Форум болельщиков ФК Металлист Харьков

На тлі падіння рівня життя в Україні зростає запит на популізм. Але його тріумф завжди веде лише до погіршення ситуації

Популістська епопея в Греції, за якою спостерігає ось уже кілька місяців увесь світ, схоже, нарешті добігає логічного кінця. Блеф не пройшов, і країні таки доведеться повертатися до реальності й розплачуватися за тривалу безпечність та життя в борг. Для сучасної України цей досвід особливо актуальний. Адже тут політики-популісти, які заробляють дешевий авторитет приємними народному вуху, але безвідповідальними і згубними для людей ініціативами, саме насолоджуються зростанням рейтингів. Не лише представники опозиції, а й учасники коаліції активно критикують «невиправдане» підвищення тарифів на послуги ЖКГ, вимагають індексації заробітних плат і пенсій, перерахування валютних кредитів за курсом семирічної давності. Усі ці заклики знаходять відгук серед українців, які не замислюються про ціну такого популізму й про те, що саме вони, а не олігархи, ненависні можновладці чи інші багатії оплатять це свято популізму.

Падіння рівня життя українців справді виявилося вкрай різким. Однак значною мірою тому, що тривалий час цей рівень абсолютно штучно завищувався порівняно з реальними можливостями економіки. Робилося це з популістських мотивів за рахунок стрімкого нарощування боргів: протягом 2008–2013 років зов­нішній державний і гарантований борг збільшився з $13,8 млрд до $37,5 млрд, внутрішній – із $3,8 млрд до $35,6 млрд. Відповідальні за це ті самі політики, які й зараз найактивніше вправляються в популізмі: Юлія Тимошенко, що очолювала уряд із кінця 2007-го до початку 2010‑го, та колишні регіонали з Опозиційного блоку, які керували країною з 2010-го до початку 2014-го. Економіка за цей час не те що не зросла, а, навпаки, скоротилася: реальний ВВП 2014 року становив лише 89,1% рівня 2007-го, а в доларовому вираженні впав із $179,4 млрд у 2008-му до $130,9 млрд у 2014‑му. У результаті стався збіг трьох негативних факторів, які й призвели до нинішнього надзвичайно різкого падіння рівня життя українців:

1) країна стала менше заробляти;

2) втрачено можливість далі жити в борг;

3) у таких складних умовах потрібно ще й віддавати позики, які взяті, щоб підтримувати завищений рівень життя у 2008–2013-му.

Поряд із вимогами індексації заробітних плат і пенсій до рівня, який у попередні роки забезпечувався за рахунок нарощування боргів, найпопулярнішою темою для збільшення рейтингу серед популістів є критика «непідйомних» і «завищених» тарифів. Темп їх підвищення справді виявився шоковим, однак глибший аналіз засвідчує, що нинішній рівень не є ані непідйомним, ані аномально високим для України. Просто українці звикли до тривалий час невиправдано занижених тарифів. Щоб проілюструвати це, здійснимо короткий екскурс в недавню історію та проведемо нескладні розрахунки.

15 років тому, у 1999–2000-му, тариф на газ для населення з ПДВ за умови наявності лічильника становив 175 грн за 1 тис. м³, середній тариф на електроенергію – 12,6 к. за 1 кВт•год без ПДВ. З 1 квітня 2015-го, як відомо, ціна для населення на газ для опалення становить 3,6 тис. грн (до 200 м³), а на електроенергію з ПДВ – 36,6 к. (до 100 кВт•год) та 63 к. (на понад 100 кВт), з 1 вересня – відповідно 45,6 к. та 78,9 к. Середня заробітна плата 1999 року в Україні становила 178 грн, у 2000-му – 230 грн, середня пенсія – відповідно 60,1 грн і 69,3 грн. Працівники освіти в середньому отримували у 2000-му 156 грн, охорони здоров’я – 138 грн. Тим часом у травні 2015-го середня заробітна плата дорівнювала 4042 грн, зокрема в освіті – 2935 грн, в охороні здоров’я – 2710 грн. Середня пенсія на початок 2015 року – 1581,5 грн, у травні – близько 1600 грн.

Таким чином, у 1999 році ціна 1 тис. м³ газу для населення становила 98,3% середньої заробітної плати та 291,2% середньої пенсії, у 2000-му – відповідно 76,1% і 252,5%, у травні 2015-го – 89,1% і 225%. Для працівників бюджетної сфери ціна 1 тис. м³ газу в 2000-му й травні 2015-го дорівнювала відповідно 112,2% і 122,7% середньої заробітної плати для працівників освіти й 126,8% і 132,8% для працівників охорони здоров’я. Інакше кажучи, тариф 3,6 грн за 1 тис. м³ зараз доступніший, ніж був у 1999 році, й дещо менш доступний, ніж у 2000-му. Водночас для пенсіонерів він значно доступніший порівняно як із 1999-м, так і з 2000-м.

Електроенергія ж навіть з урахуванням цьогорічного вересневого підвищення буде у 4–8 разів доступніша для працюючого населення й у 7–11 разів для пенсіонерів, аніж у 1999 році. Так, ціна 100 кВт•год електроенергії для населення тоді становила 8,5% середньої заробітної плати й 33,8% середньої пенсії, а в 2015-му – лише 0,9% (до 100 кВт)/1,6% (понад 100 кВт) середньої заробітної плати й 2,3%/3,9% середньої пенсії в травні та 1,1%/2% і 2,9%/4,9% з урахуванням запланованого з 1 вересня підвищення тарифу.

Інакше кажучи, якби українські політики протягом останніх 15 років не блокували поступової індексації тарифів ЖКГ бодай відповідно до темпу зростання заробітних плат і пенсій, то зараз не потрібно було б «шокової терапії» і кількаразових підвищень. А країна не мала б тих проблем із боргами, які сформувалися внаслідок затягування з підвищенням цін відповідно до економічно обґрунтованого рівня.

Наприклад, лише торік дефіцит Нафтогазу становив 96,9 млрд грн ($8,05 млрд за курсом того часу), а за результатами I кварталу поточного (до підвищення цін) – 21,9 млрд грн. Для покриття дефіциту в 2014-му він випустив нових акцій на 96,6 млрд грн, які уряд обміняв на облігації внутрішньої державної позики. Ті, своєю чергою, викупив Нацбанк за рахунок друку незабезпечених 96 млрд грн, що відобразилося в шаленому зростанні курсу валют 2014 року. І кожен українець від пенсіонера й малозабезпеченого заплатив за ілюзію низької ціни на газ із власної кишені, навіть якщо не споживав його. Причому значні дефіцити Нафтогазу з’явилися не торік, як і механізм їх покриття в кінцевому рахунку друком незабезпечених грошей НБУ.

