є почуття відповідальності. Відповідальності за свою країну, відповідальності за тих, хто сьогодні воює. Мабуть, саме цією відповідальністю й регулюється ймовірна революційна ситуація. І, вибираючи між необхідністю тотального очищення влади й збереженням бодай якоїсь стабільності (як би двозначно це слово нині не звучало), багато хто наступає на горлянку власній пісні, відмовляючись від радикальних кроків та нового хрестового походу на Банкову.

Спрацьовують захисні механізми, інстинкт збереження державності. Що владу цілком влаштовує. Мовляв, так – проблеми є, суперечності є, відповідей на багато питань немає, але, виступаючи сьогодні проти влади, ти фактично виступаєш проти державності, ставиш під загрозу саме її існування, саму її перспективу. Тож обирай сам – жити з нашими електронними деклараціями, але у фіксованих державних кордонах, чи дати волю своєму праведному гніву, ризикуючи при цьому втратити навіть ту умовну незалежність, яка сьогодні є.

Таке собі блефування, яке, втім, спрацьовує – потреба незалежності в більшості випадків переважає потребу справедливості. Інша річ, що відсутність справедливості й стала свого часу поштовхом для сотень тисяч громадян вийти на вулицю. І відсутність цієї справедливості сьогодні визначає й настрої цих самих громадян – недовіра переростає в несприйняття, обурення переростає в потребу дій, компроміс має свою межу, за якою й починається революційна ситуація, коли верхи не можуть, а низи не хочуть.

Наша ситуація різниться хіба що тим, що «низи» йдуть на певні поступки, намагаються мислити стратегічно, прораховувати свої дії на два кроки вперед. «Низи» в нашій країні загалом набагато чесніші та відповідальніші за «верхи» – вони фактично тягнуть цю країну за себе й за тих, хто на їхніх спинах дорвався до влади.

Ось така революційна ситуація. Верхи думають, що в них є виправдання, час і підстави впевнено дивитись в майбутнє. А ось чи думають так низи? Не думаю.
Сергій Жадан, „Новое время“




Вооружённые силы Украины получили шесть восстановленных и модернизированных танков Т-84 (объект 478ДУ9). Как стало известно, танки были восстановлены и частично модернизированы на мощностях ГП «Завод им. В.А. Малышева» в Харькове.

[Изображение: dsc_04491.jpg]

Ранее Харьковским конструкторским бюро по машиностроению и Харьковским конструкторским бюро по двигателестроению были разработаны специальные программы по восстановлению боевых качеств танков Т-84, где изложен перечень необходимых ремонтных работ по разборке, полной глубокой дефектовки и ремонта с учетом потребностей каждой. Все позиции аргументированы и утверждены документально специальным актом, согласованным с оборонным ведомством страны.

[Изображение: artilleriya-testiruet-15-09-2015-1.jpg]

В июне 2016 г. Министерство Обороны Украины подписало контракт с харьковским предприятием «Завод имени Малышева» на восстановление и частичную модернизацию первого поколения танков серии Т-84 «Оплот», полученных Вооруженными Силами Украины в 2001 г.

