Форум болельщиков ФК Металлист Харьков

"Нужно чтобы наемники на Донбассе перестреляли друг друга. Иначе Россию ждет всплеск криминала после войны", - Жириновский

http://censor.net.ua/video_news/342056/n...nala_posle

Эти действия совершенно логичны только в том случае, если звонок Путина в Белый дом был далеко не дружественным, и нес ультимативный характер.

По логике, Путин настолько напуган экономической ситуацией в своей стране, что звонок был не запланированным, а импровизированным, по личной инициативе диктатора, в ходе которого тот требовал, наверняка, отмены санкций иначе…эскалация. В ответ получил дополнительные репресалии, и по моему убеждению эти санкции дружественной Украине Канады и нашего главного военно-политического союзника Америки не завершают санкционный этап. На очереди ЕС, Япония, и, с большой вероятностью, Китай…

Как я уже писал, есть информация, что между украинской и американской администрациями существует договор о поставках летального вооружения в случае эскалации агрессии Москвы.

Также стоит отметить, что министр Обороны Украины Полторак, по моему убеждению, в ходе закрытого совещания в офисе НАТО получил четкий сигнал о возможности поставки современного вооружения в Украину, но, по моему убеждению, обсуждение касалось более широкого спектра…возможна поставка авиации.

Но тот факт, что Москва стоит на пороге геостратегического поражения говорит о том, что Украина и наши союзники действуют скоординированно и не настроенны на поражение.
Панике – НЕТ!

Аэроразведка полка "Днепр-1" обнаружила в непосредственной близости к населенным пунктам Комсомольское и Солнечное, Донецкой области военную базу противника.

Но на самом деле это не взрослое животное, а всего лишь личинка американской хвостатой жабы амбистомы.

Но это не простая личинка. В неблагоприятных условиях Аксолотли могут становится половозрелыми и размножаться, так и не достигая стадии взрослого животного, продолжая оставаться личинками.

Вот именно потому, что они размножаются, аксолотлей долгое время считали взрослыми особями, отдельными животными. Целые поколения одних личинок, представляете. Поневоле за взрослых особей примешь.

Вот и человек так.

Если личинку человека поместить в неблагоприятные условия, она не станет взрослой, а так и останется личинкой. Но при этом достигнет половой зрелости и будет размножаться, плодя таких же личинок человека. Как и положено личинке, она будет отличаться незрелыми сознанием, но будет выглядеть, как взрослое, т.е. способное к размножению человеческое существо.

Самое хреновое случается, когда целая страна на долгое время оказывается в неблагоприятных условиях. Тогда в ней в течение нескольких поколений формируется население, состоящее в основном из личинок человека, которые вполне нормально себе размножаются и потому могут восприниматься, как взрослые сформировавшиеся существа.

Если бы только не незрелое сознание и менталитет личинки, которые выдают их с головой.

Российские железнодорожники и военные договорились о строительстве железной дороги в обход Украины. Стоит отметить, что это строительство будет происходить по инициативе российской стороны – и в этом смысле является показательным. В Москве больше не думают ни о какой интеграции с Украиной. Российский политический выбор оказался очень простым – оккупация либо отгораживание.

Когда ты путешествуешь по Европе, то не очень и задумываешься, какую из границ европейских стран пересекает железнодорожный состав. Поезда ходят не там, где границы, а там где удобно – таков смысл подлинных добрососедских отношений в цивилизованном мире. И, напротив, там, где опасность, возводятся стены и начинаются проверки.

Россия, как никакая другая страна, должна была бы быть заинтересована в добрососедских отношениях с Украиной. Мы именно то государство, которое находится между Россией и Европейским Союзом. По нашей территории проходят магистрали, которые связывают сами российские регионы. Через Украину проходит российский энергетический транзит. Казалось бы, стоит ли портить отношения и воевать с такой страной?

Оказалось, что стоит. Потому что Россия никогда не хотела никакого добрососедства. В ее нелепой внешней политике нет такого термина. Россия может либо подчинить соседа, либо отгородиться от него. Некий «срединный» вариант, который многие могут воспринять как добрососедство – это всего лишь ожидание момента, когда можно будет схватить жертву за горло и принудить ее к извращенной любви к «русскому миру».

Если принуждения не получается – тогда Россия просто отхватывает кусок чужой плоти, превращает его в обглоданные кости и начинает отгораживаться. Так уже было со многими соседями этой так и не переболевшей имперскими фантазиями территории. Теперь пришел и наш черед. Россияне будут обходить и объезжать нас десятой дорогой. Не только мы будем стараться отгородиться от коварного жестокого врага, но и сам враг будет строить обходные дороги и пограничные фортификации, рыть непролазные рвы и ощетиниваться заставами.

И это очень хорошо. Своими обходными путями Россияи обозначает границу Европы и Евразии, цивилизации общечеловеческих ценностей и цивилизации дикарского выживания, культуры и бескультурья, веры и биения лбом о пол, мира и войны. Мы должны содействовать России в ее стремлении отгородиться – потому что современная Россия опасна для нас и наших соседей, как зачумленная.

Когда в России возобладают силы, стремящиеся к добрососедству и цивилизованным отношениям в Европе, когда россияне захотят учиться у нас и других европейцев уважению к соседям и собственным гражданам, когда поймут, что жизнь лучше смерти, а конкуренция важнее убийства, тогда мы сможем засыпать рвы и пустить поезда по старым путям. Но это будет еще не очень скоро.

Для выздоровления России нужно время.
Время в изоляторе.

Ленінські уроки

Один із головних героїв роману Андрєя Бєлого «Петербург», дія якого відбувається в 1905 році, — ідеалістично налаштований революціонер-терорист — потрапляє в тенета обману й інтриг. Він так заплутується в цих тенетах, де кожна вказівка може виявитися дезінформацією, що навіть не знає, на кого працює. Нездатний відрізнити правду від брехні, він урешті з’їжджає з глузду. Дія роману розгортається в похмурому світі, яким керує Охранка — таємна царська поліція, що відала секретними операціями, впровадженням спецагентів до складу революційних груп і брудними справами, які вершилися чужими руками. Напевно, найвідомішим взірцем дезінформації того часу є «Протоколи сіонських мудреців» 1903 року — збірка сфабрикованих текстів, які містять вигадані доповіді учасників мiфiчного таємного конгресу єврейських лідерів, що нібито замислювали світове панування. У нацистській Німеччині вивчення «Протоколів» включили в шкільну програму. Та й тепер у багатьох країнах світу «Протоколи» вважають за автентичний документ і перевидають їх. Деякі елементи світогляду авторів «Протоколів» вбачаємо в методах роботи сучасних кремлівських пропагандистів. Це, зокрема, поширення теорій змови про зовнішню загрозу Росії, виправдання воєнних невдач (у поразці Росії в російсько-японській війні 1905 року звинувачували євреїв) та пошук «невидимої руки» за лаштунками внутрішніх революційних рухів. У текстах «Протоколів» відлунює ще одна нав’язлива ідея сьогодення: буцімто Росія є мішенню у глобальній інформаційній війні, а сіонські мудреці контролюють світові медії: «Усі наші газети, мов індійський божок Вішну, матимуть сто рук, кожна з яких намацуватиме пульс у будь-якої із суспільних думок».

Після приходу до влади більшовики, як жоден попередній правлячий режим, були повністю переконані в необхідності використовувати інформацію й пропаганду для творення нової дійсности. «Комуністи, які не вірять у людську природу, а вірять лише в людський стан, вважають пропаганду за всесильний, легітимний і корисний інструмент для створення людини нового типу», — пише французький філософ Жак Елюль у своєму класичному дослідженні на цю тему.

Хоча рання радянська пропаганда всіляко оспівувала ідеали комуністичної революції, Ленін був переконаний, що Радянському Союзу знадобляться ще парадоксальніші методи пропаганди, аби залишитися на плаву. У книжці «Тверда дипломатія і м’який примус. Вплив Росії за кордоном» науковий співробітник лондонського Королівського інституту з міжнародних справ Джеймс Шер пише:

"Ще на початку 1920-х років Ленін дійшов висновку, що «плутанина» і «непоправні нісенітниці» призведуть до загибелі буржуазії. Поза межами комуністичної спільноти вплив ґрунтувався на дезінформації та мистецтві копіювати гасла і вірування тих, кого режим хотів улестити чи знищити".

Ленін вірив у те, що можна підбурити Захід проти себе самого, «збудувати комунізм руками некомуністів», а також за допомогою «корисних ідіотів» і принагідних «попутників», водночас «використовуючи буржуазні інститути для того, щоб знищити їх».

Західний бізнес, вочевидь, найлегше піддавався впливу. У книжці «Росія за більшовицького режиму» Ричард Пайпс пише: «Жодна [соціальна] група не налагоджувала стосунки із Радянською Росією з такою готовністю і ефективністю, як европейські й американські ділові кола». До цього їх спонукали слова Дейвіда Лойд Джорджа, сказані під час виступу перед Палатою общин у 1920 році: «Нам не вдалося врятувати Росію від божевілля за допомогою сили. Я вірю, що ми можемо врятувати її за допомогою торгівлі». Упевненість вселяв і Ленінів вибір, здавалося б, ліберальнішого економічного курсу в 1917–1922 роках. Такий підхід, підсумовує Шер, дав змогу «режимові консолідувати свої сили й закласти підвалини того, що згодом отримає назву сталінізму». Ленінська стратегія, яку підтримала таємна поліція і повноваження якої виходили далеко за межі звичного шпигунства, спричинила відчутний розкол на Заході й дала СССР досить простору для дії. Водночас їй вдавалося зводити нанівець антирадянськi емігрантські рухи за кордоном і переконувати світ, що в Росії не існує альтернативи радянськiй владі.

На ґрунті, що його підготував Ленін, виникли «активні заходи»: методи ведення інформаційної та психологічної війни під егідою КДБ із метою впливу на громадську думку. За підрахунками, до «активних заходів» було залучено близько 15 000 спецагентів. Як пише Макс Голанд у «Міжнародному журналі розвідки та контррозвідки»:

"Радянський Союз не лише вів цю боротьбу шляхом простого (або хитромудрого) обстоювання своїх позицій чи позитивної пропаганди, але й удавався до вражаючого розмаїття відкритих і таємних психологічних заходів [що коливалися від] на позір незалежних міжнародних конгресів миру та молодіжних фестивалів до впровадження агентів впливу і, звісно, низки розмаїтих інформаційних заходів всесвітнього масштабу".

Колишній генерал КДБ Олєг Калугін додає:

"То був не збір розвідувальних даних, а справжня підривна діяльність: «активні заходи», які мали на меті послабити Захід, вбити клин у західні організації, зокрема НАТО, посіяти розбрат між союзниками, підірвати авторитет США в очах громадян Европи, Азії, Африки та Латинської Америки і цим підготувати ґрунт на випадок розгортання повномасштабної війни".

Кульмінація «активних заходів», за словами російського телеведучого Євгенія Кісєльова, який замолоду працював у редакціях міжнародної інформаційної агенції Радянського Союзу, припала на період, коли співробітникам уряду наказували товаришувати із західними журналістами чи громадськими діячами і впродовж багатьох років «зливати» їм потрібну інформацію. У результаті, самі того не усвідомлюючи, іноземці зрештою почали б висловлювати вигідні для СССР речі.

Дезінформація була одним із таких «активних заходів». Лотар Метцель, багаторічний провідний експерт ЦРУ із цього питання, визначав дезінформацію як «низку заходів, метою яких є вплив на процес формування громадської думки на Заході». У міжнародних медіа та в інших джерелах поширювали свідомо неправдиву, сфальсифіковану інформацію, яка мала знеславити супротивника й врешті підштовхнути його до ухвалення рішень, вигідних для радянських інтересів. Приміром, розповсюджували історії про «таємний план президента Картера, який полягав у тому, щоб налаштувати африканців та афроамериканців одні проти одних». Стверджувалося, що ЦРУ розробило СНІД як зброю, що США використовували хімічну зброю під час Корейської війни і що кандидат у президенти Барі Голдвотер був расистом, який у змові зі Спільнотою Джона Берча планував державний переворот у Вашингтоні. США звинувачували у приготуванні замаху на життя папи римського Івана Павла ІІ та в підтриманні Путчу генералів проти французького президента Шарля де Голя, а також у підробленні листів від імені Ку-Клукс-Клану з погрозами африканським спортсменам. Однією з найуспішніших операцій із дезінформації було поширення теорії про причетність ЦРУ до вбивства Джона Кенеді. КДБ виділив кошти на публікацію досліджень і книжок, які підливали олії у вогонь теорій змови про вбивство президента. Згідно з дослідженням американського журналіста Макса Голанда, лівацька італійська газета «Paese Sera» опублікувала сфабриковану статтю, в якій стверджувалося, що підозрюваний у причетності до вбивства новоорлеанський бізнесмен Клей Шоу був таємним агентом ЦРУ. Цю дезінформацію підхопив окружний прокурор Нового Орлеана Джим Гаррісон і, не сумніваючись у її правдивості, розпочав незалежне розслідування щодо співучастi Шоу в убивстві Кенеді. Насправді Гарисон ніколи не зачитував статті у суді. Але такий епізод є у блокбастері Олівера Стоуна «Джон Ф. Кенеді. Постріли в Даласі». Джим Гаррісон, якого зіграв Кевін Костнер, зачитав статтю із «Paese Sera» під час виголошення обвинувачення Клею Шоу, роль якого зіграв Томі Лі Джонс. Межі між фактом, вигадкою і дезінформацією стерлися, і лише декілька глядачів із мільйонної кіноаудиторії знають про внесок КДБ у розвиток цього сюжету. Перебіжчик і колишній радянський активіст Васілій Мітрохін запевняв:

"КДБ міг справедливо стверджувати, що більшiсть американців були ладні вірити в ту чи iншу версію теорії змови щодо вбивства Кеннеді, зокрема змову правих сил та співучасть американської розвідки, ніж погодитись із висновками Комісії Ворена".

Вихід політтехнологів

Політичний консультант Глєб Павловський, який працював у передвиборчих Путінових штабах і тривалий час був інсайдером Кремля, говорить:

"Є велика різниця між радянською пропагандою та її новітньою російською версією. У радянськi часи була важлива ідея правди. Навіть брешучи, радянськi пропагандисти намагалися довести, що кажуть «правду». Нині ж ніхто навіть не прагне пiдтвердити «правду». Можна говорити все, що завгодно. Створювати нову дійсність".

Слова Павловського підкріпленi його досвідом. Він був одним із політтехнологів, які стали візирами пострадянської системи, і долучився до створення нового типу авторитаризму. В ньому традиції кремлівських хитрощів злилися в одне з найновішими методами маніпулювання людьми за допомогою медіа та піар-технологій.

"Ті ж піарники, які працювали над кримінальними розборками в Росії 1990-х, коли газетам проплачували матеріали про бізнес-конкурентів зі звинуваченнями в усьому — від канібалізму до педофілії — і далі використовували ті ж технології на загальнодержавному рівні, користуючись усією вагою Кремля," — згадує російський медіf-аналітик Васілій Гатов, член Правління Всесвітньої газетної організації WAN-IFRA. Уперше це сталося 1996 року, коли у Боріса Єльцина були незначні шанси на виграш у виборах на другий термін. Тоді політтехнологи сфабрикували історії про фашистсько-сталіністські загрози з боку опозиції Єльцина. Пізніше з допомогою всесильного телебачення вони перетворили Путіна з непримітного «сірого кардинала» на російського супергероя. «Спершу я створив ідею путінської більшостi — і не встиг опам’ятатися, як вона з’явилася в реальному житті. Те ж саме з ідеєю про те, що “альтернативи Путіну не існує”», — пояснює Павловський.