Проте свято популізму триває. Через чергову популістську ініціативу конвертувати валютні кредити в гривню за курсом 5,05 грн за долар, за даними регулятора, банківська система України зазнає 100 млрд грн збитків. І в кінцевому рахунку ці збитки, найімовірніше, знову будуть покриті не з кишені «ненависних» менеджерів чи власників банків, а черговим друком незабезпечених гривень НБУ. Тобто знову коштом усіх громадян України, які заплатять за незабезпечену емісію чергових 100 млрд грн зниженням купівельної спроможності своїх заробітних плат і пенсій.

Однак коріння проблеми варто шукати не в політиках, а в суспільстві, яке створює запит на безвідповідальний популізм, не замислюючись про те, що дешевий сир буває лише в мишоловці. Врешті, політиків, керівництво держави чи уряду можна змінювати. Тому залишається сподіватися, що інстинкт самозбереження в українців спрацює раніше, ніж черговий популістський експеримент остаточно зруйнує країну.

Олександр Крамар

http://tyzhden.ua/Economics/139863

В силу того, что украинский Парламент решительно выбрал путь неспособности принимать самостоятельные и ответственные решения, относящиеся к важнейшим вопросам жизни страны. И дополнил это желанием самопиара на самых паскудных и популистических решениях, пришло время этой статьи.

Сразу оговорюсь, что автор не является поклонником авторитарных и диктаторских режимов как таковых, как и не является поклонником либеральной демократии. Автор - поклонник прогресса и развития. Развитие и прогресс в разные эпохи, в разный исторический момент и на разных локациях достигаются различными методами и приемами. Но никогда еще методом прогресса не были популизм и прививание гражданам чувства безответственности за собственные решения.

Очевидное. Любая диктатура - это огромный риск, ибо любая диктатура на старте нарушает все властные и общественные балансы. И легко может стать как инструментом наведения порядка и реформ (примеров - масса), так и инструментом угнетения и деградации (примеров - еще больше). Но почему именно популизм как массовое явление в жизни страны создает для диктатуры самые благоприятные условия? Рассмотрим вопрос тезисно.

1. Механизм действия. Популизм есть, по сути, апелляцией к низменным потребностям и желаниям. Поэтому строится или на хлебе (кредитах по 5.05, дешевом ЖКХ и т.д), или на зрелищах (как правило, в форме ненависти по национальному, религиозному, идеологическому признаку, или в форме ложной гордости - за свое происхождение или социальный статус). Тут главное не путать "популярные вещи" с популизмом. Популизм заигрывает к потребностям масс, легким решениям и краткосрочным интересам. Популярными же могут быть и сложные мотивации.

2. Оптиматы и популяры. Можно сказать, что со времен Древнего Рима (с Грецией все сложнее) в более-менее свободных обществах (где существовало соперничество на выборах и регулярная сменяемость власти) всегда при законодательных, законосовещательных или комбинированных структурах существовало соперничество условных популяров (тех, кто заигрывал к низменным потребностям народных масс) и оптиматов (аристократических, консервативных, потом - по мере развития - буржуазных партий). В случае острого обострения соперничества между ними и нарастания антагонизма, как правило, случалась или гражданская война, или революция, но почти всегда - с последующим установлением диктатуры. В принципе, и финансово-властные базы этих партий не менялись. Популяров как правило поддерживала финансовая олигархия, оптиматов - собственники реального производства (аграрного ли, индустриального ли) и собственники вообще. История знает массу примеров: демократа - популиста Тиберия Гракха убили оптиматы, его брата - диктатора Гая (тоже популиста, хотя не без здравой мысли) убили оптиматы за попытку установить фактическую монархию, кровавый популизм Мария и Цинны сменил аристократический диктатор Сулла, а Цезарь поиграл на обеих полях и стал диктатором, в конечном счете, разбив и популяров, и оптиматов. Цезаря убили, но его племянник развил и закрепил власть. Оптиматы и популяры пережили Рим. Флоренция, Венеция, Англия в средние века и новое время, Франция времен революции (Наполеон повторил финт Цезаря, кстати, свергнув популяров Директории, сливая старые и новые элиты, укрепил свою единоличную власть). В 20 веке битва двух популизмов (коммунистического и нацистского) между собой и с здравым смыслом в Германии закончилась самой жуткой диктатурой в истории. А реакция оптиматов против популистов в Чили - одной из самых эффективных. Наконец, и Ли Кван Ю в Сингапуре (кстати, на старте - левоцентрист) пришел на волне борьбы с коммунистическим популизмом. И в Южной Корее было подобным же образом. В общем, примеров, когда именно из-за избытка популизма случалась или диктатура популиста или партии популистов, или антипопулистическая реакция - масса. Почему?

3. Популизм ведет к дефициту ресурсов, а дефицит ресурсов - к энтропии. Так как популизм базируется не на возможностях, а на потребностях масс (дополняемых значительной коррупцией, ибо зачем же быть популистом на публике, чтобы не быть вором за спиной публики? врут обычно для того, чтобы украсть), то обычно политика и практика популизма приводит к дефициту ресурсов, необходимых для развития и даже поддержания текущего уровня. Дефицит денег, дефицит земли (надо же ее всем раздать! или сделать общей!), природных ресурсов, оборудования, наконец, квалифицированных кадров - все это следствие избытков запросов. И начинается. Отобрать и поделить. Отнять и раздать. Если нацисты - то у евреев, если коммунисты и социалисты - то у богатых. Если общество более - менее демократическое - занять. Как можно больше занять. Напечатать. Перед выборами обязательно зарплатку подтянуть, пособие поднять, субсидии вместо реальной цены. Итог дисбаланса системы - ее постепенное расшатывание и утрата целостности. Система, потерявшая внутреннюю устойчивость, саморазрушается по нарастающей. Итог - грань между жестким наведением порядка и дальнейшим развалом системы под популярными лозунгами. И у жесткого наведения порядка есть два сценария - радикальные реформы при сохранении/построении свободных институтов или они же, но при жестком политическом режиме. Другие сценарии - про крах. Первый сценарий краха - его отложение через диктатуру популистов. Второе - развал вплоть до состояния Сомали.