[Изображение: dsc_04441.jpg]
Поети і моделі – 15 людей, яких не зламав Голодомор
24 листопада 2016
Інститут національної пам’яті підготував до роковин голоду добірку історій про людей, які зуміли реалізуватися, попри травму пережитого у 1932-1933 роках.
[Изображение: _92623486_untitled1.jpg]
01. Нонна Ауска (1923-2013), письменниця, лікарка. Народилася у родині професора Харківського університету Олександра Федоровського. Голодомор пережила дитиною у Харкові. Після війни працювала лікаркою у Західній Європі. Про пережите у дитинстві написала оповідання „Голодоморня“.
[Изображение: _92623489_untitled2.jpg]
02. Василь Барка (1908-2003), письменник, перекладач. Родом із Полтавщини, вчителював на Кубані, де у 1932-1933 роках опинився на межі голодної смерті. Голодомор описав у романі „Жовтий князь“ – основою для сюжету стала реальна історія української родини, яка вижила. Французька „Ле Монд“ у 1967 році визнала його „найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем“.
[Изображение: _92623493_333.jpg]
03. Катерина Білокур (1900-1961), художниця. Пережила Голодомор у рідному селі на Пирятинщині. У 1946-1947 роках родина Білокур знову голодувала. Під впливом побаченого Катерина написала картину „Цар-Колос“. Пабло Пікассо під враженням її творчості сказав: „Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!“.
[Изображение: _92625455_3.jpg]
04. Дмитро Білоус (1920-2004), поет. Народився у селі Курмани на Сумщині – одним з одинадцяти дітей у селянській сім’ї. У 1933 році Курмани занесли на „чорну дошку“. Дмитро врятувався завдяки братові, який забрав його у Харківську трудову колонію Антона Макаренка. Студентом Харківського університету пішов на фронт, був поранений. Після війни став поетом, за збірку „Диво калинове“ отримав Шевченківську премію.
[Изображение: _92625458_3_2_9.jpg]
05. Олесь Гончар (1918-1995), письменник, громадський діяч. Народився у селі Ломівка (тепер у межах міста Дніпро). Підлітком завдяки бабусі пережив Голодомор. Його повість про події тих років „Стокозове поле“ не друкували, а згодом „виправили“ до невпізнання. Свої переживання того часу письменник згодом вилив на сторінках власного щоденника.
[Изображение: _92625670_mediaitem92625669.jpg]
06. Анатолій Дімаров (1922-2014), прозаїк. Народився на хуторі Гараськи на Полтавщині у заможній родині місцевого вчителя. Їх розкуркулили, батьки змушені були розлучитися. Щоб вберегти дітей від репресій, мати змінила їм прізвище. Дімаров був одним із перших письменників у підрадянській Україні, хто почав писати про колективізацію, розкуркулення, Голодомор. За роман „Біль і гнів“ отримав Шевченківську премію. Справжнє прізвище – Гарасюта – назвав тільки після відновлення незалежності України.
[Изображение: _92625678_zalyvakha1.gif]
07. Опанас Заливаха (1925-2007), живописець, дисидент. Народився у селі Гусинка на Харківщині. У 1933 році його сім’я, рятуючись від голоду, зуміла втекти на Далекий Схід до родичів. Уже дорослим митець знову відкрив для себе українську культуру, створив кілька картин про Голодомор.
[Изображение: _92626293_lukianenko1.gif]
08. Левко Лук’яненко (народився 1927-го року) – громадсько-політичний діяч, дисидент, політв’язень, відбув у тюрмах і таборах 25 років, ще 5 на засланні. Народився у селі Хрипівка на Чернігівщині. Від голодної смерті навесні 1933-го врятувався завдяки батькові, який приховав трохи картоплі. Став співавтором „Декларації про державний суверенітет України“ та “Акту проголошення незалежності України”. Голова асоціації дослідників голодоморів в Україні.
[Изображение: _92626295_untitsdsdsdled.jpg]
09. Євгенія Мірошниченко (1931-2009), оперна співачка. Народилася на Харківщині. Маленькою дівчинкою вижила під час Голодомору, тому що батько працював механізатором на місцевій МТС. Протягом 40 років була примадонною Національної опери у Києві. Виступала на сценах країн Європи, Близького Сходу, Канади, США, Японії, Китаю.
[Изображение: _92626297_untitweweweled.jpg]
10. Микола Руденко (1920-2004), поет, філософ, правозахисник. Народився у селі Юр’ївка на Луганщині. Батько загинув у шахті, а вже під час Голодомору продуктовий пайок за загиблого шахтаря врятував цілу сім’ю. Після війни став одним із офіційних поетів. Згодом приєднався до визвольного руху, за дисидентську діяльність отримав вирок – 7 років таборів та 5 років заслання. Голодомор описав у поемі „Хрест“, поезіях і споминах.
[Изображение: _92626299_untitldfdfded.jpg]
11. Євгенія Сакевич-Даллас (1925-2014), модель, громадська діячка. Народилася на хуторі Кам’яна Балка на Миколаївщині. Її батьків – заможних селян – репресували та вислали до Сибіру у 1931 році. Євгенію виховували старші брати, також жила у притулку. Після війни жила в Європі та США, зробила кар’єру фотомоделі. Своє життя описала у книзі „…Не вмирає душа наша: доля сироти з українського Голодомору“.
[Изображение: _92627195_svitlychnyjiv.gif]
12. Іван Світличний (1929-1992), літературознавець, перекладач, дисидент. Світличні жили у селі Половинкине на Луганщині. Для порятунку сім’ї мати подалася на заробітки на Донбас. Закінчивши з відзнакою Харківський університет, Іван Світличний працював у наукових інститутах і видавництвах, став одним із найвідоміших молодих нонконформістських критиків. За участь у визвольному русі його жорстоко переслідували.
[Изображение: _92627197_fgffg.jpg]
13. Михайло Сікорський (1923-2011), історик, краєзнавець, творець заповідника „Переяслав“. Народився у Чигирині, залишився сиротою. Після закінчення історичного факультету Київського університету очолив краєзнавчий музей у Переяславі-Хмельницькому. Створив Музей хліба, окремий розділ якого присвячений Голодомору.
[Изображение: _92627199_tykhyjoleksa.gif]
14. Олекса Тихий (1927-1984), філософ, філолог, політв’язень. Народився на хуторі Їжевка на Донбасі, дитиною пережив Голодомор. Закінчивши філософський факультет Московського університету. За критику радянської влади, протести проти окупації Угорщини, вимоги припинення русифікації тричі був арештований, помер в ув’язненні. Співзасновник Української гельсінської групи, доводив, що Голодомор був геноцидом українського народу.
[Изображение: _92627986_udfdeftreretitled.jpg]
15. Борис Хандрос (1923-2006), кінодраматург, журналіст, письменник. Голодомор пережив у Бердичеві завдяки „делікатесам“ матері – „млинцям“ з макухи, затирухи, заправленим кропивою. Пережите відтворив у декількох документальних фільмах, упорядкував збірку „Смертні листи“ із сотнями листів українських селян до партійного керівництва.
„BBC“