Ця система міцно тримається на світогляді, що його підживлюють водночас типова радянська віра у здатність пропаганди конструювати паралельну реальність та пізній радянський цинізм і дводумство. Як зазначає редактор американського тижневика «New Yorker», знавець російської культури Девід Ремнік, сучасне покоління російської еліти зросло у світі, в якому вони могли зовні вдавати відданість комуністичним ідеалам, а вдома читати дисидентську літературу. «Перебудова пройшла занадто пізно, — згадує Олександр Яковлєв, один із радників Горбачова. — Роки соціяльного застою практично зруйнували соціальний ідеалізм натомість сіючи цинізм, зневіру і соціальну апатію». Після розпаду Радянського Союзу більше не було потреби віддавати бодай щонайменшу шану вірі у марксистсько-ленінську "правду". За вказівкою Кремля політичні еліти поступово перетворювалися з комуністів на демократів, а згодом — на самодержавців націоналістичного штибу. У контексті зміни парадигм, що триває і сьогодні, політична філософія стає політичною технологією, а суть ідей і слів полягає не в тому, що вони означають, а в тому, яку функцію виконують. У кожному твердженні головне не істинність, а вплив, який воно справляє.

Такий світогляд був очевидний уже в середині 1990-х, а після 2000 року він став невилучним гвинтиком кремлівської системи. Еліти надійно контролювала «вертикаль влади», яка дивилася крізь пальці на корупцію в обмін на відданість. Політтехнологи тримали народ у покорі за допомогою симулякрів політичного дискурсу. Створювали політичні партії-маріонетки, на тлі яких Путін виглядав поміркованішим. Псевдонезалежні громадські організації, на кшталт Громадського форуму, правили за видимість громадянського суспільства. Фальшиві суди виносили фальшиві вердикти, фальшиві журналісти розповсюджували фальшиві новини. Аж до 2012 року Кремль практикував гнучкий ідеологічний підхід, проникаючи всередину громадських рухів і соціальних груп, щоб маніпулювати ними зсередини. За потреби він зловживав риторикою груп, в які хотів внести сум’яття, доводячи їх до абсурду через пародіювання. Як зазначають Голова правління Центру ліберальних стратегій у Софії Іван Крастев та професор юридичного факультету Нью-Йоркського університету Стивен Голмс, безліч росіян чудово розуміють, що їм показують фальшиві новини. Але сила кремлівської влади не в тому, що вона намагається переконати людей в істинності своїх слів, а в тому, що вона дає зрозуміти, що має право диктувати умови «істини», а відтак зміцнювати свою силу і вплив. Інформаційні технології, зокрема телебачення, відіграють ключову роль у цьому суспільстві чистого спектаклю, яке називають по-різному: від «ТВ-кратії» до «постмодерної диктатури».

Викладач журналістики Московського державного інституту міжнародних відносин Ігор Яковенко стверджує:

"Якщо попередні авторитарні режими на три чвертi складалися із насильства і на одну чверть із пропаганди, то цей практично повністю складається з пропаганди і з незначної частки насильства. Путіну досить здійснити декілька арештів, а потім посилити сигнал через телебачення, яке перебуває під його тотальним контролем".

У російських медіа та в громадському дискурсі повністю стерлися кордони між фактом і вигадкою. Під час кризи в Україні в російських новинах показували кричуще сфабриковані інтерв’ю з російськими «жертвами» безчинств вигаданих «укрофашистів». В одній інформаційній програмі жінка розповіла моторошну історію про те, як українські військовики розіп’яли хлопчика в Слов’янську. Цю історію, як і багато інших, вигадано від початку до кінця. Коли російському заступникові міністра зв’язку і масових комунікацій Алєксєю Воліну навели докази того, що історію з розп’яттям сфабриковано, він анітрохи не зніяковів і заявив, що головне — це рейтинґи. За його словами, публіці подобається, як провідні російські телеканали висвітлюють матеріал, подобається тональність передач. Він зазначив, що кількість глядачів новинних програм на російському телебаченні за минулі два місяці збільшилася майже на 50%. Кремль добре розповідає історії, оскільки навчився досконало поєднувати авторитаризм і розважальний складник. Поняття «журналістики» як процесу передання «фактів» або «істини» повністю щезло. Виступаючи минулого року перед студентами факультету журналістики Московського державного університету з лекцією, Волін заявив, що студентам краще забути про свої прагнення змінити світ на краще. Він сказав:

"Ми маємо дати студентам чітке розуміння: вони працюватимуть на Людину, Людина скаже їм, що писати, що не писати, і як писати ту чи iншу річ. І Людина має право так поводитися, оскільки вона їм платить".

Мета нової пропаганди полягає не в тому, щоб переконати людей чи схилити їх до потрібного погляду. Головне — тримати глядачів на гачку, збити їх із пантелику, викликати параною і пасивність — тільки б не готовність діяти. Теорії змови — ідеальний інструмент, аби досягнути цієї мети. Вони заполонили все російське телебачення. Впродовж минулих десяти років політико-аналітичні програми на кшталт «Однако», що виходять на прокремлівському Першому каналі, подають актуальні події без чіткого аналізу. Натомість своїми безкінечними натяками на «них» і «зовнішніх ворогів», які хочуть «відкусити шматок Росії», вони вводять глядачів у стан параної. Навіть науково-популярні програми не залишилися осторонь: найбільш високобюджетна документальна телепрограма на російському телебаченні розповідає жахіття на кшталт того, що людству загрожує «грибок-убивця». За п’ять років роботи на російському телебаченні один із авторів цієї доповіді спостерігав за пишним розквітом декількох інших форм мовних практик, покликаних звести нанівець критичне мислення глядачів. Звичними стали хибні відомості, що особливо яскраво ілюструють програми Дмітрія Кісєльова. Вони виводять концепцію пропаганди на новий рівень, подаючи неймовірну мішанину фактів, які у перекрученому вигляді творять нову реальність. Приміром, кадри зі шведської програми статевого виховання для дітей подають як «доказ» сексуальної збочености Европи. А візит лідера російської опозиції Алєксєя Навального до Єльського університету показують як незаперечний «факт» його роботи на американців. Як іронічно зазначає російський письменник Дмітрій Биков:

"Мова сучасної державної пропаганди — це мова хибних ототожнень, штучних зв’язків… Ах, ви проти таємної російської війни з Україною? Ви, значить, прибічники жрання, ви проти батьківщини і за бездуховний американський фастфуд, протестуєте винятково тому, що хочете жерти фуа-гра".

Кремлівський мікс ТВ-кратії, розпливчастої ідеології та майже узаконеної корупції став успішною моделлю режиму Путіна вже наприкінці його першого президентського терміну. Втім, перші спроби знайти спільну мову з міжнародною спільнотою були менш успішні. Під час Помаранчевої революції в Україні 2004 року завданням Павловського та інших політтехнологів було привести до перемоги промосковського кандидата Віктора Януковича. У той період ми стали свідками хитрощів, що їх раніше успішно використовували в Росії. Метою кампанії було заплямувати репутацію «проевропейського» кандидата Віктора Ющенка, виставивши його замаскованим фашистом. Для цього було створено декілька маріонеткових неонацистських груп, які заявляли про свої зв’язки з Ющенком. Але низка політтехнологічних медіа-фокусів, фальсифікація виборів і корупція не спрацювали. Планам сфальсифікованої перемоги Януковича не дала здійснитися Помаранчева революція. В Україні Павловського оголосили персоною нон ґрата, і йому довелося таємно залишити територію країни. В 2004 роцi Кремлеві стало зрозуміло, що він не може підсилити свій заклик і застосовувати однакові техніки до всього світу.

Настав час створити потужний механізм міжнародного впливу і пропаґанди. Кремль збирався повторити уроки м’якої сили й міжнародної пропаґанди. А в результаті підніс її до нових висот.

Кремль виходить на світовий рівень: від м’якої сили до перетворення інформації на зброю

Свою концепцію м’якої сили Владімір Путін уперше окреслив в 2012 року в статті «Росія і світ, що змінюється». У ній він виначив м’яку силу як «комплекс інструментів і методів досягнення зовнішньополітичних цілей без застосування зброї, а коштом інформаційних та інших важелів впливу». І додав: «На жаль, нерідко ці методи використовують для зрощування та провокування екстремізму, сепаратизму, націоналізму, маніпулювання громадською свідомістю, прямого втручання у внутрішню політику суверенних держав». Хоча Путін погоджувався з тим, що «можна тільки вітати цивілізовану роботу гуманітарних та благодійних недержавних організацій», він стверджував, що «активність “псевдо-НДО”, інших структур, які мають на меті за підтримки ззовні дестабілізувати становище в тих чи iнших країнах, неприпустима». Таке бачення дещо різниться від концепції м’якої сили у розумінні Джозефа Найї та інших західних політологів. Алєксандр Долінський, партнер консалтингової компанії «Capstone Connections», що спеціалізується на питаннях державної політики та корпоративної дипломатії, стверджує: «Якщо для західних політологів ключовою є побудова привабливости, то для Кремля м’яка сила — це набір інструментів для маніпулювання людьми. Щось на кшталт зброї».

Після 2004 року Кремль почав було вдаватися до спроб доволі класичного застосування м’якої сили. Було засновано Валдайський форум із метою заручитися підтримкою міжнародних експертів. Спеціально найняті піар-компанії працювали над покращенням іміджу Кремля. Російські олігархи інвестували кошти в популярні культурні проєкти на Заході. Зрештою, було здійснено перші спроби запустити цілодобовий канал новин «Russia Today», який показував би Росію в позитивному світлі. Утім, під час російсько-грузинського конфлікту 2008 року багато хто з російського істеблішменту вважав, що країна вкотре програла в інформаційній війні.

За свідченнями Тимоті Л. Томаса із Центру закордонних військових досліджень, було запропоновано декілька ідей для перезавантаження російської стратегії інформаційного впливу. Ігор Панарін, викладач Дипломатичної академії Міністерства закордонних справ Російської Федерації, окреслив нову систему управління в російській «інформаційній війні». У цій системі було передбачено посаду радника президента з інформації та пропаганди, який мав наглядати за недержавними громадськими організаціями, інформагенціями та навчальними закладами для кадрів, залучених до інформаційного протистояння. Серед інших пропозицій було створення «інформаційного війська з державних і військових новинних медій», які займалися би «заходами з оперативного маскування та контррозвідувальною роботою».

Із часом риторика стала агресивнішою. В 2010 роцi контр-адмірал (у відставці) Владімір Пірумов, колишній начальник управління радіоелектронної боротьби військово-морського флоту Росії, зазначав у доповіді «Інформаційне протиборство»:

"Інформаційна війна полягає в цілеспрямованому використанні спеціальних засобів і методів впливу на інформаційні ресурси супротивника для захисту цілей національної політики і у мирний, і у воєнний час і включає також вплив на інформаційну систему й морально-психологічний стан ворога".

За Пірумовим, засобами інформаційного впливу є «дезінформація (обман), маніпулювання (ситуативне чи суспільне), пропаганда (зміна поглядів, розкол, деморалізація, дезертирство, полон), лобіювання, антикризовий контроль і шантаж». Російські військова й розвідувальна владні верхівки виправдовують такий хід думок твердженням, нібито Росія є мішенню інформаційного впливу з боку Заходу, який веде неоголошену війну з Росією за допомоги розмаїтих засобів: від телеканалу CNN до недержавних організацій із захисту прав людини. Така риторика посилилась під час Арабської весни. «У Північній Африці основними цілями [Заходу] був запуск двигунів громадянської війни у суспільстві, створення хаосу, — пише генерал-майор, професор Васілій Буренок, президент Російської академії ракетних та артилерійських наук, — а в Лівії — і деградація державності. Занадто сміливо Кадафі замірявся на авторитет долара як світової валюти».

Подекуди складно зрозуміти, наскільки «щирі» ці переконання. Вони можуть відображати глибоко вкорінений світогляд російських розвідників і військовиків, гебiстське бачення війни всіх проти всіх, у якій розмови про «цінності» — це лише блеф для маскування таємних дій. Утім, така риторика також може виявитися дезінформацією з метою переконати росіян у тому, що вони перебувають під прицілом, і ось цим виправдати цензуру в медіах і тиск на громадянське суспільство. «Хоч би що викликало цю позицію, вона стає підґрунтям для розробки політичного курсу й розподілу бюджету: вона створює власну політичну реальність», — каже Марк Галеоті, професор із міжнародних відносин Нью-Йоркського університету й експерт із питань російської безпеки. І сьогодні ця позиція не лише поширена серед особистого складу управлінь національної безпеки та розвідки, але і є складником провідного політичного дискурсу Москви. «Інформаційні війни, — як сказав в одному інтерв’ю Дмітрій Кісєльов, — стали основною формою воєнних дій».

«Кремль так страждає від параної, — каже Галеоті, — що випереджає всіх у грі, яку ми віднині можемо називати перетворенням інформації на зброю».

ІНСТРУМЕНТАРІЙ КРЕМЛЯ

Кремлівський набір інструментів і технологій «перетворення інформації, культури й грошей на зброю» зростає на щедро угноєному ґрунті традицій: царистські фальшивки, більшовицькі «корисні ідіоти», використання корупції як методу контролю. Усе це спрямовано на те, щоб збити людей із пантелику й підбурити Захід проти нього самого. За цим стоїть філософія, яка розглядає мову та ідеї як знаряддя і керується похмурими картинками глобалізації як війни всіх проти всіх. Ми можемо говорити про набір інструментів, до якого входять медіа, високопосадові агенти впливу, партійна політика, фінансові кола, недержавні організації, експертні спільноти й культурні заходи. Галеоті пропонує виділити у кремлівському інструментарії такі категорії:

Цілі Кремля (методи):

1)Зашкодити комунікації (купити медіа, ddos-атаки, паралізувати журналістику загрозами дифамацій)

2)Деморалізувати ворога (заплутати суперечливими сигналами, заручитися підтримкою міжнародних експертів за допомогою форумів високого рівня, кампанії з дезінформації)

4)Зруйнувати систему управління (розколоти за допомогою принципу «розділяй і володарюй», купити політичний вплив)

У рамках нашого дослідження ми розглянемо різні інструменти, способи їх використання в різних регіонах, зокрема під час російсько-української війни.

Перетворення інформації на зброю

Свобода слова і свобода інформації є священними для західної культури. Вони є основою ідеї глобалізації, що ґрунтується на ліберальній демократії. Чим більше свободи інформації, тим ширша громадська дискусія і тим краще для всезагального блага. Але що, як один із гравців використовує свободу інформації, аби спотворити її засадничі принципи? Для того, щоб унеможливити будь-які дискусії і нівелювати критичне мислення? Не для того, щоб інформувати чи переконувати людей, а для того, щоб перетворити інформацію на зброю? Цитуючи російського медіа-аналітика Васілія Гатова: «Якщо ХХ століття ознаменувалося боротьбою за свободу інформації та з цензурою, то ХХІ століття характеризуватиме зловживання недоброзичливих діячів, держав чи корпорацій правом на свободу інформації».

Телеканал «Russia Today»

«RT неперевершений у своїй похмурій огидності, набагато витонченіший, радянська пропаганда. Він відображає путінське обурення перевагою Заходу, обурення західним моралізаторством і зловживає тактикою «а ви самі такі». Разом із тим RT вкорінює у свідомість аудиторії відчуття: росіяни мають рацію!» — Девід Ремнік, «New Yorker».

«Пропагандистська машина “Russia Today” не менш деструктивна, ніж військовики, що марширують Кримом». — Міністр закордонних справ Литви Лінас Лінкявічюс, допис у Твітері від 9 березня 2014 року.