4. Как устанавливается диктатура? На самом деле три сценария:

•Мягкий. На самом деле, заблуждением будет полагать, что диктатура всегда устанавливается в стиле: "Здравствуйте, меня зовут Иван. И теперь я ваш новый диктатор! Аве мне!". Часто это происходит ползучим образом, когда какой-то человек, скажем, влиятельный генерал или президент просто получает власть, которую роняют другие участники политического процесса. Так власть в своих руках сосредоточил, например, Салазар в Португалии после того, как португальский парламент утратил способность адекватно мыслить и действовать, и де-факто Ли Кван Ю в Сингапуре. Бывает так, что, устав от дрязг, диктатору власть отдают почти добровольно. Если бы не накладка с заседанием, когда часть возмущенных депутатов чуть не прирезала Наполеона, заговор Наполеона - Сийеса был бы почти без шума. И коррумпированная и говорливая Директория исчезла бы вообще незаметно. Бывает и так, что популисты получают власть мягким образом. Самая жутка история - это нацисты, конечно. Получив власть фактически без сопротивления, они начали истреблять противников. Но это было уже после того, как власть им просто сдали.

•Жесткий, но быстрый. Пример - переворот Пиночета, когда правление и террор левых, которые ради исполнения своей утопичной программы грабили и крали все, что плохо лежит, закончились быстрым и жестоким военным переворотом.

•Жесткий, но длительный конфликт. Пример - установление диктатуры Франко после разброда и шатаний Испанской республики в результате кровопролитной Гражданской войны.

5. Формы диктатуры и их опоры. Как мы уже поняли, угар революционно - популистической борьбы часто приводит к диктатуре. Или популистов, или реакции.

•Диктатура популистов. Власть захватывает группа популистов (часто - при поддержке финансовой олигархии). В зависимости от глубины и идеологизированности от последней потом могут избавиться. Страна тихо разваливается на куски. Жесткий передел собственности. Режим начинает жить или за счет займов, или за счет вымывания внутренних ресурсов. Инвестиции уходят. Яркие примеры - Чавес в Венесуэле, режим Мугабе в Зимбабве, почти все режимы в "красной" Африке. Опора такого режима - любые люмпены или большие группы населения, для которых находят внешних врагов или внутренних (по этническому принципу, богатых и т.д.).

•Диктатура "реакции" (фактически - "заморозки ситуации"). Тут все просто. Властная элита берет реванш у прогрессивных сил и берет власть в свои руки. Часто это со временем приводит к стабилизации и постепенному развитию. Яркие примеры - Салазар в Португалии, Франко в Испании (первые 15 - 20 лет) и еще десятки подобных режимов преимущественно в Латинской же Америке. Опора - те, кому невыгодны перемены.

•Диктатура развития. Диктатуры, которые ломают общество и элиты ради прогресса. Часто - в очень жестоких и лишенных всякого намека на выбор формах. Часто их представители - прогрессивная часть старых элит с опорой на молодую поросль и сильную заграничную поросль. Опора - обычно буржуазия, прагматичные элиты. Примеры - Ли Кван Ю в Сингапуре, Чан Кайши на Тайване, Пак Чон Хи в Корее, Ататюрк - в Турции. Обычно постепенно демократизируются в полулиберальные демократии.

•Нетипичные диктатуры. Почти все сугубо идеологические, теократически или даже персоналистские диктатуры. Самый яркий пример - диктатура Кимов в Корее.

6. Что будет у нас? На самом деле, ваш КЭП говорит, что у нас будет или:

•Сомали (то есть полный развал и полный хаос) или сразу, или после какой-нибудь "диктатуры популизма" в исполнении какого-нибудь, например, вомбата.

•Нормализация ситуации, мягкие реформы, падение уровня популизма, рост ответственности политиков и граждан, прогресс, дружба, мир.

•Диктатура "реакции".

•Диктатура "развития".

7. Кто кандидат в диктаторы, если ситуацию не удастся исправить? В диктаторы - популисты или в партии, которые могут править авторитарно в таком стиле кандидатов хватает (это, как несложно догадаться, категория и типаж наших вом... тьфу ты, командиров-патриотов-политиков при поддержки того самого финкапитала). Вопрос в том, как быстро такая диктатура, если она не дай боги случится, приведет к полному краху Украины. В диктаторы "реакции" или диктаторы развития кандидатов куда меньше, ибо ответственных и более - менее здраво мыслящих политиков жесткого стиля у нас дефицит. Обычно таким диктатором становится или вменяемый генерал, или действующий крупный политик. На вопрос, годится ли в такие диктаторы Порошенко, я не отвечу, потому что тут единственным критерием является практика. Но не хотелось бы. Опять же, если кто хочет попробовать - может и дальше имитировать свою работу в Парламенте.

8. Как избежать? Диктатура или полная энтропия - два плохих сценария. Первый - просто плохой с шансом на хороший финал, второй - Сомали и полная катастрофа. Поэтому хорошо бы пройти по тонкой линии нормальности и стабилизации ситуации в стране. А что для этого нужно? От чего зависит сейчас политическое будущее страны? И будущее вообще? Первое - от баланса власти. Второе - от способности власти эффективно взаимодействовать. Третье - от способности общества и политиков мыслить и действовать трезво и рационально. Президенту нужно давление (конструктивное), контроль и поддержка (где надо). Это залог эффективности. Правительству - и контроль, и поддержка. И все это - в руках Парламента. Который на все это решительно неспособен. Рада сейчас - ядро лени и популизма в нашей страны. И если мы хотим избежать краха или диктатуры - нужно, чтобы те лентяи, которые рассказывают о парламентской республике, но прогуливают половину заседаний, ходили на работу, а не боролись за новые сладкие места для воровства. Чтобы депутаты хоть немного думали о том, за что голосуют. Чтобы хотя бы научились читать. Я не говорю о необходимости перестать вести себя как тупое быдло во время выступления коллег и министров. Рада - главный источник дисбаланса. НЕ может работать, не может принимать ответственных решений. Но стоит появится в зале Президенту или Премьеру - поведение превращается в поведение бандерлогов при появлении Каа. Обществу придется таки переломить себя через колено и перестать мечтать о чудесах. И начать (не кивая на 1% волонтеров и активистов и на 5% активного бизнеса и хороших специалистов) делать что-то самим. Благосостояние зависит от нас на 90% и от государства на 10.