Фідель
– це Моторола, що вижив
[Изображение: im610x343-3.JPG]
Фіделя Кастро і терориста Моторолу об’єднує прагнення до безкарного вбивства і катування. Те, що завжди відрізняє людину від монстра
Загибель Мотороли від смерті Фіделя Кастро відокремлена лише кількома тижнями. Арсен Павлов загинув в Донецьку у 33-річному віці, зумів піднятися на російському „соціальному ліфті“ від автомийника до „героя ДНР“, вбивці і мучителя. Фідель Кастро помер своєю смертю незабаром після 90-річчя. Але на чолі Куби він опинився в тому самому 33-річному віці – віці смерті Мотороли.
Про найманця з „ДНР“ незабаром забудуть навіть в тій країні, яка послала його вбивати українців. А про Фіделя Кастро будуть пам’ятати завжди, його ім’я увійде в підручники історії і буде згадуватися на сторінках популярних романів.
Тому що Фідель – це Моторола, що вижив.
Звичайно, мені можуть сказати, що порівняння кульгає. Що Фідель – син багатого плантатора, який став революціонером, а Моторола намагався піднятися з соціального дна і зажити звичайним міщанським життям, нехай і за чужий рахунок. Що якщо вже порівнювати когось з Моторолою, так не Кастро, а мерзотника Че Гевару.
Але насправді Моторола може бути і не один, он як багато їх з’явилося після окупації Донбасу. Те, що дійсно об’єднує донецького бойовика і кубинського диктатора – це не статки, не політичні погляди, не залежність від Москви. Їх об’єднує прагнення до безкарного вбивства і катування. Те, що завжди відрізняє людину від монстра.
Моторола не так вже й багато встиг за своє коротке життя. Вбивав полонених, мучив, катував – і насолоджувався.
Фідель тільки почав у 33 роки. Перетворив всю Кубу на величезний концентраційний табір, скотоферму, барак. Кубинців – на заручників банди, яка захопила Кубу взимку 1959 року. Люди рятувалися з цього кошмару по-різному. Одні намагалися відвоювати свободу у вовкулаків – і загинули в затоці Свиней. Інші, не сподіваючись на можливість повалення бандитського режиму, втікали з острову на утлих суденцях.
Той, хто доплив – зараз святкує смерть гнобителя в Майамі. Той, хто залишився – сумує по ньому в Гавані. Скорбота буде не дуже довгою. Помре не тільки Фідель, а й Рауль, кубинський комунізм впаде, про братів Кастро і їхніх соратників будуть говорити з ненавистю і в Майамі, і в Гавані. Процес, як любив говорити Горбачов, пішов.
Хтось скаже, що не можна порівнювати Моторолу з Фіделем, тому що перший був просто бандитом, а другий – переконаним комуністом. Та годі! Переконань і у того, і у іншого було – кіт наплакав! Моторола, між іншим, говорив про себе, як про прихильника „русского мира“. Але цей міф став його цікавити тільки після того, як він зрозумів, як можна піднятися і заробити за його рахунок. Кастро перевтілився в комуніста тільки після того, як вирішив жити на дотації з Радянського Союзу. Якби не СРСР – кубинці позбулися б банди братів Кастро ще у 50-і.
Багатьом на пострадянському просторі неясно, чому взагалі Кастро не зміг домовитися з американцями, як він потрапив в радянські обійми. А з однієї простої причини. У Вашингтоні не могли пробачити Фіделю розправи над кубинськими реформаторами і лібералами. Саме ліберали скинули диктатуру Фульхенсіо Батісти. Саме їх відтіснив від влади Кастро, коли разом із прихильниками увійшов в Гавану. Підкреслюю – в Гавану, в якій вже не було ніякої диктатури, а був тимчасовий уряд опонентів режиму. Людей, які боролися за демократію десятиліттями – і були потім вигнані з острова, заарештовані, принижені, розстріляні.
І знову – схожість з Моторолою. Українці скинули диктатуру свого власного Батісти – Януковича. А плодами цієї перемоги скористалися різноманітні Мотороли і Захарченки – на щастя, не на всій території країни. Але це тільки тому, що українці виявилися здатними свою країну захистити від бандитів.
А кубинці – не виявилися. І опинилися в заручниках у божевільного на довгі 57 років. І зараз, після його смерті, ще не звільнилися, а тільки наблизилися на крок до свободи і нормального життя. А поки вони будуть стояти в черзі до гробу свого Мотороли так само, як кілька тижнів тому стояли жителі Донецька.
В одній черзі – ті, хто поклоняється ідолу і ті, кого змусять відстояти. І світ буде точно так дивуватися цій скорботі і цій черзі, як він дивувався прощанню з Моторолою, Чавесом або північнокорейськими правителями.
Скорбота заручників – це одна з найбільш несамовитих сцен.
Віталій Портников, „Espreso.TV“
[Изображение: BRbLVH6.jpg]
Над прірвою в уяві
[Изображение: 876271-bigthumbnail.jpg]
Цісар цісарем (навіть якщо найясніший) – але 21 листопада в нас не тільки його роковини.
Зараз про двоє інших роковин. Принаймні у моєму пам’ятному списку їх, таких, що випадають на 21 листопада, ще двоє.

Про третю річницю ЄвроМайдану, й цього разу згадувалося, звісно, багато. На жаль, не завжди доречно або, краще сказати, не завжди не всує. Робиться дедалі тривожніше за всі подальші річниці – п’яту, десяту. Що казатимуть про Революцію Гідності року, скажімо, 2025-го? На дванадцяту її річницю?
Про дванадцяту річницю Помаранчевої революції, наскільки я зауважив, і цього разу майже нічого не згадувалося. Хоч початком її варто вважати те саме 21 листопада – день другого туру президентських виборів 2004 року. Так, на Майдані Незалежності протестувальники почали масово збиратися вночі і вранці, себто вже 22-го. І все ж саме 21-го пізно ввечері пролунав заклик тодішніх помаранчевих лідерів виходити й захищати свій вибір. Цей момент можна поставити в аналогію до фейсбучного заклику про фактично те саме рівно дев’ятьма роками пізніше.
Взагалі це дуже цікавий збіг – обидва Майдани розпочалися того самого дня. Містик побачив би в цьому недремну пильність Архистратига Михаїла, протектора Києва – невипадково 21 листопада то його день. Політичний технолог котрогось із таборів відчитав би повторне використання напрацьованого сценарію із залученням сезонно-кліматичного чинника. Російський пропагандист – очевидну циклічність підступів Держдепу, спрямованих на розпалювання «цветных революций».