Напевно, жодна інша організація так не відображає трансформацію кремлівського мислення від «м’якої сили» до перетворення інформації на зброю, як міжнародний кремлівський канал новин RT. Щорічний бюджет каналу складає щонайменше 300 мільйонів доларів США і має збільшитися на 41% восени 2014 року. Канал виходить англійською, арабською та іспанською мовами, планується запуск німецької та французької версій. Аудиторія каналу становить 600 мільйонів глядачів по всьому світу, його показують у трьох мільйонах готельних номерів. Канал було запущено 2005 року для створення позитивного іміджу Росії та демонстрування «російського погляду на події». Спершу телеканал намагався висвітлювати ті ж сюжети, що й BBC та CNN, час від часу підмішуючи до них «припудрені» російські репортажі. Утім, за великим рахунком, канал ігнорували і російський імідж не покращився. Під час російсько-грузинської війни 2008 року RT нарешті знайшов своє покликання, звинувачуючи Грузію в «геноциді» Осетії та зображуючи Росію як миротворця. Але канал усе ще мало кого приваблював, відтак майже нікому не було чути лінію Кремля. Згодом редакційна політика змінилася. Новини про Росію було зведено до мінімуму. Канал перейменували з «Russia Today» на нейтральніше RT: тож глядачі не одразу розуміли, що канал фінансовано з Кремля і що він узагалі має якийсь стосунок до Росії. Замість вихваляти Росію, RT зосередився на створенні негативної картинки Заходу, передусім США. Задля цього канал спирається на розмаїті західні голоси: чи то ультралівих антиглобалістів, чи лідерів ультраправих націоналістичних партій або Джуліана Асанжа. Деякі «експерти» RT походять із екстремістських чи маргінальних груп, що зробило би їх небажаними гостями для інших каналів. Скажімо, RT представив Раяна Доусона, який не визнає Голокосту, як «активіста боротьби за права людини», а неонациста Мануеля Оксенрайтера — як «аналітика з питань Близького Сходу». Такий підхід виправдовує ідея, яку часто повторює керівництво RT: поняття «об’єктивна істина» не існує. Ця концепція швидко розширюється до того, що будь-який погляд, хай би яким дивним він був, має таку саму вагу, як і решта.

Канал особливо популярний онлайн, де він буцімто отримав понад мільярд переглядів, що робить його найпопулярнішим каналом у мережі. Його також було номіновано на «Еммі» за репортажі про акцію «Захопи Вол-стрит» у Нью-Йорку. Роблячи акцент на антиамериканських та антизахідних темах, RT вдається привертати певну аудиторію і за необхідности охайно «вставляти» в потік новин інтерв’ю з Путіним або російським міністром закордонних справ Лавровим.

RT спеціалізується, зокрема, на екранізації теорій змови: від демонстрування поглядів «шукачів правди про 11 вересня» до пошуків «прихованої руки в сирійському конфлікті». В огляді подання RT сирійського конфлікту журналіст Майкл Моніган констатує:

Конспіролог Вебстер Тарплі, автор книжки «Синтетичний терор 9/11. Зроблено в США», розповів глядачам, що нинішній сплеск насильства є «спільною продукцією ЦРУ, MI6 та Мосаду».

Британський конспіролог Пітер Ейр передбачувано повідомив про приховану руку міжнародного сіонізму в Дамаску, пояснюючи, що нинішню кризу «1997 року спланував Пол Вулфовіц». У сюжетах цим глибоко сумнівним заявам нічого не протиставляють, ведучі RT просто повторюють і підсилюють їх.

Хоча над такими історіями можна посміятися, конспірологічне мислення переживає піднесення в Европі. У нещодавно підготованій доповіді «Змовницькі умонастрої в перехідну епоху», в якій розглянуто популярність конспірологічних теорій у Франції, Угорщині та Словаччині, група фахівців провідних европейських дослідницьких центрів показує, що електорат ультраправих партій (які мають зв’язки з Кремлем) охочіше вірить у теорії змови. Підтримку цих партій і віру в теорії змови пов’язано з розмиванням довіри до національних урядів, унаслідок чого люди вдаються до неймовірних теорій для пояснення криз. «Цікавість до теорій змови посилюється через зростання ультраправих партій чи це ультраправі партії посилюються завдяки тому, що конспірологічне мислення нагнітається в інформаційному просторі?» — з іронією запитує Глєб Павловський. Можливо, не варто легковажити зосередженістю RT на пропаганді конспірологічних теорій. Ми ж бо вже стали свідками того, що хід думок, які телебачення пропагує в Росії, унеможливлюють будь-який критичний дискурс, який ґрунтується на реальності. Водночас створюється інформаційний простір, у який Кремль може просувати власну дезінформацію з метою заплутати ситуацію за кризових обставин.

Досліджуючи звички користувачів «сайтів альтернативних новин», фахівці Північно-Східного університету (Бостон, США) із подивом виявили, що «споживачі альтернативних новин, які намагаються уникати “масових маніпуляцій” з боку традиційних медіа», найпіддатливіші до «вкидання» фальсифікацій». На початку RT привабив аудиторію популярними антизахідними темами і теоріями змови, а потім почав постачати їм матеріали, які не вписуються в рамки навіть найупередженіших телеканалів і нагадують «активні заходи» ХХІ століття. В одному з нещодавніх репортажів іспаномовної версії RT було розглянуто вірогідність причетности ЦРУ до поширення вірусу Ебола — чим не сучасний відголосок радянської дезінформації про походження СНІДу. Під час громадянської війни в Сирії, коли Росія підтримувала президента Башара аль-Асада, RT транслював програми про так звану «різанину в Адрі». Як стверджує шеф-редактор онлайн-видання «The Interpreter» Джеймс Мілер, репортери RT подекуди зазначали, що не мали безпосереднього доступу до міста Адри, однак не робили спроб перевірити доказову базу «очевидців» і далі повторювали заяви сирійських державних медіа про «звірства бойовиків». Навіть коли стало зрозуміло, що в Адрі не було ніякої різанини, ведучі RT не припинили стверджувати протилежне, а експерти телеканалу обговорювали цю вигадку як реальність.

RT і «Голос Росії» також поширювали сумнівні «докази» того, що за зариновою атакою в районі оази Гутта на околиці Дамаска стояли сирійські повстанці. Покладаючись на джерела в російському уряді, RT повідомив, що за «докази» причетности повстанців брав час завантаження відео наслідків заринової атаки на «YouTube». Відео буцімто виклали до атаки. Як швидко з’ясували у соціяльних мережах на кшталт «Storify», різницю в часі пояснювало те, що сервери «YouTube» розташовано в Каліфорнії. Відтак зрозуміло, що час завантаження відео не збігається із сирійським. У репортажі про хімічну атаку RT покладався також на дослідження авторитетного блогера Бравна Мозеса (Еліота Гігінза). Його слова перекрутили так, що виглядало, ніби він доводив відповідальність повстанців. Насправді ж Гігінз стверджував протилежне. «Вочевидь, телеканал “Russia Today” вирішив скористатися довірою до мого блогу, щоб підтримати вкрай сумнівні відео», — заявив блогер в одному з інтерв’ю. Замість того, щоб продемонструвати аудиторії «російський погляд», що цілком заслуговує на повагу як дипломатичний крок, RT поширює форму дискурсу, яка має на меті унеможливити дискусії та політику, що ґрунтується на реальності. Канал зловживає ідеалами свободи інформації, щоб розповсюджувати дезінформацію.

Одне з ток-шоу каналу відмінно використовує цю формулу. У програмі «Хто платить за інформаційні війни» обстоюють необхідність зруйнувати «гегемонію Заходу в галузі інформації». Мета сама по собі цілком похвальна. Але серед гостей RT були Джон Логланд, один із керівників дослідницького центру в Парижі, який фінансують кремлівські ставленики; Себастьян Сас, представник швайцарської компанії, яка займалася піаром Південного Потоку; британський адвокат Александр Меркурис, який втратив ліцензію через брехню і підробку підпису судді Вищого суду; та журналіст онлайн-видання «Asia Times» Пепе Ескобар, який поширював вигідну Кремлеві дезінформацію, у чому ми згодом переконаємося. На шоу кремлівські зв’язки гостей було замовчано, натомість усі скаржилися на спотворення реальної картини світу в західних медіах.

Упродовж декількох найближчих місяців принципи роботи RT розширюватимуться і надалі після збільшення трансляцій каналу іншими мовами. Від 2013 року канал узяв під контроль радіостанцію «Голос Росії» і поглинув авторитетну державну інформагенцію «РИА Новости», створивши єдину міжнародну інформаційну агенцію «Russia Today». Символічним актом демонстрування намірів новоствореної мережі стало призначення на посаду її генерального директора Дмітрія Кісєльова.

Соціальні мережі

Російські теоретики розглядають інтернет і соціальні мережі як ключові чинники, що змінюють правила гри у справі перетворення інформації на зброю. Із наданням притулку «донощикові» АНБ (Агентства національної безпеки) Едварду Сноудену в Кремля з’явилося безліч можливостей, щоб підірвати довіру до «вільного» інтернету. Як і у випадку з традиційною пресою, у Кремлі вважають, що Росія є мішенню інформаційного нападу в соціальних мережах. За словами президента Путіна, інтернет — це «проект ЦРУ». Генерал Буренок стверджує, що інтернет і мобільний зв’язок створюють передумови для якісно інтенсивнішої та потужнішої «нематеріальної» війни і що західні «полковники» намагалися «переформатувати» українське мислення під час Майдану. Знов-таки, важко сказати, наскільки«щирі» ці міркування. Заяви про те, що на Росію «нападають», дають Кремлеві змогу збільшити цензуру в мережі по всій країні й прискорити процес перетворення інтернету на зброю.

На міжнародному рівні соціальні мережі дають кремлівській традиційній пресі можливість влитися в основне русло. Понад мільярд користувачів відвідали сторінку RT на «YouTube», де відео каналу ще менше асоціюються з Кремлем. «RUPTLY», нова кремлівська агенція відео-новин, також розміщує кліпи онлайн, причому не тільки з комерційною метою. Російське Міністерство закордонних справ та дипломатичні місії за кордоном активно користуються Твітером і Фейсбуком для поширення лаконічних повідомлень. Інтернет — справжнє благо для «активних заходів» ХХІ століття. За радянських часів агенти КДБ мали докладати величезних зусиль, аби просувати необхідні «новини» у західних медіах. Нині ж інтернет дарує практично необмежені можливості для публікацій підроблених фото і фальшивих репортажів, які потім можна представити у традиційних медіах як «факти» (див. далі докладний аналіз української кризи).

Як з’ясував репортер Макс Седон у розслідуванні для «Buzzfeed», Кремль утримує цілу армію проплачених «тролів», щоб вести онлайн-війну в коментарях і на Твітер-сторінках. Седон описує звичайний день роботи однієї з таких аґенцій:

"За стандартний робочий день «троль» має залишити 50 коментарів під популярними новинними статтями. У кожного блогера має бути по шість акаунтів у Фейсбуку, де він має залишати по три пости на день, плюс щонайменше по два пости в дискусійних групах. Наприкінці першого місяця «тролі» повинні мати мінімум 500 підписників до кожного акаунту і щодня залишати по п’ять постів на кожній сторінці. У Твітері кожен блогер повинен підтримувати 10 акаунтів із 2000 підписників і щодня залишати по 50 твітів".

«Мета усіх цих коментарів — не конче переконати когось у чомусь, — говорить Люк Гардинг, — але завадити нормальній роботі журналістів, змушених чистити свої Твітер-сторінки від “тролів” і витрачати гроші на IT-спеціалістів, щоб ті розчистили увесь той безлад». Джоел Гардинг, американський військовий аналітик, зіставляє кремлівських «тролів» із інформаційним аналогом артилерійського «вогню на придушення».

На початку ери інтернету спілкування онлайн здавалося джерелом політичної свободи. Всесвітня мережа мала стати інструментом, за допомогою якого можна було би покласти край цензурі й підірвати авторитарні режими. Але невдовзі інтернет став зброєю постмодерних диктаторських режимів на кшталт кремлівського. Замість чинити прямий тиск вони маніпулюють суспільством зсередини. Світогляд кремлівських політтехнологів ґрунтується на ідеї, що «істини» не існує, а реальність «пластична». Миттєве й легке поширення фейків та плагіату через інтернет робить його ідеальним форумом для розповсюдження таких ідей.

Вплив на західні медіа

У книжці «Мафіозна держава» кореспондент газети «The Guardian» Люк Гардинг розповідає про психологічну війну з ним та його родиною. Причиною стали статті, в яких було описано, зокрема, корупцію в найближчому оточенні Путіна. В 2014 роцi американського репортера Девіда Сетера, який досліджував зв’язки між російськими спецслужбами і тероризмом, було вислано з Росії з формулюванням, що «його присутність більше не бажана». Утім, решта кремлівських методів пошуку спільної мови із західними медіами дещо хитріші.

«Russia Beyond the Headlines» — це міжнародний видавничий проект, що його фінансує уряд. Він включає щомісячні інформаційні додатки про Росію у провідних газетах і на веб-сайтах у 23 країнах шістнадцятьма мовами. Серед видань-учасників — «Telegraph» у Великій Британії, а також «Washington Post», «New York Times», «Wall Street Journal» та «International New York Times» у США. Матеріали готують зі співредакторами газет-учасниць проекту. RBTH намагається дистанціюватися від «Russia Today» і всіляко заперечує свій пропагандистський характер. Видання стверджує, що прагне показати Росію з ракурсів, що їх оминають західні журналісти, наголошуючи взаємозв’язки між країнами та руйнуючи стереотипи. Подолання наявного інформаційного дисбалансу стало провідною темою конференції RBTH 2014 року. На конференції закордонні й російські журналісти обговорювали, як обидві сторони представляють одна одну в хибному світлі.

Підтримання інформаційної рівноваги заслуговує на повагу, однак зловживання цим аспектом дає Кремлеві змогу проштовхувати хибну інформацію й наклепи в будь-які дискусії. Приміром, кремлівський політтехнолог Сєргєй Марков виступає на радіостанції «BBC Radio 4» у ролі професора для підтримання так званої «рівноваги». Цю можливість він використовує для заяв, буцімто сирійські «повстанці можуть навмисно використовувати хімічну зброю, щоб спровокувати міжнародне втручання».

Спробам Кремля впливати на західні медіа сприяють і західні піар-агенції. Зокрема, компанія «Ketchum» просуває проросійські редакційні матеріали в онлайн-видання «Huffington Post» та у програми телемережі NBC. При цьому упереджені погляди та особисті вигоди авторів залишаються за лаштунками. За найвдаліший хід «Ketchum» можна вважати публікацію колонки Владіміра Путіна в «New York Times». Стаття з’явилась онлайн 11 вересня 2013 року (безперечно, для підсилення її анти-інтервенціоністського заклику в роковини теракту). У матеріалі автор брав на кпини Обаму через невдалі спроби вирішити сирійську кризу, а потім дуже по-американськи покладався на Декларацію незалежности США: «Є держави великі й малі. І вони, звісно, провадять різну політику. Ми різні, але коли ми просимо Господа благословити нас, ми не повинні забувати, що Бог створив нас рівними». У цьому абзаці вiдчувається задоволення Кремля від того, що він використовує риторику Заходу проти нього самого.

Перетворення культури та ідей на зброю

Для країни, яка, на думку президента Обами, «не має глобальної ідеології», путінська Росія аж надто переймається ідеями. Вона фінансує впливових осіб, дослідницькі центри, політичні партії, релігійні й соціальні рухи по всьому світу і, коли це потрібно, взаємодіє з ними. Утім, мета цього всього — не так зміцнення культурного взаєморозуміння як основи ліберальної демократії, як використання культури й ідей як інструментів для втілення принципу «розділяй і владарюй», для розпалювання ворожнечі, корупції та поглинання.

Свята Русь і Евросодом

Виступаючи в 2004 роцi, тодішній голова комітету Думи із зовнішніх справ Константін Косачьов заявив:

Часто ми не можемо доладно пояснити сам сенс нашої присутности на пострадянському просторі. Захід робить це під прапором демократизації, а ми, виходить, лише в ім’я самих себе. Наша активність занадто відверто має на меті російські інтереси. Це патріотично, але неконкурентоздатно.