Если рассчитываешь на халяву - появится или тот, кто пообещает ее столько, что общество купится и наступит катастрофа. Или тот, кто спасет общество от дарителей халявы. И, возможно, даже выведет на путь прогресса, но какой ценой?

И да, не стоит думать, что "ПОСЛЕ МАЙДАНА ДИКТАТУРА НЕВОЗМОЖНА". Для многих важнее может оказаться вектор, а не стиль. И сколько революций закончились диктатурами?

То, что я выше описал - плохой сценарий. Но только если мы начнем мыслить и действовать рационально, мы его сможем избежать, не потеряв страну.

И вместо заключения. Самый важный совет и противоядие против диктатуры кого угодно. Не перекладывайте на кого-то одного слишком много ответственности - ведь этим вы наделяете его большей властью и большими правами. По факту, а не по закону. А власть развращает. А абсолютная власть - развращает абсолютно.

Юрий Богданов

https://site.ua/iu.bogdanov/345-kak-popu...diktature/

Украинцам в последнее время понравилось сравнивать себя с Израилем. Ещё бы! Маленькое государство, побеждающее многочисленных врагов, сильная армия, современная экономика, социальные гарантии, возрождение родного языка, парки, пляжи, всё цветёт – и пустыня вокруг!
Разве мы не Израиль или, по крайней мере, не сможем им стать?
Но современный Израиль не возник ниоткуда. Он зародился в кибуцах, сельскохозяйственных общинах, основанных первыми поселенцами в начале ХХ века. И Армия обороны Израиля тоже зародилась в кибуце, для его охраны. И первый герой нового Израиля Иосиф Трумпельдор погиб, защищая кибуц. Я жил в кибуце, где находится его могила и каждый день, прогуливаясь на закате у мемориала, находящегося по соседству с первым музеем израильской армии – да-да, тоже в кибуце – размышлял о том, как моим соотечественникам удалось совершить этот беспримерный прорыв на пустынной земле.

А смысл этого прорыва был – в солидарности и в любви к родине. И в готовности отказаться от всего ради своей старой страны и своих новых соотечественников. Даже от собственности. Прежде всего – от собственности. Её не было у членов первых кибуцев. И у Трумпельдора её не было. С точки зрения современных украинцев он погиб зазря. И у основателя Израиля Бен-Гуриона её тоже не было – после отставки он уехал в кибуц и стал работать сторожем. Зачем он был премьер-министром, ума не приложу.

То, о чем я пишу, понятно не только каждому израильтянину. Это понятно и каждому европейцу. Вот почему когда в европейских странах проходят отраслевые забастовки, соотечественники бастующих не бесятся, а думают, насколько обоснованны претензии бастующих и как им помочь. Вот почему идея «не буду платить из своих налогов за лоха», произносимая людьми, большая часть которых никогда не платила никаких НАСТОЯЩИХ налогов, не станет частью европейской общественной дискуссии. Это и есть общество солидарности. То, что делает Европу Европой. То, что сделало Израиль Израилем.

Так вот, с точки зрения того, что я наблюдаю в последние дни, я вынужден констатировать, что мы с вами не в Европе и даже не на Ближнем Востоке. И я имею ввиду не очевидные недостатки в законе о реструктуризации. Я имею ввиду отношение к людям. И с точки зрения этого отношения мы все еще в Африке.

Потому что еще способны солидаризоваться с теми, кто охраняет наши внешние границы – потому у нас такое сильное волонтерское движение. Потому что способны вместе ругать и свергать своих вождей – поэтому у нас получаются восстания и Майданы. Но между собой мы – как сборище первобытных племен. Такие государства не построят. Такие даже не способны на мгновение задуматься: как же это так? Столько удачных восстаний – и ни одного состоявшегося государства! Может быть, дело не только во внешней угрозе? Может, в нас самих что-то не так?

Путешествие из Африки в Европу – не очень простой путь. Я могу пообещать, что оно завершится удачей. Но придется пройти через годы лишений и разочарований. Будут гибнуть люди. Будут вспыхивать конфликты. Будут обесцениваться деньги. Будут пропадать банковские вклады вместе с банками. Будут исчезать рабочие места. Будут разочаровывать вожди – пока мы не откажемся от самой идеи вождизма и наш президент будет владеть не фабрикой, а метлой для уборки хлева. Все будут платить за всех – даже за тех, кто этого не хочет. И все будут оплакивать всех – даже тех, кого мы не любим. Это такой большой кибуц. Для того, чтобы получить право на собственность, его надо всем вместе завоевать и заработать.
Тем, кому это не нравится, я не могу предложить дискуссию. Я могу предложить только билет в один конец – туда, где все уже построено другими. В конце концов, отнюдь не всем евреям нравилась жизнь в кибуце, многие возвращались обратно. Судьбы этих людей сложились по-разному. Большая часть сгорела в печах Аушвица, погибла в гетто и ярах Европы. Но были и те, кому повезло, кто выбрал Америку. Сейчас эти люди или их дети и внуки приезжают в Израиль, заказывают лучшие номера в фешенебельных гостиницах и радуются успехам еврейского государства.
И вы тоже сможете приезжать.

Читатели, сравнивающие греческую ситуацию с украинской историей о реструктуризации, не понимают самого главного: европейцы, в отличие от многих украинцев, готовы были спасать утопающих. Выдавать им новые кредиты, реструктуризировать старые. Но греки хотели не помощи, а отказа от долговых обязательств.
Украинская история напоминала бы греческую только в том случае, если бы наши заемщики после реструктуризации долгов потребовали бы полностью списать их и подарить каждому еще по одной квартире.
Но даже в этом случае украинцам было бы еще очень далеко до греков.

