Олена Зварич
Увечері 13 квітня 2014 року в.о. Президента Олександр Турчинов виступив із телезверненням до народу України, в якому повідомив про те, що своїм указом ввів у дію рішення Ради національної безпеки та оборони «почати масштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних сил». Так у наше життя ввійшла абревіатура АТО. Так починалася війна.
Можна, напевно, сперечатися про точку відліку. Можна вважати датою початку війни 28 лютого – саме в той день російський спецназ захопив будівлю Верховної Ради Криму, з чого почалася добре розроблена спецоперація із загарбання частини української території. Проте за характером та суттю захоплення Криму було не війною, а, швидше, крадіжкою. Приблизно так злодюжки знімають з непритомного черевики і забирають із кишені портмоне. З українського боку не пролунало ні бойових наказів, ні пострілів. Ми вийшли з Криму із піднятими руками. Тоді здавалося: все, що вміють наші військові, — це героїчно співати Гімн України і хвацько горлати Ляпіса Трубецького про «воїнів світла».
І лише 13 квітня стало зрозуміло, що Україна буде захищатися «по-дорослому», не сакральною піснею, а військовою силою.
На той час, нагадаю, вже були блоковані сепаратистами будівлі ОДА в Донецьку та Луганську, проте самі органи місцевої влади ще якось працювали. Сигнальною ракетою, яка засвідчила, що заворушення на Донбасі – це не просто «рука Москви», а її цілком реальний армійський чобіт, стало захоплення «ввічливими людьми» міськради та міліції Слов’янська. Це сталося 10 квітня. Злагоджені, професійні дії озброєних чоловіків у новеньких камуфляжах, яких видавав нетутешній акцент і чудернацьке, ніколи в Україні нечуване слово «порєбрік». Мер міста Неллі Штепа (так, та сама, над якою нині триває судовий процес у Харкові) заявила про підготовку до референдуму щодо відокремлення Донбасу від України.
Мало хто в країні знав, що указ Турчинова про початок АТО був не так демонстрацією рішучості («вдруг слабым манием руки на русс ких двинул он полки»), як знаком безвиході. Антитерористичний центр на той час уже існував, ним керував легенда радянського спецназу Василь Крутов. Проте колишніх талантів виявилося замало, аби приборкати ситуацію в Слов’янську. Пізніше, за кілька місяців, нерядовий співробітник СБУ розповість мені, що для виконання завдань у Слов’янську та Краматорську спеців доводилося «відряджати» під дулом пістолета і погрозою трибуналу – всі боялися. Іншими словами, не було достатньо фахівців, щоб розробити і провести операцію навіть з нейтралізації взводу Гіркіна. Ніхто не хотів помирати.
Дещо подібна ситуація була і в армії – неготовність і невміння воювати. Справа навіть не в нікудишній «матчастині», побіжна ревізія якої виявила, що більшість бронетехніки не їздить, гармат – не стріляє, а частина солдатів не знає, як скласти автомат Калашникова. Справа в тому, що українські військові не знали тоді, що таке воювати. З висоти сьогоднішнього дня сюрреалістичними і навіть кумедними видаються епізоди перших днів АТО, коли пікет мирних сепаратистів десь на Донеччині перекривав дорогу, баби лаялися,чоловіки вмовляли - і танки з синьо-жовтими прапорами повертали назад! Пам’ятаю, як «Фейсбук» облетіло сміливе – так тоді здавалося — відео: офіцер, зіскочивши із броні, зірвав чеку з гранати і заволав до «блокувальників», що підірве всіх до бісової матері. Допомогло. Особливо цікавими були фінальні кадри того відео: щойно танк переїжджає убогого «Москвича», який не побажав звільнити дорогу військовій колоні, солдат побіг до перепуджених місцевих питатися, чи нікого в салоні автівки не було, чи часом нікого там не розчавило… Зворушливий гуманізм перших днів АТО.
«На той час у нас де-факто не було дієздатної армії, готової воювати з терористами. Все це – на тлі цілковитої економічної руїни, об’єктивної неможливості держави забезпечити її захисників усім необхідним», — зізнається трохи згодом, наприкінці червня, Олександр Турчинов у інтерв’ю інтернет-виданню lb.ua. За його словами, Міноборони могло зібрати більш-менш боєздатне зведене угруповання максимум у 5 тисяч «багнетів».
За три тижні, що минули від оголошення АТО, події розгорталися стрімко, калейдоскопічно і невідворотно. У той час, як українська бронетехніка розтрощила блок-пост терористів у присілку Слов’янська, у столиці шахтарського краю ще можна було мітингувати. Згадаймо, у Донецьку збиралися три багатотисячні мітинги за єдність України; людей били саперними лопатками та битками, але вони все одно збиралися! У 20-х числах квітня СБУ навіть оголосила про «призупинення антитерористичної операції у зв’язку з великодніми святами та міжнародними переговорами» (17 квітня у Женеві відбулися перші переговори міністрів закордонних справ України, США, ЄС, Росії з «питання Донбасу»). Однак з кожним новим днем пухлина сепаратизму тільки розросталася: штурмом узято відділки міліції та адміністративні будівлі в Алчевську, Луганську, Горлівці, Красноармійську, Донецьку, Антрациті, Костянтинівці і так далі, далі. До т.зв. референдуму про федералізацію Донбасу, що відбувся 11 травня, в руках проросійських сил були вже десятки сотень «стволів» стрілецької зброї з захоплених відділків міліції та СБУ, а під їхнім контролем – 15 міст, частково і Маріуполь.