Характерно, що західні недержавні організації, які діють в ім’я демократизації, Косачьов розглядає як приховані інструменти закордонного впливу, а не як угруповання, зацікавлені в обстоюванні заявлених цінностей.

Після 2004 року Кремль почав вигадувати власні «прапори», під якими можна було б чинити тиск за кордоном — передусім серед діаспори на теренах колишнього РССР. За словами Алєксандра Чепуріна, тодішнього директора Департаменту з роботи зі співвітчизниками за кордоном МЗС РФ, «російська діаспора за кордоном становить соціально-гуманітарну опору інтересів Російської Федерації у державах пострадянського простору». «Русский мир» — одна з найвпливовіших недержавних організацій, яка взаємодіє з російською діаспорою. Її існування ґрунтується на ідеї, що російськомовні громадяни по всьому світу належать до єдиного цивілізаційного простору. За словами Антона Шеховцова з Університетського коледжу Лондона, Кремль потребує концепції «русского мира», щоб виправдати поразки своєї внутрішньої політики за сприятливих економічних умов. По-друге, як геополітична концепція «русский мир» необхідний у країнах Східної Европи, що їх Росія прагне тримати у своїй орбіті й у справи яких може втрутитись, якщо ці країни оберуть інший курс зовнішньої політики.

Президент Путін пообіцяв до 2020 року збільшити бюджет Россотрудничества — російського відповідника Британської ради — із 60 до 300 мільйонів доларів на рік. У майбутньому організація не лише займатиметься популяризацією російської культури, а й діятиме за зразком американської агенції USAID, поширюючи російський вплив за кордоном за допомоги різноманітних програм розвитку. Організацію очолює згаданий колишній голова комітету Думи із зовнішніх справ Константін Косачьов.

У країнах із сильною, зорієнтованою на Москву Православною Церквою з обережністю ставляться до релігійних лідерів, які перебирають на себе політичну роль. У Грузії, де патріарха підтримують 94% вірян, опозиція Церкви до деяких засадничих принципів ЕС фактично призводить до зіткнення з курсом на евроінтеграцію. В 2011 роцi Церква виступила проти законів, які дали би рівний легальний і податковий статус іншим конфесіям. Представники Церкви також прямо заявляли, що навчання за кордоном може завдати шкоди грузинським дітям. У травні 2013 року десятки тисяч демонстрантів на чолі зі священиками й православними активістами закидали камінням парад ЛГБТ-спільноти. Патріарх та вищі церковні чини не раз закликали до тісніших зв’язків із Росією, особливо якщо результатом процесу зближення стане повернення регіонів, які відкололися. В 2013 роцi, виступаючи перед грузинською діаспорою в Москві, патріарх назвав Путіна «мудрою людиною, яка покращить ситуацію в Грузії».

Росія — доволі дивний приклад релігійного консерватизму. За результатами опитування Левада-Центру, лише 4% тих, що вважають себе православними, відвідують церкву бодай раз на тиждень. Водночас рівень абортів, розлучень, проституції та корупції дуже високий. Утім, Кремлеві вдалося досягти того, щоб частина західної преси описувала його з епітетами «консервативний» і «традиційний». Тож фокус дебатів змістився з корупції й недбалого управління країною і вилився в зручне русло дискусій про цивілізаційну належність. Якщо мета «м’якої сили» — зробити країну привабливою в очах іноземців, то Кремль займається якраз протилежним. Він грає роль такого собі культурного «бабая» Заходу для зміцнення своєї позиції вдома, а за кордоном веде хрестовий похід проти сил «Евросодому».

Ліві і праві союзники

Під час холодної війни Кремль підтримував ідеологічні зв’язки з лівими групами, які обстоювали спільні з ним соціалістичні ідеї. Тепер тактика Кремля змінилася, і він створює альянси і з лівими, і з правими угрупованнями, фінансуючи і одних, і других. Европейських ультраправих націоналістів приваблюють гасла боротьби з ЕС, ультралівим до душі заклики до боротьби з гегемонією США, американським релігійним консерваторам імпонує кампанія проти гомосексуалів. Те, що Кремль тисне на лівих і обмежує деякі релігійні свободи всередині самої Росії, не має значення. Суть у тому, що пластичний підхід до ідеології дає Кремлеві змогу спиратися на безліч голосів, які спільно допомагають посилити розкол Заходу.

Кремль підтримує тісні зв’язки з колишніми й чинними комуністичними партіями країн Східної Европи. Дійшло до того, що Міністерство юстиції України виступило з вимогою заборонити діяльність Комуністичної партії України, оскільки її вважали за маріонетку Кремля. Німецька соціалістична партія «Die Linke» («Ліві») також відкрито підтримує кремлівські позиції. Телеканал RT упадає коло «лівих» — опонентів Заходу, зокрема за допомоги шоу Ебі Мартин, яка веде кампанію проти американського «капіталізму й імперіалізму». Серед них опинилися також британський політик Джордж Головей, який підтримував Садама Хусейна, і Джуліан Асанж, чия історія набула найбільшого розголосу. Кремль також успішно маніпулює рухами «зелених». НАТО звинувачує Росію у фінансуванні европейських екологічних організацій,які виступають проти видобутку сланцевого газу, адже їхні програми збігаються з наміром Кремля тримати Европу в газовій залежності від Росії. Усередині країни Кремль тримає в лещатах ліві організації й заарештовує еко-активістів, однак пластичний підхід до ідеології дає йому цілком успішно підтримувати аналогічні рухи за кордоном, коли вони збігаються з його інтересами.

На правому боці політичного спектра Кремль створив альянси з радикальними соціал-консерваторами та націоналістами, які виступають проти ЕС. Американський політик Патрик Б’юкенен, лідер французької праворадикальної націоналістичної партії Марин Лє Пен, британський політик Найджел Фарадж, який виступає за вихід Великої Британії з ЕС, угорська антисемітська партія Йобік, а також гомофобські організації на кшталт Всесвітнього конгресу сімей — усі вони всіляко вихваляють Путіна в обмін на ефiрний час у кремлівських медіах. Ультраправі активісти, білі расисти, неонацисти й антисеміти з Европи та США беруть участь у конференціях в Европі разом із прокремлівськими ідеологами, а кремлівські радники читають лекції европейським ультраправим у Ялті.

На минулих виборах до Европарламенту проросійські ультраправі партії вибороли 52 місця, тоді як Партія незалежностi Сполученого Королівства Найджела Фараджа отримала 24 мандати. Це породило страхи виникнення «проросійського» блоку в Страсбурзі. У Франції та в Угорщині набирають сили пропутінські праві партії. Національний фронт посідає чим далі вищі місця в опитуваннях і отримав уже два крісла в Сенаті. Йобік тепер є другою найбільшою політичною силою Угорщини. Одного з лідерів партії, Белу Ковача, звинувачують у тому, що він російський шпигун, в Угорщині його називають КДБела. У нарисі «Путінський стратегічний консерватизм» Мелік Кальян пише:

"Путін замірився на щось грандіозне… Він знайшов важливу зброю, за допомоги якої можна перемогти Захід і розколоти його потенційних союзників у всьому світі. І цю зброю ми дали йому безкоштовно. Він відчув наше збентеження, нашу неспроможність окреслити й захистити наші традиції, зберегти наше історичне значення державности, накопичене протягом століть, нашу опіку над об’єднаною цивілізацією, яка починається з родини, відданости батьківщині й ширшому етносу. Одне слово, Владімір Путін знає, що робить".

Але, окрім ідеологічних ігор, не обійшлось і без фінансових стимулів. Політолог Антон Шеховцов, який спеціалізується на вивченні европейських ультраправих партій в Університетському коледжі Лондона, нагадує про історію покійного лідера ультраправої Австрійської партії свободи, Йорга Гайдера. Австрійський політик отримав хабарів на суму 900 тисяч евро від російських бізнесменів за допомогу в оформленні видів на проживання. Шеховцов стверджує:

"Путінська Росія співпрацює з ультраправими европейськими партіями не останньою чергою тому, що ті допомагають російським політичним і діловим елітам проникати в економічну, політичну й соціальну структуру Заходу. Із цієї перспективи расизм і ультраконсерватизм крайніх правих важать менше, ніж їхня корумпованість".

За словами Шеховцова, під фінансовими стимулами не обов’язково мають на увазі прямі «відкати». Бізнесмени, близькі до ультраправих рухів, можуть отримувати привілеї в Росії в обмін на політичну підтримку. Приміром, одним із перших европейських бізнесменів, який розпочав діяльність в анексованому Криму, став евроскептик Філіп де Вільє, спонсор партії «Рух за Францію». Він планує збудувати російські історичні тематичні парки в Москві та Криму.

Шеховцов веде далі:

"Для Путіна співпраця Кремля з европейськими ультраправими — це шлюб із розрахунку. Він буде готовий позбутися своїх партнерів тієї миті, коли більше не потребуватиме їх для здійснення своїх політичних та економічних цілей. Для Кремля «ідеальна версія» ЕС — не однорідно білий, побожний і соціально консервативний союз, а корумпована Европа Берлусконі або, що навіть краще, корумпована, збільшена копія Болгарії".

Зрада експертів?

В 2004 роцi було створено Валдайський форум, який мав на меті, за словами виконавчого директора Павла Андреєва, «продемонструвати досягнення Росії і пояснити Заходові, в якому напрямку рухається країна». Валдайський форум — щорічне зібрання, на якому експерти з усього світу мають нагоду зустрітися віч-на-віч із Владіміром Путіним та іншими російськими високопосадовцями. Спершу форум було скеровано до англосаксонських фахівців, нині акцент змістився на експертів із групи країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай), а основні теми обговорення стосуються передусім питань зовнішньої політики, а не внутрішніх проблем Росії.

Критики Валдайського форуму вважають, що за лаштунками «м’якої сили» ведеться дещо інша гра. Лілія Шевцова, колишня наукова працівниця Московського центру Карнегі і чинна наукова співробітниця Брукінзького інституту (Вашингтон, США), говорить:

"Пишучи про Путіна, експерти-учасники форуму утримуються від гострої критики. Вони хочуть залишатися ближче до влади і бояться втратити доступ до неї. Дехто з них думає, що може використовувати форум як платформу для критики, однак насправді сама їхня присутність на заході сприяє легітимізації Кремля".

Із цим погоджується журналіст «The Guardian» Люк Гардинг: «Урешті-решт, ви стаєте маріонеткою Кремля, самою своєю присутністю покращуючи Путінів імідж». Тож Валдайський форум з інструмента «м’якої сили» для демонстрування російської перспективи перетворюється на приманку з метою створення ілюзії.

Пов’язані з Кремлем фігури відкривають дослідницькі центри, щоб обстоювати проросійську позицію за кордоном. Приміром, Інститут демократії та співробітництва у Нью-Йорку моніторить порушення прав людини в Америці. Деяким західним експертам надають місця у радах директорів російських компаній. Наприклад, одним із провідних проросійських аналітиків Німеччини є агіограф Путіна Алєксандр Рар, який часто стає на бік Кремля. При цьому Рар замовчує свої зв’язки з Валдайським клубом чи те, що він надає платні консультації в галузі комунікацій низці російських енергетичних компаній.

Утім, фінансові спокуси — це найпримітивніший метод в арсеналі Кремля. Повільну, терплячу й багаторічну роботу проводять для того, щоб «приручити» експертів. Бен Джуда, автор книжки «Крихка імперія. Як Росія полюбила й розлюбила Владіміра Путіна», говорить:

"Уже на початковому етапі роботи в Росії вас оточують люди, експерти й керівники медіа, які, як вам здається, змальовують вам об’єктивну ситуацію. І лише значно пізніше ви усвідомлюєте, що у них є конкретні завдання і що вони промивають вам мізки".

Перед тим як податись у журналістику, Джуда рік провчився у елітному Московському державному інституті міжнародних відносин, працював в Европейській раді із зовнішніх справ, де вивчав залаштунки путінської Росії.

Ідеї про те, що «альтернативи Путінові немає», що Путін — непохитний моральний консерватор, що інакомислячі на кшталт «Pussy Riot» є «проектами» чи екстремістами і фашистами або що Путін «з’їхав з глузду» і тому Захід має його втихомирювати, — все це зручні тези, що їх поширює Кремль і що їх охоче підхоплюють західні експерти й медії.

Перетворення грошей на зброю

Для російської «системи» корупція — невилучний складник підтримання кремлівської вертикалі влади. Поняття «правил ринку», «верховенства права» і «приватної власности» реалізуються тут вкрай хаотично. Чимало компаній, особливо в стратегічних галузях промисловости, фактично працюють за зразком родинного бізнесу.

Великим керівникам дозволяють контролювати свої активи за умови, якщо вони платять чиновникам, гарантують політичну відданість і «спонсорують» національні проекти. Кордони між державою і приватним сектором повністю стерлися. Чиновники працюють у державних структурах за можливість брати хабарі. Це використовують проти них, якщо вони переходять Кремлеві дорогу. Тим часом однією з поширених форм поглинання бізнесу є незаконне рейдерство — силовий пострадянський аналог корпоративного рейдерства. Ця практика передбачає купівлю акцій компанії і використання будь-яких способів (насильство, хабарі, шантаж) для її поглинання. Як пише професор Університетського коледжу Лондона Альона Лєдєнєва у книжці «Чи може Росія модернізуватися?», незаконне рейдерство чим далі частіше використовують не тільки супротивники в бізнесі, але й державні чиновники, які хочуть прибрати до рук приватні підприємства.

Цей внутрішній контекст формує кремлівський спосіб мислення і в процесі застосування влади грошей у зовнішній політиці. Неоліберальна ідея глобалізації ґрунтується на твердженні, що гроші політично нейтральні, що взаємозалежність править за поштовх до зближення держав і що міжнародна торгівля перетворює насильство на гармонію. Натомість російський погляд є в кращому випадку меркантилістським: усередині країни гроші й торгівлю використовують як зброю, а взаємозалежність — як механізм для агресії. Нова Росія — це незаконний рейдер процесу глобалізації.

«Асиметрична взаємозалежність»

Заборона на імпорт свинини з Болгарії, нафтова блокада проти Литви і погрози перегляду енергетичних контрактів із британськими компаніями в Росії — в усіх цих випадках Кремль удається до систематичної політики примусового принципу двосторонніх відносин, яка передбачає дипломатичний тиск, ембарго на торгівлю, транспортну блокаду і газові чи нафтові контракти.

Попри свою відносну слабкість, Кремль опанував мистецтво, що його Ніку Попеску і Марк Леонард із Европейської ради з міжнародних відносин називають «асиметричною взаємозалежністю». Вона полягає в тому, щоб просувати інтереси Росії через узалежнення інших держав від російських грошей, ринків і торгівлі.

Підхід до кожної держави обирають із урахуванням її слабких місць. Для Великої Британії це залежність від Лондонського Сiті, для Німеччини — потреба в російському газі. Енергетика (у сенсі і енергоносіїв, і доступу до російських природних ресурсів) часто стає козирною картою Кремля у грі в «асиметричну взаємозалежність». Шведська агенція оборонних досліджень нарахувала 55 випадків зупинення поставок природного газу з Росії в період від 1992 до 2006 року. Офіційно Росія покликалася на технічні причини, однак перебої з постачанням майже завжди виникали в моменти, коли Росія пильнувала свої політичні інтереси. Приміром, коли з’являлась потреба вплинути на результати виборів чи енергетичних угод в Центральній та Східній Европі.