Падение курса евро на фоне референдума в Греции сразу на 2%. Триумф популиста Ципраса. Путин радостно потирает руки и готовится отсыпать греческому правительству несколько миллиардов евро. Российские СМИ радостно сообщают, что ЕС на грани развала.
Теперь европейцы, теряющие миллиарды из-за неразборчивости греческого избирателя, на своем личном кармане узнают и поймут, что дружба с Путиным обходится все дороже и дороже. И что в действительности Кремль только тренировался на Украине. Его главная геополитическая цель, которую он последовательно реализует – расшатать и дискредитировать ценности и принципы всего ЕС. Если получится с еврозоной, следующая цель уже покрупнее – НАТО.
Россия готовится. Россия выжидает. Европа пожинает плоды собственной наивности и непредусмотрительности. Нельзя договориться с тем, кто в действительности желает твоей смерти. Украина это давно поняла. Потому, хоть и медленно, но рвет все связи с агрессором. Дальше от Москвы. Еще дальше. Европа, если этого не поймет, будет платить еще большую цену. Это тот бесценный опыт, которым Украина может успешно поделиться с Европой.

Те, що одразу після успішного референдуму, на якому більшість греків підтримало рішення уряду Алексіса Ціпраса відмовити міжнародним кредиторам, «мотор» цієї відмови, самозакоханий міністр фінансів Греції Яніс Варуфакіс подав у відставку, може виявитися сюрпризом для багатьох прихильників лівих популістів у цій країні. Справді – чому?

Зрозуміло, коли після програного референдуму йде у відставку лідер правої партії «Нова демократія», колишній прем’єр-міністр Антоніс Самарас, який до самого останнього моменту закликав співвітчизників не позбуватися здорового глузду. Але переможець?

Однак відставка Варуфакіса цілком логічна. Вона пов’язана з самою безглуздістю дій грецької влади. Ципрас і компанія хотіли налякати європейців згуртованістю грецького суспільства, його колективним небажанням розраховуватися з партнерами по Європейському Союзу. Налякали. Але от тільки гроші від цього не з’явилися. І це – найбільша проблема грецького уряду. Бо якби він влаштовував референдум в ситуації, коли в економіці країни все було б добре, а її громадяни просто не хотіли б віддавати чужих грошей, то це було б звичайне злодійство. А оскільки референдум проходить в ситуації, коли Греція відчайдушно потребує позики, то це – самогубство.

Варуфакіс просто виявився першим, хто вирішив покінчити цим самим самогубством. Тільки політичним. Якщо в найближчі дні – а, може бути, навіть години – уряд Греції не ухвалить пропозицій кредиторів і тим самим не перекреслить результатів свого переможного референдуму, покінчить політичним самогубством і сам кабінет базіки Ципраса. А ще – грецькі банки. А ще – грецька економіка. А ще – грецька соціальная система. А потім почнуться звичайні самогубства. Не політичні. Все буде закінчено – і дуже швидко.

Тому що для того, щоб підтвердити грецькі фантазії про гордість і самостійність, потрібні гроші. А їх – фізично немає. І навіть якщо греки вирішать друкувати драхму, гроші все одно не з’являться. Тому що в економічних умовах, в які загнала Грецію безвідповідальність її політиків і нерозуміння суспільством елементарних економічних законів, драхма потребуватиме запозичень, міжнародної допомоги. А її не буде.

Дивно, що Варуфакіс, професор західних університетів і шанований економіст в середовищі таких же божевільних, як і він сам, рішуче відмовлявся це зрозуміти.

Россия, безусловно – самое большое и опасное мафиозное государство в истории цивилизации
Лет через сто поднимут на поверхность, распилят на куски и поставят в музей. Снимут кинофильмы, напишут книги. Людей будет жалко, но ведь они жили так давно и были такими алчными, такими беспечными и такими убогими…

На одной из пропагандистских говностраниц опубликована эта картинка. Типа Греция уходит из-под западного влияния и теперь пушистый медвежонок-афинёнок идёт в голубую даль с русским миролюбивым медведем.
Два слова о том, что за картинкой.
1. Греция набрала кредитов Евросоюза
2. Потом танцевала Сиртаки.
3. Деньги закончились
4. Снова набрала
5. Снова танцевала
6. Деньги закончились
7. Тогда большевик премьер Ципрас объявил референдум, отдавать ли долги
8. 61% сказали – не отдавать! (Тут нужно осознать, что проголосовали не только «не отдавать», а и «выйти из переговоров по отдаче», типа «я не отдам, и даже не напоминай!») То есть, большинство нации (!) проголосовало кинуть кредиторов. Это, видимо, самое большое и массовое кидалово в истории от страны Софокла, Эврипида и Фидия.
9. Теперь Греция не любит Запад, дававший деньги, но любит Путина, потому что он не любит Запад.
10. Сегодня Греция, в том же танце Сиртаки, видимо ждёт материальной помощи России ибо, как дама древнейшей профессии, согласна быть дотационным регионом кого угодно. Как Абхазия и Ю. Осетия, к примеру. Для российского миролюбивого медведя это шанс за кредит заставить Грецию выйти из ЕС, войти в Таможенный Союз и поставить на территории Парфенона пару миролюбивых несмешащихся «Искандеров», за право греков дальше танцевать «Сиртаки», слать в Москву оливки и рассказывать туристам о героизме предков, демонстрируя развалины. И греки пойдут на это – у них души левых иждивенцев. Все легенды про них – только легенды.

Вывод: референдум в странах плебса обнаруживает, что основная масса граждан – не более, чем ворьё.
Надеюсь, Греция поучительно утонет.
А в её эпос история впишет этот референдум, ибо это покруче всех её памятников, и былой, давно забытой героической истории.

Генеральный секретарь НАТО Йенс Столтенберг подчеркнул, что вступление Украины в Североатлантический союз не должно зависеть от российских пожеланий и касается только самой нашей страны и участников альянса. В этой констатации нет ничего нового и, кстати говоря, она не обещает Украине легкого присоединения к НАТО – потому что в союзе есть страны, прислушивающиеся к российскому мнению. И мы хорошо это знаем по истории с ПДЧ.

Но для российского руководства и такая постановка вопроса – крамола. России не достаточно, чтобы Украина, например, подала заявку на вступление в альянс, а ей отказали. России необходимо, чтобы этот отказ вначале обсудили с ней. С ней, а не с Украиной. В этом и есть суть российской политики на постсоветском пространстве – то, что Владимир Путин безуспешно пытается донести до своих западных коллег. Украина, конечно, может восприниматься до поры до времени как самостоятельное государство, но о ее судьбе и о ее внешней политике нужно разговаривать с «настоящей страной». Потому что все мы понимаем – это Путин еще Бушу-младшему втолковывал – что на самом деле никакой Украины нет.