Особисто мені в повторюваності саме цієї дати вгадується певний символічний натяк. Чий? Віджартуюся по-геґельянському: не виключено, що навіть і Світового Духа в царстві історії. Нам натякають, наприклад, на те, що ми маємо уважніше ставитися до тяглості. Глибше розуміти, що з нами відбувається. Усвідомлювати, що Помаранчева й Гідності – це єдиний процес. Або принаймні два епізоди однієї й тієї ж революції. Яка насправді швидше за все триватиме й далі, бо хто сказав, що епізодів у ній лише два?
Але поки що про них.
Обидва епізоди починаються з типового для радянсько-пострадянської політичної культури відвертого приниження суспільства владою. 2004-го – масових фальсифікацій при підра*****стві голосів на президентських виборах. 2013-го – раптової відмови «йти в Європу» саме тоді, коли в суспільстві запанував рідкісний консенсус щодо привабливості такого курсу. В обох епізодах маємо відчуття жахливої образи громадян за це приниження. (У цьому сенсі в Помаранчевій теж ішлося про гідність, аякже). Ініціаторами та виконавцями приниження в обох епізодах є, до речі, ті самі дійові особи з Віктором Януковичем на передньому плані. У першому епізоді Путін за його спиною лише вгадується відсотків на сімдесят п’ять. У другому – увиразнюється на всі сто. Це також своєрідна тяглість. Із неї видно, як поступально й наступально діяла Росія і як далеко просунувся її контроль над нашою країною протягом 2005 – 13 років.
Відмінності між епізодами окреслюються 30 листопада 2013 року, коли активним чинником стає кров. Відтоді аберації пам’яті, колективної та індивідуальної, підсвідомої та свідомої, спричиняють розверзання такої собі уявної прірви, що начебто розділяє першу та другу революції.

Перша була танцювально-пісенна, карнавальна, оксамитно-м’яка, лагідна й, мов куля, надувна (дута). Друга – сувора, кривава, тяжка, виснажлива, не на життя, а на смерть. Перша тривала два чи три тижні, не довше. Друга – довгі три місяці, 93 дні. Перша цвіла у святкових ілюмінаціях. Друга згорала у вогні й чорніла. Перша була мейнстрімна. Друга екстрімна (стрьомна). Першу виграли правники у Верховному Суді. Другу – бойовики на Грушевського та Інститутській. Від правників до бойовиків – ось яка тут промовиста історична парабола.
Але як усе це насправді спрощено! І головне – так, наче у першій та другій участь брали якісь цілком інші, з різних планет, істоти. І ніби рушійною силою другої не стали ті, що підлітками виходили з батьками на мирну першу.
Насправді ж перша була багато в чому радикальнішою. Не у стрілянині, звісно, не в жертвах, боронь Боже, і не в героїці. А в чому ж тоді?
Мені здається, в оптимізмі. Я не можу забути, як з того першого Майдану ми вночі забігали на чай до редакції «Критики» і які імпровізовані форуми там виникали. І як самі що не є довершені (нині сказали б – кончені) ліберали (нині сказали б – ліберасти) без тіні сумнівів і без жодного екстремізму абсолютно спокійно погоджувалися в тому, що «Бастилія в кожному разі мусить бути зруйнована, до останньої цеглини».
Це не була метафора. Під Бастилією малася на увазі цілком конкретна будівля на вулиці Банковій, 11. І від неї справді не мало лишитися навіть каменя. Настільки жахлива в неї, даруйте на слові, генетика. Настільки безнадійна гнітюча аура.
Але вона не тільки досі не зруйнована – вже й самої теми її зруйнування давно не існує.

А ви дивуєтесь та обурюєтеся.
Юрій Андрухович, „Zbruč.EU“
Статья о Сергее Жадане в The New Yorker
The Bard of Eastern Ukraine, Where Things are Falling Apart
(2016-11-29 03:42)nato писал(а): [ -> ]Статья о Сергее Жадане в The New Yorker
The Bard of Eastern Ukraine, Where Things are Falling Apart
Ворошиловград вообще-то не мост рисент. О Месопатамии совсем ничего. Абидна аднака.
(2016-11-29 08:03)hazarec писал(а): [ -> ]
(2016-11-29 03:42)nato писал(а): [ -> ]Статья о Сергее Жадане в The New Yorker
The Bard of Eastern Ukraine, Where Things are Falling Apart
Ворошиловград вообще-то не мост рисент. О Месопатамии совсем ничего. Абидна аднака.

Да, неаккуратненько как-то Smile
Но все дело в переводе. Ворошиловград переведен на английский только в 2016, а Месопотамия на английский еще не переведена - есть польский и немецкий варианты.
Горизонты
«русского мира»
[Изображение: 26DBE584-936C-4457-AA7B-CAB457E59B32_w250_r1_s.jpg]
Владимир Путин спросил у девятилетнего мальчика, где заканчивается Россия. Тот сказал, что на Беринговом проливе. А Путин сказал, что нигде.
И это не то, чтобы шутка. Это бессознательное. Та формула, которая живет в сознании человека, мечтающего об империи. Потому что она – империя – всегда готова расширяться до тех пор, пока не доберется до границ другой империи.

В этом и состоит особенность российского мировосприятия. С точки зрения большинства ее граждан, в 2014 году Москва в Украине не забирала «чужое», а всего лишь возвращала «свое». Наподобие того, как делят имущество во время развода. И в рамках подобного подхода вся Украина воспринимается не как отдельное суверенное государство, а как список имущества. В котором есть «наше», а есть «ваше». И, мол, до тех пор, пока в общем чемодане есть «наше», то на чемодан мы имеем кое-какие права.

Проблема в том, что границы «нашего» у имперца всегда размыты. И сложно понять, в какой именно момент он перестает пренебрежительно посматривать на пограничные столбы.