У використанні грошей як зброї Кремлеві сприяють західні фінансові піар-агенції та агенти впливу. Редактор онлайн-видання «European Breaking Views» міжнародної агенції новин «Reuters» П’єр Бріансон говорить:

"Російська зовнішня політика цілеспрямовано стирає кордони між економікою й політикою. Але в Росії не існує такої речі, як «чистий бізнес». Тому коли фінансові піар-агенції чи агенти впливу, що працюють на російські компанії, радять західним аналітикам забути про політику і зосередитися на бізнесі, вони грають на руку Кремлеві".

Лілія Шевцова пише:

"Коли не тільки західний бізнес, але й західні політики не лише погоджуються грати за правилами, які пропонує Росія, але й стають лобістами бюрократичного капіталізму, це дає російській еліті нові аргументи для самовпевнености й переконаности в тому, що Захід завжди можна або шантажувати, або корумпувати".

НОВИЙ, НЕЛІНІЙНИЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛ

У подальшому огляді ми проаналізуємо різну гру Кремля у різних регіонах. Вплив Кремля можна описати як концентричний: в Україні він може призводити до цілковитого безладу, в Балтійських країнах — дестабілізувати ситуацію, у Східній Европі — тісно співпрацювати з владою, у Західній Европі — реалізовувати принцип «розділяй і володарюй», у США — створювати сум’яття, на Близькому Сході та у Південній Америці — роздмухувати вогонь наявних конфліктів. Кремлеві не конче треба бути виразним лідером блоку країн на кшталт союзників Варшавського договору.

Натомість він може поглибити наявний розкол, підірвати діяльність міжнародних організацій і долучитися до створення світу, в якому процвітає різновид корумпованого авторитаризму, що його він сформував. Улюблений метод Кремля — розділяй і завойовуй. Скажімо, в царині енергетичної політики Росія може агресивно поводитись у Східній Европі, але робити все можливе для того, щоб залишатися надійним партнером для Европи Західної. «Росія показує різне обличчя різним частинам Европи, — сказав радник із енергетичної безпеки однієї з центральноевропейських країн одному з авторів цього дослідження. — Коли ми говоримо про Росію, виявляється, що йдеться про різні Росії, і це ускладнює обстоювання єдиної позиції».

Балтійські країни

Балтійські країни, що мають значну частку російськомовного населення, напевно, найбільше серед усіх країн Евросоюзу залежать від російської інформації, впливу та грошей. НДО російської діаспори ведуть активну діяльність. Глядацька аудиторія російськомовного «Першого балтійського каналу» (PBK), який транслює дешеві програми й новини з державного телебачення Росії, становить чотири мільйони глядачів.

«Значна частка нашого населення живе у паралельній реальності, яку створили російські медіа та НДО, — говорить Рауль Ребане, естонський експерт із пропаганди — Через це важко досягти політичного консенсусу». Від початку другого терміну президентства Путіна в 2004 році Росія маніпулювала історією для нагнітання напруги в естонському суспільстві. Більшість етнічних естонців та істориків з усього світу стверджують, що 1940 року РССР окупував Естонію. Утім, російські медіа та НДО пропонують альтернативну версію подій, за якою Естонія добровільно ввійшла до складу РССР. Така стратегія працює: за результатами опитування 2005 року, 56% росіян підтримували тезу про «добровільний» вступ.

Ситуація досягла точки кипіння в 2007 році, коли пам’ятник радянському воїну, «Бронзового солдата», перенесли з центру Таліна на військовий цвинтар. На думку естонської поліції з безпеки, яка вважає, що більшість НДО перебувають під контролем російських спецслужб, саме російські агенти стояли за надто емоційним висвітленням конфлікту довкола «Бронзового солдата» у російських медіах, що призвело до масових заворушень. Невдовзі сталася друга найбільша в історії низка кібератак на комп’ютерні системи Естонії, внаслідок якої на деякий час вийшли з ладу сайти естонських державних установ, банків та медіа. До атак були причетні «хакери-патріоти» з кремлівських молодіжних організацій.

Окрім того, росіяни входять до складу естонських політичних партій. «В 2010 роцi естонська розвідка назвала мера Таліна Едгара Савісаара агентом впливу Росії»після того, як він попросив грошей у Москви, як пише Девід Сатер у книжці «Останній подих імперії».

Тим часом 2008 року естонські органи держбезпеки сколихнула новина про те, що Герман Сім, «держслужбовець середньої ланки Міністерства оборони Естонії», виявився російським шпигуном.

Серед Балтійських республік Латвія має найбільшу російську діаспору, а «Перший балтійський канал» (PBK) вважається другим за популярністю телеканалом у країні. 2011 року мером Риги став редактор новин PBK, колишній кореспондент ТАСС, Ніл Ушаков. Було оприлюднено електронне листування Ушакова, в якому він, зокрема, звертається до російських спецслужб із проханням профінансувати муніципальну кампанію 2009 року (Ушаков так і не спростував факту, що емейли належали йому). Партія Ушакова також уклала угоду про співпрацю з Путіновою партією «Єдина Росія», «поглиблюючи занепокоєння в тому, що вона є посередницею московських ділових та політичних інтересів». Сатер пише, що латвійські російськомовні газети, зокрема «Час» і «Телеграф», власниками яких є російські мільярдери, поширюють повідомлення про утиски росіян у Латвії, вихваляють російську внутрішню соціальну політику і підтримують стратегію Кремля щодо російської діаспори в Латвії.

На додачу до медіа та партійної політики, роль Латвії як центру для відмивання грошей узалежнює країну від фінансових потоків із Росії. Половина інвестицій у країну надходить від іноземних вкладників, переважно із пострадянських країн. Латвія перетворилася на «майданчик для російських інтересів: ділових, політичних і, понад усе, кримінальних», — повідомляє кореспондент «The Guardian» Люк Гардинг, висловлюючи занепокоєння з приводу того, що «мета дій Кремля у Латвії — поступово змінити стратегічний напрямок країни з прозахідного на промосковський». Успішний латвійський банкір Валєрій Бєлоконь заявив Гардингові:

"Мені лячно від усього цього російського капіталу. Гроші мають вплив. Латвія — відкрита країна. Я не проти туризму чи бізнесу. Але небезпека для маленької країни криється в тому, що ми стаємо залежними від Росії. Безсумнівно, нам слід захищати себе".

Утім, якщо вільний потік капіталу є стовпом глобалізації, які механізми допоможуть це зробити?

Литва має найменшу серед Балтійських країн російську діаспору, однак дуже залежить від російських енергоносіїв. За минулих сім років Росія підвищила ціну на газ для Литви на 450%, у чому багато хто вбачає своєрідне геополітичне покарання. Скидається на те, що головна мета Кремля — не допустити переходу країни до видобутку сланцевого газу.

Як пише Сатер, провідна литовська газета «Lietuvos žinios» регулярно публікує статті, автори яких висловлюються проти видобутку сланцевого газу. Власником видання є концерн «Achema», який займається, зокрема, виробництвом добрив і «отримує природний газ з істотною знижкою від російської газової монополії — Газпрому». Як зауважує Сатер, російський веб-сайт regnum.ru і поширена в Литві російськомовна газета «Литовський кур’єр», джерела фінансування якої не зовсім зрозумілі, відігравали вирішальну роль у підтримці опозиції литовським планам енергетичної незалежности. Коли представники компанії «Chevron Oil» приїхали до Литви для обговорення проекту видобутку сланцевого газу, їх зустріли демонстранти, причому багато хто з них тримав плакати із гаслами російською.

Центральна та південно-східна Европа

Вступ країн Центральної та Південно-Східної Европи до ЕС і НАТО, здавалося б, мав поставити крапку в численних регіональних конфліктах ХХ століття. Утім, виявилося, що ці сподівання були передчасні. За понад двадцять років після розвалу комунізму і понад сорок років після того, як радянськi війська придушили Празьку весну, над Чехією знову нависла небезпека опинитися в тіні Москви.

У Південній Европі Кіпр і Греція послідовно стають на бік Москви у дискусіях Евросоюзу на різну тематику: від політики ЕС на Кавказі до регулювання ринків
енергоносіїв. Кіпр залежить від російських фінансових потоків (легальних і нелегальних), а «особливі взаємини» Греції з Москвою скріплюють узи енергетики та готовностi Росії постачати Греції зброю в протистоянні з Туреччиною. Що стосується країн Балканського півострова, посол Росії в Евросоюзі заявив, що Болгарія виконує роль «троянського коня» Росії в ЕС, а німецька розвідка висловила побоювання з приводу того, що третину болгарського виробництва контролює Росія. Владна коаліція тісно пов’язана з Москвою, і до неї входять «колишні члени компартії, співробітники розвідки та болгарські олігархи, які ведуть бізнес із посіпаками Владіміра Путіна».

Останнім часом економічний вплив Кремля на регіон зріс у зв’язку з наданням антикризових заходів урядам Сербії та Республіки Сербської. Окрім того, Росія є найбільшим зовнішнім інвестором у Чорногорії, де вона контролює 32% підприємств. Економічний вплив Кремля доповнюють тісні зв’язки з лівими та правими партіями, а також наголос на спільних культурних і релігійних зв’язках. «Балканський півострів — це регіон, у якому Росія прагне не лише проштовхувати власні інтереси, але й зупинити поширення західних норм та цінностей», — пише Ендрю Фоксол, посилаючись на аналіз ролі Росії в регіоні, співавтором якого є Ендрю Кларк. Далі на північ російський «Сбербанк» придбав контрольний пакет акцій в австрійському «Фольксбанку».

Утім, ключовим інструментом для зміцнення впливу Кремля став проект газогону «Південний потік», який мав з’єднати Росію з країнами Балканського півострова та Центральної Европи. Еврокомісія виступила проти будівництва газопроводу, стверджуючи, що він суперечить Третьому енергопакетові та заявленій меті ЕС «зменшити енергетичну залежність від Росії після анексії Криму». Европейські енергетичні гіганти почали чинити опір Брюселеві. Учасниками проекту «Південного потоку» стали провідні нафтогазові концерни Европи, зокрема ENI в Італії (20% акцій), «Wintershall/ BASF» у Німеччині (15%) та EDF у Франції (15%).

Франк Умбах із Королівського коледжу Лондона говорить:

«Південний потік» ніколи не був для Росії суто економічним проектом. Ідеться передусім про геополітику. Проект газогону мав стати ще однiєю зброєю для реалізації принципу «розділяй і володарюй» в ЕС.

Західна Европа

Здавалося б, існує небагато ідеологічних засад, що об’єднують Алекса Салмонда — лідера лівоцентристської Шотландської національної партії, яка обстоює незалежність Шотландії, і Найджела Фараджа — лідера Партії незалежностi Сполученого Королівства (UKIP), яка дотримується консервативних поглядів. Окрім хіба що їхнього неприхованого захоплення Владіміром Путіним. Кремль кропітко випещував ці зв’язки, надаючи представникам обох партій ефiрний час на RT. Фараджів евроскептицизм грає на руку Кремлю.

Прагнення Салмонда зруйнувати Сполучене Королівство — також: під час референдуму за незалежність Шотландії пропагандисти Кремля, зокрема Константін Риков і Антон Коробков-Зємлянський, із запалом підтримували розпад Великої Британії. Росія не може здійснювати на Велику Британію такий же вплив, як і на Болгарію, але вона визначила ахілесові п’яти країни.

Завдяки вільнішим (порівняно зі США) правилам Лондонської фондової біржі російським компаніям значно легше розміщувати тут свої акції. На біржі котируються щонайменше сімдесят російських компаній, причому за минулих двадцять років компанії з пострадянських країн збільшили обсяг свого капіталу на 82,6 мільярда доларів. Щоправда, йдеться винятково про «чисті» гроші. Вважається, що значно більше коштів потрапляє з Росії до Лондона через британську мережу «брудних» офшорних зон, зокрема 27 Британських Віргінських островів. Велика Британія повільно й неохоче вдається до суворих заходів для блокування таких фінансових потоків — не лише тому, що російських грошей дуже багато, але й тому, що введення обмежень сигналізувало би про те, що Лондон утратив позицію фінансової столиці високоприбуткових, брудних грошей.

Тим часом Кремль не полишає спроби вкоренитися у британському політичному істеблішменті. Високопосадовців вводять до рад правління російських компаній, що призводить до феномену, який у Великій Британії називають «лорди у радах» («lords on the boards») або «пери напрокат» («rent-a-peer»). Видання «The Guardian» та «World Affairs Journal» викрили російську лобістську організацію «Консервативні друзі Росії» (згодом перейменовану на «Вестмінстерський російський форум»), створену за ініціативи «дипломата», якого підозрюють у зв’язках із російськими спецслужбами. «The Guardian» написала про те, як наближені до Кремля особи, зокрема партнер Путіна із дзюдо і депутат Державної думи Васілій Шестаков, брали участь у благодійних бенкетах Консервативної партії Великої Британії.

Окрім економічних інтересів, союз Франції з Москвою традиційно ґрунтувався на спільній антиамериканській позиції у міжнародних стосунках. Нещодавно цей союз зміцнили тісні взаємини між французькою ультраправою партією «Національний фронт» та російським урядом. Під час візитів до Москви лідерка «Національного фронту» Марин Лє Пен зустрічалася із впливовими російськими чиновниками та міністрами, з’являлася на російському телебаченні, вихваляючи Путіна й стверджуючи, що «Росія врятувала Сирію». «Журналісти» «Національного фронту» долучилися до створення першого пропагандистського кремлівського каналу у Франції, ProRussiaTV.com. Він уже припинив діяльність, але найближчим часом RT планує відкрити франкомовну студію. За «Національний фронт» проголосувало 20% виборців, тож вірогідно, що RT неочікувано відіграв активну роль у західноевропейських виборах.

Німеччина — найбільший торговельний партнер Росії, найважливіший ринок для російського газу. Колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер входив до ради директорів «Північного потоку», тоді як колишній агент Штазі Матіас Варніг, один із небагатьох іноземців серед найближчого Путінового оточення, є членом ради правління декількох державних компаній і керівним директором компанії «Nord Stream AG». Присутність Шредера і Варніга на Путіновому дні народження у Санкт-Петербурзі в розпал української кризи промовисто свідчить про близькість певних еліт до Кремля.

Німецьку громадську думку формують за посередництвом німецьких експертів, які беруть участь у Валдайському та Російсько-німецькому форумах і обіймають посади консультантів із комунікацій російських енергетичних компаній (див. вище). Викриття Едварда Сноудена про шпигунство з боку США та прослуховування телефонних розмов канцлера Німеччини призвели, як пише «Der Spiegel», до «льодовикового періоду» в німецько-американських стосунках.

За результатами нещодавнього опитування, 57% німців описують взаємини зі США як позитивні, при тому, що менш як два роки тому цей показник сягав 92%. Стосунки між Німеччиною та Америкою не були такі хиткі відтоді, як Шредер виступив проти американського вторгнення в Ірак на федеральних виборах 2002 року, — вважає американський журналіст і експерт із німецьких справ Джеймс Керчик.

«Доктрина стримування демократії»

Реалізовуючи, за словами Криса Вокера, виконавчого директора Міжнародного форуму демократичних досліджень Національного фонду на підтримку демократії, «доктрину стримування демократії», Росія долучається до створення глобального «авторитарного братерства». Китай і Росія блокують продемократичні рухи в ООН. Росія, Іран та Китай обстоюють у міжурядових організаціях по всьому світу необхідність більшого контролю інтернету. Структури на кшталт Шанхайської організації співробітництва та Митного союзу копіюють своїх ліберальних супротивників, але прагнуть установити авторитарні норми. Авторитарні режими співпрацюють із метою моніторингу активістів та опозиції, блокуючи їхні рухи.

Приміром, за допомогою міжнародних «списків спостереження» чи «чорних списків», які формуються в контексті Шанхайської організації співробітництва та Ради співробітництва арабських держав Перської затоки.