Такой внешнеполитический подход касается не только Украины и связан отнюдь не только с Путиным. Россия точно также вела себя в период президентства Бориса Ельцина, когда началось расширение НАТО. В самой России тогда активно работали над Основополагающим актом, нормировавшим отношения с альянсом, никто не устраивал телевизионных истерик и не оккупировал чужих территорий. Но сама мысль о том, что Польша или Венгрия принимают самостоятельные решения, не получив соизволения из Кремля – и что западные партнеры не понимают, с кем нужно разговаривать относительно их вступления в НАТО, доводило российских руководителей до падучей. О том, что о вступлении Польши в НАТО нужно разговаривать не с Польшей, а с Россией, в Кремле тогда говорили вслух. Даже не стесняясь.

Но на Западе тогда проявили мужество и дальновидность. И не ошиблись. Российских танков под Варшавой нет и не будет. А под Симферополем они есть. И под Донецком тоже. Выводы, я думаю, очевидны: диалог с Росией возможен только в том случае, когда ты игнорируешь ее безумие. Когда ты общаешься с ней, как с нормальной – то есть обычной – страной. Когда ты обсуждаешь с ней не отношения с соседями, а отношения с ней самой. Но как только ты начинашь потакать сумасшествию, Россия моментально превращается в дикого зверя.

Министр внутренних дел Арсен Аваков выводит за штат уже второе подряд областное подразделение ГАИ. У меня нет сомнений, что за ним последуют и следующие. ГАИ в современной жизни места просто нет. И то, с каким восторгом относятся граждане к патрульной полиции, которая ничего пока что героического не совершает, но хотя бы по-человечески с ними разговаривает, является наглядным подтверждением этой простой констатации факта.

Так что вопрос не в том, есть ли жизнь после ГАИ, а в том, какой она будет. И ответ на этот вопрос зависит уже не от Авакова и не от патрульной полиции. Он зависит от самих украинцев.

За свою жизнь мне пришлось проехать по дорогам многих стран мира. Практически все они обходились без ГАИ. Но четко разделялись на две неравные категории – страны, в которых граждане уважают правила и страны, в которых граждане на них плюют. Причем и в тех, и в других странах сам факт возможного существования коррумпированного подразделения на дорогах вызвал бы очевидное общественное отторжение. А в некоторых – там, где свое ГАИ было – даже вызывал.

Самое интересное на дорогах начинается именно тогда, когда на них прекращают брать взятки. Тогда и проверяется, чего на самом деле хочет гражданин – ответственности или безнаказанности. Тогда и начинается взаимное уважение участников движения – или царство джунглей, в котором всегда прав тот, у кого машина больше и монтировка длиннее. Тогда мы и становимся свидетелями разворотов через двойную сплошную – или забываем об этом как о страшном сне. Тогда и начинаем понимать, в чем состоял настоящий стимул стражей порядка.

Потому что коррупцию изжить можно. Заставить перестать брать взятки можно. А вот заставить полицию следить за порядком в ситуации, когда зарплату платят и без этого и никакого дополнительного стимула для наведения порядка нет, нельзя. Если вы мне не верите – значит вы никогда не ездили по дорогам Грузии. Ни до, ни после упразднения ГАИ – что было одной из самых замечательных реформ времен Михаила Саакашвили. Но тот, кто может упразднить ГАИ, не может упразднить привычки и предпочтения граждан.

Изменить свое отношение к правилам, начать с уважением относиться к согражданам даже тогда, когда перед тобой не маячит угроза штрафа или взятки, могут только сами украинцы. Аваков тут бессилен.

Між двох вогнів. Історії репресованих поляків
Вікторія Лазаренко
12:40 06.07.2015

Щоб зрозуміти природу тоталітарних режимів та не допустити їх повернення, важливо сьогодні слухати розповіді тих, хто бачив усе це на власні очі…



Національний музей історії України разом з польським Інститутом національної пам’яті та Українським інститутом національної пам’яті зробили спільний проект "Знищення польських еліт. Катинь – Акція АБ". Під час презентації документальної виставки дослідники та свідки репресій розповіли, як сталінський та гітлерівський режими переслідували їхніх родичів.



Радник голови Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко розповідає: "75 років тому трапилася страшна трагедія, яка увійшла в історію як Катинський розстріл, названий так за місцем знахідки цих страшних масових поховань. У 1940 році НКВС розстріляло величезну кількість військовополонених польських офіцерів. Цей злочин Європейським судом визнано військовим злочином, і для України це теж є частиною її історії…".

Виставка "Знищення польських еліт. Катинь – Акція АБ" з документальними свідченнями тих подій розповідає про польський вимір Другої світової, про те, наскільки подібними для польського народу стали обидва тоталітарних режими – сталінський і гітлерівський.



Довга дорога до свободи

Якщо Катинський злочин – це близько 22 000 загиблих, то щодо сталінських злочинів точну кількість жертв, постраждалих від репресій, встановити досі неможливо. Але ці дві трагедії зараз, безумовно, поєднують український і польський народи, кажуть історики. Зазнавали переслідувань від обох режимів як поляки, що були громадянами України, так і українці, що на той час мешкали у Польщі.

У рамках проекту про свої спогади розповіли свідки тих подій.

Андрій Амонс, консультант з історично-юридичних питань по реабілітації, що займається збором інформації, дослідженнями та публікаціями, сам має родинну історію про ті важкі часи. Він пригадує: "Говорячи про депортації на Західній Україні, потрібно повернутися до 1939 року, коли радянські війська, так би мовити, звільнили Західну Україну. Зустрічали їх з хлібом-сіллю. Наскільки я знаю зі слів моєї мами, яка жила в Сокалі, і вся її родина була звідти, зустріли чудово, а через три дні мого діда заарештували разом з іншими поляками, які там були. І їх – п’ятдесят осіб – засунули в камеру для п'яти, і там тримали десять днів. Лежати не можна було, тільки стояли. І бабуся з нього одяг, чоботи зрізала, бо все кровоточило, все розпухло...".

Це було такою собі підготовкою до депортації, коли згідно з постановою НКВС від грудня 1939 року польське населення Західної України мали виселити. Першу депортацію призначили на 10 лютого 1940 року. Зі слів матері Андрія Амонса, НКВС-ники о 4-й ранку зайшли у дім, розбудили сім'ю, дали 10 хвилин на збори, родичі ледь встигли схопити якісь речі. Сусіди, що "співпрацювали" (а точніше – доносили) з радянською владою, заздалегідь склали списки поляків та передали до НКВС, тому все відбувалося дуже швидко.