Даже если пофантазировать, что Москве удалось вернуть Украину в буферный формат существования – то значит ли это, что сразу за границами Львова и Ужгорода для россиян будет простираться пространство «чужого»? Которое имеет право жить так, как оно хочет, не оглядываясь на Москву? Сколько территорий нужно отдать Кремлю, чтобы ментальные весы обиженного имперского самолюбия вышли в ноль?

Кто-то считает, что категория «своего» для имперца закончится там, где против него будут сражаться. Что именно готовность территории к обороне переводит ее в формат «чужой». Но, вполне возможно, что украинские солдаты, защищающие свою страну, для адепта империи означают лишь физическую преграду на пути возвращения «своего», но никак не ментальную.

Польша – она «чужая»? А Румыния? Или Прибалтика? Финляндия – это «чухонцы» или все-таки жители суверенного государства, которые имеют право жить так, как им заблагорассудится?

«Не наше» – это там, где не понимают русского языка? Или там, где не исповедуют православие? Или там, где не ступала нога солдата империи? Границы СССР? Варшавского блока? Российской империи? Быть может, это там, где не живут православные? Или христиане? Или европеоиды? А может монотеисты? Или прямоходящие?

Возможно, проблема России в том, что в ней так и не утвердился диктат категории «мое». Потому что «мое» всегда предельно конкретно, оно дано в ощущениях и праве собственности. В юридических категориях и приоритете закона. А «наше» всегда безличностно, безответственно и безпринципно. Любое коллективное – оно размыто, неконкретно, его можно надуть любым содержанием и некому будет его верифицировать. Апеллируя к общему, ты прячешься в нем, размываешь себя, сливаешься с ним. Перестаешь быть конкретным, становясь толпой.

Нынешняя Россия закончится тогда, когда к ее гражданам придет понимание того, что «мое» лучше «нашего». И тогда она вспомнит, что ее границы заканчиваются на контурных картах образца 2013 года.
А до тех пор в их сознании будет властвовать «русский мир». У которого, как известно границ нет. У которого, как известно, есть только горизонты.
Павел Казарин, „Крым.Реалии“


[Изображение: ?url=https%3A%2F%2Flh3.googleusercontent...00-h533-no]

Вы когда были последний раз в Крыму?

– Часто ездили с «Динамо» на сборы в Ялту. Потом еще с дублирующим составом играли с «Таврией». Так что, видимо, в 2013 году был.

- Крым их или Крым украинский?

– Я половину жизни прожил в Киеве. Для меня все-таки Крым – это территория Украины.

- Сейчас Беларусь не подписала вместе с Северной Кореей, Кубой, Зимбабве резолюцию ООН по Крыму. Что это значит?

– Без понятия. Есть внутренняя политика, есть внешняя. Я не политик. И вообще ей не интересуюсь.

- Вам нравится то, как меняется Минск в последние годы?

– В плане инфраструктуры – прекрасный город. Много хороших ресторанов с вкусной кухней. Все на уровне.

- А если сравнивать с тем же Киевом в плане атмосферы?

– Очень сильно отличается. Прежде всего свободой, выражением мысли. Там этого больше. Правда, на сегодняшний день все эти майданы ни к чему хорошему тоже не привели. С другой стороны, везде нужна стабильность. В Беларуси она есть. Не буду говорить, какие пенсии и какие квартплаты. Но в целом в стране мир. Это самое важное, что есть в нашей стране.

- В Украине наблюдается прогресс? Или это все шарахания из стороны в сторону без движения вперед?

– Страна находится в состоянии войны. О каком прогрессе можно говорить?

- У вас есть надежда пожить в стране, за которую не будет стыдно?

– Мы все живем надеждой, что все когда-то будет хорошо. Надеюсь, в Украине скоро все наладится. Надеюсь, в Беларуси такого не будет никогда.

- В Беларуси другие проблемы.

– Вот ты живешь в Беларуси. Какие у тебя проблемы? Хороший город. Нравится?

- Город неплохой. Правда, говорят, что он чистый, но на самом деле он стерильный.

– Да, это немного другое, но что сделаешь?

- Если говорить про свободу, то не очень понятно, про какую свободу вы говорите. В Беларуси все немного по-другому. Даже если взять это интервью. Не уверен, что оно могло получиться таким, будь на вашем месте кто-то другой.

– Я говорю то, что думаю. Это моя точка зрения. Почему я не могу ее высказать? Почему-то наш белорусский менталитет работает в таких моментах по-другому. Не знаю, почему так. Может, дело в этом телевизоре? Все идет оттуда. Когда приезжаю к маме, прошу ее первым делом выключить телевизор. Потому что там все время новости, какие-то передачи: кто с кем-то что-то сделал, все это разбирается. Говорю: «Мама, я приехал, давай о детях поговорим».

Недавно вот опять мама рассказывала, как в Украине украли какого-то ребенка, про какого-то милиционера, который что-то там сотворил в Донецке, ДНР, еще где-то. Предложил отключить российские каналы, установить спутниковую тарелку, настроить украинские каналы и поговорить об этом через месяц. Мнение поменяется.

- Вы стараетесь на эти темы не разговаривать?

– Мы с мамой один раз даже поругались на этой почве. Сказал: «Не хочу даже приходить. Потому что ты меня здесь хочешь переубедить, что в Украине все бандеровцы и едят людей». Моей семье там комфортно жить. Если бы с этим были какие-то вопросы, то я, наверное, поменял бы место жительства, так? Возможности есть. На худой конец могу сюда вернуться. Человек где живет? Там, где ему хорошо. Мне хорошо в Украине.

- Текущую ситуацию в Беларуси с мамой обсуждаете? В новостях говорят, что у нас тут все цветет и пахнет.