Іще одним кроком у спробах створити антизахідний інтернаціонал стало створення банку розвитку країн-членів БРІКС як альтернативи Світовому Банку. Він планує надавати позики, не ставлячи умови демократичного розвитку, на відміну від послідовників Бретон-Вудської системи. Мелік Калаян стверджує:

"Фактично Росія дає зрозуміти: залишайтеся такими, які ви є. Ви — авторитарний режим, ми також — авторитарний режим, тож об’єднаймося проти Заходу".

Щоб дестабілізувати держави, віддані ідеалам ліберальної демократії, іноді досить просто роздмухати антиамериканські настрої. Як зазначає Ен Епплбаум у звіті «Демократія працює» для аналітичного центру «Legatum Institute», Індія, Бразилія та Південна Африка мали би стати взірцями того, що західна модель ліберальної демократії може бути більш-менш успішною за рiзних умов. Втім, Росії вдалося зіграти на залишкових антиколоніальних та антизахідних почуттях у всіх трьох країнах, унаслідок чого вони відмовилися засудити анексію Криму i агресiю стосовно Украiни.

Переклад спеціальної доповіді Пітера Померанцева та Майкла Вайса «Загроза нереальности: як Кремль воює інформацією, культурою та грошима» для інтернет-журналу «The Interpreter», онлайн-проекту Інституту сучасної Росії (Нью-Йорк, США). Доповідь було опубліковано на сайті «The Interpreter» 22 листопада 2014 року.

Переклала з англійської Людмила Дяченко.

http://krytyka.com/ua/articles/povelytel...bi-kremlya

http://krytyka.com/ua/articles/povelytel...chastyna-2

Інтернет-користувачі поширили світлину із зображенням футболки виробництва Китаю, на якій зображена карта України. Розміри нашої держави на футболці суттєво зросли, аж до кордонів Казахстану. Отже, Піднебесна уже щось знає про майбутнє України?



Китайські футболки, на яких зображена цікава варіація кордонів суверенної України, можуть стати хітом 2015 року.

Як написав один користувачі мережі, таких футболок з Китаю завезли величезну партію.

«Зверніть увагу, китайці підкреслили, що вся Ростовська область і Краснодарський Край, Кубань і т. д, аж до кордонів Казахстану і до Каспійського Моря — належить Україні! Китайці напевно вже щось знають!», — ділиться враженнями користувач В’ячеслав Вертелецький на своїй сторінці в facebook.

(2015-07-01 12:10)valera_vvv писал(а): [ -> ]Інтернет-користувачі поширили світлину із зображенням футболки виробництва Китаю, на якій зображена карта України. Розміри нашої держави на футболці суттєво зросли, аж до кордонів Казахстану. Отже, Піднебесна уже щось знає про майбутнє України?

И зачем оно нам надо?
Ладно там сами попросятся, но мы же понимаем что это нереально

28 червня 1663 р. закінчилася так звана «чорна рада» у Ніжині. Українці ще й досі не зрозуміли її значення у своїй історії. Тому немало прислужився роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада» і однойменний фільм, знятий за цим романом вже в наші дні, в якому роль Івана Брюховецького геніально втілив Богдан Ступка. Куліш заклав в ідеологічне підгрунтя роману власну хибну історичну концепцію, яку було відтворено і у фільмі. «Чорну раду» він розумів як епізод у боротьбі «голоти» зі «статечними козаками». Саме в ній Куліш вбачає причину тогочасної української Руїни. Насправді все було не так.
Розуміючи, що відкритою збройною агресією України вона не подолає, Москва ще за життя Гетьмана Богдана Хмельницького почала розкладову діяльність в українському суспільстві. Головними напрямками цієї розкладової діяльності були такі:
– провокування конфліктів між «низами» і «верхами»;
– провокування конфліктів між регіонами;
– пошук зрадників в українському середовищі і використання їх впливів на українське суспільство.
За другим з цих напрямків у межах Московського царства було створено Слобожанщину і Москва всіляко заохочувала переселення туди українців, з яких утворювалися козацькі полки, активно використовувані Москвою у війнах з незалежною на той час державою Війська Запорозького. Так розпочалося нищення Москвою України руками самих українців.

Отже – «чорна рада» 1663 р. На час її проведення Москва вже зазнала кількох поразок у своїх спробах загарбання України. Перша спроба домогтися цього, використавши Якова Барабаша й Мартина Пушкаря зазнала 1658 р. цілковитого провалу. Слідом за тим розгорілася Україно-московська війна 1658–1659 рр. наприкінці якої Москва спробувала домогтися свого, використавши Тимофія Цюцюру. Ця спроба також зазнала невдачі. Уряд Гетьмана Юрія Хмельницького Чуднівським договором 1660 р. поновив чинність Гадяцького договору 1658 р. з Річчю Посполитою, звівши тим нанівець попередні набутки Москви у справі підкорення України. Розпочалася Україно-московська війна 1660–1676 рр.
Тоді Москва активувала Якима Сомка, дядька Гетьмана Юрія Хмельницького. Той був багатим купцем і мав підприємницькі інтереси у Московщині. Проте Сомко не в повній мірі влаштовував Москву, бо через свою належність до верхів українського суспільства був надто амбітним і через те недостатньо поступливим. Тоді Москва знайшла Івана Брюховецького, допомогла йому стати лідером «голоти» і після цього на «чорній раді» 1663 р. усунула Якима Сомка з політики, а невдовзі і з життя. Для цього на «раді» було присутнє 8-тисячне московське військо князя Данила Великогагіна. Адміністрацію підбитої нею частини України Москва доручила Іванові Брюховецькому. Він був в усьому залежним від Москви і через те абсолютно керованим. Так виникла «лівобережна гетьманщина».

(2015-07-01 12:14)romanian писал(а): [ -> ]

(2015-07-01 12:10)valera_vvv писал(а): [ -> ]Інтернет-користувачі поширили світлину із зображенням футболки виробництва Китаю, на якій зображена карта України. Розміри нашої держави на футболці суттєво зросли, аж до кордонів Казахстану. Отже, Піднебесна уже щось знає про майбутнє України?

И зачем оно нам надо?
Ладно там сами попросятся, но мы же понимаем что это нереально

Ещё полтора года я не мог поверить в то, что такое случится с Донбассом, теперь я могу поверить во все, что угодно! Пока Путин пытается договориться с Обамой о присоединении Крыма, Новороссии, Прибалтики и проч., Обама может договориться с Китаем о присоединении к Китаю Восточной Сибири, Дальнего Востока и проч. Ну и Кубань куда-то надо будет пристроить, а тут вон и карта уже готова!!!

Як привід для звернення російських депутатів до прокуратури обраний той факт, що визнання це було зроблено Державною радою СРСР – органом, створеним після провалу путчу. У Держраду входили президент СРСР і керівники союзних республік. У Конституції СРСР про неї не говорилося.

Зате в Основному законі СРСР згадувалися органи законодавчої влади – Верховна Рада СРСР і з’їзд народних депутатів СРСР. Так от, на сесії Верховної Ради СРСР 26 серпня було прийнято рішення про включення до порядку денного майбутнього з’їзду народних депутатів питання про визнання Радянським Союзом державної незалежності країн Балтії. З’їзд відкрився 3 вересня. Було обрано редакційну комісію. Серед інших питань обговорювалося питання про визнання незалежності країн Балтії. Голова комісії Михайло Горбачов запропонував його винести на Державну раду і включити три основні пункти: визнання Радянським Союзом державної незалежності країн Балтії, встановлення з ними дипломатичних відносин, пов’язування визнання незалежності з прийняттям державами Балтії Декларації прав людини ООН. Заперечень не було.

6 вересня Державна рада СРСР офіційно визнала державну незалежність Естонії, Латвії та Литви. Не сама по собі, а на виконання доручення вищого законодавчого органу країни. Справедливості заради потрібно відзначити, що Верховна Рада Росії визнала незалежність країн Балтії ще до прийняття всіх цих рішень – 24 серпня.

І найцікавіше, що все це не має ніякого значення з точки зору міжнародного права. Тому що після оприлюднення на з’їзді народних депутатів СРСР секретного додатку до пакту Молотова-Ріббентропа стало ясно, що країни Балтії ніколи не були частиною Радянського Союзу. Це були окуповані території. А рішення про їхнє добровільне приєднання до СРСР були фальсифіковані. Саме тому мова йшла про відновлення, а не про проголошення незалежності. Простіше кажучи – про припинення окупації. І найкраще, що може зробити російська Генеральна прокуратура, – цю окупацію визнати.

Те, що замість цього вона займається розглядом божевільних позовів, зовсім не привід для іронії. Російські прокурори отримали від Кремля завдання підготувати правовий ґрунт для відновлення СРСР. Таким чином, вже найближчим часом будуть поставлені під сумніви всі правові рішення останнього періоду радянської історії – визнання незалежності країн Балтії, розпуск СРСР, створення СНД. Адже конституційні та підзаконні норми виходу республік зі складу Союзу витримані не були? Так давайте відновлювати законність. За роботу, товариші!

Путін і компанія думають, що отримають правову базу для окупації Латвії, України або Узбекистану. А насправді вони демонтують правові основи держави, якою правлять. Тому що Російська Федерація – це вам не Радянський Союз. Її головне свято – День Росії – відзначається в день прийняття Декларації про державний суверенітет РРФСР, яка проголосила верховенство республіканських законів над союзними. Це явно суперечило Конституції СРСР. Не згадувався в Конституції СРСР та РРФСР і Федеративний договір, на підставі якого встановлювалися відносини між російським центром і суб’єктами федерації. І вже точно не був конституційним договір між Російською Федерацією і Республікою Татарстан про розмежування повноважень.

Президент Росії не мав ніякого конституційного права розпускати у 1993 році найвищий законодавчий орган країни – з’їзд народних депутатів. Порядок прийняття нової Конституції на референдумі не був обумовлений в старій, а висновків Конституційного суду немає, бо Єльцин призупинив його роботу – хоча не мав жодного права це робити.

Росія з 1991 року існує як сепаратистська територія, а з 1993 року – як сепаратистська територія, на якій було здійснено державний переворот і ліквідовані обрані населенням в період дії легітимної Конституції органи влади. І Генеральна прокуратура, яка приймає в цій ситуації якісь рішення, – ніяка не прокуратура. Це, вибачте, збіговисько злочинців і сепаратистів. Якщо з точки зору Конституції СРСР дивитися, зрозуміло. А якщо вважати нинішні органи влади Росії законними – то при чому тут країни Балтії? При чому тут Крим? По якому такому праву?

А по простому. По праву розвалу. Всі ці ідіотські рішення не відновлять Радянський Союз. А Росію – розвалять напевно.

Российский министр энергетики Александр Новак охарактеризовал как политическое решение «Нафтогаза Украины» отказаться от закупки российского газа. Но министр лукавит. Политическим было как раз решение России сорвать трехсторонние переговоры в Вене. У российской делегации не было никаких особых проблем с заключением договоренностей с нашей страной и Евросоюзом. Так почему же газпромовские чиновники решили саботировать переговорный процесс?

А потому, что Москва не хочет связывать себя никакими обязательствами. Премьер-министр России Дмитрий Медведев утвердил цену на газ для Украины – и точка. Эта цена не обсуждается, она – не предмет переговоров. И в самом деле – чего переговариваться-то? Ведь скидка уже предоставлена?

Да, но эта скидка не оговорена ни в каких международных соглашениях. Получается, что с точки зрения закупки газа мы превращаемся в какую-то Тамбовскую область. Захочет премьер-министр России – и цена на газ повысится. Не захочет – останется прежней. И в этом есть простая политическая логика: России важно сохранить газовые поставки в качестве одного из элементов шантажа. То, что не имеет особого значения в июле, приобретет особый смысл в декабре. За последние десятилетия мы вместе с европейцами хорошо изучили эту дьявльскую игру. Только возникает вопрос: а почему мы должны в ней участвовать? Вот почему?

«Газпрому» пора превращаться из дикой банды шантажистов, преступления руководителей которой сейчас расследует европейское правосудие, в добропорядочную европейскую компанию, уважающую свои обязательства. Понятно, что это не так просто, когда тобой руководят отпетые мошенники. Но ведь деньги-то нужны – а без украинских закупок этих денег у путинского «кошелька» окажется намного меньше. Так что стоит не рассказывать о чужой политизации – а возвращаться за стол переговоров для того, чтобы заключать реалистичные соглашения вместо выискивать возможности для обмана партнеров. Время российских шантажистов истекает.

(2015-07-01 13:11)valera_vvv писал(а): [ -> ]Обама может договориться с Китаем о присоединении к Китаю Восточной Сибири, Дальнего Востока и проч. Ну и Кубань куда-то надо будет пристроить, а тут вон и карта уже готова!!!

Блин, мужики, шо вы курите, поделитесь ?
Использовать "Китай" по отношению к футболке - это слегка самонадеянно Какая-то китайская шарага, коих там сотни тысяч, по чьему-то заказу, вероятно из Украины, наклепала футболок, потому что им ессно по фиг шо там И на полном серьёзе это обсуждать, ну надо же

(2015-07-01 21:12)domic писал(а): [ -> ]

(2015-07-01 13:11)valera_vvv писал(а): [ -> ]Обама может договориться с Китаем о присоединении к Китаю Восточной Сибири, Дальнего Востока и проч. Ну и Кубань куда-то надо будет пристроить, а тут вон и карта уже готова!!!

Блин, мужики, шо вы курите, поделитесь ?
Использовать "Китай" по отношению к футболке - это слегка самонадеянно Какая-то китайская шарага, коих там сотни тысяч, по чьему-то заказу, вероятно из Украины, наклепала футболок, потому что им ессно по фиг шо там И на полном серьёзе это обсуждать, ну надо же

Юмор, он как песня - строить и жить помогает!

А вообще, как подумаю, что китайцев больше миллиарда, в эрэфии уже и 150 лямов не наберётся, то глядишь не далёк тот день, когда карта на футболке будет не желто-голубой, но и не триколорной...

С весны 2014 года Харьков оказался в фокусе внимания из-за угрозы дестабилизации, которую разгоняли россияне в рамках своего плана по созданию «Новороссии» на юго-востоке. Тогда «Новороссию» на Харьковщине удалось остановить, но опасения за будущее стратегически важного региона сохраняется.
Это формирует взрывоопасную повестку на местные выборы в октябре 2015 года, где с высокой долей вероятности может произойти реванш бывших регионалов, которые ныне сидят тихо, как «зайчики». Все может вновь резко измениться и сломанная «русская весна» имеет взрывоопасный потенциал обернуться «русской осенью».

Головний тренер дніпропетровського «Дніпра» Мирон Маркевич розповів про умови роботи в різних куточках України.

«Я українець до мозку кісток. Україна для мене – це найголовніше, що може бути. Я ж більше пропрацював на сході, ніж на заході. Всі ми однакові. Просто на сході розмовною зазвичай є російська. Однак я скрізь говорив українською і мене за це не дорікав ніхто.

Та й взагалі я в свою адресу не чув поганого слова ні в Кривому Розі, ні в Запоріжжі, ні в Харкові, ні в Дніпропетровську. Прийшов до висновку, що на сході мені працювати трохи легше. Там дуже хороші, відкриті люди. І вся Україна така. Найбільше тішить те, що зараз ми стали такою нацією, яку вже не візьме ніхто», - цитує Мирона Маркевича сайт sportanalytic.com з посиланням на ua-football.com.

Здесь

Американский военный: украинцы могут разбить и сепаратистов, и даже Россию


Адриан Боненбергер: Я тренировал афганских солдат и полицейских, и ни один из их отрядов не был настолько профессиональным, как украинские

Украине по силам одолеть Россию на поле боя. Украина и ее армия пока не знают об этом, но такая возможность есть

«Для тех, кто следит за российским вторжением в Украину, постоянным источником беспокойства является то, на какой черте РФ решит остановиться. Здравый смысл подсказывает: если Украина продолжит сопротивляться, Россия направит туда больше сил, а затем, возможно, продолжит наступление на Эстонию или Польшу», - отмечает американский журналист Адриан Боненбергер, бывший военный, служивший в Афганистане, в своей колонке для Forbes.com.