Депортували у вагонах для перевезення худоби – зі шпаринами, вирваними шматками підлоги. Дорога тривала два місяці. До кінцевого пункту доїхала лише половина – діти та люди похилого віку переважно помирали в дорозі. Охоронці на зупинках іноді викидали прямо у снігові замети маленьких дітей. Перша депортація була до Архангельська, за архівними документами – це 90 000 поляків. Після прибуття їх поселили в неопалювані бараки, де раніше перебували ув'язнені. Маленьких дітей відправляли в село, а діти, старші 12 років, мали працювати разом з батьками. Сім'ї Андрія Амонса вдалося вижити лише тому, що батько вмів ремонтувати взуття, і робив цю роботу в тому числі і для охоронців, які розраховувалися додатковою їжею.

Після акту амністії стосовно поляків у лютому 1942 року всіх арештованих та депортованих почали звільняти з таборів. Коли родину Андрія Амонса перевозили до місця постійного перебування, вони потрапили під кілька нальотів німецької авіації. Німці пробомбили майже весь потяг. Його дід з кількома знайомими встиг відчепити два останні вагони, в одному з яких їхали рідні Амонса. А потяг рухався далі – і був знищений вщент. Уцілілим довелося йти снігами близько 200 кілометрів до найближчої станції. На місці видали вже радянські документи замість польських, загублених у дорозі, та записали вже відповідно прізвища та імена на радянський лад: Стефанія стала Степанидою, Янівна – Іванівною і так далі…

Жертви двох систем

Досі в Україні немає повних списків жертв, лишається велика кількість нереабілітованих серед тих, хто зміг пережити важкі випробування. Що ж до тих, хто загинув, питання реабілітації ще складніше, каже Андрій Амонс. Навіть 3500 похованих у Биківні досі не реабілітовані. Сьогодні в розробці законопроект по реабілітації, куди включено усіх, хто був розстріляний, знищений, депортований, серед них багато людей польської національності та інших іноземців, яких, до речі, радянська влада вважала громадянами СРСР.

Свідок депортації Юлія Яворська, що має польське коріння, розповідає, що її старшій сестрі було 15 років, і вона якраз мала народжувати, коли до їхньої сім'ї прийшли і повідомили, що виселяють їх до Казахстану. Їм дозволили взяти з собою свої речі, а також корову, але як слід зібратися вони не встигли – мали терміново везти сестру до пологового будинку. Сусіди за їх відсутності вдерлися до хати та позабирали багато речей, зокрема і "гарний настінний годинник", пригадує Яворська.

Надія Слісар, до шлюбу – Вікторовська, цитує довідку, яка ілюструє трагедію, що сталася в житті її родини та залишила глибокий слід у пам'яті, долі, характері: "Довідка видана в тому, що після необґрунтованого засудження в 1937-му році Вікторовського Івана Леонтійовича та арешту його дружини, Вікторовської Парасковії Арсеніївни, також згодом необґрунтовано засудженої, їхня дочка, Вікторовська Надія Іванівна, 1930-го року народження, органами НКВС 9 вересня 1937 року була поміщена до дитячого будинку № 4 Дніпропетровська. У 50-і роки Вікторовський Іван Леонтійович і Вікторовська Парасковія Арсеніївна реабілітовані".

Батько Надії працював заступником керівника Дніпропетровського обласного земельного управління. У їхній родині жила також дівчинка Мотя, яку батько в часи Голодомору знайшов під час одного з відряджень в область і не побоявся взяти дівчинку до себе в сім’ю, розповідає Надія. Але раптово в житті родини все змінилося: батькові запропонували підвищення до заступника міністра, викликали до Києва і там арештували. Згодом забрали і матір. Маленька Надія була і в німецькому концтаборі, і в дніпропетровському дитбудинку для дітей ворогів народу. Це місце, каже вона, запам'ятає назавжди: діти репресованих батьків, кожен - з різною долею і досвідом, у місці, з якого не втечеш…

"Огидні, страшні зелені ковдри… Приблизно 40 людей в одному бараку. Цей дитячий будинок я пронесла крізь усе життя і завжди буду його пам'ятати. Я розповідала про це своїм дітям. Як колишній в'язень і член Європейського конгресу в'язнів – жертв нацизму 20-45-х років, я виступаю на різних міжнародних конференціях. Мені й моїм товаришам доводиться багато виступати в Берліні, Празі, Словенії. І кожен свій виступ ми починаємо з того, що говоримо про шкідливість тоталітарних режимів. І я завжди починаю з того, що якби у Радянському Союзі не було сталінського режиму, можливо, все було би інакше", - розповідає жінка.

Родичі з батьківського боку не поспішали рятувати дівчинку, аж поки дядько Надії, поляк за походженням, не став їй прийомним батьком, і тоді її забрали з дитбудинку. Вона пішла до єврейської школи, де викладала її тітка.

Батьки чоловіка Надії Іванівни були також репресовані в 38-му, тодішня хвиля репресій зачепила багатьох друзів та знайомих. Тепер Надія Слісар занепокоєна тим, що люди, які пережили такі жахи, фактично позбавлені уваги держави.

"Ми зараз пишемо листи по лінії в'язнів про те, що як же ж так, позбавляють пільг людей, які пройшли дві тоталітарні системи – гітлерівську та сталінську! Ми та наші батьки пережили Голодомор, Біломорканал, на якому загинули тисячі і тисячі безвинних людей, 37-й рік, 39-й рік, 41-й рік. І на цих людей чомусь абсолютно не звертають уваги", - обурюється Надія Слісар.

Жінка згадує і воєнні роки, і проводить паралелі з теперішнім конфліктом на Донбасі, хоча довго говорити про це не бажає: "41-й рік. Прийшли до нас німці. Можна це порівняти і з сучасною війною... Хочу сказати, що це страшно. Німці стояли з одного боку у Дніпропетровську, наші – з іншого. І от уявіть: наші стріляли по нам, німці стріляли по наших. Це те, що відбувається зараз на Донбасі. Більше я говорити на цю тему не буду".

Чому ж не чинили опору?