– Так я и сам часто бываю, все вижу Smile. Что касается новостей, то мне это не интересно. Я ей привел пример с Юрием Санычем. В телевизоре тоже рассказывали, что он бежал на скорости 200 километров в час в сторону китайской границы Smile. И народ в это верит. В новостях говорят то, что люди хотят слышать. Они, вроде, видят одну картинку, но послушают новости – и восприятие меняется. Вдруг то, что ты видишь каждый день своими глазами, – это просто показалось? Так и живем.

http://ua.tribuna.com/tribuna/blogs/bytr...19779.html
Соратники або заколотники
Інтереси Фірташа і Майдан
[Изображение: b22df8c-crimea.jpg]
Фірташ планував зберегти режим, але критично послабити самого Януковича
Фірташ планував зберегти режим, але критично послабити самого Януковича і „донецьке“ оточення. „Олігархи“ взяли б владу в свої руки і забезпечили її перехід від маріонеткового президента до зручної для них фігури

З легкої руки колишнього президента України Віктора Януковича в медіа-просторі займає своє місце версія про зацікавленість представників угрупування „РосУкрЕнерго“ в перемозі Майдану. Сам Янукович звинувачує в змові проти себе не тільки колишнього главу адміністрації президента Сергія Льовочкіна, а й „олігарха“ Дмитра Фірташа.

Колишній народний депутат Інна Богословська говорить про те, що Льовочкін, Фірташ і Бойко фінансували Майдан. Ще трохи – і колишніх сподвижників Януковича оголосять справжніми героями.

Давайте, однак, розберемося в фактах. Сергій Льовочкін не приховував свого інтересу до Майдану. Але не до Майдану взагалі, а до того самого „Майдану без політиків“, який немов би стихійно виник на Майдані Незалежності напередодні масштабного опозиційного мітингу на Європейській площі.

Одним з важливих сигналів глави адміністрації щодо безпеки цього, тоді ще „студентського“ Майдану, була поява на площі родичів Сергія Льовочкіна. Одним з важливих мотивів Майдану – його підкреслена аполітичність.

Рівно три роки тому в інтерв’ю Радіо Свобода студентські активісти, які вийшли на Майдан, стверджували, що їх цікавить виключно підписання угоди про асоціацію з ЄС, а вибіркове правосуддя і авторитарний режим в країні – не цікавить зовсім. Більш того, вони висловлювали надію, що Євросоюз підпише угоду про асоціацію без будь-яких кроків Януковича щодо припинення переслідування Юлії Тимошенко.

Такий „євромайдан“ влаштовував не тільки Льовочкіна. Він влаштовував і Януковича.

Я абсолютно не збираюся стверджувати, що на першому етапі ми мали справу з класичним „майданом провокаторів“. Я лише підкреслю, що провокатори, які були пов’язані з адміністрацією президента або з головним конкурентом Льовочкіна – секретарем РНБО Андрієм Клюєвим – на Майдані були присутні.

Як були присутні на ньому і аполітичні активісти, які щиро вірили, що завдання Януковича – забезпечити їм „ізячне“ життя в Європі. І всі ці люди знаходилися поруч зі справжніми активістами та впливали на їхні дії та рішення. Тож не дивно, що президентський апарат був впевнений у своїй здатності контролювати такий Майдан і навіть розчинити в ньому активістів політичної опозиції. Саме так і Льовочкін, і Клюєв могли доповідати Януковичу.
Ескалація напруженості і зміна планів

Все змінилося тільки після побиття студентів. Хто саме забезпечив цю провокацію, яка була її справжня мета, як вона вплинула на розстановку сил в оточенні Януковича – належить визначити слідству. Але з цього моменту ми маємо справу вже з зовсім іншим Майданом – справжнім.

У новій ситуації представники угрупування „РосУкрЕнерго“ поводяться по-різному. Сергій Льовочкін демонстративно йде у відставку, але Янукович її не приймає, тому що не хоче випускати з поля зору одного з найбільш впливових представників угруповання. І Льовочкін залишається на Банковій майже до самого кінця, бере участь в публічних заходах, які повинні продемонструвати „конструктивність“ Януковича, більш того – організовує ці заходи.

Інна Богословська практично відразу ж залишає фракцію Партії Регіонів – мало не до кінця Майдану вона залишається одним з двох депутатів цієї злочинної фракції, які висловлюють свою солідарність з повсталими. Але що в результаті? Чому в якості подяки Богословська, яка дійсно грала свою роль в забезпеченні успіху Майдану, виявляється витіснена з політики колишніми соратниками і переміщається в коментатори?

А тому, що згадуючи про роль Фірташа, Бойка і Льовочкіна, Богословська не вимовляє четверте прізвище – Хорошковський. Якщо його вимовити, стає ясно, що інтереси членів угруповання і до, і після Майдану не були однорідними.

1. Юрій Бойко до закінчення Майдану ніяк не визначав своєї політичної позиції – і навіть не тому, що він її приховує, а тому, що її у нього немає. До Майдану колишній віце-прем’єр грає звичну для себе роль технократа, що забезпечує збагачення угруповання. Політиком він стає по необхідності – бо коли виявляється, що угруповання „РосУкрЕнерго“ здатне розділити з залишками „стародонецьких“ контроль над фракцією колишніх регіоналів, фігури для публічного позначення цього впливу у соратників Фірташа просто не знаходиться.

2. Льовочкін не хоче і боїться бути публічною фігурою – все ж таки він тільки що був главою адміністрації. Хорошковський у від’їзді і нікого з членів угруповання не влаштовує. Залишається Бойко, який ніколи не приховував своєї відрази до публічної політики, але тепер змушений нею займатися.