Нападение на членов НАТО, пишет Боненбергер, приведет к применению 5 статьи устава Альянса, что поставит Европу и Америку на грань войны с РФ, которая неизбежно перерастет в Третью мировую, причем с использованием ядерного оружия.

Но это, по мнению журналиста, не единственный повод для беспокойства.

«Украина намного сильнее, чем многим кажется. До этого момента украинцы сражались одной рукой, поскольку большая часть их военной силы сознательно держалась в резерве, чтобы не спровоцировать Россию на переброску еще большего количества солдат и техники. В последний раз, когда украинские войска начали масштабное наступление на сепаратистов (в августе прошлого года), они быстро достигли успеха. России пришлось бросить через границу тысячи солдат, чтобы усилить сепаратистов, снабдить их артиллерией, танками и противовоздушными средствами, включая комплекс «Бук», из которого был сбит малазийский Боинг. С тех пор установился определенный статус-кво – не путайте с режимом прекращения огня, поскольку ежедневно случаются десятки стычек», - пишет Боненбергер.

По его словам, многие на Западе верят, что Россия может в любой момент нарушить этот статус-кво стремительным нападением, прорваться сквозь украинскую линию обороны и выйти к Киеву и Одессе – или даже дальше. Украина не в состоянии справиться с россиянами, а ее сил не хватит, чтобы остановить вторжение. «Похоже, в Москве думают так же, поскольку российские военные не пытались совершить серьезных нападений с целью захвата украинских позиций. До этого момента Россия лишь испытывала украинскую линию обороны, пытаясь окружать позиции Нацгвардии, а затем договаривалась с властями о сдаче», - отмечает автор.

Но он добавляет, что у Украины есть оборонные мощности, которые растут с каждым днем. «Украинский народ – особенно киевляне и часть жителей запада и юга Украины – все больше втягиваются в противостояние по мере того, как их друзья и родственники гибнут или получают ранения на фронте, - пишет Боненбергер. – И украинские военные усиленно тренируются».

Автор рассказывает, что провел неделю в Явориве, наблюдая, как его старый отряд тренирует две группы украинских нацгвардейцев. Он впечатлен, поскольку передвижение и тактические коммуникации украинских солдат превышают средние показатели большинства американских отрядов. «Почти семь лет я был армейским офицером, более двух лет провел в Афганистане. Я тренировал афганских солдат и полицейских, и ни один из их отрядов не был настолько профессиональным, как украинские», - утверждает бывший военный.

«Если украинцы продолжат упорно тренироваться и наращивать военную силу – а я думаю, что они мотивированы к этому гораздо больше, чем их противники (в основном – россияне), то возможен исход, который не предполагали ни западные медиа, ни российские: Украина может победить сепаратистов. Украина может одолеть Россию на поле боя. Украина и ее армия не знают об этом, но такая возможность есть, - говорит Боненбергер. – По сути, российская самоуверенность и извращенная российская идеология делают весьма вероятным то, что решительная, неожиданная атака хорошо тренированных, воодушевленных украинских военных позволит окружить противника и стереть его с лица земли».

«Россия уязвима. Чем дольше она затягивает ситуацию в Украине, тем выше шансы, что ее армию ждет катастрофа, невиданная со времен Второй мировой: окружение и полное уничтожение российской боевой группы. С каждой неделей украинская армия становится все сильнее и увереннее в себе», - заключает автор.

НВ

Більшість російського озброєння, яке вона видає за «надсучасне», родом з 70-х


Танк «Армата» (ліворуч) тягнуть на буксирі під час репетиції параду на Червоній площі. Москва, 7 травня 2015 року

Володимир Воронов

Рік після анексії Криму та розв'язання війни на Донбасі Кремль провів у стані мілітаристського чаду. Російські засоби масової агітації та пропаганди невпинно мовили про перевагу російського озброєння над західним.

А коли керівник державного інформагентства «Росія сьогодні» Дмитро Кисельов відкрив всім очі на те, що Росія – єдина країна, яка «здатна перетворити США на радіоактивний попіл», в засобах інформації країни всерйоз почали обговорювати, скільки ракет «Тополь-М» потрібно, щоб не стало США, Великобританії, Німеччини, Франції, Іспанії, і за скільки годин російські танки дійдуть до Варшави і Берліна...

Здавалося б, апофеоз. Але немає межі – не тільки досконалості, але й військово-патріотичному чаду. Парад 9 травня 2015 року, а ще більшою мірою піар-кампанія, що його супроводжувала, це довели.

Разом з тим, саме цей небувало пишний парад і пафосні коментарі, які супроводжували його, дають не тільки привід, а й нові можливості реально оцінити ситуацію зі «надновим» озброєнням російської армії.

Авіація: нове старе

Оптимістично сприйняли офіційні російські ЗМІ нещодавню ідею Сергія Шойгу про відновлення виробництва надзвукових стратегічних бомбардувальників Ту-160 «Білий лебідь»: «Ще одним приводом як слід напружитися для «натівців» стала заява міністра оборони Росії Сергія Шойгу щодо відновлення виробництва надзвукових стратегічних бомбардувальників Ту-160, здатних нести ядерну зброю на відстань до 14 тисяч кілометрів без дозаправки і які володіють купою інших корисних якостей. Для Заходу це унікальна машина, якій немає рівних у світі...».

Преса, повіривши, повторює твердження Шойгу, що це «унікальна машина, яка випередила час на кілька десятиліть» і що «кращого літака в надзвуковому класі ніхто ще не придумав».

Приблизно такі ж оцінки даються іншому стратегічному бомбардувальнику, Ту-95. Тим часом, за своїми технологічними рішеннями Ту-160 перебуває на рівні кінця 60-х років минулого століття, коли цей проект і розробляли, а Ту-95 – ще далі у часі: свій перший політ він здійснив у 1952 році.


ТУ-160 під час параду на Червоній площі, 9 травня 2015 року

В «аерошоу» над Червоною площею не було жодної післярадянської розробки. Був, наприклад, показаний під виглядом «новітнього» фронтовий бомбардувальник Су-24, який почали проектувати в 1965 році. Основний винищувач нинішніх російських ВПС Су-27 почали розробляти в 1969 році, а його основний російський «конкурент», МіГ-29 – розробка 1972 року. Звичайно, обидві машини неодноразово модифікувалися, але можливості будь-якої модифікації зовсім не безмежні, і стара машина, скільки її не модифікуй, на принципово нову не перетвориться.

Ще в 2009 році Міністерство оборони Росії визнало, що близько 200 з майже 300 винищувачів МіГ-29 не можуть піднятися в повітря через корозію хвостового оперення. Пізніше комісія ВВС встановила, що корозія хвостового оперення вразила не менше 80 відсотків усіх МіГ-29. При заявленому ресурсі планера близько 20 років служби (2,5 тисячі годин), значна, а можливо, і велика частина цих винищувачів відлітала вже понад 25 років. Перехоплювач МіГ-31 пішов у серію в 1979 році, але з 1993 року більше не виробляється і, як повідомлялося в квітні 2013 року на слуханнях в Держдумі, у військах залишилося не більше 120 таких машин.

Головком ВПС Росії Віктор Бондарєв тоді ж заявив, що перехоплювач і елементна база до нього застаріли морально і фізично. Важкий винищувач Су-30 – це модернізація навчально-бойового Су-27 УБ, літає з 1989 року, особливо багато їх в Індії, проте індійці нарікають на низьку якість цих машин, шість з яких вже втрачено. Основні претензії – ненадійність роботи двигунів, через дефекти яких Су-30 виходить з ладу раніше, ніж заявлено в гарантійних зобов'язаннях, багато претензій до його електроніки, яка нерідко дає збої, катапультного сидінню, яке має неприємну властивість спрацьовувати автоматично під час керування. Флагман російської військової авіації, винищувач-бомбардувальник Су-34 – це лише модифікація заслуженого ветерана Су-27, який почали проектувати на початку-в середині 1980-х рр. Офіційно він вже в серійному виробництві і щосили постачається до військ, насправді про повноцінну серійність говорити поки рано. Кілька років тому комісія главкомата ВПС надіслала висновок на ім'я міністра оборони, в якому стверджувалося, що всі Су-34, які постачаюься до військ, мають значні дефекти, що перешкоджають їхньому повноцінному бойовому застосуванню. Причому, кожна з машин мала свої індивідуальні проблеми, а сам Су-34 «викликає нарікання у екіпажів, які змушені кожен політ боротися з недоробками»: в основному це стосувалося радіолокатора і прицільно-навігаційної системи.

За кілька місяців до параду на Червоній площі йшлося про те, що флагманом повітряної його частини буде винищувач п'ятого покоління, який «не має аналогів», – перспективний авіаційний комплекс фронтової авіації (ПАК ФА) Т-50. Однак Т-50 був виключений з льотної програми параду, що говорить про невпевненість військових в його надійності. Вся істотна інформація щодо характеристики виробу засекречена. Головком ВПС Віктор Бондаренко ще в липні 2012 року обіцяв, що в 2013 році ВПС отримають перші 14 серійних Т-50, а в 2015 році почнуться планові серійні постачання. Проте літак все ще перебуває на стадії випробувань, в наявності лише п'ять льотних прототипів цієї машини, і для військових випробувань ще не випущено жодної машини. Ба більше, представники Міністерства оборони вже заявили, що замість запланованих 52 винищувачів Т-50 буде вироблено лише 12. Як вважають експерти, окрім суто фінансових проблем це пов'язано з невдоволенням військових характеристиками ПАК ФА з двигунами «першого етапу», тож якщо Т-50 і з'явиться у військах, то не раніше, ніж у 2020 році.

Не вірте, друзі, в каравани ракет!

Тепер про міжконтинентальні балістичні ракети (МБР). Відомо, що вже давно минув гарантійний термін експлуатації ракетних комплексів УР-100Н УТТХ – вона ж РС-18, за західною класифікацією SS-19 mod.3 Stilleto. РС-18 – двоступенева рідкопаливна МБР шахтного базування, розроблена понад 40 років тому. Точніше, це модифікація балістичної ракети УР-100Н розробки 1967-1973 рр. З 1984 року ця МБР більше не виробляється, а з кінця 1990-х років поступово знімається з озброєння. Своє ця система відслужила, і навряд чи хтось зважиться дати гарантії продовження терміну її експлуатації: невідомо, як поведе себе агресивне рідке паливо, яке поступово роз'їдає баки. Не кажучи вже про застарілу радянську електроніку, розроблену чотири десятки років тому. Формально цю проблему вирішили розчерком пера, продовживши минулий гарантійний термін ще на п'ять років і довівши до 25.

«Тополь-М», якщо вірити російській телепропаганді і промовам керівників оборонної промисловості і міністерства оборони, – надсучасна зброя. У обивательській свідомості воно міцно прижилося просто-таки як суперзброя – пам'ятаєте надписи на футболках: «Не смішіть наші «Тополя»?


«Тополь-М» на виставці у Москві. Квітень 2015 року

Однак ця МБР – дещо модернізований варіант «Тополя» РС-12М, рішення про розробку якого взяли в 1977 році. Мобільність і невразливість «Тополя» - теж «звістка з минулого»: їхнє переміщення відслідковуються сучасною космічною розвідкою.

Ще одна всім росіянам відома, нехай і з чуток, МБР – твердопаливна балістична ракета морського базування Р-30 «Булава», призначена для озброєння атомних підводних човнів проекту 955 «Борей». Всі пам'ятають її випробування: «Булава» то не злітала зовсім, то самоліквідувалася, то відхилялася від курсу, то у неї відмовляли різні ступені двигуна, а боєголовки або не досягали мети, або не розділялися... Проте виріб визнали боєздатним, хоча, як помітив в одному з інтерв'ю директор Центру з проблем національної безпеки полковник Анатолій Циганок, для взяття на озброєння необхідно 95 відсотків успішних пусків.

Не вийшло і запланованої уніфікації «Булави» і «Тополя»: морська ракета товща за наземну, але коротша за неї майже вдвічі і легша у понад 10 тонн. Та й закидає «Булава» меншу бойову вагу, ніж «Тополь-М», летить на 3000 км «ближче» (коли летить). Залишається констатувати, що вже шостий десяток років російські конструктори марно намагаються сконструювати надійну і ефективну твердопаливну балістичну ракету морського базування. Спеціально під «Булаву» була розгорнута надзвичайно дорога програма будівництва серії атомних підводних човнів (АПЧ) проекту 955 «Борей». Спочатку планували до 2020 року спустити на воду вісім підводних носіїв «Булави», потім плани скоротили до п'яти. Наразі спущені на воду і введені в дію три АПЛ цього типу, будується ще два підводних ракетоносця, також під «Булаву» перероблена АПЛ проект 941 («Акула») «Дмитро Донський». Але при цьому, йдеться в доповіді Центру аналізу стратегій і технологій, «їхнє бойове чергування до теперішнього часу так і не почалося».

Ще один широко розрекламований проект – бойовий залізничний ракетний комплекс (БЖРК) «Баргузин». Як сказано в блозі міністра оборони Сергія Шойгу «Вконтакте», «БЖРК мають низку унікальних переваг. По-перше, неперевершена мобільність – за день ракетний поїзд може пройти до тисячі кілометрів. По-друге, скритність – з супутника складно підрахувати кількість візків під вагоном , зате легко заховати склад в мішанині вагонів будь-якої великої станції. До того ж у вільний від бойового чергування часу БЖРК ховалися в скельних тунелях, де їх було не дістати не те що супутнику, але навіть балістичній ракеті».

Було оголошено, що до 2020 року планується розгорнути до п'яти ракетних полків, оснащених БЖРК «Баргузин». Проте генеральний конструктор Юрій Соломонов, виступаючи днями перед випускниками декількох московських шкіл, заявив, що «розробка такого комплексу ведеться, але завершиться вона дуже не скоро», відмовившись назвати навіть приблизні терміни надходження БЖРК на озброєння РВСН.

Як вважають експерти Центру аналізу стратегій і технологій, на озброєнні РВСН є «невиправдана безліч типів бойових ракетних комплексів» (вже 10 типів), а «виробництво і розгортання цих ракетних комплексів в перспективі поглине колосальні ресурси і збільшить багатотипність систем, які перебувають на озброєнні. При цьому раціональність витрат на рухливий залізничний ракетний комплекс «Баргузин» взагалі викликає сумніви...».

Академік Олексій Арбатов і зовсім вважає, що справжня причина майже істеричної ядерної риторики – заклопотаність російського керівництва перевагою НАТО у силах загального призначення, особливо в частині новітніх ударних та інформаційно-керуючих систем. При цьому він посилається на думку військового експерта, редактора «Військово-промислового кур'єра» полковника Михайла Ходаренка, який змоделював таку гіпотетичну ситуацію: що б сталося, якби на стороні української армії зі своїм штатним озброєнням, на своїй штатній техніці почали би битися «добровольці і відпускники» із США та Європи. На думку полковника, противник цих «відпускників» протримається кілька годин.

Ходаренок, зокрема, пише: «Успіх збройного протиборства із застосуванням тільки звичайних засобів ураження в цьому випадку очевидний. Він, безумовно, буде на боці Заходу. На жаль, сучасна російська армія ще мало чим якісно відрізняється від радянської попередниці зразка 1991 року. І новітнього озброєння, що відповідає високим вимогам XXI століття, в ній не так вже й багато».

Звідси і висновок: «За жодних обставин не можна допустити втягування в конфлікт на південному сході Збройних Сил Російської Федерації. Наша країна, армія і флот... ще не готові до масштабного збройного протиборства із застосуванням тільки звичайних засобів ураження».