Перші локальні бої із застосуванням важкої техніки відбулися 2 та 3 травня на околицях Слов’янська і Краматорська. АТО вже більше скидалася на справжню війну, а не антитерористичну операцію.
Моторошним тлом цим подіям були психологічні атаки Росії, яка 22 квітня несподівано розпочала масштабні військові навчання тривалістю 45 днів. Росіяни підводили танки впритул до нашого кордону, здійснювали маневри і, наче граючись, розверталися назад. Загалом уздовж кордону стояло в повній бойовій 30-тисячне російське військо, а на новоствореному військовому полігоні, кримському, – ще близько 46 тисяч «живої сили». Тобто разом 76 тисяч вояків противника. У квітні-травні 2014-го повномасштабне військове вторгнення здавалося цілком імовірним. (Утім, з розумінням такої ймовірності ми живемо й нині). Підрахунки, що з чернігівського напрямку ворожі танки дістануться Києва через дві години, лунали навіть з трибуни Верховної Ради. До кінця травня уздовж контрольованих країною ділянок кордону з РФ було викопано чотириметровий рів, покликаний, як видається зараз, спинити не так танки, як паніку.
Приблизно в той час російський аналітик в екзилі Андрій Іларіонов висловив у своєму блозі думку, яку – як би я не ставилася до його персони – чомусь добре запам’ятала. Вона звучить приблизно так: «Дорогі українці, час «ввічливих людей» скінчився. Перед вами страшний, сильний і підступний ворог. І для того, щоб вистояти і вижити,
вам, дорогі українці, треба навчитися вбивати. Як би вам цього не хотілося…».
За рік українці цьому навчилися. Ми створили загалом боєздатну армію. Ми навчилися воювати, убивати і бути готовим загинути, навчилися ховати мертвих і оплакувати живих.
А ще – ми звикли жити у стані війни, хоч вона й досі евфемістично йменується АТО. І звиклися із усвідомленням того, що так триватиме ще довго, роками. Соціологи пояснюють це прилаштуванням психіки до жахливого. Через те, що в країні не запроваджено військовий стан, а лінія фронту від багатьох віддалена на сотні кілометрів, чимала частина українців (37%, згідно з опитуванням, проведеним у лютомусоціологічною компанією «Research & Branding Group») заявила, що війна ніяк непозначилася на їхньому житті!
Та водночас суспільство живе в очікуванні війни ще більшої. Так, за підсумками тих же соцзамірів,56% громадян припускають, що військовий конфлікт вийде за нинішні межі.
Зате, навчені болем, ми нарешті стали пасіонарним, консолідованим суспільством, яке стрімко відривається від радянського та колоніального минулого з усіма його міфологемами про «старшого брата». 71,8% українців вважають Росію країною-агресором, стороною-учасником конфлікту на Донбасі. Це результати березневих соцопитувань Центру Разумкова. 62,8% опитаних упевнені, що Україна повинна воювати за Донбас. Біда тільки, що наш шлях переосмислення проліг через війну і кров.
Рік АТО у цифрах
· 65 тисяч українських чоловіків уже випробували себе на фронті.
· 1541 український вояк загинув від початку АТО. Такі дані навів речник Генштабу Владислав Селезньов на початку квітня 2015 р. Більшість загиблих (1223) – бійці Збройних Сил України. Національна гвардія втратила 132 убитими, МВС – 101, прикордонники – 63, СБУ-7, Держслужба з надзвичайних ситуацій – 15. Отримали поранення 6226 військовослужбовців.
· 180 військовослужбовців вважаються зниклими безвісти.
· 201 український військовий, за даними Генштабу, перебуває в полоні. За даними правозахисних організацій, загалом в полоні перебувають більш як 600 громадян України.
· За даними ООН, понад 6 тисяч осіб на Донбасі загинули, серед них 59 – діти. Проте експерти Організації акцентують на приблизності цих даних, оскільки провести більш-менш точний підрахунок на окупованих територіях неможливо. Зважте, що в цю статистику ООН включає також кількість загиблих бойовиків. За приблизними оцінками організації «Інформаційний спротив», втрати бойовиків за рік склали понад 3500 осіб.
· Понад 700 тисяч біженців з Криму та Донбасу. За словами міністра соціальної політики Павла Розенка, така кількість тільки офіційно зареєстрованих втікачів від війни та окупації. В реальності їх не менше мільйона.
· 500 млн гривень – щонайменше таку суму пожертвували українці на потреби армії.
· Втрачено, за даними Генштабу, 698 одиниць військової техніки.
· Кожен день активних бойових дій, за підрахунками Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, обходиться Україні у 90 млн. гривень.
· 1.18 трлн. гривень, або 78.32 млрд. доларів. у таку суму офіційний Київ оцінив втрати країни від дій РФ у Криму та окупації частини Донбасу. Позов на таку суму в березні був спрямований до Європейського суду з прав людини. На черзі – ще кілька позовів до інших міжнародних судових інстанцій. На переконання юристів Мін’юсту, сумарні матеріальні втрати України від війни складають до трильйона доларів.