3. Тепер сам Фірташ. Фірташ, звичайно, залишається в тіні. Але у вирішальний момент цей Волдеморт української політики виходить на світло – це тоді, коли виникає можливість переформатування парламентської більшості і врегулювання політичної кризи.

Янукович зв’язується з Фірташем буквально на засіданні фракції Партії Регіонів і Фірташ по телефону вимагає від „своїх“ депутатів голосувати так, як їм наказує президент (причому ще неясно, який – російський чи український). Це точно підтримка Майдану?

Ще раз Фірташ проявляє себе повною мірою під час приїзду до Києва міністрів закордонних справ країн Євросоюзу – це тепер підтверджує і Янукович. Фірташ зацікавлений в підписанні Януковичем угоди з опозицією за посередництва міністрів і переконує в цьому і Сергія Тігіпка, і президента. Але чому?

А тому, що угода одночасно зберігає режим, але критично послаблює самого Януковича, його сім’ю і „донецьке“ оточення. Вона дозволяє „олігархам“ взяти владу в свої руки і забезпечити її перехід від маріонеткового президента до нової, зручної для них фігури.

Це, власне, і показує, якими були справжні інтереси Фірташа і його угруповання. Майдан був потрібен олігархові, щоб послабити Януковича і захопити владу в країні, відтіснивши від неї „донецьких“. Але Фірташ вже точно не хоче краху режиму і перемоги народу над кримінальною бандою. Його завдання – використати Майдан.

І, між іншим, він майже досягає своїх цілей: угоду підписано, режим збережено, Майдан знекровлено, „донецькі“ послаблені і скомпрометовані.
У Путіна свої бажання

Але в цей вирішальний для української революції момент інтереси Фірташа і його угруповання повністю розходяться з інтересами Путіна. Російський президент вирішує скористатися ситуацією ослаблення Української держави і окупувати Крим, а по можливості і український схід. Янукович біжить. Починається війна.

Очевидно, що ані Фірташу, ані Льовочкіну не могло прийти в голову, що в Кремлі сидить такий параноїк, такий самовпевнений безумець. Параноя Путіна виявляється катастрофою для угруповання „РосУкрЕнерго“ – але вона ж виявляється і порятунком для України. З протистояння з Росією Україна виходить абсолютно новою країною.

У цій країні нашим „героям Майдану“ діяти куди важче, бо ж вони звикли мати справу з технологіями, а не з народними настроями. У технологіях і домовленостях Фірташ і Льовочкін все ще не знають собі рівних. Про це свідчить і знаменита зустріч у Відні напередодні виборів президента в 2014 році, і деструктивна роль телеканалу „Інтер“, завдання якого – „перепрограмувати“ країну за російськими і „олігархічними“ лекалами.

Але одночасно Фірташ знаходиться під тиском західного правосуддя і не може вибратися з капкану. А його соратники змушені прикидатися патріотами, що не додає їм популярності у власного ядерного електорату – очевидно проросійського і не посилює довіри у справжніх патріотів України.
Однак диявольська гра угруповання за контроль над нашою країною все ще не завершена і все ще близька до успіху.
Віталій Портников, „Espreso.TV“


Или это в музыку?
Тимур Шаов - Наш Союз


[Изображение: 2ZcdsyJ.jpg]

Десять вопросов ватнику, по поводу УПА и СССР.

1. Почему можно проводить совместные советско-германские парады и делить Восточную Европу на двоих со своим союзником Гитлером, потому что это "геополитика", а условное сотрудничество с немцами Степана Бандеры, просидевшего войну в немецкой тюрьме, это "преступное пособничество фашизму"?

2. Почему советское сотрудничество с Гитлером искупается дальнейшей войной, а борьба УПА против немецких оккупантов "не считается"?

3. Почему УПА – это нацисты, т.к. части УПА, допустим, проводили настоящие этнические чистки, а большевики, которые провели репрессии по этническому принципу, отправили в ссылку чеченцев, крымских татар, расстреляли поляков в Катыни, а перед этим уничтожили украинское крестьянство – интернационалисты? Или, может быть, против советских немцев не было репрессий? Про постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР от 14 мая 1941 г. “О выселении социально-чуждого элемента из республик Прибалтики, Западной Украины, Западной Белоруссии и Молдавии” все знают?

4. Почему в тех регионах, где «зверствовала» УПА и которые «освободила» Красная Армия, местные жители ненавидят Красную Армию и ставят памятники УПА? Тоже Госдеп виноват?

5. Почему сотни тысяч русских солдат на стороне Гитлера в РОА не делают ВМВ «гражданской войной» - ведь нельзя же отрицать, что на той стороне воевали русские в том числе? Хотя, судя по нынешней кремлевской логике, это соответствует понятию "гражданская война"!

6. Почему считается, что русские солдаты воевали за Родину, а не за большевиков (но при этом украинские солдаты в 2014-2015, якобы, воюют не за Родину, а за Порошенко и Коломойского). Почему Родиной советских солдат был весь СССР, а Родиной украинских солдат должен быть только их родной город и, если не напали непосредственно на Львов, то они должны там сидеть и ждать "армию Новороссии"? Почему сибиряки в 1941 году не сидели в своей Сибири и поехали воевать на "чужую войну"?

7. Почему Россия не стыдится символов пособников Гитлера – а конкретно своего триколора и георгиевской ленты?

8. Почему русские казаки в 2014-2015 годах в Украине пользуются флагом пособника Гитлера Краснова?

9. Почему в 2014 году проблемой УПА, "волынской резни" и прочего озаботилась Россия, а не западноукраинские поляки и евреи? Почему ни Польша, ни Израиль не стали выступать против Украины? Почему россиян трагические события на Западе Украины 70 лет назад беспокоят больше, чем многочисленные преступления СССР, например, голодомор (и да, не только украинский, но от этого не менее преступный)? Ах, «время было такое»? А почему эта скидка на «то время» не распространяется на УПА?