Ось і поговоримо тепер про «звичайні засоби ураження».

Танки бруду не бояться

Кампанія з рекламування новітніх зразків бойової техніки досягла свого піку до параду 9 травня 2015 року. Техніку, яка пршла того дня Червоною площею, величали чудо-зброєю, здатною переломити хід будь-якого бою. В офіційних коментарях переважали епітети «легендарний», «унікальний», «новітній», «найсучасніший», «який не має аналогів», «не має рівних», «кращий у світі»...

«Родзинкою» став вперше показаний публіці танк Т-14 «Армата», на компліменти якому не скупилися. Віце-прем'єр Дмитро Рогозін навіть заявив, що Захід відстав від російського танкобудування на 20 років. В унісон мовили інформагентства: «майже невразливий високотехнологічний комплекс», може вести «одночасно десятки цілей на землі і в повітрі, оснащений унікальною композитною бронею і електронними системами, що не мають аналогів», здатний «розпізнавати і купірувати левову частку небезпек» і, зрозуміло, «стріляти на відстань, недоступну для кращих натівських зразків». Виявляється, навіть у головного конкурента Т-14, німецького танка «Леопард-2» «немає снарядів, здатних пробити броню «Армати». Знову ж таки, гармата «Армати», точніша на 120-мм за гармату L-55 модернізованого «Леопарда-2А7», «при цьому зносостійкість російського стовбура набагато краща, ніж у конкурентів».

«Сказати, що нова машина не має собі рівних за своїми технічними показниками, – захоплюється вже головна урядова газета, – це не сказати нічого. Вона перевершує основні бойові танки інших країн: «мало того, що її вежа ненаселена, так «її управління повністю цифрове», екіпаж перебуває в спеціальній броньованій капсулі і це «величезний крок вперед для російського танкобудування». Та й знаряддя американського «Абрамса» ось «уже понад 25 років не знає значних модернізацій. Ба більше, вона є ліцензійною копією німецької гармати Rheinmetall Rh-120, яка має досить скромні характеристики».

Зауважимо, що принизливі репліки видані на адресу гармати Rheinmetall Rh-120 (вона ж L-55), яка майже одностайно визнана військовими фахівцями кращим на сьогоднішній день танковим знаряддям. У той час, кли гармату «Армата» в дії якщо хтось і бачив, то лише гранично вузьке коло осіб на секретних полігонах. Проте головна урядова газета примудрилося порівняти «Армату» навіть з ... винищувачем Т-50: «крім ураганної міці обох, на них буде встановлено унікальну радіолокаційна станцію», яка «може одночасно тримати в «захваті» до 40 наземних і 25 повітряних цілей, а також візуально контролювати територію в радіусі 100 кілометрів». Щоправда, щоб «візуально» оглянути територію в зазначеному радіусі, «Арматі» довелося б здійнятися, але і це навряд чи допомогло б: дальність виявлення цілей навіть бортової РЛС «Арбалет», призначеної для ударних вертольотів Ка-52 і Мі-28, не перевищує 30-57 км, та й супроводжує вона не більше 10 цілей.

Під час репетицій параду диво-машина не менше трьох разів виходила з ладу. Причому один раз прямо на Червоній площі, під час генеральної репетиції. «Гвоздь параду» тоді не змогли відбуксирувати до завершення репетиції навіть за допомогою спецтехніки.

За даними військових, під час репетицій на полігоні в Алабіно виникали проблеми з органами управління агрегатами трансмісії. Представники «Уралвагонзавода» намагалися перекласти провину на самих військових, стверджуючи, що «екіпажі там зовсім ненавчені» і солдати-строковики просто не впоралися з керуванням. Але представник Міністерства оборони у відповідь назвав твердження про непідготовлених строковиків «цілковитою дурницею». Та й під час самого параду було помітно, що Т-14 деколи робила ривки під час поворотів, в той час як техніка старих зразків, включаючи навіть воістину легендарні Т-34, рухалася і поверталася цілком плавно. Виходить, праві військові, і розробники представили виріб з «сирою» ходовою частиною, яку ще доводити і доводити? Але якщо навіть є вина армійців-водіїв, питати все одно з розробників: значить, машина складна в управлінні, примхлива і занадто чутлива до класу водіїв.

Утім, все це не має жодного значення. «Якщо завтра війна, якщо завтра в похід», воювати доведеться не на «Арматі», а на техніці старих зразків: жодної «Армати» у військах немає, на озброєння вона не взята. Ба більше, поки це навіть не серійний або хоча б передсерійний зразок: існує лише кілька екземплярів досвідченого прототипу, зроблених, схоже, тільки для параду. Навіть гіпотетично міркувати про якісь видатні якості нового виробу неможливо: його тактико-технічні параметри відомі гранично вузькому колу фахівців, та й то лише теоретично. Проведено лише попередні заводські випробування, але поки не було випробувань полігонних, військових, а потім і державних. Лише після цього може відбутися рішення Держкомісії, і танк відправиться до військ для дослідної експлуатації в усіх природно-кліматичних зонах. Поки ж ніякого танка Т-14 «Армата» немає – ні юридично, ні фізично: був показаний лише досвідчений екземпляр-прототип якоїсь перспективної платформи.

Що можна сказати щодо інших «родзинок параду»? Бойова машина піхоти (БМП) на базі платформи «Армата» Т-15 – той же танк Т-14, хіба лише з іншою вежею-модулем. Знову ж таки, в наявності лише кілька примірників досвідченого прототипу, які не пройшли випробувань, держкомісією не прийняті, на озброєнні не перебувають і в серійному виробництві не знаходяться. Перспективна гусенична платформа «Курганец-25» розроблена ще в кінці 1990-х – початку 2000-х років, однак досі на озброєння не прийнята і в серійне виробництво не запущена. Колісний БТР «Бумеранг» вперше показаний в 2013 році, але це теж розробка, якої немає ні в серії, ні у військах.

Але раз немає «проривного» танка, який нібито «обнуляє» всю західну бронетехніку, виникає питання: а чому раптом знадобилося влаштовувати таку гучну рекламу не реальній машині, а фактично її праобразу? Адже ще зовсім нещодавно керівники російського воєнпрому запевняли, що Т-90 – новітній і кращий в світі, та й модернізований до його рівня Т-72 нітрохи йому не поступиться.

Однак війна з Україною виявила реальну ціну цим деклараціям. Як констатує Центр аналізу стратегій і технологій, саме під час військових дій на південному сході України «основні радянські танки покоління Т-64 / Т-72 / Т-80 остаточно дискредитували себе своєю низькою живучістю і, як наслідок, високими втратами екіпажів... Можна з упевненістю констатувати наявність гострої необхідності повної заміни всіх танків Т-72 і Т-80 у Збройних силах Росії... Армія озброєна морально застарілими танками Т-72 і Т-80, до того ж небезпечними для своїх екіпажів». Той же «конфлікт в Україні показав, що БМП-1 / БМП-2 близькі до повної втрати свого бойового значення і зазнають важких втрат».

Виходить, питання про заміну бронетехніки морально застарілих типів буквально «горить», як і танки в донецьких степах. Причому горить все це від протитанкових засобів навіть старих поколінь. А при застосуванні противником високоточних протитанкових керованих ракет третього покоління західного виробництва, наприклад, американського ПТРК FGM-148 Javelin, шансів у російської бронетехніки взагалі немає ніяких.

Гармати до бою їдуть задом

Артилерію розхвалювали дещо менше бронетехніки. У цій сфері лаври дісталися в основному самохідній артилерійській установці (САУ) «Коаліція-СВ». До параду стверджувалося, що САУ буде нести на шасі «Армата» вежу з двома 152-мм гаубицями, і рівних їй просто немає. Однак з самохідкою щось явно пішло не так, оскільки показані на параді «нові» САУ виявилися на шестикатковому шасі старого зразка, аналогічному тому, що використовується для лінії бронетехніки Т-72 / Т-90, та й стовбур виявився один-єдиний.

Зовсім новинкою цю САУ назвати важко: це розробка 2002-2006 років. Проте донині не взята на озброєння. Зроблена вона на базі САУ 2С19 «Мста-С», яка, в свою чергу, розроблена в 1976 році, але взята на озброєння лише в 1989-му. Наразі нова САУ мало відрізняється від попередника, незважаючи на формально корінні відмінності в будові вежі. Стверджувалося, що нова САУ має удвічі більшу дальність, ніж у «Мста-С» і навіть самохідні артустановки країн НАТО. Але головна проблема вітчизняної ствольної артилерії у відсутності керованих артилерійських боєприпасів категорії «вистрілив-забув». Вітчизняні керовані боєприпаси (системи «Краснопіль», «Китолов», «Сантиметр» та ін.) – лазерного наведення, а, значить, вимагають розрахунку, який буде підсвічувати ціль, ризикуючи життям: в сучасному бою такий навідник обчислюється дуже швидко. Навіть найбільш просунутим вітчизняним системам потрібно хоча б короткочасне опромінення цілі. До того ж сама можливість такого підсвічування сильно залежить від погодних умов: застосування таких снарядів неможливо за низької хмарності, туману, дощу. Та й дальність її не особливо велика. У «наших партнерів», як любить називати Захід Володимир Путін, з цим справи йдуть набагато краще. Американському «інтелектуальному» керованому активно-реактивному снаряду Excalibur (випробуваний у бойових умовах в Іраку) таке наведення не потрібно: для наведення він використовує GPS-приймач, б'є до 57 км. Рівних цьому снаряду за точністю, потужністю і дальністю практично немає. Конкурують з ним в цій сфері лише німецький SMArt 155, що також належить до категорії «вистрілив і забув», французький 155-мм снаряд ADC з автономним радіолокаційним самонаведенням та аналогічного типу шведський 155-м BOSS. Безумовно, це дуже дорогі снаряди, зате вони для будь-якої погоди, не вимагають оператора, що ризикує життям при наведенні на ціль, дозволяють вирішити бойове завдання кількома пострілами. Проблема російського відставання в розробці боєприпасів такого типу очевидна: це наслідок катастрофічного відставання російської електроніки від західної.

Півтора роки тому у «Військово-промисловому кур'єрі» з'явилася стаття про занепад вітчизняної артилерії з дуже характерним заголовком: «Відстали чи то на 10 років, чи то назавжди». Автори констатували катастрофічне відставання вітчизняних розробок у сфері розвідувально-інформаційного забезпечення артилерії і систем автоматизації управління вогнем. Резюме експертів жорстке: стан російської артилерії «не відповідає вимогам ведення сучасних бойових дій». Час підготовки даних для стрільби залишився на рівні Першої світової війни, а система зв'язку і передачі даних з командно-спостережного пункту на вогневі позиції – на рівні Другої світової. Про що говорити, якщо основним навігатором Збройних сил Росії залишається топопривязчик, спроектований ще в 40-х роках минулого століття: він входить до складу всіх основних ракетно-артилерійських і зенітно-ракетних комплексів (ЗРК) – системи залпового вогню «Смерч», ЗРК С-300 різних модифікацій. До заводської комплектації топопривязчика входить курсопрокладач: фактично, це варіант одографа – датчика шляху, відомого ще... древнім грекам і римлянам.

Після «балу»

Звичайно, ніякого ноу-хау в параді 9 травня 2015 не було. У тому сенсі, що це старожитня радянська традиція – пустити пил в очі, показавши під виглядом новинок муляжі, бутафорію або, в кращому випадку, штучні екземпляри «ручної роботи». Можна згадати і те, що сама ідея подібних парадів з масовою демонстрацією технічної потужності насправді належить Гітлеру. Паради надихали німців, пробуджуючи в них мілітаристський дух і гордість за відроджену армію, одночасно це був і особистий тріумф фюрера, і наочна демонстрація успіхів військової промисловості Третього рейху. Цю ідею перехопив Сталін – адже йому теж потрібно було показати успішність індустріалізації і тріумфально відзначити закріплення особистої влади. Не випадково один з найграндіозніших парадів на Красній площі провели 9 лютого 1934 року на честь «з'їзду переможців» – 17-й з'їзду ВКП(б). Небувало велика кількість бронетехніки була настільки приголомшливою, що подію охрестили «парадом сталі і моторів». А «родзинкою» парадів 1930-х років став п'ятибаштовий монстр – танк Т-35, який жартома іменували тоді «п’ятиголовий Змій Горинич». «Горинич» добре ходив по бруківці, але застрягав навіть у калюжі. За Хрущова і Брежнєва на паради вивозили макети неіснуючих ракет: нехай американці вірять, що СРСР штампує їх, як сосиски. Над площею пролітали літаки, які не пішли в серію, і колами ганяли бомбардувальники – нехай подумають, що у СРСР їх вдесятеро і у сотні разів більше, ніж є насправді...

Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода

Natalia Vetlitskaya
27 June at 13:05 · Edited ·

Честно говоря меня искренне удивляют заходы некоторых френдов с претензиями и недовольством относительно моих публикаций.
Ну я то тут причём?
Не я же посадила на трон этого кретина, не я развалила и разграбила страну, не я отжала Крым, не я воюю с Украиной, не я лгу и отравляю мозги российскому населению в 24-часовом формате по всем тв и радио каналам, не я награждаю упырей типа Киселёва "за высшие достижения в области телевизионных искусств ", не я выпускаю идиотские законы, не я повышаю цены на продукты, не я отнимаю пенсии у пенсионеров, ну и далее по нескончаемому списку ...
Люди, очнитесь, какие ко мне претензии? Вы что, совсем разум потеряли?

ФБ

Очі війни. Дружини, матері і сестри знялися у фотосесії для бійців АТО

30.06.2015
фото Іван Кравчишин

Ідею проекту "Листи на фронт" кінорежисер Іван Кравчишин придумав, після того, як відвідав "гарячі точки" фронту. У проекті "Листи на фронт" вже знялись дев'ять жінок.

Взимку Іван Кравчишин закінчив роботу над монтажем свого фільму "Політ золотої мушки". Звільнившись, вирішив зняти матеріал для документального фільму про військові дії.

Але опинившись на передовій – в Станиці Луганській, Щасті, Пісках, Широкіному і Мар'їнці, він зрозумів, що його завдання "побудувати місток" між миром та війною.

"Я не гнався за сенсаціями, і не знімав гарячі військові дії - для цього у нас є "новинарі", які з цим успішно справляються - я знімав "очі війни" – на переходах, в окопах, в перервах між артобстрілами, - росповідає режисер. - Різне можна побачити в "тих очах", але мене вразило, що "ті очі" найбільше потребують нашої з вами уваги. Мені інколи було навіть соромно підглядати через об’єктив камери, як вони жадібно вдивляються у фотографії своїх рідних, що зберігають в телефонах. Я зрозумів що знімати потрібно не їх, а нас".

Так він вирішив, що буде знімати українських жінок, матерів, сестер, доньок - чоловіки яких, брати, сини, зараз воюють. Концепція зйомки дуже проста - жінки дивляться в екран, без слів, тільки очі до очей.

Через фейсбук режисер Іван Кравчишин знайшов стиліста Домну Дику, яка і допомогла йому реалізувати проект.

Героїнь він також шукав через фейсбук. Першою героїнею стала мама артилериста, який зараз служить під Дебальцевим. Зйомки проходили у Львові у Шевченківському гаю.

Фотосесія - це лише частина проекту. Режисер також планує знімати відеоновели.

"На даний момент відзнято відео до першої новели. Ведеться завершальна робота над монтажем, комп’ютерною графікою та написанням музичного супроводу. За тиждень, два, зробимо презентацію", - обіцяє режисер.

В наступних новелах будуть задіяні не тільки жінки в мирних інтер’єрах.

"Ми плануємо поїхати знову на передову і там знайти дівчат, що воюють і спробувати розповісти їх історію", - говорить автор.
УП