Та чи не найбільше серед усіх спогадів бентежить Надію Іванівну те, що люди не чинили опору репресіям: "У мене завжди виникає питання, я не раз говорила це нашим: як це так, отакі люди, як мій батько, та інші люди доволі високого рангу, знали, що якщо вже за тобою приїхали… У багатьох з них була особиста зброя, чому вони не вчинили протест? Мене завжди це мучить. Чому вони не витягли зброю та або не розстріляли себе самі, бо це було неминуче, або чому не розстріляли тих – хоча б заради протесту – хто за ними приїхав, щоб це якось лунало? Народ був настільки заляканий цим страшним Голодомором, Біломорканалом, що навіть такі люди – й ті боялися".

Центр інформації про права людини

Тому що презирство до Ципраса, ненависть до якого-небудь Мотороли і неповага до Путіна – це одне. А готовність «втопити» задля доведення своєї правоти цілу країну – це інше. Це якраз те, що робить Путін у випадку з Україною. Те, що відрізняє звіра від людини.
Я хотів би жити в країні людей.

Для Володимира Путіна саміти БРІКС і ШОС в Уфі – не така вже часта можливість продемонструвати свою міжнародну значимість. І, звичайно ж, відсутність міжнародної ізоляції

Нехай західні лідери ігнорують свого російського колегу і спілкуються з ним тільки на тему врегулювання української кризи, нехай санкції проти Росії ніхто не збирається скасовувати – проте в Уфі буде продемонстровано, яким магнітом є Росія для нових сильних гравців на світовій арені. Хіба Бразилія, Індія і Китай не можуть замінити Росії США, Німеччину і Францію?

Не можуть. Навіть якщо заявлять про створення нових інституцій, які повинні стати альтернативою Світовому банку і МВФ. Тому що для створення альтернативи необхідна справжня економіка. Економіка, яка дозволяє здійснювати довгострокові інвестиції і пожертвування. Економіка, яка не керується урядами, а пов’язана з приватною ініціативою і енергією громадян. І для того, щоб це наочно продемонструвати, необхідно було провести саміти БРІКС і ШОС саме в липні 2015 року.

Зустріч в Уфі збіглася з серйозною кризою в китайській економіці. Голова КНР Сі Цзяньпін, звичайно ж, збереже витримку і спокій та буде тепло посміхатися Путіну й іншим своїм партнерам. Але для нього зараз непрості дні. «Пузир» китайського фондового ринку лопається на очах – і, схоже, влада вже не може вплинути на ситуацію. До речі, саме ця криза в Китаї спровокувала нове падіння нафтових цін, а це вже погана новина для Путіна, який міг повірити, що ціни стабілізувалися і він може дозволити собі думати про майбутнє, хоча б виходячи з уже досягнутого «дна». Але китайський обвал показує, що падіння може бути нескінченним.

До останнього часу Пекін міг фактично контролювати фондовий ринок, обіцяючи мільйонам інвесторів нові прибутки. Але якщо стане ясно, що уряд КНР ніяк не впливає на падіння акцій, мова піде про крах десятків мільйонів людей і появу проблем, з якими сучасний Китай ще не стикався. Це і є зустріч Комуністичної партії зі справжньою економікою. І вона є куди важливішою, ніж зустріч Сі Цзяньпіна з Володимиром Путіним.

Понимали ли люди, которые участвовали во всей этой грязной истории, что тиражируют откровенную, к тому же плохо сварганенную ложь? Если понимали – то вопрос о их моральных качествах обсуждать, думаю, не стоит – хотя все эти качества мы уже не раз проверяли в куда более важных обстоятельствах. Если не понимали – то какими же дилетантами они тогда выглядят! И как легко их, оказывается, использовать любому желающему – особенно когда этот любой координирует пропагандистскую компанию в стране, продолжающей необъявленную – но оттого не менее грязную – войну против Украины.

У меня в ленте два вида Homo sapiens.
Один вид убежден, что во всем виноваты россияне и Путин.
Второй – что россияне и Путин ни в чем не виноваты.
Первый вид от второго отличается мало. Приемы и методы совершенно одинаковы, как под кальку.
Что останется? Исключительно танки и Искандеры. Они прекрасно заменяют дружбу и любовь. Правда, не для всех.

(2015-07-06 17:20)domic писал(а): [ -> ]

Украинский теннисист Сергей Стаховский высказал свое мнение о голосовании владельца «Говерлы» Нестора Шуфрича на парламентской ассамблее ОБСЕ.

«Я тут не призываю ни к чему. Но Шуфричу я советую близко не подходить. Аморальное существо не знающее меры», – написал Стаховский в Facebook.

Вчера Парламентская ассамблея ОБСЕ приняла резолюцию «Очевидные, грубые и неисправленные нарушения РФ обязательств в рамках ОБСЕ и международных норм». По информации УНИАН, Нестор Шуфрич, являющийся членом украинской делегации, отказался поддерживать эту резолюцию.

Здесь

Об этом председатель Харьковской облгосадминистрации сообщил в своем докладе на совещании Президента Украины с руководителями ОГА в Одессе.

«Перевыполнение бюджета на 30% позволило впервые за многие годы активизировать его инвестиционную функцию. Вкладываем в развитие инфраструктуры, социальной сферы, инвестируем в человека. Так, почти в два раза увеличили финансирование спорта. Вчетверо увеличили расходы из областного бюджета на оздоровление детей. В том числе, бесплатно оздоровим почти втрое больше детей социально незащищенных категорий, а также детей участников АТО. Активно занимаемся развитием здравоохранения на селе. Если раньше первичным звеном было охвачено только 50% больных, то сегодня уже 80%. До конца года закончим внедрение системы из 340 пунктов базирования бригад экстренной медицинской помощи. Половина из них уже работает. Готовим закупку новой партии «скорых» для районов области», - пояснил Игорь Райнин.

Говоря о том, каким образом на все хватает средств, председатель ХОГА подчеркнул: во многом это - результат борьбы с коррупцией в регионе.

«Многие из тех, кто не воспринял задание президента по борьбе с коррупцией, уже имеют дело с законом. Директор департамента областной администрации, военный комиссар, прокурор района, заместитель начальника милиции города Харькова – это лишь несколько примеров того, на каком уровне мы системно, ежедневно вычищаем руководящий аппарат», - пояснил руководитель облгосадминистрации.