10. Почему русская кровь, пролитая в 1941-1945 в Украине, обязывает Украину хранить верность интересам России, а украинская кровь, пролитая под Сталинградом и Москвой, Берлином и Кеннигсбергом, вообще никого ни к чему не обязывает, если не считать «обязанность защищать интересы русских соотечественников», которых никто не трогал? (с)
[Изображение: 1480000820_kozaki.jpg]

К крепости Запорожской Сечи под страхом смертной казни запрещалось приводить женщин. Кроме того, запорожцы считали нежелательным казаку жениться с молодых лет, передает Хроника.инфо со ссылкой на Телеграф.

[Изображение: 1480000811_kozaki2.jpg]

В основе этих обычаев было, во-первых, желание иметь регулярное войско с высокой боевой готовностью. Это достигалось за счет отречения запорожцев от семей, женщин вообще, и концентрации всех своих умственных и физических сил в военном деле. Во-вторых, в казака было очень опасно жизни, над ним всякое кружилась смерть, поэтому иметь жену и детей при таких обстоятельствах значило сознательно обрекать их на сиротство. Как сообщает Д. Яворницкий, на одном из запорожских флагов был изображен казак на коне, а под ним — надпись: «Козак куда хочет, туда и скачет, никто за ним не заплачет». Но, к сожалению, очень ошибались казаки, потому что у каждого была мать, были и сестры, возлюбленные, невесты, были и жены с детьми.

[Изображение: 1480000801_kozaki3.jpg]

Они плакали, провожая казака на Сечь, в поход, ждали годами их возвращения, а не дождавшись, снова ждали … Вели без мужчин домашнее хозяйство, растили и воспитывали сыновей и снова их провожали вслед за родителями …

[Изображение: 1480000881_kozaki4.jpg]

По поведению женщины (будь то мать, сестра или жена) оценивался сам казак в той же степени, как и сам относился к ним.

[Изображение: 1480000859_kozaki5.jpg]

Следуя христианской доктрины, казаки помнили: «Да убоится жена мужа своего». При этом сохранялись возрастные устои: человек не вмешивался в дела женщины, а женщина — в дела мужа. Обязанности были строго разграничены, и заниматься мужчине женским делом было позором.

[Изображение: 1480000812_kozaki6.jpg]

Женщина независимо от своего статуса в семье была персоной № 1 для защиты, потому что она — будущее казацкого рода. Хотя у женщин того времени было не так много прав по сравнению с современницами (например, женщины не могли присутствовать на собрании, их «голосом» выступали отец, старший брат, атаман или крестный отец), но они пользовались таким уважением, что права мужчин им не очень-то и были нужны.

[Изображение: 1480000826_kozaki7.jpg]

Глава семейства не так часто появлялся дома — большую часть жизни он проводил на войне, на военной службе или на границе. Конечно, его слово было в семье законом, но в его отсутствие главой оставалась мать, ответственная за воспитание детей. Интересно, что даже случайный прохожий мог легко «надрать уши» сорванцу просто сделать ему замечание и отвести ребенка домой, где родители «придадут» за недостойное поведение.

[Изображение: 1480000827_kozaki8.jpg]

Кроме того мать и отец никогда не выясняли отношения при детях — они берегли их от несчастий во всем. Интересно, что казачка к мужу обращалась по имени отчеству, а к незнакомому казака — только «человек». Она не появлялась на людях без покрытой головы, не носила мужской одежды, а стрижка волос считалась позором.

[Изображение: 1480000798_kozaki9.jpg]

К своей жене казаки обращались по имени (в пожилом возрасте — «мать» или даже по имени и отчеству). К женщине-незнакомки казаки обращались по возрасту: «мама», сестра», «дочка» ( «внучка»).

[Изображение: 1480000807_kozaki10.jpg]

Как писалось ранее, первые казацкие объединения состояли, в том числе, из татар, которые сначала исповедовали мусульманскую веру а потом приняли православие. Поэтому до XVI века власть мужчины над женщиной была неограниченной. Но уже к концу XVII века женщины получили ряд вольностей, особенно ближе к старости.

[Изображение: 1480000847_kozaki11.jpg]

Итак запрет появления женщины на Сечи и пропаганды безбрачия среди запорожцев был вызван не пренебрежением к женщине, а наоборот — высоким уважением к ней и ответственностью казака за свои мужские обязанности перед девушкой, женой, матерью. Но это и закономерно: сильные духом люди — мы имеем в виду прежде всего мужчин — никогда не обидят женщину, не проявят к ней пренебрежения. Там, где рыцарство — там мужество и нежность идут рядом.



hronika.info
Страниц: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353 354 355 356 357 358 359 360 361 362 363 364 365 366 367 368 369 370 371 372 373 374 375 376 377 378 379 380 381 382 383 384 385 386 387 388 389 390 391 392 393 394 395 396 397 398 399 400 401 402 403 404 405 406 407 408 409 410 411 412 413 414 415 416 417 418 419 420 421 422 423 424 425 426 427 428 429 430 431 432 433 434 435 436 437 438 439 440 441 442 443 444 445 446 447 448 449 450 451 452 453 454 455 456 457 458 459 460 461 462 463 464 465 466 467 468 469 470 471 472 473 474 475 476 477 478 479 480 481 482 483 484 485 486 487 488 489 490 491 492 493 494 495 496 497 498 499 500 501 502 503 504 505 506 507 508 509 510 511 512 513 514 515 516 517 518 519 520 521 522 523 524 525 526
URL ссылки